Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Так, але моя мати трохи знає німецьку. Вона навчилася під час війни.

– Ти втаємничила її в усю цю справу? – «її і п'ять мільйонів інших людей!»

– Я могла піти з тим листом до перекладача, але не хотіла виносити сміття з хати. – «Якщо не хотіла, то що ти там робиш? Можу я дізнатися?!»

– Але, – озвалася ведуча, – ти змінила рішення, і твою історію почуло п'ять мільйонів телеглядачів. Чому?

– Що чому? – не зрозуміла мама. – Чому ви маєте такий рейтинг?

– Ні. Чому ти змінила рішення, Гелено?

– Бо я хочу застерегти всіх жінок, аби вони уважали. Не тільки на нього, але…

– …на всіх шахраїв, – закінчила за неї ведуча, – шахраїв, які можуть прибрати вигляд сусіди, колеги по роботі, знайомого з крамниці. Тож уважаймо, може, він зараз усміхається саме до нас?

Оплески. Я вже збиралася вимкнути телевізор, певна, що це кінець, коли ведуча звернулася до когось із глядачів.

– Богусю, розкажи нам, чому жінки натрапляють на шахраїв? Вони такі наївні? – Вона підставила мікрофон якомусь змученому чолов'язі. Хвилинку, це ж, здається, Губка. Але я можу помилятися. Ні, таки Губка. Борідка, стомлені очі і дротяні окуляри, внизу екрана напис: «Богуслав Губка, психіатр». Губка гмикнув, потер чоло й почав:

– Після такої короткої розмови ми маємо тільки певний нарис. Я б сказав, ескіз. Щоб одержати повну картину, потрібні тривалі, багатогодинні розмови.

– То ти не можеш окреслити причини? – допитувалася ведуча. – Не можеш сказати: причиною була наївність?

– У цьому випадку, безперечно, про наївність нема й мови, – Губка гмикнув, потім замовкнув, ніби над чимось замислився. – Так склалося, що я знаю пані Гелену з розповідей її доньки.

– Отже, Малина є вашою пацієнткою? – «Боже!» Я вхопилася за голову.

– Боже! – ойкнула мама і теж ухопилася за голову. – І це щось серйозне?

– Цього я, на жаль, не можу вам сказати. Це лікарська таємниця.

– Напевно, серйозне! – вжахнулася мама. – Якби це була дрібниця, вона звірилася б рідній матері. Що з нею, докторе?!

– Справді нічого, – намагався заспокоїти її Губка. – Цілковита дрібничка.

– Чому вона не прийшла з тим до мене? – Мама витягла велику хустку й витерла очі, розмащуючи туш, а внизу екрана з'явився напис: «Гелена, зраджена чоловіком-двоєженцем, щойно дізналася, що її донька Малина лікується в психіатра». Я не витримала й вимкнула телевізор. Треба щось ковтнути, щоб заспокоїтись. Де мій тіорідазин? Ні, я мушу додивитися той фарс до кінця. Я ввімкнула телевізор. Побачила лише титри, на їхньому тлі маму з розмащеною косметикою, а біля неї Губку.

Хвилин зо п'ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло мене на землю.

– Малинко? – Це бабуся. – Чому ти не сказала, що ходиш до психіатра?

– А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?

– Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні побачила, я постаріла на двісті років.

– Я теж, – зізналась я. – І мушу пошукати інше житло. Десь за містом.

– А що робити мені?

– Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть згадала мій факультет.

– Бідолашна дитино, – зворушливо мовила бабуся. – І ще той психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?

– А ти маєш право виписувати ліки? – розлютилась я. – Думаєш, мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я, може, вибиралася б донині.

– Боже, мама мала рацію, – видушила бабуся. – Це щось серйозне.

– Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом. Час од часу я беру ліки, і все гаразд.

– Така молода і вже на таблетках! – ойкнула бабуся.

– Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно трохи хімії.

– Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!

– Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?

– Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.

Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.

* * *

На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;MG».

– Доброго дня, Домінік Ролик. – Я подала йому долоню й автобіографію.

– Малина, – прочитав він. – Дуже добре. Це ім'я несе в собі позитивну енергію.

– Так? – зацікавилась я.

– Воно ароматне, – пояснив він, – і пробуджує приємні асоціації. Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а тоді ви можете атакувати його й виграти.

– Що виграти? – знову зацікавилась я.

– Можливості величезні, – потер він руки, – але почнімо від початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар'єрою?

– Ну що ж, – буркнула я, – не дуже.

– Власне, – облизнувся він, – серед нас є небагато людей, задоволених своєю роботою.

– Небагато, – визнала я.

– Але це можна змінити, – втішив мене Ролик. – Скажу вам, пані Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».

– Справді? – наставила я вуха.

– Пані Малино, – знов облизнувся він, – в якому віці люди у нас ідуть на пенсію?

– Жінки чи чоловіки?

– Скажімо, жінки, – уточнив Ролик.

– У шістдесят, але зазвичай у п'ятдесят п'ять… На жаль, – зітхнула я.

– На жаль. Це ви чудово визначили, – втішився він. – Бо на що може сподіватися людина у шістдесят років?

– Ну, – завагалась я. Ролик, напевно, неправильно зрозумів моє «на жаль». – Стільки жінок ще хоче працювати, відчуває себе молодими, але мусить іти, бо фірма ледь животіє. В якійсь там Америці, приміром, чимало пенсіонерів іще одружується, ходить на дискотеки.

– Власне! – обірвав він, виразно збуджений. – В Америці. А чому саме там? Відповідь проста: завдяки пенсійним фондам.

І понеслося. Впродовж наступної години пан Ролик накреслив мені десятки діаграм і табличок, продемонстрував купу газетних вирізок. Перед очима мигтіли заголовки: «Кінець ланцюжка невдач», «Пенсіонере, хіба тобі не шкода?» «Польща – Флорида Європи?», «Застрахуйся і вмирай». Ролик витлумачив мені кожен варіант. Що станеться з моїм полісом, якщо я несподівано помру, якщо я маю дітей, якщо я не маю дітей, але маю чоловіка. Що станеться з моїм полісом, якщо я потраплю в аварію, але не помру, якщо я захворію чи не платитиму внесків протягом року. За шістдесят хвилин я задала тільки одне запитання:

– Припустімо, що я вирішу сплачувати оці сто п'ятдесят злотих на місяць…

– Ви, звичайно, можете сплачувати більше, – урвав він мене.

– Так-так, але я хочу тільки сто п'ятдесят. Отож припустімо, що я буду сплачувати їх упродовж двадцяти п'яти років, аби ще встигнути до старості. Накопичиться сорок п'ять тисяч злотих. Нині я купила б за них «фольксваґен-поло». Хто мені гарантує, що за чверть віку ті гроші будуть чогось варті? А може, їх вистачить тільки на коробку сірників?

– Так. Чудово, – невідомо чому втішився Ролик. – Щороку ви можете сплачувати суму, збільшену на відсоток інфляції. Це мусить розв'язати проблему. Тепер перейдімо до найбільшої сенсації: прижиттєві поліси. Це саме завдяки їм ми бачимо у Флориді недолугих дідуганів в оточенні дорідних двадцятирічних білявок…

Я вимкнулася. Навіщо мені ті цицькаті білявки, які чигають на спадок? Чого мене має цікавити Флорида й тамтешні раї для дідуганів?

– Ну і що ви на те, пані Малино?

Я прийшла до тями.

– Що ж, – скорчила я мудру міну, – звучить розсудливо. Залишається питання, як вступити до того, ну… – я не встигла сказати «раю», бо Ролик кинувся тлумачити:

– Спочатку ви мусите купити поліс, це зрозуміло, бо ви рекламуєте наш продукт.

– Ну так, напевно, Клавдія Шиффер їздить на «сітроені».

– Результати проведених досліджень однозначно це доводять. Працівник, який користується продуктами своєї фірми, є її найліпшою рекламою. Тож спочатку річний поліс: мінімум 1800 злотих. Потім навчання, всього-на-всього 230 злотих. Потім іспит на ліцензію. І ви вже на першому рівні. Тепер варто підписати десять контрактів – і ви переходите на другий рівень.

– А наступний крок? Скількох він вимагає контрактів?

– Ста. Що цілком реально протягом десяти місяців. Якщо ви напружитесь, то вже за рік можете готувати тарілочку.

– Тарілочку?

– Перепрошую, тарелю. На велетенський шматок торта, яким є прибутки страхових фірм.

– Ага. А скільки всього сходинок?

– Вісім, і тут є ще одна цікавинка – якби з вами щось трапилося, хтось із ваших рідних може й далі спинатися на наступні сходинки. В нашій фірмі був такий випадок. Один із менеджерів загинув при пожежі, він був тоді на п'ятій сходинці. Дружина вирішила продовжити його справу. Зараз вона директор. Сягнула самої вершини. Заробляє мільйони, хоч уже й не працює, на неї працюють інші, з нижчих рівнів.

«Типова піраміда», – подумала я.

– Чи можуть у якійсь іншій професії родичі небіжчика обійняти його посаду?

– Ну ні, – визнала я, – але чи це обов'язково? Скажімо, я знайду чоловіка, котрий працює на подібну фірму. І не дай Боже, він гине. Чи мушу я тоді продовжувати спинатися замість нього?

– Дуже дотепно, – Ролик усміхнувсь і потер гладкі долоні. – Звісно, що ні. То як воно, пані Малинко? Коли ми можемо зустрітися?

22.06. Рівно ополудні.

– Моя тітка підробляє страховим агентом, – сказала Евка. – За рік вона підписала три контракти. І працює в Освенцимі, де хоч-не-хоч думаєш про смерть.

– Я не знала, що страхові фірми тепер висувають стільки вимог, – зізналась Йолька. – Купувати поліс, платне навчання…

– За тітку заплатила фірма, – тягнула Евка. – Вона ще зробила їм ласку, бо зі ста осіб зголосилося двоє: вона із середньою освітою і якась Тереска, котра працює кур'єром і закінчила ПТУ Тепер тітка шкодує, бо більше витратила на дзвінки до потенційних клієнтів, аніж заробила. Періодично збирається йти, але її спокушають золотою омегою. Одержить її на шостому етапі, зате на сьомому – навчання в Туреччині.

– А на дев'ятому – відпочинок на Сиріусі, – додала я. – Усе це дуже класно, тільки я й надалі не маю роботи.

23. 06. Щойно повернулася зі своєї третьої співбесіди. У мене виходить чимраз краще. Пам'ятаю першу з них. Дев'ять років тому, коли я шукала підробітку на канікули. І знайшла: на місцевому м'ясокомбінаті, в цеху консервації.

Моя ліва ступня

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять.

– Ти хворіла на жовтяницю чи на сальмонельоз?

– Ні, – писнула я.

– Голосніш.

– Ні!!!

– Маєш медичну карту?

– Маю!!!

– Чому ти хочеш працювати з м'ясом?

– Бо це цікава робота, яка дає змогу спілкуватися з простолюдом. І, і цей… Я хочу заглибитись у таїни консервації.

– Які ще таїни? Тут не можна фотографувати.

– Таїни, – глитнула я слину. – Хочу побачити, що насправді запихають до тих слоїків, бо один знайомий казав, що мелені копита й хвости.

– Твій знайомий сам хвіст. А встанеш і дістанешся на сьому?

– Встану й дістануся.

– То вставай і діставайся у найближчий понеділок. Наперед обрізати нігті й заколоти волосся. На-асту-у-пна!

Я, непритомна, підвелась о шостій нуль-нуль. Почистила зуби, забрала волосся в хвостик і мерщій на роботу. На місці мені вручили гумові чоботи, сорок другий розмір, фартух XXL і хустину на голову. А в руку вологу ганчірку.

– Сідай біля конвеєра й витирай покришки від слоїків. П'ять по сьомій конвеєр рушив. Я ледь устигала.

– Чому кожен слоїк такий заляпаний? – запитала я сусідку, присадкувату сорокарічну тітку з червоним лицем.

– Бо коли їх наповнюють, частина витікає й забруднює. Отут засох паштет. А там фарш.

– А не простіше вимити їх якимсь шлангом, замість шурувати брудною шматою?

– О, дивіться на неї, вона буде реформувати наш комбінат, – обізвався простолюд. – Годину працює, і їй уже не подобається.

– Подобається, – запевнила я. – Тут класно.

– То працюй, а не пискуй. Бо слоїки їдуть брудні.

Я ледве дотерпіла до обіду у робітничій їдальні. На вибір рубці чи овочевий суп: серед м'ясної субстанції кілька скибок картоплі. Я взяла овочеву. Принаймні назва апетитна.

О першій знову на конвеєр. Я витримала дві години й додому. Спершу душ, бо від мене на милю смердить старим паштетом. Лахи до пральки і спати, бодай півгодинки. По трьох днях роботи я поводилась як робот. Два порухи ганчіркою – і наступний слоїк, ще два – і наступний. А перед тим як заснути, мала перед очима рухомий конвеєр, повний бляшанок і слоїків.

Наприкінці тижня мене забрали до цеху, де виробляли шинку. Все ж таки якась переміна. Температура сягає нуля градусів, аби м'ясо не псувалось. Я стала притупцювати.

– Зараз зігрієшся. Тут працюють акордно, для Америки, – пояснив хтось на кшталт наглядача. – Ходи, я тобі покажу.

І показав. Спершу бляшанку. Вкладаєш до неї фольгу. Потім береш кусень із цілої гори м'ясних куснів. Посипаєш желатином і таємничою сумішшю консервантів. Старанно загортаєш фольгу. Кладеш покришку – і до пломбувальної машини. Наступна бляшанка, фольга, кусень, желатин, покришка – і до машини. Я витримала три дні, відтак попросилася назад на конвеєр. Мене перевели, але я вже і так встигла відморозити в «шинкарні» долоні. Минули наступні три дні, й настав четвертий – п'ятниця. Щось мене смикнуло одягти замість кедів тверді як бетон турецькі «адідаси». Я саме стояла біля віконечка, для різноманітності складаючи консерви на спеціальний візок. Устигла завантажити 942 бляшанки, коли один із практикантів переклав увесь тягар на мою ліву ступню. Збігло кілька секунд, поки я дошолопала, що саме тримаю на кросівці. Заверещала, а наляканий практикант змарнував наступні секунди на те, щоб підняти платформу. Мене розвантажили в лікаря. Обійшлося забитими пальцями і гематомою. Тільки турецьким «адідасам» я завдячую тим, що моя ліва ступня не перетворилася на тарілку для піци діаметром в один метр.

За ті десять днів я заробила на візит до косметички й модний купальник з базару. Від роботи на комбінаті в мене залишилося кілька спогадів, відраза до паштету й клешню-ваті руки.

Що залишиться в мене від цієї роботи, якщо я взагалі щось надибаю?

24.06. Нині Купала, а я й досі нічого не знайшла. Мені вже навіть не дзвонять. Мабуть, піду до ворожки. Зараз зателефоную до Евки, може, вона вибереться зі мною.

– Скільки вона бере?

– Двадцять злотих за питання.

– А не ліпше поїхати до твоєї бабусі? Квиток винесе двадцять злотих в обидва боки.

– До бабусі ми завжди можемо поїхати, а це суперворожка. Приймає тільки раз на місяць.

– Ти завжди мусиш кидатися на новинки. Звідки ти знаєш, що її ворожба збувається?

– Не знаю.

– Бачиш. А у твоєї бабусі збувається.

– Але на бабусю треба змарнувати цілий вечір, а я ще хотіла збігати до Вісли. Подивитися феєрверк.

– Знаєш що? – пожвавилась Евка. – Ми до неї зателефонуємо. По шостій це не буде дорожче як двадцять злотих. А якщо не збудеться, за місяць протестуємо ту твою ворожку. То як?

– Згода, для чого чудеса техніки? Коли ти прийдеш?

– Як тільки дощ ущухне. Я загубила парасолю. Вже третю цього року.

– Добре. Чекаю.

Евка з'явилася щойно по сьомій. Уся мокра.

– Ще літо називається. Хлющить від ранку. Дай мені якийсь рушник.

– Я вже думала, ти не прийдеш. Може, вип'єш щось гаряче?

– З подвійною порцією рому. І що, дзвонимо?

Евка допила чай, а я накрутила номер.

– Малинко? Ти вдома? На Купала? Щоправда, ллє як із відра, але у твоєму віці дощ не страшний.

– Ми вже виходимо, бабусю. Тільки розумієш, – завагалась я. – У нас є прохання. Можна валити просто з мосту?

– Навіть треба, дитинко. Зараз сюди приїдуть Геня з Іреком. На ворожбу.

– Ми теж у тій справі.

– Хочете приїхати? – зраділа бабуся. – Я покажу вам новий свічник з Ізраїля. Такий оригінальний!

– Ну, – затнулась я, – не дуже. Ми хотіли б іще збігати до Вісли, побачити феєрверк.

– Слушно. І що з тим ворожінням?

– Ми думали, що можна по телефону. Якщо вийде…

– Чому б мало не вийти? Люди й не такі речі роблять по телефону. От учора я не могла заснути, то вирішила собі щось переглянути. А по телевізії весь час крутять рекламу: «Зателефонуй до мене. Ми переживемо разом романтичну ніч». Нічогенька собі романтика.

– Бабусю, йдеться про створення ілюзії.

– Власне, ілюзії, – розгнівалася бабуся. – Скрізь сурогати. Цигарка має створювати ілюзію відпочинку, бурда у бляшанці прикидається поживною стравою. Чіпси мають смак Америки, а завдяки крему ти можеш удавати цю, ну, довготелесу, від шиферу…

– Клавдію Шиффер, – підказала я.

– Власне, Шифер. Усі щось удають.

– Віртуальна реальність. – Евка відібрала у мене слухавку. – Доброго дня.

– Привіт, Евцю. Ти принаймні нічого із себе не вдаєш. Усе на своєму місці. Як там бруньки кохання?

– І сама вже не знаю. І тому прошу поворожити.

– А, правда, – спохопилася бабуся. – Я тут балакаю, а гроші йдуть. Уже біжу по карти. Холера ясна, де ж я їх поклала? Дівчатка, передзвоніть за десять хвилин, добре? Я зараз спокійно обдивлюся. Перетасую, впіймаю настрій і почнемо, так?

Ми передзвонили за п'ятнадцять.

– Ну, щойно знайшла. Знаєте де?

– На пральці, – припустила я.

Не знати чому бабуся завжди знаходить їх на пральці. Або в братрурі.

– Знову, – притакнула бабуся, – але що вони там робили? Вічні загадки. Добре, в темпі, бо зараз сюди прийде Геня. Хто з вас перша?

– Може, я? – озвалась я. – У мене нічого не складається. Я вже місяць шукаю роботу і пшик. Ну і Рафал. Але на тлі безробіття це абищиця.

– Добре, я розкину за тебе. Ой лишенько, дев'ятка треф при казенному домі. Якась прикрість на місці навчання.

– Чудово, ще і в універі лажа.

– Чекай-чекай. Великий клопіт через заздрощі, але завдяки тузу треф…

– Туз – це смерть. Усе ясно, я просто помру, розчавлена стіною проблем. Тільки тоді мене оцінять.

– Стривай, Малинко, хвилечку. Ніякої смерті. Король пік. Якийсь старший брюнет захворіє чи помре, і все з'ясується.

– Напевно, в універі? Чи, може, батько?

– Твій батько трефовий, і нічого не з'ясується. Ой, лишенько, твоя мама має когось на стороні. Ти знала?

– Бабусю, – не витримала я, – ти ворожиш мамі чи мені? Що там з універом?

– Зараз-зараз. Ще раз розкладу. Що тут у нас? – Бабуся замовкла, вивчаючи карти. – Знову клопіт із казенним домом. Серйозний випадок із брюнетом. Пересунь захист, Малинко.

– Мені вже призначили термін, – простогнала я. – На десяте липня.

– Я прокажу молитву до святого Антонія. Може, тобі таки вдасться його пересунути.

– Знов Антоній?

– Єдиний надійний святий. Хвилину тому він показав мені, де лежать карти.

– Що мені ще випало? Бо тут Евка чекає й шарпає за шнур.

– Якісь гроші. Ти познайомишся з білявцем здалеку. Фантастичний тип. А який закоханий.

– Нарешті, – зітхнула я.

– Зараз-зараз, важливе побачення. Ти, білявець і шатенка. Весільна карта. Тільки той шатен, що він тут робить?

– Ти казала, що білявець, – перебила я.

– Це інший. Він увесь час біля тебе. За першим розкладом теж. Він уже колись тобі допоміг і весь час чекає. Закоханий. І ти теж закохаєшся. Ну, моя дорогенька, – присвиснула вона, – вам стелиться сама червона карта. Добре, тепер Ева. Ти слухаєш?

– Не можу дочекатися, – озвалась Евка.

– Уже розкладаємо. Скільки червоного! Той з бруньками має ясне волосся? При грошах. Що це, він іще вчиться? Або із заможного дому. Так, батько при урядовій карті. Вчений.

– Бачиш? – шепнула мені Евка. – Все збігається.

– Світом без тебе нудить, – вела далі бабуся. – Але зараз-зараз. Клопоти. Розрив.

– Який розрив, якщо нічого не почалося? – розхвилювалась Евка.

– Холера, Геня дзвонить у домофон. Закінчимо іншим разом.

– Не лишайте мене так, – зойкнула Евка. – Ще два слова!

– Ну добре, тільки швидко. Три, чотири, п'ять, шість. Зрада й великі сльози. Але зажди, це для шатенки, а в тебе ж чорне волосся. Остаточний розрив. Вони вже стукають. Добре, кінчаймо, па-па.

Вона швидко поклала слухавку. Ми сіли одна проти одної. Сидимо.

– Казала тобі, ходімо до ворожки, – почала я.

– Може, не збудеться, – невпевнено сказала Евка. Сидимо далі. Тиша.

– Що ж тепер робити? – озвалась я.

– Нічого, чекати. Вісімдесят відсотків проблем розв'язується самотужки. Ти цього не знала?

Не знала. Я ж не Евка, а тільки Малина. Вічно заплутана, перейнята дрібницями. Сидимо далі. Може, ввімкнути телевізор?

25.06. Понеділок. Мабуть, я щось підхопила на тій купальській забаві. Хто таке бачив? Одинадцять градусів у червні. Гарний мені парниковий ефект. А вчора? Певно, почну спочатку. Приголомшені бабусиною ворожбою, ми сиділи, безглуздо глипаючи у вимкнений телевізор.

– Позичиш мені якусь куртку? – обірвала мовчання Евка.

Я почалапала до шафи. Відчинила рипучі дверцята. З шафи вилетіли три молі, розгодовані на моїх светрах. Як уже лажа, то скрізь.

– Хочеш плащівку чи джинсову?

– Не маєш чогось теплішого? – скривилась Евка. – Поки я сюди їхала, задубіла до кістки. Сумніваюсь, аби раптом потеплішало.

Я витягла два пуховики й товсті зимові шалики.

– А ти не можеш триматися золотої середини? Завжди якісь крайнощі.

– Бурчиш, ніби ми з тобою подружжя з двадцятирічним стажем.

– Бо я приголомшена, – Евка стала смоктати палець. – Ворожбою.

– Думаєш, я ні? Універ – це єдине місце, де я здобуваю хоч якісь успіхи. З роботою завал, з коханням лажа. Самі поразки. А тут довідуюсь, що будуть проблеми з навчанням.

– Що там може бути? – спробувала злегковажити Евка.

– Все, що завгодно. Знаєш, як зрізають на захисті? Чудернацькі питання, жовчні зауваження. Параноя. Цього року завалили шість чоловік із сорока. Я мушу його перенести, – вирішила я.

– Цікаво, коли ж я захищуся, – замислилась Евка. – Добре, годі смутку. Адже нині в нас Купала.

Ніч чарів і забав

Ми вибралися незадовго до дев'ятої. Акурат, щоб доїхати до Вісли й устигнути пропхатися в натовп, поки почнуть пускати феєрверки. Феєрверки – це одна з небагатьох штучних речей, які занурюють мене в стан ейфорії. Найбільше я люблю оті золотаві парасолі, з яких виростають наступні й наступні, просто-таки над головою. Всі довкола кричать і пищать од захвату. Але не сьогодні. По-перше, через дощ. Ми виглядали, як велике стадо змокрілих курей, яким несила дочекатися, щоб повернутися до курника. А по-друге, ця повітряна кулька. Біла з візерунком. Невелика, але достатньо велика, щоб цілком заслонити мені поле зору. На небі виростали величезні золотаві квіти, але я бачила тільки білу кульку. Я намагалася відсунутися, але без успіху. Величезне стадо змокрілих курей було непорушним. Може, повернути голову? О, трохи бачу. Обриси великого сріблястого диску, який саме розтанув на фоні хмар. Кілька сумних іскорок. Зараз я щось зроблю. Я того не витримаю. Але що? Кричати не буду. Тільки перешкодила б іншим. Я стала нервово постукувати черевиком по землі. Може, хлопець (це, напевно, хлопець) здогадається і візьме ту кляту кульку під пахву? Спробую послати йому телепатичні сигнали: «Ти, з кулькою, заважаєш! Візьми її під пахву! Візьми!!!» Все марно. Спробую ще більше повернути голову. Мабуть, теж марно, хлопець поряд обпік мене поглядом. Я майже почула: «Куди ти пхаєшся з тією своєю головою!» Раптом усе почало мене дратувати: і та листопадова погода, і бабусине ворожіння, і хлопець зі злющим поглядом, і той жахливий запах змокрілого натовпу. А найбільше та кулька. Зараз мене чорти візьмуть!

– Прошу пана, заберіть ту кульку! – почула я голос десь поперед себе.

– Найліпше відпустити її на волю! – гукнув хтось збоку.

– Ну, власне, стоїть собі і всім заважає, – докинув хтось ліворуч.

Кулька зразу зникла. Я почула довкола себе велике колективне зітхання. Цієї миті на небі розквітла багряно-золота парасолька. Гарно розгорнулась. І згасла. Кінець забави.

– Шкода, надолужимо, Данко, на Новий рік, – озвався чоловік, що стояв переді мною.

– І ти не міг нічого сказати? Не міг? – бурчала панюся в рожевому пуховику.

– Я думав, що він тільки нам заважає, – пояснював їй чоловік.

Натовп посунувся з-над берега Вісли. Брів через болото, хляпався навсібіч, терся мокрими плащами, штовхався й топтався. Я кинулась уперед, аби швидше втекти від тих перехняблених облич, животів, які роздимали куртки з плащівки, від запаху смаженої ковбаси. Від гострих парасоль. Власне! Де моя парасоля? Щойно тепер помітила, що біля мене немає Евки, а разом із нею й парасолі. А періщить дедалі сильніше. Де ж та Евка?

Треба бігти на зупинку, сховаюся під дашком і почекаю трамвая. Добігла. Ну і що з того, зупинка обліплена людьми. Що ж поробиш, почекаю осторонь. Змокну, підхоплю запалення легень і помру у розквіті літ. Ще молода, гарна й нереалізована. А коли мене не стане, всі збагнуть, скільки я важила в їхньому житті. Я не чую крапель, які барабанять по голові. Певно, тому, що змокла до нитки. Як кілька років тому, під час Дня студента. Лляло жахливо, але хто б тим переймався. Ми з Евкою нагадували двох водяних: джинси до пупа в болоті, в черевиках каша, навіть із бюстгальтерів можна було викрутити воду. Я ще й мала велику пляму на джинсовій куртці – це полиняв мій замшевий рюкзачок. Розплата за забаву. Тепер теж доведеться розплачуватись, от тільки забава кепська. Через дурнувату кульку. Добре, що вже не падає. Тобто падає, бо я бачу, як хлюпає в калюжах, але наді мною не падає. Я підвела голову й побачила велетенську парасолю.

– Я от усе думаю, коли ж ти мене помітиш, – усміхнувся власник парасольки. Симпатичний Незнайомий! Я глитнула слину і зробила великі очі.

– Що ти тут робиш? – задала питання. Як завжди, оригінальне.

– Живу, – знов усміхнувся він. – Як ти там після Дня студента?

– Поволеньки. Закінчую універ, шукаю роботу й мету в житті. А ти?

– Закінчую універ, маю роботу і теж шукаю мету в житті. Отак ми собі поспілкувалися. Стоїмо.

– Може, пройдемося? – запропонував він. – Зрештою, ти мешкаєш тільки за чотири зупинки звідси.

– Звідки ти знаєш?

– Я ж відвозив тебе після Дня студента. Ти запросила мене зайти.

– І що?

– Посиділи трохи за пивом. Побалакали.

– А про що?

– Про мету в житті. Ти казала, що її шукаєш. А ще розповідала про якогось підлого чувака, який від тебе пішов. А тепер повернувся і робить вигляд, що має корабель золота чи щось у тому ж дусі.

– Це не той самий чувак. їх було двоє.

– А який пішов? Той, що із золотом?

– Пішли обоє. Один півроку тому. А той, із золотом, сто років тому. Це мій батько.

– Ага, – сказав він. Ми йшли мовчки.

– Що я ще говорила?

– Що запасні ключі в якійсь лампі. Потім одразу заснула, а я став нишпорити по всіх тих лампах. Почував себе зломником. Урешті знайшов, у морському ліхтарі.

– О, чорт! А я колись стільки їх шукала. Ті ключі ще в тебе?

– Я повернув їх тобі у День дитини. Вони знову лежать у ліхтарі.

– То це ти вимкнув газ! Ти врятував мені життя, а я навіть не знаю, як тебе звуть. Мене звуть Малина.

– Я знаю, – сказав Симпатичний Незнайомий.

– А тебе як?

Мабуть, Мартин або Пйотрек, або… Емек. Емек?

– Емануель, – сказав Симпатичний, але вже знайомий, – але всі кличуть мене Емек.

26.06. Я все ніяк не оговтаюся.

– Він відпровадив тебе і просто пішов, а ти нічого? – Йолька не могла приховати обурення.

– Я сказала йому «тримайся».

– Хлопець рятує тобі життя, ховає під парасолькою, катає на таксівці. Виглядає, як сам Раян Філіп, і ти всього-на-всього кажеш йому «тримайся»?

– А що вона мала сказати? – вступилася за мене Евка. – Я тебе кохаю? Ти моя половинка?

– Це не так, – запевнила я. – Я завершена цілісність. Самодостатня.

– Так? То спробуй сама станцювати румбу, – сказала Йолька. – Ґава-роззява.

Гава-роззява?! Але я нічого до нього не почуваю. Навіть не думаю про нього.

27.06. Думаю. Вже два дні. Я сподівалася, що він зателефонує.

– Тільки не уявляй собі, що це кохання, – попередила я Евку. – Я просто думаю. Працює тільки голова, не серденько.

– Ти маєш його координати? Якийсь телефон, e-mail? – запитала Евка.

– Він має мої. Поза тим, навіщо мені його координати? Я не закохана й не шукаю кохання. Я зосереджена на кар'єрі. До речі, щодо кар'єри. Я одержала відповідь на свій запит.

– І що?

– Вони внесли мене до банку даних.

– Це повна дупа. Я є в якихось ста банках даних і за два роки жодної пропозиції. Якби не учні, вже давно ґиґнула б з голоду.

– Як це у ста? – здивувалась я. – Ти ніколи не шукала роботи.

– Я ніколи про це не говорила.

– Я тобі про все говорю. Ти діяла за моїми плечима.

– За твоїми? – здивувалась Евка.

– Ти нічого мені не казала, бо, напевно, боялася конкуренції.

– Малино, що ти верзеш! Я шукала посаду технолога з харчування. Тебе не прийняли б.

– Це ще чому? – розсердилась я. – Я недостатньо гарна? Маю погані оцінки в заліковці?

– Ти не маєш відповідної освіти. На якійсь фабриці йогуртів нікого не обходить, що ти схибнута на молочних продуктах. Зважають тільки на папірець.

– Не вірю, що ти шукала тільки на фабриках йогурту.

– Ясно, що ні. Я писала до трьох пивзаводів, двох кондфабрик і фабрики газованих напоїв. Оминала тільки м'ясокомбінати, з відомих тобі міркувань.

– Ага, – невпевнено сказала я. Мені стало прикро за напад заздрощів. – Але ти могла б мені сказати. Я ж тобі звіряюся.

– Я теж, Малино. Я розповідаю тобі про Томека. Тільки тобі.

– Але я не знала, що ти надіслала сто запитів.

– Бо це дурного робота. Якось я про це згадувала, а ти навіть не сказала «ага».

– Не пам'ятаю. Коли?

– Торік, під час літньої сесії.

– Очевидно, я тоді була чимось перейнята або зажурена.

– Ти завжди чимось перейнята або зажурена, – незлобиво зауважила Евка. – 3 тобою весь час щось стається. Рафал іде, батько повертається, мати шукає чоловіка, Губка помиляється, Ірек реве, бо йому загрожує «одиниця». Сама знаєш.

– Ну а в кнайпі, за пивом?

Евка глянула на мене зі співчуттям. І слушно. Хто б хотів вислуховувати у кнайпі балачки про якісь там запити? Хіба Йолька. Мені стало вдвічі прикро. Я мигцем мчуся до Евки з кожною дурницею, а вона самотою долає життєві труднощі.

– Дай спокій, Малино, – скинулася вона. – Ти більше переймаєшся моїми запитами, ніж я.

– А з чого ти житимеш?

– Наразі даю уроки, цього тижня останні перед канікулами.

– І що далі?

– Може, ти переїхала б до мене? Заощадиш чотири сотки.

– А ти?

– Я буду сплачувати половину суми. Це зайві сто злотих у кишені.

– Ти серйозно?

– Я вже давно хотіла тобі запропонувати.

– А що там у тебе з Томеком?

Евка видалась мені якоюсь згаслою. Мабуть, через ворожбу.

– Як у вас справи?

– Ніяк, – знизала вона плечима. – Завтра у нас останнє заняття з хімії. І це все.

– Тобі зле? – дурне питання. – То борися.

– Я не можу знімати його на заняттях. Це було б неетично.

– То що ти збираєшся робити?

– Почекаю розвитку подій.

– А якщо вони не розвинуться?

– Це теж якийсь розвиток.

Може, й так? Може, і не варто змагатися з долею? Боротися? Може, життєва мудрість полягає саме в тому, щоб приймати все, що нам випаде.

От тільки я так не зможу.

28.06. Уф, сьогодні мені пощастило залагодити дві справи. По-перше, власник квартири. Я сказала, що за місяць виїжджаю. Що Евка хоче мене прихистити.