Текст книги "Смак свіжої малини"

Автор книги: Ізабелла Сова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– Банджі.

– О, власне. Линва обірвалась, і бідаха полетів сторч головою. Цілий центнер ваги, просто на матрац.

– Як таке може бути? Таж такий матрац мусив витримати!

– Але не витримав, і що їм Клюска тепер зробить? Найбільше – це може пострашити з того світу! Такий здібний чоловік, – пані Чеся заходилася побиватися над Клюс-кою. – Щоправда, прикрий до студентів. А в липні то й поготів перейшов усі межі. Завалив трьох студенток. Кільком іншим зарізав роботи. А нашій Касі, відмінниці, викинув такий фортель. Вона захищалася дев'ятого липня.

– Як я, – видушила я.

– Власне, замість тебе, дитинко. І та Кася приходить на захист уся причепурена, як картинка. Притарганила букети під самісіньку стелю. Заходить до аудиторії. Там уже чекає комісія, робота на столі. Триста сторінок самого лише фактажу.

– Я знаю, які роботи писала Каська.

– Професор показував їх на конгресах.

– І що з тією Каською? – нагадала я пані Чесі.

– Усміхнена, підійшла до столу. А Клюска каже, що її роботою можна полірувати вікна, бо для вбиральні це надто цупкий папір.

– Так і сказав? – не повірила я. Клюска, може, й був чудовиськом, але не хамом.

– Так він почав. А потім ще гірше втнув. Сказав, що це нісенітниці, суцільна вода, фальшування даних і взагалі. Навіть до кольору палітурки присікався, мовляв, гіршої не бачив. П'ятнадцять хвилин не стуляв писка. І, певно, рипів би й далі, якби не Кася.

– Вона щось йому відповіла? – здивувалась я.

– Ні, беркицьнула, як труп. її винесли до нас, до секретаріату. Поклали на стіл, біля букетів. Кажу тобі, дитинко, вона виглядала, як у труні. Бліде лице, ті лілії, чорний піджак. Страх було її торкатися.

– А Клюска? Йому, певно, стало соромно? – запитала я.

– Слухай далі. Після цілої тієї вистави професор підійшов до Клюски й каже: «Що ж ви наробили, колего? І треба було так кричати?» А Клюска на це: «Я сьогодні завалив би будь-кого. Так я собі вирішив. А що потрапила попід руку вона? Невелика біда, якесь дівчисько».

– Ну а професор?

– Сказав, що притягне його до відповідальності, але що візьмеш із професора? Тіло тут, а душа на Балеарах чи інших там Гаваях. Відклав усе до осені, і Клюсці поталанило.

Клюсці, може, й не надто. А от мені напевно. Більше не ворожитиму в бабусі. Адже все збувається!

10.09. Все. Крім того білявця чи шатена. Я вже й сама не пам'ятаю. Тепер нарешті думаю про захист. Це вже в середу. А що потім? Мала бути дорослість. Біла яхта. Дороге шампанське й Рафал. Але, як і завжди, життя не справджує наших сподівань. Повертаюся до підручника, бо за півгодини «Вродливі та зухвалі».

12. 09. Це вже завтра, а я ще мушу:

– простудіювати один том;

– переглянути роботу і пригадати дослідницькі гіпотези;

– випрасувати спідницю;

– спершу її купити;

– і при нагоді три букети квітів (тільки не лілій, з ліліями ректор ставить віроломні питання);

– купити три пляшки заспокійливого;

– знайти червоні трусики на щастя (ні, це було на випускних у школі).

Які трусики треба вдягати на захист?! Я не витримаю цього стресу, цієї непевності!

13.09. Все готово, спідниця, трусики (виявилося, що блакитні), квіти (троянди). Зараз замовлю таксівку, бо сама не довезу ті букети.

Чи змінить мене цей досвід? Чи залишить якийсь слід? Ну, вже час.

Шимпанзе, тримайте за мене кулаки.

* * *

Я повернулась. Одержала п'ять з мінусом (той мінус, імовірно, за вираз обличчя). Це за захист п'ять з мінусом. До диплома п'ять.

Саме розглядаю себе в дзеркалі. Сині повіки, очі у кривавих прожилках, велика заїда у лівому кутику губ. Пожмакана спідниця. Інших слідів немає.

Сьогодні скасовую всі серіали. Треба виспатися.

14.09. День як день. Нічого не відбувається, Брукі й далі вагітна. Я знову на тапчані. Навіщо щось змінювати?

15.09. Нині мене провідав Лешек. Завітав зненацька, я саме слідкувала за «Вродливими та зухвалими».

– Народила?

– Вже починається. До середи повинна вкластися.

– Зараза, я це пропустив, від'їжджав.

– Ти теж? Усі собі ідуть, тільки я приросла до фотеля.

– Евка впаде, коли тебе побачить, – потішив мене Лешек. – Відразу видно, що ти нікуди не виходила.

– Виходила.

– До крамниці в будинку. Це не рахується.

– Я два рази була на Ринку і раз в універі.

– Тобі призначили термін захисту?

– Так, на тринадцяте.

Лешек спочатку не дошолопав. Раптом перестав посвистувати і прикликав на обличчя зосереджений вираз.

– А яке сьогодні? – запитав він підозрілим тоном.

– П'ятнадцяте.

– То тринадцяте вже було.

Я кивнула:

– Позавчора.

– Як це? – Він хвилину мовчав, аж урешті до нього дійшло. – То вже по всьому?

Я підтвердила, підвівши брови.

– Захистилася?

– На п'ять, – недбало кинула я, перемикаючи канали за допомогою пульта.

– Така подія – і ти нічого не кажеш?

– Яка?

– Настала велика переміна.

– Це точно. Зі студентки у безробітного магістра.

– З оголошеннями нічого не вийшло?

– Мене внесли до банку даних. Якщо це щось означає.

– Це не означає абсолютно нічого. Мусимо взятися за це з іншого боку.

– Ганяти від фірми до фірми, як Йолька? Вона шукала роботу в поліклініках і школах, де сам знаєш, як платять.

– То Йолька така наївна? – здивувався Лешек. – Хіба не знає, що більшість місць чекає на знайомих і спадкоємців кролика? Помре бабця, приходить онука.

– Чудова новина для того, хто саме шукає роботу, а не знає жодного кролика.

– Малино, вуха сторч. Щось придумаємо, – Лешек поплескав мене по плечі, як старого коня. – Але спершу справа, що не терпить зволікання. Телефон.

– Що телефон?

– Де він лежить? – запитав він.

– У шафці біля «Інки». Як завжди. Куди ти збираєшся дзвонити?

– До Губки. Він уже мусив повернутися, ні?

– Ти лікуєшся в Губки? – «Ну-ну».

– Не я, а ти.

Праця над картиною, серія 78

– Малинко! – Губка осяяв усмішкою своє стомлене лице.

– Я хотіла прийти в липні, але ви поїхали.

– Мусив залагодити деякі справи. Відпочити від людей. Замислитися над життям.

Я нічого не відповіла. Губка якийсь час стежив за мухою, що розгулювала по медичних картах. Урешті глибоко зітхнув і розвинув тему:

– Назрівають великі зміни, Малинко. Не знаю, чи прийму я виклик, чи я готовий.

– Аж так гостро?

– На жаль, – звільна покивав він головою. – Такий тиск.

– Сильна конкуренція?

– Що? – не зрозумів він.

– Ну, ви казали про тиск і про виклик. Я подумала, що йдеться про хортячі перегони.

– Хіба я виглядаю на любителя перегонів?

Звісно, що не виглядає.

– Може, це тільки літня хандра?

– Я хотів би, щоб так було, – він послав несміливий усміх кудись у космічний простір.

Ми сиділи так зо дві хвилини. Раптом Губка спохопився.

– Ти, мабуть, прийшла не просто так?

– Як і завжди, мене привели до вас проблеми.

– Що цього разу?

– Тотальний пофігізм. Мені все байдуже. Нічого не прагнеться. Ні до чого не тягне. Нічого ні тішить, ані засмучує. Нірвана.

– Ми, психіатри, називаємо це апатією. Відколи ти перебуваєш у такому стані?

– Правду кажучи, від початку вакацій. Тільки те, що в липні я не звернула на це уваги. Мала багато клопоту. Шукала роботу, переїжджала, рятувала подругу, яка була в розпачі.

– Ти не мала часу подумати над сенсом життя?

– Тепер теж не думаю. Я взагалі ні про що не думаю. Може, трохи про один серіал. Він дуже мене затягнув.

– А коли захист?

– Два дні тому. Захистилася, – випередила я Губчине питання. – На п'ять.

– І навіть така подія не вивела тебе з анабіозу?

Я хвилину розмірковувала.

– Вивела, на дві доби. Я саме встигла купити спідницю та квіти для екзаменаційної комісії. Але вже після захисту втратила весь запал.

– Як же ти сьогодні дійшла?

– Мене пригнав копняками один знайомий гомосексуаліст.

Губка потер ніс, відтак спер підборіддя на долоні й зиркнув крізь розчепірені пальці. Знайомий жест.

– Ну що ж, Малинко. Скажу тобі так.

– Ми вже маємо якийсь нарис?

– Нарис? – наморщив він брови, а потім викресав ще одну стомлену усмішку. – А, так. І саме йому присвятимо сьогоднішню зустріч.

– Але ліки також будуть? – упевнилась я.

– Будуть, тільки спочатку кілька вступних слів.

– Інструкція з користування?

– Дай мені хоч почати. Перебиваєш, як твоя мама…

Він замовкнув.

– Звідки ви знаєте, що моя мама перебиває? – Я глянула на нього поглядом Tyrannosaurus rex. Це називається вплив мас-медіа на невербальну поведінку.

– Я познайомився з нею на записі програми про чоловіків-пройдисвітів. Останнім часом цього дедалі більше, – Губка не уточнював, чого дедалі більше.

– «Пройдисвіти та двоєженці»? Я бачила й згоряла від сорому.

– Твоя мама – надзвичайна жінка, – Губка дивно зашарівся. – Неймовірне поєднання бездоганності та істерії.

– Я знаю.

– Вразлива і водночас так приголомшливо сильна.

Він змовкнув і зітхнув. Як людина, дуже змучена життям. Хвилинку. Я чогось тут не розумію. Губка бачив мою маму тільки на записі – і зразу повна характеристика. Я сказала б, завершена картина. А я? Ходжу до нього вже два роки, і єдине, що ми маємо, це нариси, імлисті контури. Як це можливо? Вочевидь, я є складною особистістю.

– Так, вразлива, – визнала я, – зокрема при свідках чоловічої статі. Але я прийшла не за тим, аби вислуховувати про свою маму.

– Правда, – кивнув Губка. – Ми мали робити нариси. Спочатку кілька слів про депресію.

– Я радо дізналася б, чому вона злапала мене серед літа.

– А ти як думаєш? Чому?

– Таж я повинна тішитися. Закінчила університет.

– Власне, закінчила. Що далі?

– Ще не знаю. Пошуки роботи, якоїсь мети.

– Або непевність. Звідси страх перед світом і запорпування у безпечний сховок. Деякі люди так реагують на великі зміни, навіть позитивні. Я мав пацієнта, архітектора, котрий виграв конкурс на кращий проект. Дуже поважний конкурс, який міг змінити все його життя. Через день після оголошення результатів він прийшов до мене, благаючи про допомогу. Він несподівано відчув порожнечу.

– Хіба не можна цю порожнечу якось заповнити? Скажімо, засипати ліками?

– Ліки щонайбільше змусять тебе про це не думати. Але самої порожнечі, – покрутив він головою, – вони не знищать.

– А що може її знищити?

– Малинко, ти думаєш, якби я знав відповідь, то й надалі виписував би рецепти в гидезній студентській поліклініці?

– Я думала, ви любите свою роботу.

– Мені теж так здавалося, – Губка потер чоло. – Двадцять п'ять років тому, після диплома. Я мріяв про роботу в університетській клініці, а опинився тут. Ну що ж, думав я. Треба полюбити те, що маєш. Буду спілкуватися з молодими людьми, вислуховувати їхні проблеми, роздавати ліки. Мені і на гадку не спадало, що робота в поліклініці може бути такою нудною. Як на фабричному конвеєрі! Щоп'ят-надцять хвилин новий пацієнт. «Доброго дня. Прізвище. З чим у нас проблеми? Відколи страхи? Відколи депресія? Відколи безсоння?» І так щодня впродовж років. Рутина засмоктує. Колись я мріяв змінити обличчя медицини, а єдине, що мені вдалося змінити, так це оббивку на фотелях.

Губка змовк і глянув на мою мармизу.

– Я теж волів би інший колір, але на гірчичну була знижка.

– Ви, напевно, теж бували в розпачі?

– Через фотелі? – посміхнувся Губка. – Я ж не Петроній.

– Я про життя. Несповнені мрії, великі плани.

– Я мав двадцять з гаком років, аби звикнути. Саме в тому і полягає зрілість.

– Якщо так виглядає зрілість, то дуже дякую. Якщо я маю покірливо погоджуватися на те, що принесе мені життя…

– Не мусиш, ти можеш боротися, – зауважив Губка. – Саме в тому і полягає молодість.

20.09. Тож я борюся. Подала нові оголошення. Енергійно переглядаю газети. Навіть не знаю, кого народила Брукі.

22.09. Сьогодні знову дзвінок із універу.

– Так, слухаю, – відповіла я зі стиснутим серцем. «Невже вони анулювали результати захисту?»

– Я дзвоню за дорученням професора. – «Таки анулювали!!!»

– Щось трапилося?

– Професор питав, чи ти хотіла б бути його аспіранткою.

– Він і справді мав на увазі мене?

– Я теж здивувалася… Тобто ти, Малинко, була гарною студенткою, нічого не скажеш, – стала пояснювати пані Чеся. – Але щоб професор телефонував у твоїй справі аж із Тенеріфе?

– Я теж цього не розумію.

– То як? Ти хотіла б?

Я на мить замислилася. Це все ж таки якийсь вихід. Може, мені дадуть стипендію.

– Коли треба подати папери?

– Взагалі-то, до першого вересня, але зважаючи на обставини… – Пані Чеся хвилину розмірковувала. – …добре було б закинути їх сьогодні, до другої. Бо в суботу ми не працюємо.

– А співбесіда?

– У понеділок, рівно о дванадцятій.

23.09. – І дуже добре, – схвалив Лешек, – будеш менше перейматися.

Я зустріла його дорогою з універу.

– Все це відбувається якось зашвидко, – я почала нервово тинятися кімнатою.

– Я теж маю для тебе несподіванку.

– Знаєш, кого народила Брукі?

– Донечку, але я не про це.

– Я перетворилася на слух.

– Справа виглядає так. Є халтура, від понеділка. Супроводжувати туриста з Данії. Він башляє п'ятнадцять злотих на годину. Я сам з радістю взявся б, але знову їду, – Лешек скорчив міну а-ля «Запитай мене, куди я їду!»

– І куди ти їдеш?

– До Льйорет де Мар. – Тепер Лешек скорчив міну, яка мала означати «Запитай, чого я туди їду».

– І чого ти туди їдеш?

– Я, здається, закохався.

– Половинка?

– Схоже на те.

– Ситуативна чи моделінова?

Він покрутив головою.

– Третій різновид.

– Тобто?

– Ота, найсправжніша. Половинка банана. Зустрічаєш її – і розумієш, що пропав. Бо це половинка і край.

24.09. Північ, а я не годна заснути. Цілий день сушила собі голову над завтрашньою співбесідою і над роботою. Це занурило мене в такий стрес, що я змінила тему роздумів (трохи з допомогою прамолану). Тепер думаю про Лешека та його половинку. Яка вона, а радше який? Напевно, не мусить нічого в собі змінювати. І до всього пасує.

25.09. До молочного бару «Барселона» і до дорогої кнайпи на площі Казимира. До сльотавого Ринку й до сонячного пляжу. Ідеал. О Боже, вже ранок! Восьма, а о дев'ятій починається робота. Так, душ. Що одягнемо? Сірий костюм, бо ж співбесіда. Ні, я ж буду супроводжувати туриста. Тоді міні і шпильки. Але в такому прикиді я не маю шансів на співбесіді. Маю. Сіра сукенка до колін, наверх піджак. Застебну його під горлом, волосся в ґульку – перетворююся на жінку науки. Скидаю піджак, розпускаю волосся – і проявляється жінка-вамп.

Бляха, майже пів на дев'яту. Ще раз гляну у дзеркальце. Останній мазок помади (перед співбесідою зітру) і ходу!

4.10. Це був несамовитий тиждень. А радше дев'ять із половиною днів.

Дев'ять із половиною днів

Захекана, добігла до пам'ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар закінчив вибивати дев'яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає. Зараз дев'ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці. Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?

– Ти, певно, Малина? – озвався хтось наді мною. – Перепрошую за запізнення, були жахливі пробки.

Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях. Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних м'язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад дев'яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й добробуту.

– Пан Яспер Педерсен? – простягла я руку.

– Просто Яспер, – він зиркнув на мою долоню. – Я повинен її поцілувати?

– Досить міцно потиснути. – «Привітання позаду». – Що ти хотів би оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?

– Може, до якогось бару з киснем? – пожартував він.

– Ти, певно, їхав через Алеї?

– Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.

– Жах, правда? – запитала я, не приховуючи гордості.

– Ви повинні встановити в таксівках протигази, – всміхнувся він.

– Тиждень-другий – і звикнеш.

– Якщо доживу. Так і відчуваю, як мене зусібіч атакують мільярди вільних радикалів.

Ех, ви, скандинави, в голові у вас паморочиться. Певно, від надлишків кисню. Я, либонь, скорчила грізну міну, бо Яспер швидко додав:

– Це тільки жарт, Малино. У нас у Копенгагені теж є пробки й мільярди вільних радикалів.

– Справді? – я зобразила великий подив. – Добре. Куди підемо?

– Я охоче щось з'їв би.

– Є якісь спеціальні побажання? Китайська кухня? Мексиканська? Італійська?

– Я волів би звичайний сніданок. Ну знаєш, без паростків сої, спагеті й соусу чилі.

Я відвела його до вегетаріанської їдальні. Для нього ми замовили чотири порції яєчні й відро пластівців із молоком. Для мене соєву каву.

– Що ти поробляєш у Польщі? – поцікавилась я.

– Власне кажучи, нічого. Відпочиваю, обдивляюся – просто вікінг на вакаціях.

– А чому саме Польща?

– Розумієш, я об'їхав шмат світу, відвідав Північну Америку, Індію, Нову Зеландію. А тут ніколи не був, – він перепрошувально всміхнувся. – Подумав, що зрештою мушу побачити, хто це нам отруює Балтику, вбиває безборонних медуз.

– Ви, скандинави, такі ніби екологи, а до китів не маєте жалю.

– Це не ми, це норвежці. Два різних народи, як росіяни й поляки. Ніби слов'яни, а скільки різниці! Візьмімо, приміром, алкоголь. Пересічний росіянин п'є більше.

– Але світовий рекорд за нами, – похвалилась я.

– Я чув.

– Що ти ще знаєш про Польщу?

– Небагато. Самі гасла з енциклопедії: Шопен, Валенса, полонез, Сенкевич, Кєсльовський. Ну і, звісно, папа, квашені огірки й польська шинка. Це, мабуть, усе.

– Зовсім не мало. Я не знаю стільки про Данію.

– А що ти знаєш?

– Що? – замислилась я. – Андерсен, Гамлет. Звісно, Ларс фон Трієр і банди Ольсена. Хіба не дивно, що людина стільки знає про Америку, яка лежить за тисячу миль звідси, а не знає сусіда з-за межі?

– Що тут дивного? Американці – великі спеціалісти із самореклами.

Ми допили каву, і я мусила бігти на співбесіду. Яспер зголосився скласти мені компанію.

– Я огляну один із найстаріших університетів, а тобі буде веселіше. Лічильник, ясна річ, клацає.

Я ще ніколи не одержувала грошей за участь в іспиті. Але якщо Яспер хоче платити… Довелося чекати якихось п'ятнадцять хвилин. Яспер робив вигляд, що читає оголошення, а я робила вигляд, що не хвилююся. Раптом двері прочинилися.

– Просимо, Малинко, – професор широко всміхнувся, демонструючи порожні місця по кутніх.

Я ввійшла. Мені задали кілька питань, я відповіла, що хочу писати дослідження на тему інтеграції та співробітництва балтійських держав. Це спало мені на думку в останню хвилину.

– Це була б робота з межі соціології, управління та екології. З використанням найновіших статистичних даних.

– Чудово, – втішився ректор, затятий еколог і шанувальник статистичних даних.

– Це все, пані Малино. Дякуємо.

Я вийшла.

– Все? – здивувавсь Яспер.

– Гм. Кілька простих питань – і по змаганнях.

– Мені завжди казали, що поляки дуже закомплексовані. А ти така розкута.

– Я тільки прикидаюся розкутою, а душа в трусах. Навіть не пам'ятаю, про що мене питали. Цікаво, як я вийшла.

– Чудово, Малинко, випускнице і вже небавом аспірантко, – відповів професор, який саме показався з бічних дверей.

– Чудово було б, якби мене прийняли.

– Щоправда… – пригасив мій захват професор, – аспірант – це хтось між кур'єром і прибиральницею…

– Найголовніше, що я мала б заняття на найближчі чотири роки. Мала б мету.

Професор зиркнув на годинник.

– Так, мету, це дуже важливо. Але мені вже пора. Що я мав іще запитати… Власне, – заклопотано гмикнув він, – ти не домовилася б про мене зі своєю бабусею?

– На ворожбу?

– Господи, тихше. Це не мусять чути всі.

– Ти знаєш якусь добру ворожку, Малинко? – пані Чеся висунула голову з секретаріату.

– Мою бабусю.

– То й мене запиши, добре? Разом із паном професором.

– Я ще не знаю, чи виберуся, – буркнув професор.

– Нема чого соромитися, – защебетала пані Чеся. – Усі великі цього світу ходили до ворожок. Політики, диктатори… ой, перепрошую. Не те, щоб я на щось там натякала. Бо ж наш любий пан професор ніколи, ніколи б…

Пані Чеся на мить урвала, добираючи відповідні слова. Мабуть, їй нічого не прийшло в голову, бо вона змінила тему.

– Малинко, ти чула про Клюску?

– Що він розбився, – кивнула я.

– Ні.

– Не розбився?

– Розбився, але я не про це. Це остання новина. Сенсація. Дружина Клюски привезла з Канарів останки доктора, властиво, саму голову, бо це все, що вдалося зібрати. Зробили розтин, геть не розумію навіщо. Ну і все стало ясно.

– Що ясно? – зацікавився професор.

– Чому наш доктор Клюска так поставився до Касі й кількох інших студентів. Це була, мої любі, пухлина, пухлина лобної долі.

* * *

Ну хіба не дивно? Маленький клаптик завбільшки з черешню може обернути людину на бестію.

* * *

У середу оголосили результати. Мене прийняли! І на додачу призначили стипендію: цілих вісімсот злотих. Яспер дав мені вихідні, щоб я позалагоджувала справи в універі. Все було просто блискуче, пані Чеся вручила мені заліковку, я підписала всі потрібні папери й рушила в похід по бібліотеках. Продовжила чотири читацьких, записалась у дві нові бібліотеки. Наукову зоставила насамкінець, зважаючи на складний процес позичання книжок.

Боротьба за книжку

Поки ти потрапиш до каталогів, себто до залу, вщерть забитого бібліографічними картками, мусиш позбутися верхнього покриву. Але увага! Якщо, о лихо, у твоєму плащі бракує вішачка, навіть не смій наближатися до гардероба. Ти лише втратиш дорогоцінний час: свій, паній гардеробниць та інших учасників гонитви. Повертайся, коли внесеш поправки у свій одяг. Натомість якщо безцінний вішачок є, можеш спокійно вставати в чергу. Скинь плащ заздалегідь і тримай його напоготові. Шалик і шапку сховай окремо, до пакета, інакше наразишся на такий обмін реченнями:

– Не пхай мені шапку, бо випаде й загубиться. А я не буду платити.

– Ви нічим не ризикуєте, бо ж тут написано, що бібліотека не несе відповідальності за загублені речі.

– Не дискутувати тут мені, тільки сховати шапку. Тобі куди?

– Ну… до бібліотеки.

– Ти мусиш знати точно. Швидше вирішуй, тут тобі не кав'ярня!

– Е-е-е… до каталогів, а потім, може, до періодики.

– Даю номерок у каталоги, потім треба поміняти. Тільки не загуби, бо заплатиш штраф! Прошу!

Ти стискаєш у долоні коштовний номерок, спинаєшся вгору стрімкими сходами. Заходиш до відділу каталогів і чемно чекаєш на вільний комп'ютер, щоби вибрати з меню те, що хочеш позичити. За годину ти примудряєшся заповнити двадцять бланків замовлення. Вкидаєш їх до скриньки, що нагадує поштову, а вони летять кудись додолу. Я завжди уявляю собі, що вони пурхають вузькою трубою, повільно, наче листя. Осідають на дні скрині, що стоїть у велетенському пивничному залі, повному полиць із книжками. Межи полиць мовчки сновигають бібліотекарі. У кожного на голові шахтарська каска з ліхтариком, а в долоні стос бланків, видобутих зі скрині. Коли вони знаходять відповідний том, то завантажують його на один із кількох фабричних конвеєрів, а ті виносять книжки на поверхню.

Весь процес пошуків триває дві години, які треба якось згаяти. Найкраще бавлячись у виписування наступних бланків. Нарешті ти сунеш до абонемента й починаєш від пошуків відмов. Знаходиш свої, позначені такими написами: «на руках», «неправильно заповнений бланк», «книжка в оправі», «нерозбірливий почерк», «немає номера читацького!!!», «доступна тільки в читальному залі».

Шістнадцять бланків повернуто. «Непогано. Одержу чотири книжки», – думаєш ти, займаючи чергу. Подаєш свій читацький. Бібліотекар приносить книжки.

– Я ще перевірю, чи немає якихось проблем.

Починає переглядати.

– Ця тільки в читальному, брошур не видаємо, – пояснює він. – Ця теж ні. Видана до сімдесятого року.

– Гаразд, я візьму ці дві.

– Хвилинку, а що ви вивчаєте?

– Управління.

– А це повість для молоді. Тільки для студентів педагогіки й виховання.

– Гаразд, тоді відкладіть, – змучено капітулюєш ти. – А остання?

– Ця? – обличчя працівника абонемента осяває гордість. – Цю ми можемо вам видати.

* * *

Упродовж наступних днів ми нарешті змогли оглянути місто. Я навіть не знала, що в Кракові стільки пам'яток. Але для чого датські провідники?

– Знаєш, Малино, – зауважив Яспер. – Це ж насправді я тебе супроводжую.

– Повернути тобі гроші?

– Я тільки пожартував.

Сидимо в китайській кнайпі. Коротка перерва на ланч.

– Що замовимо? – запитала я.

– Байдуже, – відповів Яспер, – усе так чи йнак матиме смак курки. З великою кількістю глютамінату натрію.

Замовили. Дівчина в сукенці з драконами принесла нам на таці дві тарілки. Для мене – смажені овочі з локшиною. А для Яспера – рис з овочами та рибу.

– Смакує? – запитав він.

– Хочеш спробувати? – запропонувала я.

– Добре, а я почастую тебе своїм. І як?

– Не бачу різниці. Курка, паростки сої, гриби мун, глютамінат натрію.

– У мене трохи більше грибів, – Яспер приглядався до пошаткованих овочів.

– Тому ти й заплатив більше.

– На цілих сім злотих. Не знаю, чи це вигідна оборудка.

їмо далі. Раптом Яспер відірвав погляд від тарілки.

– Що ти робиш завтра ввечері? Коли смеркне?

– Ти мені скажи, – кинула я фразою з фільму.

– Ми могли б зустрітися?

– Звісно. – «Оце ідеальна гідеса. До послуг двадцять чотири години на добу. Не задає жодних питань».

– Напевно, ти хочеш знати, чому коли смеркне?

– Шеф платить, шеф замовляє музику.

– Бачиш, Малино… Я хотів би серйозно з тобою порозмовляти, а це вимагає відповідного настрою. Інакше це не пройде мені крізь горло.

– Розумію.

Ми доїли наші порції. Яспер розплатився. І ми вийшли. Сповнені смажених овочів, курки, паростків, глютамінату натрію. Яспер – грибів мун, а я – цікавості.

* * *

Про що він хоче розмовляти? А якщо він закохався? Сподіваюся, що ні. Бо хоч він і класний хлопець, у мені ніщо не ворухнулось. А може, нема чому ворушитися?

* * *

Ну то й сидимо. Полька й данець в італійській кнайпі. Цмулимо французьке вино й чекаємо на спагеті з грецьким сиром. З динаміків ллється ірландська музика. На мені іспанська куртка, на Ясперові шведська блуза. Пахнемо німецькими дезодорантами. Розмовляємо по-англійськи. Глобалізація.

– Не знаю, з чого почати, – озвався Яспер.

– Найкраще спочатку.

– Розумієш, Малино… Я закоханий… – «Халепа! Так я і знала!»

– Може, тобі це тільки здається?

– Я ще ніколи не був так упевнений у своїх почуттях. А повір, що я зустрічав багато дівчат з цілого світу. Цього разу все геть інакше.

– Справжнє кохання?

– Проблема в тому, що я не знаю, які в мене шанси.

І що я маю йому відповісти? Надити туманними обіцянками чи зразу запропонувати дружбу?

– Все залежить від тебе, – він безпорадно подивився на мене блакитними очима.

– Яспер… я й сама не знаю.

– Без тебе я пропав!

– Я мушу це обдумати.

– Я знав, що ти погодишся! Ти чудова дівчина.

Я зітхнула. Може, кохання прийде з часом, як кажуть китайські мудреці?

– Коли ми могли б зустрітися? – запитав він. – Я, звісно, і надалі плачу. Вдвічі.

Усе це починає рухатись у неправильному напрямку.

– Не знаю, чи випадає мені брати гроші…

– Дівчино! Ти не береш їх задурно. На тебе чекає важка робота. – «Отак виглядає скандинавський романтизм. Важка робота за подвійну оплату».

– Якщо ти чекаєш, що…

– …не бійся, – обірвав мене Яспер. – Я теж зроблю, що зможу. Але успіх операції залежить від тебе. Точніше кажучи, від вправності твого язика.

Все ясно. Конкретику подано на таці.

– Як ти собі це уявляєш? І де? – гостро почала я. Нехай не думає, що досить подвоїти платню, і в нас, білявок, колготки самі сповзають на черевики.

– Я думав про якусь романтичну кав'ярню, щоб там було незабагато людей.

– Як на мене, при цьому взагалі не повинно бути жодних людей.

– По правді, вибір залежить не від мене. Ми домовилися, що я вишлю їй «мейл» десь наприкінці вересня, коли вона повернеться.

Я почала щось докумекувати.

– Хто повернеться? – запитала я.

– Таж вона. Жінка мого життя. Вона повинна відписати, де і коли ми порозмовляємо.

Я відчула величезне полегшення, наче хтось зняв із моїх плечей великий ранець.

– Проблема в тому, – тягнув Яспер, – що вона не говорить англійською. Ну, може, кілька слів. У свою чергу, я майже не говорю німецькою.

– То як ви збираєтеся бути разом?

– Є стільки способів порозумітися. Найважливіше, щоб вона захотіла бути зі мною. Це несамовита дівчина. Я ніколи такої не зустрічав. Повна розкутість, ще більша, ніж у тебе. Інші планують усе на десять років уперед.

– Я знаю таких, які розпланували все життя, – втрутилась я.

– А вона ні. Радіє тому, що тут і тепер. Поза тим, дуже любить тварин.

Невідь-чому я зразу подумала про Евку.

– А як виглядає та твоя богиня? Може, в неї чорне волосся?

– Ні, вона натуральна білявка. Доглянута, але без фанатизму. Не з тих, хто щомиті поправляє штукатурку. Але й не ходить із волохатими литками. Просто ідеал.

Я хотіла б, аби хтось так говорив про мене. І ще хотіла б про це знати.

– То що, – повернув мене до реальності Яспер, – візьмеш на себе роль перекладача?

* * *

Ясперове божество вже призначило термін побачення. Третє жовтня. О шостій в «Алхімії». Знайома територія. Цікаво, яка вона. Певно, безбарвна миша. Але для Яспера іскриться тисячею барв. Я відчула легкий укол з лівого боку грудної клітки, там, де повинно бути серце. Чи я теж іскритимуся для когось тисячею барв?

– О, ти нарешті тут, – привітав мене Яспер. Я побачила його вже здалеку. Він нервово переступав з ноги на ногу і щомиті зиркав на годинник. А мені чого квапитися? Тільки за п'ять шоста.

– Таж тільки за п'ять шоста.

– Я хотів би вибрати зручний столик десь у затишку. І взагалі приготуватися.

– Тільки тепер? – цього разу рознервувалась я.

– Ні, текст я вже маю. Я мушу внутрішньо зосередитися.

– Заходимо?

Ми зайшли. Як і можна було здогадатися, кав'ярня о цій порі зяяла пусткою.

– Замовити тобі щось?

– Я на роботі не п'ю.

– Може, хочеш кави?

– Але без молока.

Сидимо.

– Припини так зиркати на годинник, бо зурочиш.

– Кажу тобі, Малино, вона не прийде.

– Прийде. Такі розкуті дівки полюбляють запізнюватися.

– Тільки не дівки.

Барменка принесла нам каву.

– Вже сім по шостій, – гарячкував Яспер. – Я не витримаю такої напруги.

– Заспокойся, прийде.

– Є, – шепнув він на всю кав'ярню.

Я сиділа спиною до входу. Обертатися не випадало. Побачу її, коли наблизиться. Зараза, я теж хвилююся.

– Хеллоу! – почула я низький і наче знайомий голос. Підвела голову. І побачила Йольку.

* * *

– О Господи! Це ти? – ошелешено видушила я.

– Я, – відповіла Йолька, вмощуючись поряд із Яспером.

– Ти висвітлила волосся.

– Перестала затемнювати.

– Я думала, ти натуральна шатенка.

– Ви знайомі? – запитав мене Яспер. – Це навіть краще.

– Як для кого. Добре, починай.

– Скажи, що я весь час згадую відпочинок на морі. Хотів його забути, але не можу.

– Яспер весь час згадує ваш відпочинок на морі.