355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Усиченко » Вулиця Без світання » Текст книги (страница 7)
Вулиця Без світання
  • Текст добавлен: 31 октября 2016, 02:31

Текст книги "Вулиця Без світання"


Автор книги: Юрій Усиченко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Коли ввійшли до кімнати, Силаєв важко плюхнувся на стілець.

Викликали понятих, почався обшук. Підлеглі Воробйова оглянули, промацали, простукали геть увесь будинок від підвалу до горища, але ніяких слідів Блеквуда не знайшли. «Вилетіла пташка, – похмуро думав Воробйов. – Пізно я за це взявся».

Силаєв з тупою байдужістю дивився, як усе перевертають в його житлі. Десь у глибині олов'яних очей ховався страх.

Саме цей страх спонукав Воробйова зробити рискований хід.

– Ну, добре, – сказав Воробйов, коли обшук було закінчено. – Говоріть відверто, Силаєв. Де подівся іноземець, якого ви переховували під виглядом відлюдника?

Кілька довгих секунд Силаєв не відриваючись дивився на Воробйова. Потім голова його впала на груди, і він заридав. Повні, як у жінки, плечі його здригалися.

– Не хотів! Бачить бог, не хотів! – вигукнув він крізь ридання.

– Перестаньте, – з огидою сказав Воробйов. – Випийте води і розповідайте…

Секта «слуг сьомого дня» виникла в Америці в період колонізації країни. Заснував секту якийсь Джошуа Паркер, він же став її першим «живим богом». В умовах жорстокої боротьби за існування серед суворої, дикої природи і ворожих індійських племен більшість релігійних організацій того часу мала напіввійськовий характер. Такою була і секта «слуг сьомого дня». Ця секта ділилася на сімки, які дістали назву «кораблів», на чолі «корабля» стояв «керманич». Сім «кораблів» утворювали «седмицю», нею керувала «рада семи керманичів». «Рада» обирала «сім драконів». А над «драконами» стояв «живий бог», якого обирали із свого середовища «дракони». «Богові» підкорялись усі, він не звітував ні перед ким. У секті панувала надзвичайно сувора ієрархія і жорстока дисципліна: тільки за спробу заперечити хоча б «керманичеві» ослушника негайно вбивали, а згодом, коли звичаї пом'якшали, назавжди виганяли із секти. Всім іншим «слугам» якнайсуворіше заборонялося підтримувати з такими будь-які зв'язки, і шлях до секти закривався для непокірних назавжди.

Щождо «теоретичної» сторони, то вона у «слуг сьомого дня» завжди була туманною і плутаною. Вони вірили і в «кінець світу», і в «прихід Месії», відкидали всі без винятку існуючі релігії і вважали, що тільки вони «ідуть до спасіння». Але загальний зміст усіх цих туманних міркувань зводився до одного: виховувати в рядових членів секти беззаперечну покору, зневагу до життя, готовність умерти за першим наказом «керманича» і взагалі «старших». Це теж диктувалось інтересами воєнної боротьби колонізаторів проти корінних жителів – індійців, які не хотіли коритися загарбникам.

Минали десятиліття. Секти «слуг сьомого дня» поступово почали виникати і в інших країнах, в тому числі і в Росії. Однак «гаванню кораблів», «місцем перебування драконів», як і раніше, лишалась Америка. Там безвиїзно жив і «бог».

Військовий характер секта з роками втратила, але дисципліна і чиношанування лишались у ній колишніми. Все так само від кожного вступаючого до секти «слуг» вимагали присяги в беззаперечній покорі «старшим».

Такі самі порядки панували і в секті, створеній в Енську. Формально секта не підтримувала зв'язку із своїми заокеанськими єдиновірцями, насправді ж, нелегальний зв'язок існував.

Силаєв запевняв, що Капров, який відав фінансовими справами секти, спершу скуповував в іноземних моряків лише «товари» і перепродував їх з «націнкою». А потім якось так вийшло, Силаєв і сам не знав як, що разом з «товаром» почали надходити і книжечки релігійного змісту. Їх брали, читали…

– Ну, в цьому ми ще розберемося, – перебив Воробйов «керманича». – А навіщо вам потрібний був Ситник?

Припертий до стіни, Силаєв знехотя розповідав.

Капров, який часто зустрічався в «торгових справах» з Ситником, зрозумів, що він – «карась з добрим гаманцем». Розповів про це Силаєву. Той зумів познайомитися з Ситником, увійти до нього в довір'я. План Силаєва й Капрова був простий: залучити невдаху до секти і поступово обібрати.

Ситник, самотня, неврівноважена людина, все більше проймався містичними настроями, все з більшим довір'ям ставився до Силаєва, що вмів підкоряти собі людей слабкої волі. Вже через місяць Ситник за наказом «керманича» перевів частину своїх грошей з іменного вкладу на пред'явницький. Потім нового «слугу» умовили «прийняти подвиг» – засісти в підвал на три роки. А тим часом Силаєв і Капров мали надію загарбати всі його гроші.

Але ось з'явився чоловік, який зруйнував усі їхні плани.

Хто цей чоловік, звідки, Силаєв не знав. Першого разу він прийшов у молитовний дім з перекладачем і відрекомендувався Томасом Блеквудом. Залишаючи дім, сунув хазяїнові в кишеню пакет. Це був «сьомий лист» – найвища святиня для «слуг». Дає «сьомий лист» тільки «бог», тому власник «листа» діє нібито від імені «бога» і коритися йому треба, як «богові».

Увечері Блеквуд з'явився сам. В руках у нього був чемодан. У цьому чемодані виявився ще один – старий, потертий. Його Блеквуд лишив у Силаєва. «Керманич» хотів перевірити, що в чемодані, але він був замкнений. Наступного дня Блеквуд прийшов знову з перекладачем, потім знову сам.

Силаєв запевняв, ніби він довго відмовлявся допомагати Блеквуду, але той наполягав, загрожував смертю, і, зрештою, Силаєву довелося підкоритись.

«Ось тепер зрозуміло, чому цей сектант перелякався в ощадкасі, – подумав Воробйов. – Шахрайство з Ситником нічим особливим не загрожувало, він боявся, що викриється допомога Блеквуду».

Вирішили використати намір Ситника «прийняти подвиг». Силаєв сказав Ситникові, що місце для відлюдництва ще не готове, треба трохи зачекати. А тим часом у підвал замість нього поліз Блеквуд. Він просидів там довго, саме йому і зробив свій перший «візит» Жора Чередниченко. Потім Силаєв купив Блеквуду залізничний квиток і посадив його в поїзд…

– До якої станції квиток? – перебив розповідь Воробйов.

– До Вінниці, – відповів Силаєв. – Тільки він не туди їхав, громадянине начальник. Я чув, як він у довідковому бюро про поїзд з Вінниці на Кленів питав. Я вам усе, громадянине начальник, як на сповіді… Прошу відмітити і врахувати мої відверті признання…

– Далі.

Того самого дня, коли Блеквуд залишив Енськ, Силаєв повідомив Ситника, що «келія» приготована. Ситник навів порядок у себе в кімнаті, потім подався за місто і прибрав у своїй хатинці, затримавшись за цією роботою до вечора. Увечері до нього з'явився Силаєв з Капровим, і всі троє поїхали в молитовний дім. Ситник сів у яму, де сидить і досі.

– Запишіть: вранці туди треба послати лікаря, – наказав Воробйов своєму помічникові. – Боюсь, чи не релігійне божевілля в нього.

– Істинно, істинно кажете, громадянине начальник, – зразу підхопив Силаєв. – Хіба ж можна так…

Воробйов не витримав:

– А хто довів до цього! Ваша робота… На гроші його поласились… Розповідайте далі…

Дальша розповідь Силаєва була короткою. Гроші на пред'явницькі вклади Ситника обидва рази одержував Капров. За риск, зв'язаний з цією операцією, він брав дві третини суми, а третю віддавав Силаєву. Потім Капрова арештували. Силаєв довго мучився: шкода було кидати «даремно» гроші на третій книжці і разом з тим боявся йти в ощадкасу. Нарешті, зважився.

Боячись, щоб його не спіткала доля Капрова, «керманич» вирішив захопити гроші і втекти, кинувши сектантський «корабель» на волю бурхливих житейських хвиль. Трюк з телефонним дзвінком в ощадкасу був розрахований на те, що працівники карного розшуку, коли вони чекають «вкладника», повірять дзвінку і підуть. Оформивши всі необхідні документи для одержання грошей Ситника, Силаєв усе ж не хотів, щоб знали, хто забрав ці гроші.

– Ясно, – похмуро сказав Воробйов. – Усе ясно… Ну, громадянине Силаєв…

– Я до ваших послуг, – промовив, трохи підвівшись, «керманич». Круглі очиці його забігали, ловлячи погляд Воробйова.

– Ні, нічого, – відмахнувся Воробйов, розуміючи, що соромити Силаєва даремно, не така він льодина – Цей ваш… Блеквуд… Обидва чемодани з собою забрав?

– Один, тільки один, громадянине начальник. Старий.

– А другий, з яким він після «самовбивства» до вас з'явився?

– Не знаю, збагнути не можу, куди подівся.

– Не крутіть, Силаєв!

– От як перед богом, громадянине начальник! У підвал він з обома чемоданами вліз, а коли вийшов, дивлюсь – у руці в нього один.

– Не брешете? – насупив брови Воробйов.

– Громадянине начальник! – Силаєв скорчив ображену гримасу. Олов'яні очиці його жалібно закліпали. – Я перед вами – весь. Ані стілечки, ні крихточки не утаїв.

– Перевіримо, все перевіримо, – пообіцяв Воробйов, підводячись із стільця. – А тепер збирайтесь, громадянине Силаєв…

З арештом Силаєва «кепська справа» розплуталась остаточно. Стало зрозуміло, чому Блеквуд інсценував «самовбивство», яка роль у цій історії керівників сект і обдуреного ними Ситника.

«Існування секти, – міркував Воробйов, – промах у нашій ідеологічній та виховній роботі, з якого негайно скористався ворог. Завдає удар у слабке місце… Недарма Блеквуд був упевнений, що в Силаєві знайде спільника…»

«Кепська справа» розплуталась, але головне було ще попереду. Спільники злочинця, Снлаєв і Капров, були арештовані, а сам злочинець гуляв на волі, здійснював свої задуми десь у Кленові чи в іншому місті.

І Воробйов вирішив просити дозволу у начальства поїхати у Кленів. Він мотивував це тим, що, по-перше, хоче сам довести справу до кіпця, а по-друге, в нього більше шансів спіймати злочинця, ніж у будь-кого іншого – адже він одного раду бачив Блеквуда в порту, коли той сходив з теплохода, запам'ятав його і зможе впізнати навіть під час випадкової зустрічі на вулиці.


XIII. ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ

День хилився до вечора, коли за стіною почулися рипіння койки і хрипкий кашель. Павлюк, який давно прокинувся і лежав з розплющеними очима, зрозумів: його новий знайомий прочумався після ранкової пиятики. Після другої пляшки самогону Дем'янка зовсім розібрало. Він раптом знову почав виганяти Павлюка, лаяти, і той насилу втихомирив свого п'яного хазяїна. Сяк-так він уклав Дем'янка, потім вийшов у сусідню кімнату і теж ліг. Випив Павлюк мало, в голові тільки трохи наморочилось, і він міг добре обміркувати все, що сталося.

Чому за ним гнались?

Пояснити було неважко: по вулицях цілу ніч ходили патрулі, перевіряючи у підозрілих перехожих документи.

У той час, зразу після війни, нічний патруль ні в кого не викликав подиву. Не дивувався йому і Павлюк. Від таких зустрічей він не гарантований, треба тільки бути обережнішим і пильнішим.

Поступово його думки перескочили на інший об'єкт. Почав обмірковувати, як надалі поводитися з Дем'янком.

Павлюк був дуже високої думки про себе, йому подобалися люди, схожі на нього вдачею. Він анітрохи не розгнівався, коли Дем'янко хотів вигнати несподіваного гостя із свого житла, зовсім не турбуючись про те, що той потрапить просто до рук контррозвідників. Павлюк зробив би так само, бо завжди і скрізь думав тільки про себе. Брутальність Дем'янка теж подобалась Павлюкові. Викликала довір'я і розповідь про службу в дивізії СС «Галичина», про бездомні блукання, безпросвітне майбутнє.

«Саме такий суб'єкт мені і потрібен, – міркував Павлюк. – Дітися йому нікуди, служитиме надійно. Не боягуз, видно, шибайголова. Коли закінчу тут, спробую забрати його з собою, там його вимуштрують…»

Переконавшись, що сусід прокинувся, Павлюк увійшов в його кімнату.

Дем'янко сидів на ліжку, похмуро дивлячись перед собою.

– Тріщить голова, – поскаржився він. – Давно не пив. Ні з ким було, та й боявся: нап'єшся, заснеш – тебе і схоплять голими руками.

– Нічого, – заспокоїв Павлюк. – Тепер захищатимемо своє життя разом – надійніше.

Парубок глянув на нього, нічого не відповів.

Пам'ятаєте нашу розмову? – спитав Павлюк.

Пам'ятаю.

– Ну і?..

– Я не від того, щоб працювати разом з вами, але при одній умові – якщо ви допоможете мені втекти за кордон. Тут мене все одно колись посадять… Але я повинен знати, з ким маю справу.

– Узнаєте, – підбадьорливо кивнув Павлюк. – Про все узнаєте в свій час. А поки що ви повинні цілком довіряти мені і підкорятись.

Дем'янко мовчки, пильно дивився в очі Павлюкові. Дивився довго, не відриваючись. Здавалося, він хоче проникнути в найпотаємніші думки свого нового знайомого. Але вузькі, кольору спитого чаю очі Павлюка не виражали нічого.

Тоді Дем'янко встав, підійшов впритул до Павлюка, вихопив з кишені парабелум і, приставивши дуло до грудей співрозмовника, сказав чітко, розмірено, з холодною люттю:

– Добре, я обіцяю беззаперечно коритися і допомагати вам. Але майте на увазі, я прикінчу вас, коли ваша поведінка викличе хоч тінь підозри. Моє життя все одно пропаще. Запам'ятайте це раз і назавжди.

Павлюк скривив губи в посмішку. Попередження йому сподобалося: він теж не довіряв нікому і розумів це почуття в інших.

– Ну-ну, досить, заберіть пістолет. Зраджувати вас не в моїх інтересах. Виконуйте мої розпорядження, і все буде добре. А тепер ходімо.

– Куди?

– Одвикайте від запитань. Хіба своєму офіцерові ви ставили запитання?

– Добре, ходімо.

Мовчки одяглись і вийшли на вулицю. Смеркало.

– Ми йдемо в костьол святої Єліжбети, – пояснив Павлюк, за змичкою озирнувшись праворуч і ліворуч. – Там нас чекає один чоловік. Вірніше, чекає мене, про вас він нічого не знає, та дарма.

– У костьол, то в костьол, – байдуже відповів Дем'янко.

Людей у костьолі було небагато. Вони з'юрмилися навколо приліпленого до колони балкона, з якого отець Іваньо читав проповідь. Він говорив про найважливіший обов'язок кожного християнина – всіма помислами линути до бога.

Останній сонячний промінь падав з вузького верхнього вікна, прозорою золотавою стіною відокремлюючи священика од парафіян.

Павлюк пошепки сказав щось супутникові. Вони стали збоку, чекаючи кінця проповіді. Обличчя Павлюка виражало глибоку побожність і увагу до слів священика.

Дем'янко поглядав на молільників, намагаючись просто із цікавості розгадати, що спонукало кожного з них прийти сюди.

Бідно одягнена, худа бабуся, певно, безрадісна старість, самотність привели її в церкву…

Дві бистроокі веселі дівчини забігли в костьол подивитися на незвичне видовище…

Молода заплакана жінка в чорній сукні і чорній жалобній шалі сподівається пом'якшити молитвою горе від утрати близької людини…

Високий, стрункий дідусь з військовою виправкою. Релігія для нього – багаторічна звичка…

Товстогубий парубок, судячи з поведінки, дрібний злочинець…

Нарешті, проповідь скінчилась. Отець Іваньо зійшов з кафедри. Люди опустилися на коліна. Священик не поспішаючи осіняв їх широким хрестом. На Павлюка навіть не глянув. Він і Павлюк чудово розуміли один одного без слів і поглядів.

– За мною, – коротко скомандував Павлюк, коли отець Іваньо пішов у вівтар і молільники підвелися з колін. Він повів Дем'янка за колони, в боковий вівтар храму. Тут було темно, глухіше звучав спів хору.

Павлюк упевнено йшов у найвіддаленіший куток. Дем'янко помітив маленькі двері з кільцем замість ручки. Павлюк повернув кільце, натиснув на двері – вони відчинилися.

– Ідіть, – наказав Павлюк.

Вони опинились у вузькому, погано освітленому коридорі. Павлюк причинив за собою двері, і попрямував з Дем'янком довгим коридором. Увійшли в кімнату. Біля стола сидів Іваньо. Він уже встиг переодягтися в буденну скромну сутану. Не привітавшись, пильно подивився на Дем'янка. Той відчув, як мороз пішов поза шкірою. Здавалося, жодну, навіть найпотаємнішу думку не можна приховати від святого отця. Під час першої зустрічі з Іваньо Павлюк признався сам собі, що йому є чого повчитися у цього ксьондза. Про те саме подумав зараз і Дем'янко. Іваньо перевершував Павлюка не тільки хитрістю, нещадністю, їдкістю, а й розумом.

Якусь хвилину в кімнаті панувала гнітюча мовчанка, її порушив Іваньо.

– Хто це? – спитав він скрипучим, злим голосом, не відриваючи од Дем'янка холодних блакитних очей.

– Звати мене… – почав Дем'янко якомога спокійніше і теж дивлячись священикові прямо в очі, але Павлюк перебив його.

– Мій новий знайомий, якому я зобов'язаний порятунком…

І розповів про те, що сталося вночі, про минуле Дем'янка.

– Так, – голос Іваньо став трохи привітнішим, але погляд залишився підозріливим, недружелюбним. – Вчинок ваш похвальний… Ви віруючий?

– Бачите, святий отче… – запнувся молодий чоловік. – Воно, звичайно, віруючий, але взагалі, знаєте, війна…

– Треба вірити, – суворо сказав Іваньо. – Віра дає любов і ненависть… Підійдіть до мене.

Дем'янко виконав наказ.

– Сюди! – священик встав із стільця, підвів Дем'янка до стіни, на якій було прикріплене велике чорне розп'яття. Тіло Христа вигнулось на хресті в передсмертних корчах. – Повторюйте за мною… Перед лицем мого бога…

– … мого бога…

– Присягаюсь…

– Присягаюсь, – як луна, повторював Дем'янко. На мить йому стало моторошно від незвичної обстановки і незвичних слів. Присяга була короткою, вимагала цілковитої покори і лютої ненависті.

– … Смерть і вічна загибель на віки вічні, – з неповторною жорстокістю промовив Іваньо заключні слова присяги, що загрожувала відступникові страшною карою.

– … на віки вічні, – повторив Дем'янко.

– Пам'ятайте, – багатозначно сказав священик. Потім обернувся до мовчазного свідка цієї сцени – Павлюка – Ходімо в підземелля. Молодий чоловік залишиться нагорі, охоронятиме нас.

– Навіщо? – заперечив Павлюк. – Ми замкнемося зсередини і всі втрьох почнемо простукувати стіни.

– Дем'янко залишиться нагорі, – беззаперечним тоном повторив священик.

– Ну, як хочете, – знизав плечем Павлюк. – Не треба гаяти часу.

– Ви стоятимете тут, – сказав священик Дем'янкові, коли всі троє зупинились біля спуску в підземелля і Іваньо відімкнув двері. – Якщо в коридорі з'явиться хтось, дайте нам знати.

– Як? Крикнути? – спитав Дем'янко.

Священик вийняв з кишені маленький дзвіночок.

– Кинете його вниз по сходах, ми почуємо.

– А чи не краще мені бути біля входу в коридор? – заперечив Дем'янко.

– Для чого? – сердито запитав Іваньо.

– Коли прийдуть сторонні, я зустріну їх і зумію затримати, поки ви виберетеся з підземелля. А коли я залишусь тут, ви можете опинитись замкненими, як у пастці. Чи, може, з підземелля є ще вихід?

– Другого виходу немає, і ви, мабуть, таки маєте рацію… Зачекайте тут, – звернувся священик до Павлюка. – Я зараз повернуся.

Іваньо з Дем'янком пішли назад коридором. Іваньо показав на вузьке, як щілина, вікно.

– Звідси дуже добре видно всіх, хто з того боку підходить до дверей костьолу.

– Зрозуміло.

– А вас звідси ні бачити, ні чути не можна. Не відчиняйте дверей нікому, ні за яких обставин не виявляйте своєї присутності. Коли хто з'явиться, повідомте нас.

– Добре.

– Коли ми закінчимо, я вас покличу. Не відходьте од вікна.

– Добре.

Дем'янко притиснувся до стіни, не відриваючись дивився у вікно. А внизу, в підземеллі, говорили про нього.

– Не подобається він мені, – незадоволеним тоном зауважив Іваньо.

– Чому?

Іваньо дедалі більше починав дратувати Павлюка: священик тримався як старший, явно командував. Це злило Павлюка. Він вважав Іваньо за свого помічника і не хотів йому підкорятись.

– Я взяв його і я за нього відповідаю, – сказав Павлюк. – Нема чого вам у цю справу встрявати, святий отче.

– Я відповідаю за всі справи не менше, ніж ви, а може, й більше, – сердито заперечив священик.

– Більш, ніж я, неможливо – моя голова поставлена на карту, – знизав плечем Павлюк.

– А я, крім голови, рискую репутацією церкви!

– Ну, знаєте, – криво посміхнувся Павлюк. – Репутація вашої церкви серед місцевого населення за роки війни і без того…

– Не зважайте на слова мирян. Путі церкви доступні лише богові, – спокійно заперечив Іваньо.

– Як бог, то хай і бог, я погано розбираюсь у богослов'ї… А Дем'янко все-таки залишиться. Причин підозрівати його немає ні в мене, ні у вас.

– Мені він не до душі, У мене проти нього внутрішнє упередження.

– Я зовсім не вмовляю вас влюбитися в нього. Але він молодий, здоровий і навряд чи має уявлення про совість та інші дурниці. Такі люди потрібні не тільки тут… Дуже потрібні. Мені добре подякують, коли я привезу його з собою.

– Побачимо, – коротко сказав священик. – А тепер за діло.

Розшуки їхні поки що не дали ніяких наслідків. Павлюк обнишпорив і простукав усі стіни третьої камери, але будь-яких ознак тайника не виявив. Грубо обтесані камені, скріплені вапном, яке від часу теж перетворилося на камінь, щільно прилягали один до одного, ніде не було помітно тріщин, слідів того, що каміння зрушували з місця. Тому Павлюк й Іваньо вирішили шукати тайник в інших камерах, суміжних з третьою, – недаремно ж Пшемінський згадував про неї перед смертю.

Огляд камер зайняв багато часу, Павлюк присвічував ліхтариком, а Іваньо простукував стіни молотком. Потім вони мінялись – молоток брав Павлюк, а ліхтар – Іваньо. Жоден сантиметр не лишився неперевіреним.

Першим спасував Іваньо – він був менш витривалий, ніж Павлюк, який відзначався великою фізичною силою,

– Чи не досить на сьогодні? – спитав священик, опускаючи ліхтар і витираючи лоб тильним боком руки.

– Кінчаймо, – згодився Павлюк. – Хай йому чорт, тому Пшемінському. Не міг здохнути на хвилину пізніше. Скільки клопоту через нього.

– Авжеж, – сказав Іваньо. – Все це далеко складніше, ніж мені здавалось… І, можливо, ускладниться ще більше. Давайте порадимось тут, без Дем'янка.

Пошаривши в кишені сутани, вийняв поштову листівку, простягнув Павлюкові:

– «Дорогий пан-отче, – почав читати Павлюк. – Спасибі за запрошення, але приїхати я не зможу, заслаб. Живу, як і раніше, у тій самій хаті, що вам так подобалась, тільки вона така вже старезна, іншу будувати пора. Приїжджайте ви до нас, пан-отче, почастую вас медом. А як самі не можете – нехай хтось від вас приїде, і йому дам меду. Цілую ваші руки, пан-отче. Стецько». Це шифр?

– Пише один з «бойовки». Стецько – це його кличка. Я ж казав вам, що спробую зв'язатися з ними і дістати вибухівку! Так от я зустрічався з одним із них, він обіцяв принести тол. Але тепер, як бачите, треба їхати самому. І зробити це якнайшвидше – вони збираються переходити через Карпати, пробиратимуться в Західну Німеччину. Лиха година настала для них. Під час війни вони ще могли сяк-так переховуватись, але тепер…

– Як же їм вдалося послати листівку?

– Це не складна річ, уночі зайшли в село і кинули в поштову скриньку… Взагалі, – Іваньо злегка затнувся, видно, йому неприємно було признаватися в цьому, – взагалі вони можуть з'являтися в населених пунктах тільки вночі – для операцій.

Павлюк без пояснень зрозумів, про які «операції» йде мова.

– Недавно, – він далі Іваньо, старший з «бойовки», Довгий, наважився зайти в село по гроші, які йому повинні були передати від мене, і мало не загинув. Його занадто добре знають. З цих трьох тільки Стецько легальний – він лісник, живе сам.

– Хай їм чорт усім, – похмуро сказав Павлюк. – Як же дістати тол? Вам їхати по нього не можна.

– Я вже й сам думав, – погодився Іваньо. – Священик – особа примітна. Моя поява у лісника може викликати небажані пересуди.

– Я теж не хочу наражати себе на зайвий риск, – сказав Павлюк. – Наскочиш на перевірку – і пропадеш нізащо.

Помовчав, подумав.

– Давайте пошлемо Дем'янка.

Іваньо насупився.

– Повторюю ще раз: у мене до нього немає довіри.

– Облиште, святий отче!

– А як він викаже і Довгого, і нас?

– Ну, це вже вибачайте. Він не виказав мене в найзручніший для цього момент, коли патруль був поруч. Навіщо ж йому виказувати тепер, коли він зв'язаний з нами по руках і ногах? Де логіка?

– І все-таки…

– Жодних «все-таки»! – відрізав Павлюк. – Пошлемо Дем'янка.

Пан-отець дістав чотки, задумливо почав перебирати їх. Розмірений рух пальців допомагав зосередитись.

– Ну, добре, – нарешті погодився він. – Але з Дем'янком треба послати ще одну людину – для взаємного контролю.

– Кого?

– Мою парафіянку.

– Ви наважуєтесь вплутувати в такі справи жінку? Даремно!

– Це молода дівчина з дуже релігійної сім'ї і сама глибоко релігійна. Виховувалась у католицькому пансіоні, де її батько викладав математику. Він помер у війну, дівчина живе з матір'ю, обидві акуратно відвідують храм.

– Думаєте, цього досить, щоб довіряти їй?

Іваньо відповів не зразу. Білі пальці, перебираючи чотки, ворушились на чорному сукні сутани.

– Треба зробити так, щоб їй можна було довіряти, – священик швидше висловлював уголос свої думки, ніж відповідав Павлюкові. – Треба зробити так, щоб вона завинила перед радянською владою, і тоді дівчина мимоволі стане її ворогом…

«Правильно, – подумав Павлюк. – Дивиться далеко вперед».

– Довгий і його товариші не варті й копійки, вони вже своє відспівали, – сказав далі Іваньо, а крім них… крім них, у мене немає нікого.

– Ви маєте рацію, святий отче, – згодився Павлюк. – Цілковиту рацію. Залучимо дівчисько, а вона знайде інших… Хтозна, будуть вони нам потрібні чи ні, а може, й будуть. Ви мене переконали, хай їде з Дем'янком… Де живе Стецько?

– Біля села Воля Берецька, за Бродами.

– До речі, молода парочка, що вирушила в ліс на прогулянку, ні в кого не викличе підозри… Тепер ще одне. Треба знайти пристановище для Дем'янка. Його старе місце мені не подобається – наче пастка. У вас немає на прикметі?

– Візьміть його до себе, – порадив священик.

– Ні, – різко заперечив Павлюк. – У таких справах я досвідченіший за вас, святий отче. Я Дем'янкові довіряю, але поки що знати зайве йому не потрібно.

Подумавши трохи, Іваньо сказав:

– Поселимо його в Багріїв.

– У кого?

– У тих парафіян, про яких я вам тільки що казав. У них є вільна кімната, і пані Михайлина якраз просила мене підшукати їй пожильця.

– Тим краще. Там надійно?

– Цілком.

– Здається, про все домовились? Ходімо швидше нагору, а то вогкість тут до кісток проймає.

Піднялися сходами, зачинили за собою двері, Дем'янко стояв у тій самій позі, в якій його залишив Іваньо.

– Набридло? – співчутливо спитав Павлюк. Звернувся із запитанням лише для того, щоб показати Іваньо свою симпатію до молодого чоловіка.

– Дарма, – байдуже відповів Дем'янко.

– Не удавайте з себе скромника… Зараз святий отець поведе вас на квартиру, де ви житимете.

Дем'янко мовчки кивнув.

– Йдіть не поруч із святим отцем, а позаду, кроків за десять, – повчав Павлюк. – Наздоженете, коли він зупиниться біля під'їзду. На добраніч.

– На добраніч, – відповів Іваньо.

Священик подивився у вікно-бійницю. Переконавшись, що все гаразд, прочинив двері і випустив Павлюка.

Повернувшись на свою квартиру, Павлюк передусім викликав Торкуна. Шинкар увійшов, лякливо озираючись. З кожним днем він усе більше боявся свого пожильця.

– Як з автомашиною? – не вітаючись, запитав Павлюк. Він не хотів залишатися в місті жодної зайвої хвилини, після того як буде знайдено документ, і тому завчасно готував усе необхідне для втечі з Кленова.

– Є, підшукав, – поквапно відповів Торкун. – По сусідству живе один чоловік, ми знайомі ще з довоєнного часу. У нього був свій «мерседес», у мене – «фіат». Мій забрали німці, а він схитрував – розібрав машину на частини і сховав. Тепер його автомобіль знову на ходу. Машина старенька, не дуже комфортабельна, швидкість її невелика, але їздити можна.

– Дасть її вам?

– Коли завгодно… За гроші, звичайно. Плату заправив високу, але ж ви дозволили не скупитись?

Павлюк ствердно кивнув.

– Я йому сказав, що хочу поїхати в село по продукти для свого буфету – там вони дешеві.

– Правильно, – схвалив Павлюк. – Машиною керувати вмієте?

– Призи брав на аматорських перегонах. Та й шоферські права маю. Мені навіть пропонували вигідну роботу в гаражі, – з гордістю промовив Торкун.

Павлюк зневажливо глянув на нього.

– Що ж, улаштовуйтесь… Трохи пізніше, я вам дозволю…

…У цей час священик і Дем'янко входили в під'їзд п'ятиповерхового будинку в кінці вулички, що круто підіймалася вгору. «Колишній будинок для пролетарів у білих комірцях», подумав Дем'янко. «Пролетарями в білих комірцях» у панській Польщі називали інтелігентську бідноту; дрібних чиновників, учителів, службовців. Вони населяли ось такі величезні будинки з вузькими сходами, з кімнатами-коробками – мінімум вигод для мешканців і максимум прибутку для хазяїна.

Ліфтів тут, як правило, не було. Дем'янко помітив, що священик ступає із східця на східець легко, дихання його рівне. Подумав: «Здоровий пан-отець, як бик».

Зупинилися на п'ятому поверсі. Іваньо натиснув кнопку електричного дзвоника.

Двері відчинила дівчина років двадцяти. В жовтому світлі маленької лампочки Дем'янко розглядів кругловиде обличчя, біляве волосся і темні очі. Побачивши священика, дівчина привітно посміхнулася, гнучко, з неусвідомленою грацією молодості схилилась перед ним. Зловила його руку, поцілувала. Іваньо перехрестив дівчину, ледь посторонився, пропускаючи вперед супутника.

– Пан Дем'янко, син мого хорошого знайомого.

Дівчина простягнула руку.

– Богданна.

Молодий чоловік потис її теплу, міцну долоню. Увійшли в кімнату: фабричні меблі, кілька вишивок на стінах замість картин, портрет чоловіка з вусами стрілою, обведений жалобною смугою. «Батько, – догадався Дем'янко, переводячи погляд на Богданну, – у неї така ж м'яка лінія уст, опукле чоло, ямочки на щоках».

Літня жінка, що сиділа в кутку за в'язанням, швидко підвелась і теж схилилася під благословення священика.

– Пані Михайлино, ви просили підшукати вам хорошого пожильця. Пан Дем'янко саме такий.

У пані Михайлини втомлене і трохи смутне обличчя жінки, яка прожила нелегке життя. Незважаючи на це, в очах її часом спалахують такі ж веселі іскорки, як у Богданни.

– Дуже рада. – Пані Михайлина вимовляє слова м'яко, сердечно. – Сподіваюсь, вам у нас сподобається…

Так Дем'янко знайшов новий притулок. Йому відвели кімнату в кінці коридора, вона належала колись главі сім'ї. Мати й дочка займали дві інші…

Вдома Дем'янко бував мало – йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері. Цілі дні проводив у костьолі, охороняючи Павлюка та Іваньо. Проте обов'язки священика раз у раз одривали пан-отця від розшуків документа, і Дем'янко з Павлюком годинами чекали його у віддаленій кімнаті храму. Павлюк не міг приховати злості – час був дуже дорогий, а вони годинами сиділи без діла. Однак за настійною вимогою Іваньо, до «роботи» Дем'янка не залучав. У своєму недовір'ї до молодого чоловіка пан-отець залишився непохитним. Пробирались Павлюк і Дем'янко до костьолу якомога непомітніше, і навряд чи хтось із священнослужителів храму святої Єліжбети знав, що до Іваньо регулярно приходять сторонні люди.

Богданну Дем'янко майже не бачив. Дівчина працювала касиркою в заводській їдальні, приходила втомлена, відразу лягала спати. Зустрічаючись, обмінювалися короткими, незначними фразами, вона явно цуралася Дем'янка, вільний час проводила у себе в кімнаті за книжкою.

Зате з її матір'ю Дем'янко заприятелював швидко. Він цілі вечори просиджував з пані Михайлиною, слухаючи її розповіді про минуле, про чоловіка, про довге життя, яке промайнуло непомітно. В кімнаті так тихо, що навіть чути, як цокають спиці пані Михайлини.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю