Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

VIII. ЖИТІЄ ОТЦЯ ІВАНЬО

Отець Іваньо мав невеликий будиночок з садом і жив самотньо. Знайомства свого нікому не нав'язував, але й сусідів не цурався. Особливо охоче священик проводив час у товаристві дітей.

Вечорами діти часто збирались у нього в садку, і отець Іваиьо розповідав їм настільки ж цікаві, наскільки й спасенні історії про пригоди місіонерів у далеких країнах.

Люб'язністю в обходженні і різними дрібними послугами отець Іваньо зумів подолати серед мешканців маленької вулиці, де стояв його будиночок, ту недоброзичливість, яка глибоко вкоренилася в свідомості простих людей цього краю у відношенні до уніатських священиків – вірних слуг Ватікану. Звичайно, до служителів уніатської церкви нові знайомі отця Іваиьо загалом не змінили свого ставлення, але для нього робили виняток.

Навіть старий ворог церковників, запеклий безбожник Андрій Вершило визнавав, що отець Іваньо не підходить під загальну мірку. «Якийсь несправжній піп, – казав він, – горілки не п'є, ключниці не тримає… Живе тихо, якщо не в церкві служить, то в садку своєму порпається або дітям казки розповідає…»

Вершило й сам був не від того, щоб поговорити з «несправжнім попом», хоч і не хотів у цьому признаватися. Розмовляли вони здебільшого про майбутній урожай, про догляд за бджолами та інші такі ж невинні речі. Від бесід, зв'язаних з політикою, отець Іваиьо явно ухилявся, а на спроби Вершила піддати сумніву догмати святої віри і першоапостольської церкви відповідав делікатним мовчанням.

Ці бесіди завжди залишали в Андрія Вершила двоїсте враження.

– Наче нічого собі чоловік, – казав він і, помовчавши хвилину, додавав: – Правда, ще недавно у нас живе. Побачимо, що буде далі.

Дні мирного життя отця Іваньо спокійно минали один за одним. Коли священик ішов вулицею у своїй чорній, простого крою сутані і крислатому касторовому капелюсі, зустрічні чемно вклонялися йому, привітно, доброзичливо відповідаючи на його широку посмішку,

Павлюк вважав, що тільки він один знає справжнє лице Іваньо – крупного діяча греко-католицької церкви в Закарпатті, завзятого прихильника Ватікану, сповідника всіх приречених в його окрузі гітлерівцями на смерть. Нерідко після такої сповіді знову починались арешти, проливалася кров. Отець Іваиьо спритно робив те, що не вдавалося гестапівцям. З єзуїтською підступністю випитував у передсмертний час в якого-небудь засудженого окупантами до страти гуцула прізвища друзів, приятелів, «спільників».

Коли на фронті справи хазяїв пан-отця стали зовсім кепськими і Радянська Армія почала нестримно просуватися вперед на захід, Іваньо зник із Закарпаття. З'явився він у Кленові скромним священиком одного з храмів. Сусідам Іваньо розповідав, що жив раніше на Холмщині, і при потребі міг підтвердити свої слова офіціальними документами, виданими в канцелярії митрополита Шептицького, що містилась у Львові, на Святоюрській горі.

Серед «надійних людей», на допомогу яких розраховував Павлюк, отець Іваньо займав перше місце.

Зустрітись з Іваньо Павлюк вирішив у костьолі святої Єліжбети.

Величезний середньовічний храм був прикрашений з пишнотою, властивою уніатським і католицьким церквам.

Позолочена статуя Христа суворо дивилася на поодинокі постаті молільників. Свічки горіли тьмяним жовтуватим полум'ям, кидаючи теплі відблиски на холодний мармур стін. Голоси півчих то піднімалися до найвищих нот і дзвеніли десь угорі під куполом, то опускалися до низьких, рокітливих, ніби спадаючи вниз.

Павлюк увійшов у костьол, коли служба наближалася до кінця. Зачекавши трохи, попросив церковного служителя викликати отця Іваньо.

Священик поволі вийшов з бокового вівтаря, шукаючи очима того, хто його кликав.

Павлюк наблизився:

– Пан-отче, я хотів би висповідатись у вас.

Іваньо уважно глянув на незнайомця. Насторожений вогник майнув у його очах і згас, погляд знову став ласкавий, як завжди. Ця зміна не приховалася від досвідченого ока Павлюка.

– Ви пізнали мене, – сказав Павлюк, коли вони увійшли в сповідальню, схожу на високий ящик. – Ми зустрічались одного разу в приймальній гауляйтера України пана Еріха Коха.

Рум'яне добродушне обличчя Іваньо було спокійне.

– У мене погана пам'ять, – відповів він.

Павлюк чекав, що після цих слів Іваньо почне його розпитувати, але той мовчав.

Побачивши, що священик не схильний заводити розмову, Павлюк знизав плечем.

– Я хотів би поговорити з вами.

– Про що?

– Ви повинні допомогти.

– Кому?

– Тим, хто допомагає вам і, будемо говорити відверто, хто керує вами, пан-отче.

Іваньо мовчав, його довгі хижі пальці перебирали чотки – спокійно, методично.

– Чого ви мовчите? – не втримав Павлюк.

– Я чекаю, що скажете ви.

– А що я повинен сказати?

– Не знаю.

– З вами важко розмовляти.

Іваньо не відповів.

Павлюк змушений був поступитися.

– Я прийшов до вас з проханням.

– Обов'язок християнина велить мені допомагати ближньому.

– Навіть у тій справі, про яку я хочу вас просити?

Іваньо зустрівся поглядом з Павлюком. Чи то Павлюкові здалося, чи то насправді – священик зробив ледь помітний ствердний знак. Тільки тепер Павлюк зрозумів справжню причину вивертів отця Іваньо. Священик вів розмову так, щоб проти нього не було жодного доказу, кожне його слово мало подвійне значення.

Розгадавши тактику Іваньо, Павлюк відчув себе впевненіше.

– Ви даремно боїтеся мене, – сказав Павлюк. – На доказ можу навести ці слова. – Нахилившись до вуха Іваньо, він ледве чутно прошепотів кілька латинських фраз.

– З цього треба було й починати, – холодно й суворо сказав Іваньо, – а не гаяти марно час.

– Що правда, то правда, – згодився Павлюк. – Моя помилка.

– Ми не прощаємо помилок, – блакитні, трохи витрішкуваті очі Іваньо, завжди такі ласкаві і добродушні, злобно блиснули. Від цього погляду Павлюк мимоволі збентежився. Він знизав плечем і вибачливим, майже боязким голосом відповів:

– Я не те хотів сказати. Ви мене не так зрозуміли,

– Я зрозумів вас, – Іваньо говорив спокійно, багатозначно. – І зрозумів дуже добре. Ви прийдете до мене увечері, о десятій.

Іваньо сказав адресу, простягнув Павлюкові руку для поцілунку і, перехрестивши «висповіданого», розміреними кроками пішов.

Павлюк вийшов з собору приголомшений і злий. Він не міг простити собі, що проявив легкодухість перед священиком, таким тихим і добродушним на вигляд.

Рівно о десятій годині вечора Павлюк був біля будинку отця Іваньо.

Пряма вулиця, обсаджена вздовж тротуарів каштанами, губилася в темній далині. З вікна сусіднього будинку долинала пісня. Дівчина, що йшла назустріч Павлюкові, нарочито сповільнила холу, щоб послухати її.

Павлюк не любив пісень. Кинувши вслід дівчині підозріливий погляд, навмисне проминув хвіртку, на якій була прибита дощечка з вказаним Іваньо номером.

Тільки після того, як дівчина зникла, повернувся назад і, переконавшись, що на вулиці нікого немає, штовхнув хвіртку. Вона була незамкнена.

Вузькою, посипаною піском стежкою попрямував до будинку. Подвір'я майже все було засаджене квітами. Золоті кулі жовтіли в темряві. Трохи осторонь від доріжки шелестіли листям дубки. Жодне вікно в будинку не світилося.

Проте священик не спав. Тільки-но Павлюк обережно постукав у двері, як вони відчинилися.

Господар узяв гостя за руку і повів усередину будинку. Павлюк просувався в темряві, не розбираючи напряму, лише догадувався, що вони йдуть в одну із задніх кімнат.

Відпустивши руку гостя, Іваньо зробив кілька впевнених, незважаючи на суцільний морок, кроків. Клацнув вимикач. Павлюк примружився від раптового світла.

Вони стояли в невеличкій кімнаті без вікон. На підлозі насипана купка картоплі, в кутку, під стіною, – мішки з капустою і ще якимись овочами, посеред кімнати – винна бочка.

Іваньо сів на один з грубих непофарбованнх табуретів. Другий недбалим рухом ноги підсунув гостеві.

Павлюка здивував вираз обличчя священика. Обличчя було втомлене, майже змучене. Куточки рота опустилися, щоки обвисли, блакитні очі дивилися з тупою, похмурою злобою. Цілий день Іваньо змушений був носити маску ласкавості й добродушності і лише пізно ввечері ставав самим собою, давав собі відпочити, повертаючи обличчю його справжній вираз.

– Щасливо дійшли? – спитав священик. – Ніхто за вами не стежив?

Голос в Іваньо зараз теж був справжній – не єлейно-співучий, як удень, а різкий, деренчливий, похмурий.

– Ні, ніхто, – коротко відповів Павлюк.

Хоч Павлюк був дуже високої думки про себе, він не міг не визнати, що йому є чого повчитися в цього ксьондза.

Помітивши, як уважно Павлюк оглядає кімнату, Іваньо поспішив запевнити його:

– Місце надійне. Наріжна кімната з глухими. стінами. Крім нас, у будинку нікого немає, підслухувати нікому.

– Це добре. – Павлюк намагався відтягти вирішальну розмову, не знаючи, з чого почати її, як краще вплинути на цю дволику, безперечно хитру і небезпечну людину. – Дуже добре.

– Якщо добре, то переходьте до справи.

Гість спідлоба глянув на священика. Помовчав трохи, збираючись з думками, потім докладно розповів про мету своєї небезпечної подорожі.

Іваньо слухав уважно, не перебиваючи.

– Так, – сказав він, коли Павлюк скінчив. – Ви взяли на себе важкий хрест. Це зарахується вам перед церквою тут і перед богом там, – він подивився на стелю. – Ні в якому разі не можна допустити, щоб список потрапив до рук радянських властей. Це було б загибеллю для кількох десятків вірних католиків…

– …І дало б можливість довести зв'язок деяких ксьондзів з гестапо, – додав Павлюк.

– А це ще гірше, ніж загибель кількох десятків вірних синів церкви, які давно зреклися всього земного, – святенницьким тоном закінчив Іваньо.

Павлюк скоса глянув на нього.

– Так чи інакше, – промовив священик, витримавши відповідну паузу, – ваша місія – подвиг на благо церкви.

Павлюк знизав плечем.

– Почати цю місію мені допомогли люди, які ненавидять католицьку церкву всією душею. А втім, так само як і православну, магометанську, іудейську та всі інші.

– Хто саме?

– «Слуги сьомого дня». Чули?

– Мерзенна секта єретиків. Однак церква дозволяє для здійснення високих цілей використовувати навіть єретиків… Яку послугу вони для вас зробили?

– Завдяки їхній допомозі я для радянських властей мертвий, утопився.

Павлюк не мав наміру вдаватися в подробиці.

– З чого почнемо? – спитав він у святого отця.

– У мене є план підземелля. Я начебто знав, що він знадобиться, зберіг. Зараз принесу.

Незабаром він повернувся із згорнутим у трубку аркушем паперу. Струсив з нього пил, простягнув Павлюкові.

– Ось.

– Це нам допоможе, – задоволено сказав Павлюк. Присунувши табурет до високої винної бочки, він розгорнув на ній план.

У цю мить в глибині будинку пролунав різкий дзвоник.

– Нарешті, – з відтінком задоволення сказав Іваньо.

У Павлюка дзвоник викликав зовсім інше почуття. Він стривожено підвів голову, сунув руку в кишеню, витягнув пістолет.

– Це по мене, – заспокоїв Іваньо. – Мабуть, старій Ганні Матусяк зовсім погано, пора її висповідати.

Отець Іваиьо вийшов на ґанок, чути було, як він розмовляє з кимось. Увесь цей час Павлюк сидів зіщулившись, як звір перед стрибком, насторожено поглядаючи навколо і не випускаючи пістолета. Нарешті, отець Іваньо повернувся. В руках священик тримав пляшку, склянку і тарілку з маленькими бутербродами.

– Щоб вам було веселіше на самоті, – пояснив він і поставив вино й закуску на бочку поряд з планом. – Я скоро повернусь,

Павлюк знизав плечем.

– Добре. Чекатиму.

Сутана Іваньо прошелестіла в сусідній кімнаті, грюкнули вхідні двері, потім – хвіртка на вулицю. Тоді Павлюк сховав пістолет, налив вина і, відсьорбуючи із склянки, почав знову дуже уважно розглядати план, роблячи на ньому помітки шариковою ручкою.

Коли Іваньо повернувся додому, пляшка і тарілка були порожні, план, згорнутий у трубку, лежав на бочці. Павлюк сидів замислений і курив.

– Ви, я бачу, марно часу не витрачали, – Іваньо з посмішкою кивнув на порожню пляшку.

– Так, я докладно ознайомився з планом, – Павлюк удав, ніби не зрозумів натяку. – Ви його візьміть у костьол, він вам ще буде потрібен.

– Неодмінно… А зараз вам час іти.

– Боїтесь?

– Не можна, щоб вас знайшли в домі служителя церкви. Її інтересами не рискують…

– Так, ви масте рацію, – згодився Павлюк. – Підготуйте все в костьолі. Я ще тільки раз зайду до вас сюди. Всі наступні наші зустрічі вже відбудуться там.

– Згоден, чекаю вас у п'ятницю, опівночі.

Павлюк підвівся. Іваиьо теж встав, вимкнув електрику. Від раптової темряви у Павлюка попливли перед очима зелені кружала. Але священик чудово орієнтувався в цій темряві. Він узяв гостя за руку і повів. Безшумно відчинив двері.

– Тут ґанок, східці, – прошепотів Іваньо. – Потім підете стежкою прямо через сад аж до паркана. Він низенький, перелізете легко і опинитесь на колишній Бенедиктинській вулиці, тепер вона називається імені Стефаника. Шлях до центра міста – праворуч, вниз. – Зрозумів. Значить, опівночі. Прощайте, отче.

Невиразна тінь Павлюка розтанула в глибині саду, а Іваньо, лишивши двері напіввідчиненими, ще довго вдивлявся і вслухався в темряву ночі. Він стояв так хвилин десять. Тільки остаточно переконавшись, що нічний відвідувач вибрався із саду благополучно, замкнув двері…

IX. ПІДЗЕМЕЛЛЯ КОСТЬОЛУ СВЯТОЇ ЄЛІЖБЕТИ

Високий, стрункий скромно одягнений чоловік років сорока зупинився біля костьолу святої Єліжбети і почав уважно розглядати католицький храм.

На гаках, біля входу в костьол, висіли важкі чавунні ядра. За переказами, ними багато років тому турки обстрілювали храм, але ядра «язичників» відскочили од стін обителі католицького бога.

Чоловік підвів голову, з цікавістю розглядаючи вугласту башту костьолу, гострий готичний шпиль, потім не поспішаючи піднявся на паперть,

Головний вхід у костьол був зачинений. Чоловік постукав кулаком, почекав кілька хвилин. Глухий звук завмер. Навряд чи його було чути по той бік дверей, масивних і великих, як ворота.

Зрозумівши, що звідси всередину не пробратися, вік пішов навколо костьолу, сподіваючись знайти якісь інші двері.

І не помилився. В затишному куточку між двома статуями він побачив вузенькі двері, пофарбовані під колір дикого каменю стін. Розглядаючи їх, помітив на одвірку кнопку електричного дзвоника.

– На бога надійся, а електрикою користуйся, – пробурмотів він, натискаючи кнопку.

Наслідок був такий самий, як від стукання кулаком у двері. Чоловік знову натиснув кнопку. Цілковита мовчанка.

І раптом настирливий відвідувач відчув: за ним стежать. Він не зміг би пояснити, чому виникло це почуття, але не мав сумніву: звідкілясь крізь добре замаскований отвір його з ніг до голови оглядають дуже пильні, уважні очі, що не пропустять жодної дрібниці, постараються розгадати вираз обличчя, проникнути в думки.

Чоловік почекав з хвилину, потім натиснув кнопку втретє і розгублено затупцював на місці.

Нарешті, за дверима почулися неквапливі кроки, брязкіт ключів. Двері поволі безшумно розчинились.

На порозі стояв священик. Здавалося, він зійшов із сторінок старовинної книги, що прославляє діяння стовпів католицької церкви. Середній на зріст, з круглим рум'яним обличчям, блакитними, трохи витрішкуватими очима, він являв собою взірець християнської покори й привітності.

– Я священик цього храму, отець Іваньо, – промовив він. – Чим можу бути корисний?

Голос його, м'який і лагідний, повністю гармоніював із зовнішністю. Іваньо трохи схилив голову, начебто говорячи, що всього себе оддає в цілковите розпорядження відвідувача.

«Так, – подумав той. – Ксьондз не звернувся до мене із звичним в його лексиконі «сину мій». Значить, одразу догадався, що я не місцевий житель, а отже, і не католик… Дивиться ласкаво, а за поріг не кличе… З ним треба бути насторожі…»

Намагаючись надати своєму обличчю ласкавого виразу, відвідувач сказав:

– Моє прізвище Грицай. Я – інженер. Хотів би оглянути підвал – підземелля під храмом.

– О, прошу, прошу! – вигукнув Іваньо, не рухаючись з місця. Огрядна постать його заступила двері. – А навіщо це?

– Під час війни квартал потерпів від сильного бомбардування. Треба перевірити, чи не тріснув фундамент костьолу. Від цього може залежати цілість усієї будівлі.

– Прошу, прошу! – люб'язно повторив Іваньо, так само щільно загороджуючи двері. – У вас, звичайно, є відповідний документ од властей?

«Еге… Ксьондзові пальця в рот не клади – відкусить», подумав Грицай.

– Аякже, ось він.

Дістав а кишені папір, розгорнув, віддав Іваньо.

Священик уважно прочитав, подивився на зворотний бік – чи нема там чого, перевірив печатку, підпис, потім повернув документ Грицаєві і, підкріпивши слова люб'язним жестом, запросив:

– Ходімо.

Двері зачинилися, клацнув американський замок. «Швидко звідси не виберешся», подумав Грицай.

Довго йшли темним коридором, нарешті, опинилися в маленькій бідно обставленій кімнаті. Крім стола та двох стільців старовинної роботи, більше ніяких меблів тут не було. В кутку лежала купа темного ганчір'я.

Світло похмурого дня сочилося крізь вузьке стрілчасте вікно, не стільки розсіюючи сутінки в кімнаті, скільки підкреслюючи їх.

– Сідайте, прошу, – показав Іваньо на стілець і лише після того, як сів гість, сів і сам. – Чим я можу вам допомогти?

Іваньо поклав на стіл руки. Вони були великі, важкі. Хижі, довгі пальці весь час здригалися й ворушились, як змії. Грицай подумав, що руки викривають справжню вдачу Іваньо… І відразу ж священик сховав їх під стіл.

– Я не хочу вас турбувати, – чемно сказав Грицай. – Дайте план підземелля – от і вся ваша допомога.

Іваньо розвів руками. На його круглому обличчі відбився вираз жалю.

– У тому-то й біда, що плану в мене немає… Але я сам супроводитиму вас, – запобігливо додав він. – Я чудово знаю підземелля, покажу вам усе, зі мною не заблукаєте.

– Що ви! Що ви! – запротестував зніяковілий і розгублений Грицай. – Я не хочу вас турбувати, адже огляд підземелля триватиме не день і не два, робота копітка… До того ж, ви просто забули, план у вас.

Іваньо кинув пильний погляд на Грицая, але той дивився на нього щиро, простодушно.

Священик смиренно опустив очі, обличчя його знову стало звично ласкавим.

– Чому ви так думаєте? – з єлейною посмішкою спитав він.

– Не хотілося завдавати вам зайвого клопоту. Тому я намагався розшукати план в архіві. Мені повідомили, що під час евакуації міста фашисти вивезли документацію костьолу, але потім вона разом з іншими трофеями потрапила до наших військ і була повернена вам. Я навіть бачив вашу розписку про її одержання. Серед документів зазначений і план.

Грнцай промовив усе це надзвичайно люб'язною посмішкою.

Священик, як не силкувався, не міг розгадати, що в нього на думці і наскільки правдива його розповідь. Іваньо розумів, що далі відпиратися безглуздо.

– Якщо так, план, звичайно, десь тут. Посидьте трохи, я пошукаю.

– Будь ласка, коли вам не важко.

– Що ви, така дрібниця!

Грицай залишився сам. Навколо напувала гнітюча тиша. У всьому величезному храмі не чути було жодного звуку. Тільки з вулиці зрідка долинали різкі автомобільні гудки.

Грицай глянув на годинник – уже тридцять дві хвилини, як пішов Іваньо.

Нарешті, він з'явився, зніяковілий, добродушний, з ласкавою посмішкою.

– Мені так соромно, я мимоволі обманув вас. У моєму сані це непростимо…

– О, що ви! Пусте, – перебив його Грицай.

– Ні, ні, не втішайте мене. Це непростимо. Я повинен був перевірити всі папери, перш ніж запевняти, що плану немає. А він валявся на шафі – закинутий і забутий. У підземеллі ж тепер ніхто не буває.

Іваньо простягнув згорнутий в трубку аркуш паперу. Ніяких ознак пилу Грицай на ньому не помітив.

– Так на шафі, кажете? – ніби між іншим перепитав він.

– Атож, на шафі, тому я й забув про нього.

«Та ти ж ним тільки вчора користувався, – подумав Грицай, розгортаючи на столі план. – Ось і свіжі помітки шариковою ручкою».

Куточком ока він стежив за Іваньо. Священик, що не знав про помітки на плані, зблід.

Але за мить на обличчі Іваньо не лишилося й сліду від пережитого хвилювання.

– Значить, так, – замислено промовив Грицай, уважно розглядаючи план. – Спуск у підземелля тут гвинтовими сходами. Ось – коридор і окремі, не з'єднані між собою приміщення.

– Це колишні темниці в’язнів, – вибачливим тоном пояснив Іваньо. – Знаєте, середньовіччя, інквізиція, суворі звичаї… В одних камерах єретиків приковували за лікті до стіни на довгі роки, в інших – тримали на ланцюзі з чавунним нашийником.

Грицай напружив усі сили, щоб не виказати хвилювання ні рухом, ні вигуком. Зовні він був цілком спокійний, а думки снували швидкі й тривожні.

Хтось шукає в підземеллі те саме, що й він. Це видно з поміток на плані. Хтось іде попереду… І, можливо, вже досяг мети… «Дванадцять кроків по коридору», сказав ксьондз Пшемінський, вмираючи. Приблизно в цьому місці на плані чиясь рука поставила ледь помітну цятку. «Потім ліворуч», ось хрестиком помічено поворот, «третя камера і…» на плані вона обведена товстим колом. Виходить, невідомий теж!..

Грицай одірвався від своїх думок, почав прислухатися до розповіді Іваньо:

– Кажуть, що в підземеллі ще й досі з'являються привиди безневинно замордованих, чути стогони й брязкіт ланцюгів… А втім, – блакитні очі священика стали холодностальні, вп'ялися в Грицая з викликом і навіть погрозою, – ви ж матеріаліст і не вірите в потойбічне життя!

– Звичайно, – спокійно відповів Грицай, теж дивлячись прямо в очі Іваньо. – Я матеріаліст і не вірю в потойбічне життя.

Священик лагідно посміхнувся:

– Вірити чи не вірити – право кожного. Цілком правильно… Значить, я можу йти? Я проведу вас.

Вийшли в той самий коридор, яким прийшли сюди, але повернули не ліворуч, до дверей на вулицю, а в протилежний бік.

Коридор був темний, покручений. Грицай рахував повороти, двері, які траплялися на шляху. Він знав, що ці відомості потім згодяться..

Коридор упирався в дубові двері, окуті широкими залізними смугами. Товстелезний засув з замком-пудовиком міцно замикав їх. Виламати такі двері без спеціальних інструментів було неможливо.

Іваньо витяг в'язку ключів і встромив найбільший у щілину.

Здогад Грицая, що в підземелля недавно хтось спускався, підтвердився – замок відімкнувся легко. Не зарипіли і завіси дверей, коли Грицай та Іваньо відчиняли їх.

В обличчя війнуло затхлим, вологим повітрям. Попереду стояла густа, майже відчутна темрява. Навіть обриси предметів не можна було розпізнати в цьому суцільному, непроглядному мороці.

Отець Іваньо дістав з кишені сутани товсту церковну свічку, срібну запальничку і чиркнув коліщатком.

– Не треба, у мене є ліхтар. – Грицай дістав і ввімкнув потужний електричний ліхтар з рефлектором.

– Свічка не завадить, – священик все-таки засвітив її.

Яскраве біле світло ліхтаря вихопило з мороку вузькі без поручнів кам'яні сходи, навислі арочні склепіння, коридор, який губився в темряві. Століття виявилися безсилими перед камінням підземелля. Все тут було дуже старе, але міцне – воно не піддавалося впливу часу. Ніщо не змінилось у підземеллі з того часу, як цими сходами спускались інквізитори в чорних мантіях з капюшонами, що закривали обличчя; кати в коротких червоних камзолах; знесилені тортурами «єретики» – жертви релігійного фанатизму.

– Прошу вас, – люб'язним жестом Іваньо запропонував Грицаю спускатися першим.

Зійшовши вниз, Грицай повів променем праворуч, ліворуч. Похмурі міцні склепіння, кам'яні стіни, викладена білим плитняком підлога, з'їдені іржею залізні двері по обидва боки коридора.

Високо тримаючи над головою свічку, Іваньо впевнено спустився вслід за Грицаєм.

Першу помилку священик зробив там, угорі, коли віддав Грицаю план, навіть не глянувши на нього, не витерши поміток шариковою ручкою.

Другу тут, у підземеллі.

Опинившись поряд з гостем, священик мовчки повів його шляхом, про який казав перед смертю ксьондз Пшемінський.

Грицай з удаваним здивуванням поглянув на Іваньо:

– Дозвольте, куди ви мене ведете?

– Як куди?! – змішавшись відповів Іваньо запитанням на запитання.

Рука, що тримала свічку, здригнулась. Гойднулися скісні тіні на низькому склепінні.

– Я повинен оглянути підвал з самого початку, а ви йдете в глиб підземелля. Чого?

Але Іваньо вже оволодів собою, хитруючи, відповів:

– Звідти ближче до району, який зазнав бомбардування. Я думав, ви там почнете.

– Ні. Пробачте, але в мене є певна методика, якої я звик додержуватися.

– Прошу, як вам завгодно, – з удаваною байдужістю згодився святий отець.

«Хитрий, – подумав Грицай. – Хотів перевірити, чи піду я одразу до третьої камери. Певно, він знає про тайник Пшемінського і шукає його. Цілком очевидно, що шукає…»

Грицай взявся за діло.

Метр за метром освітлював променем свого яскравого ліхтаря склепіння, стіни, підлогу, пильно розглядав кожну тріщину. Коли тріщина була ширша за інші, засовував у неї тонкий стальним щуп, вимірював довжину її складеним метром, записував відомості в блокнот. Здавалося, він так поринув у свою роботу, що зовсім забув про Іваньо, який сидів на східцях і мовчки стежив за ним.

– Мати божа! – раптом тремтячим голосом вигукнув священик.

З глибини підземелля долинув стогін, спершу ледве чутний, потім голосніший. Глухий, невиразний, він пронісся під склепінням підземелля і завмер.

Рука Грицая рвонулася до кишені, в якій лежав пістолет. Але вже в наступну мить, зловивши на собі гострий, допитливий погляд Іваньо, він замість того, щоб сунути руку в кишеню, ляснув себе по боці, вражено вигукнув:

– Що це?

Священик підійшов до нього впритул і злякано прошепотів:

– Душі! Душі загиблих волають про відплату. Коли б ви знали, скільки крові безневинних пролито тут!..

– Облиште! – без усякого маскування, цілком щиро розсміявся Грицай. Трагічний тон священика не справив на нього ніякісінького враження. – Ви знаєте, що я матеріаліст і не вірю в загробні байки…

Стогін, від якого аж у душі холонуло, знову повторився. Іваньо перехрестився, забурмотів молитву.

– Ну, ну, – насмішкувато поплескав його по плечу Грицай. – Не хвилюйтесь. Ходімо подивимось, хто це подає голос.

Він спокійно попрямував коридором, освітлюючи його ліхтарем.

Іваньо йшов слідом за ним. Як тільки Грицай одвернувся, вираз страху одразу зник з обличчя священика. Кусаючи губи, він кидав сповнені люті погляди на широку спину супутника.

– Десь тут, – Грицай шарив променем ліхтаря по стіні. – Ага, так я й думав! Дивіться.

Промінь холодного світла уперся в невеликий отвір у стіні. Стогін долинав звідти.

– Своєрідна еолова арфа, – сказав Грицай. – Тут у вентиляційній трубі зроблено якийсь пристрій, що утворює звук, схожий на стогін, коли вгорі подме сильніший вітер. От і все – ніяких мертвих душ… Ці моторошні звуки, певно, входили до програми тероризації в'язнів підземелля.

Іваньо похитав головою.

– Не знаю, як в'язнів, а мене вони налякали дуже.

– Ось вам одна з переваг атеїзму, – з відвертою насмішкою сказан Грицай. – Атеїсти хоробріші.

Вони повернулися назад до входу.

– Може, ви підніметесь наверх, – запропонував Грицай. – Чого вам тут сидіти – в темряві й вогкості,

– Нічого. Мій обов'язок християнина велить мені не залишати вас самого в такому похмурому місці.

Грицай зрозумів, що Іваньо під нього не відчепиться. Але відкривати священикові справжню мету своїх шукань не хотів.

– Гаразд, тоді я швидко обійду коридор і камери, а потім, коли буде більше часу, візьмусь за діло як слід.

– Як хочете, – якомога байдужіше відповів Іваньо, марно намагаючись приховати свою радість. – Я з вами.

Оглянули центральний коридор, заплутані бічні ходи.

Коридор вів у великий зал з високою ребристою стелею. В центрі залу стояло квадратне підвищення з гладенько обтесаного каменю. В кутку – друге, трохи менше. За ним – камін.

– Зал судилища, – пояснив Іваньо. – В ньому допитували й судили єретиків. Ось тут, – показав він на центр залу, – сиділи судді-інквізитори. В тому кутку катували підсудних.

– Веселе місце, – пожартував Грицай.

Зовні недбало оглянув Грицай і третю камеру, де, за твердженням ксьондза Пшемінського, містився тайник з документами. Нічого підозрілого не помітив. Каміння ніде не зрушене, стеля теж ціла. Грицай полегшено зітхнув. Тепер він був певен, що невідомий, який розглядав план і зробив на ньому помітки, документів ще не знайшов. Треба його випередити за всяку ціну…

Години через три полковник Грицай сидів у себе в кабінеті, чекаючи лейтенанта Данилка. У двері постукали.

– Заходьте, – запросив полковник.

Молодий чоловік у цивільному костюмі відрапортував:

– Лейтенант Данилко за вашим наказом прибув.

– Здрастуйте. Сідайте.

Полковник стежив, як Данилко упевнено легко перейшов кабінет, сів у крісло.

– Ви були поранені в ногу? – спитав Грицай.

– Так точно, товаришу полковник.

– Загоїлась рана?

– Так точно. Нога працює навіть краще, ніж раніше.

Грицай посміхнувся. Він любив веселих людей і завжди відкликався на жарт.

– Знаєте, для чого я вас викликав?

– Ні, товаришу полковник.

– Розкажіть трохи про себе.

У лейтенанта було просте, на перший погляд, нічим не примітне обличчя. Але коли придивитися краще, привертала увагу чиста рівна лінія високого чола, уперто зведені брови, спокійні сірі очі. «Кажуть, сіроокі – чудові стрільці», подумав Грицай і запитав:

– Стріляєте влучно?

– Нічого… Призи брав, – відповів Данилко, трохи здивований запитанням, що не стосувалося теми розмови.

– Правильно. Військова людина обов'язково повинна вміти добре стріляти… Розповідайте…

– Народився я в дев'ятсот двадцять другому році в селі Борунів, кілометрів вісімдесят звідси на захід. Батько наймитував, я теж спершу був наймитом у куркулів, потім подався до міста. Роботи в місті не знайшов, перебивався як міг. Потім, коли Західна Україна стала радянського, я поступив на завод. Коли почалася війна, добровільно пішов в армію. Воював під Орлом, Сталінградом, визволяв Київ. Поранений під Ровно, був у госпіталі, тільки сьогодні вийшов.

– Так, – після короткої паузи сказав Грицай. Відчинив сейф, дістав якусь фотографію, поклав на стіл. – У вас є знайомі в місті?

– Ні, товаришу полковник.

– Знає хтось із ваших односельчан, де ви були ці роки, що з вами?

– Ніхто. Мати померла давно, батько – перед війною, родичів у мене немає, в село ні до кого не писав.

– У формі виходили за ворота госпіталю?

– Ні, ми в піжамах ходили, а сьогодні від вас принесли цивільний костюм і наказали прийти сюди в ньому.

Відповідаючи на запитання, Данилко дивувався дедалі більше й більше.

– Які мови знаєте?

– Крім рідної української, російську, звичайно. Польську знаю, трохи німецьку.

– Добро… Тепер слухайте уважно… Ви, певно, бачили тутешній костьол святої Єліжбети?

Данилко кивнув головою.

– У підземеллі під костьолом сховано важливий документ – список уніатських священиків, які напередодні польсько-німецької війни були завербовані гестапо і вірно служили йому до розгрому гітлеризму. Сьогодні я побував під костьолом, переконався, що список шукають вороги – цілком можливо, для того, щоб передати шпигунів новим хазяям.