Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

– Благаю, не вимовляй цього слова, бо мене зараз виверне, – Евка пожовкла, як лимон.

– Якого саме? – Йолька завжди мусить бути такою дріб'язковою. – «Виблювала» чи «горілки»?

– Вже однаково. – Евка витерла губи носовичком. – Ходімо звідси, бо зараз нас пообсідають мухи.

Ми дочовгали до наступної лавки. На щастя, помірно сухої, тільки раз протерти хусточкою. Бляха, дикий бузок. Теж знайшов, коли квітнути. Як треба, то його немає. Сидиш собі з коханим на лавці і чуєш асфальт, тютюновий дим, запах картоплі «фрі». А коли ти з похмілля, бузок знічев'я вилазить зі схованки.

– Ні, я так не можу, – проскрипіла я. – Це не на мою хвору голову. Треба пересісти.

– Але вчора було класно, правда? – обізвалась Евка.

– Так само, як рік тому, два і три. Рутина, – байдуже кинула Йолька.

Було чудово. Я обожнюю атмосферу Дня студента. Заради цього шаленого дня варто поступати до універу. Варто навіть терпіти жахливе похмілля.

День студента

Усе починається від забав у студентському містечку, але чільною подією є концерти на стадіоні. Краще заздалегідь придбати квитки, щоб не стовбичити в кілометровій черзі. Власне, про черги. Вони можуть трохи дістати. Бо це відбувається так. Спершу ти стоїш по квитки. Потім чемно займаєш чергу до входу. Минаєш одні ворота – тебе обмацують у пошуках алкоголю й зброї. Другі ворота – знов обмацують. Найдовше мордують Евку. Мене завжди пускали. Навіть по спині ніхто не плескав. Евка стверджує, що це завдяки безневинному вигляду й погляду лані, а я маю власну версію. Ніякої лані, а тільки ніс. О, наприклад, учора мене порядно шмонали. На жаль, жінка.

Як уже пройдеш троє воріт, зразу встаєш у чергу по жетони на пиво. Краще одразу взяти більше, щоб уже стільки не стояти. Відтак із жетонами в кишені б'єшся за пиво. А тлум страшний. Урешті з пивом стаєш у чергу до клозета. Спокійно встигаєш його випити й накопичити щось у сечовому міхурі. Хлопцям легше. Вони поливають липи на узбіччі, на одну чергу менше. Коли заходиш, сценарій змінюється. Вудсток. Парочки на ковдрах. Ніякої упряжі. Жодних локонів, шпильок, накладних вій, атласних торбинок. Я завжди маю залізний набір.

По-перше, штани, бо в спідниці незручно вилазити хлопцеві на плечі. І небезпечно, хлопці різні бувають. Тож штани, найліпше цупкі джинси. У мене є такі сіро-сині «стегнівки».

По-друге, черевики. Обов'язково на грубій підошві і з твердими носаками. Вони захистять пальці від розчавлен-ня, коли ти замішаєшся в натовп перед сценою і разом із іншими стрибатимеш у ритм.

Далі куртка, бо часто падатимеш. Моя з бордової шкіри і, як каже Евка, нагадує часи «Bee Gees». Вона сягає стегон, і нею легко вимахувати в повітрі, коли сидиш у хлопця на плечах. Під курткою сексуальна блузка. У мене є така, з рибами у психоделічних фіолетово-бордових зигзагах, вона пасує до куртки. Під блузку одягаю свій найліпший бюстгальтер, бордовий з кісточками. Так, про всяк випадок. Трапляється, що, вилазячи на хлопця, я стягаю й блузку. І вимахую нею.

Ансамбль доповнює індіанський нашийник із пір'я, погляд, темний від туші, і контур на губах. Йолька воліє блиск, на її думку, він сильніше притягає погляди. Я користуюся блиском, коли йду на дискотеку, але це інший стиль. Міні, люрекс, блискучий або шифоновий топ. Треба вміти одягатися відповідно до кожної нагоди. Інакше на іспит, інакше на прогулянку Ринком й інакше на День студента. Йолька нібито читає купу газет, а нічого не петрає. Зате Евка… Евці жодні штучки не потрібні. Їй годі розпустити волосся.

Повертаючись до Дня студента… Коли ти вже стоїш на стадіоні, одягнена, як хіпі, ти відчуваєш життя. Кожною клітинкою тіла. Єдина умова: ти мусиш бути з компанією, бо інакше відчуваєш самотність. Кожною клітинкою тіла. Ми були втрьох: Евка, Йолька і я. Спочатку ліквідували жетони. Ми з Евкою стали по пиво, а Йолька зайняла чергу до клозета.

Ледве почався концерт групи «Персо», а ми вже могли проштовхуватися до сцени. Літр у шлунку, півлітра у пластиковій склянці й порожнеча в міхурі. А в жилах майже шість літрів гарячої, пульсуючої ритмом крові. І два ряди мурашок уздовж хребта. Пробираємося глибше в натовп. Тіснява. Киваємо й витріщаємося навсібіч. Мусимо трохи притулцювати, бо лунає «Пиймо пиво всі». А на приспіві «У мене трохи бабок, у нього грубе пузо, і я, і ми пиймо пиво всі» скачемо з тлумом, а з нами скаче наше пиво у шлунках.

Самі парочки. Сунемо далі. Є. Вони просто створені для нас. Принаймні на цю єдину ніч. Приблизно третій-четвертий курс Гірничо-металургійної академії. Джинси, «адідаски», майки з логотипом «Майкрософту». Поголені одноразовим станком (тим самим?). Найвищий буде для мене.

– Найвищий для мене, – Евка пускає до нього бісики і вдає, що втирає сльозу. Ніби такий жаль. Але зразу ховається за якусь парочку збоку. Якби Високий її побачив, я зосталась би без шансів. Поряд із нею кожен без шансів, бо Евка – це польська Сальма Гаєк. Смаглява шкіра, котячі очі з райдужками кольору гіркого шоколаду, невеличкі повні губи й водоспад чорного волосся. Це несправедливо, що один має стільки волосся, а інший витрачає весь маєток на тоніки з лопухом – і нічого! До того ж їй не треба худнути. Безсоромно наминає все, що хоче. А я? Я ледве розправилася з дракончиком дієти, але й надалі буваю в доктора Губки. Коли ми кудись ідемо з Евкою, я стаю невидимою. Я, виструнчена білявка з безневинним поглядом. Кожний витріщається на цю ставну дівчину з очима Сальми. На щастя, Евка дуже лояльна і не причаровує моїх хлопців. Тепер вона теж зникла з поля зору. Я наближаюся до Високого. Якихось метр дев'яносто, він повинен підійти. Кремезні плечі, напевно, десь качається. Шатен, блакитні очі. «Журнальна врода», – як каже Йолька. Зиркнув на мене, ще раз. Ну то контакт встановлено. Усміхнувся. Це носик так діє. Танцюємо разом. Він пригощає мене своїм пивом. Перерва. З мегафона летять ідіотські реклами. Женемо по пиво, бо зараз буде останній виконавець. Казик. Це на нього чекає більшість присутніх. Виступ Казика – це родзинка Дня студента, його сутність, його нерв і з'єднувальна тканина. Високий швидко виборов пиво, і ми помчали назад. Ще цілих п'ять хвилин. Моторний цей Високий. Тягну його на старе місце. Там мають чекати Евка з Йолькою. Вони вже стоять і цмулять пиво товаришів Високого. І нарешті є! Казик!!! Починається скакання верхи. Високий одразу дошолопав, що мені погано видно. Запропонував свої плечі. Раз-два – і я на ньому! «На голові її заквітчаний вінець, в руці вона трима зелений хмелик. Попереду тупцює баранець, над головою пурхає метелик!» – співаємо ми. Одне велике стадо співочих баранців із занесеними руками і з екстазом в очах. Голову заклала би, що в повітрі роїться від метеликів. Білянки, лимонниці, махаони, адмірали. Хтось подає мені запальничку, і я спалахую разом із іншими. Боже, заради таких миттєвостей варто жити! Варто палати. Даю Високому перепочити. Тепер моя улюблена «Леве, леве, леве, льоф, льоф, льоф». Я знов угорі. Довкола мене море голів і ліс рук. Ми розхитуємось у ритмі труб. А на сцені Казик із білявою чуприною і в червоній сорочці викидає свої колінця. «Казикова румба», – як каже Евка. Нехай ця мить триває. Нехай це ніколи не закінчується.

Бравий хлопець той Високий, а я навіть не знаю, як його звуть. Напевно, Пйотрек, або Мартін, або Міхал. Нехай собі відпочине на «Пісенці юних веслярів». Обіч нас кілька хлопців збилися в тісне коло, й воно вирує, тлумлячись по людях. Ми трохи відсуваємось убік, до Евки. Здається, це сон! Високий не звертає на неї уваги! Він заробляє у мене сто балів! Евка приклеїлася до якогось міцного білявця зі значком «Apple». Ми переморгуємося, гарні «коники» трапилися нам цього року. Обидві чекаємо на «Польщу». Є! «Досвітні зорі, досвітні зорі, коли іду у Сопоті над морем, брудна стежина до води веде мене. Балтика нафтою тхне». А коли ми разом із Казиком співаємо приспів: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу тут, тут, тут!», то забуваємо про користолюбних політиків і про чергову гнилу реформу, про сорок відсотків безробіття й про відсутність перспектив. Ми пишаємося, що живемо саме тут, у цій злиденній, зневіреній, засміченій країні десь між Німеччиною й великою Росією, тобто тим, що від неї зосталося.

– Не тепер, на «Целині», добре? – Він киває.

От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.

Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання. Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.

* * *

I от ми після Дня студента.

– Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, – поінформувала нас Йолька. – Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати півночі.

– Я теж зав'язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.

– І не на мою шкіру, – докинула я захриплим басом. Після вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. – А стільки викинула на косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.

– Начеб ти забула змити суничну маску, – оцінила Йолька.

– Дуже дякую. Ти вмієш утішити.

– Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.

– Нічого не розумію, – прохрипіла Йолька. – Який іще Вілліс?

– А це у нас такий шифр.

– Скажи краще, як ти дістатися додому? – поцікавилась Йолька.

– Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?

Евка покрутила головою.

– Ми загубили тебе одразу перед виходом.

– У такому разі не знаю. Це таємниця.

Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.

– Мене, здається, попускає, – повідомила нам Йолька.

– А я й далі маю в голові розсипані «пазли», – прохрипіла Евка.

– До завтра вони складуться, – втішила я її.

– Мусять, бо в мене важлива зустріч.

– Із «коником»? – зацікавилась Йолька. – До речі, цікаво, як там наші коники?

– Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах. Принаймні мій. Він витримав п'ять пісень. А було що тримати, я додала три кілограми, – поплескала я себе по стегнах.

– Ти все одно важиш менше, ніж Евіта.

– Але Евку тримати, як надувне коло. Всюди м'ясце. А я, як парасолька з поламаними спицями. Шпичасті стегна, гострі лікті й місцями целюліт…

– Високий видавався дуже задоволеним. Ти залишила йому координати?

– Ні, я розчинилась у натовпі. Навіщо псувати гарний спогад? Ми зустрілися б при сонячному світлі, і все зникло б. А так я завжди пам'ятатиму про День студента, проведений із Симпатичним Незнайомцем.

– Не викручуйся, не викручуйся, – втрутилась Йолька. – Ти просто втікаєш від реальності. Варто появитися гарному хлопцеві, як ти зразу закладаєш ноги за пояс. Волієш здалеку зітхати, ідеалізувати.

– А нехай навіть і так?

– Потім не плач, що нікого не маєш. У тебе, Евко, теж застій? Чи ректор робить якісь кроки?

– Гм. Я маю бути в його кабінеті завтра об одинадцятій. Тому я так посилено працюю над укладанням «пазлів».

– Ти маєш бути в панчохах чи без?

– Без, зате в нашийнику і з батогом, – огризнулась Евка. – Чому ти така гидка?

– Я просто пожартувала, – скривджено відповіла Йолька. – Хотіла тільки тебе розрухати, поки це зробить твій ректор.

– Йолько! – крикнула я.

– О Боже, Малино, – Евка вхопилася за голову. – Мені аж у скронях затріщало. Ніде людина не має спокою. Мабуть, піду додому, хтось із вас має охоту мене доволокти?

– Ми теж з бодуна, але я можу поставити вам таксівку. Віктор знайшов мені роботу на вакації.

– Ти щаслива. А я навіть не починала шукати.

– Люба, якби я покладалася тільки на щастя, – прохрипіла Йолька. – Просто я вибираю потрібних людей.

– Дякую за зізнання, – озвалась Евка.

– Я мала на увазі Віктора та його знайомих, – пояснила Йолька. – А щодо вас? Товариство двох коників-стрибунців іще нікому не зашкодило.

29.05. Сесія не за горами, тож треба розслабитися. Подихати повітрям. Тільки от де?

– Походите зі мною по крамницях? – запропонувала Йолька. – Поможете вибрати сукню.

– Шлюбну? – зацікавилась Евка. – Гаразд, чому б і ні.

– Ти купуєш чи береш напрокат? – запитала я.

– Певно, що купує. В найкрутішому весільному салоні. Я вгадала? А до шлюбу поїде на тридцятиметровому «Лінкольні».

– Звідки ти знаєш?

– Твоя мама сказала мені по телефону. Що ніби дружки повинні мати однакові сукенки, а візажист приїде аж із Варшави, з телебачення.

– Це у нас стандарт, – пояснювала Йолька. – Щоб ти знала, які весілля роблять люди. Товариш Віктора одружувався в білому шовковому фраку з Китаю, вишитому вручну…

– …дев'ятирічними дівчатками, яким платять по долару за день, – перебила її Евка.

– Мене не цікавить, ким саме. Молода мала двадцяти-метрову вуаль. Вони їхали у справжній кареті, запряженій четвірнею. А наша сусідка мала аж вісім дружок, кожна в сукні з Парижа. Ну чого ти так дивишся? Хіба погано, що люди хочуть вирізнитися серед натовпу?

– Збільшуючи кількість дружок, метраж вуалі й діаметр криноліна? І ти називаєш це вирізнитися серед натовпу?

– А що, на твою думку, оригінально? Лантух із-під картоплі і дерев'яні сабо?

– Ти хочеш знати?

– Охоче послухаю. Тільки май на увазі кілька вступних умов. По-перше, ти береш шлюб у моєму містечку, подруге, хочеш справити на людей відповідне враження, а при тому маєш той, ну…

– …відповідний розмір гаманця, – допомогла я Йольці.

– Якщо я хотіла б увічнити свій шлюб у сірих клітинках аборигенів твого містечка, я зробила б так. – Евка на мить замислилася. – Молодий: біла перука в стилі Вальмонта. Чорний фрак, кришталеві ґудзики. Штани під коліньми застібаються на такі ж самі кришталеві ґудзики. А на ногах кришталеві черевики.

– Це відгонить Попелюшкою.

– Люди також люблять казки. Фалди фраку завдовжки кілька метрів, а кожен кінець тримає гном, зодягнений у копію костюма молодого. Такі самі черевички, перука, фрак із видовженими фалдами, які тримали б… приміром…

– … ще менші карлики, – підказала я.

– Не знаю, чи вдасться знайти ще менших. Але їх могли б тримати французькі бульдожки в маленьких перучках. Це у нас молодий. А молода виступила б у криноліні зі щедро задрапірованої фольги від шоколаду. До спини можна почепити десятки білих повітряних кульок, які підносили б її, як ангела. Наречений тримав би її на мотузочці, всіяній маленькими дзвіночками, які дзеленчали б при кожному русі. Проти вівтаря дружка в костюмі Ероса прострілив би всі кульки, молода лагідно опустилася б на рушничок. Під час церемонії молодята одягли б одне одному обручки на підмізинні пальці ніг. А після шлюбу віддалилися б…

– …у ношах, які несли б два десятки рославих пігмеїв, – докинула я. – Хоча це може значно підвищити витрати.

– Дякую, з мене досить, – перервала нас Йолька. – Я бачу, що ви легковажите важливою церемонією.

– Зате ти надала цілій справі чавунної ваги.

– Прошу конкретики.

– Хочеш конкретики? Твоя мама похвалилася мені – хоч не знаю, чи це привід для пихи, – що на честь тієї важливої церемонії твої батьки взяли кредит на шістдесят тисяч злотих. Будуть сплачувати його десять років. Десять років! До того часу ти вже можеш розлучитися.

– Не розлучуся, – заявила Йолька.

– Звідки така впевненість?

– Бо я знаю Віктора. Уяви собі, Евко, що ти порядний амбітний чоловік із перспективами. Трохи важко, – дошкульно всміхнулася вона, – але для чого ж бурхлива фантазія?

– Гаразд, – прийняла виклик Евка, – я симпатичний брюнет із великим майбутнім. І що?

– Ти одружуєшся зі свідомою недурною дівчиною. Знаєш, що її батьки видерли із себе кишки, щоб перетворити весілля на справжню подію. їм доведеться впродовж десяти років затягати пасок. Ти пішла б? От бачиш!

– І тебе влаштовує, що чоловік не йде тільки тому, що має докори сумління через той кредит?

– Сподіваюся, що він буде зі мною і з інших причин, але варто підстрахуватися.

– Знаєш що? Мені щось перехотілося валандатися по крамницях.

– Ну і добре, – відказала Йолька ображеним тоном. – Я піду сама. Гарних мрій про принца на білому коні. Може, він колись до вас застукає.

І вийшла.

– Навіщо ти її дражнила? – обізвалась я по довгій хвилі.

– Я не можу бачити, як вона вляпується в лайно, – буркнула Евка, складаючи вежу із сірників.

– Так уже й вляпується! По-перше, вона знає, що робить. А по-друге, з Віктором усе гаразд.

– Інспектор Ґаджет. Усе найвищого ґатунку, аж по кінчики залакованого волосся. Сорочка від «Армані», на ногах Бразилія, а на задку «Кельвін Кляйн».

– Він доглянутий.

– А як на мене, це ходяча «ґаджетівщина». І він узагалі не матиме жодних докорів сумління.

– Звідки ти знаєш?

– Знаю. Змінимо тему, гаразд?

– Гаразд. Що там у ректора? Ти ходила?

– Так, минулого понеділка.

– Придумав?

Вона кивнула.

– Розповіси мені?

– Нічого страшного. Маю підтягнути його сина з хімії та з англійської. Пацан ледве склав випускні в технікумі, а за місяць має вступні до універу. Досі він відкараскувався як тільки міг. Утікав з уроків, не ходив до репетиторів. Ректор гадає, що я добре на нього вплину. Ми вже мали перше заняття.

– І як воно?

– Він знає хімію краще від мене.

30.05. Евка і далі не в гуморі. Йолька поглинута приготуваннями до весілля. Рафал мовчить, мама теж. Кожен зайнятий собою. Нудота. То саме так і виглядає самотність?

Що ж зробити? Сходити до Губки? Нині він не працює. Знаю, напишу на аркушиках прізвища знайомих і тягнутиму жереб. Кого витягну, до того зателефоную. Йолька. Ще раз. Знов Йолька. Ну гаразд, тягну останній раз. Йолька.

– Привіт, Йолю. Ти зайнята?

– Так, але коли я не була зайнята?

– Купила сукенку?

– Сьогодні вранці, і знаєш, кого я зустріла? Властиво, не знаю, чи повинна тобі казати…

– Тепер уже мусиш, бо непевність мене вб'є.

– Дівчину Рафала. Вона також міряла сукні. Мала на пальці твою обручку. Такий золотий перстеник із кількома перлинками?

– Так, це він. Рафал збирався повернути його ювеліру, принаймні він так казав. – Ну й халепа, я несподівано відчула жахливу втому. – Мабуть, на сьогодні з мене досить.

– Малино, не клади слухавку. Слухай, Рафал нібито вагається.

– Вони заручені.

– Ти теж колись була. Рафал якось уже намагався дати задній хід. Ця на нього тисне, є шанс, що це його відлякає. Ти мусиш почекати.

– Знаєш що, Йолю! Це триває вже майже півроку! Саме час сказати собі «досить». – Я поклала слухавку, не чекаючи Йольчиних добрих порад. А потім почовгала до кухні, де поглинула половину вмісту холодильника. Дракон повернувся!

1.06. Я все обміркувала. Починаю новий розділ. Годі бути коником-стрибунцем. Годі лінощів. Годі мрій. Віднині вестиму відповідальне, свідоме й розплановане до секунди життя. Для початку я склала список постанов:

– Не купуватиму чергових заколок, поки не відпущу волосся (принаймні до підборіддя).

– Не дозволю собі повестися на черговий диск із програмою з вивчення іноземних мов. Досить, що я маю вже шість: з угорської, есперанто, шведської, латини, арабської та японської.

– Не купуватиму чергові тренажери для моєї домашньої «качалки». Досить з мене велотренажера, бігової доріжки, еспандера й гантелей, вкритих сторічним порохом.

– Не купуватиму чергового лаку для нігтів кольору «neon green». Адже нема що малювати, все обгризене.

– Покину марити про Рафала.

– Не сидітиму в його улюблених кнайпах, чекаючи на чудо.

– Не купуватиму менший на розмір одяг.

– Викреслю зі свого словника такі вирази: «піца по телефону», «подвійний чізбурґер», «велика картопля», «булочки», «попкорн», «кола на винос». Починаю харчуватися вдома. Дешево, здорово й поживно.

– Обиратиму тільки потрібних людей (виняток – Евка).

Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив'ялі, але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».

– Що це так смердить? – почула я раптом. Аж здригнулася. В коридорі стояла Евка.

– Як ти зайшла?

– Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?

– Весняне рагу! – понеслась я до кухні. – От зараза! Добре, що ти вимкнула газ.

– Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. – Евка зазирнула до баняка. – Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.

– Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може, вдасться з'їсти хоча б зверху.

– Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.

– Знову витрати. А я хочу жити ощадно.

– Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається. Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».

– І про що ця книжка? – запитала я без тіні ентузіазму.

– Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків. Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?

Я заперечила.

– Уланську запіканку. Просто, що скажеш?

– Ти перевіряла на практиці?

– Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? – зацікавилася вона моїм списком.

– А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя, знаєш? – похвалилась я.

– Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?

– Покажи, – вхопила я аркуш. – «Замикатиму двері, принаймні на клямку».

– Чого ти так дивишся? Це не я.

– А газ?

– Я вже казала, що ні.

– Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені життя. Я мушу йому подякувати, – я роззирнулася по кімнаті. – Бляха, він знову кудись запропав.

– Хто?

– Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.

– Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.

– Я тільки хочу йому подякувати.

– Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину самоповаги. Обіцяєш?

4.06. Він зателефонував учора. Я саме закінчила розкладати пасьянс «Чи він відгукнеться?», а тут дзвінок.

– Малинко!

– Рафале! – «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки полюбляють лід. Лід і горілку». – Привіт.

Тепер краще, війнуло Сибіром.

– Я вирішив спитати, що там у тебе?

– Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.

– Чудово. – «Невже легка заздрість?» – А я ще мушу дописати один розділ, але це, властиво, дрібничка.

– А поза тим, як життя? – «І ким є та дебела?»

– Потроху. Не нарікаю.

– Ти з кимось зустрічаєшся? – ніби знехотя запитала я. «Цікаво, чи він зізнається?»

– Важко сказати… – В його голосі я почула вагання. – Роблю спроби.

– Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.

– Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. – «Дурне серце, ну чого воно так калатається?»

– Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. – «Нехай не вимахується».

– Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми зустрілися б?

– З якою метою?

– Друзі повинні часом зустрічатися. – «Шкода, що він не пам'ятав про це кілька останніх місяців».

– Зараз гляну у свій графік… – «Старий трюк».

– Відколи це ти живеш за графіком? – здається, я почула іронію.

– З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.

– Як у тебе завтра з часом?

– Не дуже.

– Шкода, тоді іншим разом.

– Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.

– А що ти робиш по вівторках?

Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.

– Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.

– Ти й справді змінилася, – визнав він, не приховуючи подиву. – Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на користь.

– Колись ти не вживав слова «розрив».

– Я хотів, щоб ти менше переживала.

– Звісно, – збрехала я. – З мене спливло як з гуски. Може, це не було кохання?

– Але в новорічну ніч ти ревіла, – нагадав він.

– Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?

– На заручинах ти не плакала. – «Який спритний!»

– Певно, що ні. Я плачу тільки від підробок. А тоді ми пили справжнє, з Шампані.

– Батько привіз, так? Я чув, що він повернувся.

– Півроку тому. Вирішив відшкодувати нам за минулі роки.

– Він хоч має за що?

– Звісно: корабель золота, рахунки вздовж кордону й велика пенсія шпигуна, – пожартувала я. – А коли серйозно, то багато каяття, добрих намірів і пару марок. Зрештою, він працював там п'ятнадцять років. Доробився навіть до власної фірми. Тому мені й вистачає на всі ті сауни.

– Ти мені казала, що він голий.

– І що завжди тебе кохатиму, я теж казала, а ти вірив?

– Ти плутаєш поняття, Малино, – заявив він тоном мудрагеля. – Якщо хтось каже про щось таке летке, як почуття, йому важко повірити. Інша річ контакти, матеріальний стан.

– А хіба стан мого батька має тепер якесь значення? – холодно обірвала я його. – А якщо не має, то повернімося до теми. Ти хотів зустрітись.

– Не знаю, чи це має сенс. Стільки у твоєму голосі їді й нікому не потрібної злості…

– Який спритний! – не витримала Йолька. – Спочатку пропонує зустрітись, а потім дає задній хід, аби тобі дозолити. Правило Ромео та Джульєтти.

– Дай їй закінчити, – втрутилась Евка. – Що ти йому відповіла?

– Щоб зателефонував, коли буде певен.

– Прекрасно. Ти обернула правило Ромео проти нього. Тепер залишається чекати.

– Чого чекати? – скипіла Евка. – Що він милостиво витягне «мобілку» й зателефонує? Я сподіваюся, що ти кинеш слухавку.

6.06. Я не кинула. Якщо він дзвонить в іменини місяця, це означає тільки одне. Доля.

– Знаєш, Малинко, я тоді мав важкий день. Щиро кажучи, сподівався, що ти мене втішиш як товаришка.

– Якби я знала… – «І навіщо я це кажу? Адже ми не є товаришами! Дурепа! Дурепа! Дурепа!»

– Може, все ж таки зустрінемось?

– Ти не боїшся, що я тебе вкушу?

– Ризикну. Тебе влаштовує наступна неділя?

– Зараз гляну в календар. Так, але ввечері.

– Гаразд, я буду по шостій. У такому разі до неділі.

Ми нарешті побачимось! Ну що це з тобою, Малино? Чому ти не тішишся?

8.06. Ми сиділи в «Сінґері», обговорюючи Рафалів дзвінок.

– Ти правильно робиш, – визнала Йолька. – Жінка часом повинна поступитися. Наш сусіда закохався в одну бізнес-вумен, яка мала рибну крамницю. Навіть думав про розлучення, але все не міг зважитися. Врешті повернувся додому, сподіваючись, що дружина йому пробачить. А дружина? Вирішила відігратися за кожну занапащену хвилину. День у день влаштовувала йому скандали, урозмаїтнені соковитими прізвиськами й шпурлянням тарілок. Через місяць сусіда подав на розлучення. Потім одружився з бізнес-вумен, а наша сусідка шостий рік пиячить перед дзеркалом. Якби вона виявила хоч краплю розсудливості…

– Може, він все одно її залишив би. Це ніколи не відомо.

– У цьому випадку відомо, – упиралась Йолька. – Чувак не був певен і чекав, аби життя прийняло за нього рішення. Якби його дружина запхала свій гонор до кишені, вони й досі мешкали б разом.

– Велике щастя! – пирхнула Евка. – Він зі мною, бо так склалося. Не тому, що він так хотів або тужив. Як це романтично!

– А хто нині шукає романтизму? – скривилась Йолька. – Ви таких знаєте?

– Саме сидить перед вами й допиває «дрінк».

– Це не романтизм, а тільки дурість, – звернулася до мене Евка. – Ти ще маєш шанс дати задній хід, зберігши хоч тінь гідності.

– Мені не потрібна гідність, мені потрібні почуття, – пробелькотіла я, витягаючи носовичок. – Знаєш, що означає кохати?

– Так склалося, що знаю, вже цілий тиждень, – поінформувала нас Евка.

– Ти втріскалася? В кого? В того «коника»?

– Холодно.

– В ректора? – ризикнула Йолька.

– Я нічого не скажу.

– Хоч натякни, як його звуть, – діставала її я. – Або як він виглядає!

– І що робить, – додала Йолька.

– Скажу вам, коли все з'ясується, – відрубала Евка, – а наразі це моя солодка таємниця.

10.06. Я віддала виправлену версію маґістерки й чекаю. Людина весь час чекає. Квартири, кохання, дурнуватого дзвінка. Цього разу від Йольки. Вона мала принести мені зразок резюме.

– Ти зовсім не вмієш себе рекламувати, Малино, – заявила вона, прочитавши мого листа до потенційних роботодавців. – Що це таке: «Сподіваюся вас не знудити»?

– Я хотіла викликати симпатію.

– Хіба жалість. Ти й справді хочеш знайти роботу? У мене таке дивне враження, що ні.

– Згода, я не хочу. Але мушу. За тиждень одержу останню стипендію. Бабуся буде мені підкидати тільки до кінця канікул. А з батьком ніколи нічого не відомо. Він з'являється і зникає.

– Ціле щастя, що ти маєш мене. Я принесу тобі пристойне резюме й заяву на роботу.

Чекаю. Йолька не сказала, коли його принесе. Я не тисну, бо вона літає, як поштовий голуб. Букети, аксесуари, залагодження формальностей, курси молодого подружжя. Чи чекає те саме на нас із Рафалом?

– Сподіваюся, що ні, – озвалась Евка.

– А я мала тебе за найліпшу подругу. Що ти маєш проти Рафала?

– По правді, нічого. Крім того, що він пролаза.

– Я ходила з ним понад рік, і ти мені тільки тепер про це говориш?

– Я завжди казала, що ти заслуговуєш на краще, – запротестувала вона. – Просто ти не слухаєш.

– На твою думку, кожна заслуговує на краще! Рафал – пролаза, Віктор – ґаджетівщина. Пйотр – кар'єрист. Ну, – гмикнула я, – тут я абсолютно згодна. Але чи можеш ти назвати бодай одного хлопця, з яким варто мати стосунки?

– Можу, – тихо відповіла вона.

– Я обернулася на одне велике вухо. І хто той принц?

– Син нашого ректора, – бовкнула Евка, запалюючи сиґарету. Третю в житті.

– Ти жартуєш? – Вона не відповіла. – Ага, не жартуєш. Як його звуть?

– Томек.

– Маєш його фотку?

– Я маю тільки оце. – Вона витягла з рюкзака пожмаканий папірець. – Це ксерокопія його карти з літнього табору. Трирічної давності. Він свиснув її зі школи, а я свиснула в нього, скопіювала й повернула.

– Покажи! – я розглянула папірець. – Я його знаю. Він був у моєму загоні. Саме три роки тому. Такий білявець в окулярах.

– Ти що, серйозно? – пожвавилась Евка.

– Ну. Глянь сама. Характеристика вихователя – мій почерк і підпис.

– Точно! – Вона стала читати: – «Томек є творчою натурою, обдарований багатою фантазією й акторським талантом. Його люблять товариші. Зичливий до старших і до тварин. Не було великих труднощів з вихованням». Він саме такий і є. Творчий і вразливий.

– Ти, мабуть, не знаєш, як заповнюються ті карти.

– Як?

– Угорі маєш характеристику класного керівника.

– Бачу, ну та й що?

– Ти береш усі карти, тасуєш їх і переписуєш шкільні характеристики з однієї карти на другу. Часом додаєш щось від себе. Приміром, фраза «Не було великих труднощів» означає, що хлопця прилапали з цигаркою чи те, що він вибив двері. Якщо хтось був чемним, ми писали: «Не завдавав вихователям ніякого клопоту».