Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Юрій Усиченко
ВУЛИЦЯ БЕЗ СВІТАННЯ

І. СМЕРТЬ КСЬОНДЗА ПШЕМІНСЬКОГО

Місто горіло. Горіло не від бомбардування або снарядів, його підпалювали…

Головним проспектом з шаленою швидкістю мчав «оппель-капітаи». Перед ксьондзом ІІшемінським і унтер-штурмфюрером Бреге, що їхали в ньому, постало жахливе видовище. Біля величезного п'ятиповерхового будинку саме в цю мить зупинився бензовоз. Із кабіни вискочив солдат. Розбив одне з вікон першого поверху і, направивши в нього шланг, послав усередину будинку струмінь бензину. Автоцистерна рушила з місця. Другий солдат щось кинув у будинок, і звідти вирвався язик прозорого полум'я. Через кілька секунд весь будинок гуготів у вогні. А команда «факельників» уже орудувала біля сусіднього будинку – високого, з великими вікнами особняка. Тремтливі тіні шугали по тротуару. Багряні відблиски зловісно спалахували в скельцях окулярів ІІшемінського. Рев полум'я заглушав навіть гуркіт бою, що точився на підступах до східної околиці міста.

Пшемінський перехрестився.

– Пекло, справжнє пекло, – сказав він німецькою мовою.

– Не залишати ж усе це більшовикам, – заперечив Бреге. – Вони повинні зустріти зону пустелі. Такий наказ.

– Розумію і не ремствую. Наказ треба виконувати. Всі засоби годяться в боротьбі з цими…

Пшемінський не доказав, але жест стисненої в кулак руки був красномовнішим за слова.

– Попереду стрілянина, – обернувшись, коротко повідомив шофер.

– Зупиніться.

Коли шофер загальмував, Бреге прислухався.

– Так, стріляють. Зверніть праворуч і постарайтесь вибратися на шосе бічними провулками.

– Слухаю! – шофер круто повернув машину і, не засвічуючи фар, не зменшуючи швидкості, помчав вузенькою вуличкою.

– Прокляті партизани, – злісно промовив Бреге. – Не встигли підійти радянські війська, як усе місто повстало.

– А ви не чекали наступу? – спитав ксьондз.

– Ще вчора було тихо. А сьогодні вночі з'явились їхні танки, відразу ж за ними – піхота.

– Вони про все домовилися заздалегідь. У нашому кварталі стрілянина почалася десь об одинадцятій годині вечора, після нальоту бомбардувальників. Партизани ломилися до мене в костьол, довелось тікати. Я навіть не встиг захопити список.

– Ви не взяли список?! – Бреге з тривогою подивився на Пшемінського.

– Я не встиг, – виправдувався ксьондз.

Зовсім близько, кварталів за два, закрякали міни, затріскотіли постріли, загриміли вибухи гранат. Пшемінський перехрестився.

– Як ви думаєте, пощастить нам вибратися?

– Не знаю, – сказав Бреге. – Нічого не знаю.

– Це жахливо!

Унтер-штурмфюрер не відповів.

– Скільки прізвищ в списку? – після хвилинної мовчанки спитав Бреге.

– Багато, точно не пам'ятаю.

– І там сказано, що ці люди працювали на нас?

– Звичайно. Їхні прізвища, адреси, клички, паролі, стаж – усе.

– Прокляття! Треба було б хоч знищити його.

– Я не мав часу спуститися в підземелля! Довелося тікати в самій сутані. Партизани вбили б мене, – роздратовано промовив Пшемінський.

– Це правда, – погодився Бреге. – На їхню милість вам розраховувати не доводиться.

– Отож! Та список не знайдуть. Він схований у надійному місці. Про тайник знаю тільки я.

– Тим краще.

Автомобіль, нарешті, вирвався із заплутаного лабіринту вулиць. Рівне шосе простяглося на захід. Пшемінський озирнувся на палаюче місто.

– Здається, головна небезпека минула.

Але ксьондз помилився. Не встиг «оппель-капітан» виїхати з передмістя, як у небі почувся наростаючий могутній гул.

– Більше газу, Крейц, – наказав Бреге шоферові, який і без того вів машину на граничній швидкості. – Можуть бомбити шосе.

І справді, за хвилину почулося виття бомби. Вибух прогуркотів метрів за сто від шосе, другий – ближче, третій – ще ближче, четвертий…

Здавалося, сама смерть, страшно завиваючи, летить просто на них. Крейц натиснув на гальмо, хотів вискочити з машини.

Але вискочити ні йому, пі пасажирам не пощастило. Кабіну освітило спалахом полум'я, автомобіль хитнувся, вибухова хвиля штовхнула шофера в обличчя.

Потім настала гнітюча тиша. В цій тиші Крейц і Бреге почули хрип Пшемінського.

– Пшемінський! Що з вами? Пшемінський! А, чорт! Поранений! Крейц, допоможіть винести його з машини.

Ксьондза поклали на шосе поряд з автомобілем. Крейц, який підтримував голову пораненого, відчув на руках кров.

– Пшемінський! – Бреге труснув пораненого за плечі. – Опам'ятайтесь! Ви повинні сказати, де тайник. Розумієте – тайник. Де шукати список?

Поранений захрипів.

– Тайник! – Бреге тряс його без усякої жалості, сподіваючись, що від болю Пшемінський прийде до пам'яті. – Де тайник, будь ти проклятий!

– Дванадцять кроків… коридором, – раптом заговорив Пшемінський. – Дванадцять кроків коридором…

– Далі! Далі! Крейц, підніміть йому голову вище.

– Потім ліворуч, третя камера і…

Знову завила бомба. Крейц, кинувши пораненого, метнувся в темряву. Унтер-штурмфюрер припав до землі. Вона здригалася. Над головою свистіли осколки.

Коли Бреге підвівся, Пшемінський уже був мертвий,

– Крейц! – покликав унтер-штурмфюрер.

Ніхто не озвався.

– Крейц!

Мовчання.

– Крейц! – востаннє покликав Бреге. – Вбитий!

Унтер-штурмфюрер сів у машину, натиснув на стартер. Мотор запрацював. Бреге включив швидкість.

Коли «оппель-капітан» зник у темряві, з придорожньої канави виліз Крейц. Єфрейторові Крейцу осточортіла війна, він давно мріяв перебігти до руських. Слушний момент настав – через годину, а то й раніше, радянські війська будуть тут.

II. «МАЙОР ГЕНРІХ ШТАФФ»

Альтиметр показував три тисячі метрів над землею, а літак усе набирав висоту. Глухо, рівномірно гуділи мотори. Під машиною в нічній темряві клубочилися безформні легкі хмари. В кабіні ставало дедалі холодніше.

– Це – найнебезпечніший відрізок шляху. Двадцять хвилин ми мусимо летіти над територією ворога, – промовив, мерзлякувато ховаючи руки в кишені форменої есесівської шинелі, один з пасажирів – худий чоловік з глибокими, як шрами, зморшками на довгому вугластому обличчі і безбарвними нерухомими очима.

– Я не боюсь небезпеки, – знизавши плечем, відповів той, до кого звертався есесівець, – кремезний чоловік середніх літ, широкоплечий, з невиразним обличчям і бистрим, точним поглядом вузьких очей кольору спитого чаю. – Та не в цьому справа. Взагалі ця поїздка – страшенно безглуздий захід. Мене відривають од важливих справ, а для чого? Виручати з полону йолопа Муссоліні, від якого все одно нема ніякої користі.

На обличчі есесівця з'явилась непевна гримаса – видно, йому не вперше доводилося вислухувати скарги від супутника. Трохи помовчавши, він сказав:

– Отто Скорцені ^[1] _{1
   Скорцені– гітлерівський диверсант, який під час другої світової війни організував викрадення Муссоліні, взятого у полон військами союзників.}


[Закрыть]наполягав на тому, щоб вас включили в його групу… Дивіться – лінія фронту!

Хмари розійшлись, під літаком виднілася земля. Розглядіти, що там унизу – поле, ліс, безлюдне, зруйноване війною місто, – не давала темрява. Зрідка то тут, то там спалахували вогняні цятки.

Попереду виріс промінь прожектора, блідопрозорий, пружний, як струмінь води. Забігав по небу, потім почав повільно, обережно підкрадатися до літака. Слідом за першим прожектором спалахнули ще три. Їх промені з'єднувались, перехрещувались, розходились убоки, знову зливалися в одну широку смугу.

– Чорт! – вилаявся есесівець, виймаючи руки з кишень: йому раптом стало жарко. – Як на лихо, хмари розійшлися!

Зненацька сріблястий промінь уперся прямо у фюзеляж літака. Машину різко хитнуло – льотчик зробив маневр, намагаючись вийти з променя.

На мить промінь лишився десь позаду, але літак був уже зловлений другим променем, третім. Марно льотчик, то роблячи круті віражі, то різко знижуючись, намагався вискочити із сліпучого перехрестя – прожектористи вхопили його міцно. Незабаром до літака з усіх боків потяглися траси: оранжовочервоні – від крупнокаліберних гармат; тонкі, пунктирні, схожі на фейєрверк – від скорострільних; майже суцільні струмені кулеметного вогню…

Раптом почувся тріск. У літаку з'явилася вузька, рвана пробоїна. Гострий, вигнутий, як серп, осколок застряв у шпангоуті. В кабіну ввірвався пронизливий нічний вітер.

Есесівець схопився:

– Чорт! – закричав він. – Нас зіб'ють!

Його супутник теж підвівся. Це був кремезний довгорукий чоловік, у кожному русі якого відчувалася велика фізична сила. Нервовими ривками він намагався поправити парашут, що з'їхав набік. Потім, згадавши щось, спитав есесівця:

– Пілот і штурман знають, хто я такий?

– Я сказав, що їде важливий офіцер гестапо.

– Навіщо ви це зробили?

– Щоб вони були особливо обережні в повітрі.

– Дурниці. Тепер треба знищити обох. У полоні вони мене викажуть.

Розмовляли швидко, намагаючись перекричати скажене ревіння моторів, похитуючись з боку на бік під час несподіваних маневрів літака.

– Знищити їх не можна, – відповів есесівець. – Без керування літак почне падати, і ми не встигнемо вистрибнути. Може, льотчикові пощастить зробити посадку. Це буде найкраще…

Двері кабіни пілота несподівано розчинилися.

– Літак горить! – щосили крикнув з порога штурман. – Рятуйтесь!

Довгорукий вихопив пістолет і натиснув на спусковий гачок. Штурман поволі впав ниць на тверду підлогу кабіни. Літак нахилився, і тіло вбитого відкотилося вбік, до сидінь.

Майже не міняючи пози, лише повернувши пістолет праворуч, довгорукий вистрілив в есесівця. Той зойкнув, на зморшкуватому обличчі його застиг вираз подиву. Безбарвні нерухомі очі заплющились.

– Так буде вірніше, – пробурмотів довгорукий.

Кинувся до дверей кабіни пілота, шарпнув, але вони не піддалися:

– Догадався, зачинився, проклятий!

Ще раз рвонув двері.

З того боку пролунав постріл. Довгорукий схопився за шию – її глибоко подряпала куля, послана льотчиком крізь двері.

Вилаявшись, довгорукий поправив парашут, швидко відчинив аварійний люк і стрибнув у холодну, вітряну темряву. Вже гойдаючись під розкритим куполом парашута, побачив, як летить до землі клубок оранжового полум'я – палаючий літак…

… Рядовий караульного взводу роти «джі» Боб Деррей першим підбіг до парашутиста з підбитого німецького літака.

– Хенде хох! – закричав Боб, як тільки парашутист опинився на землі. – Ти оточений.

Останнє Деррей додав для того, щоб налякати німця і підбадьорити себе. Оточувати парашутиста не було кому – Деррей був сам. Та німець і не збирався чинити опору.

– Я майор німецької армії Генріх Штафф, – ламаною англійською мовою відповів він. – Я здаюсь. Не стріляйте.

– Кинь зброю! – наказав Боб і обережно, не відводячи од полоненого автомата, почав підходити до нього.

Штафф високо підняв руки, намагаючись і позою, і виразом обличчя показати миролюбство і беззахисність.

Узявши парабелум майора, Деррей повів полоненого в штаб.

Але майже на краю села, де стояла рота «джі», сталася пригода, про яку Боб не раз згадував пізніше.

Деррей поволі йшов слідом за майором, не спускаючи з нього дула автомата. Несподівано позаду пролунав знайомий голос Тома Баунті – приятеля Деррея.

– Зажди, Боб, я теж веду нічну пташку.

Боб скомандував майорові сповільнити ходу; Баунті з полоненим наздогнали їх.

– Це німецький льотчик, якого піймали зенітки. Капрал наказав відвести його в штаб.

Побачивши майора, льотчик раптом почав щось люто кричати, показуючи на нього.

– Що він хоче, Том? – спитав Деррей.

– Він каже, що цей майор – велика свиня, – відповів Баунті, який трохи розумів по-німецьки. – Коли вони спускалися на парашутах, майор стріляв у нього з пістолета. А раніш, у літаку, вбив другого офіцера і штурмана, тому що в машині їх було четверо, а вистрибнули тільки двоє.

– Ну й тварюка, – обурено пробурмотів Боб і штовхнув майора дулом автомата в спину.

Чи то німецький льотчик зрозумів цей вчинок як вияв співчуття до його слів, чи то просто не міг стриматися, але, якось дивно схлипнувши, він кинувся на майора з кулаками.

– Назад! – вигукнув Том і хотів відштовхнути льотчика вбік, але Деррей спинив товариша, схопивши його за лікоть.

– Що тобі, Том? Невелике лихо, коли два наці трохи поскубуть один одного! А до вбивства ми не допустимо.

– Та про мене, хай почубляться, – заспокоюючись відповів Баунті. – Б'юсь об заклад, що завтра, глянувши у дзеркало, цей майор побачить замість обличчя хороший сирий біфштекс.

Не опускаючи автоматів, солдати з цікавістю спостерігали, як льотчик і майор качаються по асфальту. шосе, лупцюючи один одного.

– Я б не сказав, що ти маєш рацію, Том, – глибокодумно зауважив Деррей. – Льотчикові теж добре перепадає. Руки майора, як у горили… У всякому разі в обох ані найменшого уявлення про бокс. Це не бійка джентльменів.

– Наці взагалі не може бути джентльменом, – по-філософському промовив Баунті.

– Що тут сталося?

Обидва солдати здригнулися. Вони так захопились видовищем, що не почули, як підійшов офіцер – лейтенант Мідльфорд.

Першим опам'ятався Деррей.

– Ми ведемо полонених, що врятувалися з німецького літака, – відрапортував він. – Дорогою вони зчинили бійку.

Лейтенант освітив кишеньковим ліхтариком майора і льотчика, яких Баунті тимчасом встиг розборонити,

– Ви просто йолопи, – сердито сказав лейтенант, – Хіба можна допустити, щоб обер-фельдфебель бив майора.

– Але ж це націстський фельдфебель і націстський майор, – не здавався Боб.

– Усе одно. Так можна чортзна до чого дійти.

Деррей хотів заперечити, але Мідльфорд крикнув:

– Досить базікати! Ведіть полонених!

III. ЖОВТА ПАПКА

Майора Генріха Штаффа помістили в невеликій кімнаті без вікон у тихому будинку на околиці міста. Коли б не мовчазні вартові, що регулярно змінювалися, та не короткі прогулянки по маленькому асфальтованому подвір'ю, обгородженому з усіх боків парканом, то навколишня обстановка анітрохи не нагадувала б тюремної.

Протягом цілого тижня майора піхто не турбував.

Але полонений розумів: це ненадовго. Мине ще якийсь час, і його несподівано викличуть. Вестимуть довгими порожніми коридорами, ці коридори він навіть у сні бачив. Прокидаючись, відчував біль у грудях і холодний піт на лобі. Але того разу прокинутись не пощастить. Його приведуть у порожню кімнату, де люди у формі поставлять кілька запитань і прочитають вирок. Про те, що буде далі, він намагався не думати. Але розпалений мозок не слухався, малював страшну картину: туманний ранок, притишені голоси, пухнастий іній на стіні, до якої його поставлять обличчям…

Він старався думати про інше, переконував себе, що якось пощастить викрутитись адже потрапляв і не в таку халепу. А вкрита інеєм стіна стояла перед очима як щось зовсім реальне і неминуче.

На восьмий день у кімнату з вартовим увійшов сержант і знаком наказав полоненому йти за ним.

Вони спустилися широкими, обрамованими дубовими панелями сходами, поминули коридор. Він був затишний і короткий, зовсім не такий, як у сні.

Біля дверей з цифрою «2» сержант зупинився, постукав, потім знаком наказав Штаффу ввійти.

За невеликим письмовим столом сидів лисий чоловік у цивільному. Не дивлячись на полоненого, він дістав з ящика сигару, обрізав її складаним ножиком, клацнув запальничкою і неквапливо закурив. Тільки після цього сказав, ніби продовжуючи почату розмову:

– Вас погубило невміння володіти пістолетом. Льотчик, якого ви не змогли підстрелити, повідомив, що ви працювали в гестапо. Про інше, хоч і не без труднощів, пощастило дізнатись. Ось, почитайте. Це спростить нашу розмову.

Недбалим жестом він кинув на стіл жовту шкіряну папку.

Генріх Штафф узяв папку і, розгорнувши її, здригнувся: на першій сторінці була вміщена його власна фотографія, зроблена тридцять років тому, а під нею – фотокопія розписки, в якій студент Кленовського університету Зенон Куріпа зобов'язувався бути таємним інформатором контррозвідувальної служби Австро-Угорської імперії.

Спогади пронеслися вихором.

… Восени 1913 року до університету Кленова, одного з міст Західної України, що перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії, був прийнятий новий студент – Зенон Куріпа. Батько його мав крамницю і був багатим хазяїном у селі під Кленовом. Він дав хабара чиновникові міністерства освіти, що відав прийомом, і Зенонові порівняно легко пощастило вступити до університету.

В університеті Куріпа відразу ж спробував увійти в коло «золотої молоді». Синові крамаря лестило бути на «ти» з графськими та баронськими синками, він не шкодував батьківських грошей на гулянки у «високому товаристві». Родовиті друзі охоче приймали запрошення Куріпи.

Батько Зенона не тільки не заперечував проти такої поведінки сина, а ще й заохочував його. Він розумів: «високі» знайомства можуть коли-небудь згодитися.

Словом, усе йшло гаразд до одного випадку.

Стоячи біля тонкої дощаної перегородки, за якою була студентська курилка, Куріпа почув знайомі голоси. Розмовляли граф Казімір Дзендушевич і Стась Клонський – син генерала.

– Розумієш, нема грошей, – скаржився Дзендушевич. – А завтра у Ядвіги день народження. – Голос у графа – тонкий, пронизливий.

– Кепська справа, – басив Клонський. – Без подарунка не можна.

– Де дістати, не знаю, хоч украдь.

– Як можна! – вдавано зляканим голосом промовив Клонський. – Навіщо ж красти! Красти, ваша вельможність, гріх. Інший вихід можна знайти.

– Який?

– Позич у цього мужика, в Куріпи. Він навіть радий буде – така честь для нього – позичити графові Дзендушевичу без віддачі.

– Ідея, – зрадів Дзендушевич. – Як я зразу не подумав!

Куріпа стояв біля стіни, червоний від злості. Підслухана розмова відкрила очі багато на що. Тепер він зрозумів двозначні переморгування і посмішки, з якими зустрічали студенти з аристократичного кола його запрошення «провести разом вечір». Згадав, що жоден з них ні разу не запросив його до себе додому. А яким холодно-зневажливим поглядом зміряла його сестра Дзендушевича, коли під час випадкової зустрічі в театрі брат відрекомендував їй Куріпу.

Мрії крамаревого сина пробратись у «вище коло» загинули. Але Куріпа не здався. Не такою він був людиною. З давніх часів Куріпи тримали в своїх руках усе село. З давніх часів відзначалися жорстокістю, лукавством, наполегливістю в прагненні до наживи. Таким був і Зенон. Злоба, що душила його, не затьмарила розуму. Він зрозумів: треба знайти інший шлях, щоб «вибитися в люди», і вирішив стати «демократом».

Уряд імператора Франца-Йосифа суворо стежив, щоб до навчальних закладів не потрапляли «неблагонадійні» та «чернь». Навчатися в університеті могли лише діти заможних батьків, які довели свою відданість монархії Габсбургів.

Лесь Кравець – однокурсник Куріпи – був винятком із загального правила. Батько Леся, поштовий чиновник, п'ятдесят років вірою і правдою прослужив Австро-Угорщині, його бездоганний послужний список і допоміг синові стати студентом університету.

Але Кравець не виправдав надій, які на нього покладались. В університеті він незабаром здобув репутацію людини, яка співчуває ідеї єднання Галичини з «Великою Україною» і Росією. Ім'я Леся Кравця почало користуватися все більшою й більшою популярністю серед прогресивної частини інтелігенції міста.

Куріпа не шкодував сил, щоб увійти в довір'я до цієї людини, потоваришувати з нею. І ось одного разу Кравець сказав:

– Сьогодні підемо до одного знайомого. Там читатимуть книги, одержані з Росії.

З цього дня Куріпа почав акуратно відвідувати гуртки, де читали вголос книжки бібліотеки «Русская беседа», влаштовували лекції з російської історії та культури. Проникнути далі, взяти участь у політичній діяльності Куріпі не вдавалося – йому не довіряли. Він це розумів і чекав нагоди, щоб довести свою відданість новим ідеям. Куріпа знав, що не пропустить слушного випадку, і в мріях уже бачив себе блискучим оратором, видатним політичним діячем. Війна розбила мрії Куріпи…

Австрійський уряд одразу ж, обвинувативши в шпіонажі, кинув у концентраційний табір тих, хто хоч чимось виявляв опозиційні настрої. Кравець випадково лишився на волі: його не було в Кленові, він гостював у родичів на селі. Що ж до Куріпи, то його викликали в поліцію і, прочитавши батьківське напучення, відпустили.

– Ви молодий, – сказав сивоусий, з пишними бакенбардами начальник поліції, що сидів у кріслі під портретом Франца-Йосифа. – Нам шкода вас і вашого майбутнього. Постарайтесь виправити свої помилки, інакше…

Начальник підніс до носа Куріпи товстий, пожовтілий від тютюну вказівний палець.

Куріпа, не відриваючись, дивився на палець поліцейського. Рука не ворушилася, рухався тільки перст – указуючий і застерігаючий. В ньому було щось символічне. І Зенон Куріпа зрозумів, що знову вскочив у халепу.

З поліції Куріпа вийшов з важким серцем. І цього разу йому не пощастило вибитися в «господарі життя». Ні серед аристократів, ні серед лібералів він не знайшов собі місця. Треба було шукати нові орієнтири на темному життєвому шляху.

Восени 1914 року російські війська взяли Кленов. На балконах, за старим, ще середньовічним звичаєм, жителі вивісили на честь свята килими. Натовп вітав стомлених, запорошених воїнів. Незабаром у крамницях з'явились об'яви: «Тут продаються найкращі російські товари з самої Москви».

Лесь Кравець розгорнув кипучу діяльність. Він брав участь у пікніках з російськими офіцерами, організовував благодійні обіди на честь російських солдатів, виступав на численних зборах «русофілів».

Куріпа уникав зустрічей з Кравцем. Від колишніх «симпатій» до Росії у нього не лишилося й сліду.

У пам'яті поставав погрозливий поліцейський палець. Куріпа не поспішав публічно висловлювати свої симпатії до росіян, роздивлявся, вичікував.

Події підтвердили вірність такої тактики. Російські війська залишили місто. Знову на вулицях зазвучала німецька мова, з'явилися вусаті угорські гонведи з широкими брязкотливими палашами, випещені гінденбургзькі офіцери, що дивилися на світ крізь монокль, вставлений у презирливо прищулене око. Колишня влада, міцна, готова витримати ще й не такі випробування, повернулася.

І, дивлячись на гладких, ситих коней німецької важкої кавалерії, на гармати, які, задерши в небо широкогорлі стволи, з гуркотом котилися на схід, слухаючи рокіт «таубе», що ширяли над дахами Кленова, Куріпа вирішив зробити важливий хід у життєвій грі. Він згадав про свої зв'язки з лібералами і прийшов до висновку, що ці зв'язки тепер можуть йому стати в пригоді, правда, зовсім не так, як він колись думав…

З прочитаних книжок Куріпа уявляв контррозвідку темною, похмурою будівлею з безліччю закутків, покручених переходів, де сновигають таємничі люди, ховаючи обличчя під низько спущеними крисами капелюха і високо піднятим коміром пальта.

Насправді все обійшлося далеко простіше. Солдат провів Куріпу у велику, добре мебльовану кімнату і чемно попросив зачекати. Така кімната могла бути приймальною лікаря, адвоката, а то й просто вітальнею в заможному домі. Шкіряні крісла навколо широкого квадратного стола, кілька ілюстрованих журналів на ньому, коричньовий диван, покритий білим полотняним чохлом, створювали обстановку, схожу на домашню.

Хвилин через п'ять Куріпу покликали в кабінет. Тонкий, хлюстуватий офіцер з напомадженим, гладенько зачесаним назад волоссям, від якого дуже пахло одеколоном, ледь підвівся з-за столу, відповідаючи на шанобливий уклін Куріпи.

– Курите? – спитав офіцер. – Прошу вас.

Зенон відкрив лаковану коробку з сигарами, не підозріваючи, що кришка посипана тонким шаром порошку і тепер на ній лишилися відбитки пальців «гостя». Коли Куріпа піде, відбитки перезнімуть, і вони залишаться в архіві контррозвідки.

– Чим можу бути корисним? – звернувся офіцер.

Куріпа глибоко зітхнув, готуючись до довгого пояснення. Настав вирішальний момент.

– Я – щирий патріот Австро-Угорщини, – промовив він заздалегідь обдумані слова, – і вірний підданий нашого монарха і тому вирішив повідомити вас про російського шпигуна.

Куріпа чекав, що офіцер щось вигукне від здивування чи радості, – хай навіть недовіри, у всякому разі якось висловить свої почуття. Але на обличчі офіцера не здригнувся жоден м'яз. Єдиний рух, який він зробив – потер тильним боком руки щоку, пробуючи, чи добре вона вибрита.

Куріпа знітився, замовк.

– Ну? – нарешті, спитав офіцер після хвилинної паузи.

– ІЦо? – не зрозумів Куріпа.

– Прізвище, прикмети, адреса.

– Лесь Кравець. Високий, блондин. Живе на хуторі, недалеко від села Маршлів.

– Кравець? – в очах офіцера промайнув ледь вловимий вираз жорстокості й злоби. Очевидно, прізвище було йому знайоме.

«Ага, – подумав Куріпа, – пройняло тебе все-таки». Але в наступну мить погляд контррозвідника знову став байдужим, нудьгуючим.

– Гаразд, перевірю, – сказав він. – Звідки ви дізналися про це?

– Від його брата, якого я зустрів у Кленові.

Офіцер підвівся, показуючи цим, що розмову закінчено.

– Ваші патріотичні і вірнопідданські почуття, – на обличчі офіцера ясно було видно, що він анітрохи не вірить ні патріотизму, ні вірнопідданству співрозмовника, – роблять вам честь, пане Куріпа. Ви одержите відповідну грошову винагороду. Сподіваюсь, ми ще зустрінемося…

І справді, через тиждень Куріпу викликали в контррозвідку.

Цього разу він зайшов у кабінет бадьоро і навіть трохи розв'язно, як давній знайомий. Але офіцер одразу зіпсував йому настрій.

– Нам відомо, що ви брали участь у гуртках, де провадилася шкідлива для уряду агітація. Вас навіть попереджала з цього приводу поліція, – сказав він. – Ви, звичайно, розумієте, що вчинки, на які ми не звернули уваги тоді, можуть бути зовсім інакше розцінені тепер…

Офіцер зробив невеличку паузу ніби для того, щоб дати можливість Куріпі повністю оцінити значення сказаного.

– Ви якоюсь мірою виправили свою помилку, вказавши на злочинця, – продовжував контррозвідник. – До речі, між нами кажучи, він не шпигун і буде суворо покараний лише для того, щоб настрашити інших. Справа не в цьому. Ви повинні скласти список тих, хто бував разом з вами і Кравцем на зборах антиурядових гуртків…

З цього часу Зенон Куріпа став штатним агентом австрійської контррозвідки.

… Про це свідчила папка, яку тримав на колінах «майор Генріх Штафф». Вона розповідала про численні злочини, що зберігалися стільки років у глибокій таємниці.

… Куріпа виявився саме тією людиною, яка була так потрібна начальникові «особливої службі» австро-угорської армії капітанові Максу Бінке.

Спочатку Зенонові давали дрібні провокаторські доручення, наказували стежити за тими, ким цікавилася контррозвідка. Він вештався по кафе і ресторанах, прислухався до розмов, часто сам брав у них участь, щоб лайнути «прокляту німчуру», розповісти новий непристойний анекдот про імператора Вільгельма II. Коли співрозмовник ловився на гачок, Куріпа знайомився з ним, втирався до нього в довір'я, сподіваючись напасти на слід таємної організації і, викривши її, прославитись. Як на лихо, «велика риба» не потрапляла. Антивоєнні настрої ширились серед найрізноманітніших кіл населення, і для Куріпи не становило великих труднощів знаходити свої жертви. Арештованих за доносами Куріпи розстрілювали, кидали до в'язниць, але все це була дрібнота, яка не приносила Куріпі жаданої популярності й авторитету серед колег і начальства.

І все-таки він мав добру репутацію. Капітан Бінке, безпосередній керівник Куріпи, відзначав його нещадність, рішучість, неперебірливість у засобах. Ось чому він рекомендував Куріпу в школу диверсантів у Берліні.

Ім'я, минуле, національність – усе зникало для тих, хто потрапляв у невеликий триповерховий будинок на околичній берлінській вулиці. Навіть зовнішність майбутніх шпигунів намагалися зробити безликою, сірою. «Ви повинні мати такий вигляд, щоб на день разів двадцять могли пройти повз ту саму людину і не привернути до себе її уваги», повчав своїх вихованців один з інструкторів школи шпіонажу Ганс Роттер.

Жили майбутні шпигуни в окремих кімнатах. Не тільки відвідувати один одного, але навіть розмовляти між собою їм суворо заборонялося. Дні минали у вивченні техніки диверсії, шифрів, фотографії, радіо.

Із школи колишній кленовський студент Зенон Куріпа вийшов «комерсантом Петром Безюком – канадським громадянином українського походження», його переправили в нейтральну Швецію, а звідти – в Канаду. Потім він поїхав в Америку.

У Нью-йоркському порту Куріпа став клерком однієї з торговельних фірм, йому доручили стежити за тим, які пароплави і коли прибувають у порт і відпливають з нього, чим їх навантажують. Відомості, зібрані ним, проходили через багато рук, але, кінець кінцем, потрапляли в німецький військово-морський штаб, а звідти – до командирів підводних човнів.

Куріпі щастило. Американська контррозвідка догадувалася про його існування, але піймати його не могла.

За ці роки в Куріпи виробилися професіональні навички шпигуна. Він був спритний, холоднокровний, швидко орієнтувався в обстановці і всією душею зневажав сищиків.

Поразка кайзерівської Німеччини приголомшила Куріпу, але ненадовго. В ті часи про нього вже знав сам «таємничий полковник» Вальтер Ніколаї – керівник німецької розвідки… Через довірених людей Ніколаї наказав Куріпі повернутися в Німеччину, жити на призначену йому пенсію і чекати дальших розпоряджень.

Дальші розпорядження не забарилися надійти з приходом до влади Гітлера. Куріпа побував на Балканах, у Чехословаччині, Франції, Туреччині. І скрізь, куди потрапляв син крамаря з-під Кленова, він приносив з собою зраду, злочинства, смерть. Шлях зрадника всюди позначався кров'ю. Кров'ю пасажирів, що загинули в пущених під укіс поїздах. Кров'ю робітників, що гинули на військових заводах, висаджених у повітря диверсантами. Кров'ю льотчиків, літаки яких зненацька розвалювались у повітрі. Кров'ю прогресивних діячів, убитих із-за рогу.

Коли Німеччина напала на Радянський Союз, Куріпа повернувся в місто, що давно перестало бути для нього рідним. Тут він став одним з головних таємних працівників гестапо.

…І ось тепер через безглузду загибель літака, через те, що не вдалося вчасно прикінчити льотчика, настав час розплати. Відомості, зібрані в папці, – точні і невблаганні, як обвинувальний акт. Куріпа знову й знову перечитував їх, а гладкий чоловік у цивільному не відриваючись дивився на нього, спокійно посмоктуючи сигару.

Поступово Куріпа почав заспокоюватись і тверезіше обмірковувати своє становище.

Для чого його викликали? Що від нього хочуть? Коли б його збиралися судити, то не починали б розмови, а цей невідомий згадав про «бесіду». Військовий суд короткий – це Куріпа знав добре. Ні, тут щось інше. Треба тільки дізнатися – що. Дізнатись і не дати маху.

– Я прочитав, – коротко сказав Куріпа, повертаючи. папку.

– Тоді почнемо розмову. Я можу дозволити вам послухати радіо і проглянути газети. Ви переконаєтесь, що гра ваших хазяїв програна. З ними не варто більше зв'язуватись. А я вам пропоную новий бізнес, далеко вигідніший, ніж той, який ви мали досі.

– Ну? – Куріпа почав догадуватися, в чому річ, і нахабнішав.

– Нам потрібна людина для важкої роботи.