Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

– Нема проблем, – відказав він з усміхом. – Ви знайдете когось на своє місце, і все в порядку. Я згідливий, як дитина. Тільки щоб рахунки сходились.

Я маю цілий місяць. Знайду.

А друга справа – це перенесення захисту на вересень. Науковий керівник ремствував, побачивши мою заяву.

– Пані Малино, за тиждень до захисту? А я мав на вересень важливі плани.

Знаю: три тижні вилежування на Канарах.

– Зрештою, я можу й тепер, але ворожка мені відрадила.

– І ви, освічена людина, вірите у ворожок?

– А чому б мала не вірити? Адже ворожка – це не єдиноріг чи там гном.

– Якщо ви ще скажете, що вірите в єдинорогів, ви мене остаточно доконаєте.

– Окрім того, – тягнула я, – це не якась звичайна ворожка з вулиці, а моя бабуся.

– Це, звісно, міняє суть речей, – ущипливо визнав керівник. Хвилину дивився на мою заяву. – І що цікавого сказала цього разу твоя бабуся-ворожка?

– Що я мушу відкласти захист, бо хтось помре, – збрехала я.

– Хтось із родини?

– Ні, в казенному домі, тобто в університеті. Помре в далекій мандрівці.

– Вона щось уточнювала? – зацікавився він.

– Тільки те, що він має темне волосся і що йому загрожує раптова смерть далеко від дому. На острові. Пізнім літом.

– Звичайно, краще не ризикувати, – він швидко нашкрябав «Не заперечую». – Про себе я не турбуюсь. Йдеться тільки про безпеку інших моїх колег, викладачів, професорів.

– Звичайно, – погодилась я. – Я знала, що ви мене зрозумієте.

– У такому разі що ж, Малинко, подружко, випускнице. Побачимось у вересні.

2.07. Нині я повернулася з чергової ідіотської співбесіди. Знайшла оголошення про те, що потрібні перекладачі з англійської. Ми зустрілися рівно ополудні. Я ледве встигла видрукувати резюме. Захекана, забігла до зали. В ній зібралося кільканадцять осіб. Сидимо, неуважно розглядаючись навсібіч. Цікаво, кому пощастить? Рівно о дванадцятій до зали ввійшла висока білявка. Окинула присутніх поглядом начальниці. Значуще гмикнула, обрізаючи шепотіння, й почала:

– Усім мої вітання. Наша пропозиція вже неактуальна. Під час вчорашньої співбесіди ми знайшли двох перекладачів. Але прошу тиші, пропоную вам рівноцінну, навіть кращу роботу. Тобто продаж ексклюзивних турів для багатих клієнтів із нашого міста.

– Звичайний маркетинг? – скривилася дівчина, що сиділа біля вікна.

– Не зовсім. Продаж. Запрошую всіх до відеосалону. А вам дякую, – звернулася вона до дівчини. – Наші працівники повинні мати найвищий клас.

– Я так розумію, такий самий, що й ви, – дівчина посміхнулась і вийшла із зали. Разом із нею пішли дві її товаришки.

– Дуже добре, – кивнула білявка. – Такі нам тут не потрібні. Може, хтось іще бажає покинути цей офіс? О́кей. Прошу всіх до відеосалону.

Ми скупчились у невеличкій темній кімнаті. Білявка ввімкнула відео й пообіцяла за годину повернутися. Ми зосталися самі. На екрані з'явився напис: «Ласкаво просимо до раю!» На задньому плані великий басейн, а в центрі сорокарічний лисуватий морж розвалився на прозорому матраці. Допив коктейль, жахливо при цьому сьорбаючи, і почав оповідь. Його одразу заглушив голос синхронного перекладача.

«Чи ви марили, – бубонів перекладач, – про справжні вакації в раю? Про фінікову пальму, коктейлі й високу сексапільну дівчину в бікіні?».

Ми побачили трьох усміхнених дівок, які завзято крутили сідничками.

«Чи марили ви про релакс в океані, дансинґ у фантастичних нічних клубах? Усе це може бути твоїм. На скільки захочеш. На п'ять, вісім, а то й на десяток років. Це факт! Гарантований винятково «Fun Holidays». Тільки у нас і тільки тепер. Якщо ти замовиш хатинку в раю вже сьогодні, то одержиш десятивідсотковий бонус».

Потім на екрані виник неоковирний золотий напис «Щасливі зміни». Напис розтанув, і ми побачили щасливців, які спокусилися на чудову пропозицію від «Fun Holidays». Кожен із них, занурений у басейн, дерев'яним голосом перекладача розповідав про те, як разюче змінилося його життя, відколи він винайняв хатинку в раю. Найбільше змінилося життя тих, хто винайняв її зразу і щонайменше на «десяток років».

«Завдяки «Fun Holidays» я познайомилася зі своїм третім чоловіком. Він так мріяв про подорож на острови, а я реально могла йому це дати. Дякую тобі, «Fun Holidays».

«Я винайняв хатинку і другого ж дня виграв десять тисяч доларів. Моя дружина Дженні каже, що це просто-таки фантастично».

«Я ніколи не виїжджав поза кордони держави. Завдяки «Fun Holidays» зміг відвідати фантастичні країни Сходу. Тепер я знаю, що Марокко не розташоване в Європі».

«Коли я винайняла хатинку в Мексиці, то вирішила все змінити. Звернулася до пластичного хірурга і тепер маю дві сексуальних груді. Сам подивися! Якби не «Fun Holidays», я була б пласка й нещасна. А завдяки клубу я сексуальна й більше не потребую рятівного кола. Мої груди плавають!»

Коли ми познайомилися з усіма персонажами «Щасливих змін», з'явився наступний напис: «Ти теж можеш. Як це зробити?» Ми побачили на екрані офіс, а в ньому поламані пляжні парасольки. Під кожною сидів чоловік у гавайській сорочці та шортах і, жваво й щедро жестикулюючи, заохочував до купівлі. Шістдесятирічний пан із сивою кучмою волосся, виполосканого у відбілювачі для білизни, проводив екскурсію по офісу і зраджував нам секрети роботи у «Fun Holidays». І при цьому широко шкірився, розтягаючи шкіру, вкриту дешевою автозасмагою, і демонструючи імпозантний порцеляновий прикус. Закінчивши презентацію, він тицьнув у нас пальцем і сказав: «Зроби це! Тепер! Зміни свою долю!»

Кінець сеансу. Кілька хвилин ми сиділи нерухомо. Не знаю, як інших, а мене вразило.

– Люди, це суцільне шахрайство, – обізвавсь якийсь відчайдух. – Учора тут не було жодної співбесіди. Я знаю, бо мав тут лекцію, саме в цій залі. Вони винайняли її на сьогодні, щоб заманити кількох наївняків.

– Певно, що так, – утрутилася невисока білявка в сірих штанях. – Я була на такій презентації майже два роки тому. Тоді вони шукали телемаркетерів, а фірма називалася «Fantastic Time».

– Це нічого не означає, – обірвала шатенка в елегантному піджаку. – Співбесіду могли провести десь-інде. Багато фірм винаймають зали тільки для презентації.

– Власне, – докинула її сусідка в ідентичному піджачку, – окрім того, закордонні фірми змінюють назви, щоб не сплачувати податків.

– Що найкраще про них свідчить, – ствердив відчайдух.

– А поза тим, оголошення вийшло сьогодні, – втрутилась я. – Як співбесіда могла бути вчора?

– Не було жодної співбесіди, – прояснила блондинка в сірих штанях. – їм узагалі не потрібні перекладачі.

– Ми встигли це помітити, – відізвалося кілька осіб.

– Уся ця грандіозна фірма, яка шукає нових шляхів розвою, – вела далі білявка, – це жменька імпортованих шахраїв. Вони щопівроку змінюють назву, щоб утекти від тих, кого вже встигли надурити. Моя знайома працювала для них телемаркетером. Цілі канікули.

– І що вона робила? – зацікавилася сусідка шатенки.

– Видзвонювала до різних добродіїв, повідомляючи, що вони виграли тиждень відпочинку під пальмами. А потім запрошувала на співбесіду.

– Хто б не спокусився, – озвався відчайдух. – А що потім?

– Якщо він приходив сам, його обслуговувала цицька-та працівниця в бікіні. Якщо з дружиною, то презентацію проводив сивуватий чувак у костюмі. В обох випадках жертва довідувалася, що одержить свій виграш, якщо винайме бамбукову хатинку з опорядженням принаймні на чотири роки.

– І скільки коштує таке щастя? – запитав відчайдух.

– Сумнівне щастя, бо хатинка виглядає як хижа, нашвидку склепана знесиленим Робінзоном Крузо. Опорядження пасує до хатинки. Дві лежанки, маленький умивальник, столик на одну пляшку рому й невеличка шафка. Це все – включно з вигрібною ямою й колонією тарганів, арендованою на чотири роки, – коштує стільки, що й новісінький «фіат».

– Це не дорого, – запевнила нас шатенка. – Адже в ній можна жити все літо.

– Питання, хто це може собі дозволити? Більшість людей ледь вибирається у двотижневу відпустку.

– А що з тією твоєю знайомою? – звернувся до білявки відчайдух.

– Їй обіцяли, що за кожну завербовану особу вона одержить комісійні. Тож вона дзвонила до нестями. їй навіть не оплатили телефонні рахунки. Сказали, що ніхто не зголосився.

– А вона не могла притягти їх до суду?

– Зараз розповім. Спершу вона знайшла кільканадцять клієнтів, до яких раніше дзвонила. Вони дали їй письмові свідчення, що зголошувалися до клубу «Fantastic Time». Тоді директорка, та ж сама білявка, що нас привітала, заявила, що не може заплатити, бо жоден із клієнтів не пристав на пропозицію фірми. Моя знайома знову до телефону і ну розпитувати людей, чи хтось із них винайняв будиночок. Знайшлося кілька осіб, які підписали наступні свідчення. Вона пішла з тим усім до фірми, а за фірмою і слід завіявся. А через півроку вона вигулькнула під назвою «Fantastic Experience». Проте швиденько згорнула вітрила, бо на першу ж презентацію заявилася купа одурених. Телемаркетери з рахунками на кількасот злотих, продавці, яким не сплатили комісійні, ну і клієнти. Виявилося, що більшість хатинок виглядає як Робінзонова хижа після тайфуну. У деяких хтось уже навіть мешкав. Словом, велике ошуканство. Директорка робила вигляд, що не розуміє, мовляв, та польська мова така складна! Домовилася зі всіма на наступний день.

– І, певно, тільки 5 й бачили? – усміхнувся хлопчина з дредами.

– Ну. Фірма перебралася до іншого міста. Вони перечекали півтора року, змінили назву і для маскування дали оголошення про набір перекладачів, – сказала білявка, підводячись з місця.

– Я теж іду, – озвався відчайдух, – хоч і маю охоту висловити тій видрі все, що про неї думаю.

– Я іду з вами, – долучилась я.

Пішли майже всі. Залишилися тільки власниці ідентичних піджачків, задоволені, що спекалися конкурентів.

Не знаю, чи сміятись, а чи плакати. Я мушу підбити підсумки. Спочатку плюси:

Не дала себе обдурити.

Перенесла термін захисту.

Тимчасово опанувала дракона дієти.

А тепер мінуси:

Не маю роботи (і далі!)

Захист усе ще попереду (стрес).

Емек не телефонує.

Здавалося б, три на три, нічия. А до слова, чого це я плакатиму? Через Емека.

3.07. Після Йольчиного захисту. Вона одержала «відмінно». Влаштувала вечірку в родинному колі, а сьогодні запросила нас на вино.

– Ви мусите скуштувати великого світу, – заявила вона, затягаючи нас до «Імперіалу».

Тож сидимо й куштуємо, а радше цмулимо вино.

– Як там вечірка на честь захисту? – почала Евка.

– Незле. Але виникла проблема. Віктор. Ми витягли вуха з-під волосся.

– Мені здається, що він переживає захоплення іншою жінкою.

– Що?

– Я й сама не знаю, чи хочу про це говорити.

– Якщо ти вже почала, то закінчи, бо нас зжере цікавість, доки ми встигнемо зжерти цей салат за півсотки, – підохотила я.

– Коли ти помітила, що Віктор тебе зраджує?

– Я не сказала, що він мені зраджує, – виправила Евку Йолька. – Я сказала, що він захопився.

– Ну добре, захопився, і коли ти це помітила?

– Якийсь місяць тому. На дні народження Вікторового приятеля. – Йолька на мить змовкла. – Він, тобто цей приятель, зустрічається з такою доглянутою білявкою. Ну знаєте, стереотип секретарки.

– Гм, – підхопила Евка, – висока, на межі анорексії, пряме волосся, зібране в жмутик, порцелянове обличчя, вкрите рівним шаром гриму. Стильні квадратні окуляри й піджак. Службова усмішка, обмежена самими губами. А в байдужих очах напис: «Кави-чаю?»

– Саме так. Плюс брови в ниточку й контур на ненафарбованих губах, – додала Йолька.

– Секретарка директора фірми? Це і є об'єкт Вікторового захоплення? – не повірила я. – Таж ти виглядаєш краще! Як суперсекретарка директора суперфірми.

– Знаю, але, може, Вікторові набридла досконалість? Може, він віддає перевагу недовершеним творам?

– А як ти дізналася, чому він віддає перевагу?

Цікаво, що жодна з нас не сумнівалась у Йольчиному відкритті. Бо Йолька рідко коли перебільшує. І, на Евчину думку, ніколи не згущає фарби. За браком фарб.

– Зараз я вам скажу, але повернімося до дня народження. Приятель Віктора, Мартін, запросив і мене. Саме тоді я познайомилася з Госею.

– Із секретаркою.

– Так. Здається, вони з Мартіном разом уже кілька місяців, але я не помітила, щоб їх спалював вогонь пристрасті.

– Тебе він теж не спалює, – нагадала я.

– Якщо ти будеш мене обривати, я ніколи не закінчу. Сидимо на тому дні народження. Тобто одні сидять, інші танцюють, ще інші балакають, смокчуть коктейлі або…

– … ригають у шафу. Ми знаємо, як виглядають забави.

– На наших забавах, – наголосила Йолька, – всі тримаються на рівні.

– Коли вже не годні триматися вертикально?

Йолька глянула на нас зі співчуттям. І змовкла.

– Ну розповідай, – попросила я. – Ви були на дні народження в Мартіна.

– Й сиділи на кухні. Я поряд із Віктором, навпроти Мартін з Госею. Дуже поганий розклад.

– Чому?

– По-перше, ти не бачиш, на кого зиркає твій партнер. По-друге, положення візаві провокує до обміну поглядами, яке може бути початком закоханості, – перерахувала Йолька. – І мені саме здалося, що Гося часто пускає бісики до Віктора.

– Пускання бісиків – це ще не кінець світу, – оцінила Евка.

– Тому я вирішила не реагувати.

– А що ти могла зробити? Повисмикувати їй шпильки з волосся? – пирхнула Евка. – Бо вона зачасто на нього зиркає?

– Я дійшла таких самих висновків, але залишалася зібраною й пильною. Забава закінчилася. Минув тиждень, і ми зустріли Мартіна з Госею в кіно. Вони затягли нас до пабу. Цього разу я сіла навпроти Віктора. Ну і балакала з Госею, але час од часу контролювала напрямок його погляду.

– І що?

– Протягом години він бомбардирував її поглядом аж 57 разів.

– І про що це свідчить? Про зраду?

– Про зацікавлення, яке часто передує зраді. Але це ще не все. Зараз я прочитаю вам дані, – вона полізла до портфеля. – Ну де цей лептоп? Є. Набиваємо слово «Віктор». Дивіться самі.

Ми нахилилися. Табличка. Кілька стовпців.

– Я нічого не розумію, – покрутила я головою. – Самі скорочення.

– Але ж це просто як два на два, – занервувала Йолька. – Стовпець перший – дата спостереження. Другий – місце зустрічі. В третій я вписала ім'я потенційної суперниці.

– Тут тільки Г., – зауважила Евка.

– Ці спостереження стосуються Госьки.

– Ходімо далі, – поквапила я.

– Четвертий стовпець: кількість поглядів на хвилину. Наступний – кількість усміхів під час зустрічі. Наступний, шостий, означає фізичну дистанцію. Ви знаєте формулу привабливості?

– Ті математики до всього мусять підігнати формулу.

– Не математики, а психологи. У цій формулі береться до уваги кількість поглядів, усміхів, фізична дистанція. Що сильніше тобі хтось подобається, то швидше ти зменшуєш дистанцію. Підсідаєш ближче. Не уникаєш випадкових дотиків. Проходячи, часто зачіпаєш боком.

– Запахло збоченням, – висловила свою думку Евка. – Ну знаєш, напханий автобус до Нової Гути і чиясь рука на твоєму стегні. Ви не маєте такого досвіду? Добре, вже слухаю.

– Сьомий стовпець – інші вияви зацікавлення. Наприклад, «НГ» означає нижчий голос. Віктор часто понижує голос, коли хоче справити на когось враження, сподобатися, засліпити, причарувати.

– Я пам'ятаю, – озвалась я. – Перші півроку вашого роману він розмовляв, як чувак із реклами «Мальборо».

– Власне, – притакнула Йолька, – повертаючись до скорочень зі стовпця сім… «СВ» означає сяючий вигляд. «РЗ» – це розширені зіниці. Ви знаєте, що коли ми налякані чи причаровані, у нас розширюються зіниці?

Тепер уже знаємо.

– Як ти все це помічаєш у темному пабі? – поцікавилась Евка.

– Я маю добрий зір, а надто, коли йдеться про Віктора. Бідний Віктор. Вона розклала його на першоелементи.

– А що означає скорочення «КС»?

– Ковтання слини, вияв напруги, так само як «ПН» – погойдування ногою чи «ПП» – посмоктування пальця. А тепер дивіться. 23 червня, спільний похід у басейн. Кількість поглядів: 72 на хвилину. Десять усмішок за дві години. Фізична дистанція тільки півметра, а зазвичай 173 сантиметри. Дивіться далі. 25 червня, спільний вечір у «Бюкляйні». Час тривання: чотири години. Кількість поглядів: 86 на хвилину. ЗО усміхів. Фізична дистанція півметра. Погойдування ногою й ковтання слини напочатку, що свідчить про напругу. Згодом, по двох пивах ознаки напруги зменшуються, але збільшується й фізична дистанція. Зате зростає число поглядів і усміхів.

Ми нічого не сказали, вражені кількістю даних.

– Самі бачите. І це за два місяці до одруження. Що мені тепер робити? – зажурилась Йолька. – Я не можу запитати у нього прямо. Залишається чекати.

– І, насамперед, зберігати спокій, – невинним голосом докинула Евка.

5.07. Ми знайшли тимчасову роботу, ясна річ, по знайомству. Може, не так роботу, як інформацію про набір. Рекламна аґенція «Копальня» потребувала «креативних особистостей». Директор був добрим знайомим Лешека. Сказав Лешекові, що когось шукає, а той одразу дав нам наводку. Ну, ми і зголосилися від самого ранку.

– Взагалі-то, нам потрібний хтось із досвідом, – приглядався він до Евки з-під примружених повік, – але нехай уже буде. Приятелі моїх приятелів – мої приятелі. Завтра о п'ятій підійдіть до Бориса, нашого гуру. Тільки пам'ятайте про гасло…

– Пам'ятаємо, – запевнили ми. – «Креативність і крапля шаленства».

Зоставалося небагато часу, трохи більше ніж тридцять годин. Треба приготуватися, продумати імідж.

– Який іще імідж? – здивувалась Евка.

– Ти знаєш, у яких лахах ходять у таких агенціях? Повний відпад.

– Я думала, що вистачить майки та звичайних джинсів.

– Ага, ніби ми щойно сапку з рук кинули! Повний відстій, як каже Казик.

– То що ти пропонуєш?

– Саме думаю. Фундамент – це якась убивча зачіска. Для тебе, – придивлялась я до Евки оком фахівця, – африканські кіски з пір'ям.

– Знаєш, яка це морока? Тільки плести кілька годин.

– Нехай тобі не болить про це голова, – заспокоїла я її. – Сядемо перед телевізором, і час пролетить непомітно.

– Я хотіла б іще вийти сьогодні ввечері.

– На пиво?

Евка не відповіла.

– А ким будеш ти? – змінила вона тему.

– Cosmic girl. Спочатку срібляста емульсія, поверх неї блакитні пасемка. Вії й нігті в тон, біла помада.

– А одяг? – допитувалась Евка.

– Тобі – обов'язково щось з етнічним акцентом. На шию індіанський кулон із пір'ям. До нього замшеві кльоші, ті, із «секонду». Тільки домалюємо на задку психоделічні візерунки.

– Це я, це я! – запалилась Евка. – Я обожнюю дряпати психоделічні візерунка.

– Добре, тільки не спортач мені штани. По правді, вони коштували тільки десять злотих, але я дуже їх люблю.

– Гаразд. А що одягнеш ти?

– Щось космічне. Полазиш зі мною по крамницях?

Ми лазили чи не до шостої. Я випорпала в комісійному фантастичні сріблясті чобітки з тоненької тканини і пряму лискучу сукенку до колін. Якщо доплюсувати вартість емульсії для волосся, лаку для нігтів (я мала тільки неоновий зелений), срібної помади й космічного кулона із Сатурном, робоче вбрання потягнуло на триста вісімдесят злотих.

– Кожен спочатку інвестує, – пояснювала я Евці. – Секретарка мусить купити піджак, торговельний аґент – костюм і кілька блакитних сорочок.

– Цікаво, коли воно нам повернеться?

– Дівчино, реклама – це золота жила. «Капуста» росте в кожному кутку, знай собі збирай.

– Ну, не знаю.

– Хіба ти не бачила статистику заробітків? Добрий копірайтер у Варшаві загрібає понад сто старих соток на місяць. А ми ж добрі. Чому я кажу «добрі»? Ми найліпші!

– Інші про це також знають?

– Саме над цим ми мусимо попрацювати.

6.07. Зосереджені й готові. Cosmic girl та Indian sexbomb вирушають підкорювати світ, а принаймні «Копальню».

– Котра на твоєму?

– За п'ять п'ята. У мене не розмастилася туш?

– Наразі тримається купи, тобто вій. А як там моє пір'я?

– Теж тримається, всі сто шістдесят пір'їнок.

– То що? Глибокий вдих і стартуємо?

– О'кей.

Я застукала тремтячим пальцем. Почула «прошу». Прочинила двері, і ми зайшли. Посередині зали стояв величезний чорний стіл, за ним сиділи люди. Усі в піджаках. Чоловіки в чорному. Я зашарілася аж по кінчики своїх блакитних пасемок. На щастя, ніхто нічого не помітив під покладами сріблястої пудри. Евка хотіла вийти, але я встигла вхопити її за плече.

– Ми до Бориса, – пробелькотіла я.

– Новенькі? – запитав якийсь хлопець, підстрижений під їжачка, в джинсах і звичайній майці. Напевно, Борис.

– Так. За рекомендацією пана Кароля.

– Шарля, – виправив він. – Ніколи не називайте його Каролем.

– Не будемо, – пообіцяли ми.

– Сідайте отут, під стіною, – Борис показав на вільні крісла. – Ми саме обговорюємо проект реклами кухонних ножів фірми «Blue steel».

Усі присутні воднораз потяглися до ручок і аркушів паперу.

– Для початку маленька розминка. З чим у вас пов'язується слово «сталь»? Може, почнемо з тебе? Як тебе звуть?

– Малина. Сталь пов'язується в мене з металургійним заводом.

– Металургійний завод Стальова Воля, – докинув хтось. Деякі з присутніх захихотіли.

– Ну добре, а ти, індіанко? Як твоє ім'я?

– Евка. У мене сталь асоціюється зі свистом.

– Свистом? – здивувався Борис.

– Який видає самурай, – пояснила Евка.

– Непогано, – він занотував на дошці: «сталь = самурай». – Із чим іще?

– З холодом, метал холодний, – кинув хлопець ліворуч.

– З блакиттю, – припустила я. «А чому б і ні?»

– З акулою, бо вона сіра, гостра, хижа.

– З хірургом, бо скальпель, – додала Евка.

– Добре, – Борис занотовував чергові ідеї. – Досить. На завтра кожен приносить по три проекти телевізійних роликів. Цільова група – жінки середнього віку, схиблені на куховарстві. Решта даних у релізах. Переходимо до реклами грецької оливи «Акрополіс». Прошу асоціацій.

– До оливи? Загалом, без занурення в деталі?

– Гм… – Борис став біля дошки.

– Олива – це сонце, – кинула дівчина біля мене.

– Енергія.

– Краплина, важка від вітаміну, – брякнула я.

– Літо і грецька таверна.

– Виногроно.

– Амфора.

– Сатир, що полює на німф.

– Ви шукаєте асоціації до оливи чи до вина? – втрутився Борис.

– Олива завжди справедлива.

– Спливає нагору, – докинув хтось.

– Добре, закінчуємо наш брейншторминґ. На завтра по два сценарії чи по кілька слоганів. Нагадаю вам наше гасло.

– «Креативність і крапля шаленства»! – гаркнули ми хором.

Кінець робочого дня. А властиво, початок. П'ять ідей на восьму ранку. І ні слова про заробіток.

7.07. Ми прийшли перед восьмою. Цього разу у джинсах і звичайних майках. Тільки що Евка залишила кіски.

– Я вклала в них стільки роботи, – пояснила вона.

– А насправді?

– Не мала сили розплітати.

Ми сіли там, де і вчора. І чекаємо. Рівно о восьмій з'явилася решта товариства.

– Перепрошую, але це моє місце, – звернувся до мене якийсь тюхтій.

– А де це написано?

– Ніде, але всі про це знають.

– Я не знаю.

– Ти, певно, новенька? Можеш сісти біля комп'ютера.

– І не ворухнуся, – сказала я твердо.

– Я піду до Бориса, – спробував він мене налякати.

– Краще піди до бібліотеки й попроси якусь із книжок з етикету, – порадила йому Евка.

– Я не читаю книжок, – похвалився тюхтій. – Шкода часу.

– Що можна бачити, чути й відчувати, – кинула я.

Цієї миті ми почули значуще гмикання. Глянули на Бориса.

– Товаришки зліва, я можу починати?

Це до нас.

– Перепрошуємо, – буркнула Евка.

– Вчора кожен отримав домашнє завдання. Прошу приготувати тексти.

Всі воднораз полізли до течок.

– Почнемо з оливи. Хто перший?

– Може, я? – зголосився миршавий білявчик. Відкашлявся й почав читати:

«Акрополіс» олива – вітамінами щедра на диво».

«Акрополіс» олива – п'янка й золотиста, піднебіння твого задоволення чисте».

«Олива «Акрополіс» – так! Енергії живлющий смак».

«Олива, мов Греція гаряча, зігріє, як сонце, тебе, споживаче».

Він закінчив. Евка штурхнула мене ліктем. Краєм ока я побачила, що вона намагається притлумити сміх. Я не втрималась. Пирхнула, а за мною Евка. Ми сміялися якихось п'ять секунд.

– Ви почули щось смішне? – запитав Борис на диво холодно.

– Взагалі-то ні, – пояснила Евка.

– Взагалі-то ні? – грізним тоном повторив Борис. – Охоче послухав би, що ви приготували до сьогоднішньої презентації. Прошу тиші. Вислухаємо кілька слоганів авторства Еви.

– Я не маю слоганів, – зізналась Евка. – Я приготувала загальні концепції ролика.

– Прошу, слухаємо.

– Перший сценарій. Маленька грецька хатинка на стрімкому березі, в ній дідусь, який помирає. До нього квапиться священик. Добігає, захеканий, і тільки тоді виявляє, що забув оливу для соборування. Підходить юна дівчина й подає йому пляшечку «Акрополісу». Священик хвилину вагається, запитує: «Чи вона дівоча»? (Тобто чи перший це віджим.) Дівчина шаріється й киває. Священик відправляє таїнство. Дідусь браво оживає.

Евка змовкнула, чекаючи якоїсь реакції. Але реакції не було.

– Чи я мушу розповісти другий сценарій?

– Ні, з нас досить, – ствердив Борис. – Зосередимося на гаслах Мокрогубого. Яке вам найбільше подобається?

– Я думаю, що те останнє, – взяв голос тюхтій. – Воно викликає асоціації з літом у Греції. Клієнт, чуючи цей слоган, розслаблюється, думає про відпустку, має бажання…

– А я вважаю, – присадив його Борис, – що найкращий перший.

– Слушно, – озвався тюхтій, – просто, зрозуміло для пересічної домогосподарки. І, що важливо, нагадує про живлющі властивості олії. Зараз споживач шукає здорових продуктів.

– Хто ще приготував рекламні гасла?

– Я маю кілька, – зголосився тюхтій, – але не знаю, чи вони такі ж добрі, як у Мокрогубого.

– Гаразд, читай.

Тюхтій відкрив портфель і витяг два аркуші, списані дрібним, як мак, почерком.

– Я придумав трохи більше, – перепрошувальним тоном почав він, – аби було з чого вибирати.

– Прочитай перші п'ять, решту я перегляну вдома.

– «Спробуй грецької оливи, будеш гарний і щасливий». «Акрополіс» до салаток – найвластивіший додаток». «Акрополіс» – олива золота, кожному снаги додасть!» «Акрополіс» – сонце у пляшці».

«Акрополіс» з першого віджиму, для здоров'я кожного стимул».

«Той, хто «Акрополіс» купить, змінить смак котлет і супу».

– О'кей. Досить, – обірвав Борис, – непогано. Ми подумаємо, який із них показати клієнтові. Решту ідей прошу скласти мені в течку. Тепер переходимо до ножів.

– То, може, я почну? – знову зголосився тюхтій. – Я приготував дванадцять сценаріїв.

– Досить, якщо ти представиш два, ну максимум три.

– Гаразд, три, – тюхтій скинув окуляри, зробив глибокий вдих і став випльовувати із себе речення зі швидкістю фабричного конвеєра.

– Сценарій перший. Недільний вечір. Господиня готує вечерю для чоловіка. На жаль, спізнюється, бо марудиться з тупими ножами. Покраяла вже дві хлібини, але кожна скибка як не затовста, то дірява. Жінка у розпачі робить подальші спроби, тим часом її чоловік позіхає перед телевізором і чимраз частіше глипає на годинник. Урешті вибирається до ресторану, де зустрічає чарівну сусідку. Засмучена господиня зостається сама. І все через тупі ножі. З'являється гасло: «Blue steel» – охоронець твого домашнього вогнища»

– Боже, як банально, – шепнула до мене Евка.

– Я чув, – поінформував нас Борис. – У тебе є інша ідея?

– Звичайно, а знаєш, чому інша?

– Охоче дізнаюсь, – усміхнувся Борис. Злостиво.

– Бо я єдина керувалася гаслом вашої «копальні ідей». Хочете почути? То тримайтеся за капелюхи, бо, як каже Воннеґут, ми можемо опинитися за милю звідси. Ніч. Чорна постать тягне великий мішок. Заходить до лазнички й захряс-кує двері. Чути жахливі звуки: він затято рубає, пиляє, січе. За мить виходить із двома валізками. З'являється напис: «Blue steel – для справжніх професіоналів».

Евка завершила. Запала глуха тиша.

– У нашому гаслі йдеться про краплю шаленства, – нагадав Борис. – Одну-єдину.

– Судячи з вашої реакції, це якась дуже маленька крапля. Я сказала б, краплинка, – відрубала Евка. – Хіба що ми маємо розбіжні визначення шаленства.

До кінця робочого дня ми не озвались і словом.

* * *

– Я цього не витримаю, – підвелась Йолька, вислухавши наш звіт про другий робочий день. – Ви що, не знаєте, які ідеї є прохідними? Не дивитеся телевізор? Не бачили реклами пральних порошків, маргарину?

– Я думала, що в «Копальні» роблять ставку на оригінальність.

– Вони роблять ставку на ефективність. А ефективність – це заяложені схеми, стереотипи. Бо реклама має вплинути на широкі маси, а ті маси… ну, ви й самі знаєте.

– Люди не такі дурні. Я не вірю, – запсихувала Евка. – В житті не повірю, що дурнувата реклама маргарину на когось впливає.

– На думку спеціалістів, впливає, – зауважила Йолька.

– А навіть якщо не впливає, то з часом уторовує собі шлях до свідомості масового споживача, – додала я. Ми мали в універі лекції з реклами.

– Згодна. Споживач волів би чогось ліпшого, але якщо його немає? Вони звикають до поетики переказу.

– Про яку поетику ти говориш? – ухопилася за голову Евка.

– Кожна маса одержує саме таку поетику, на яку заслуговує, – філософськи зауважила Йолька.

– Хіба цього не можна змінити, якось із тим боротися?

– Спробуй. Я радо подивлюся, що в тебе вийде.

9.07. Сьогодні чергова презентація. Йолька вважає, що наша остання.

– Вас і так надто довго тримали, – докинула вона на втіху.

Побачимо. Ми мусили приготувати ідеї для роликів гарячого шоколаду «Чокліта».

– Поки ми перейдемо до мізкової атаки, швидка презентація ідей. Є бажаючі? Може, для різноманітності…

– Я охоче представлю свої ідеї, – обірвав Бориса тюхтій. – Бо я приготував тридцять слоганів і десять сценаріїв. Почну зі слоганів:

«До тістечок і бісквіту пий «Чокліту» смаковиту». «Вип'єш чашку, вип'єш дві, проясніє в голові». «Ласий шоколад «Чокліта» зиму обертає в літо». «Чокліта» – чудо бакалії, здійсненна шоколадна мрія». «Ось «Чокліти» філіжанки для Петруся і для Анки». «Чокліта», повна молока, – випий, друже, не чекай».

– Добре, дякую, старий. Ми, напевно, щось виберемо. Клієнтові сподобається. А як там наші шалені корови? Шокують нас сьогодні якоюсь ідеєю? Я до вас звертаюся, так-так, – кивнув він на нас. – І радо послухаю, що випродукували ваші креативні мізки. Котра перша?

Я скулилась. Евка відкрила портфель.

– Цього разу я намагалася не забувати про рекомендовану дозу шаленства. Тільки одна краплинка. Отже, так. Спочатку в коридорі лунають кроки. Десь віддалік неприємні звуки: крики, плач дитини, виття пса тощо. Чуємо скрего тання ключа в замку. Двері прочиняються, і ми врешті бачимо головну героїню: а властиво, тільки її руку, яка стискає пачку «Чокліти». Жінка зачиняє двері, звуки моментально стихають. Кладе коробку на стіл. Жодного музичного супроводу, тільки голосне швидке биття серця. Жінка нервовим рухом витягає пакетик із шоколадом, відвертається і вмикає чайник. Нетерпляче розриває пакетик, висипає його вміст до горнятка. Чутно ще швидше биття серця. Заливає шоколад водою. Розмішує. Чутно голосне ковтання слини. Крупним планом – повні сексуальні губи, нафарбовані помадою шоколадного кольору. Жінка облизується й підносить горнятко. Ковтає. Серце уповільнює ритм, б'ється тепер поволі, спокійно. І це все.