Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

– Мама пиріжки поклала, – ласкаво усміхнувшись, пояснила вона.

– Залиш тут, ми зараз повернемося, – сказав Дем'янко.

– Добре.

На лісовій стежці під ногами шелестіло листя. Осіннє повітря вливало бадьорість. Богданна ще дівчинкою приїжджала сюди з батьком і матір'ю. До війни Чортова скеля була найулюбленішим місцем городян для недільних прогулянок. Тепер скелю відвідували рідко. Тут панували тиша і спокій.

Вийшли на простору, залиту сонцем галявину. Красунь бук розкинув над нею пишні багряні віти. За буком – кам'яниста площадка, що обривалася, спадала проваллям. Це й була Чортова скеля – похмуре, хаотичне нагромадження валунів. З дна провалля долинав шум гірської порожистої річки,

– Як приємно, – захоплено сказала Богданна. – Гарно.

– Так, дуже гарно, – як луна відгукнувся Дем'янко. Зупинився, пильно подивився на дівчину. – А ти знаєш, що я обіцяв зробити, коли прийдемо сюди?

– Ні, – з подивом глянула на нього. – Звідки мені знати.

– Коли прийдемо сюди… – він говорив якимсь чудним, неживим голосом. – Коли прийдемо сюди, я обіцяв застрілити тебе і труп кинути в річку.

Богданна відсахнулась од Дем'янка.

– Не жартуй так страшно!..

– Не бійся! Не бійся! – квапливо заспокоїв він, побачивши, як сполотніло обличчя дівчини, – Я не вбити тебе хочу, а врятувати. Позбавити тебе життя хотів…

– Хто?

– Отець Іваньо, якого ти так обожуєш. Ти повинна зрозуміти, скільки лиха могла накоїти через свою сліпоту.

На обличчі Богданни вираз страху змінився гнівом, коли вона почула ім'я Іваньо. В очах заграли тьмяні фанатичні вогники.

– Я зрозуміла, все зрозуміла, – гидливо, з презирством сказала дівчина, – Ти і Довгий обдурювали святого отця, а тепер зводите наклеп на нього, боячись розплати. Звірі! Прокляті звірі, не гідні цілувати чоботи святої людини. За мене помстяться і тобі, і Довгому.

– До речі, Довгого вже нема, – раптом почувся ззаду спокійний голос. – Сьогодні вночі бандитське лігво оточили. Довгого вбито в перестрілці.

Богданна обернулася. Перед нею стояв незнайомий літній чоловік у легкому сірому плащі і такого ж кольору м'якому капелюсі.

– Товаришу полковник! Самі приїхали? – радісно вигукнув Дем'янко.

– Як бачите! Будьмо знайомі, Грицай, – полковник злегка підняв капелюх. Богданна машинально простягнула руку. Привітавшись з Дем'янком, Грицай зауважив:

– Не можна в одну мить зневіритися в тому, чому поклонявся все життя. Тому я приїхав сюди поговорити з вами, – звернувся він до дівчини. – Може, ви мене послухаєте… Однак спершу треба написати коротеньку записочку.

Вийняв блокнот, олівець, простягнув Богданні,

– Прошу вас… «Люба мамо! Не турбуйся за мене, я несподівано поїхала на десять днів у дуже важливій справі. Повернусь точно в строк. Цілую. Твоя Богданна…» Написали?

Приголомшена дівчина, все ще нічого не розуміючи, повернула блокнот Грицаєві.

– Це потрібно для того, щоб не хвилювати вашу матір, – пояснив полковник. Вирвав списаний аркушик з блокнота і віддав його Дем'янкові. – Покажіть своєму «шефові», перш ніж вручите за призначенням.

– Буде виконано, товаришу полковник, – Дем'янко взяв папірець, сховав у кишеню.

– Ну, от і все… А тепер, Богданно, прогуляємось і поговоримо…

Грицай взяв дівчину під руку, і вони зникли за валуном.

Дем'янко з вдячністю подивився вслід полковникові. Дістав з-під піджака парабелум, вистрілив угору.

Коли пасажири вийшли з машини і зникли в лісі, Торкун якнайзручніше примостився в кутку сидіння, чекаючи їх повернення. Мета поїздки зовсім його не цікавила.

Чекав довго. Раптом з боку скелі пролунали постріли – один, другий.

Торкун не надав їм значення. Здалеку побачив Дем'янка, що виходив із лісу.

– Поїхали, – сказав той, сідаючи в машину.

– А дівчина? – запитав спантеличений Торкун.

– Вона… пішла.

– Куди?

– Не ваше діло! Їдьмо!

Торкун нічого не міг зрозуміти. І раптом згадав про постріли. Відчув, як у животі щось обірвалося, заворушилося волосся.

– Ви!.. Ви!.. – Торкун не міг вимовити страшного слова.

Дем'янко стиснув його за плече. Сказав, з холодною люттю карбуючи слова:

– Так! Я! І якщо ви зараз же не рушите з місця, я й вас прикінчу, як собаку!

Рішучість Дем'янка злякала Торкуна. Погано усвідомлюючи, що робить, натиснув на стартер, розвернув машину. «Мерседес» рвонувся вперед. Старенький мотор ревів, захлинався, а напівзбожеволілий від жаху Торкун намагався ще й ще збільшити швидкість. Раз у раз поглядав через плече.

Але скільки Торкун не озирався, він бачив на задньому сидінні тільки одного Дем'янка з сигаретою в міцно стиснених губах…

Їх обігнав той самий чорний «лімузин» із спущеними шторками на вікнах. Більше за цілу дорогу вони жодної машини не зустріли.

Коли передмістя було вже зовсім близько, Торкун помітив чоловіка, який не поспішаючи прямував назустріч машині. Чоловік підняв руку. Торкун раптово загальмував:

– Давно вас чекаю, – незадоволено промовив Павлюк, відчиняючи дверцята, і плюхнув на сидіння поряд з Дем'янком. – В костьол не можна: приїхало духовне начальство, і отцю Іваньо зараз не до нас. Кепсько, дуже затягається справа.

Після паузи спитав:

– Ну, що?.. А втім, зрозуміло.

– Прочитайте, – коротко сказав Дем'янко, простягаючи Павлюкові записку Богданни. – Примусив її написати.

Павлюк прочитав, схвально глянув на Дем'янка.

– Добре, краще не треба. Через десять днів ми будемо в Енську… Або в іншому надійному місці, – додав він, вирішивши, що на радощах ляпнув зайве.

«Енськ! Звідси він має намір тікати в Енськ», відбилося в пам'яті Дем'янка.

Павлюк помітив велику сумку. Розкрив.

– Ого, пиріжки!

Дістав один, почав з апетитом жувати.

– Непогані, покуштуйте.

Дем'янко взяв пиріжок. Торкун відчув нудоту.

Павлюк схвально поглядав на Дем'янка, думав: «Так, з нього будуть люди…»

XV. СУТИЧКА В ПІДЗЕМЕЛЛІ

Відпочити після двогодинного польоту з Енська в Кленів Воробйову не пощастило. Тільки-но він приїхав з аеродрому в готель, умився і збирався повечеряти, як у двері постукали.

– Прошу!

Увійшов високий, літній, з сивими скронями чоловік. Відрекомендувався:

– Грицай.

– Товаришу полковник! – посміхнувся Воробйов, простягаючи руку. – Та ми ж уже зустрічалися з вами. На Ровенщині. Ви командували диверсійною групою, а я приїжджав до вас зв'язковим від партизанів.

Грицай пильно глянув на Воробйова.

– Тепер пригадую. Вас важко пізнати, ви так змінилися. Куди це зібрались? – несподівано запитав Грицай.

– Перекусити з дороги. Але коли…

– Їдьмо до мене. Там і повечеряємо, і поговоримо. Хочу ознайомити вас із справою і запропонувати на завтра спільну операцію.

Коли Грицай і Воробйов увійшли в кабінет, на маленькому лакованому столику, накритому білою серветкою, вже були поставлені тарілки з нехитрими стравами військторгівської їдальні. Телефонні апарати, зняті зі столика, стояли тут же, поруч, на підлозі.

– У ресторані вас нагодували б краще, але зате оцього там не дали б, – Грицай пошарив у тумбі письмового стола, дістав пляшку, урочисто поставив на стіл…

– Ого! Вірменський марочний, – похвалив Воробйов. – З довоєнного часу такого коньяку не куштував.

– Я теж. Учора приятель прислав. Може, і ви його знали. Мартиросян Стьопа, у мене в групі сержантом був.

– Не пригадую.

Коли повечеряли, Грицай прибрав тарілки на підвіконня, поставив на місце телефони і сказав:

– Я ознайомився з копіями ваших рапортів. Скажіть, знайдено великий чемодан Блеквуда?

– Ні, – відповів Воробйов. – Мене це теж дуже турбує. Схоже на те, що в нього є ще один спільник, про якого ми нічого не знаємо, йому він віддав чемодан, коли сидів у ямі.

– А може сховав – закопав під помостом чи десь в іншому місці? – висловив сумнів Грицай.

– Ми обшукали і підвал, і флігель, і подвір'я, – відповів Воробйов.

– Обшукали? А як новий відлюдник, не прогнівався?

– Його справи кепські. Він у психіатричній лікарні. Релігійне божевілля на нервовому грунті. У Ситника фашисти по-звірячому вбили всю родину.

– Яка підлота – скористатися з горя людини, холоднокровно доводити її до божевілля, щоб видурити гроші. За молитовним домом стежите? – спитав полковник.

– Весь час… За квартирами Силаєва і Капрова теж. Я збирався приїхати на минулому тижні, але саме через це довелося затриматись.

– Ясно… Ну, а тут становище таке… – Грицай помовчав, щось обмірковуючи.

– Скажіть, – перебив його думки Воробйов, – чому ви так пізно взялися за справу? Адже вже стільки часу минуло, як загинув Пшемінський…

– Німецький єфрейтор Крейц, що випадково довідався про тайник, був поранений бомбою з фашистського літака, коли переходив до нас. Він довго лежав у госпіталі, і взагалі вся ця історія вилетіла в нього з голови. От час і минув. А гестапівський офіцер, що їхав з Пшемінським, очевидно, живий і здоровий, повідомив про тайник нових хазяїв. Вони чудово зрозуміли значення списку і послали по нього Томаса Блеквуда.

– Зрозуміло… Так ви почали про становище тут, – нагадав Воробйов полковникові.

– Обстановка складна і багато в чому для вас, людей, що приїхали із східних областей республіки, незвична. Ви мені пробачите, якщо я трохи заглиблюсь в історію?

– Будь ласка,

– Кленів – дуже молоде радянське місто. Селяни ще тільки почали об'єднуватися в колгоспи, причому куркулі чинять шалений опір. Їм допомагають бандитські зграї з решток створених колись гітлерівцями військових формувань українських буржуазних націоналістів та інших зрадників. Позавчора ліквідовано ще одну «бойовку». Командував нею бандит на прізвисько Довгий. Місцеве населення активно допомагає виловлювати бандитів, але за день, навіть за місяць їх не знищиш.

– Тим більше в лісовому краю, – зауважив Воробйов, – між пальцями прослизне.

– Атож… Багато треба зробити для наведення порядку і в містах. Тут ще можна знайти приватні крамнички, ресторанчики, буфети, на базарах «комерсують» спекулянти. А католицька церква! Ця сила ще теж досить відчутна.

– Це зрозуміло, католицтво насаджували тут віками, – сказав Воробйов.

– Таке загальне становище. Завтра підемо в костьол, оглянемо підземелля і вирішимо, як бути далі. До речі, мало не забув! Ще одна обставина романтичного характеру.

– Ну? – посміхнувся Воробйов. – Цікаво.

Полковник розповів про Богданну.

– Ми дуже довго розмовляли з нею, і, на мою думку, її віра в бога добре-таки похитнулася… Правда, такі речі одразу не викорениш. Головне, дівчина розумна й чесна, сама розбереться. Так ось, треба разом обміркувати все і діяти. Я й відпочити вам не дам, зволікати не можна.

– Нічого, невелика кривда. Головне, застукати Блеквуда зненацька, не прогаяти моменту, не дати змоги знищити список. Побачить, що справа кепська, і зжере папірець. Піймаємо тоді, як кажуть, облизня.

Грицай посміхнувся:

– Подавиться.

Наступного дня Дем'янкові довелося залишити спостережний пост біля вікна. Іваньо й Павлюк уже давним-давно спустилися в підземелля, щоб надолужити час, згаяний учора через відвідини костьолу церковним начальством. Дем'янко помітив, що Павлюк почав нервувати. Інстинктом злочинця відчував щось недобре і непокоївся, ще не розуміючи причини тривоги. Він ладен був день і ніч сидіти в підземеллі, аби тільки швидше знайти документ і швидше втекти з Кленова.

Пробігши коридором, Дем'янко шарпнув двері, що закривали вхід у підземелля, стривожено покликав:

– Святий отче! Ідіть сюди!

Іваньо швидко піднявся. Праву руку тримав під сутаною, витрішкуваті очі його дивилися пильно й занепокоєно.

– В чому річ? – пошепки запитав він.

– Якісь двоє підійшли до дверей, дзвонять.

Справді, з протилежного боку коридора донісся деренчливий звук електричного дзвоника.

– Двоє? – повторив Іваньо. – Тільки двоє?

– Так.

– Ви певні? Десь збоку немає засідки?

– Певен.

– Добре. Павлюк!

– Я вас слухаю, святий отче.

Павлюк теж вийшов із підземелля і уважно слухав цю швидку розмову.

– Зайдіть у ту кімнату і сховайтесь у ніші. Почну стріляти, атакуйте їх з тилу.

– Ходімо, Дем'янко…

…Іваньо зустрів Грицая, як давнього знайомого.

– А, це ви! Як ся маєте?

– По-різному. Будь ласка, знайомтесь, мій помічник, технік-будівельник Воробйов.

Іваньо вклонився. Воробйов відповів кивком.

– Усе справи, справи, – говорив Грицай, підтримуючи, заданий Іваньо фамільярний тон і, не чекаючи запрошення, ввійшов у коридор, жестом покликавши за собою Воробйова. Іваньо, що не збирався пускати в костьол гостей, змушений був відступити перед цим ввічливим натиском. Простий в манерах і мові, Грицай раз у раз завдавав відчутних ударів хитрому Іваньо. Священик розумів це, в душі лютував, а зробити нічого не міг. Грицай вмить зміркував, які переваги дає фамільярність у поводженні. Він попрямував коридором, весело гуторячи, наче був упевнений в тому, що своєю появою зробив священикові величезну приємність.

Воробйов ішов слідом за товаришем, з цікавістю розглядаючи все навколо. Позаду них простував Іваньо. Блакитні очі його налилися холодною люттю і страхом. Боявся Іваньо недаремно. Вони з Павлюком так поспішно вискочили з підземелля, що забули там інструменти – молоток і стальний ломик, яким видовбували камені з стіни. Їх неодмінно помітять непрохані гості. Помітять і ще дещо, далеко важливіше… Нізащо не можна пускати їх униз… Нізащо! Іваньо відчував непереборне бажання вийняти пістолет і вистрілити в широку спину Грицая. Проте розумів, що стріляти не можна. Контррозвідники Воробйов і Грицай чи будівельники – все одно вони десь сказали, куди йдуть, коли повернуться. Якщо вбити їх, розшуки почнуться сьогодні ж увечері і насамперед тут, у костьолі. І тоді все загине… Та й убити їх не просто – обидва дужі, міцні, поки прибіжать Павлюк і Дем'янко, невідомо, чим скінчиться сутичка…

– Послухайте, – окликнув Іваньо. – Заждіть хвилинку.

– Будь ласка, – зупинився Грицай.

– Сьогодні день мого святого, і я хотів би почастувати вас на його честь. Вип'ємо вина.

– Вина? – пропозиція здивувала Грицая. – Що ж, після прогулянки по підземеллю це не так погано. Якої ви думки? – обернувся він до Воробйова.

– Я цілком згоден з вами.

– Ні, не потім, а зараз. Я, мабуть, не піду з вами вниз.

Відмовлятися якось було незручно.

– Коли так, можна й зараз, – неохоче згодився Грицай.

– Тільки ненадовго, – попередив Воробйов. – Через дві годний нас чекають у конторі.

– Встигнете. Прошу вас сюди. – Іваньо ввів їх у кімнату, де приймав Грицая під час першої зустрічі.

– Сідайте…

Із шафи в кутку дістав пузатий, обплетений соломою бутель.

– Токайське, з монастирських погребів.

Поставив на стіл три склянки, налив вина.

– Беріть – яка на кого дивиться.

Сам узяв склянку останнім. Грицай посміхнувся.

– Даремна обережність. Не думаємо, щоб ви хотіли нас отруїти.

– Хтозна, що ви думаєте, – багатозначно сказав Іваньо.

– Хто-хто, а ви, напевне, знаєте, – в тон йому промовив Грицай.

Священик підніс до губів склянку.

– За ваше здоров'я.

– Дякую! За ваше здоров'я, – відповів Грицай.

Випили.

– Скажіть, а давно існує цей костьол? – запитав Грицай.

– Понад чотириста років, – з охотою відповів Іваньо. – Заснований в тисяча п'ятсот дев'ятому році.

– І з того часу не перебудовувався? – і собі запитав Воробйов.

– Ні, чого ж. Він розширювався. Було збудовано нові бічні вівтарі. До шістнадцятого століття належить тільки центральна частина храму…

– А підземелля лишилося без змін з того часу? – запитав Воробйов. – Це я до того кажу, – пояснив Грицаєві, – що в середньовічні часи інквізитори любили всілякі таємні приміщення, секретні ходи між стінами. Може, й тут такі є, треба подивитись. Там стіна послаблена і тому може тріснути швидше, ніж звичайна.

– Ви маєте рацію, – згодився Грицай.

– У нас в підземеллі нічого такого нема, – заперечив отець Іваньо.

– Ви певні? – спитав Воробйов.

– План, – коротко відповів священик. – Перший план готували спеціально для епіскопа. Від нього нічого б не крили.

– Це так, – погодився Грицай. – Дайте, будь ласка, план, зараз перевіримо.

– Перевірте, – охоче погодився Іваньо. – Я зараз пошукаю його, а ви тим часом випийте.

– Без хазяїна? Нізащо! У нас на Україні так не роблять.

Іваньо удав, ніби не зрозумів натяку на те, що його вважають за чужоземця. Налив усім порівну. Потім дістав із шафи план, простягнув Грицаєві. Священик був спокійний: він знав – потаємний хід у Залі судилища як одну з таємниць інквізиції ніколи не позначали на планах костьолу. Мулярів, які його спорудили, стратили.

Грицай уважно розглянув план. Помітки шариковою ручкою зникли. Передав план Воробйову.

– Справді, ніяких секретних камер і ходів немає.

– Тим краще, – сказав Воробйов. – На мою думку, тріщин не знайдемо… Ходімо?

– Куди? Куди? – забурмотів Іваньо. – Вип'ємо ще по скляночці.

– У вас що – бездонний бутель? – пожартував Грицай.

– Старовинний. Наші предки вміли краще будувати і краще пити, ніж ми.

Іваньо з жахом відчув, що кімната починає кружляти, сидіти на стільці стає дедалі важче, язик дерев'яніє… «Що робити? Як не пустити їх у підземелля?»

Раптом у священика промайнула думка незрівнянна своєю простотою. Він знайшов вихід з начебто безвихідного становища. Сьогодні ці двоє в підземелля не потраплять! А завтра? Побачимо, до завтра далеко…

Священик налив усім вина, зробив кілька ковтків, відкинувся на стільці і, втупившись у Грицая, із запинкою промовив:

– А ви хто такий?

– Чи бач, спохватився! Та я ж інженер Грицай, минулого разу вам документи показував.

– Ін-нженер? Люблю інженерів, але всі вони… безбожники. Не люблю безбожників…

Навалився грудьми на стіл, хитаючись, підвівся.

– Про-обачте… Сам н-не розумію, що кажу. Я… с-спати…

– Куди? – в один голос вигукнули Грицай і Воробйов.

– Спати. Пробачте.

Грицай потемнів од гніву. І він, і Воробйов чудово розуміли: Іваньо корчить дурня, удає п'яного, проте удає, як досвідчений актор. У підземелля добром не пустить, а застосовувати силу поки що не входило в їхні наміри.

– Завтра, – бурмотів Іваньо. – Завтра зайдіть.

– Нам треба сьогодні побувати в підземеллі, – суворо сказав Грицай.

Іваньо і слухати не хотів.

– Богородице, пресвята д-і-і-во! – заспівав він на все горло і раптом замовк, озирнувся з робленим переляком.

– Прошу вас, ідіть! Я не сам в костьолі. Боронь боже, почує хтось із причту, донесуть начальству…

Хитаючись, дійшов до дверей, прочинив їх і зник у кімнаті.

Гостям нічого не лишалося, як скоритися…

– Обдурив, проклятий! – вилаявся Воробйов, коли відійшли трохи од костьолу. – Круг пальця обкрутив!

– Спритний, – погодився Грицай. – Але чому він так не хотів, щоб ми спустилися в підземелля?

– Може, справді п'яний? – висловив припущення Воробйов. – У мене, признатись, добре в голові шумить.

– Ні, він не такий уже п'яний, як прикидався, – похитав головою Грицай.

– Від лейтенанта відомості є? – після паузи спитав Воробйов.

– Ні. Він або ще не має їх, або не може передати…

Полковник не помилився: Дем'янко нічого не знав про події дня. А вони були неабиякі.

Павлюк та Іваньо спустилися в підземелля і старанно простукали стіни третьої і суміжних з нею камер – тайника це було. Розчаровані, втомлені, злі, стояли вони, опустивши руки.

Раптом Павлюк відкинув молоток, вирвав з рук Іваньо ліхтар, спрямував промінь на підлогу.

– Ось де треба шукати! – просичав він.

– Господи, невже ми досягли мети! – зрадів стомлений від незвичної роботи і майже зневірений у розшуках священик. – «Третя камера і…

– … вниз», – закінчив Павлюк.

Пошаривши кілька хвилин променем, вилаявся.

– Йолопи! Скільки часу згаяли, а розгадка така проста.

У дальньому кутку камери під час уважного огляду підлоги він помітив, що одна з кам'яних плит нещільно прилягає до інших.

– Ломик! – наказав Павлюк. Священик подав інструмент.

Ломик заклали в щілину, спільними зусиллями спробували підважити плиту. Проте зрушити її з місця не вдалося.

– Може, покличемо Дем'янка? – запропонував Павлюк. – Утрьох швидко вивернемо її.

– Ніякого Дем'янка, – сердито відповів священик. – Упораємось і самі. Ви відпочили? Наляжемо ще разок. Треба спочатку розхитати її.

Тільки взялися до роботи, як Дем'янко покликав священика нагору.

Трохи згодом, випровадивши небажаних гостей, Іваньо замкнув двері, повернувся в кімнату, де сиділи Павлюк і Дем'янко.

– Мені справді щось погано, – поскаржився він. – Нудить, у голові паморочиться.

– Сплохували, святий отче, – Павлюк не приховував насмішки. В глибині душі він навіть зловтішався – Іваньо, такий передбачливий і обережний, не розрахував своїх сил. – Поспіть трохи. Вночі треба все кінчати і їхати. Швидше їхати. Мені дуже не подобаються ці будівельники. Пора…

Швидко глянув на Дем'янка, бажаючи перевірити враження від своєї відвертості. Проте Дем'янко, здавалось, не звернув уваги на його слова.

– Ось що, Дем'янко, – після короткої мовчанки твердо сказав Павлюк. Він прийняв важливе рішення. Досі як Павлюк, так і Іваньо не хотіли відкривати Дем'янкові своєї таємниці. Але тепер виходу не було. Іваньо ні на що не здатний, а самому Павлюкові не впоратися. – Ми шукаємо скарб – церковні коштовності. Їх під час війни сховали в підземеллі. Ми вже майже добралися до тайника. Але там, мабуть, є сейф… Так просто його не відкриєш…

– Пусте, – перебив Дем'янко. – Коштовності не продаси, зловлять з ними.

– Не перебивайте мене безглуздими зауваженнями, – знизавши плечем, злісно сказав Павлюк і провадив далі: – Тол і запальники лежать у мене на квартирі. Підемо разом. Зрозуміли?

– Зрозумів.

– Святий отче! Е, та він уже… Ну, нехай.

Іваньо задрімав, поклавши голову на стіл. Вийшли з костьолу через внутрішні двері, замкнули їх і попрямували до ресторану.

Павлюк ішов бадьоро, трохи сутулячись, тримаючи руки в кишенях. Він пильно озирався на всі боки. За всю дорогу не промовив жодного слова.

Мовчав і Дем'янко. Йому було не до розмов. Він гарячково обмірковував, що робити далі. Плани Павлюка ясні. Про них треба негайно повідомити Грицая. Хоч би на кілька хвилин залишитись самому, знайти телефон і подзвонити!.. Але як здихатися Павлюка?… Він 1 на хвилину не відпустить…

– Прийшли, – коротко повідомив Павлюк.

Дем'янко озирнувся. Вони були на вулиці Без світання, біля старовинного будинку з вивіскою над дверима «Буфет».

– Мені тут зачекати? – спитав молодий чоловік. Щось в його тоні не сподобалося Павлюкові.

– Ні, – сердито сказав він. – Ходімо.

Ввійшли в буфет. Довга кімната з низькою стелею. В глибині – стойка, поруч з нею – двері. Над стойкою газовий ріжок, посеред стелі – другий. По кутках – густі сутінки. Відвідувачів небагато – за одним столиком група підпилих хлопців, за другим – чоловік у шинелі без погонів, видно, демобілізований,

– Сядьте, – кивнув Павлюк у куток, – і чекайте. Я зараз.

Проходячи повз стойку, моргнув буфетникові. Той не кваплячись вийшов за Павлюком у коридор.

– Візьміть у вашого знайомого машину і десь опівночі приведіть сюди, – швидко наказав Павлюк. – Коли питатиме, чому їдете вночі, скажете, що хочете на ранок дістатися в далеке село на базар.

– Знову? – похмуре обличчя Торкуна спотворила гримаса страху.

– Що «знову»? А, ви про подорож з тією дівкою! – знизав плечем. – Ні, не те. Поставите в машину мій чемодан.

– Ви їдете назовсім? – недовірливо запитав Торкун.

– Не кажи гоп, поки не перескочиш. Може, ще й не поїду.

– Буде машина, буде!..

Торкун повернувся в зал, підійшов до Дем'янка.

– Чого зволите? – Торкун і взнаки не давав, що знає молодого чоловіка.

– Кухоль пива.

Павлюк справді повернувся дуже швидко. Дем'янко відзначив про себе: на вулицю не виходив, був десь усередині будинку. Ясно, пристановище його тут. Треба негайно повідомити полковника… За всяку ціну зв'язатися з ним! Ця думка не давала спокою.

Павлюк приніс два згортки: один паперовий, другий – з брудного простирадла. Паперовий віддав Дем'янкові.

– Ходімо.

Молодий чоловік допив пиво, розплатився, і вони вийшли.

Йшов дощ. Холодні потоки лилися з дахів, шуміли у ринвах, пінилися біля решіток на бруківці. Назустріч мчали машини, здіймаючи фонтани бризок.

– Погода, як на замовлення: святий отець вимолив, – зауважив Павлюк.

Дем'янко не відповів. Його морозило. Поганенький плащ не захищав від води, і молодий чоловік відчував у всьому тілі огидну вогкість… Як подзвонити Грицаєві?

– Зайду в крамницю, куплю куриво, – сказав Дем'янко. – Я вас дожену.

– Зайдемо разом, у мене теж нема чого курити.

Купили. Мовчки пішли далі.

Дем'янко раптом швидко промовив:

– Ідіть прямо, не озирайтесь, чекайте мене біля костьолу, – і шмигнув у під'їзд.

Павлюк сунув руку в кишеню, опустив запобіжник пістолета. Глянув праворуч, ліворуч…

Нічого підозрілого не помітив. Назустріч йшли середніх літ чоловік, молода жінка і хлопець.

Дивно…

Завернув у провулок, озирнувся – слідом не йдуть.

Попетлявши з обережності ще в лабіринті вузьких вуличок, остаточно переконався: ніхто не стежить і, не розуміючи, в чому річ, попрямував до костьолу.

Дем'янко вже чекав його.

– Неприємна зустріч, – сказав молодий чоловік. – Помітили літнього чоловіка в темному пальті, який ішов назустріч?

– Здається, був такий.

– Знайомий мого батька, страшенний пройдисвіт, знає, що я служив у «Галичині». Міг виказати.

– Вчасно ви його помітили.

– Я сам не знаю, як встиг розглядіти його. Добре, що все щасливо обійшлося, – сказав Дем'янко. У нього були підстави радіти, він не згаяв часу даремно…

Іваньо впустив їх відразу після дзвінка.

– Ну що, болить голова, святий отче? – підморгнув йому Павлюк.

Іваньо не відповів. Після короткої паузи спитав, де вони були. Павлюк розповів, потім попросив чого-небудь зігрітися.

– Змокли до рубчика, – поскаржився. він.

З тої самої пляшки, з якої частував Грицая та Воробйова, священик налив їм по склянці вина. Одним духом вихилили склянки до дна.

– Ходімо, – сказав Павлюк. – Не можна гаяти часу, сьогоднішня ніч буде вирішальною.

– Дем'янко, на свій пост, – наказав Іваньо. – Глядіть не заспіть, перевірятиму.

– Я дістав довший лом, – сказав священик Павлюкові, коли вони удвох спустилися в підземелля. – Ним підіймемо плиту без допомоги Дем'янка.

– Добре, – відповів Павлюк, кладучи принесені згортки на підлогу. – Це вибухівка. Може, вона й не буде потрібна. Пшемінському тоді було не до сейфів.

– Може, й так, – відповів священик.

Всунувши в щілину важкий лом, розхитали плиту і трохи підважили її. Павлюк посвітив у щілину.

– Сейф! – хрипко сказав він. – Це тайник.

З новими силами натиснули на лом, орудуючи ним, як важелем. Плита піднялася вище.

– Сюди… Сюди… Зсовуйте набік… Який ви неповороткий, святий отче! Ще… Так!..

Нарешті, плиту вивернули. Тепер вона лежала збоку, відкривши вириту яму. В ямі стояв масивний металевий ящик. Павлюк спробував відкрити його ломом. Ящик не піддавався.

– Без вибухівки не обійдеться, – сказав Павлюк і почав приладнувати до ящика заряд.

– Відійдіть, святий отче, на всякий випадок. Он туди, за виступ.

Гримнув глухий вибух, товсті стіни підземелля поглинули його. В ящику утворилася трикутна рвана діра. Павлюк просунув туди руку.

– Тут, – радісно вигукнув він і дістав плаский, потемнілий од вогкості металевий футляр.

Футляр зачинявся герметично, і документ зберігся в ньому дуже добре. Павлюк і священик швидко проглянули список. Як і казав Пшемінський унтер-штурмфюреру Бреге, в документі були всі відомості про гестапівців у рясі: прізвище, ім'я, адреса, сан, кличка, «стаж», «заслуги» та інші дані, які незаперечно доводили, що іще до нападу фашистської Німеччини на Польщу в 1939 році гітлерівська розвідка мала серед уніатських священиків усіх рангів численну і надійну агентуру.

– Страшно подумати…

– Що? – відірвався од читання Павлюк.

– Що такий документ міг потрапити до радянських властей: його опублікування викликало б надзвичайно прикрий міжнародний резонанс.

– Коли вже потрапив до мене, до них не потрапить, – самовпевнено промовив Павлюк. – Бачили коли-небудь таку штучку?

Дістав з-під сорочки пласку металеву коробочку, розгвинтив її на дві частини. Акуратно склавши аркуш, убгав його в коробочку і загвинтив її знову.

– Звичайна ладанка, – сказав Іваньо.

– Не зовсім звичайна. Бачите? – Павлюк показав на кнопку у стінці коробочки.

– Бачу.

– Досить натиснути кнопку, щоб усередині чиркнула запальничка. Одразу спалахне особлива суміш, і вміст коробки вмить перетвориться на попіл.

– Дотепно…

Раптом Павлюк рвучко обернувся.

– Стріляйте, пан-отче! Стріляйте! – вигукнув він.

Важкі двері, що прикривали вхід у підземелля, розчинилися. З коридора стрибнула людина, за нею – друга, третя, четверта…

Павлюк ладен був поклястися, що першим стрибнув у підземелля Грицай.

– Здавайтесь! – продзвенів голос у густому мороці.

Іваньо теж почувся голос Грицая…

У відповідь на пропозицію здатися священик вистрілив.

Мовчанка. Довга, гнітюча мовчанка. Павлюк зрозумів: їх хочуть узяти живими. Відчував, що контррозвідники підповзають усе ближче, чекав: ще секунда – і його схоплять дужі руки.

Недалеко почувся шерех. Іваньо вистрілив. Хтось ойкнув, і знову настала гнітюча тиша. Священик послав одну за одною кілька куль туди, звідки почувся стогін. Але поранений більше нічим не виказував себе.

Павлюк безшумно підвівся і тихо почав відступати по коридору. Щоб не збитися, пальцями лівої руки вів по стіні. В правій тримав пістолет.

Несподівано пальці його наштовхнулися на людину. Дужий удар по руці, і пістолет впав з рук Павлюка. Почувши шум, Іваньо знову почав стріляти. Скориставшись із сум'яття, Павлюк вирвався і побіг коридором. Нарешті, коридор скінчився. Павлюк стояв на порозі Залу судилища. Вийняв гранату, опустив запобіжник. Широко розмахнувшись, шпурнув у темряву і скочив до каміна.

Багряне полум'я вибуху освітило похмурі склепіння середньовічної в'язниці, людей, що припали до підлоги.

– А-а-а! – нестямно заволав Іваньо. Здавалось, усі сили вклав священик у цей зойк, повний смертельної туги і відчаю. Зойк перейшов у булькаючий хрип.

Вибухом гранати Іваньо розірвало бік. Ліхтар відкинуло. Вдарившись об камінь, він загорівся. І тоді в блідому тьмяному світлі на віддалі кількох метрів од себе священик побачив Дем'янка.

Почуваючи, як туман заволікає очі, Іваньо підняв пістолет, вистрілив. Молодий чоловік схопився за плече. Іваньо хотів вистрілити ще раз, але не зміг. Пістолет випав. Рука з намотаними навколо зап'ястя чотками потяглася до нього, довгі пальці торкнули холодну грань зброї, здригнулись і ослабли.

В темряві гарячково забігали промені.

– Де другий? Другий! – стривожено вигукував Грицай. – Він не міг утекти…

Пробігши коридором, Воробйов опинився у великому залі. Обвів довкола ліхтарем. Нікого. Раптом помітив на підлозі біля каміна круглий предмет – капелюх Павлюка. Підскочив до каміна, спрямував ліхтар усередину. «Таємний хід», зрозумів він.

Не вагаючись, Воробйов стрибнув у камін і поспішив по слідах злочинця.