Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

XVI. ПОГОНЯ

На даху костьолу дощ лив, здавалося, дужче, ніж унизу. Вода хльоскала з усіх боків, і Воробйов умить промок до нитки. Вітер шаленів, рвав одяг, ніби хотів скинути Воробйова додолу, але він міцно тримався за виступи,

Внизу поодинокими вогнями світилося місто, а тут було темно. Химерні прикраси, статуї, повороти утворювали справжній лабіринт. Знайти в ньому злочинця до світанку здавалося просто неможливим. Воробйов вдивлявся в кожний куточок, сподіваючись, що ворог викаже себе хоча б чим-небудь – адже він теж розуміє: коли розвидниться, його легко знайдуть.

Раптом Воробйову спало на думку, що злочинець у темряві зараз бере його на приціл. Від цієї думки мороз пішов поза шкірою. «Хоч би швидше стріляв, чи що?» з тугою подумав він.

Але пострілу не було. Завивав вітер, лопотіли об дах струмені дощу. Тоді Воробйов вирішив, що його появи на даху злочинець просто не помітив.

Проте він помилявся. Павлюк, заховавшись у кількох метрах од Воробйова за статуєю святого, бачив, як той виліз із димаря. Він мало не луснув од люті, згадавши про втрачений пістолет.

Не підводячи голови, всім тілом притискаючись до мокрого, холодного даху, Павлюк поповз до шпиля, щоб обійти його навколо по карнизу і потім спуститися з протилежного боку у двір. Але саме в той момент, коли Павлюк досягнув гребеня даху і хотів перевалити через нього, Воробйов побачив темний силует.

– Руки вгору! – Воробйов підскочив до Павлюка, спрямував на злочинця пістолет. Той почав поволі підводитись, повертаючись до Воробйова боком.

– Швидше! Ну! – Воробйов відступив на крок і… послизнувся, потрапивши ногою в риштак. Дуло пістолета, спрямоване на Павлюка, хитнулося вбік.

Цієї миті було досить. Павлюк скочив, кинувся на Воробйова, схопив його за горло, другою рукою силкуючись відняти зброю.

Почалася запекла боротьба, в розпалі якої супротивники не помітили, як опинилися на краю стрімкого даху. Відчайдушним зусиллям Воробйов зумів вивернутись, навалився всім тілом на Павлюка, і той повис над безоднею.

– Разом здохнемо! – хрипів Павлюк. – За собою потягну.

Воробйов напружено думав, що робити далі: скидати злочинця вниз зовсім не входило в його плани – ворога треба за всяку ціну взяти живим, дізнатися про його спільників, про всю зграю. Воробйов у думці лаяв себе за те, що понадіявся лише на свої сили, не покликав нікого з товаришів.

– Пусти! Здаюсь! – насилу вимовив Павлюк і перестав тягти до себе пістолет Воробйова.

Це було так несподівано, що Воробйов трохи послабив хватку. Тоді Павлюк ударив його головою в обличчя.

Темрява ночі спалахнула червоними й білими іскрами. Коли іскри погасли, Воробйов побачив: злочинець біжить по даху до карниза головного шпиля.

– Стій! – закричав Воробйов. – Стій! Стрілятиму!

У-у-у! – відгукнувся вітер.

Павлюк видерся на карниз завширшки в чверть метра, став обличчям до стіни і, розпластавши руки, намагаючись учепитися за найменші виступи стіни, боком рушив уздовж карниза. Воробйов пішов слідом за ним.

Двоє пробиралися вузьким карнизом на висоті п'ятиповерхового будинку. Дощ і вітер усе ще бушували. Воробйову здавалося, що досить оступитись, і він полетить у безодню. Але Воробйов уперто переслідував ворога, метр за метром залишаючи позаду,

Дійшовши до повороту, Павлюк раптом відчув, що камінь під ногою хитається. У нього затремтіли коліна. Він інстинктивно зробив необачний рух, щоб швидше поминути страшне місце, і мало не зірвався. Важко дихаючи, притиснувся лобом до стіни. Її холод допоміг заспокоїтись. Обережно пройшов пошкоджений карниз. Озирнувся. Переслідувач метрів за п'ять. Павлюк трохи подався вбік, ухопився за виступ, натиснув ногою на розхитаний камінь. Ще… ще… Пошкоджена частина карниза з гуркотом обвалилася. Павлюк зник за поворотом шпиля, перш ніж Воробйов устиг збагнути, що сталося. Тепер від злочинця його відокремлювала гладенька стіна… Обійти чи перестрибнути пошкоджене місце було неможливо. З риском для життя довелося повертатись назад знову тим самим важким і небезпечним шляхом.

Тимчасом Павлюк вузькою, ледве помітною в заглибленні стіни драбинкою спустився у внутрішній дворик, надійно захований між глухими стінами костьолу. Швидко озирнувся і, не помітивши нічого для себе підозрілого, кинувся щодуху на вулицю Без світання.

Торкун уже чекав його в машині.

– Чемодан тут? – спитав Павлюк, сідаючи поруч з Торкуном.

– Ось, – показав Торкун собі під ноги.

– Поїхали!

Павлюк вийняв з чемодана пістолет і сунув його за пазуху.

Машина рушила. Дощ і темрява сховали її…

… Коли Воробйов спустився в підземелля і разом з товаришами вибіг на вулицю, Павлюка вже й сліду не було, він наче розтанув у нічній дощовій імлі…

Контррозвідники відстали од Павлюка лише на кілька хвилин. Коли погоня з'явилася на квартиру Торкуна, перелякана, сповнена злоби пані Анеля могла повідомити тільки одне: чоловік з півночі вартує в автомобілі, повинен їхати. Куди – їй невідомо.

Поки з'ясовували, в якому напрямі поїхав сірий «мерседес» з пасажиром, Павлюк був уже далеко.

– Швидше! Швидше! – квапив він шофера.

– За поламану машину хазяїн подасть у суд, – резонно відповів Торкун.

– Дарма! Коли нас наздоженуть, суд буде серйозніший. – Зляканий Торкун усе натискав і натискав педаль газу. Автомобіль розвинув небувалу для нього швидкість.

На крутому повороті машину трохи не занесло в кювет.

– Дощ, шосе слизьке, – виправдувався Торкун. Павлюк не відповів. Такі дрібниці його не цікавили.

Головне швидше вперед. Уперед!

Павлюк не міг збагнути, звідки взялися контррозвідники. Як їм вдалося усунути Дем'янка? Він не такий, щоб проґавити. Павлюк вірив у пильність свого помічника… Мабуть, пробралися в коридор із храму через двері з кільцем і обеззброїли Дем'янка, перш ніж той встиг дати знати в підземелля про небезпеку… І звідки вони взагалі дізналися про тайник? Як вдало вибрали момент для нападу. Не озирнись випадково Павлюк – документ був би зараз у радянській контррозвідці, а він сам – за гратами…

Здригнувся, мерзлякувато зіщулився. А втім, усе це не має значення. Важливо те, що його не піймали, а відстань між ним і переслідувачами чимала, документ на грудях під сорочкою. Аби не наздогнали. Ця думка не давала спокою.

Павлюк чудово розумів, що десь позаду на нічному шосе мчить автомобіль переслідувачів. Різниця в швидкості між ним і стареньким «мерседесом» велика, втекти від погоні на машині навряд чи пощастить. «Торкуна з його старою таратайкою неминуче схоплять… І він розповість про мене все, що знає…» швидко міркував Павлюк.

Але він помилявся. Його супутник думав зовсім про інше.

Років двадцять тому, під час кривавих подій у Львові, коли пілсудчики по-звірячому розправлялися з повсталими пролетарями, Торкуна випадково арештували. Його схопили на вулиці, де щойно пройшла демонстрація під червоним прапором. В участку добре побили, а потім запропонували вибір: в'язниця за бунтарство або служба інформатора у контррозвідці Пілсудського. Він обрав останнє.

Справжнім шпигуном Торкун не став – не мав до того здібностей. Просто його трьохсотрічний шинок перетворився на місце побачень поліцейських з різними непевними особами.

Потім війна, окупація. Торкун міцно зв'язав себе з гітлерівцями. Після гітлерівців ним заволоділи нові хазяї. Все це Торкунові добре-таки набридло. Він знав, що радянський закон милостивий до тих, хто приходить з повинною. «Відвезу цього пройдисвіта, куди він хоче, – міркував Торкун, – і там же піду заявлю про себе. Я нікого не вбивав, нічого мені не зроблять. Поїду в Сибір або Середню Азію, працюватиму шофером, доживу віку спокійно…»

А втім, бути відвертим до кінця Торкун не збирався. Про Павлюка мав намір умовчати.

Машина мчала й мчала, лишаючи за собою схльостані дощем кілометри.

На повороті машину знову занесло, Павлюк ударився головою об стінку кабіни.

Несподіваний удар перебив хід думок. Павлюк згадав: незабаром міст через глибоку ущелину. На дні ущелини – бистра річка.

Тихенько спробував, як відчиняються дверці – дуже легко.

Із стрімкого спуску машина мчала ще з більшою швидкістю. Ревів мотор. Бризки ляскали в лобове скло, наче кулі.

Міст. Красивий, легкий, він перекинувся з скелі на скелю. По обидва боки ущелини могутні корабельні сосни. Вітер гне їх верхівки, і здається, що вони хочуть зазирнути в морок безодні, у вируючу внизу річку.

В'їхали на міст. Торкун сповільнив хід. М'яко зашурхотіли шини по гладенькому настилу.

– Зменшіть швидкість, – наказав Павлюк.

Торкун зменшив газ.

Несподівано Павлюк ударив свого супутника кулаком у скроню. Без жодного звуку той похилився на стінку. Крутнувши рульове колесо, Павлюк вискочив з кабіни.

«Мерседес» на миті, зупинився, потім під'їхав до поручнів, проломив їх і полетів у прірву. Вона була така глибока, що автомобіль встиг двічі перевернутися в повітрі. Ріка підхопила його й понесла, розбиваючи об круті лоби підводних валунів. Через кілька хвилин машина перетворилася на безформну брилу зім'ятого заліза. Течія несла її все далі й далі…

З Торкуном покінчено. Зник свідок. «Аварія введе в оману і контррозвідників, – міркував Павлюк. – Хай думають, що в «мерседеса» зіпсувалось керування і машина з обома сідоками впала у прірву. Це затримає їх. Поки розберуться, в чому справа, мине не один день. Коли взагалі розберуться – річка надійно береже таємниці».

Загалом вій вважав, що події розгортаються сприятливо. Про долю покинутих спільників не дуже турбувався. Дем'янко нічого не зможе розповісти. Він, мабуть, повірив, що шукали скарб. А Іваньо досить хитрий, виплутається. А якщо не виплутається?.. Погано, звичайно, проте… Павлюк знав усю глибину ненависті Іваньо до радянської держави і був певен, що священик не викаже спільника, навіть постарається під виглядом «щиросердого признання» направити контррозвідку на хибний слід. Про загибель Іваньо Павлюк не догадувався.

XVII. «ЗЕМЛЯКИ»

Від моста до залізничної станції Долбуново, якщо йти звивистою стежкою через гори й ліс, було кілометрів три-чотири. До війни Павлюк сходив ці місця вздовж і впоперек, командуючи диверсійною групою, і тепер заблудитися не боявся.

Він звернув з шосе, почав видряпуватися слизькою від дощу стежкою вгору.

Дощ лив безперестанку, і Павлюк змок до рубчика, йти було важко, проте він і на хвилину не зупинявся відпочити – квапився. На світанку він уже мав бути в Долбуново.

Вибравшись на скелю, Павлюк побачив унизу вогні станції. Жовті цятки весело підморгували крізь дощову імлу. Вони сповнювали надією, вірою в порятунок.

Майже бігцем Павлюк спустився з гори і незабаром уже крався безлюдними вулицями міста, що міцно спало передранковим сном.

Треба було десь обсушитись і хоч трохи опорядити себе. Мокрим, обляпаним грязюкою в поїзд не сядеш: привернеш до себе увагу, запам'ятаєшся.

Готель Павлюк залишив на крайній випадок: звертатися туди – означало «наслідити». Спочатку вирішив заскочити до давнього знайомого.

У Кленовському університеті разом із Зеноном Куріпою вчився Ярослав Куть. Курсу не закінчив, став художником і оселився в Долбуново. Колись Куріпа випадково зустрівся з Кутем, і художник справив на нього враження людини аполітичної, яка не цікавиться нічим, крім мистецтва.

Таким сподівався Павлюк побачити його й тепер. «Ну, а якщо Кутя нема? – запитував він себе. – Може, виїхав? Умер? Що ж, доведеться вибачитись за надто ранній візит і піти. Тоді готель – єдине пристановище».

Куть жив самотньо в невеликому будинку. Павлюк підійшов до хвіртки, поторгав її – вона була зачинена. Постукав, почекав. Мовчанка. Щоб не зчиняти зайвого шуму, переліз через паркан, стрибнув у садок. Постукав у двері. Нарешті, у вікні засвітилося. Хрипкий зі сну голос запитав:

– Телеграма?

– Ні, Славцю, це я.

– Хто?

– Твій давній однокашник – Зенон Куріпа.

– Куріпа? – двері швидко розчинились. – От несподівана зустріч! Заходь!

Давні знайомі обнялися.

– Кого-кого, а тебе ніяк не чекав зустріти в наших краях, – тепло говорив художник. – Ти лише раз побував тут за стільки років.

– А тепер, бачиш, знову закинула доля.

Куть повів його у велику, заставлену мольбертами кімнату із скляною стелею, що правила і за їдальню, і за вітальню, і за майстерню.

– Е, та ти ж весь мокрий, – заметушився Куть. – Зажди, зараз розпалю в грубці. Я сьогодні парубкую. Наталки мої поїхали в гори.

– Наталки?

– Авжеж, у дружини й доньки однакові імена, то я їх обох називаю Наталками.

– Он як! Ти одружений, уже став батьком сімейства. Вітаю.

– Дякую… Побудь хвилинку сам, я – на кухню.

Павлюк задоволено прислухався до тріску розколюваних на підпал скалок. «Добре, що дружини й дочки нема», думав він.

– Роздягайся, – скомандував Куть, повернувшись з кухні. – Звідки ти в таку негоду?

– Їхав з Чагова попутною машиною. Вона зламалась, і довелося йти по шосе пішки, – навмисне сказав напрямок, протилежний тому, звідки прибув насправді.

– Неприємна пригода… Ну, переодягайся, ось білизна. Знімай костюм, я його повішу над плитою, поки, що посидиш у моїй піжамі… Виймай усе з кишень, клади он туди, на письмовий стіл.

Павлюк знизав плечем. Він не чекав, що Куть у пориві гостинності запропонує свій костюм. Це Павлюка зовсім не влаштовувало. Адже в нього в кишенях пістолет, непромокальний пакет з документами і чимала пачка грошей, на грудях – металева коробочка, в якій сховано цінний список. Як пояснити наявність усіх цих речей, незвичайних для простого, мирного подорожнього?.. «Ото халепа. Додумався – костюм свій нав'язувати! Йолоп!»

– Не клопочись, – промовив Павлюк з робленою усмішкою. – Костюм і на мені просохне. Дякую за турботи, але це зайве.

– Зайве? – здивувався художник. – Та кинь манірничати. З тебе тече. Дивись, – показав калюжу на підлозі.

– Так, звичайно, але… – забурмотів гість.

– Жодних «але», – рішуче сказав Куть. – Переодягайся.

– Ти мені пробач, Ярославе…

– Ну, що?

– Я страшенно не люблю надягати чуже, особливо білизну. Ти не подумай чого, це так, дивацтво з мого боку…

– Справді дивацтво! Сидіти в мокрому, коли можна переодягтися! Ну, то як хочеш. Сідай тоді до столу, давай снідати. Кава готова… Горілки вип'єш? Треба, а то застудишся.

– І попоїм, і вип'ю з задоволенням.

Куть посадив гостя за стіл, налив йому горілки, присунув ближче тарілку з їжею.

Сказати по правді, Куть ніколи не ставився до колишнього однокашника з особливою симпатією. Ще коли вони разом училися, ходили темні чутки про зв'язки Куріпи з австрійською поліцією. Куть не йняв їм віри. Проте якась несвідома неприязнь до Куріпи залишилася. Художник вважав її нічим не обгрунтованою і, щоб не бути несправедливим, зустрів товариша дуже гостинно.

– Скільки років минуло відтоді, як ми бачились, – сказав гість з усмішкою, випивши другу чарку і заївши її великим шматком сала.

Від цієї усмішки, кривої, явно нещирої, в душі Кутя заворушилася колишня неприязнь. Перемагаючи себе, відповів усмішкою на усмішку.

– Багато! – не знав, про що говорити. – Ти змінився, постарів.

– А ти, думаєш, не постарів! – фамільярно-жартівливим тоном вигукнув гість. – Роки своє беруть.

– Це правда, беруть, – повторив Куть. – Роки й горе.

– Горя багато, – поспішив підхопити Павлюк. – На всій нашій землі горе.

– На всій нашій землі? – здивувався Куть. – От з такою думкою я не погоджуюсь. Я про себе казав. Дочка хворіє, з легенями не гаразд. А навколо? Горя не бачу. Подивись, як швидко відбудовується зруйноване війною. У нас фанерний завод споруджують… Виноробний і два скотарських колгоспи організували…

– Ти маєш рацію, звичайно, – підтакнув гість. – Хоч деякі твердять, що ідеал нашого селянина – невелике господарство, своє, в якому він сам порядкує. Тільки там він почуває себе по-справжньому щасливим.

– Стара пісня! – відмахнувся Куть, як від чогось набридлого. – Так кажуть ті, хто хотів би повернутися до часів Франца-Йосифа і Пілсудського.

– Може, я не знаю, – обережно відповів гість. – Я ніколи не цікавився політикою.

– Хіба? А мені пригадується, ти брав активну участь у політичних гуртках.

– Коли це було! – з вимушено-добродушною посмішкою вигукнув співрозмовник. – Молодість, молодість! Хто не мріє за молодих літ переробити світ на свій лад!

– Зі мною сталося навпаки, – засміявся художник. – Замолоду мені здавалося, що політика – це не справа служителя мистецтва. Нелегко було знайти правду.

– Що ж тобі допомогло знайти її?

– Довго розповідати. Під час війни я став артилерійським офіцером. З того часу і починається мій справжній шлях художника…

Від випитої горілки, тепла, втоми Павлюка розморило, хотілося спати. Втративши контроль над собою, він несподівано спитав:

– Он як! Виходить, ти був на фронті, в артилерії? І кому ж ти служив?

Художник глянув на нього з подивом і гнівом:

– Я не розумію запитання. Невже, по-твоєму, я міг служити гітлерівцям?

– Що ти! Що ти! Ти мене не так зрозумів! Я думав, ти був у партизанському загоні.

– Ні, я служив у регулярній армії, був під Москвою, Воронежем… Ну, а ти? Де ти був усі ці роки? Востаннє ми з тобою бачились у тридцять п'ятому році. Ти приїжджав сюди з Чехословаччини, здається?

– Так. Потім поїхав на Волинь учителювати.

– І де ж ти вчителював?

Павлюк на мить завагався, перш ніж відповісти, потім назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку:

– У Горохові.

– У Горохові? Цікаво! Я ж там теж був у тридцять шостому році. Не міг знайти тут роботу, а в горохівській школі мені запропонували посаду вчителя малювання. Тільки чому ж я тебе там не бачив?

– Я, напевне, тоді вже виїхав… Звичайно, виїхав. Ти коли приїхав туди?

– Восени, точно не пам'ятаю.

– Бачиш, а я саме восени і виїхав.

«Дивно», подумав Куть. З цього моменту в душу художника почала закрадатися підозра.

Правда, ще неповна, невиразна, але все ж таки підозра.

– І куди ж ти поїхав? – спитав Куть.

– В село. Там мене і війна застала. – Павлюк гарячково думав, як змінити тему розмови. – Над якою картиною зараз працюєш? – запитання поставив навмисне, знаючи, що найбільш невичерпна і приємна тема розмови для художника – його твори.

Куть інтуїтивно відчув намір одвести розмову вбік, і знову тінь недовір'я, передчуття чогось поганого майнула в свідомості. Відганяючи цю думку, лаючи себе за безглузду підозріливість, чогось згадав, що місяця півтора тому в горах прикордонники затримали бандерівську банду, яка пробиралася на захід…

– Почав картину «Ранок на заводі». Часу от невистачає, – щиро поскаржився Куть. – Але ти ж не доказав, що з тобою було під час війни.

– Залишився там, де жив, – знехотя відповів гість. – Куди мені було їхати, однаково! З фашистами, звичайно, не співробітничав, викладав у школі, і все.

– Викладав за програмою, складеною в Берліні? – пильно дивлячись в очі, спитав Куть.

– Ну навіщо так! – незадоволено промовив гість. – Це добре на мітингу. Я викладав математику – абсолютно аполітичну науку.

«Математику? Ми ж учились на історичному факультеті! – згадав Куть. – Якесь усе дивне в його розповіді. Та й сам дивний…» А вголос сказав:

– Аполітичних наук немає.

– Ох, ці гучні фрази, – не міг стримати роздратування гість.

Втома валила його з ніг, але Павлюк не піддавався. Розмова з Кутем дедалі більше насторожувала його. Від спокійної впевненості в тому, що тут він знайде притулок, не лишилось і сліду. Павлюк знову став хитрим, настороженим, пильним. Він зрозумів, що зробив помилку, з'явившись до Кутя. «Вклепався, – думав Павлюк. – Як розвіяти його підозру?» Різко змінити тон, говорити протилежне тому, що говорив за хвилину до цього, було б безглуздо і явно нещиро. І Павлюк вирішив надіти маску радянської людини, яка любить «покритикувати недоліки».

– Усе фрази, фрази! – повторив він. – Часто-густо за гучними фразами ми приховуємо байдужість.

– Буває.

– Ось ти, наприклад. За кого ти маєш свого давнього друга? – вклав у ці слова якомога більше сарказму. Розумів: напад – найкращий спосіб захисту.

– Ні, чого ж, – непевно відповів художник. – Просто цікавлюсь, як склалося твоє життя.

– Ти кривиш душею! Ти мені не віриш! Ти мене дуже образив, Ярославе. Я піду звідси, але, щоб у тебе не лишалося сумніву, – ось мої документи. Перевір їх, коли в тебе вистачає совісті думати погане про людину, яку ти знаєш з дитинства.

Уся ця гнівна тирада була розрахована на те, що делікатний, скромний Куть зніяковіє, цілком повірить гостеві. Документи, звичайно, не перевірятиме.

Швидким рухом Павлюк вихопив з кишені паспорт і шпурнув на стіл. Потріпана зеленкуватосіра книжечка розкрилася на мить. В очі Кутеві впала фотографія власника паспорта і прізвище – Павлюк.

У ту саму секунду гість, ніби не тямлячи себе від гніву, схопив паспорт зі стола і, трясучи ним, обурено вигукнув:

– Ось! Дивись! Ось паспорт.

Рука його тремтіла. «Помітив чи не помітив прізвище в паспорті?»

«Тепер усе ясно», майнуло в голові художника. Мовчав. Гість стояв перед ним з паспортом у руці.

– Добре, добре, – промовив, нарешті, Куть. – Сховай свої документи, вони нікому не потрібні.

«Бачив чи не бачив»? не залишала Павлюка настирлива думка.

– Ти мені пробач, Ярославе, але образливо чути від тебе такі слова.

«Бачив чи не бачив?» стукало у скронях.

Художник втомлено провів долонею по обличчю.

– Добре, облишмо це. Які твої плани на сьогоднішній день? – глянув на годинник. – Скоро шоста.

– Якщо дозволиш мені відпочити трохи, то залишусь у тебе до поїзда.

«Подивлюсь, як він реагуватиме. Коли бачив, постарається затримати у себе», думав Павлюк.

– Ну звичайно! Лягай, поспи, – помітно повеселів художник.

«Зрадів, умовляє поспати. Бачив! – голкою кольнула тривожна думка. – Певно, хоче затримати в себе до світанку».

Помітивши, що по обличчю гостя пробігла тінь, Куть зрозумів свою помилку.

– А втім, як хочеш. Може, тобі незручно в мене. Якщо маєш на прикметі краще місце – вибирай, – говорив спокійно, байдуже.

«Дідько його знає, може й не бачив», з сумнівом подумав Павлюк, збитий з пантелику байдужістю художника.

– Я невибагливий, – сказав гість. – Комфорт мені зовсім ні до чого.

– Якщо так – милості просимо, – відповів Куть, і знову в його голосі Павлюк відчув тривожні нотки.

«Звичайно, бачив, нема чого даремно тут гаяти час. Як тепер піти звідси?»

– Знаєш що, – підвівся із стільця. – Спочатку піду на вокзал, точно довідаюсь, коли поїзд, і візьму квиток…

– Та куди ти підеш так рано!

– Дарма, зате потім із спокійною душею відпочину.

Я проведу тебе, – встав Куть.

Не турбуйся, я сам.

«От проклятий! – не йшло з думки. – Не хоче відпустити».

– Нічого, яка там турбота. Вип'ємо ще по чарочці. У мене є пляшечка чудового лікеру, і тоді вже підемо. Зажди, зараз я принесу.

Не чекаючи відповіді, художник швидко вийшов у сусідню кімнату.

«Що він задумав?» Павлюк нечутно підійшов до дверей, за якими зник Куть.

Прислухавшись, уловив легкий шелест. Нахилився, глянув у замкову щілину.

Куть стояв біля телефону і швидко перегортав тонку книжку – шукав у довіднику потрібний номер.

Павлюк рвучко розчинив двері, ввійшов у кімнату.

– Славцю! – крикнув він. – Що ти хочеш робити?

– Ти знаєш.

– Навіщо ти хочеш мене виказати? Адже ми з тобою українці, земляки!

Голос Павлюка звучав лагідно, ніжно. Ліву руку він поклав на телефон, правою обмацував у кишені рукоятку пістолета.

– Ти не смієш називати себе українцем! – гнівно сказав Куть.

– Ми виросли на одній землі, Славцю, – підступаючи ближче до художника, благав Павлюк.

– Так, але ми завжди були різними… Забери руку з телефону!

Куть відштовхнув Павлюка, зняв трубку:

– Станція! Алло! Станція!

Павлюк вихопив з кишені пістолет. Але художник встиг ухилитися.

Удар важкою рукояткою прийшовся не по голові, як розраховував Павлюк, а по плечу.

У відповідь Куть штовхнув Павлюка, повалив на підлогу.

Художник був дужий і сподівався сам на сам справитися з «гостем». А втім, коли б він і покликав на допомогу, ніхто б не почув його.

Та сили зрадили Кутя.

Поранена рука відмовлялася служити. Павлюкові пощастило вирватись. Він розмахнувся. З Кутем було покінчено…

Павлюк вибіг з будинку, машинально захлопнувши за собою двері. Він погано усвідомлював, що робить. Куть, цей лагідний, делікатний, далекий від політики «служитель мистецтва», зруйнував усі його плани…

На вулицю Павлюк вийшов спокійно, упевнено і попрямував до вокзалу. Дощ перестав, вітер стих. Відчувалася пронизлива передранкова свіжість.

Повітря розітнув фабричний гудок, його заклик полинув далеко в гори і відгукнувся луною. На вулицях уже з'являлися перші перехожі.

Павлюк вирішив у вокзал не заходити. Він розумів, що пасажирів у цю пору небагато і його примітять.

Носильники, чергові, прибиральниці, якщо треба буде, зможуть описати його зовнішність.

Він зупинився на розі біля привокзальної площі, почав вдивлятися в перехожих. Помітивши чоловіка в залізничній формі, з цигаркою в зубах, перевалистою ходою пішов йому назустріч. Вийняв з кишені пачку:

– Дозвольте прикурити.

– Прошу.

Павлюк глибоко затягався, розкурюючи відволожену цигарку.

– Не знаєте, коли, – знову затягнувся, – поїзд Київ – Енськ прибуває?

– О чотирнадцятій двадцять п'ять.

– Дякую.

Залізничник пішов своїм шляхом, Павлюк – своїм.

Поминувши кварталів три, Павлюк звернув на залізничне полотно, перетнув його на переїзді і подався знову на вокзал, але вже з іншого боку.

До платформи підійшов приміський поїзд. «Робітничий, у мій бік», подумав Павлюк.

Рішення визріло вмить. Од приміського поїзда Павлюка відокремлювали кілька товарних составів. Він побіг уперед, зупинився майже біля вихідної стрілки, проліз під вагонами, став біля великого товарного пульмана.

Чекати довелося недовго. Паровоз сипло засвистів, випустив струмінь пари. Дзвякнули буфери. Поїзд рушив, повільно набираючи швидкість. Коли він проходив повз Павлюка, той вчепився за підніжку і вліз у тамбур.

«Лімузин» виїхав з Кленова набагато пізніше, ніж «мерседес», і до мосту прибув лише перед світанком.

Хоч їхали дуже швидко, Грицай помітив у сіруватій імлі поламані поручні. Звелів зупинитися. Разом з Воробйовим вийшов з машини.

– Зовсім недавно зламані, – сказав полковник.

– Очевидно, вони?

– Схоже на те, – відповів полковник. – На парапеті сліди сірої автомобільної фарби – машина чиркнула по ньому боком.

– Сталася аварія, і машина з обома сідоками полетіла у прірву?

– Еге ж, полетіла, – замислено відповів Грицай. Нахилився, почав пильно розглядати настил моста. Потім враз різко випростався і сказав уже іншим тоном – Полетіла, та не з обома. Один вистрибнув з машини, причому вистрибнув на ходу – бачите, не втримався, проїхав по настилу моста, підкованими підборами залишив на дошках глибокі подряпини.

– Цілком можливо, – згодився Воробйов. – І врятувався саме пасажир, він сидів з цього боку.

– Що ж далі? – міркував Грицай. – Що він зробив після загибелі «мерседеса»? Нас не обганяла і не попадалась назустріч жодна машина. Отже, сісти на попутну машину він не міг. Іти по шосе не наважився б, розуміючи, що ми відразу наздоженемо. Єдина дорога…

– … в гори, – закінчив Воробйов.

– Правильно, але куди саме в гори? Туди, – полковник махнув рукою на північний схід, де велетенськими хвилями тяглися гірські хребти, густо порослі соснами, – в дикі, безлюдні місця, без мисливської зброї, припасів, спорядження краще не потикатись – з голоду пропадеш. Мені здасться, він подався на станції Долбуново, щоб сісти на поїзд і тікати далі.

– Інших станцій чи полустанків, крім Долбуново, поблизу немає?

– В один бік на двадцять п'ять кілометрів, у другий – на всі п'ятдесят з гаком. Це по залізниці, а по шосе ближче як за сорок кілометрів од Долбуново не знайдеш житла.

– Тоді – на станцію, – запропонував Воробйов. – Поїдемо машиною. Все одно сліди вже давно змив дощ.

– Їдьмо, – погодився полковник.

Грицай і Воробйов прибули в Долбуново трохи пізніше, ніж той, за ким вони гналися. Ще перед світанком на заставах доріг стали чекісти, готові затримати ворога. На вокзалі сидів Воробйов, непомітно, але пильно оглядаючи всіх, хто заходив і виходив. Під наглядом був увесь перон.

Коли Куть опритомнів, за вікном уже зовсім розвиднілося. Художник трохи підвів голову – гострий біль пронизав мозок і, здавалося, пройшов по всьому тілу. Поволі, намагаючись не робити різких рухів, Куть дотягся до телефонної трубки, що так і повисла на проводі, кинута під час сутички.

– Алло! Станція! Алло!.. Пришліть швидку допомогу, – попросив він, коли телефоністка відповіла.

У лікарні Куть остаточно прийшов до пам'яті. Рана, як виявилося, була неглибока – рукоятка пістолета ковзнула по кості, не зачепивши її. Куть викликав просто в палату міліціонера і все розповів йому. Про випадок з художником негайно повідомили Грицая. Все це ще раз підтвердило, що погоня на правильному шляху.