Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

XI. ВОВК СЕРЕД ЛЮДЕЙ

Богданна Багрій сиділа в чайній села Виліска, що простяглося вздовж шосе Кленів – Дрогобич. Чайна містилася в маленькій, брудній, обклеєній злинялими шпалерами кімнаті з одним вікном. Крім Богданни, тут був поштар у формі, літній селянин у брилі, з люлькою в зубах та троє проїжджих – їхній грузовик Богданна бачила біля чайної, коли заходила. Ці троє зупинилися перекусити. Один з них, худорлявий чоловік, виймав із солдатського мішка всілякі припаси. Лівий рукав його куртки був засунутий у кишеню, але й однією правою рукою він управлявся не гірше, ніж інші двома, спритно виймаючи з мішка і розкладаючи на столі сало, варені яйця, домашньої випічки хліб.

– Півлітра? – лаконічно спитав однорукий.

– А чи не забагато, Стефане? – заперечив другий у потертій шкіряній куртці.

– По сто мало, по двісті багато, вип'ємо двічі по сто п'ятдесят, – пожартував третій, високий на зріст, пишновусий, з чорним чубом.

Однорукий Стефан щось заперечив, але Богданна перестала прислухатися до їхньої розмови. Чоловік, на якого вона чекала, мав ось-ось з'явитися в чайній. Він підійде до стойки, попросить три пачки «Махорочних», коробку сірників і піде. Хвилин через п'ять Богданні треба вийти слідом і попрямувати ліворуч по шосе. Він чекатиме її. Дівчина віддасть йому пачку грошей і записку. Після цього попутною машиною повернеться в Кленів і скаже пан-отцю Іваньо про те, що його доручення виконано. От і все.

Богданна крадькома глянула на годинник. Невідомий чомусь запізнюється. На цілих п'ятнадцять хвилин. Чи не трапилось чого?

Побоювання її виявились даремними. Двері широко розчинились, і на порозі з'явився красивий, високий на зріст паруб'яга в довгому піджаці, зелених бриджах із шнуровкою і добротних чоботях з високими і рівними, як пічні лимарі, халявами.

Новий відвідувач підійшов до стойки, простягнув буфетникові затиснені в кулаці гроші і сказав:

– Три пачки «Махорочних» і коробку сірників.

Почувши його голос, однорукий Стефан поволі підвівся. Богданна побачила, як зблідло його обличчя.

– Довгий! – промовив він переривчастим голосом. – Довгий!

Чоловік відскочив од стойки, обернувся до Стефана. На сполотнілому, без кровинки, обличчі Стефана горіли сповнені зневагою очі. Пальці правої руки його стискались і розтискалися.

– Довгий! – повторив Стефан. Почуття ненависті примушувало його знову й знову вимовляти це ім'я. – Нарешті, ми таки зустрілися, Довгий.

Він підвівся і, мов сліпий, перекинувши стіл, пішов на здоровила.

Але Довгий вже опам'ятався. Швидким рухом він шпурнув під ноги Стефанові стілець і вискочив за двері. Знадвору почувся скрегіт засува.

Якусь мить Стефан стояв приголомшений, мов не розуміючи, що сталося. Потім кинувся до дверей, навалився на них усім тілом, почав гатити кулаками.

– Ой люди! – лементував Стефан, і крик його різонув Богданну по серцю, стільки було в голосі однорукого люті, ненависті, туги. – Втече! Вте-е-ече!

Товариші його налягли на двері плечима. Але дошки й засув були міцні.

Тоді Стефан схопив за ніжку високий табурет і щосили вдарив ним по вікну. З дзенькотом посипалися шибки, розлетілася рама. Незважаючи на гострі осколки, що стирчали з рами, Стефан вискочив через вікно. На вулиці залупав його схвильований голос.

– Дер-ж-и-и! Бандита держи!

Пишновусий товариш Стефана теж виліз через вікно і відсунув дверний засув.

Те, що побачила Богданна, вийшовши на високий ґанок чайної, мимоволі нагадало їй облаву на вовків, про яку розповідав дід. За старих часів бувало знавіснілі від голоду вовки забігали в село, і тоді проти них піднімалися всі жителі.

Так було і зараз.

Довгий щодуху мчав до лісу, який темнів на віддалі кілометра від шосе. За бандитом на чималій відстані біг Стефан. А за Стефаном селяни з сокирами, вилами, дрючками. З деяких хат вискакували молоді хлопці з гвинтівками. Чоловік у пілотці, в солдатському одязі, але без погонів, розмахуючи пістолетом, подавав команду.

«Яструбки», догадалася Богданна. Так місцеве населення називало сільські загони самооборони, організовані для боротьби проти бандитських ватаг, які ще тинялися по лісах зразу після війни.

«Яструбки» явно недооцінювали передбачливості й хитрості ворога, сподіваючись взяти його живим. Лісові хижаки звичайно ходили трійками – «бойовками». Так було і зараз. Довгий подався в село, щоб зустрітися з Богданною, а спільники його засіли на узліссі, ведучи спостереження за селом і шосе.

Коли «яструбки» наблизилися до лісу, звідти вдарили кулеметні черги. Бандити прикривали відхід Довгого. Перевага була на їхньому боці. Лишаючись неушкодженими в своєму зеленому укритті, вони прострілювали галявину між лісом і шосе. «Яструбки» залягли. Тільки Стефан біг далі. Але чоловік у пілотці наздогнав його, збив з ніг, притиснув до землі – і саме вчасно: поряд свинцевий струмінь збив куряву.

З лісу шпурнули гранату. Вона вибухнула, не долетівши до «яструбків».

Перебіжками, переповзаючи по-пластунськи, «яструбки» уперто просувалися вперед. Але коли бійці загону самооборони увійшли в ліс, щоб оточити ворога з флангів, бандитів там уже не було – петляючи байраками й хащами, вони щезли в глибині лісу. Переслідувати їх зараз було марно.

Стефан сидів на краю кювету, обхопивши єдиною рукою голову. Він видавав якісь невиразні звуки. Здавалося, він сміється.

До нього підійшов командир «яструбків». Стефан підвів голову, по обличчю його текли сльози. Стефан витер їх рукою і тихо спитав:

– Утік, га? Як же це так?

Ніхто не наважився йому відповісти,

– Він же… Дружину мою й доньку… Дитину п'ятилітню на матір поклав і ножем… Одним ножем обох.

Раптом Стефан скочив, як підкинутий пружиною, і знову впав на коліна в придорожню куряву.

– Люди добрі! – крикнув. – Бийте бандитів! Де не побачите – бийте! Моїх уже… не вернеш… Але ж він ще може погубити багатьох! Бийте вовків окаянних, люди добрі!

– Заспокойся! Заспокойся, – командир «яструбків» узяв Стефана за плечі, незграбно, по-чоловічому обняв, допоміг встати.

Підійшли обидва супутники Стефана.

– Не треба, Стефане, – несміло попросив пишновусий.

Стефан мовчав.

Боячись, що вона ось-ось заплаче, Богданна поспішно пішла геть…

Через півгодини вона тряслася в кузові грузовика. На душі у дівчини було тяжко, тривожно, в думці вона весь час поверталася до Стефана, до його страшної розповіді про вбивство дружини й доньки.

Коли машину підкидало, Богданна відчувала пачку грошей у кишені, які повинна була передати Довгому, і дівчині здавалося, що вони печуть тіло навіть крізь грубе сукно жакета…

Отець Іваньо прийняв Богданну в закутку храму, за колонами. Обличчя його, як і завжди, було непроникно-добродушне, довгі пальці розмірено перебирали чотки.

Богданна розповіла, чому не виконала його доручення.

Іваньо вислухав її спокійно – чотки падали повільно й методично, як краплини води.

– Служителі церкви не втручаються в політику, дочко моя, – сказав священик. – Гроші, які я попросив вас передати тому чоловікові, він колись позичав одному з моїх парафіян… Я поганий суддя в цих справах… Але, наскільки мені відомо, розповіді про так звані звірства УПА перебільшені і роздуваються офіціальною пропагандою…

– Чоловік, у якого вбили дружину й дочку, був дуже щирий у своєму горі, – промовила Богданна.

– Або був добрим актором. Не знаю, не знаю… – Іваньо почав перебирати чотки в протилежний бік. – Звичайно, в родині не без виродка. Але здебільшого такі люди, як той, з яким вам не пощастило зустрітися, це ідеалісти, щирі, полум'яні патріоти, які борються за християнську віру і західну цивілізацію! Церква схвалює їх боротьбу, а вона знає все і не може схвалювати неправедне діло.

– Так, звичайно, – сумно сказала Богданна. – Церква знає.

Іваньо благословив її, і вона пішла.

Перебираючи чотки, священик довго дивився вслід дівчині. Розповідь Богданни і тон, яким вона говорила, Іваньо не сподобались. «Нема надійних людей», із злістю подумав він.

XII. ГОЛКИ ДО ШВЕЙНИХ МАШИН

Звичайно веселий, життєрадісний Воробйов останнім часом став задумливий, небалакучий, його гнітила «кепська справа», так він називав «самовбивство», симульоване підозрілим іноземцем, Воробйов не хотів і не міг почувати себе переможеним. Поразка була б першою за всі роки його служби. Але навіть і не це найбільше гнітило його. Він почував особисту відповідальність за те, що злочинець на свободі, готується вчинити, а може вже і вчинив якесь злочинство: не для розваги ж приїхав Томас Блеквуд у Радянський Союз. Знову й знову перебирав Воробйов факти, зв'язані із «самовбивством», зіставляв їх, намагався зробити якісь висновки, але безуспішно.

На жаль, такими ж безуспішними лишалися й розшуки Ситника. У кімнаті зниклого під час обшуку не знайшли ні документів, ні грошей. Ця обставина привернула до себе увагу Воробйова. Після того, як Ситника не стало, до обшуку ніхто в його кімнату не заходив. Отже, гроші й документи Ситник узяв з собою, вирушаючи в останню поїздку за місто. Але і в заміській оселі їх не знайшли. Куди ж вони поділися? Навіщо їх Ситник брав із собою, коли їхав за місто? Скільки в нього було грошей? Взагалі, на які кошти жив Ситник? Адже він ніде нё працював. Може, він зв'язаний із злочинцями?

Знайти відповідь на деякі із цих запитань допомогла Марія Василівна – сусідка Ситника.

– І нізащо не догадаєтесь, – сказала вона. – Така історія дивна. Семен Григорович під час війни в якомусь іноземному місті знайшов коробку з голками до швейних машин. Нічого про неї ні командирові, ні товаришам не сказав і забрав з собою. А голок там було тисячі.

– Розумію, – кивнув Воробйов. – Знахідку свою зберіг і, повернувшись на батьківщину, почав торгувати голками.

– Не сам. Він їх базарним спекулянтам збував, а ті вже далі. Всі як є розпродав, великі гроші виручив.

– Авжеж, якщо в коробці були тисячі голок, а товар це дефіцитний. По карбованцю-півтора продати й то… А звідки ви довідалися про всю цю історію, Маріє Василівно? Чи не пусті це часом плітки?

– Від нього й довідалась. Якось Семен Григорович прийшов напідпитку, чай на кухні заходився гріти, і я там якраз була. Слово за словом, та й розбалакалися. Правда, він потім жалкував, мабуть, що був такий відвертий. Другого ранку спеціально до мене в кімнату зайшов і попросив: «Ви вчорашнього нікому не передавайте, бо ж невідомо, як на це можуть подивитись, я офіціально живу на пенсію інваліда Вітчизняної війни…» Взагалі Семен Григорович був трохи чудною людиною. Не злий начебто, а відлюдний, сумний. Якось, теж на кухні, ми розмовляли, він і каже: «Нещаслива випала мені доля. Ні сім'ї у мене, ні справи улюбленої і взагалі нічого, наче осторонь життя стою». Може, тому він і похмурий був, і дратівливий дуже…

Ця розповідь допомогла Воробйову ясніше уявити собі вдачу Ситника, але конкретних відомостей не дала.

Тоді Воробйов спробував ще один засіб. Він порадився з товаришами, які займалися боротьбою з спекуляцією, і, за їх рекомендацією, звернувся до одного ув'язненого на прізвище Зіньковський.

Зіньковський, маленький, верткий чорноволосий чоловічок, таємниці із своїх комерційних махінацій не робив. Так, були голки до швейних машин. Так, купував по півтора карбованця за штуку, а продавав по два. Скільки продав? Багато, з півтисячі. Де брав? На товкучці підійшов чоловік і запропонував узяти відразу партію. Який чоловік? Звичайний. Здасться, білявий чи чорнявий або русявий. Для Зіньковського зовнішність ні до чого, він не дівчина…

На цьому коло зімкнулося. Жодних ясніших даних Воробйов не одержав.

Якщо Ситник розпродав голки хоча б по півтора карбованця, то в нього зібралася чимала сума. А грошей після нього не лишилось і копійки. Де вони? Де він взагалі зберігав свої гроші?..

Звичайно злочинці ощадкасами не користуються. Але ж Ситник не був злочинцем в повному розумінні слова, у всякому разі злочинцем-професіоналом.

Воробйов зробив офіціальний запит у найближчу до Привокзального провулка ощадкасу, потім у другу. Відповідь прийшла зовсім несподівана. Виявилося, що у нього є кілька іменних вкладів у різних ощадкасах, а не так давно три з них він зробив вкладами на ім'я пред'явника.

– Чи одержано вже гроші? – ледве приховуючи тривогу, спитав Воробйов.

Працівник управління ощадкас, у кабінеті якого йшла розмова, подивився на картку, що лежала перед ним.

– Поки що тільки з двох книжок, на загальну суму сто двадцять одна тисяча триста сорок два карбованці вісімдесят три копійки.

– Дякую! – похмуро сказав Воробйов. – Дякую!

Він був сам не свій від злості ї досади. Втратити таку нагоду! Чому б не подумати про ощадкасу раніше!

Трохи охолонувши, Воробйов почав міркувати спокійніше.

Насамперед треба було розгадати, чому Ситник перевів свої гроші з іменного вкладу на пред'явницький. Адже такий вклад може одержати з ощадкаси кожний, кому він передасть ощадну книжку і контрольний талон до неї. То, може, гроші і є причиною всього? Може, хтось силою, обманом, хитрощами примусив Ситника перевести гроші на пред'явника, а потім забрав їх – сума чимала, понад сто тисяч карбованців. Може, Ситника вже немає в живих?.. Це здавалося дуже правдоподібним – убили заради грошей, труп сховали… Але Воробйов добре знав, що найправдоподібніший варіант не обов'язково найімовірніший…

Вклади Ситника було взято з двох книжок. Залишалась третя: рано чи пізно хтось прийде з нею в ощадкасу…

Воробйов з нетерпінням чекав цього.

Хто ж міг спокуситися на гроші Ситника? Сусідка Марія Василівна? Але Воробйов одразу відкинув цю думку. В жінки троє дітей, чоловік – проста, хороша, працьовита родина, звичайні радянські люди, чесні і справедливі.

Про гроші Ситника могли догадуватися базарні спекулянти, з якими він вів «справи». І саме серед них Воробйов продовжував розшуки.

Це були мерзенні люди, готові за п'ятак продати кого завгодно. Кожен з них починав з «щиросердої» заяви, що зроду-віку голками не спекулював і взагалі ледве уявляє собі, що таке голка до швейної машини. Таким був перший етап допиту. Другий теж виглядав стандартно: спекулянт запевняв, що голки купував на базарі у людини, якої не знає і не запам'ятав. На закінчення він починав плакати і, старанно розмазуючи сльоза по брудному обличчю, клявся, що більше йому нічого сказати. І Воробйов бачив: це справді так. Ні з ким із спекулянтів Ситник у близькі стосунки не входив.

І от, нарешті, Воробйов випадково напав на слід «Пашки Богомола» – Павла Тихоновича Капрова. З'ясувалося, що Капров займався не тільки розповсюдженням релігійних листівок, але й спекуляцією в надзвичайно широких масштабах, його квартира нагадувала універмаг, стільки було в ній сховано дорогих тканин, шуб, взуття та інших товарів, які в післявоєнні роки не часто можна було бачити на полицях магазинів. Знайшли у Капрова і три тисячі голок до швейних машин.

Побачивши Капрова, Воробйов одразу зрозумів, це пташка зовсім іншого польоту, ніж базарні дільці.

Капрову було років п'ятдесят, а виглядав він далеко старішим – тихий, сухенький, з повільними рухами. Під вузьким лобом, як мишенята, бігали їдкі, колючі очі. Не вірилось, що це один з головних спекулянтів Енська, що під час арешту він чинив збройний опір.

– Громадянине Капров, у вас під час обшуку знайшли три тисячі голок до швейних машин? – спитав Воробйов.

– Не знаю,

– Звідки вони у вас, де ви їх узяли?

– Не знаю.

Капрон говорив, скорчивши напівідіотську гримасу, глухим, байдужим голосом.

– Він і на першому допиті так поводився, – сказав працівник прокуратури. – Двічі на експертизу направляли. Лікарі кажуть: здоровий, удає психічнохворого.

– Послухайте, Капров, – зробив ще одну спробу Воробйов. – Ви не можете не знати, що було і чого не було у вашій квартирі!

– Не знаю.

Поставивши ще кілька запитань і одержавши ту саму відповідь, Воробйов наказав вивести Капрова.

– А чому його прозвали «Пашка Богомол»? – спитав Воробйов, залишившись сам на сам з працівником прокуратури.

– Щодня молиться в камері, сектант.

– Он воно що? – зацікавився Воробйов. – А якої секти?

– «Слуг сьомого дня». Бузувіри окаянні, їм із-за кордону таємно літературу надсилають.

– Дуже підозріла компанія, – згодився Воробйов – А яке становище займав Капров у секті?

– Кажуть, добував для неї гроші. Все, що мав від спекуляції, ніс їм, ну та й себе, звичайно, не кривдив. Але довести цього поки що не пощастило.

Хоч розмова з Капровим і не дала бажаних наслідків, Воробйов залишився нею задоволений. Інтуїтивно почував – він на правильному шляху.

Незабаром Воробйов переконався, що напав на слід. Може, про гроші Ситника довідався Капров, який купував у нього голки? Може, він зумів умовити Ситника зробити пред'явницький вклад, а потім… убив його?..

Проте незабаром сталася подія, яка спростувала всі припущення Воробйова.

… У п'ятницю ввечері в ощадкасу ввійшов огрядний чоловік і, пред'явивши ощадну книжку, сказав, що хоче одержати вклад. Контролер подивився на номер книжки: так і є, та сама, про яку треба повідомити.

– Повністю вклад зняти хочете?

– Так, – коротко відповів невідомий.

– Доведеться зачекати. Таку велику суму зараз видати не можемо. Грошей невистачить. Зайдіть годинки через три.

– Добре, – глянув на годинник. – Буду рівно о пів на шосту.

– Будь ласка.

Про вкладника негайно повідомили Воробйова. О п'ятій годині вечора він сидів за великим столом у залі ощадкаси і зосереджено заповнював якийсь бланк. Помічник його примостився на лавці в кутку, байдуже поглядаючи навколо. Він явно нудьгував. Ще двоє вартували на вулиці.

Час линув швидко.

Хоч Воробйову не раз доводилось бувати в такому становищі, він усе-таки починав нервуватися, мимоволі поглядав на великий електричний годинник.

Чверть на шосту. Пів на шосту.

Розвідник потроїв увагу, непомітно і пильно вдивляючись з кожного нового відвідувача, намагаючись визначити, котрий з них «він».

Тридцять п'ять хвилин на шосту. Сорок на шосту.

О п'ятій годині сорок хвилин до Воробйова підійшов начальник ощадкаси.

– Щойно подзвонив пред'явник. Роздумав брати гроші сьогодні, просив приготувати на завтра.

– На завтра! – вигукнув Воробйов. – А ви певні, що це він? Ні з ким не сплутали?

– Ні, він назвав номер книжки і суму, яку хоче взяти.

– Дивно.

Воробйов замислився, силкуючись розгадати, що криється за несподіваною зміною планів злочинця. Чи не відчув небезпеки? Це найгірше. Або хитрує, намагається якомога надійніше забезпечити себе від провалу.

– Коли зачиняється ощадкаса? – спитав Воробйов начальника.

– О восьмій.

– Добре, ми ще побудемо тут.

Розрахунок його виявився правильним.

Через дві години, за п'ятнадцять хвилин до закриття ощадкаси, коли вже Воробйов остаточно втратив надію, до віконця контролера підійшов огрядний чоловік з невеликим чемоданчиком і простягнув ощадну книжку на пред'явника.

– Видайте гроші, – зажадав він, – Усі.

Голос у нього був трохи уривчастий, нервовий.

«Боїться, – подумав Воробйов. – Душа в п'яти сховалася. Убили Ситника, мерзотники…»

Воробйов не квапився. Почекав, поки невідомий виконав усі необхідні операції, касирка відрахувала належну суму. Тільки тоді звернувся до незнайомця.

– Громадянине, ваші документи.

– Га? Що? Які документи? – злякано спитав невідомий, і гладкі щоки його дрібно затремтіли. Але вже наступної миті він зумів узяти себе в руки, дістав паспорт, простягнув Воробйову. – Ось, прошу.

– Федір Прокопович Силаєв, – прочитав Воробйов. – Пройдіть зі мною.

– Одну хвилиночку.

Силаєв перевірив видані касиркою пачки, взяв одну на вибірку, перелічив кредитки, поклав гроші в чемоданчик і звернувся до Воробйова, який спокійно стежив за ним:

– Будь ласка.

Воробйов запросив його в маленьку службову кімнатку ощадкаси, жестом запропонував сісти. Той примостився скраю на стільці. Зовні сектант був спокійний, видавав його тільки м'яз на гладкій щоці, який раз у раз смикався, та ще боязко-запобігливпй вираз круглих, олов'яного кольору очей. Це знову наштовхнуло Воробйова на думку, що Ситник загинув, убитий.

Назвавши себе і показавши документ, працівник карного розшуку спитав:

– Свої гроші одержали?

– Ні, – відповів Силаєв.

– А чиї?

– Знайомого.

– Прізвище?

– Ситник Семен Григорович.

«Що за чортовиння, – вилаявся в думці Воробйов. – Навіть не збирається відмагатись… Але ж він боїться, дуже боїться… Яку підлоту, яке шахрайство ховають ці круглі очі?»

_ Так, – замислено промовив Воробйов. – Ситника, значить, гроші? А де ж він?

– Живе у нас у молитовному домі.

– В якому це молитовному домі?

– «Слуг сьомого дня». Господь привів його в нашу сім'ю.

– А ви?

– Мені випала честь бути керівником секти, – гордо відповів Силаєв.

– Ситник і зараз у вас?

– Так.

Воробйов бачив, що Силаєв не бреше. Але чому ж він боїться? Він увесь напружений, як струна, за точністю і лаконічністю його відповідей криється страх, боязнь проговоритися, виказати себе необережним словом, навіть інтонацією.

– Він доручив вам узяти з ощадкаси гроші?

– Так, ось доручення, – Силаєв дістав з бумажника аркуш паперу.

Воробйову здалося, що в круглих олов'яних очах спалахнуло єхидство.

Справді, документ, пред'явлений Силаєвим, був дорученням на одержання грошей. Складений він був за належною формою і датований вчорашнім числом. Унизу стояв незграбний підпис С. Ситник.

«Живий, подумав Воробйов. – 1 для чого тільки я заварив цю кашу». Повертаючи доручення Силаєву, спитав:

– А навіщо доручення? Адже по пред'явницькому вкладу гроші можна одержати і без нього?

– Для певності, – посміхаючись – страх його вже минув – відповів Силаєв, – Сума занадто велика, от на всякий випадок і запасся папірцем.

«Знову резонне пояснення», подумав Воробйов.

– Що ж, – простягнув він паспорт. – Пробачте, громадянине Силаєв, за турботи.

– Нічого, нічого! – Силаєв не міг стримати радості, але одразу ж взяв себе в руки і вже іншим, солідним тоном повторив – Нічого. Хіба я не розумію – служба.

– Авжеж, служба.

– Так можу йти? Будь ласка…

Здавалось, усе було гаразд: Ситник живий, гроші одержано за його доброю згодою, на законній підставі.

І все-таки Воробйов не заспокоївся. Багатолітній досвід підказував йому – тут криється злочин, старанно замаскований, уміло виконаний! Довести його поки що було нічим, але Воробйов був певен, що Силаєв знає і про спекуляцію Капрова, і про «літературу», яку той одержував з-за кордону. В свою чергу Капрову було відомо про Ситника та його гроші. А відвідини Блеквуда? Про них, звичайно, Силаєв розповів Капрову. Взагалі всі вони зв'язані між собою невидимими, але міцними нитками. Треба ці нитки розплутати.

Дізнавшись, що Силаєв, Капров і Ситник належать до секти «слуг сьомого дня», Воробйов вирішив з'ясувати, хто ще входить у цю секту.

Сектантів виявилося в Енську небагато – близько двадцяти «слуг сьомого дня» та дванадцять адвентистів. Майже всі вони малограмотні, темні люди. Багато з них з травмованою психікою: хворі, що не вірять лікарям і шукають «чудесного» зцілення, самотні невдахи, як Ситник, недоумкувато-наївні, ладні прийняти на віру першу-ліпшу байку; нарешті просто істерики та істерички. Всю цю жалюгідну компанію очолював Силаєв.

А Блеквуд? Яке відношення мав до них Блеквуд?

Щодо цього у Воробйова були припущення, якими він до певного часу ні з ким не ділився. Чого Блеквуд їздив до Грошенкова і Силаєва? Тільки із цими двома він бачився в Енську, у всякому разі легально. Грошенков, до всього байдужий, хворий, втомлений, підозри у Воробйова не викликав. Незаплямованим було і його минуле: дрібний службовець, працював завжди чесно, в армії не служив через хворобу, евакуювався на Урал, працював в артілі, добре працював. Кінчилась війна, повернувся до рідного Енська.

Іншим був Силаєв. Воробйов не мав сумніву: його сектантство – в кращому разі засіб жити за рахунок інших, в гіршому – ширма для більш підозрілих махінацій.

«Мурашківець» Гуровий показав на слідстві, що познайомився з Капровим перед від'їздом у Новосибірськ, саме тоді у них і зародився план спекуляції закордонними товарами… Силаєв лишився осторонь. Однак Блеквуд відвідав саме його…

А що, коли Блеквуд – хазяїн Силаєва?

І Воробйов вирішив не залишати справи Ситника, хоч, по суті, справи вже не було – нікого не обдурено, ніхто не постраждав.

…Несподівана зустріч Воробйова з шістнадцятилітнім парубчаком Жорою Чередниченком, учнем слюсаря на судноремонтному заводі, підтвердила правильність його намірів.

Почалось, як не дивно, з міліцейського протоколу.

Одного суботнього вечора у дворі молитовного дому «слуг сьомого дня» почулися суперечка, галас. Розчинилася хвіртка, і двоє сектантів, тримаючи за руки, вивели хлопця. Це був Жора. Він не опинався, але на весь голос викривав своїх супротивників.

– Боїтесь правдивого слова! Застосування фізичної сили не доказ. Сіячі марновірства!

Сектанти грубо штовхнули Жору. Він не втримався на ногах і впав на землю.

До такого поводження хлопець-робітник не звик. Він підхопився і вдарив одного сектанта в груди, другого – в обличчя. Зчинилася бійка. Збіглись цікаві, з'явився міліціонер, і всіх трьох повели.

У відділенні міліції Жора одразу визнав, що зробив неправильно, погарячився.

– А чого це тебе раптом у молитовний дім понесло? Ти ж комсомолець? – похмуро спитав черговий.

– Для агітації – зніяковіло відповів Жора.

– Якої агітації?

– Антирелігійної. Сектанти у клуб на лекції не ходять, то я хотів серед них агітроботу провести. Чемненько з одним із їхніх порозмовляти. Але замість відповіді по суті, мене вивели, та ще й у грязюку пхнули.

– Дурниці! – відрізав черговий. – Хіба це агітація. От повідомимо в комітет комсомолу, там тобі доброго чосу дадуть.

Жора опустив очі. Він теж не мав сумніву, що «дадуть чосу».

– Ну, то що, громадяни, – звернувся черговий відразу до всіх трьох. – Будемо ще порушувати?

Усі троє енергійно замотали головами.

– Тоді йдіть. А про тебе в комітет комсомолу обов'язково повідомимо.

Похнюплений, присоромлений ішов Жора додому. Раптом напівдорозі зупинився, неначе щось згадав, і квапливо попрямував назад у відділення.

– Знову ти? – сказав черговий. – І не проси, повідомимо в комітет.

– Я, товаришу черговий, дещо розповісти хотів…

Вислухавши Жорину розповідь, черговий дав розпорядження негайно відвезти хлопця службовою машиною в управління до товариша Воробйова.

– Сідайте, – запросив Воробйов Жору, – розповідайте, як це ви кулаками проти релігії боролись. Агітатор…

Жора почервонів.

– Не соромтесь, правда молодцеві очей не коле. Я б теж не стерпів, коли б мене в грязюку турнули… Не треба було до цього доводити… Так розповідайте.

Ідея провадити антирелігійну пропаганду безпосередньо в молитовному домі сектантів виникла у Жори давно. Однак здійснити її він наважився лише тоді, коли під великим секретом довідався од своєї тітки, що у сектантів «спасається відлюдник…»

– От я собі думаю, – розповідав далі Жора, підбадьорений цікавістю Воробйова, – піду просто до відлюдника…

Спасався відлюдник в ямі під підлогою флігелька, що стоїть за молитовним домом. У підлозі був прорізаний лаз, через який удень відлюдникові подавали їжу, а вночі він виходив у двір подихати свіжим повітрям. З людьми відлюдник не розмовляв.

Хлопець вибрав момент, коли нікого поблизу не було, шмигнув у флігельок і просунув голову в лаз.

В освітленій гасовою лампою ямі він побачив відлюдника, що сидів у кутку на лавці. Жора привітався з ним.

– Ну, а він? – приховуючи усмішку, запитав Воробйов.

– І розмовляти не схотів, – з сумом відповів Жора. – «Ідіть, – каже, – хлопче, туди, звідки прийшли. Я з вами розмовляти не бажаю». Правда, чемненько так говорить, не те що другий, той просто псих.

– Який другий?

– Зараз я вам поясню. Нічого я від цього відлюдника не добився і пішов собі додому. А потім думаю: не годиться після першої невдачі відступати. Знову у флігельок пробрався, зирк – а там уже інший сидить. Мене побачив, та як загорлає – справжній псих… На крик два паразити прибігли, ну, мене й… вивели.

– Еге, – сказав Воробйов. – А ти певен, що це був інший відлюдник?

– Певен, – твердо відповів Жора.

– А чому саме?

– Перший – нижчий, гладший, а другий – високий, худий. І до того ж голоси різні.

– Куди перший подівся? Не знаєш?

– Не знаю.

– Якого числа з першим розмовляв?

– Двадцятого.

– Точно?

– Точно. Я після того до товариша пішов, у нього двадцятого день народження.

– А другого коли бачив?

– Двадцять шостого.

– Коли в яму вони залізли?

– Другий не знаю, а перший шістнадцятого…

Значно пізніше, аналізуючи свої вчинки, Воробйов зрозумів, що підсвідомо він весь час пам'ятав про зустріч Блеквуда з керівником секти «слуг сьомого дня», про знайдені у Капрова брошури, про те, що Блеквуд зник у ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте.

Воробйов дістав з ящика стола дві фотографії, простягнув Жорі.

– Глянь.

– Вони! Слово честі вони! – зрадів Жора. – Ось перший, – ткнув пальцем у фото, перезняте з візи Блеквуда. – А це той псих, – показав на фотографію Ситника.

– Дякую! – Воробйов підвівся, міцно потис Жорі руку. – Ти велике діло зробив… Залиш свою адресу, може, навіть завтра вранці доведеться запросити тебе на часинку до нас, першого відлюдника впізнати допоможеш.

Воробйов сподівався, що Блеквуд з ями перейшов у будинок Силаєва і там його пощастить захопити. Вся історія з відлюдництвом стала цілком зрозумілою – знайшли місце, де «самовбивця» може безпечно пересидіти гарячий час, поки його шукають. «Вигадано непогано, – посміхнувся Воробйов. – Кому спаде на думку у відлюдника документи перевіряти…»

Спостереження за будинком Силаєва встановили відразу після розмови Воробйова з Жорою. А вночі житло керівника «слуг сьомого дня» оточили.

Воробйов першим піднявся на ґанок, натиснув плечем на двері. Вони не піддалися.

Тоді він постукав. Відповіддю була цілковита мовчанка. Воробйов постукав ще раз – сильніше.

Несподівано з другого боку будинку з грюкотом розчинилось вікно, почувся дзенькіт скла, зляканий викрик. Воробйов заспішив туди. Двоє його підлеглих тримали за руки якусь людину. Воробйов спрямував промінь ліхтаря на затриманого.

– Громадянин Силаєв? Знову зустрітись довелося.

– Так точно! Так точно! – товсті губи Силаєва тремтіли, озноб тіпав його гладке тіло.

– В будинку є хто-небудь?

– Є, є хлопчина.

– Більше нікого?

– Нікого, зовсім нікого.

– Скажіть йому, щоб відчинив.

– Слухаю!

Піднялися на ганок.

– Відчини, Васильку, – тремтячим голосом наказав Силаєв.

Двері розчинились. Вийшов хлопчина років тринадцяти.

– Зі мною живе, – бурмотів Силаєв. – Спритний такий хлопчисько. Нічого, Васильку, не бійся… Світло засвіти… Нічого…

Василько ввімкнув електрику.

Дві великі кімнати, сіни, кухня. Скрізь чисто підметено, прибрано. Мабуть, Силаєв не чекав арешту, але після стуку Воробйова відчув щось недобре і з переляку вискочив через вікно.