Текст книги "Вулиця Без світання"

Автор книги: Юрій Усиченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

– А коли я відмовлюсь?

Товстун посміхнувся.

– Для цього ви надто розумні.

– Але все ж таки?

– Я передам папку до військового суду. Вам знайомий термін «воєнний злочинець»?

– Не лякайте, я не з полохливих.

– Знаю.

Помовчали.

– Що треба зробити?

– В одному із соборів Кленова, в якому, узнаєте, коли домовимось остаточно, лежить документ. Про зміст теж дізнаєтесь пізніше. Треба його добути і передати нам.

– І все?

– Все.

– Точно відомо, де зберігається документ?

– Не зовсім, доведеться пошукати.

– Я подумаю над вашою пропозицією.

– Згоден. Остаточна відповідь післязавтра.

– Гаразд.

Товстун добродушно посміхнувся, взяв папку:

– Тут ще буде дописано немало пікантних сторінок, правда?

Куріпа не відповів. Він не любив жартів, коли йшлося про серйозні справи.

IV. ПАСАЖИР З «ТУСКАРОРИ»

Теплохід «Тускарора» прибув у радянський порт Енськ надвечір. Морські шляхи тільки-тільки почали заново прокладатися після війни, торгових суден прибувало небагато, і «Тускарору», хоч вона була звичайнісіньким вантажним теплоходом, зустрічали навіть з деякою урочистістю.

На високому бетонному причалі, який фашисти не встигли знищити під час відступу з Енська, зібралися вільні від роботи моряки, вантажники і просто зіваки. До останніх належав і співробітник карного розшуку Воробйов. Він палко любив море і частенько у вільний час блукав по березі, вважаючи це найкращим відпочинком для себе.

Зручно примостившись на теплій від сонця чавунній тумбі, до якої кріплять причальні канати, Воробйов курив і з цікавістю спостерігав, як «Тускарора» обережно підтягує до пірсу своє довге тіло. Чорний, з білими надбудовами, жовтим димарем і щоглами, теплохід був красивий.

Метрів за п'ятдесят від причалу на «Тускарорі» спинили машину, теплохід почав нерішуче рухатися боком, потім шалено запрацював гвинтом, збиваючи каламутну піну, і, нарешті, притиснувшись усім бортом до причального бруса, що жалібно скрипнув, зовсім затих.

З берега залунали схвальні вигуки: капітан майстерно виконав складний маневр у незнайомому порту. У відповідь капітан зняв білий формений картуз, привітно помахав ним.

Як це часто бувало в той час, коли регулярні пасажирські рейси ще не відкрилися, «Тускарора» привезла не тільки вантаж. Коли з теплохода спустили трап і митники «відкрили берег», з борту пароплава зійшли на причал і попрямували до автомобіля з іноземним прапорцем на радіаторі шестеро чоловіків, по одягу і поведінці яких можна було визначити, що це не члени» екіпажу «Тускарори».

З цікавістю людини, якій нікуди поспішати, з професійною пильністю, що за довгі роки стала для нього звичкою, Воробйов оглянув кожного прибулого, відзначивши про себе і ту ледве вловиму невпевненість, з якою йшли вони, одвикнувши за час рейсу від твердої землі; і розмашисті жести рудого здоровила, що очолював процесію; і ледве примітний шрам на шиї невисокого кремезного чоловіка, що йшов за рудим; і манеру випинати губу у третього пасажира І багато інших, непомітних для звичайного ока дрібниць, що автоматично відкладалися в його свідомості.

Приїжджі сіли в машину. Вона чмихнула і помчала. Цікаві, що зібралися подивитись на швартовку «Тускарори», почали розходитися.

Воробйов теж пішов. Посидів на молі, задумливо дивлячись у сірувату далину обрію; перекинувся кількома словами з сивим дідом, що лагодив подертий «паук» – величезний сачок для ловіння риби; погодував чайок спеціально припасеною скоринкою хліба. Він пробув на березі не менш як дві години і повернувся додому дуже задоволений відпочинком, зовсім забувши про іноземців, що приїхали на «Тускарорі».

А іноземці тим часом відпочивали. Номерів у готелі не вистачало, і мандрівникам запропонували розміститися по двоє. П'ятеро без жодних заперечень погодились, але шостий рішуче запротестував:

– Прошу пробачити мені, – чемно, однак твердо заявив він, – я звик кілька годин на день проводити в молитві. Часом встаю помолитись і вночі. Присутність сторонньої людини в такі моменти для мене нестерпна,

– Містер Блеквуд, – намагався урезонити його перекладач, молодий червонощокий юнак, якого колеги фамільярно називали Димою, – потерпіть лише кілька днів. Пізніше будуть вільні номери, неодмінно будуть.

– Ні, – відрізав Томас Блеквуд. – Я можу поступитися чим завгодно, тільки не релігійними обов'язками.

Дима обернувся до адміністратора готелю, в присутності якого відбувалася розмова, і почав просити його:

– Може, знайдете, га, Мироне Михайловичу? Не хоче удвох жити, та й годі, хоч кілок на голові теши. Каже, молитися звик… Воно й справді. Коли в людини звичка така…

Адміністратор зам'явся.

– Є номерок, та…

– Що?

– Менший розміром, меблі гірші, вікно не на море, а у двір.

– Містер Блеквуд, номер є, але не такий комфортабельний, як приготовлені для вас.

– О! – задоволено відповів Блеквуд. – Я розумію, що перебуваю в потерпілій від війни країні, і на особливий комфорт не претендую.

– Ходімо, – сказав Дима.

Носильник узяв речі Блеквуда. Пробуркотів:

– Чемодани ледве піднімеш. І що вони туди кладуть?

– Щоб тобі роботи завдати, – пожартував Дима, – за тисячі кілометрів залізо везе.

Піднялися на третій поверх, чергова дала постояльцеві ключ.

– Я вам потрібен? – спитав Дима, коли внесли чемодани і Блеквуд розмістився в новому житлі. – Хочу подивитись, як улаштувалися ваші супутники.

– Будь ласка, йдіть, – сказав Блеквуд. – Чекаю вас завтра о десятій.

– Добре, до побачення.

Дима вийшов.

Блеквуд замкнув за ним двері, зняв плащ, сів у потерте плюшове крісло і, не поспішаючи, з насолодою закурив.

Синій дим прозорою смугою тягнувся до щілини у кватирці. Блеквуд дивився на нього, але не бачив його – він щось обмірковував.

Наступного дня, точно в призначений час, Дима ввічливо постукав у двері до Блеквуда. Іноземець уже чекав його. Запропонував сісти, почастував запашною єгипетською сигаретою. Дима не курив, однак з цікавості взяв сигарету, затягнувся і, закашлявшись, кинув її в попільницю. Тимчасом Блеквуд пояснював мету свого приїзду в Радянський Союз.

– Я один з членів Всесвітньої сектантської ліги. Маю достаток, який дозволяє мені не турбуватися про насущний шматок хліба і повністю присвятити себе справам, що не дають прибутку тут, але сторицею окупаються там, – Блеквуд підвів очі до стелі.

«Ханжа, мабуть, – подумав Дима. – Скільки іноземців бачив, а такого вперше».

– Ліга уповноважила мене зібрати відомості про становище сектантів в Європі після спустошливої бурі, що пронеслася по землі. Я побував у Франції, в Італії, тепер приїхав до вас…

Дима слухав з професійно-чемним виразом обличчя. Справи іноземця цікавили його мало. Після сигарети дерло в горлі, хотілося кашляти.

– Я прошу нас допомогти мені зв'язатися з місцевими сектантськими організаціями. Вони, безперечно, є у вас, – закінчив Блеквуд.

– Не знаю, – відповів Дима, – ніколи не цікавився. Зробимо так. В облвиконкомі є спеціальний відділ, він, здається, називається «Відділом у справах релігійних культів». Підемо туди, і там нам дадуть необхідні відомості.

– З охотою, – погодився Блеквуд.

– … Навряд чи знайдеться тут для вас багато роботи, – ледь посміхаючись, сказав Блеквуду в облвиконкомі літній сивіючий чоловік з променистими очима. – Взагалі віруючих у нашій країні з кожним роком стає все менше, а сектантів – і поготів.

– Так, я чув, – кивнув Блеквуд, коли Дима переклав ці слова. – Атеїзм у вас робить дивовижні успіхи… Скільки молитовних домів у місті?

– Два. Євангелістів і «слуг сьомого дня».

– Де живе пресвітер євангелістів? Сподіваюсь, мені дозволять з ним зустрітися? В присутності перекладача, зрозуміло. Я не знаю російської мови.

– Ви можете зустрічатися з ким завгодно – в присутності перекладача і без нього. Адреса глави євангелістів, – працівник облвиконкому вийняв блокнот, знайшов потрібний запис, – Червонофлотська, шість, прізвище його Грошенков.

Блеквуд дбайливо записав адресу, прізвище. Підвівся. Потім, ніби згадавши, попросив через перекладача:

– Скажіть, будь ласка, ще й адресу керівника секти «слуг сьомого дня». Може, заїдемо і до нього.

Прохання його було виконано. Блеквуд так само дбайливо записав і цю адресу.

Автомобіль, найнятий Блеквудом на цілий день, чекав біля під'їзду. Незабаром іноземець і перекладач опинилися на тихій вулиці біля старенького похиленого будиночка, в якому жив пресвітер місцевих євангелістів.

Грошенков – не такий старий, як підтоптаний, з блідим обличчям хворого на хронічну виразку шлунка – особливого ентузіазму під час зустрічі з єдиновірцем не виявив. Але на запитання відповідав докладно і відверто, чесно признаючись, що в секту входять тільки старі люди, молоді там майже зовсім немає, та й взагалі кількість віруючих з року в рік зменшується. Грошенков говорив, дивлячись не на Блеквуда, а на Диму, неначе скаржився. З обличчя його не сходив кислий вираз, і Димі спало на думку, що всі євангелістські справи, мабуть, осточортіли Грошенкову і пресвітер займається ними лише в силу багаторічної звички.

Коли вийшли від Грошенкова, Блеквуд недбало глянув на годинник і сказав:

– Знаєте що, час іще є, давайте заїдемо до цього, як його… – розкрив записну книжечку, – Силаєв…

… Силаєв відрізнявся од Грошенкова як зовнішнім виглядом, так і поведінкою. Це був чоловік років сорока, зовсім лисий, з жіночою опасистою фігурою, гладкими щоками і круглими олов'яними очицями під зморшкуватим м'ясистим лобом. Він справляв враження особи нерозумної, але хитрої. Розмовляючи, дивився тільки на Блеквуда і взагалі поводився так, ніби перекладач був неживою річчю, якоюсь машиною, що автоматично виконує покладені на неї функції.

– Скажіть йому, – почав Блеквуд, – що я репрезентую Лігу сектантів і знайомлюсь із становищем віруючих у вашій країні.

Дима переклав.

– Що ж, становище, – голос у Силаєва невиразний, бубонливий. – Всяке становище…

Дима чекав, що він скаже далі, але Силаєв, як видно, вважав свою відповідь досить вичерпною і мовчав.

– Чи багато віруючих відвідує молитовний дім «слуг сьомого дня»? – спитав Блеквуд.

– Відвідують, аякже, відвідують, – відповів Силаєв.

Після кількох запитань і «дипломатичних» відповідей стало ясно: Силаєв крутить, відверто говорити не хоче.

Першим зрозумів це перекладач, за ним – Блеквуд. Іноземець зауважив з легким роздратуванням:

– Тут моя бесіда менш цікава, ніж у містера Грошенкова. Ну що ж… кожний робить, як вважає за потрібне. Я не маю претензій.

Прощаючись, Силаєв руки перекладачеві не подав. У його погляді, зверненому до Блеквуда, Дима вловив запобігливість. «Якби не було мене, неодмінно попросив би. грошей», з огидою подумав він.

Коли виходили з кімнати, сталася невелика заминка. В дверях першим пропустили Диму. Силаєв жестом показав Блеквуду, щоб він ішов слідом. Але Блеквуд похитав головою і ввічливо посторонився, даючи дорогу хазяїнові. Той з люб'язною посмішкою зробив крок назад. Тоді Блеквуд ласкаво взяв його за стан і легенько підштовхнув уперед. У цю мить Силаєв відчув, що в кишеню його піджака прослизнув пакет. Вражений, Силаєв мало не скрикнув, але гість стиснув його руку І кинув на нього такий промовистий погляд, що керівникові секти на кілька секунд відібрало мову.

Провівши відвідувачів до ганку, Силаєв довго дивився вслід машині, аж поки вона не зникла за поворотом…

– У готель, – сказав Блеквуд, коли від'їхали од будинку Силаєва. – Дякую вам за послуги, мій молодий друже.

– Я вам ще сьогодні потрібен? – спитав Дима.

– Мій діловий день скінчився. Надвечір я зроблю невеличку прогулянку для моціону, на самоті, я так звик…

І Містер Блеквуд сказав правду. Повернувшись у готель після бесід з керівниками сект, він трохи відпочив. І потім, перемінивши денний, спортивного крою костюм на менш помітний, звичайного темного кольору, спустився в ресторан. Вечеряв довго, втупившись у тарілку, не піднімаючи очей.

Коли зовсім стемніло, Блеквуд розплатився і розвалькуватою ходою людини, що добре попоїла, вийшов з ресторану. Не кваплячись пройшов один квартал, другий, третій, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Здавалося, він прогулюється без певної мети.

Підійшовши до багатоповерхового будинку на малолюдній вулиці, Блеквуд зупинився біля під'їзду, дістав сигарету. Закурив. Пильно озирнувся навколо. Шмигнув у двері.

Швидко підіймався сходами, переступаючи через східець. Між четвертим і п'ятим поверхами знову зупинився. Нікого немає. Тихо.

Те, що сталося далі, забрало кілька секунд. Блеквуд зірвав з себе піджак, вивернув його на другий бік і надів. Тепер на ньому була груба, поношена куртка. Такі ж прості сині штани він виняв з-за пазухи і натягнув поверх своїх. М'який капелюх сховав у кишеню, дістав кепку, насунув на лоб.

З будинку вийшов чоловік, одягом схожий на робітника-портовика, матроса торгового флоту. З цього моменту містер Блеквуд став Павлюком.

Він ішов швидко, впевнено, як людина, що добре знає, куди їй треба потрапити і для чого саме. Півгодини швидкої ходи – і Павлюк опинився біля будинку Силаєва. Постукав тихо, уривчасто.

Загримів засув, двері відчинилися.

– Самі в будинку? – спитав Павлюк у Силаєва.

– Сам.

– Тоді поговоримо тут.

– Як вам завгодно, – Силаєв був трохи приголомшений перетворенням містера Блеквуда, але дотримувався колишньої вижидальної тактики – нехай відвідувач сам скаже, що йому треба.

– Почнемо з основного. Ось, – Павлюк вийняв товсту пачку кредиток, простягнув Силаєву.

Круглі очиці керівника загорілися хижою жадібністю. Павлюк зрозумів, перший хід зроблено правильно. Додав:

– Закінчимо справу – одержите ще.

– А яку справу? Яку? – забубонів Силаєв.

Натяк, що гроші дано недарма, трохи злякав його. Проте він уже не міг подолати пожадливості і тремтячими руками засовував пачку у внутрішню кишеню, від хвилювання не потрапляючи в неї.

– Ви прочитали листа, знаєте, від кого він, знаєте, що мені треба беззастережно коритися?

– Знаю, ваша милість,

Павлюк уловив у голосі Силаєва нотки невпевненості, сумніву. Знизавши плечем, несподівано. Сказав:

– Я теж дещо знаю. До війни ви сиділи у в'язниці за шахрайство. Вийшли, коли місто зайняли німці.

Силаєв не відповів.

– В роки окупації служили чиновником міської управи. Зараз живете під чужим прізвищем… Як бачите, нам з вами краще ладити.

– Та я що? Хіба я проти.

– Ото ж бо… Мені треба поїздити по країні, щоб без усяких там перекладачів і зайвих свідків дізнатися про становище сектантів у Радянському Союзі. Нічого страшного в цьому нема, я не розвідник, не диверсант. Допомагаючи мені, ви майже нічим не рискуєте… Вам треба зберегти деякі речі, які у вас залишу, і переховати мене на певний час, поки вщухне галас у зв'язку з моїм зникненням і мене перестануть стерегти на виїздах з міста.

– Це так, це потрібно, – підтвердив Силаєв.

– І потім, коли повернуся, ви дасте мені притулок.

– Важко, ой, важко, – забубонів Силаєв. – Людина не голка, де її сховаєш? У мене тут не можна – віруючі до мене день у день ходять, щоб бува не побачили. До когось би іншого повести…

– Ні! – різко перебив Павлюк. – Про мій приїзд ніхто не повинен знати.

– Атож, я те саме й кажу… В молитовний дім не можна… Просто не збагну, хоч в яму вас саджай…

– В яку яму?

Силаєв махнув рукою.

– Тут… один є. Подвиг прийняти хоче. Як схимник, так би мовити. На ділянці, де молитовний дім наш, флігельок стоїть. У флігельку підвал. Так він хоче у підвал сісти і три роки там просидіти – богу на славу, собі на подвиг.

Павлюк знизав плечем.

– Цікаво. А як же власті таку штуку дозволяють?

– У властей, ваша милість, без того клопоту тепер досить: місто німці зруйнували, жити людям ніде, води немає, трамвая немає… І потім, за законом, з ним нічого не зробиш, порядку він не порушує. Антирелігійній пропаганді свобода і релігії свобода. Тут лише переконанням можна, – пояснив Силаєв.

– Добре, – сказав Павлюк. – Відразу придумати важко. Завтра я з перекладачем відвідаю ваш молитовний дім. Непомітно передам вам записку, там буде сказано, що робити.

– Слухаю, ваша милість…

… Хвилин через сорок Павлюк опинився в закутку між двома сараями у великому дворі, пустинному й темному в цей час.

Вийшов із закутка містер Блеквуд.

V. САМОВБИВСТВО, ЯКОГО НЕ БУЛО

Воробйов давним-давно забув про іноземців, що приїхали на «Тускарорі». Однак згадати про них довелося. І згадати за незвичайних, навіть трагічних обставин.

Рано-вранці, ще до початку робочого дня, Воробйову подзвонили додому. Сталася подія, яку треба було негайно розслідувати. На березі мори, кілометрів за три від міста, знайдено речі й бумажник з документами іноземного підданого Томаса Блеквуда. Є підстави підозрівати самовбивство.

Коли підійшла службова машина, Воробйов уже чекав біля під'їзду. Хвилин за двадцять він був на місці події.

Його зустрів міліціонер, і вони разом попрямували до моря. Воробйов уважно роздивлявся навколо, намагаючись визначити, де він перебуває, щоб мати якнайточніше уявлення про всі обставини події.

Ліворуч від міста тягся піщаний пляж, ще безлюдний у цей ранній час. Закінчувався пляж косою, що утворювала невелику мілководну бухточку. До бухточки берег спускався вузькою лощовиною, а далі, праворуч, починався стрімкий обрив, під яким у воді й біля неї в хаотичному безладді валялися брили пористого жовтого каміння.

Воробйов і його супутник спустилися схилом лощовини до води.

– Прийшов він сюди увечері, але не раніше десятої години, – сказав міліціонер, показуючи на сліди, що вели до моря. – Надвечір ішов дощ, о десятій перестав.

Промокла земля підсохла, і відбитки підошов збереглися чудово, як на гіпсі. Воробйов оглянув їх, зміряв і лише тоді пішов до речей самовбивці.

На березі, набагато вище від лінії прибою, лежав сірий костюм і коричньові черевики. Штани, піджак, сорочка були дбайливо, по-магазинному, складені і притиснені масивним каменем. Черевики на товстій каучуковій підошві стояли рядочком, поблискуючи тупими носами. Все це виглядало дуже буденно: акуратна людина, що дбайливо береже свої речі, пішла купатися. Ось зараз вона вийде з води, почне розтирати себе рушником…

Але морська гладінь пустинна. Маленькі хвилі з легким шурхотінням набігають на берег і відступають, сяючи на сонці райдугою барв.

– Еге ж, неприємна історія, – зауважив Воробйов – І вигадає ж людина таке – топитися.

Нахилився, підняв маленький недокурок сигарети. Понюхав.

– Марка «Лакі страйк», американські… Що ж у кишенях?

– Ось, – міліціонер, що вартував біля речей, простягнув фанерну дощечку, на якій лежало майно самовбивці: носова хусточка, дві монети – п'ятнадцять копійок і гривеник, квитанція про сплату за номер у готелі «Центральний», пачка з-під сигарет «Лакі страйк», де залишилося дві сигарети, бумажник. У бумажнику листи, якісь папірці і документ на право тримісячного проживання в СРСР, виданий Томасу Блеквуду.

– Мундштук? – спитав Воробйов.

– Мундштука нема.

– Добре шукали?

– Звичайно, – з легкою образою відповів міліціонер.

– А годинник?

– Годинника теж немає.

– Дивно, – промовив Воробйов. – Годинник він міг, звичайно, забути, а от мундштук… Адже сигарету викурено через мундштук…

Воробйов узяв візу, довго розглядав фотографію на ній. Чітка пам'ять швидко відновила в мозку картину: порт, теплохід «Тускарора», шестеро іноземців, які йдуть причалом до автомобіля. Один з них – невисокий на зріст, плечистий, з добре загладженим пластичною операцією і все ж помітним шрамом на шиї – дивився зараз на Воробйова з фотографії.

– Ось воно що, – протягом сказав Воробйов. – А я його начебто знаю… Ну, гаразд, що ж далі?..

Нахилився і почав розглядати пісок.

– Так… Тут він роздягнувся, склав речі, залишився в самій білизні. Чорт! Зовсім незрозуміло. Людина топитися надумала, а перед тим на березі чекає, доки тіло охолоне, застудитись боїться. Бачите, сліди вдавилися. Не менше двох хвилин стояв.

Біля берега дно заросло темнозеленою морською травою. Каміння, покрите нею, стало безформним і слизьким. А верхівки його над водою зберігали свій природний колір яєчного жовтка з молоком.

На одному з каменів, гострий зуб якого випинався з води за півметра від берега, Воробйов знайшов те, що перетворило його здогад на певність.

– Дивіться! – вигукнув він і в азарті кинувся, не роззуваючись, до каменя. – На камені шматочки жовтої шкіри. З такої роблять чемодани. Очевидно, Блеквуд ніс чемодан і, послизнувшись, черкнув об камінь або, опустивши чемодан надто низько, зачепив ним за кам'яний зуб.

Воробйов зібрав дорогоцінні жовті шматочки шкіри, поклав у паперовий пакетик. Тільки після цього він зняв туфлі і вилив з них воду.

– Оце так видовище! Входить чоловік у воду в самій білизні, з чемоданом, годинником на руці і мундштуком у зубах – топитись зібрався. Думає, дурніших за себе знайшов… Рушайте, товариші, берегом праворуч, а я піду ліворуч. Десь недалеко він повинен вийти з води.

Воробйов не помилився. Не встиг він пройти й сотні метрів уздовж пляжу, як натрапив на ланцюжок слідів. Розміром і формою вони були точнісінько такі, як ті, у бухточці… І так само, як ті, вели у воду, а не з води. Так принаймні подумав би недосвідчений спостерігач. Але Воробйов одразу встановив по сильно вдавленій п'яті, що «утопленик» вийшов з води спиною вперед. «Хитрий і передбачливий», подумав він.

Воробйов пішов по слідах, і вони розповіли йому все так докладно, начебто він сам був присутнім під час мандрівки Томаса Блеквуда, який спершу «втопився», а потім знову «народився» з морської піни.

Підійшовши до міліціонерів, Воробйов наказав викликати собаку-шукача і спробувати прослідкувати, куди подався «самовбивця» з пляжу, а сам поїхав у місто…

Номер готелю, зайнятий Блеквудом, з учорашнього вечора стояв порожній. Чергова по поверху розповіла, що пожилець, узявши з собою шкіряний чемоданчик, пішов о десятій годині, як тільки перестав дощ. Одягнений він був у сірий костюм. Блеквуд взагалі мав звичку регулярно ходити для моціону години дві-три по вулицях. Інколи він брав з собою чемоданчик. Для чого – невідомо.

Не набагато більше розповів Воробйову і перекладач Дима. Він описав зовнішність Блеквуда, розказав про його відвідини євангелістів та «слуг сьомого дня». Згадав про відмову Блеквуда жити удвох в одному номері і слова носильника про важкий чемодан.

– А в цьому ми зараз переконаємося, – зауважив Воробйов на останнє повідомлення Дими. – Товаришко чергова, відімкніть, будь ласка, номер.

Покоївка встигла вранці прибрати кімнату, і житло Блеквуда виглядало тепер так само, як і будь-який номер такого ж типу в першому-ліпшому готелі – безлико, не відбиваючи звичок, смаків і нахилів свого мешканця. Високе вікно з шовковою фіранкою кремового кольору і плющовими шторами, ліжко, заслане пушистою ковдрою, круглий лакований стіл, крісло, м'які стільці. На вішалці легкий плащ з прогумованого шовку, костюм, у комоді трохи білизни. «Пішов без плаща, хоч дощ тільки-но перестав і міг початися знову, – подумав Воробйов. – Не захотів обтяжувати себе зайвою річчю».

У кутку стояв великий товстопузий кофер.

– Не пам'ятаєте, скільки чемоданів було у Блеквуда? – спитав Воробйов у Дими.

– Здається, два. Цей і другий – менший.

– Той він з собою взяв, – додала чергова.

Воробйов підійшов до кофера, підняв його однією рукою.

– І він вашому носильникові здався важким?

Дима і чергова здивовано перезирнулись.

– Нашому дяді Васі сили ніколи не бракувало, – відповів Дима.

Воробйов кивнув.

– Справа ясна.

Близько полудня Воробйов міг сказати, що загальне уявлення про подію у нього вже є.

У своєму донесенні старший оперуповноважений Воробйов писав:

«… Усе відбулося, очевидно, так: з готелю Блеквуд вийшов близько двадцять другої години і попрямував до моря. В цей пізній час, після дощу, на березі не було нікого. Місце для «самовбивства» Блеквуд приглядів заздалегідь і тепер ішов у темряві впевнено, точно дотримуючись напряму.

На березі Блеквуд викинув з мундштука недокурок сигарети марки «Лакі страйк», роздягся до білизни, поклав речі якомога далі од води, щоб їх не змило, коли почнеться прибій. Годинника не зняв, вважаючи, що він ні в кого не викличе підозри, бо тепер у багатьох є годинники іноземних марок. Мундштук теж залишив – курці, як правило, звикають до своїх мундштуків та люльок і неохоче розлучаються з ними. Бумажник поклав у кишеню піджака. Серед записок, знайдених у бумажнику і перекладених на російську мову, виявився «передсмертний лист» Блеквуда, переклад якого додаю. В своїй смерті він просить нікого не винуватити, бо нібито самовбивство його викликане розчаруванням у релігійних ідеалах, яке почалося в нього давно.

Місце Блеквуд вибрав дуже мілке. Відійшовши од берега метрів на п'ять-шість, він обігнув косу, пройшов ще метрів сто вздовж пляжу і вийшов на берег спиною вперед, намагаючись цим створити видимість, ніби сліди належать комусь з тих, що тут купалися.

Дійшовши до пляжної лавочки, сів, вийняв з чемодана костюм, одягнувся і взувся. В задирці погано обструганої лавочки знайдено волоконця вовни темного кольору, низької якості, можливо, вирвані з костюма Блеквуда. По відбитках на піску вдалося встановити і зразок взуття Блеквуда. Це військові черевики американської фірми «Броунз і К°», такі привозили нам під час війни за ленд-лізом. Носи і підбори їх підбиті підковами. Сидячи на лавочці, Блеквуд курив з того самого мундштука радянські сигарети «Верховина». Потім пішов. Собака-шукач довів до трамвайної зупинки маршруту номер 9. Тут слід зник.

У готелі пощастило встановити: у Блеквуда були якісь справи, що не терпіли свідків. Він категорично відмовився жити, навіть перебути кілька днів в одному номері з кимось із своїх супутників, хоч на пароплаві «Тускарора», що привіз їх сюди, пасажири були розміщені по троє в одній каюті. Блеквуд заявив, що стороння людина заважатиме йому під час молитви. Проте супутники його одностайно твердять, що на пароплаві не бачили, щоб він молився.

Носильник готелю громадянин Костюков В. М. повідомив, що у Блеквуда було два чемодани, причому один із них – дуже важкий. У номері знайдено лише один напівпорожній кофер. Це дає підставу припустити, що Блеквуд привіз речі, які хотів зберегти в таємниці навіть від своїх супутників, і саме тому відмовився од сусіда по номеру. Він побоювався, щоб такий сусід випадково не побачив їх у чемодані. Звертаю вашу увагу на порушення митних правил. Мені вдалося встановити, що багаж Блеквуда був увезений як дипломатичний і тому не підлягав митному огляду. Тільки в готелі його передали справжньому власникові.

За кілька днів, прожитих у готелі, Блеквуд зумів винести частинами привезені речі і сховати їх у невідомому місці чи передати невідомим особам. Що це за речі, і досі невідомо. На внутрішній стіні кофера я знайшов масляну пляму завбільшки з копієчну монету. Хімічний аналіз показав, що це рушничне масло. Але робити на цій підставі висновок, що Блеквуд привіз зброю, не можна.

Я опитав керівників місцевих сектантських організацій Грошенкова та Силаєва, які зустрічалися з Блеквудом. З Грошенковим він розмовляв тричі, з Силаєвим двічі. Бесіда велася через перекладача громадянина Бабенка Д. К. і стосувалася тільки становища сектантів у нашому місті. Більше ні Грошенков, ні Силаєв з Блеквудом не зустрічались. Інших явних знайомств у нього не було.

Усе вищевикладене приводить до висновку, що «самовбивство» інсценоване з метою замести сліди, ввести в оману органи державної безпеки. Блеквуд сподівається, що його вважатимуть загиблим і в зв'язку з цим не розшукуватимуть…»