Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

VI. РЕСТОРАН «ТРИСТА РОКІВ»

Начебто все так, як йому казали. Ось і перехрестя. Перший від рогу ліхтар, другий, третій…

Тут до Павлюка повинен підійти чоловік у зеленому капелюсі і сказати:

– Прошу пробачення, котра година?

Павлюк навіть здригнувся від несподіванки. Як непомітно він з'явився!

– На моєму годиннику рівно двадцять одна хвилина на п'яту, – відповів Павлюк, сповільнюючи ходу.

– Я ще раз прошу пробачити мені. А у вас вірний годинник?

– Я купив його перед війною, він відстає не більше як на три секунди на добу.

– Виходить, я можу поставити свій годинник за вашим?

– Авжеж, і не помилитесь.

Павлюк простягнув незнайомцеві руку.

– Радий зустрітися з вами, Денисе Торкун. Ви, як і колись, живете на вулиці Лева? Як ваша дружина й сини – Кость, Юрко, Михайло. А як дружина пережила важкі воєнні роки? Уродженій пані Свідзінській, звиклій до розкошів, певно, скрутно довелося? А як ресторан? Процвітає?

Це був улюблений хід Павлюка – відразу показати підлеглому, що про нього все відомо.

Проте на Торкуна він особливого враження не справив.

Торкун відповів запитанням на запитання:

– А ви знаєте мій ресторан?

– Бував у сорок другому році. Тоді у вас весело розважались.

– Мій ресторан, – сказав Торкун таким тоном, ніби читав лекцію з історії, – існує триста років. Його заснував мій предок Фрідріх Торген – виходець із Прусії.

– А тепер?

– На жаль, – сумно сказав Торкун, – це вже не ресторан «Триста років», а просто «Буфет» і, мабуть, скоро взагалі доведеться його закрити.

– Співчуваю.

Під час нібито зовсім незначної бесіди Павлюк придивлявся до свого нового спільника. Від огрядного червоновидого колись хазяїна, справи якого йшли з великим успіхом, не лишилося й сліду. Торкун схуд, і костюм висів на ньому, як на вішалці. Під піджаком була строката сорочка з накрохмаленим комірцем, на голові дешевий зелений капелюх з коричньовим шнурком.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

Підбори важких, підбитих залізом солдатських черевиків Павлюка стукали об стерті кам'яні плити тротуару. Звук виникав глухий, уривчастий і відразу завмирав, ніби придушений важкою вогкістю ущелини-вулиці.

«Про все говорити йому не слід, – думав Павлюк. – Нехай дасть мені притулок – і поки що досить».

– В одному ви помилились, – сказав Торкун, – я живу зараз не на вулиці Лева – там мій будинок розбито бомбою, а тут, на вулиці Без світання. Тепер уже в одному будинку – і ресторан, і квартира.

– Вулиця Без світання? Дивна назва.

– Середньовічна. Вулиця розташована так, що сонце заглядає туди тільки на годину – після полудня.

Павлюк нічого не відповів. Ще хвилину вони йшли мовчки.

– Ось, – показав Торкун.

Перед ними була маленька, крива, безлюдна вулиця.

Темні будинки середньовічної архітектури закривали її від сонця. Верхні поверхи нависали над нижніми, і на вулиці навіть влітку панував вогкуватий присмерк. Вулиця схожа на глибоку похмуру ущелину. Враження підсилюється зеленими плямами плісняви на стінах і затхлим запахом, що йде з відкритих душників підвалів. Вулиця Без світання…

Підійшли до старого двоповерхового будинку. Одна стіна його виходила на вулицю Без світання, друга – на невелику, вузьку площу. Над широкими дерев'яними дверима висіла вивіска: «Буфет. Гарячі і холодні закуски». В нижньому куточку вивіски дрібними білими буквами було старанно виведено прізвище власника – Денис Торкун.

Пройшовши низький склепистий тунель, що нагадував вхід до фортеці, нові знайомі опинилися на вузькому напівтемному подвір'ї, вимощеному кам'яними плитами.

Відчинивши масивні, теж схожі на фортечні, двері – чорний хід – Торкун крутими гвинтовими сходами повів Павлюка на другий поверх. Вони зупинилися перед такими ж міцними, надійними, як унизу, дверима з круглим отвором-вічком.

Торкун прислухався, розмірено постукав два рази. Потім ще три – швидко.

Чекати довелося довго. Павлюк уже почав нервувати, коли на вічку піднялася заслонка і хтось пильно став оглядати прибулих.

– Це я, Анелю, відчини, – сказав Торкун.

Загримів засув, скрипнув замок, дзвякнув ланцюжок.

Двері трохи відхилилися.

– Нічого, нічого, – знову заговорив Торкун. – Зі мною гість.

Двері відчинилися зовсім. Хоч як було темно на площадці сходів, у передпокої здавалося ще темніше. Спершу Павлюк нічого не бачив. Коли очі трохи звикли, почав роздивлятися.

– Здавалося, в маленький передпокій позносили з усіх кімнат меблі і звалили абияк. Попід стінами, лишаючи вузький прохід, через який ледве могла протиснутись людина, стояли три шафи. На одній з них лежав догори ніжками ломберний стіл з пожолобленою від вологи лакіровкою. На другій було кілька чемоданів. Дві тьмянозолоті рами без картин криво висіли з обох боків дверей. Усе запорошене, старе, занедбане.

Оглянувши передпокій, Павлюк перевів погляд на господиню. Це була висока, худа жінка років сорока п'яти. Вона трималася рівно і гордовито. Гострі риси обличчя, дрібні зуби, довгий хрящуватий ніс робили її схожою на хижого птаха.

– Познайомся, Анелю, – сказав Торкун. – Це пан Павлюк. Приїхав з Волині і поживе трохи у нас.

Анеля кинула на Павлюка непривітний погляд і, недбало кивнувши головою, пішла в кухню.

– Колишня пані Свідзінська не з люб'язних, – промовив Павлюк, знизавши плечем.

Торкун встиг помітити, що це його звичний жест.

– Час тепер, знаєте, який, – вибачливим тоном сказав Торкун. – Кожного доводиться боятись. До того ж, вона не знає, хто ви.

– До речі, як вас повідомили, що я приїду?

– Ще в день евакуації міста до мене прийшов чоловік і наказав кожного п'ятнадцятого числа протягом чотирьох років бути в двадцять хвилин на п'яту на вулиці Лева, під ліхтарем. Він мені і паролі дав.

– Протягом чотирьох років? Як бачите, я не примусив вас чекати так довго…

– Ходімо в їдальню, – запросив Торкун.

Їдальня була досить світла і простора, але здавалася такою ж тісною, як і передпокій, через велику кількість меблів. У центрі стояв накритий мереживною скатеркою овальний обідній стіл з черепашкою-попільницею ї полинялим оксамитним альбомом для фотографій. Мало не половину кімнати займав шкіряний диван. Оббивка на ньому подерлася, з спинки стирчав волос і клоччя.

Праворуч від дверей, біля покритої килимком кушетки з безліччю вишитих гарусом подушечок, стояв круглий столик, обставлений кріслами.

Гість втомлено опустився на диван.

Торкун сів у крісло і застиг, витягши довгу спину ї поклавши худі руки на коліща.

Павлюк дістав сигарету, закурив. Сині кільця диму потяглися до стелі, чіпляючись за брязкальця великої незграбної, як і все у кімнаті, люстри.

– Насамперед давайте поговоримо, де ви мене влаштуєте, – сказав Павлюк. – Я люблю комфорт.

– Ми відведемо вам суміжну з цією кімнату.

– Там один вихід чи два?

– Два, два! Прямо з вітальні можна потрапити в кухню, а звідти парадним ходом на вулицю або чорним – на подвір'я. Поряд з нашим подвір'ям лежать руїни будинку, розбитого під час бомбардування. Там легко сховатися.

– Це добре.

– Наша квартира була раніше частиною ресторану. Сюди піднімалися мої найближчі клієнти з дівчатками.

– Серед ваших постійних клієнтів був ротенфюрер Вайц?

Ім'я Вайца мимоволі викликало в пам'яті Торкуна спогади про фашистську окупацію – щасливу пору для трьохсотрічного шинку та його господаря. Посилаючись на свого предка Фрідріха, вихідця з Прусії, Торкун добився, що його арійське походження було, нарешті, встановлене і, головне, офіціально засвідчене. Але найбільше піднесла репутацію Торкуна серед фашистських властей його діяльна участь у розгромі синагоги, що містилася недалеко від його будинку. Трьохсотрічний шинок часто відвідували гестапівські офіцери, бандити із загонів українських націоналістів, які співробітничали з гітлерівцями; різні ділки з «райху», що, мов сарана, ринули на багату українську землю. В старовинному будинку до світанку не вгавали пісні, чулися п'яні вигуки, нерідко стрілянина – п'яні есесівці часто розв'язували суперечку з компаньйонами по чарці найбільш звичним для себе способом.

Коли радянські війська підійшли до міста, Торкун вирішив тікати з окупантами. Але обер-лейтенанти і майори, які за пляшкою вермута прихильно вислуховували його розповіді про предка Фрідріха, тепер не звертали ніякісінької уваги на Торкуна, що плазував біля їхніх ніг, благаючи дати місце в ешелоні. А ротенфюрер Вайц навіть пообіцяв повісити невдаху-шинкаря, коли той ще хоч раз насмілиться потурбувати офіцера СС своїми настирливими просьбами. І Торкун відчепився од нього, дуже добре знаючи, що такі обіцянки гер ротенфюрер виконує ретельно… Але зараз, у тумані ліричних спогадів про минуле, ротенфюрер здавався Торкунові зовсім іншим, ніж був насправді, і на запитання Павлюка про гестапівця, шинкар відповів:

– Авжеж, звичайно, гер ротенфюрер не раз удостоював мене своїми відвідинами. Між іншим, – сказав Торкун після короткої паузи, – мені здається, я тоді й вас бачив у себе.

Павлюк знизав плечем, хвалькувато відповів:

– Таких людей, як я, не бачить ніхто… Зате вони бачать усіх.

– Можливо, можливо, – швидко промовив Торкун, збентежений тоном співрозмовника. – Мабуть, я помилився… Пробачте, я мушу вас залишити на кілька хвилин – піду на кухню, узнаю, що там з обідом.

Павлюк кивнув головою, якнайзручніше вмостився на дивані, намагався ні про що по думати – відпочивав. Узяв із стола альбом у плюшовій оправі, ліниво почав перегортати його. За хвилину знизав плечем, стиха вилаявся.

– Послухайте-но, – сердито сказав Павлюк хазяїнові, що саме увійшов. – Навіщо ви тримаєте, та ще й на видноті, картонки, де ви сфотографовані разом із шпиками? Для чого вберігати такі пам'ятки?

– А хіба це шпики? Я й не знав, – наївно спитав Торкун і тривожно додав: – А ви гдаєте, що сюди можуть прийти з обшуком?

«Еге, та він не з хоробрих», подумав Павлюк, а вголос сказав:

– Я нічого не думаю, а треба бути готовим до всього.

– Авжеж, звичайно, карточки я знищу, все це були мої добрі знайомі, я навіть і не підозрював, що вони шпики.

З кухні прийшла Анеля. З погано прихованим роздратуванням ставила на стіл прибори, хліб.

– А де ваші сини? – запитав Павлюк.

– Відправив на село до родичів, – коротко відповів Торкун.

Їли мовчки, зрідка перекидаючись незначними фразами. Торкун скоса поглядав на дружину – вона сиділа похмура, не підводячи голови від тарілки. Павлюк розумів: його присутність не радує господарів, але не надавав цьому значення. Хочуть вони чи не хочуть, терпіти гостя доведеться.

Уже стемніло, коли закінчили обідати. Торкун провів Павлюка в його кімнату, передбачливо опустивши щільні штори на вікнах.

– Ніхто з сусідів не помітить вас увечері крізь вікно, – пояснив він свою обережність.

Ця кімната своїм виглядом не відрізнялась од інших – та сама тіснота, нагромадження різностильних, незграбних меблів. Тільки диван був ширший і новіший, ніж в їдальні.

Насамперед Павлюк оглянув вузькі, давно не фарбовані двері. У замках стирчали ключі – кімнату можна було замкнути як зовні, так і зсередини. Павлюк перевірив засуви. Вони теж здавалися надійними. Потім погасив світло і, обережно піднявши край штори, визирнув у вікно.

Двір – маленький, зарослий бур'яном. Самотнє дерево розкинуло над бур’яном своє гілля.

По той бік двору виднілися руїни – частина зрізаної, мов ножем, стіни, купа битої цегли, покарлючені пожежею листи дахового заліза. В разі небезпеки досить перебігти двір, щоб зникнути в хаосі руїн.

Павлюк знизав плечем, на цей раз жест виражав задоволення. Опустив штору і знову засвітив світло.

– Квартирою я задоволений, – сказав він Торкунові, який мовчки стояв за його спиною. – Тепер поговоримо про справи. Вони нескладні. Ваш обов'язок – давати мені притулок, їжу і не патякати, що у вас є пожилець. От і все. Коли ще в чомусь виникне потреба, я скажу. Зрозуміли? – він суворо глянув на шинкаря.

З вузьких щілинок під навислим лобом на Торкуна дивилася втілена невблаганна жорстокість, що не знає ні жалю, ні вагань. Торкун мимоволі здригнувся і поспіхом відповів:

– Так, так! Звичайно.

Павлюк бачив, який ефект справили його слова, і посміхнувся, коли Торкун ще раз запевнив: «Зрозумів, звичайно, зрозумів!»

– В разі перевірки або ще чогось такого, – закінчив Павлюк уже без погрозливих ноток у голосі, майже дружелюбно, – особливо не турбуйтесь. У мене є документи. Вони не гірші за справжні, а може, навіть і кращі. Ми з вами випадково розговорилися на бульварі, я попросив вас здати мені на якийсь час кімнату… А тепер – на добраніч, я втомився.

– На добраніч.

Павлюк старанно замкнув обоє дверей, поторгав защіпки на вікнах. Вийняв з кишені штанів пістолет, опустив запобіжник, поклав зброю під подушку, роздягнувся і вмить заснув.

Зате подружжя Торкунів не могло зімкнути очей до ранку. Гість наганяв на них жах. Коли його гучне хропіння долинало з сусідньої кімнати, вони здригались і лякливо озирались на стіну.

Анеля не переставала лаяти чоловіка.

– Вічно твої витівки, – сичала вона, потираючи нарум'янені їдоки. – Жили б собі спокійно. Казала ж тобі: не ходи на вулицю Лева. В разі чого сказав би їм, що хворів, не міг підвестися з ліжка. А тепер? Що тепер буде?

Торкун мовчав. Він теж не знав, що тепер буде.

VII. У ПРИВОКЗАЛЬНОМУ ПРОВУЛКУ

Розшуки «самовбивці» Блеквуда не дали наслідків. Ні в місті, ні на вокзалі, ні на пристані, ні на заставах доріг, що вели з Енська, не знайшли людини, яка хоча б приблизно нагадувала Блеквуда. Він справді наче у воду впав. 1 поступово оперативних працівників, що цілу добу вартували на своїх поетах, чатуючи ворога, доводилося знімати з цих постів і посилати на інші завдання – не можна було займатися лише цією справою…

Проте розшуки від цього не стали менш напруженими, тільки провадили їх іншими методами. Особливо енергійно діяв Воробйов. Першим викривши «самовбивство», він вважав своїм обов'язком розшукати зниклу людину.

Воробйов обмірковував можливі варіанти втечі Блеквуда, намагався виявити хоч якусь ниточку знайомств, зв'язків його в Енську, регулярно проглядав зведення різних пригод, сподіваючись там знайти щось таке, що привело б до мети. Але нічого підхожого для себе не знаходив.

І от якось в одному зведенні Воробйов прочитав, що зник громадянин Ситник Семен Гаврилович, який проживає у Привокзальному провулку, будинок 5, квартира 10. Подія була незвичайна, і Воробйов не залишив її поза увагою.

Минулої суботи Ситник поїхав за місто, де в нього був власний будиночок з клаптиком землі, і не повернувся. Сусіди по квартирі заявили про це в міліцію.

У квартирі номер десять Воробйова зустріли непривітно. На дзвоник двері відчинила жінка середнього віку, у фартусі поверх злинялого ситцьового халата.

– До Ситника? – повторила вона слова Воробйова, оглядаючи гостя з ніг до голови. – А ви що, знайомий його чи родич?

– Ні, я в справі.

– В якій справі? – не заспокоювалась жінка.

Воробйов пояснив, хто він і звідки. Жінка відійшла од дверей, жестом запросила в коридор.

– Давно пора, – сказала вона вже лагіднішим голосом. – А то пропала людина, і ніби це нікого й не стосується.

– А може, поїхав куди? – спитав Воробйов, переступивши поріг.

Квартира була густо населена – в коридор виходило шість чи сім дверей. Десь у дальній кімнаті галасували дітлахи, поруч заливався патефон: «Парня встретила дружная боевая семья-а-а…», у кінці коридора крізь розчинені двері було видно кухонну плиту.

– Коли б поїхав, сказав би, – впевнено заперечила жінка. – Неодмінно: так, мовляв, і так, Маріє Василівно, їду… Бувало коли думає, що затримається, – він частенько на своєму городі допізна порався, любив це діло – завжди попереджав: сьогодні пізно повернуся… Ось його кімната, – перебила вона сама себе, показуючи на нічим не примітні двері, пофарбовані коричньовою фарбою.

Воробйов злегка шарпнув за ручку дверей. Замкнені.

– Ключ у кухонній шафі, – сказала Марія Василівна. – У нас усе по-простому, одне від одного не криємось.

Воробйов викликав двірника, виконав усі необхідні для такого випадку формальності, потім узяв ключ, відімкнув двері і ввійшов у кімнату.

Роздивився. Кімната як кімната – скромно і охайно прибране житло холостяка. На столі клейонка замість скатерки, три стільці, табуретка, залізна койка, застелена байковою ковдрою. На стіні кілька фотографій і вирізана з «Огонька» репродукція.

– Не знаєте, родичі в нього є? – спитав Воробйов Марію Василівну, яка стояла на порозі.

– Ні, – відповіла вона. – Родина під час війни загинула. Семен Гаврилович людина хвороблива, після контузії лікувався.

Покінчивши з оглядом кімнати, Воробйов вирішив поїхати за місто, де у Ситника був малесенький будиночок.

Він стояв осторонь від групи таких самих, літнього типу, халупок, ближче до моря, на краю кручі, біля підніжжя якої невгамовно шумів прибій. Від битого шляху сюди вела добре втоптана стежка. Вона впиралась у хвіртку. Огорожа з колючого дроту оточувала невеликий клаптик землі. Одну частину ділянки Ситник відвів під город, другу – засадив виноградом. Виноград був зовсім молодий і ще не родив. Обшарпаний самотній будиночок дивився єдиним тьмяним оком.

– Гей, хазяїне! – голосно гукнув Воробйов, підійшовши до хвіртки. Ніхто не відповідав. – Хазяїне!

Мовчанка. Тільки внизу похмуро шумів прибій.

Воробйов підняв клямку хвіртки, підійшов до вікна і, заслонивши долонями очі від світла, зазирнув у кімнату. Порожньо. Він помітив, що віконна защіпка не ввійшла у своє гніздо на підвіконні і відчинити раму можна без особливих зусиль.

Відчинив вікно, вліз у хату.

Тут усе було так само просто, скромно і охайно, як у кімнаті на Привокзальному провулку. На дощаному столі стояла встромлена в пляшку напівспалена свічка, поряд валявся обгорілий сірник. «Поїхав, як стемніло», відзначив про себе Воробйов.

Не знайшовши в порожньому будинку нічого цікавого, Воробйов знову виліз через вікно і почав оглядати ділянку. Потім обслідував стежку і прилеглу до неї територію. Робив це довго, з дедалі більшим хвилюванням, а коли скінчив, стомлено сів на камінь, закурив і поринув у роздуми. Сліди розповіли Воробйову все, що відбулося тут кілька днів тому.

До будиночка Ситника прийшло двоє: один – невисокий на зріст, легкий; другий – вищий, гладкий, ступні його глибоко відбилися в землі. Трохи поговоривши, всі троє попростували до шосе. Ситник добровільно залишив оселю – в цьому не було сумніву, жодних слідів боротьби, опору з його боку Воробйов не виявив.

Отже, вони замкнули будинок і пішли. До шосе сліди були добре помітні, але далі, на асфальті, зникали.

Перед Воробйовим постали нові складні питання. Куди подівся Ситник? Чому він вирішив кудись піти, нікому про це не сказавши? Що це були за люди, які відвідали його? Чому Ситник пішов з ними?

На жодне з цих запитань Воробйов не міг відповісти.

…Ось уже понад місяць, як місцева міліція одержала відомості про те, що в Новосибірську з'явилися спекулянти, які збувають по фантастично дорогих цінах закордонні товари: жіночу білизну, взуття, парфюмерію. Торгівля ведеться суворо конспіративно, тільки вдома у «надійних людей». Є припущення, що товар збувають підставні особи, а головний організатор намагається бути непомітним.

Відомості залишалися непідтвердженими, неясними, поки однієї ночі працівники міліції не постукали у двері завідувача продовольчої крамниці номер 3 – Котельника. До такого візиту Котельник виявився цілком підготовлений. Без тяганини і зайвих викручувань розповів, що робив «операції» з халвою, вершковим маслом, оселедцями і взагалі з усім, що потрапить під руку.

Під час обшуку в квартирі Котельника знайшли, крім золота і грошей, коробку пудри «Ша нуар». Ярлик на коробці свідчив, що місяців два тому вона була у Франції.

Дружина Котельника охоче пояснила, звідки взялась коробка: купила в жінки, яка й раніш приносила «цікаві» речі. Кличуть її Марфуша, немолода, одягається у все темне, на голові чорна хустка. Про свій прихід ніколи не попереджає.

Гарненька біла коробка із зображенням чорного кота на кришці стала у великій пригоді карному розшуку.

Працівники розшуку прийшли до висновку, що пудра могла потрапити з Франції лише контрабандним шляхом через один з морських портів.

Після тривалого і пильного спостереження вдалося встановити, що якийсь Гнат Гуровий щомісяця, а то й двічі на місяць, одержує посилки з Енська.

Почали перевіряти особу Гурового. Виявилося, що довір'я вона не викликає.

Колись Гуровий був «мурашківцем». «Мурашківці» – одна з найбільш фанатичних релігійних сект.

У тридцятих роках на Волині якийсь Іван Мурашко від імені господа бога оголосив себе «Іллею-пророком» і «ангелом завіту». Підстави для цього, за словами Мурашка, були такі. Якось прогулюючись по полю, він, Мурашко, зустрів жінку. Чи то з несподіванки, чи то з якихось інших причин жінка «помертвіла». З «помертвілої» почувся голос Христа. Віщав він три доби, а Мурашко акуратно все це записував. Нарешті, Христос замовк, і жінка «воскресла».

Ця безглуздо-фантастична історія лягла в основу «мурашківської віри», яка ще й досі подекуди збереглася в нашій країні.

Особливо по-варварськи ставляться «мурашківці» до жінок. «Сестрам», які вступають у секту, роблять на спині хрестоподібний надріз бритвою. Кров жертви збирають у пляшку, змішують з водою і хрестять нею новонароджених, звичайно, за добру плату, перетворюючи людську кров на гроші. Першою удостоїлась «накладення хреста» Любов Ішенко. За це вона дістала. титул «матері Сіону», і коли Мурашко, наторгувавши за кров чималу суму, втік в Аргентіиу, «мати Сіону» залишилась на чолі секти, разом з призначеними нею «апостолами», агітуючи віруючих чекати «царства Сіону».

У роки війни Гнат Гуровий невідомо як опинився на Херсонщині, в далекому селі, і утворив там секту «мурашківців». Йому пощастило втягти в свої тенета кілька жінок, які дбали про «пастиря», і Гуровому жилося мов у бога за пазухою.

Але от почали повертатися додому фронтовики. Жоден з них не схвалив релігійного захоплення своєї дружини.

Законним порядком вплинути на Гурового було клопітно, та вони й не хотіли вплутувати закон у свої родинні справи. Просто якось увечері до хати, де був на квартирі Гуровий, ввійшли два чоловіки і запропонували йому до ранку забратися з села. Дивлячись на їхні обличчя, на солдатські ордени, медалі і нашивки за поранення, які вони дістали в боях, Гуровий зрозумів, що сперечатися на цей раз не тільки марно, але й небезпечно.

«Бесіда» з колишніми фронтовиками так вплинула на Гурового, що з Херсонщини, заїхавши на короткий час в Енськ, він метнувся аж у Новосибірськ. Жив тут тихо і смирно, працював банщиком. Але про справжні заробітки Гурового стало відомо тільки останнім часом, коли дізналися, що до нього одна за одною надходять посилки із зворотною адресою: «Енськ, Гоголя, 4, квартира 9. П. Т. Малов», а він так само регулярно надсилає великі суми в Енськ до запитання на ім'я. П. Т. Капрова.

Зібравши всі необхідні дані і зачекавши поки Гуровий одержить чергову посилку, карний розшук зажадав від прокурора санкції на обшук.

У брудній, темній комірці, яку займав Гуровий, знайшли на сто двадцять тисяч карбованців різних закордонних речей. Як потім з'ясувалося, Гуровий і тут зумів знайти двох мракобісок і утворити з ними щось на зразок нової «релігійної секти». За його дорученням Саша і Марфуша збували товар.

А коли працівники карного розшуку підняли мостини в коридорі Гурового, то виявили «товар» уже іншого гатунку. Дбайливо загорнуті в клейонку, там лежали п'ять брошур «За що моляться «слуги сьомого дня». На титульній сторінці було зазначено, де вони друкувалися: «Бруклін, Нью-Йорк, США».

Гуровий розповів, що речі він справді одержав посилками від знайомого з Енська, а звідки взялися брошури – пояснити відмовився. «Не знаю, я їх туди не клав», відповідав він. Слідчий зауважив, що на клейонці, в яку загорнуті брошури, залишилися відбитки пальців Гурового. Тоді колишній «мурашківець» вигадав нову версію: брошури надіслано поштою невідомо ким, він, Гуровий, злякався, нікому їх не показав і заховав. Цю байку він повторював з тупою упертістю.

Шукали й спільників Гурового, що постачали йому закордонні речі. Як і передбачали працівники карного розшуку, зворотна адреса на посилці виявилася фальшивою – ніякий Малов на вулиці Гоголя не жив, і взагалі Малових з ініціалами П. Т. в Енську не знайшлось. Але от гроші, частку виручки за продане, на фальшиву адресу Гуровий посилати, звичайно, не міг. Одержувала їх цілком реальна особа – П. Т. Капров.

Почали стежити за Капровим. І тоді сталася подія, яка й завершила всю цю досить складну історію.

Якось надвечір на одній з вулиць Енська, недалеко від порту, стояв моряк. Він був добре п'яний. Тримаючи в руках піджак яскравого модного кольору, моряк безперестану повторював: «Купійт! Купійт! Три сто рублз!» Час від часу він ляскав себе пальцем по горлу, інтернаціональною мовою жестів показуючи, для якої мети потрібні «три сто рублз».

Поведінка моряка нікого не дивувала. Після звільнення від гітлерівців Енськ усе частіше відвідували іноземні судна. І екіпажі дістали у місцевого населення зневажливе прізвисько «барахольників». Деякі моряки просто на вулицях продавали всякий дріб'язок, привезений з-за кордону.

З півгодини заклики купити піджак лишилися марними, перехожі не звертали на них уваги. Тільки якась жаліслива бабуся зауважила: «Ось вона, горілка, до чого доводить. З себе продає… Кажуть, гіпнозом від неї тепер лікують», і пішла своєю дорогою.

Моряк почав хрипнути, але все ще не переставав повторювати своє «купійт», хоч уже й не так бадьоро, як досі. Коли, здавалось, іноземець уже остаточно втратив надію продати піджак, до нього підійшов благообразний літній чоловік, помацав, уважно оглянув річ. Сторгувалися швидко.

Не встиг чоловік відійти й півквартала, як його зупинили, попросили пред'явити документи.

Замість документів чоловік вихопив новенький пістолет системи «Вальтер» і вистрілив. Працівник карного розшуку, який не чекав такої спритності від благообразного дідка, ледве встиг ухилитися од кулі. Товариш його вибив з руки невідомого пістолет. Злочинець кинувся тікати. На його шляху трапився випадковий перехожий, який і ухопив його за барки. Як потім з'ясувалося, цим злочинцем був Капров.

Тільки розпоровши підшивку купленого піджака, працівники карного розшуку зрозуміли, якої помилки допустилися, не затримавши разом з «покупцем» і «продавця». Їх зустріч була заздалегідь підстроєна, в піджак були вшиті листівки і брошури, надруковані в Брукліні.

… Усе це сталося майже в той самий час, коли Воробйов розшукував раптово зниклого Ситника…