Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Ізабелла Сова
Смак свіжої малини

Малині, Йольці та Еві за те, що дали меиі ключ до свого світу,

Мамі й Татові – за те, що навчили мене ним послуговуватися

5.01. Тепер усе буде інакше. Чому я кажу «інакше», буде ліпше. Конкретика незабаром.

10.01. Це сталося три дні тому. І анітрохи не боліло, хіба трохи потім. Спершу мені наказали скинути верхній одяг. Лежу й чекаю, вся на нервах. І зненацька бачу. Такий, як я собі вимріяла: не дуже довгий і пряменький. Отож кричу:

– Ще ні! Хвилинку!

Коваль схилився наді мною.

– Ну? У чому справа?

Я показала пальцем на білявця ліворуч.

– Оцей ідеальний.

Коваль усміхнувся й каже:

– Усе, як забажаєш, хіба що мені пила зіслизне.

– Як же вам не сором, лікарю, – обізвалася чорнявка праворуч. – Дівчина зелена від страху, а ви про пилу. Це ж бо видовбується долотом.

Коли б не моя дурнувата впертість, я втекла би з голкою у вені. Чорнявка наказала мені повільно лічити до десяти. Я почала: один, два, три, чотири, п'ять… і саме в цю мить відчула дивне заніміння. А краєм ока нагледіла гіпсовий дзьоб. Уже по всьому? Чорнявка наказала мені лічити далі, тільки ззаду наперед. А потім заходилась екзаменувати мене з таблиці множення. 5 на 6,9 на 8 і так далі. «Тобі не можна спати. Ти мусиш говорити, говорити, говорити». Тож я говорила, а радше белькотіла, бо вся верхня губа була, наче з бляхи. Продовження дзьоба.

Того ж самого дня Евка відвезла мене додому. Бабуся на мій вигляд зробила нажахану міну, але швидко викресала широку усмішку від вуха до вуха.

– Непогано. Я виглядала гірше, коли мене покусали бджоли у сорок дев'ятому.

Мама запроторила мене до лазнички (бо там найсвітліше) і впродовж хвилини обдивлялася з усіх боків.

– Тепер я буду інакше дивитися на Майкла Джексона, – запевнила вона. – Скільки ж той добродій натерпівся. Справдешній мученик.

Ірек, мій молодший брат, тільки глипнув, а відтак зачинився в кімнаті й заявив, що не голодний. У вівторок я зиркнула у дзеркало в передпокої, бо там найтемніше. Великий дзьоб із гіпсу, в ніздрях тампони, а довкруж очей фіолетові кола. Білки дуже червоні. Чи це мине?

14.01. Мине. Так каже доктор Коваль. Нині перев'язування. Дзьоб зняли й залишили тільки шину вздовж носа. Я виглядаю майже нормально, як після рядової аварії. Тільки оцей запах. Засохла кров. Чи саме так я почуватимусь у труні?

18.01. Через три дні пов'язку знімуть. Чи впізнаю себе у дзеркалі? Чи впізнають мене інші? Чи помітять новий ніс? Чи він і справді буде прямим? Чи зміниться моє життя? Чи повернеться Рафал?

Рафал

Мій колишній. Ми були нареченими рівно тиждень. Першого січня, шість хвилин по дванадцятій, вирішили (Рафал вирішив) звузити наші стосунки до дружби. А все через мого старого.

Мій старий

Він зник акурат перед моїм першим причастям. Я саме приміряла сукенку з дефіцитної органзи, коли він закурив дешеву цигарку й заявив, що виїжджає до Австрії.

– Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок. Подамся як політичний біженець.

– Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?

– Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.

– Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.

– В космос? – зацікавився Ірек.

– Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? – Мама заплакала. – І це саме тепер, перед причастям.

Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»

– Жабко, дай спокій, це не так…

– На хрестинах поволочився ремонтувати авто, – тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. – А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!

– Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.

– Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! – розридалася вона не на жарт.

– Принаймні вже більше не занапащу, – батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.

– Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!

– Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.

– На Місяці є «полонези»? – зацікавився мій брат.

– Іреку, марш до кімнати! – верескнула моя мама. – І ти теж! – звернулася вона до мене.

* * *

Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.

– Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!

– Тато? Тато Едек?! – гукнула я на всю хату.

– А ти знаєш іншого?

– Справді, не знаю. – Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?

– Ні. Я хочу побалакати з тобою.

Я відчула, як мені стиснуло горло.

– А де ти зараз?

– У себе. Тобто в Німеччині, – уточнив він. – У Гамбургу. Слухай, Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.

– Кажи, тату.

– Розумієш, я купив собі відео і…

– Вітаю, – обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не зорієнтувався – знайомі часто плутають наші голоси.

– Та нема з чим, нічого особливого, – відказав він. – І розумієш, дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від'їздом ти почала ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось допетраєш.

Я не встигла відповісти. Мама була першою.

– Слухай, а як там тобі ведеться?

– Дуже добре, – відповів він трохи зашвидко і трохи надто впевнено. – А що?

– То винайми собі перекладача і – чимшвидше – доброго адвоката!

– Хто це? Хто це? Малинка?

– Ні, це голос правосуддя.

– Жабко, – простогнав тато.

– Я щойно засікла твій номер, – збрехала мама, – і завтра потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.

– Ти мене Інтерполом не лякай! – скинувся батько. – Я про дітей пам'ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…

– Ага, на «полонез», ми пам'ятаємо. «Полонез», простір і свобода. Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п'ятнадцять років! А твоя дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.

– Мамо, яка сирітка, – запротестувала я.

– Ну власне, – підхопив батько, – адже я живий і пам'ятаю. Коли ті заручини?

– На Щепана.

– Ти тут тему не міняй, – заатакувала мама. – Як до суботи не надійде переказ, у неділю вранці чекай на поліцію.

– Не буде жодної поліції. Я вже дзвоню до мого юрисконсульта. Вишлю тобі чек від самого ранку.

– Краще, щоб так і було. Бо інакше я в суботу зателефоную до мого юрисконсульта і нацькую на тебе судових виконавців з Польщі.

– Вони, Жабцю, не знадобляться. То що, Малинко, з тією інструкцією?

– Дай її своєму юрисконсульту! – крикнула мама й пожбурила слухавку.

Через три дні прийшов чек на 1500 марок, по 500 на кожного. А сам батько заявився на мої заручини. І, звичайно, все зіпсував.

Заручини

Свята. Ялинка на півкімнати, гірлянди на ній мигтять, як лампочки на авто шерифа. Повний парад. Білі блузки, скатертина цупка від крохмалю. Всі причепурені: мама в перлах, Рафал при «метелику», його старі в парчі. Саме крається кавовий торт. Раптом дзвінок. Щось у мені тьохнуло, але нічого, суну до дверей. Відчиняю, а переді мною піраміда з фруктів. Самі екзотичні, навіть усіх і не назву. Нагорі ананаси. Розгортаю листя, і що бачу? Батькову фізію. Він анітрохи не змінився, тільки що засмагліший, ну і та хімзавивка. Американська усмішка від вуха до вуха. А на шиї єдвабний шалик кольору вохри. Я запросила батька заходити. Зайшов, поставив тацю. Відтак повернувся по скриню з пляшками. Притарганив її, захеканий, і зразу завалився до кімнати.

– Вітаю батьків майбутнього зятя, – подав він руку Рафаловому батькові. А на тій руці, на підмізинному пальці, полискував латунний перстень зі штучним рубіном завбільшки зі сливу. Батько полюбляв дешеві ефекти. Сів за стіл і підморгнув до матері.

– І ви п'єте такі паршиві вина на заручинах моєї спадкоємиці? – Батьки Рафала витріщились, як коропи на різдвяному столі. А старий, не кваплячись, звернувся до Рафала: – Що ти поробляєш, юначе?

Рафал став белькотіти, що закінчує фінансовий.

– Добре, сину, – схвально покивав головою батько. – Я шукаю когось, хто дав би раду моїм грошенятам. Зараз до мене пливуть кораблем двадцять мільйонів доларів золотом. Мушу щось із тим зробити. Кудись заінвестувати.

І зітхнув при тому так, начебто проблема грошей страх як його знуджувала. Багач. Мама тільки знай підливала собі вино. А мене затрусило так, що ледве поцілила виделкою у відбивну. Зрештою не витримала й вискочила до лазнички. Витягла з-під ванни бутель шведських трав і – бух! Гірко! Ще два ковтки. Ну, трохи легше. Повернулася до рівноваги й до кімнати, де батько приязно гомонів із Рафаловими старими. На хвилю замовкнув, відтак сипав далі:

– Слухайте, діти. Я маю рахунки у всіх банках уздовж німецько-французького кордону. Треба щось із тим зробити. Може, я переписав би їх на вас?

– Та що ти, тату! Не треба.

– Може, я теж влаштую якісь заручини, – обізвався мій брат.

– Тобі, Ірусю, теж щось капне, у мене є фабрика…

– Мабуть, на Місяці, – буркнув попід ніс Ірек. Рафалові старі не почули, батько теж.

– Вона чекає на тебе, от тільки закінчи навчання.

– Але не конче астрономічний факультет? – вів далі мій любий братик.

– Греку! Прикуси язика, – цитьнули ми воднораз із мамою.

– Може бути й астрономічний, але найкраще міжнародних стосунків. Влаштую тобі якесь тепле містечко на Балі або на тій, як там її… на Ямайці. Посол Польщі на Ямайці.

Незле звучить, га?

– Я волів би в Новій Зеландії, – кривлявся Ірек. Нібито він мав якийсь вибір.

– Влаштую, – відповів батько. – То за здоров'я майбутнього подружжя.

– За здоров'я, – повторили всі ми хором.

– У такому разі все ясно, – батько повернувся до банківської теми. – Зустрічаємося на весіллі, підписуємо папери і – ласкаво просимо до бізнес-класу.

Цієї миті мама не стрималась і захихотіла. Всі принишкли.

– Перепрошую, це я від розчулення. Це щастя для вас, діти, що не будете починати з нуля. Ще раз за здоров'я, за майбутнє.

Ми цокнулися келихами. Батько розваливсь у фотелі й налаштувався оповідати. Визнав, що останнім часом не буває в Польщі, бо має важливу посаду в Німеччині. Він був одним із ініціаторів збурення Берлінської стіни.

– А зараз ми розробляємо бельгійську мафію, – додав він довірчим тоном. – Вони отруюють продукти. Чи чули ви про курчат, яких годують відходами з автозаправних станцій? Це вони. Або грибок у газованих напоях. Теж їхня робота. А та афера з педофілами? Так само вони.

– О Боже, – вжахнулася моя майбутня свекруха. – Але навіщо? Навіщо вони це роблять?

– А от цього, – похитав головою батько, – я не можу вам зрадити. Таємниця. Я вже і так забагато сказав.

Якийсь час ми мовчки цмулили вино.

– Ні, любі, ми не можемо в це заглиблюватись, – обірвав батько тишу. – Зрештою це заручини Малинки. Забава мусить тривати.

І вона тривала.

20.01. Це вже нині. Якщо він не буде прямим, я кинуся до Вісли й розіб'юся об кригу. А якщо буде прямим, то що далі?

22.01. Я не писала вже цілих два дні. Звикаю до Нового. Новий наразі нечутливий. Коли гладжу його по перетинці, наче торкаюся до фанери. Найгірше при основі, біля ніздрів, там, де наклали шов. Відчуваю дотик, як крізь шар ізоляції. Не знаю, чим Коваль так захоплювався. «Ну, гарно випиляв. І хрящики теж гарно витяті». Подав мені дзеркало, а я побачила товстий (бо ж два тижні не митий) цурпалок межи двома пожовклими підковами довкола очей. Якщо так виглядають гарно витяті хрящики, як же тоді виглядають витяті негарно? Коваль помітив жаху моїх очах і почав мене втішати:

– Що це за міна? Чудовий носик, а ти ревеш!

– Але ви обіцяли, що буде як у білявця, – розклеїлась я.

Коваль не витримав і засміявся:

– Дитинко, ти гадаєш, що носик то пірник? Виходить із формочки готовим? Це ж тіло, ще два тижні тому різане, тяте, шите. Він має право бути опухлим і занімілим. Заждеш місяць-два і тоді побачиш результат. А наразі тебе чекають масаж і розтирання. Інакше він висохне й відвалиться, – пожартував він насамкінець.

Оце я сиджу й розтираю. Розтираю й масую. Добре, що падає сніг, добре, що холодно. Добре, що я не маю пар. Добре, що Рафал мене не бачить.

8.02. Останні тижні я присвятила масажуванню й маґістерці. Незабаром захист, а в мене готова тільки дослідницька частина. Тож довбаю теорію. Як змучуюся, захланно масую. Втираю мазь із арнікою й чекаю. Вже ліпше. Від синців ані сліду. Найважливіше, що я впізнаю себе в дзеркалі. Власно кажучи, зміни невеликі, либонь, більше у профіль. Учора прийшла Евка. Я відчинила, а вона на мій вигляд у крик. Мовби так нажахалась.

– Не видурюйся. Я виглядала гірше, коли ти забирала мене з клініки.

– Це був скрик захвату. Я думала, що мені відчинила сама Памела Андерсон. Ну, покажися. Усмішка. Нахили голову. Тепер з іншого боку.

– І як? – запитала я. Евка не вдає захват, хоча й ніколи не копне по живому. Саме за це я її люблю.

Евка

Справжня подруга в тілі Сальми Гаєк. Уже кілька разів мене рятувала. Перший раз два роки тому, коли я впала у шал схуднення.

Шал схуднення

А почалося так. Я зайшла до крамниці зі штанями. Ухопила кілька пар і бігцем міряти.

– Куди ви йдете з тими «есками»? – заступила мені дорогу продавщиця, розмір XXL. – Хочете їх порозривати?

– Чому? – невинно запитала я.

– Бо ви носите «емку», на око – щонайменше тридцять восьмий, а після піци – то, може, й сороковий.

Того ж дня я вирішила сісти на дієту. Чекала лише якоїсь значущої дати, тоді легше почати. Перше травня, останній день року, іменини місяця. О, є – 15 грудня. День народження Евки.

Заздалегідь скупила півкрамниці зі здоровим харчуванням. Пластівці з висівок. Чай з кори крушини, сир тофу, замінник цукру, сухе печиво. На тяжку годину шоколад без цукру. І два літри пепсі-max. Вона має лише кілька калорій, а напихає й роздуває, як біґос. Потім зняла із себе мірки. У грудях 90, і нехай стільки й залишиться. У талії 66, самоціль – 60, у стегнах 94, а повинно бути 89. Для початку даю собі місяць, до сесії. Склала план дієти. Вранці – пластівці із соєвим молоком. Склянка пепсі. Потім обід: яйце плюс склянка пепсі. Підвечірок: тофу й склянка пепсі. Вечеря. Яка ще вечеря?

Упродовж двох днів я ходила горда й бліда. Зірвалася на третій. Принагідно виявилося, що в мене алергія на сою. Після молока у мене розколювалася голова. Сир тофу смакував, як гіпс, розчинений водою з-під крана. На третій день я стала на ваги. Ані на грам менше. Стільки тортур намарно. Буркотіння в шлунку. Жахіття про збиті вершки, слина до землі на вигляд гарячих булочок. Нестерпні марення про хрумкий окрайчик чорного хлібчика з маслом і помідором. Тремтячим пальцем я накрутила номер «Піци по телефону». Замовила одну велику з усіма можливими додатками. Акурат була промоція, і я одержала другу велику – «Марґариту» з оливками. Упакувала обидві. Запила пивом, а потім валялася, розтягнена, як такса. Сповнена піци й зневаги до себе.

Наступну спробу я здійснила по святах. Удома немає якнайменших шансів схуднути. А вже при Сташеку, маминому бой-френді? Якнайменших шансів. Досить і того, що варто мені залишити на тарілці недбало обгризені курячі кістки, як він уже заводить промову про населення Північної Кореї, що голодає. Коли за Святою вечерею я ризикнула відмовитися від коропа по-єврейськи, Сташек демонстративно витяг картату хустку завбільшки за скатертину і втер невидиму сльозу.

– Я вже й справді не можу, – пояснювала я. – Понапихалась аж по кінчики волосся.

Він утер друге око.

– Якщо я ще щось у себе завантажу, з мене потече крізь пупець. І станеться лихо.

Сташек тицьнув пальцем у порожню тарілку для подорожнього.

– Може, Він не постукав до наших дверей, бо йому забракло сил, аби сюди добутися.

– Але це, напевно, не привід, щоб напихатися за нього, – уступився за мене Ірек.

– Звісно, ні. Я тільки сказав, що одні вмирають, як дівчинка із сірниками, а інші гребують смачнющим коропом. Вередують.

Я капітулювала. Тричі глибоко вдихнула й пристала на Сташеків заклик.

Після Нового року встала на ваги. Чотири кіло плюс. Треба чимшвидше розпочати енергійні дії. Дивлюся на календар. Є. Шосте січня, Трьох Королів. Гарна дата. Знайшла цілком нову дієту. їси собі щогодини, завдяки цьому більше спалюєш, ну і щогодини маєш щось у писку. Витримала тиждень. Ніколи так часто не дивилася на годинник. Ледве поглинала сухарик, як уже лічила секунди до наступної перекуски. Салат із трьох помідорів і двох ложок знежиреного йогурту. Помідори готові. Щоб зайняти чимось руки, покраяла кожен на двадцять тонюсіньких скибочок. Йогурт стоїть розпечатаний. Ще двадцять хвилин. Занурюю в нього держак ложки. Навіть не помічаю, коли з'їдаю весь. І тільки тепер відчуваю голод. Але я ще боролася. Мене згубили рогалики з варенням.

Минув тиждень дієти. Я вирішила кудись вийти, щоб не дивитися на холодильник і на годинник. Забігла до Йольки. Вона щойно спекла смаковиті рогалики з варенням. Вони лежали собі, зарум'янені, на таці, а я не ладна була відірвати від них погляду. Йолька, либонь, це помітила, бо підсунула тацю мені попід ніс.

– Частуйся, я напекла зо два кіло.

– Я не голодна, – байдуже відповіла я, і тієї ж миті з мого живота почулося розпачливе буркотіння.

– Давай я покладу тобі на тарілочку.

Який запах! Свіже маслечко, ванілін і аромат рожі. Ну ж бо відламаю тільки ріжечок. Скільки калорій може бути в такому ріжечку? Зо двадцять? Ну тоді ще з іншого боку. Разом сорок. Так, так, так! Ще трохи скубну. Що, все?

– Бачиш, які добрі? – Йолька підклала мені наступний рогалик. Знову відскубую ріжок. Другий ріжок, тепер бочок. Цей уже прикінчу, шкода викидати, коли в Африці люди конають з голоду. В Кракові теж.

Добре, що прийшов Віктор, і я мусила залишити закоханих. Примудрилася змолотити чотири рогалики. 800 калорій, 80 відсотків моєї денної норми. Якимось дивом я протрималась. Але наступного ранку ум'яла 300. От халепа, перевищила норму на 100 калорій. Як уже падати, то до дна. До дев'ятої я відвідала цукерню, китайську кнайпку та супермаркет. Завершила плиткою шоколаду. Потім усе порахувала: разом 5840 калорій. Як дроворуб.

У подальші дні я напихала кишки всім, що траплялося мені попід руку. Змішувала, як алхімік. Батон, запитий пивом, кисла капуста, полита маслянкою, локшина з майонезом. На самий лише спогад мені спухає печінка. Коли проциндрила половину стипендії, твердо сказала собі: час на третю спробу. Старт – дев'ятнадцятого січня. Це, для різноманітності, ні з чим не пов'язане. Зважаючи на жалюгідний фінансовий стан, обрала грушкову дієту. Консерви з грушок – це єдине, що зосталося на кухні після подій останніх днів. Накидала план дієти. Вранці – півслоїка грушкового пюре. Ланч – слоїк компоту. Обід – тареля грушок у сиропі. Підвечірок – знову компот. Вечеря – маленький слоїчок грушкового мармеладу на втіху. Живилася тими грушками цілий тиждень. Зосередившись на навчанні й заліках, якось давала собі раду. Двадцять шостого січня склала останній іспит. Наступного ранку витягла шістдесят четвертий слоїк грушкового пюре. Не встигла його відкоркувати. Зблювала на сам лише вигляд жовто-брунатного місива, нашпигованого гвоздикою. І то був кінець дієти. Ще до полудня я витратила всі заощаджені кошти. Легко здогадатися, на що.

Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.

– О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, – заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня, плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні дні я тільки смажила, пекла й варила.

– Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п'ятнадцять хвилин, аби щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.

– Навіщо?

– Ти переїжджаєш до мене.

Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.

– Що ти там шкрябаєш?

– Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою. Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.

У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони. Заборона заходити до кухні й харчитися на місці перебування.

Заборона під'їдати у милосердних товаришок.

Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.

Заборона переводити все в калорії.

Заборона їсти перед дзеркалом.

Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).

Заборона ставати на ваги до кінця перебування.

Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу тонни.

* * *

– Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? – випитувала я.

– Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.

– Чорт забирай, Ево!

– Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… – замислилася вона по хвилі.

– Що «хоча»?

– Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті п'ятсот марок від твого батька?

– І що?

– Відповіси сама.

11.02. Чи я зробила 6 це вдруге? Та звісно. Двадцять шість років я була одним великим лантухом комплексів – через ніс. Що з того, що в мене гарні очі й білі зуби, коли на перший план висувався ВІН. Великий, кирпатий і горбкуватий. Узимку червоний, як у бузька. Улітку скроплений потом. Навесні розпухлий від нежиті та сліз (бо депресія). Восени мокрий від дощу та сліз (бо чергові вакації без кохання). А найгірше він виглядав у профіль. Освітлений нічником, відкидав тінь на півстіни. Варто дати крупний план, і вийде чудовий кадр із «Сірано де Бержерака».

«Що таке щастя? Це прямий ніс завдовжки від чотирьох до п'яти сантиметрів, не ширший ніж дюйм», – так починається мій щоденник майже десятирічної давності. Сьогодні я витягла кравецький метр. Виміри збіглися. А де щастя?

12.02. Пішла до доктора Коваля. Ні, нічого не трапилось. Просто я хотіла, щоб він подивився. Поза тим, той шрам на переніссі, дрібні загрубіння вздовж перетинки. Чи можна ix якось зменшити?

– Ні.

Ні то ні. Переживу. На думку Евки, нічого не помітно. Я знову чіпляюся за міліметри.

А проте врода – це питання міліметрів. Узяти, приміром, губи. Якихось три міліметри, і ти вже обертаєшся на вулкан сексу. Власне, про губи… Коли я нині отак стовбичила проти дзеркала, то зауважила, що вони могли б бути більшими.

13.02. Сьогодні вечірка на честь Дня святого Валентина. Весь час розмірковую, що я їм скажу. Признаватися до того носа чи ні? Може, відвернути від нього увагу, наприклад обтяти волосся чи зробити яскравий макіяж?

– Я цього не робила б, – порадила Евка. – Ніхто навіть не помітить. От побачиш.

Уже не можу дочекатися. Там має бути купа хлопців. І Рафал. Ми не бачилися з Нового року, коли він поставив питання про зміну характеру наших стосунків.

Зміна характеру наших стосунків

– Коли ти йому скажеш? – запитала Евка перед самим Новим роком.

– Що я маю йому сказати?

– Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не збурював Берлінської стіни.

– Гадаєш, я повинна це зробити?

– А як довго ти збираєшся це приховувати?

– Не знаю. Скільки вдасться.

– І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?

– Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, – розпсихувалась я. – Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…

– Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?

– Гаразд. Скажу йому завтра.

– Ти не мусиш, Малино.

– Не мушу, але скажу. Ми сиділи в мене на кухні.

– Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.

– Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.

Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.

– У корабель я не повірив, – озвався він по довгій паузі. – Хто тепер возить золото кораблем?

– Напевно, що не мій батько.

– Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.

– Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.

– Слушно. Світ через це не завалиться.

– А що буде з нами?

– Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, – тепло всміхнувся він.

Ура! Все буде класно.

* * *

Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.

– Всього найліпшого, Малинко, – ми цокнулися келихами. – Щоб нас завжди пов'язувала дружба.

– За дружбу, Рафале, і за кохання.

– Кохання приходить і минає, а дружба триває.

– Чого це ти про цю дружбу?

– Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.

– Це погано?

– Ні, абсолютно, – запевнив мене Рафал. – Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.

– Що ти пропонуєш? – розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.

– Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?

– Невдале одруження, – промимрила я.

– Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.

– Ти хочеш розійтися?

– Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…

– Ти пропонуєш мені дружбу, – я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.

– Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.

– Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!

– Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття – це дружба…

– А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?

– Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?

* * *

– І що ти на це? – діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.

– Я сказала йому, що мушу подумати.

– Гарно.

– Що гарно, що гарно?! – верескнула я. – Я хотіла зберегти лице.

– Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.

– І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.

– Це, ясна річ, найбільша проблема, – пирхнула Евка. – Версії.

– Ні, найбільша проблема – це розрив із Рафалом. Через тебе, – зайшлася я плачем.

– Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не тест, звичайно.

– Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене трясуться руки!

– Скільки ти вихилила кав? – запитала Евка.

– П'ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?

– Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед порожнечею, як сказала б Йолька.

– Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його й помру, якщо він зі мною не одружиться!

– Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей розпач.

– Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!

– Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого батька.

– Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.

– Певно, боїться, що твій старий маячить.

– А хіба він не маячить? – крикнула я. – Хіба твій батько розповідає про кораблі, повні золота?

– Ні, бо він знає тільки п'ять фраз: «Коли обід?», «Коли вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».

– Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.

– Мені ні, щонайбільше – так це моїй мамі. Малино, не плач. Може, Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.

– Він майже нічого не пив.

– Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини руба. Ти мусиш зачекати.

Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути обручку.

– Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе почуваєш.

– Нормально, – видушила я, зворушена його добротою.

– Це чудово. Ти все обдумала?

– А ти?

– Я? – здивувався він. – Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе зайти.

– Гаразд, коли? – «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку помилку скоїв».

– Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене відрахують тільки п'ятнадцять відсотків.

– Супер… – «Чому це звучало так жалібно?»

– Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася б.

– Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то в саму новорічну ніч?

– Ти знаєш, які є дівчата. Тому людина мусить щось розігрувати. А я з тобою не мушу.

Ще мить, і я щось йому заподію.

– То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.

Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові. Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.

15.02. Він не почув. Прийшов із якоюсь дебелою бабою. Баба мала квітчасту сукенку й великого носяру. Ледве цвиркнув мені «привіт». І як тут не вірити в число тринадцять?

Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафалая маю глибоко в носі. Боже, знову той ніс.

29.02. Дивовижний день. Перехідний, останній у цьому тисячолітті. Гарний для роздумів і складання обітниць. Але що я можу собі обіцяти, коли не знаю, чого хочу. Я хочу бути щасливою.

– Замало конкретики, – прирекла Йолька, та, що з рогаликами з варенням. – Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить. Екстравагантність чи прості радощі? Кар'єра? Кохання? Гроші? Все одразу?

Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий годинник!

– Алло! Є там хтось? – почула я Йольку. – Тож чого саме хочеш ти, двадцятирічна жінко?

3.03. Іменини місяця. Теж незлецький день для роздумів.