Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

XVIII. МОЛИТОВНИЙ ДІМ

На околиці Енська стоїть одноповерховий будинок, обгороджений суцільним, пофарбованим у зелений колір високим парканом. Над хвірткою паркана дошка з грубо вирізаним з дерева зображенням сонячного диска, від якого на всі боки розходяться сім круглих, схожих на макарони променів. Це молитовний дім «слуг сьомого дня».

Майже цілий тиждень хвіртка щільно зачинена.

В суботу, надвечір, вона гостинно розчиняється, і потрапити за зелений паркан може кожний, хто захоче. Більше того, високий на зріст, сивобородий воротар зустріне відвідувача привітним: «Просимо заходити».

Ввійшовши у хвіртку, відвідувач побачить посеред широкого двору, трохи навскоси до інших будинків вулиці, молитовний дім – невелику, у формі правильного чотирикутника будівлю без вікон. Над дверима її прикріплено те саме зображення сонця з сімома макаронними променями. З двору відвідувач потрапляє просто в довгий зал, на стелі якого знову повторено зображення семипроменевого сонця. Стіни залу обшиті дошками. Природне освітлення замінюють сім світильників, кожен з яких пофарбовано в один з кольорів райдуги.

Одні з дверей молитовного дому звернені на схід, другі – на захід. Через східні заходять рядові члени «корабля» і випадкові гості. У димному полум'ї світильників сектанти стають обличчям до західного входу – чоловіки праворуч, жінки ліворуч – і співають духовний гімн.

Потім із західних дверей виходить» «керманич». Він звертається до «слуг» з довгою проповіддю на різні духовні теми. Після проповіді знову починають співати. Іноді буває, що на когось із присутніх, найчастіше на жінок, «находить святий дух» – сердешна починає кликушествувати.

Пізно ввечері, пожертвувавши хто скільки може на «корабель», «слуги сьомого дня» розходяться до наступної суботи.

… Одного суботнього вечора до хвіртки підійшов якийсь незнайомий чоловік, оглянувся. Воротар зустрів його, як і всіх, хто заходив у молитовний дім, люб'язним: «Просимо». Незнайомець кивнув йому і пройшов у молитовний дім.

У залі було задушно, тхнуло горілою оливою і потом.

Світильники чаділи – вгору тяглися тонкі струминки диму.

Співали гімн. Нестройні чоловічі й жіночі голоси тужливо виводили: «Тих, хто серцем не лука-а-вить…»

– Як гряде господь у день сьомий! – пролунав голос, і із західних дверей вийшов «керманич». Незнайомий чоловік здивовано вп'явся в нього очима.

– А Силаєв де? – тихо спитав він, нахилившись до сусіда, волосатого чоловіка, який, склавши руки на животі і розтуливши неохайного рота, тупо дивився на «керманича».

Волосатий незадоволено поглянув на незнайомця, пробубонів:

– Де йому місце, там і є – за гратами.

– А Капров?

– Вони один без одного жити не можуть.

– Брати та сестри! Улюблені чада корабля нашого!.. – почав проповідь наступник Силаєва.

Грубо розштовхуючи «слуг сьомого дня», випадковий відвідувач вийшов з молитовного дому. Більше йому тут нічого було робити.

Читач, звичайно, вже впізнав у незнайомцеві Павлюка. Досвідченість і обережність допомогли йому уникнути переслідування. Проїхавши робочим поїздом два перегони, він вийшов на одній із станцій, пересидів тут добу, пропустив експрес Київ – Енськ. Він знав, що у цьому поїзді його шукають. Чатують його і на вокзалі в Енську.

Прямим поїздом Павлюк взагалі не скористався, їхав з пересадками робочим. Зійшов на останній пригородній платформі перед Енськом, до міста дістався автобусом.

Прибувши в Енськ, Павлюк відразу пішов до будинку Силаєва. Довго стежив за ним. Оселя «керманича» здавалася нежилою – ніхто не заходив туди і не виходив звідти. Це збудило підозру, Павлюк зачув щось недобре. Вирішив спочатку піти в молитовний дім і там про все довідатися.

Арешт Капрова і Силаєва стривожив його. У Силаєва Павлюк сподівався знайти притулок. Тепер треба було швидко перебудовувати плани. Довелося звернутися до людини, з якою він мав зустрітись тільки перед від'їздом з Енська.

Цією людиною був рахівник автобази Тимошков, скромний, непомітний, непоказний на вигляд, але енергійний і наполегливий чоловік. Ще під час гітлерівської окупації Енська він збив «корабель» і умовив стати його «керманичем» Силаєва, якого фашисти випустили з в'язниці разом з іншими карними злочинцями. Тимошков на перших порах забезпечував секту грішми, без його допомоги вона не проіснувала б і місяця.

Саме за порадою Тимошкова, Капров у свій час почав скуповувати в іноземних моряків закордонні товари і спекулювати ними. Але це становило лише частину добре обміркованого плану. Одного разу Капров виявив у кишенях купленої у американського матроса пари штанів релігійні брошури антирадянського змісту. Прочитав їх, дав почитати Силаєву, а той – «надійним» людям. Потім з'явився і Павлюк – Блеквуд, який міцно тримав керівників секти у своїх руках. Сектантський «корабель» поступово перетворився на гніздо іноземних резидентів.

Тимошков і був тим невідомим спільником Павлюка, про існування якого підозрівали Грицай з Воробйовим. Коли Павлюк сидів у ямі, Тимошков уночі потай від Силаєва прокрався у флігель і забрав його великий чемодан. У чемодані були сховані два акваланги – апарати для підводного плавання. Павлюк і Тимошков мали намір використати їх під час втечі з Радянського Союзу.

Злочинці умовились зустрітися тільки перед втечею, щоб не наражати один одного на небезпеку. Але тепер, після арешту Силаєва, Павлюк змушений був звернутися до Тимошкова.

Відразу після того як Павлюк побував у молитовному домі, на міській дошці для оголошень з'явилася об'ява, в якій повідомлялося, що пропав собака породи тер'єр на кличку Цезар. Того, хто знайде собаку, просять привести його за пристойну винагороду, і вказувалася адреса.

Провисіло це оголошення недовге – чиясь рука наліпила на нього нове: «Шукаю кімнату для одинака. Плата за згодою. Звертатися: Головпоштамт, до запитання. Чумакову».

Так був установлений зв'язок між Павлюком і Тимошковим. Лист Павлюка до Тимошкова складався всього з двох слів: «Субота, двадцять». Про місце зустрічі вони домовилися ще перед від'їздом Павлюка у Кленів.

Сховавшись у натовпі, Павлюк чекав біля кінотеатру. Наближався початок сеансу, і людей біля входу ставало дедалі менше. Тимошкова все не було.

Нарешті, в яскравих вогнях кінореклами Павлюк побачив миршавого чоловічка середніх літ у благенькому пальті і зсунутій на потилицю кепці.

Не привітавшись, не промовивши жодного слова, Тимошков пройшов повз Павлюка. Дійшовши до рогу, озирнувся і, переконавшись, що Павлюк іде слідом, задріботів далі.

Йшли довго. Павлюк незабаром зрозумів, що Тимошков веде його в район, суміжний з портом. Відступаючи з Енська, гітлерівці тут висадили в повітря цілі квартали. Після війни руїни сяк-так розчистили, в уцілілих підвалах жили люди, яким поки що не було можливості дати краще житло в місті, дощенту зруйнованому фашистами. Були тут і такі, кого життя в руїнах цілком улаштовувало, – не треба було подавати документи на прописку.

До них належав і Тимошков. Він не мав сумніву, що його шукають, але тікати з міста поки що не міг – йому суворо було наказано дочекатися Павлюка, щоб переправити його з цінним документом за кордон. І Тимошков метався, як загнаний звір: він не наважувався знехтувати наказ хазяїв і разом з тим розумів, що будь-яке зволікання може коштувати йому життя. Він майже не виходив на вулицю, поки не смеркне, просиджував у своїй норі дні і ночі, боячись склепити очі; зводив пістолет, зачувши найменше шарудіння…

Коли супутники опинилися на Нижньо-Портовій вулиці, Тимошков сповільнив ходу, тихо скомандував:

– За мною! Мерщій! – і шугнув під дах, що ледве тримався на залізній балці. Павлюк зник слідом за ним.

У хаосі руїн блукали довго. Нарешті, Тимошков спустився в яму, оточену уламками. Відтягнув бляху, що прикривала вхід до підвалу. Обидва обережно ступали по слизьких східцях. Тимошков чиркнув сірником, засвітив лампу. В її тьмяному світлі Павлюк побачив убогу обстановку: зірвані із завіс двері, що заміняли стіл, брудний матрац у кутку, закурений бляшаний чайник і таку саму кружку біля діри, пробитої в димарі, – вогнища, де господар готував їжу.

– У вас тут не дуже комфортабельно, – кинув Павлюк.

– Зате безпечно, – відповів Тимошков. – Звідси кілька виходів. Один з них – колишня каналізаційна труба – дуже надійний. Спустившись у цю трубу, можна вийти аж у сусідньому кварталі. Взяти мене тут неможливо.

– Вас і так не розшукають у цих руїнах, хіба що з літака, – знизав плечем Павлюк.

Тимошков притишив голос. Неголене, пом'яте обличчя його, витяглося:

– Мені здається, що за мною стежать. Я зовсім втратив спокій…

Павлюк здригнувся, машинально сунув руку в кишеню, намацав пістолет. Спохватився, іронічно промовив:

– Якби за вами стежили, ви були б не тут, а з Силаєвим і Капровим. До речі, за що їх арештували?

– Не знаю, їх забрали зовсім несподівано. Певно, за спекуляцію. Я казав, що пора припинити, але вони зовсім осатаніли від пожадливості.

– Кепська справа. Ну та чорт з ними. Вони все одно мало що знають,

– Про вас не знають, ви – «загиблий Томас Блеквуд». А мене шукають, неодмінно шукають,

– Та вже, певно, не забудуть, – згодився Павлюк. – Ну, так що ж робитимемо далі? Я не хотів звертатися до вас, але довелось. Більше йти нікуди.

– Розумію, робитимемо те, що збиралися. Пароплав за нами, як умовлено, прийде лише наприкінці місяця. Акваланги я встиг сховати. Вони в повній цілості. Тепер нам треба узнати, коли в грот прибуде «Генерал Грант» і біля якого причалу ошвартується. Уночі ми підберемося до нього під водою. З борту пароплава, з боку моря, щоночі спеціально для нас спускатимуть канат.

Павлюк кивнув.

– Доведеться вдень ходити виглядати пароплав. Це робитимете ви.

– Я?! – на обличчі Тимошкова з'явилася ущиплива посмішка. – А ви відпочиватимете в цілковитій безпеці? Знайшли дурня! Це ви підете до пароплава. Вас тут не шукають, ви можете в будь-який час з'являтися на вулицях!

Тон його був настільки рішучий, що Павлюк здався.

– Ну добре, хай вам чорт!

– По продукти теж ходитимете ви, – категоричним тоном додав Тимошков.

Павлюк зрозумів, що заперечувати марно. Постійний страх перед арештом довів Тимошкова до краю. Він боявся всього, навіть власної тіні.

«Загалом він має рацію, – подумав Павлюк. – Ніхто не знає, що я тут».

XIX. СПИСОК ЗРАДНИКІВ

Це нагадувало гру в шахи. З тією різницею, що невірний хід у цій «грі» міг коштувати життя. Сам по собі арешт Павлюка особливих труднощів не становив. Але Грицай був певен, що документа злочинець з собою не носить, і схопити ворога – ще не означає добути список. А саме список, який допоміг би викрити не один десяток шпигунів у рясах, список, який відкрив би очі тисячам і тисячам щиро віруючих людей на діяння «святої церкви», лишався головною метою операції. Треба було вибрати такий момент для арешту ворога, щоб цінний документ був при ньому. Причому зробити це зненацька – Грицай побоювався якого-небудь трюку з боку злочинця.

Грицай і Воробйов провели немало годин разом, викурили не одну пачку цигарок і, нарешті, дійшли до спільного рішення…

… Надвечір Павлюк повертався з базару, куди ходив по продукти для себе і Тимошкова. Він купив усе потрібне, благополучно дістався до руїн і шмигнув у них. Раптом перед ним з'явився той, кого він найменше сподівався зустріти, – Дем'янко.

Завжди пам'ятаючи про небезпеку, Павлюк схопився за пістолет. Не виймаючи зброї з кишені, навів дуло на Дем'янка.

– Ви? – спитав приголомшено. – Ви?

– Я, – похмуро відповів Дем'янко. – Киньте пістолет, нічого поганого я вам не зроблю.

Тут тільки Павлюк помітив, що ліва рука Дем'янка висить на перев'язі. Молодий чоловік схуд, зблід і мав ще більш виснажливий вигляд, ніж тоді, коли вони вперше зустрілися в мансарді.

– Як ви сюди погранили? – стривожено запитав Павлюк, опустивши зброю. Проте руки з кишені не вийняв.

– Двічі проводив вас з базару, а сьогодні вирішив зустріти тут. Що не кажіть – спокійніше, – як і раніше, похмуро й грубо відповів Дем'янко.

– О, чорт! А чому на базарі? І чого це раптом ви в Енську?

– Про Енськ ви мені сказали, я не дурень, запам'ятав. А чого на базарі вас шукав? Де ж вас шукати ще? Продуктів у крамницях ми з вами не купуємо, продовольчих карток у нас немає.

– А коли б я не сам ходив, а когось іншого на базар посилав?

– І про це думав. Тоді мені одне – пропадати… Слухайте, нам треба поговорити.

– Про що?

– Багато про що.

Павлюк гарячково думав. «Триматися з Дем'янком треба обережно, відштовхувати його не можна: невідомо, що він зробить, коли йому звеліти забиратися під три чорти. Треба поки що зберігати видимість дружби».

– Я в поїзді познайомився з одним чоловіком, – сказав Дем'янко, ніби вгадавши думки шефа, – і тимчасово живу в нього. Сьогодні, виходячи з дому, залишив пакет і сказав, щоб його розпечатали, якщо я не повернусь, через тиждень. У пакеті описано вашу зовнішність і наші спільні «подвиги».

– Ну і йолоп ви! – вигукнув Павлюк. – Ідіть негайно назад і заберіть пакет.

– Нічого, хай полежить до якогось часу, – заперечив Дем'янко. – Так надійніше.

Він став знову нахабним і грубим, як під час першої зустрічі з Павлюком. Від колишнього беззаперечного послуху шефові не лишилося й сліду. Це знову навело на думку, що з Дем'янка після відповідної «обробки» міг би вийти кваліфікований розвідник. Але тепер про це пізно було думати. Дем'янко не викликав більше довір'я. «Як же він усе-таки врятувався? Щось тут не так, – думав Павлюк. – Треба якось здихатися його».

– Поки пакет там, я певен, що в безпеці, – відверто додав Дем'янко.

– З вами й так нічого не станеться, – заспокоїв Павлюк. – Кажіть: що вам треба?

– Тільки одне. Виконайте обіцянку і візьміть мене за кордон. Я чесно допомагав вам, будьте й ви чесні.

«Прикінчити? – міркував Павлюк, байдуже слухаючи Дем'янка. – А що коли він справді залишив пакет? Розпечатають, віднесуть у контррозвідку. Ні, до пори, до часу доведеться зачекати…»

– Як вам пощастило втекти з костьолу? – спитав Павлюк. – Де отець Іваньо? Що трапилося тоді нагорі?

Дем'янко опустив очі, щоб Павлюк не помітив вогника радості, який блиснув у них. Молодий чоловік зрозумів: Павлюк не проганяє його. Тепер треба дізнатися, де він зберігає документ…

– Що з отцем Іваньо, не знаю, – почав розповідати Дем'янко. – Виказав нас хтось із костьольного причту. Ввійшли чекісти через внутрішні двері. Я почув шум і обернувся. Передо мною стояли два солдати з автоматами. Решта кинулись вниз. Коли почалася стрілянина, один із тих солдатів, що вартували біля мене, побіг у підземелля. Другого я зумів збити з ніг. Він вистрілив і поранив мене в плече. Але мені все-таки пощастило втекти тим самим ходом, яким вони ввійшли в костьол.

Павлюк знизав плечем. Розповідь здавалася правдоподібною.

– А потім?

– У Кленові є жінка, яка за добрі гроші дала мені притулок, поки рана трохи затягнулась. Я знав, що залишатися в Кленові – значить загинути. Згадав про Енськ: більше їхати нікуди. Добирався сюди кружним шляхом, з трьома пересадками.

«Треба тримати його під наглядом, увесь час при собі, – думав Павлюк. – Зараз відпускати не можна, потім побачу, що робити далі».

– Ходімо, – сказав уголос. – Я ще раз переконуюсь, що на вас можна покластися.

«Покінчу з ним у самий останній момент, коли ніякі пакети з викриттям уже не будуть для мене страшні…» Тимошков зустрів Дем'янка з переляком і злістю.

– Ви збожеволіли! – накинувся Тимошков на спільника. – Чого це ви приводите сюди сторонніх людей?

– Він не сторонній, – огризнувся Павлюк, – Це мій помічник із Кленова.

У глибині душі Павлюк думав те саме, що й Тимошков: вести сюди Дем'янка не слід було. Але що він мав робити?

– Помічник, – в'їдливо просичав Тимошков. – Може, ви сюди ще й особисту секретарку приведете?

– Облиште, – спокійно відповів Павлюк. – Зараз не час для сварок. Невже ви думаєте, що я своєю головою дорожу менше, ніж ви своєю?

Хоч-не-хоч Тимошкову довелося замовкнути.

Існування цих трьох, таких різних людей, було нестерпно тяжким. Цілісінькі дні сиділи в брудній норі, серед руїн. По блясі, що затуляла спуск у підвал, лопотів холодний осінній дощ. У підвалі було страшенно вогко, а запалювати вогонь, поки не стемніє, Тимошков не дозволяв. Страх усе більше проймав його свідомість. Іноді здавалося, що він божеволіє. Зарослий попелясто-сивою щетиною, з каламутним, застиглим поглядом, Тимошков цілу добу міг сидіти мовчки, прислухаючись до посвисту вітру серед руїн, тримаючи пістолет напоготові.

Черв'як зневіри почав гризти і Павлюка. Тупий, бичачий спокій, вироблений внаслідок багатолітньої звички до небезпеки, почав зраджувати його. Виходячи разом з Дем'янком по продукти, він щоразу купував горілку. Пити відразу багато боявся, щоб не сп'яніти, не втратити розуму й сили. Горілку вживав невеликими порціями протягом дня. Від повсякденного пияцтва обличчя його набрякло, вузькі очі перетворилися на дві щілинки. Він теж страшенно боявся арешту, хоч не виявляв страху так відкрито, як Тимошков. Коли один з них лягав спати, другий у цей час чатував, уважно прислухаючись до найменшого підозрілого шуму. В разі небезпеки злочинці могли негайно скористатися одною з лазівок, підготовленою Тимошковим спеціально для втечі.

Дем'янко під час короткого побачення з Грицаєм мав повну підставу доповісти, що злочинці продумали все, зненацька арештувати їх просто неможливо.

Лежачи без сну осінніми ночами, прислухаючись, як тарабанить дощ по блясі, Дем'янко згадував усе пережите з того часу, як він вийшов з госпіталю і з'явився в кабінет до полковника Грицая. Часто думав про Богданну. Вона знову жила у матері, сподівалася, що Дем'янко незабаром повернеться в маленьку квартирку, повернеться не пожильцем, а членом сім'ї – чоловіком, «Бережи себе, – сказала дівчина, коли вони розлучалися. – Бережи себе…» Молодий чоловік усміхнувся. Що ж, він береже себе… як може…

Згадував про своє злиденне дитинство, голодну батрацьку юність, безнадійні блукання безробітного в капіталістичному Кленові. Щоб усе це повернулося, щоб Дем'янко й такі, як він, знову стали безсловесним «бидлом», стараються Тимошков і Павлюк, старались Іваньо й вовки в людській подобі з «бойовки» Довгого.

В думах і спогадах минала ніч, засинав він під ранок, а наступний день знову починався хрипким кашлем Тимошкова, похмільним басом Павлюка.

Ні Тимошков, ні Павлюк не довіряли йому. І Дем'янко відчував це. Коли б не попередження про пакет, Павлюк давним-давно прикінчив би свого «помічника». Тільки ця обережність рятувала йому життя. Але до якого часу?.. Молодий чоловік не знав і не міг знати. Він жив, як на лезі ножа, щодня, щогодини, щохвилини рискуючи собою.

Правда, останнім часом Павлюк почав відпускати в місто його самого, але Дем'янко догадувався для чого: щоб без перешкоди поговорити з Тимошковим. Тим часом довідатися, де сховано документ, Дем'янкові так досі і не пощастило. А запитувати він не хотів, боячись виказати себе.

Усе на світі має кінець. Настав кінець і їх томливому чеканню.

Одного разу Дем'янко, повертаючись з чергової експедиції в місто, ще на східцях у підвал крикнув:

– Прибув!

– Хто прибув, чого ви горлаєте? – напустився на нього Тимошков.

– Пароплав прибув – «Генерал Грант».

Пом'яте обличчя Тимошкова поступово почало вкриватися багровими плямами.

– Ви самі бачили?

– Сам.

– А в якій частині порту? – спитав Павлюк.

– Під Приморським бульваром, поряд з вугільного гаванню.

Павлюк підвівся:

– Піду подивлюсь.

– Ви мені не довіряєте? – Дем'янко вдав, ніби образився.

– Я й собі не завжди довіряю, – знизав плечем Павлюк. – Чому ж ви хочете, щоб я довіряв вам?

Години через дві повернувся.

– Так, «Генерал Грант», – відповів на запитливий погляд Тимошкова. – Сьогодні вночі спробуємо щастя… Витягайте підводні костюми.

Тимошков приніс чемодан, розкрив. У ньому лежали один на одному два акваланги.

– Нас троє, але коли Тимошков добереться до пароплава, я повернуся з його костюмом до вас. Вам доведеться почекати не більш як десять хвилин, – пояснив Павлюк Дем'янкові, який з цікавістю розглядав апарати.

Невідомо, повірив йому Дем'янко чи ні, але заперечувати не став.

– Зробимо так, – вів далі Павлюк. – Розвантажуватимуть пароплав удень і вночі. Простір навколо нього буде добре освітлений. Сусідній причал метрів за п'ятдесят, я добре розглядів його згори, з Приморського бульвару. Він завалений колодами, між якими є вузький прохід до води. Переберемося туди – з того боку найлегше підплисти до пароплава. Вийдемо з таким розрахунком, щоб потрапити в порт годині о четвертій – це найтемніша пора…

Ні Дем'янко, ні Тимошков не заперечували.

– Піду куплю горілки, – сказав молодий чоловік.

– Ідіть, – підтримав Павлюк. – Треба буде випити перед зануренням. Вода в морі тепер холодна.

– Безглузда ідея це підводне плавання, – буркотів Тимошков. – Невже не можна було придумати щось простіше?

– Що саме? – відповів Павлюк запитанням на запитання. – Придумайте, як інакше потрапити на пароплав? Може, піднятися трапом як почесні гості?

Дем'янко саме виходив з підвалу і тому не чув відповіді Тимошкова.

– Невже ви справді збираєтесь повертатися за цим молокососом? – спитав Тимошков.

Павлюк знизав плечем:

– Не будемо передчасно сушити цим голови. Побачимо.

Коли Дем'янко, повідомивши Грицая про плани злочинців, повернувся, Павлюк і Тимошков мирно розмовляли між собою. Але тільки-но він з'явився, відразу замовкли. Дем'янко зрозумів: говорили про нього.

Сонце повільно посувалося по небу. Коли воно зайшло, настали ще томливіші години – нічні. Дем'янко не знаходив собі місця: лягав, вставав, знову лягав – намагався заснути, курив. Павлюк, наче скам'янілий, нерухомо сидів у кутку. Тимошков ходив, дрібочучи ногами, від стіни до стіни.

Опівночі Павлюк вийшов. Повернувся з пласким металевим футляром. Нахилившись до чадної лампи, просунув у вушка на краях футляра міцну тясьму, повісив футляр на шию. Дем'янко зрозумів: у ньому документ.

– Пора, – сказав Павлюк. – Проклятий місяць. Ясно, як удень. – Повернувся до Дем'янка – Викиньте все це в каналізаційну трубу.

Убогі манатки житла Тимошкова полетіли в смердючий колодязь.

Нарешті, вирушили в дорогу. Добралися до місця, яке Тимошков приглядів ще раніше. Тут стіна, що оточувала порт, робила виступ, за яким можна було сховатися від сторонніх очей. Павлюк і Дем'янко висадили свого кволого супутника на гребінь стіни. Він глянув униз. Нікого. Подав руку Павлюкові, а коли той опинився поруч, разом витягли Дем'янка, і всі троє зіскочили із стіни.

Постояли, прислухалися. Від причалу, де розвантажували «Генерала Гранта», долинали гуркіт лебідок, дзвінкі голоси.

Переконавшись, що небезпеки нема, рушили далі: Павлюк попереду, за ним – Тимошков, позаду – Дем'янко.

Перетнули залізничне полотно, ступили на причал. Він увесь був завалений товстими колодами. Прохід між ними тягнувся паралельно причалу, лише в кінці повертав просто до води.

Дем'янко обігнав Тимошкова і пішов зразу за Павлюком.

– Куди ви? – засичав Тимошков. – Не лізьте наперед.

– Цсс! – цикнув на нього Дем'янко. – Потім поясню.

Обіцянки він так і не виконав.

Коли Павлюк повернув за ріг, перед ним виросли троє з автоматами наперевіс. В ту саму мить хтось стрибнув зверху, притиснув до землі Тимошкова.

– Стріляйте, Дем'янко! – крикнув Павлюк, сподіваючись у загальному сум'ятті сунути руку за пазуху і включити механізм, який спалить документ. – Стріляйте!

– Моє прізвище не Дем'янко, а Данилко, – не без іронії пояснив молодий чоловік, тримаючи Павлюка за руки і не даючи йому поворухнутись. – Вийміть у нього з-під сорочки футляр, товаришу Воробйов. Список зрадників там.