Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Так було щовечора, і Дем'янкові не надокучала одноманітність. А втім, він все одно не мав права виходити з дому: Павлюк суворо заборонив «вештатись по вулицях без потреби».

Певно, мати не раз розмовляла з дочкою про пожильця і, мабуть, говорила про нього тільки хороше – Дем'янко став помічати привітні усмішки Богданни, льодок у відносинах між ними потроху танув. Дівчина частіше почала заходити в кімнату матері, слухаючи разом з Дем'янком її розповіді. І тоді молодий чоловік ловив себе на почутті, що вечір сповнюється для нього особливим змістом.

Єдине, що не подобалося Дем'янкові в Богданні та її матері, що неприємно вражало його – це їхня фанатична релігійність. Обидві щоденно молилися вдома, ретельно відвідували церкву, ревно виконували релігійні обряди та звичаї. Дем'янко, який звик вважати релігію втіхою старих та людей з порушеною психікою, спочатку просто не вірив, що молода, здорова, життєрадісна дівчина може так щиро, фанатично поклонятися богові. Але незабаром йому довелося переконатися, що це так.

Одного разу зайшла розмова про отця Іваньо.

– О! – запалено вигукнула Богданна. – Це свята людина! Він недавно оселився в цьому місті, але його вже всі полюбили. Ми з мамою ходимо молитися лише в костьол святої Єліжбети, де він править. Отець Іваньо всім допомагає. Коли мама захворіла – вона часто хворіє – він і їй допоміг.

– Ліки дав? – висловив здогад Дем'янко.

– Ні, – Богданна трохи зніяковіла. – Ліки дав лікар. А отець Іваньо двічі відправив молебень за її одужання.

– Ну, невелика допомога! – засміявся Дем'янко. – Що з вами?! – раптом вигукнув він, вражений зміною в дівчині.

– Слухайте, – крижаним, дзвінким від внутрішнього напруження голосом, роздільно карбуючи кожне слово, промовила Богданна. – Якщо ви безбожник, скажіть одразу. Я ненавиджу і зневажаю безбожників.

Неприємна зла гримаса спотворила її миле обличчя, в очах спалахнули тьмяні вогники фанатизму.

– Що ви, Богданно, ви мене не так зрозуміли! – поспішив запевнити її Дем'янко.

– А як? – не заспокоювалась вона.

– Я зовсім не хотів посміятися з вашого релігійного почуття, я просто пожартував. У мене звичка – жартувати.

– Погана звичка, – на диво суворим для неї тоном сказала пані Михайлина. – Є речі, якими не жартують. До них належить релігія.

– Пробачте, – наскільки міг, щиро вибачився Дем'янко. – Не будемо більше про це говорити.

– Добре, – згодилася Богданна, а пані Михайлина низько схилила голову…

Наступної неділі відбулася поїздка в ліс, що надовго запам'яталася і Богданні, і Дем'янкові.

За рулем старенького закритого «мерседеса», сіра фарба якого місцями облупилася, сидів Торкун – наїжений, до всього байдужий. На дзвінке «здрастуйте!» Богданни ледве відповів. Дивлячись на нього, дівчина, яка спершу безмірно раділа подорожі, одразу спохмурніла. Пригадала вимогу Іваньо: ніколи нікому ні за яких обставин не розповідати, куди їздила, з ким бачилася, хто послав її; стежити, щоб Дем'янко ні з ким не розмовляв, крім Довгого та його товаришів; в разі перевірки документів твердити, що вона й Дем'янко разом пішли погуляти в ліс, з Торкуном вони незнайомі, він наздогнав їх дорогою і запропонував підвезти за гроші… Накази священика були не бозна-які складні, проте Богданна чомусь весь час боялася забути їх. Може, тому, що думати про них не хотілося…

У той час на міських заставах ще стояли КПП – контрольно-перепускні пункти, що перевіряли документи в шоферів, а інколи і в пасажирів автомашин. Щоб не рискувати, Павлюк наказав Дем'янкові вийти з міста пішки і чекати машину за два-три кілометри від КПП. Дем'янко так і зробив. Околичними вуличками вибрався на пустир, за яким починалося поле, перейшов гайок і сів на обочині шосе.

Чекати довелося недовго. Тільки-но зібрався ще раз закурити, як з-за повороту викотився «мерседес» і відразу ж загальмував.

Дем'янко привітався з Богданною і Торкуном. Примостився на задньому сидінні, поруч з дівчиною. Торкун включив швидкість.

Їхали мовчки. Торкун схилився над баранкою, вдивлявся не відриваючись у нескінченну сіру стрічку, що мчала під автомобілем. Богданна розгублено поглядала довкола, на запитання Дем'янка, як вона себе почуває, відповіла неохоче, і він замовк, трохи ображений.

День був холодний, похмурий, у кабіну вривався свіжий вітерець, але дівчині здавалося, що в машині нестерпно душно. Хотілося зітхнути на повні груди, розправити плечі і – не мала сил.

Так їхали довго, лишаючи позаду кілометр зл кілометром…

– Десь тут, – через плече, не обертаючись, сказав Торкун. – До Волі Берецької недалеко.

Великий камінь при дорозі, за ним – стежка. Про те, як знайти хату лісника і що сказати під час зустрічі, Богданні докладно розтлумачив Іваньо.

Незабаром Торкун побачив камінь, навислий над кюветом шосе, і загальмував машину.

– Може, вам краще лишитися тут, Богданно? – запитав Дем'янко. – Я піду сам.

– Ні, ні, я з вами! – заперечила дівчина і вийшла з машини. І раптом подумала: «Адже мені доручено шпигувати за ним. Так, шпигувати, інакше не назвеш!.. – Але зараз же заспокоїлась: – Отець Іваньо на погане діло не пошле».

Поспішною відповіддю вона виказала себе. Обличчя хлопця стало суворим, чужим. Він сухо промовив:

– Як хочете.

Обернувся до шофера:

– Чекайте на нас з третьої години. Піднімете капот і поратиметеся біля мотора, ніби щось зіпсувалось.

– Добре.

Машина рвонула з місця. Молоді люди лишилися самі на безлюдному шосе.

Стежка за каменем була вузька, заросла, давно не ходжена. Дем'янко йшов попереду, Богданна – за ним. Обоє мовчали. Дем'янко зрозумів: супутниця приставлена для контролю. Це його стурбувало. Чи не догадуються Павлюк та Іваньо? Ніби причини для підозри у них немає… А все ж таки…

Думала про своє і Богданна, В пам'яті поставав скорботний образ однорукого Стефана. «Добрий актор», сказав про цього Іваньо. Хотілося вірити святому отцю… В грудях наростало глухе, важке почуття. Дівчина не розуміла, що з нею сталося, і намагалася прогнати непрошені думки, вгамувати почуття тривоги, поводитись так, як велить віра. «Віра – найвища чеснота, – не раз говорив Іваньо. – Розум – сліпий».

Так ішли з півгодини і раптом здалеку побачили на узліссі присадкувату хату під стріхою, а ще далі, за полем, – село.

«Зручне місце: підходи до хати видно здалеку», подумав Дем'янко.

Коротко сказав супутниці:

– Оце, мабуть, і є хата лісника.

Біля старої, облупленої, занедбаної хати не було ні городу, ні садочка. Кудлатий пес, прив'язаний іржавим ланцюгом до похиленого ґанку, ощирився на незнайомих людей, загарчав,

– Гей, хто дома є! – покликав Дем'янко. – Не підходьте ближче, Богданно, вкусить.

Пес загарчав ще лютіше, зашарпав ланцюг.

– Люди добрі, відгукніться!

Розчинилися двері, і на ґанок вийшов чоловік невизначеного віку, босий, волосся скуйовджене, наче після сну, очі зухвалі, руки в кишенях галіфе.

– Ну? – замість привітання промовив він.

Тон його не сподобався Дем'янкові, і молодий чоловік у тон йому грубо спитав:

– Ти лісник?

– Ну то й що, коли лісник?

– У хаті хто є?

– Нікого.

– Ми від отця Іваньо. До Стецька.

Кілька секунд мовчали. Пес, що ліг було на місце, піднявся, знову ощирив зуби.

– Я Стецько, – неголосно сказав господар хати. – Заходьте.

– Не вкусить? – Богданна боязко подивилась на собаку.

– Своїх не чіпає.

Усередині хата була така сама занехаяна і брудна, як і зокола. «Ніколи підлоги не миє», подумала Богданна, на її обличчі з'явився вираз гидливості. Стецько криво посміхнувся:

– Ми люди прості, живемо, як уміємо.

– Ні, що ви! Що ви, – зніяковіла Богданна. Сіла на лаві біля вікна. Поклала руку на підвіконня і мимоволі відсмикнула її – потрапила в щось липке, огидне.

– Ми по «мед»… який ви святому отцю обіцяли, – багатозначно сказав Дем'янко… – «В цій церкві, що є пристановищем для всіх…

– … служба однакова для кожного», – закінчив Стецько умовну фразу, що була і паролем, і відповіддю. – Слава вождеві!

Від привітання українських націоналістів, явно скопійованого з фашистського «хайль Гітлер», Дем'янка пересмикнуло. Однак і взнаки не дав, у тон Стецькові відповів:

– Вождеві слава!

Лісник прочалапав босими ногами за грубу, висунуту на середину хати, за кілька хвилин вийшов одягнений і взутий.

– Посидьте, я скоро, – і залишив Богданну з Дем'янком удвох.

Пригнувшись до зеленкуватого від старості, підсліпуватого віконця, Дем'янко побачив незграбну постать Стецька, що промайнула між деревами. Проте відійшовши метрів на сто, Стецько повернув назад до хати. «Удень сплять тут, на горищі, або в сараї, – догадався Дем'янко, – Для конспірації, щоб нас обдурити, удаватиме, що дружків з лісу привів».

У щілинах шаруділи таргани. Тхнуло кислими онучами, овчиною. Богданна сиділа, схиливши голову. Туга не залишала її. Дівчина питала себе: як вона опинилася тут, чому… – і не могла відповісти.

Інакше почував себе Дем'янко. Він був у збуджено-радісному настрої. Не чекав удачі: потрапити з гніздо «бойовки».

– Слава вождеві!

Дем'янко здригнувся. У дверях стояв Довгий. Він був у тому ж одязі, що й тоді, під час невдалої зустрічі з Богданною. На грудях у нього висів автомат, збоку – пістолет.

З-за його спини визирав Стецько.

– Вождеві слава! – Дем'янко підвівся. Подумав: «Третій на вулиці».

Довгий розшаркався перед Богданною, як йому здавалося, дуже елегантно, Дем'янкові простягнув руку. Довелось її потиснути.

– Ось, беріть «медок», для святого отця останній віддаю, – Стецько подав Дем'янкові і Богданні два пакети.

Вони сховали вибухівку в кишені.

– Останній запас, – підтвердив Довгий. – Тікаємо звідси скоро, життя нема.

Великий рот його перекривився, тонкі губи засіпались у нервовій судорозі.

– Мені йти? – спитав Стецько.

– Йди, – дозволив Довгий. Пояснив гостям: – Разом із Збігнєвим вартуватимуть, поговорити спокійно можемо.

«Збігнєв – третій у «бойовці», подумав Дем'янко. Довгий зняв з грудей автомат, поклав на лаву і підійшов до скрині в кутку. Підняв віко, дістав бутель, банку консервів, хліб, дві щербаті чашки, мутну склянку.

– Давай вип'єм… Звати тебе як?!

– Дем'янко.

А вас, пані?

Богданна.

– От і познайомились. Я – Довгий. Чули?

«Бандитське честолюбство», подумав Дем'янко і відповів:

– Не доводилось.

Він вирішив триматися. незалежно, навіть трохи зухвало, почуваючи, що таким чином викличе у Довгого більше поваги.

Довгий зморщив вузький лоб, поворушив бровами – відповідь і йому не сподобалась. Однак не сказав нічого.

Розклавши угощення на столі, господар витягнув з-під піджака кинджал, що висів на ремінці від штанів. Кинджал був чорний, з фігурною рукояткою – такими озброював Гітлер добірних головорізів – есесівців.

Встромивши вістря в консервну банку, Довгий ударив долонею по рукоятці. З пробитої дірки чвиркнув томатний соус. І раптом Богданна подумала: може, саме цим кинджалом Довгий убив дружину і доньку Стефана. Горло дівчини здушила спазма. Богданна відчула, що не зможе примусити себе проковтнути хоч би шматочок угощення Довгого.

А той уже відкрив консерви, нарізав хліба, по вінця налив у склянку та чашки самогону. Склянку підсунув Дем'янкові.

– Вип'ємо! За ваше здоров'я, Богданно. Не ходять до нас дівчата, а такі, як ви, – і поготів.

– Дякую, – спазма усе ще душила горло.

Богданна взяла шматочок хліба, піднесла до губів.

– Пийте! – Довгий тягнув до неї свою чашку, щоб цокнутися.

– Дякую, я не п'ю.

Очі Довгого налилися люттю.

– Що значить «не п'ю»?.. Може, товариство вам не до душі?

– Навіщо ображатися, – сказав Дем'янко. – Не можна їй, лікар заборонив.

Довгий засміявся невеселим сміхом.

– Лікар! До ста років жити сподіваєтесь? Усіх нас… куля чекає! Пий, кажу тобі!

І лише тепер Дем'янко зрозумів, що Довгий п'яний, може, запій триває в нього вже цілий тиждень. Очі його були каламутні, великий тонкогубий рот сіпався. Настороженість звіра допомагали йому приховувати свій стан, але іноді на якусь мить алкоголь брав верх, і розум Довгого тьмарився.

«От гад! Як же бути? – подумав Дем'янко. – Сварку з ним зчиняти не можна, не час».

І лагідно сказав:

– Випийте, Богданно, не ображайте господаря.

Думки Дем'янка начебто передалися дівчині. Вона зрозуміла: дратувати бандита, напівбожевільного від злоби, страху і горілки, не можна. Треба виконати його вимогу.

Повільно взяла чашку, ковтнула смердючого самогону і закашлялась.

Довгий одним духом вихилив свою порцію і насмішкувато подивився на Дем'янка, який відпив три чверті склянки:

– Що, теж лікар заборонив?

– Ти зараз завалишся на сіно, а мені сорок кілометрів їхати, тоді містом іти, – спокійно заперечив Дем'янко.

З якоюсь вкрадливою люб'язністю Довгий запропонував:

– А ви не кваптесь їхати, побудьте трохи з нами. Боятися нічого, охорона є. Ти заснеш, а ми з Богданною посидимо.

Він дивився вбік, говорив байдужим тоном, але було в його голосі щось таке, від чого Богданна зіщулилась, почула біду.

Не сподобалась його пропозиція і Дем'янкові.

– Ні, затримуватися ми не можемо.

– Брешеш! – губи Довгого засмикались. – Усі ви брешете! Обдурили, зрадили.

– Ніхто тебе не обдурює.

– Багато ти знаєш! – губи бандита рухалися, як два червоних лискучих черв’яки.

«Треба забиратися звідси, подумав Дем'янко. – Зовсім цю тварюку розібрало».

Довгий знову налив самогону всім трьом. Богданна з жахом дивилася на повну чашку. Невже доведеться знову пити? Нерви її були такі напружені, що навіть найміцніший «первак» не захмеляв, але сам вигляд самогону викликав нудоту.

– Багато ти знаєш! – повторив Довгий. – В Західну зону тікати треба, а що я робитиму в Німеччині їхній? Що?.. Але пам'ять тут по собі залишу, ой залишу! – люто заскрипів зубами. – Повік Довгого не забудуть!.. Пий!

– З нас досить, час іти, – твердо сказав Дем'янко, відсуваючи склянку. Він зрозумів: більше поступатися не можна – від поступок бандит нахабніє. Якби молодий чоловік був сам, він би не боявся б нічого, але Богданна…

Підвівся з-за стола. Дівчина і собі встала. Довгий пильно оглянув Богданну, вузькі очі роздягали, липли до стрункої постаті дівчини.

– Добре, – зовсім тверезим голосом сказав Довгий. – Ти йди… А ви, Богданно, залиштесь.

– Ні, – на вилицях Дем'янка заграли тугі жовна. – Ми прийшли разом і разом підемо.

Та бандита вже важко було спинити. Спокійно, але вперто він повторював:

– Не лізь не в своє діло, забирайся.

– Облиш, Довгий, – Дем'янко ще не втрачав надії покінчити миром.

Губи бандита скривились. Одним стрибком він опинився біля лави, схопив автомат, спрямував на Дем'янка і прохрипів:

– Забирайся!

Богданна була сама не своя. Якщо Дем'янко спробує чинити опір, Довгий застрелить його.

Проте молодий чоловік уже знайшов вихід із становища. Як і у фашистській армії, в бандах українських націоналістів основу основ становила сліпа покора «нижчих» «вищим». Ось на цьому і зіграв Дем'янко. Навіть не глянувши на автомат, він прибрав гордовиту позу і, карбуючи кожний склад, промовив:

– Це що-о та-ке?! Як ти із старшим офіцером розмовляєш, хам, бидло! Розпустились!

Розрахунок був правильний. Холуй, що звик знущатися над беззахисними, тремтів перед сильними, знатними, багатими. Довгий зрозумів, що дозволив собі зайве. А що коли Дем'янко звідти, з Мюнхена? Пристрелиш його тут, а там – тебе… Бандит не втрачав надії пробратися у Західну Німеччину.

Секунду тривала напружена мовчанка. У Богданни заніміли ноги.

Довгий поволі опустив автомат.

– Слава вождеві! – спокійно, начебто нічого й не було, сказав Дем'янко і жестом показав Богданні, щоб вона йшла.

– Вождеві слава, – услід їм відповів Довгий.

Спустилися з ґанку. Пес не підняв голови, тільки скоса глянув у їх бік. Стецько сидів на призьбі – звідси він стежив за дорогою, що вела від хати до села.

Дем'янко попрощався з ним недбалим кивком. Богданна сказала: «До побачення» і тут же відчула, як безглуздо звучать зараз ці слова.

– Ідіть спокійно, не поспішайте, не обертайтесь, – півголосом промовив Дем'янко. – Боятися не треба…

Богданна догадалася, чому він тримається ззаду, а не поруч – захищає собою від пострілу в спину. У дівчини забилося серце. «Який він хоробрий і хороший», – думала вона про Дем'янка.

Стежка петляє в заростях ліщини, губиться в зеленій глушині. Тиша.

Дем'янко скосив очі, поглянув через плече – хату ледве видно. Погоні нема.

– Ну, от і все, вибралися! – зітхнув, наче скинув з плечей важкий тягар і добродушно розсміявся.

Богданна раптом розридалась. Намагалася стримати сльози і не могла – нервове напруження було занадто великим.

– Що ви, Богданно, не треба, не треба, – вмовляв її розгублений Дем'янко. Взяв руки дівчини в свої.

Богданна підвела голову, глянула йому в очі. На довгих віях тремтіли сльози.

– Я вам так вдячна, – погляд її став густий, глибокий.

І Дем'янко несподівано поцілував дівчину в уста, щоки, очі. Богданна сховала обличчя в нього на грудях. Він погладив її м'яке волосся.

Дівчина нагадала:

– Нас чекає… цей…

Дем'янко мало не скрикнув від внутрішнього болю. Смисл того, що трапилося, став нещадно ясний: Богданна вважає його не за того, ким він є насправді. Між ними. ніколи не може бути любові, справжньої, чистої, щирої любові.

А обдурювати Богданну він не хотів.

– Ходімо, – тихо сказав Дем'янко.

Голос його здивував дівчину – він раптом став холодний, суворий. Вирішила, що помилилась. Радість любові сповнювала її.

Та щастя вмить зникло, як тільки вийшли на шосе і Богданна побачила облуплений, наче з'їдений паршами, «мерседес». Дійсність знову вступила в свої права, дійсність темних справ, змов, бандитських таємниць, до яких тепер стала причетна і Богданна. «Я кохаю його, а хто він? – з тугою подумала дівчина. – Може, як Довгий, людей убивав?.. Адже він назвав себе «старшим офіцером». Виходить, такий самий бандит, як Довгий, тільки чином вищий… А хто дав чин?.. Фашисти, гітлерівці… За що? За що відзначали фашисти?..»

Від цієї думки по тілу пробіг нервовий дрож: «Ні, ні!» хотілося крикнути на весь голос.

Мовчки сіли в машину, мовчки їхали, ще більш далекі одне одному, ніж тоді, коли між ними нічого не було.

XIV. ШЛЯХИ ДОЛІ

… Дорога була погана, небрукована, машину часто підкидало на вибоїнах, і вона скрипіла всіма суглобами. Дем'янко не помічав страждань «мерседеса». Сидів, утупившись в одну точку, розглядав якусь брудну плямку на лобовому склі. Думав про складність людського життя, про випробування, що випали на його долю, про майбутнє Богданни.

В'їхали в приміський гай. Богданна глянула на Дем'янка, обличчя супутника здалося їй постарілим. Та й сам Дем'янко, пізніше згадуючи цю поїздку, казав, що вона була важчою за фронт, за тяжкі госпітальні тижні.

– Зараз – місто, – сказала дівчина.

– Зійдемо тут – недалеко контрольний пункт, – відповів Дем'янко.

– Чому? – спитала Богданна, знову забувши про необхідність конспірації.

– У мене ненадійні документи, в нас обох у кишенях вибухівка.

– Так, так, звичайно, – сумно промовила дівчина.

Подалися тим самим шляхом, яким Дем'янко вибирався з міста – через гай, поле. Ніхто не звернув на них уваги – що може бутті природнішим, ніж парочка, яка повертається із заміської прогулянки в неділю.

Швидко спадали сутінки. Дем'янко взяв Богданну під руку – триматись холодно, відчужено не можна – пішов поруч, відчуваючи тепло дівочого тіла.

У дівчини теж не було бажання розмовляти. Події сьогоднішнього дня зробили повний перелом в її душі.

Мовчазна, замкнута, Богданна завжди трималася, осторонь своїх ровесниць, які не схвалювали її релігійності. Дівчина цілком корилася матері й священикові. Проте за покорою й стриманістю крилися палкість і рішучість, які обов'язково повинні були колись проявитись. Цей час настав під впливом почуття, що спалахнуло до Дем'янка, першого юнака, з яким вона по-справжньому подружила. І в свідомості дівчини, поки що неясна для неї самої, почалася напружена боротьба…

Щасливо поминувши передмістя, піднялися крутою вуличкою до свого будинку.

– Може, зайдемо на хвилинку в парк? – попросила Богданна. – Я так люблю це місце.

У парку, що тягнувся по схилу гори, було безлюдно, похмуро й тихо. Тепле повітря сповнювали запахи зів'ялого листя.

Молодий чоловік і дівчина зупинилися над кручею. Звідси було видно все місто. Ланцюжок вогнів на вулицях мінився, миготів, метушливо бігали яскраві відблиски автомобільних фар.

– Погас вогник, – сказала Богданна.

– Де?

– Он там, – показала в темну далечінь.

– Я не бачив.

– Коли вогник горить, ми не звертаємо на нього уваги. А коли погасне, згадуємо, який він був яскравий і веселий.

– Це вірно.

– Так і з людьми. Про людину, яка пішла туди, – вона подивилась на високе, чорне небо, – ми думаємо краще, ніж про живу.

Помовчали.

– Ну добре, – Богданна круто повернулася спиною до кручі. – Час додому.

Пані Михайлина радо зустріла їх, почала розпитувати про враження від прогулянки. Богданна, пославшись на втому, відмовилась од вечері, пішла спати. Дем'янко поговорив з хазяйкою і теж пішов у свою кімнату. Полежав трохи, а коли все у квартирі затихло, встав, засвітив лампу, сів до стола: треба було написати шифроване донесення про події дня. Завтра по дорозі в костьол Дем'янко зайде в маленьку крамничку на Брестській вулиці, вийме з кишені пачку з останньою сигаретою, закурить, порожню пачку кине в куток і купить нову. Через півгодини викинута пачка опиниться на столі в полковника Грицая. Ще хвилин через двадцять-тридцять полковник прочитає розшифроване і надруковане на машинці донесення свого співробітника…

Тоді, під час першої розмови у Грицая, молодий офіцер Данилко трохи скептично поставився до нової роботи. «Чи ж велика хитрість стежити за двома шпигунами і в потрібний момент арештувати їх, – думав він. – Це не фронт…» Але тепер щодня доводилося переконуватись, що обстановка, в яку він потрапив, не легша, а часом навіть складніша за фронтову.

Захопившись роботою, що вимагала виняткової уваги і зосередженості, Дем'янко не почув легких кроків по коридору. Спохватився, коли зненацька відчинилися двері. Дем'янко схопив пістолет. На порозі стояла Богданна.

Завжди добродушне спокійне обличчя Дем'янка зараз було суворе, рішуче. Сині очі потемніли, щелепи стислися так, що на вилицях випнулися жовна. Пістолет був націлений просто в груди дівчині.

– Ви? – видихнув він. Пістолет зник, напружена постать Дем'янка обм'якла. Відразу виправився: – Ти?

Збентежено дивився на неї.

Дівчина зрозуміла, як може витлумачити Дем'янко її нічний прихід до нього в кімнату. Першим бажанням було повернутись і піти. Але Богданна полюбила надто палко, щоб сліпо піддатись почуттю гордості.

Скоряючись щирому душевному пориву, вона майже повисла на руках у Дем'янка, заплакала гірко, захлинаючись, як плачуть маленькі діти.

Дем'янко розгубився, почав заспокоювати, гладячи її золотаве волосся:

– Ну що тобі, що? Не треба, перестань.

Вона підняла почервоніле обличчя і, пильно дивлячись на нього заплаканими очима, гаряче зашепотіла:

– Не можна так! Не можна із звірами. В нас усе життя попереду!.. Невже ти убиватимеш, грабуватимеш, як той – Довгий?!

Слухаючи гарячкову, плутану мову, Дем'янко спочатку не розумів, про що Богданна говорить.

– Здайся! – Богданна припала до його грудей, просила, благала. – Підемо розкажемо, нам простять… Ти ж читав наказ про амністію? Я вірю – простять…

Дем'янко з радістю подумав, що не помилився в Богданні. Він не знав, наскільки міцно дівчина зв'язана із злочинцями, але тепер був певен: вона сповнена рішучості повернутися у сім'ю чесних людей. І повернеться, Дем'янко їй допоможе.

– Чого ж ти мовчиш?

Юнак спохмурів. Як відповісти Богданні?.. Пояснити, хто він насправді, Дем'янко не мав права. Обов'язок примушував мовчати. А відповідати хитрістю на щирий порив коханої дівчини не хотів.

– Я зроблю все, що ти хочеш, – тихо, але відверто промовив він.

В очах дівчини блиснула радість.

– Тоді ходімо! Зараз же ходімо. Зараз!

Він похитав головою.

– Ні, Богданно, не зараз. Трохи зажди.

– Чого ждати? Ждати не можна. Зважся!

«… Ну що вигадати? – з тугою думав Дем'янко. – Як переконати її?» Вголос відповів:

– Я не хочу губити товаришів. Нехай втечуть, тоді…

Руки Богданни безпорадно повисли, голова похилилася.

– Тільки зараз, – рішуче сказала дівчина. – Зараз!

– Зачекай.

– Ні!

Повернулась і вийшла, ступаючи, немов у сні.

Дем'янко машинально закрив за нею двері. Сів на ліжко, обхопив голову руками. Сидів довго, викурюючи сигарету за сигаретою. Але знайти вихід із становища так і не зміг…

Протомилась ніч без сну і Богданна. Вона твердо вирішила врятувати коханого, хоч би навіть всупереч його волі..

Ледве дочекавшись ранку, Богданна побігла в костьол святої Єліжбети до отця Іваньо. Священик був у костьолі і вийшов до неї

– Святий отче, – сказала Богданна. – Ви добрий, мудрий, я вірю вам, як самій собі… Навіть більше… Я прошу у вас поради.

Священик пильно подивився на її змарніле обличчя, обведені темними колами очі. Запросив лагідно:

– Прошу, дочко моя. Зайдімо сюди, у сповідальню.

– Святий отче, – дівчина стояла перед Іваньо на колінах, говорила рівним, глухим голосом. Але за зовнішнім спокоєм крилося надзвичайне хвилювання. – Я прийшла сказати, що вас обдурюють підлі й жорстокі люди. Я маю на увазі Довгого, до якого ви двічі посилали мене.

Рум'яне обличчя священика було непорушним. Круглі блакитні очі нічого не виражали.

– Довгий? – байдуже перепитав Іваньо. – Так, так… Пригадую, ви вже щось розповідали мені про нього.

– Святий отче, він не борець за демократію, як ви думаєте. Це бандит, справжній бандит. Ми бачили його з Дем'янком.

– Ну… і що ж?

– І Дем'янко такий! – і відразу ж заперечила сама собі. – Ні, не такий, він не може бути таким! Я… Я люблю його!

– Істинна любов можлива лише до бога, – повчально промовив Іваньо.

– Я хочу врятувати його, умовити, щоб він пішов і покаявся у всьому.

Очі Іваньо ледь звузилися.

– А ви знаєте, чим не загрожує? Його арештують, зашлють у Сибір. Ви ніколи не побачите любимої людини.

– Ні, не може бути. Адже обіцяно цілковиту амністію тим, хто прийде добровільно.

Іваньо вийняв чотки, почав перебирати їх довгими пальцями.

– Він погодився? – вкрадливо спитав після хвилинної мовчанки.

– Ні, відмовляється, хоч як я не переконувала.

– Що ж ви хочете зробити?

– Я піду і заявлю на нього. Краще тюрма, ніж таке життя. І тюрма не вічна. Колись його все-таки звільнять, ми будемо разом, назавжди. Інакше загинемо, всі загинемо.

– Ваші громадянські почуття роблять вам честь.

– Благословіть мене, святий отче! Накажіть мені йти, не гаючись ні хвилини. Тоді мені стане легше, легше!

Священик мовчав. Блакитні очі його були звернені поверх Богданни на жовту стіну сповідальні. Здавалось, Іваньо читає на ній невидимі письмена.

– Я допоможу вам, – неголосно сказав він. – Я поговорю з Дем'янком і постараюсь переконати його…

– Дякую, святий отче! Дякую!

Гарячими устами припала до довгих, хижих, пальців, Іваньо перехрестив її.

– Ідіть з богом, дочко моя, і поки не робіть нічого. Все буде, як богові завгодно.

Як тільки Богданна пішла, Іваньо попрямував у віддалену кімнату, де його чекали Павлюк і Дем'янко.

Глянувши на священика, Павлюк відразу зрозумів: сталося щось недобре. Знизавши плечем, зірвався з місця, швидко спитав:

– Що трапилося? Кажіть, святий отче. Швидше!

Не відповідаючи, священик сів до стола, навалившись на нього ліктями. В позі Іваньо відчувались утома, відчай, туга.

– Ну! – з погрозою сказав Павлюк.

Не підводячи голови, глухим, надтріснутим голосом пан-отець переказав розмову з Богданною. Закінчив:

– Сьогодні мені пощастило переконати її, але вона може піти завтра, післязавтра…

– Ех, отче, отче, – з гіркотою промовив Павлюк. – Що ви наробили! Я ж казав, що не можна покладатися на дівчисько.

Іваньо схопився. Здавалося, блакитні очі його зараз вискочать з орбіт, рум'яне обличчя густо почервоніло, довгі пальці судорожно скорчились.

– А на кого, на кого я можу покладатись!? – у голосі священика несподівано почулися істеричні нотки. – Вулиця, місто, країна – навколо люди, тисячі людей, і нікого нема! Вони не хочуть знати бога, вони ненавидять нас з вами… і як я ненавиджу їх! Господи, як ненавиджу! Я повинен приховувати свої думки навіть тут, у храмі, від таких, як я, служителів бога!

Він замовк: злість і страх не давали йому говорити. Павлюк вражено дивився на священика. Він не чекав такого признання від завжди спокійного, витриманого Іваньо. Павлюкові раптом стало страшно, сумно, але він удавано бадьорим тоном промовив:

– Не впадайте в розпач, святий отче. Не такий страшний чорт, як його малюють… Давайте краще обміркуємо, що робити з дівчиськом. Ви певні, що вона донесе?

– Певен, – важко кивнув головою священик. Після істеричного збудження його охопила повна апатія. – Хто-хто, а я добре знаю людей, їхні характери і не маю сумніву, що донесе.

– Кепсько. Невже доведеться ліквідувати? – міркував уголос Павлюк.

– Як це «ліквідувати»? – з тремтінням у голосі спитав Дем'янко.

– Не ставте безглуздих запитань. Ви добре розумієте, про що йде мова, – огризнувся Павлюк. – Ваша думка, святий отче?

– Не знаю, – не підводячи голови, відповів Іваньо. – Робіть, як знаєте.

У кімнаті знову запанувала мовчанка. Павлюк щось обмірковував.

– Так, – сказав нарешті він. – Хоч-не-хоч, а доведеться… Ви, Дем'янко, повинні будь-що умовити дівчисько поїхати завтра з вами…

– У неї робочий день.

– Дарма! – скривився Павлюк. – Придумайте, що завгодно, аби тільки вона згодилася поїхати до Чортової скелі. Хороше місце – під скелею річка, вона заховає сліди. Зрозуміли? – очі кольору спитого чаю вп'ялися в Дем'янка.

– Так, – коротко відповів молодий чоловік.

– Потім повернетесь сюди, – наказав Павлюк. – Ви теж, святий отче, потурбуйтеся, щоб вас ніщо не затримало. Треба діяти якомога швидше, пора кінчати гру…

… Увечері, коли пані Михайлина вийшла з кімнати, Дем'янко сказав:

– Богданно, завтра пранці поїдемо за місто, і ти все зрозумієш.

Дівчина глянула з подивом і надією.

– Я не можу, мені треба на роботу.

– Нічого, потім скажеш, що була хвора.

– І ти зробиш, як я просила?

– Про все дізнаєшся, Богданно. Про все дізнаєшся завтра…

І от вони знову в кабіні «мерседеса». За рулем Торкун. Дорога на Чортову скелю занедбана, їздили нею мало, контрольно-пропускного пункту тут не було. Виїхали з міста всі разом.

Кілометрів за десять од міста їх обігнав великий чорний «лімузин». Дем'янко помітив військовий номер і щільні шторки на вікнах.

– Куди і чого ми їдемо? – запитала Богданна.

– Потім усе зрозумієш, – коротко відповів Дем'янко.

Перекинулися ще кількома зовсім незначними фразами. Майже всю дорогу мовчали. Нарешті, дісталися до скелі.

– Ви, Торкун, залишитесь тут. А ми – на скелю, – сказав Дем'янко, коли «мерседес» зупинився.

Богданна мовчки погодилася, взяла з машини велику господарську сумку.