Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Якщо маму це влаштовує…

– Найгірше, що він увесь час провадить розслідування й намагається командувати. Притяг із лікарні операційні халати і змушує всіх ходити в них по хаті. Зрештою, ти й сама побачиш. О, здається, приперся. Чуєш ключ?

– Малинко? – Сташек зазирнув до кухні. – Добре, що ти приїхала. Черевики вимила? То давай, нехай не валяються. Якою дорогою ти йшла від станції? – озвався він із лазнички, перегукуючи струмінь води. – Така червона глина.

– А я що казав, – штурхнув мене Ірек. – Починається слідство.

– Я ще завернула в середмістя і йшла почерез лісок.

– Тоді все ясно. А чому ти так ішла? Адже в нас усе є.

– Я шукала подарунок для товаришки, – збрехала я.

– Це котрої? Може, я надибав би щось дешевше? Ще переплатиш.

– Це не я плачу, а вся група, – брехала я далі.

– Тим більш. Я придумав би щось елегантне. Ви ж знаєте, що я не люблю барахла.

– А ті халати з лікарні? – атакував його Ірек.

– Власне, – згадав Сташек. – Маю для тебе домашню вдяганку, Малинко. Сам ординатор приймав у ній пологи.

– Звідки ти знаєш?

– Бо я позначив її міткою. Дивись, яка солідна тканина. Який зелений колір. Тепер модно.

– Тепер модний фіолетовий, – сказала я.

– Зелений теж. Я бачив учора вночі на каналі мод. Ну, поміряй. Ідеально. Ординатор невисокий, твого зросту, я від початку знав, що сидітиме як влитий.

– Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на додачу.

– Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…

– І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», – завершив Ірек.

* * *

А тут несподіваний розрив.

– Чому ти його вигнала? – запитала я ще раз.

– Бо шило нарешті вилізло з мішка.

– В нього була інша баба?

– Гірше, – ствердив мій брат. – Минулого тижня Сташек зомлів. Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.

– А я гадала, що кохання! – знову розридалася мама. – Чому в мене нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!

– О, дуже перепрошую, – образивсь Ірек.

– Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже давно мають чоловіків, дітей… – «Дуже дякую, що нагадала мені про це».

– Може, я не хочу мати чоловіка, – гостро обрізала я її.

– Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. – «Чи вона мусить копати по живому?»

– Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. – «Я теж умію копнути, чого ж там!»

– Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.

– Мамо, не перебільшуй, – обірвав Ірек. – А дядько Лешек, а Сташек, а інші?

– Ти будеш мені нагадувати ті нечисленні миті щастя?

– Ні, я просто кажу, як було. Такими є автентичні факти.

– Не можна казати «автентичні факти»! – крикнула мама. – Факт завжди є автентичним. Чому вони навчають у тій школі? І подумати тільки, що за місяць у тебе випускні іспити.

– Гаразд. Такими є факти, – погодився Ірек, повертаючись до теми самотності. – У кожному разі, ти завжди мала біля себе якогось чувака.

– У кожному разі.

– Іреку, дай спокій, вступися… – обізвалась я.

– …дурнішому. Це ти хотіла додати? – перебила мене мама. Я не хотіла, але хто мені повірить? – Отакої я дочекалася подяки за свою працю! Мені зостається тільки самотня могила, бо тут я нікому не потрібна. Нікому! Але вже недовго! У мене вже коле серце вечорами. Аж поки зупиниться і ви нарешті мене позбудетесь!

Свята минули в подібній атмосфері. Нічого дивного, що я запрагнула візиту до Губки.

Праця над картиною, PS

– Доброго дня. Прошу сідати. З чим у нас проблема?

– Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблема із засинанням, депресія, – байдужливо перерахувала я. – Почалося від вечірньої пажерливості, але ви визначили, що це лише вершечок айсберга. І ми повинні експериментувати. Дотепер були польдоксин, оксазепам і тіорідазин. Тепер я хочу щось на весняну хандру.

– Гм, зараз перевіримо в карточці. Так, згоден. І що з вами трапилося, пані…

– Малина.

– Апетитне ім'я, – сказали ми хором. Губка всміхнувся.

– Проблеми в родині. Маму покинув бойфренд, брат від десяти років переживає складний період дозрівання. А я знов їм. Моя товаришка вважає, що я хочу оточити себе безпечною стіною жиру. Це все через брак опертя.

– Цікава концепція, мусимо її опрацювати. Наприкінці тижня, бо нині в мене жахлива карусель. Поговоримо про причини твоєї хандри. А тим часом я маю дещо екстра… – він почав порпатися серед паперів на полиці. – Є. Я одержав це від представника фірми «Чорний Тигр». О, – придивився він до пробника, – це видно навіть на таблетці: тигр у стрибку. Суцільна енергія. Схоже, ті ліки спричинять революцію на фармацевтичному ринку. Підвищує настрій і снагу до праці. Акурат на весняну депресію. То до п'ятниці.

* * *

Дорогою я забігла до Евки.

– Я повертаюся до себе. Губка дав мені нові ліки, і завтра я починаю курс.

– Я щось не довіряю тому Губці. Заскочу до тебе завтра перед обідом, гаразд?

У цьому вся Евка. А я часом скимлю, що про мене ніхто не дбає.

Я спакувала торбу – і в дорогу. Надвечір перша доза. За годину я відчула неспокій, який усе наростав. Не страх, не смуток, тільки напруга, трохи як після кави. Я щось зробила б. Може, витерти пил? Тоді вже заодно вимию підлоги й вишурую лазничку. Власне, я ще не робила весняного прибирання. Може, сьогодні й почну, коли вже маю такий запал? Завершила мити вікно в кухні. Але мене й несе! Може, позамітати на сходовій клітці? Так, котра година? Уже дванадцята, буду товктися як примара. Знаю, попересаджую квіти. Ні, це надто спокійна робота. Найохочіше я порубала б дрова чи скопала б город. О, є – вичищу плиту й занехаяні баняки. їх можна завзято шкребти, полірувати, дряпати йоржиком. До ранку я вишурувала все начиння, пательні й столові прибори. Обійшлося майже без утрат: одна тарілка й кавова ложечка. В шалі чищення я зігнула держачок. Коли прийшла Евка, я закінчила прасувати постільну білизну (чи не вперше в житті).

– І як ти почуваєшся? – розглянулася вона кімнатою. – Нічого собі, ну й вилизано. Ти, певно, залучила команду гномів?

– Ні, я випила магічний еліксир. Досить однієї таблетки, а ефект сама бачиш.

– Бачу. Ти спала хоч десять хвилин?

– Ні, і взагалі не хочу. Я щось зробила б, сходила б до тренажерного залу чи в басейн.

Упродовж чотирьох діб я мала стільки сили, як середніх розмірів атомна електростанція. Спочатку поприбирала в Евки і в Йольки, потім іще раз у себе. На другий день вимела цілу сходову клітку в нашому будинку й полізла на горище. На третій день схопилась на ноги о п'ятій ранку по чотирьох годинах сну. Але й запал. Я мушу щось зробити, бо мене розірве. Іду порядкувати у квартирі своєї бабусі. Нарешті виклик, гідний моєї енергії.

Бабуся

Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові апартаменти у стильній довоєнній кам'яниці. Коли бабуся переїхала сюди перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п'ятнадцять років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону, фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.

– Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, – пояснювала бабуся мамі.

Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.

– Ви мусите переїхати до мене, – зателефонувала вона до нас через кілька днів після похорону. – Я не витримаю цієї тиші.

– Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за тиждень. У мене мусить бути чисто, як…

– В операційній, – закінчила бабуся. – Ти мала б широке поле діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати, плекати й дезінфікувати.

– Ти чудово знаєш, що йдеться не тільки про дезінфекцію. Я терпіти не можу всі ті картини, килими, каплички. – Мама завжди була прихильницею лаконічного стилю від фірми «iKeja». – Терпіти не можу того складу мотлоху й тисячі дурничок.

Розмова відбулася дванадцять років тому. Відтоді кількість дурничок зросла кількаразово. На кожній стіні десятки картин і фотографій у декоративних облямівках. На всіх меблях свічники, лампи, срібні цукернички й ціле море фігурок святих. Кожна дрібничка з іншої опери, а все якимось дивом пасує. Козубок на ягоди, плетений із лика, й бордові вітражі у вікнах. Православна ікона й стіни, розмальовані, як у мексиканській гасієнді. Сецесійна лампа обіч простої дерев'яної каплички, купленої в гураля. Букет штучної живокості й рибальський ятер замість фіранки. Буде що шурувати. Вже не можу дочекатися.

– Малинко? – зраділа бабуся на мою появу. – Заходь, я саме печу маківник. Покажу тобі нову накидку. Тільки май на увазі той столик біля вікна.

– Я тільки на один день. Подумала, що допоможу тобі зробити весняне прибирання.

– У чому допоможеш? Чому ти така неспокійна? Проблеми вдома?

– Вдома, на роботі і довкола. Як завжди, – махнула я рукою.

– Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?

Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб святим?

– Щось чула. Його беатифікували?

– А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого. Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить чудеса.

– Це той, що допомагає в безнадійних справах?

– Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти іспити.

– Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».

– Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.

– Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?

– Бо в такий день ти цілувалася 6 з ним у парку замість лякати бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.

– То звідки можна починати?

– Ти наполягаєш?… – бабуся роззирнулася довкруги. – Хіба я знаю? Звідки хочеш.

– А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.

– Як би це сказати, – зашарілася бабуся. – Ще ніде. Тобто я збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.

– Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.

– Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.

– Тобі він допоміг?

– Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?

Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.

– Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? – Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. – Ну, бачиш? Антоній.

– Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.

– Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.

– Звідки ти знаєш? Від неї?

– Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?

– Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.

– Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка, кожне кружальце – це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.

– Чому ж її сестра продала накидку?

– Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й жодних пам'яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим, що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016 сльозинок своєї сестри, але хто її знає?

– Багато взяла?

– Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», – пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.

– І що?

– І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?

– Ну? – потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.

– Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: «А який чоловік нині не п'є?» Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котpa має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».

– Ціле щастя, що вона воліла її продати. – Я полірувала мідний кошичок для яєць. – А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі з'являються на честь якогось халамидника.

– Ну, – замислилася бабуся, – стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.

– А як, на твою думку, треба це робити?

– Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?

– Ну… – завагалась я, – мабуть, нічого не говорить.

– Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.

– Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? – розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.

– Ти мусиш знайти свою Марисю.

– Як це просто, – сказала я, не приховуючи іронії.

– Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?

– Та я щось не маю апетиту. – «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»

– Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.

У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.

– А на що конкретно?

– На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.

– Може, то святий Антоній?

– Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.

– А як там зі святим Юдою? – Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.

– Він не такий помічний. Я тимчасово відмовилася від його послуг.

– Щось завалив?

– Ні, нічого. Просто я знайшла дещо ліпше. І тобі, Малинко, теж раджу. Мені не подобається, що ти так нервово витираєш ту пилюку.

Ми ще з годинку побалакали, а потім я побігла на станцію.

* * *

На четвертий день я стала на ваги. На шість кіло менше!

– І на шість років більше, – ущипливо сказала Ева. – Глянь на своє обличчя. Очі бігають, як у хамелеона.

– Ти просто заздриш, що я влажу в «еску», – відрубала я, згинаючись перед дзеркалом і застібаючи блискавку на джинсах з першої спроби! – Малий «ес» як sophisticated, sexy і…

– …stupid. Ти під впливом «колес», тому я тобі вибачаю. Не треба мене перепрошувати.

– Я і не збиралася. Зате можу перекопати тобі ділянку. На честь примирення.

Пополудні я зголосилася до Губки. Цього разу не мусила нагадувати йому про історію свого випадку. Він – о диво! – зразу мене впізнав.

– Малинко! – вхопився за серце на мою появу.

– Доброго дня, я прийшла по наступну порцію пробників. Бо там, мабуть, трохи зосталося?

– Я вже не маю ані таблетки.

– Це пусте, можна ж виписати рецепт.

– Власне, що ні, – Губка заклопотано потер підборіддя. – Мить відвертості. Я дав тобі поганий пробник, Малинко. Пригадую, що мав кілька штук від представника фірми «Чорний Тигр». Він приніс ліки якийсь рік тому. Пробники спокійно лежали в шухляді. Позавчора читаю, що «Чорний Тигр» оголосив банкрутство. Викрито, що вони страх як махлювали при виготовленні ліків.

– Укидали до казана все, що було під рукою? – пожартувала я, але насправді було не до сміху. Останню таблетку я ковтнула неповних шість годин тому.

– Якби тільки це. Додавали наркотики, якісь таємничі порошки з межі чорної магії, одне слово, жах. А потім фальшували ліцензії. Ти навіть не уявляєш, як я непокоївся. Тепер із пробниками кінець. Найближчого року не кинуся на жодну новинку. Тому сьогодні ти дістанеш прамолан. Перевірений. Він тебе заспокоїть, зніме напругу, позбавить депресії.

Прамолан виявився пострілом у «вісімку». Може, навіть у «дев'ятку». Але ж і молодець той Губка. Ми й надалі працюємо над картиною.

25.03. Дощова субота. Ніхто не дзвонить, хіба що дощ у шибки видзвонює. А мені холодно. Брак глюкози й кохання. Зроблю-но собі маску з водоростей. Купила вчора ціле відро. Розмішуєш зелений порошок із гарячою водою, відтак мастиш гумоподібною масою стратегічні місця (визначення продавщиці), тісно обмотуєшся плівкою і спокійно собі чекаєш, поки водорості виграють війну з твоїм целюлітом. Мовляв, одна процедура – це мінус півсантиметра у стегнах. Після трьох – целюліт зменшується на один ступінь.

1.04. Дуля з маком. Він не зменшився навіть на волосинку, а я зробила п'ять процедур. І треба ж було купити ціле відро. Півтори сотні в болото, дослівно і в переносному значенні.

– Ти купила б за ці гроші півтори тонни кухонної солі, – порахувала Евка.

Ми сиділи в моєї бабусі, милуючись її черговим надбанням. Різьблені з дерева свічники, просто із Сибіру.

– І такий самий ефект. А радше, відсутність ефекту. І смикнуло ж мене!

– Ти шукала мету в житті.

– Знов якась проблема? – обізвалася з кухні бабуся.

– Ви й справді стали ліпше чути.

– Бо щодня змащую вуха амолем. Діє на все. На целюліт, неврози, отруєння…

– І на мету в житті, – шепнула я до Евки.

– На мету в житті найліпше допомагає свята Кінґа, – відповіла бабуся. – Це ота, з рожевого кристалу солі, на столику під вікном. Досить щоденно проказати коротку молитву. Залізний ефект.

– Це ліпше ніж Фен-шуй, – визнала Евка. – І не потребує таких витрат.

– Не порівнюй святу Кінґу до якихось китайських штучок.

– Перепрошую. А ви нам поворожите?

– У суботу не збудеться. І то першого квітня? Нема шансів.

– Та хоч би заради забави. Всупереч усьому. Згляньтеся над двома спраглими кохання жінками, – просила Евка.

– На брак везіння ти, певно, не нарікаєш, так? – буркнула бабуся.

– А хто сказав, що везіння означає щастя в коханні? Що мені з усіх тих хлопців, якщо я почуваюся самотньою?

– На самотність помагають не карти, а тільки свята Кінґа. – Бабуся стала роздивлятися кімнатою. – Ну що з вами вдієш? Де ті карти? У мене все губиться.

– Найліпше попросити про допомогу святого Антонія, – порадила Евка.

– Зі святим Антонієм я не розмовляю вже з рік, – відрубала бабуся.

4.04. А життя все ж таки буває прекрасним. Досить однієї звістки, і світ стає іншим. Я зненацька помітила перше листя й зелену траву. І звідки на вулицях стільки машин у весняних кольорах?

– Розкажи все ще раз.

– Але ж ти й замучила, Малино, – зітхнула Йолька. – Ну гаразд. Я йшла Віслянською в напрямку Плянтів.

– Зупинилася, щоб розкрити парасолю.

– Так, і раптом хтось сказав мені «привіт».

– Рафал.

– Він мав брунатну шкуратянку й коротко підстрижене волосся.

– Раніше ти казала, що дуже коротко.

– Він мав дуже коротко підстрижене волосся, – змученим голосом сказала Йолька. – Й нові окуляри.

– Що далі?

– Запитав, як у мене справи. Я йому сказала.

– Це можеш пропустити.

– Дякую. Потім запитав про тебе.

– Справді? – Я ніяк не могла повірити.

– Так. Запитав: «Що у Малини? Вона поїхала?»

– Я колись кинула йому таке гасло, – пригадала я. – І що далі?

– Нічого. Передав тобі вітання і сказав, що небавом зателефонує.

– Це коли? Як ти гадаєш?

– Не знаю, – стенула вона плечима. – Може, завтра, може, за тиждень.

5.04. Наразі він не зателефонував.

– Може, він просто так сказав, – розмірковувала Евка. – На відчіпного.

– Таж ніхто до нього й не чіплявся. Напевно, зголоситься, а як ні, то зателефоную я.

– Це був би найбільший ідіотизм з твого боку. Пригадай, як він з тобою порвав. Через тиждень після заручин. Якщо ти зателефонуєш, я більше до тебе не прийду.

– Ну гаразд, нехай уже буде, шантажистко нещасна. Почекаю. Бо ж він мусить зателефонувати.

9.04. Недільна нудота. Рафал і надалі не подає проявів життя. Йолька бачила його з дебелою.

– Її батько має адвокатську контору. Я знаю це від Віктора. Тільки не переймайся, Малино.

– Чим? Тим, що мій наречений ходить з багатою дівкою, а я ледь дотягаю до першого числа?

– Ти мусиш знайти роботу. – Йолька була дуже вигадлива.

– Знаю, бо інакше на мене чекає голодна смерть. Ще трохи, і залишаться тільки компоти з грушок.

– Старий нічого не підкинув тобі з тих двадцяти мільйонів золотом? – озвалась Евка.

– Вони ще пливуть.

11.04. Я закінчувала переписувати бібліографію до своєї праці, коли заявилася Евка.

– Знаєш, що трапилось? Але й день! Маєш якесь пиво?

– Кажи!

– І чого ти не віриш у карти? Пам'ятаєш, що мені випало? Проблеми з брюнетом, казенний дім або університет. Через жарт.

– Ну-ну, і що? – хвилювалась я. Евка вчиться в Агротехнічній академії сьомий рік, може, вони вирішили, що вже досить? – Ти вилетіла?

– Наразі ні. Давай те пиво, бо я мушу заспокоїтись.

– Я теж собі візьму, ти страшенно мене рознервувала. Розповідай.

– Пам'ятаєш, як ми в листопаді гуділи в «Сінґері»?

– Щиро кажучи, не дуже, – покрутила я головою.

– Ну, зосередься, така бабська вечірка на Андрія. Ти вже визначила термін заручин, і ми пішли це підлити.

– Зажди, тихо. Я пам'ятаю якісь уривки, – примружила я очі. – Середина листопада. Ти нарешті склала той іспит з йогуртів.

– Ну нарешті, – зраділа Евка. – Насправді це були плісняві сири, але молочні продукти теж. Із «Сінґера» ми пішли на Ринок, і біля Суконниць нас оминув Рисьо із серіалу «Клан». А ти ж знаєш, як я його люблю.

– Знаю. Тепер пригадую.

– Ну і ми його зачепили.

– Ти хотіла взяти автограф.

– Так, але мала з собою тільки заліковку та проїзний. То він розписався мені на заліковці.

– Бляха! Я пам'ятаю. Який жах! Він розписався там, де ставлять відмітку про залік.

– Предмет «Продукти дистиляції та їх похідні», прізвище, оцінка: «Міцно цілую». Єдина «шістка» в «заліковці». Ну і класно. А тут мене сьогодні перепиняє секретарка: «Пані Ево, прошу негайно зайти до ректора». Я ні сном ні духом, бо геть забула про той автограф. Заходжу до кабінету, а там Голяк, той, що читає дистиляцію, поряд ректор. Обоє серйозні, брови насуплені. Почав Голяк: «Хто поставив вам залік? Адже ви ще не написали курсову роботу». Я намагалася виправдовуватися, але Голяк упав у нерви. «Це злочин! Ви хоч уявляєте, чим загрожує підробка підписів?»

– Боже, я, мабуть, відкоркую ще одне пиво. І що ти зробила?

– Подумала, що це гаплик. Але не буду трясти перед ними гузном. Трохи гідності. Тож дивлюся просто Голякові у вічі й заявляю: «Якщо це злочин, то мене, певно, розстріляють?» А ректор усміхнувся й каже: «Пане доктор, я хотів би порозмовляти зі студенткою вічна-віч». Ви залишите нас на хвилинку?» Голяк вийшов, спопеляючи мене поглядом. А ректор питає: «Пані Ево, що це за вибрики з тим підписом?» Я відчула тінь симпатії, тож пояснюю: «Я побилася з подругами об заклад, що коли ми впродовж години зустрінемо якогось актора, то я підійду до нього й попрошу поставити мені залік. Не моя провина, що пан Пйотр зарахував мені саме цей предмет. Що вдієш, за відвагу треба платити», – завершила я.

– Ти трохи перегнула з тим закладом.

– Трохи, – погодилась Ева.

– А ректор?

– Питає: «Пані Ево, скільки вам років?» А я на це: «Я повнолітня. Ви можете сміливо призначати мені побачення». Він тільки окинув мене поглядом і каже: «Зробімо так. Я заплющу очі на всю цю справу. Ви напишете заяву про переведення до іншої групи, бо пан Голяк швидше вдавиться, ніж поставить вам залік». «А як я вам віддячу?» – питаю я. «Я ще не вирішив. Як щось надумаю, ви перша про це дізнаєтесь».

– І що тепер?

– Чекаю. Може, я встигну раніше захиститися, – сказала Евка. Якось невпевнено.

– Стара, я не хочу тебе засмучувати, але згадай собі подальшу ворожбу. Клопоти з брюнетом через жарт, а потім велика зажура через шалене кохання.

– Ти мусиш мене діставати? – Евка заходилася смоктати великий палець. Вона завжди це робить, коли засмучується.

– А той ректор симпатичний?

– Більш-менш. Як той твій Губка.

– Ти завжди казала, що зовнішність не має значення. Гаразд, більше не буду. У найгіршому випадку переведешся десь-інде.

– Третій раз?

– Може, ворожба не справдиться.

– Наразі все справдилося.

– Слухай, Евко, – пожвавилась я, – це означає, що Ра-фал зателефонує! І що ми побачимось!!!

14.04. Тільки от коли ж ми побачимось? І коли він, до лиха, зателефонує???

17.04. Весна, а в мене, як завжди, депресія. Знову відвідала Губку.

– Я тільки по рецепт, – почала від порога, – бо бачу, що ви по вуха завалені роботою.

– Привіт, Малинко, і що цього разу?

– Те ж саме, весняний спад настрою. Валяюся в ліжку, дивлюсь у стелю й весь час думаю про солодощі. Словом – депресія. Тому прийшла по кіло прамолану.

– Прамолан, – замислився він, розглядаючи свої нігті, – це добрі ліки, перевірені, але, може, ми спробували б щось інше…

– Можна спробувати, – знизала я плечима, – тільки щоб це не був «Чорний Тигр».

– О Боже, навіть не нагадуй, – ухопився за голову Губка. – Як подумаю, що міг тебе вбити…

– Ну, так уже і вбити. Трохи побігала по стінах і по всьому. Принаймні гарно поприбирала в бабусі. А тепер? Навіть рукою не хочеться ворухнути, а що вже казати про руку з віником.

– Зажди. Оце поп'єш флюоксетин.

– Антидепресант? – Губка кивнув. – Класно. Мені знадобиться щось міцніше на свята. Спинним мозком чую, що легко не буде.

25. 04. І не було. По-перше, через Рафала. Він не зателефонує, бо вже не має до мене діла. Це я витягла з Йольки. Вона знов його зустріла (чому завжди вона?). Він знову про мене запитував. Йолька нагадала йому про дзвінок: «Ти мав до неї зателефонувати». «Це вже неактуально», – відказав він, не розгортаючи тему.

Що і чому неактуально? Чи повинна я шкодувати, що піддалась Евчиному натиску? Може, якби я задзвонила, ми знову були б разом? Я думала про це цілі свята. З'їдалася, терзалася. Мені навіть не допоміг антидепресант, а надто тому, що постала нова проблема в особі батька. Я знала, що він знов усе зіпсує. Знала, відколи він до нас повернувся.

Повернення блудного батька

– Геню, я тебе тільки спитала, – сказала бабуся. – Ти не мусиш одразу впадати в істерику.

– Але я хочу!!! – заверещала мама. Якби батько тепер її бачив… На жаль, він поїхав до Німеччини по свої речі. Я сиділа в Ірековій кімнаті. Ми слухали, як бабуся намагається розмовляти з мамою. їй теж була не до шмиги ідея його повернення.

– Ну гаразд, то поплач, – здалася бабуся.

– Дякую за дозвіл! – мама висякалась у хусточку.

– Бабуся не хоче, як гірше, – виглянув із кімнати Ірек. – Просто ми всі переживаємо. Батько уже раз залишив нас без копійки…

– І тепер має шанс мені за це відшкодувати! Ти хоч знаєш, що відчуває самотня жінка з двома дітьми?

– Не дуже, я ж не маю двох дітей, – відповів Ірек.

– Не знаєш, – гнула своєї мама, – ти навіть уявити собі не можеш. Боротьба за виживання, жодної допомоги, жодної опори. Мати, яка тебе не розуміє.

– Саме це я можу собі уявити, – буркнув мій брат і швидко втік до спальні. На щастя, мама, перейнята трагічною картиною свого самотнього життя, не звернула уваги на цей натяк.

– Я не була щаслива з чоловіками. Спочатку Марек. Науковець, а у вільні хвилини художник. – Слово «художник» вона вимовила зі зневагою. – І насамперед кобель. Щойно бачив спідницю, як одразу висолоплював язика. І заслинювався при цьому, як боксер. Та якби все закінчувалося слиною. Повертаюсь якось додому, а той із Кабатовою на кухні. Він у моєму фартуху, а та гладуха розкарячена на столі, в самих панчохах у сіточку, вся в борошні. Поряд качалка.

– Чи вона мусить розповідати такі речі? – пошепки обізвавсь Ірек.

– Тихо, – цитьнула я, – не заважай. Я майже не чую.

– Ти жартуєш. Кабатова? – не повірила бабуся.

– То запитай її про вареники, які вони з Мареком ліпили у сімдесят восьмому. Побачиш, як вона почервоніє. Тепер їй соромно. А тоді? Кабатова зразу втекла до себе нагору. Я в плач і верещу: «Ти, збоченцю!»

– А Марек?

– Марек натягнув штани, обтріпав із себе борошно і каже спокійним тоном: «Я тобі казав, що кожен митець є збоченцем». «Але не кожен збоченець є митцем», – відрізала я. «А ти мусиш одразу розігрувати виставу. Міщанко дріб'язкова». «Я розігрую виставу? Я?» – кричу я. А він: «Я нічого не можу з тим поробити, це природа. Тобі говорить про щось теорія егоїстичного гена?» – «І тому ти мусиш трахатися з Кабатовою? На моєму столі? Цього не виправдовує жодна теорія!» Вхопилася за качалку і як замахнуся! Він ледве встиг ускочити в черевики. Покинув мене саму, з дітьми. Егоїст.

– Ненадовго, бо у вісімдесят восьмому ти познайомилась у відпустці з Лешеком, – нагадала їй бабуся.

– З тим пердуном! – підскочила мама. – Скільки разів я благала його потерпіти до роботи. «Хіба ти вже не можеш почекати до сьомої, а не засмерджувати цілу хату?» – кажу йому вранці. А він дере горлянку, що не годен так мучитися. Він і півгодини не витримує. В концтаборах люди й не таке витримували. Якби йому загрожував розстріл, він витримав би й добу.

– Може, він і справді не міг, – озвалася бабуся, – бо мав розлад шлунку, наприклад…

– Він міг жерти рис! – крикнула мама. – На все є рада, варто тільки захотіти! Але він не хотів! Він волів піти!

– Вже вкотре фізіологія зборола кохання, – покивав головою Ірек.

– А потім Юзефат, – повернулася до своїх підрахувань мама. – Той комизливий. Я подаю йому обід, а він дзьобає виделкою і розглядає кожну зернинку. «Що це за рис? – стала вона передражнювати тонкий голосок Юзека. – А що за м'ясо? Свиняче? Я цього не їм. З якого кінчика ти чистила огірок? З темного? Тому він гіркий. А не можна було ще кривіше покраяти моркву?»

– Ти теж давала йому прикурити.

– Велике діло, стукнула його ложкою по голові. Я саме перемішувала яєшню, а той: «Чому ти кладеш стільки масла? Хіба не знаєш, що це холестерин?» Я не втрималась – і лусь його по лобі.

– Пам'ятаю, – всміхнувсь Ірек. – У нього на чолі залишився шматок яєшні. Юзек ходив із тим харчем цілий вечір, скривджений.