Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 8
СПЛЯЧИЙ ЛЕЛЕКА

Пес терпляче очікував, поки хазяйка розгорне пакунок. Побачив кістку з м’ясом і облизався. Затиснувши їжу між лапами, не квапився їсти, довго дивився блискучими лагідними очима на хазяйку, що втомлено присіла на ліжко. Крістіні ввижалося в собачих очах співчуття.

Крістіна нахилилася до Віта і почухала поза вухами. Пес заскавучав і повалився на бік в чеканні пестощів. Ось зараз хазяйка візьме гребінця!.. Але цього разу він нічого більше не дочекався. Тому знову зручно уклався на підлозі з кісткою в лапах.

Фрейлейн душевно спочивала, вдивляючись в миготливі, зблискуючі теплими зеленими спалахами очі цього справжнього друга в її житті.

Навіть полярнику-досліднику легше перебувати десь на далекому крижаному острові, аніж їй серед ворогів, де нема з ким поділитися ні думками, ні мріями. Полярник знає, коли минеться строк перебування на острові, і прийде на зміну такий же, як він дослідник, а він повернеться на Велику землю. А над її життям весь час тяжіє наперед відомий вирок. Все просто… І щоб цей безжальний вирок не було виконано, вона була приречена на самотність, мусила ув’язнити себе в самій собі. Тепер, щоб зберегти життя двох – своє і дитини, про яку ще ніхто не знає. І тільки Віт давав їй мовчазну розраду. Тому ввижалося в добрих собачих очах розуміння і співчуття.

Хейніша викликали в Берлін. Для чого? Чи не позначиться цей виклик і на її долі?

Тільки Кеслера призначили на посаду оберштурмбанфюрера, він негайно відрядив дорученця обер-лейтенанта Рейніке до Новоазовська, де раніше розважався катуванням дівчат Мюллер… З якою метою відряджено? Чи не тому, що Кеслер потайки поновив слідство у справі вбивства обер-лейтенанта? Надто вірогідно, бо він тільки чекав слушного моменту, щоб це зробити.

І ще: сьогодні вранці стало відомо, що вбито перекладача місцевої газети. Того самого немитого, що носив на тілі намисто з старовинних монет… Хто вбив? Та не варто поспішати з висновками. Слід дочекатися Майєра, який разом з Кеслером виїжджав на місце злочину. Треба гадати, вбивця не лишив по собі жодних слідів. І намиста на тілі покійного теж…

Фрейлейн глянула на годинник. Ось-ось має прийти Віллі – вони домовились сьогодні удвох повести на прогулянку Віта. Пильно подивилася на себе в дзеркало. Врода – її зброя. Крутнула головою. Віялом майнуло волосся і знову облягло пухнастим шоломом. Легкий розгардіяш на голові їй до лиця.

Вона сіла за стіл, відімкнула шухлядку і вийняла мініатюрну руду коробочку. Обережно відкрила її. На чорному оксамиті ясніла тонка золота обручка з плоским прямокутним агатом. Вкотре за останні дві доби вона роздивляється її?

На камені делікатними лініями було вирізьблено сплячого лелеку, що стояв на одній нозі. Другою спирався на довгий тевтонський меч, схожий на хрест з видовженим держаком. Типова зброя середньовічних завойовників ордену мечоносців, що першими почали несамовитий «дранг нах Остен» і перші загинули, поступившись місцем новим войовничим натовпам «культур-трегерів». І хоч напису під візерунком не було ніякого, девіз легко спливав у думці сам собою: «Не збуди мене». Над головою сплячого лелеки – мініатюрна баронська корона. Герб баронів Шеєрів. І хоч одна парость з генеалогічного дерева Шеєрів згубила аристократичну частку фон, а спадкову обручку зберегла… її одягали тільки нареченій, коли вона приходила в їхній дім. Тепер, можливо, її одягне Крістіна. І тоді далеко заведе її ця обручка. Дуже далеко. Як у казці з небезпечними пригодами. Ех, якби ж то, як у казці: в казках завжди щасливий кінець…

І обручка прийшла, як у казці, – здається, з краю світу, з далекої Москви, від коханого, від нареченого… Хіба це не диво? І тепер ця золота обручка належить їй і, мов казковий талісман, відкриє їй шлях до порятунку. їй з дитиною…

…Це сталося тоді, коли Крістіні нарешті вдалось без перешкод зустрітися з Марковим. Вона, як могла, відтягувала час інтимної сповіді, проте сказати було необхідно… Окрім Маркова, перевтіленого в гауптмана Отто Лоренца, їй ні перед ким сповідатися.

Перед Крістіною постало два завдання: підготувати вербування Віллі Майєра і викрити ворожу агентуру, що, мов гадючий розплідник з отруйними жалами, лишав по собі Хейніш на визволеній землі. І все це необхідно було впорати найближчими днями, бо рухливий фронт міг перекреслити сприятливі для виконання завдань умови. Час не дозволяв зволікати. І тоді вона думала про заповітне, що тамувалося у серці. Зараз це тільки її таємниця, хоч незабаром стане очевидною для всіх…

– А що далі? – тихо запитала вона.

– Тобто? – не розуміючи її, перепитав Марков.

– Подейкують, що Хейніш віднині працюватиме на терені рейху – у нього є впливові приятелі навіть в самій імперській канцелярії безпеки. Коли так, то Майєра він обов’язково візьме з собою. У цьому нема сумніву…

– О, це було б чудово! – вихопилося у Маркова. – Звісно, якщо Майєр перейде на наш бік.

– А я? Що станеться зі мною?

– Не розумію… Що вас тут непокоїть? Як і завжди, діяти вам належить за обставинами, які складуться. Ніхто ж їх до кінця передбачити не в змозі. Коли що, порадимося, знайдемо кращі варіанти…

В неї на очах виступили сльози.

– Та що з вами, Крістіно? – стурбувався Марков.

– Обставини вже склалися, – зронила вона.

– Які? – не міг щось збагнути Марков. – Кажіть! ТІ То трапилося?

– Я вагітна… Вже на третьому…

Марков занімів. В його очах майнула гостра тривога. Міцно стиснуті щелепи немов скам’яніли. Не приховуючи збентеження, запитав:

– Чому не повідомили раніше?

Затинаючись мало не на кожному слові, вона намагалася пояснити:

– Сподівалася, що… це не так… Що не може бути… Так несподівано… Я гадала… просто нездужаю… Але це мені не завадить виконати завдання… Не хвилюйтеся… Я ж не хвора… Я хочу, щоб про це дізнався Костя!

– Та-а-ак! – аж крекнув гауптман і поліз п’ятірнею до потилиці. – Ну й діла! Костя і Маша заварили кашу…

Марков упіймав погляд Крістіни, сповнений тоскним невисловленим молінням, і заговорив:

– Ну, ось уже і сльози! Коли я щось не так бовкнув, Крістіно, вибачте мені – це так несподівано. Погодьтеся, для мене оця новина, м’яко кажучи, сюрприз, і не з кращих…

– Так уже вийшло…

– Я розумію, життя є життя. Але хто відповідає за вас і за вашу безпеку? Ось цей ваш покірний слуга, – тицьнув себе у груди. – Принаймні зараз, поки я тут, з вами…

Марков заклав руки за спину, закрокував туди-сюди. Цим виказував своє занепокоєння.

Усе складалося так, що їй необхідно буде виїхати до Німеччини. У його думках вона вже була не просто фрейлейн Крістіна Бергер, шарфюрер СС, а дружина німецького вченого і офіцера Адольфа Шеєра, мати якого живе у Берліні, і вона мусить їхати до неї. До кого ж іще? Ні, таку рідкісну можливість, вмотивовану з усіх боків, втрачати було не можна. Але ж дитина вважатиметься позашлюбною, і невідомо, як це сприйме стара Шеєр, чи визнає за дійсного спадкоємця свого роду.

Марков пригадав вказівку Центру: усі питання і труднощі вирішувати на місці. Думай Марков, мізкуй! Доля дівчини залежить від тебе!

«У чому труднощі? – подумки розплутував вузлик. – Двоє покохалися. Одружитися офіційно не встигли, оскільки наречений загинув. Це може засвідчити Хейніш! А ще слово слід підкріпити незаперечним речовим доказом…Так, на ці два моменти – свідчення словесне та речове – і слід покластися…»

Марков зупинився перед дівчиною, вийняв пласку коробочку і простягнув Крістіні.

– Візьміть.

– Що це?

– Товариш Калина передав вам обручку.

– Яку? – тремтливим голосом запитала вона. Марков приязно усміхнувся:

– Ну, яку ж? Звичайну. Від нареченого – своїй коханій. Усе робиться, як і належить, а не для годиться… Ось вона. – Він розкрив коробочку. – Тримайте свій скарб…

Так вперше перед її очі з’явився сплячий лелека, що спирався на тевтонський меч. З баронською короною над головою, що збереглася в родині Адольфа Шеєра як згадка про лицарську минувшину.

Через кілька хвилин Марков вже виважував становище по-діловому. Вголос, щоб і Крістіна мала змогу слідкувати за плином його думок.

– Не так уже все кепсько, як здавалося, – казав він, походжаючи по кімнаті. – Отже, доведеться вам, Крістіно, їхати до «тисячолітнього рейху».

Вона засмутилася:

– Ще далі від… наших. – Хотіла сказати «від Кості», але щось зупинило її. І це «щось» була священна війна усього радянського народу. І в цій титанічній борні за першу в світі Країну Рад, за життя і честь рідної Батьківщини усе особисте втрачало значення.

– Так, ще далі, – погодився Марков, – так далеко, що й мені несила буде до вас дійти… Але що інше ви запропонуєте?

– Я слухаю вас…

– Давайте разом зважимо. Що роблять німкені у вашому становищі? Ясно – їдуть до фатерлянду, у польових шпиталях дітей не народжують. Друге запитання: до кого їхати? Теж ясно: до матері Адольфа Шеєра. І тут вам стане в пригоді їхня спадкоємна обручка, яку колись батько Адольфа одягнув на палець його матері. Адже ця обручка – лише для нареченої… Є логіка? Ви були визнаною нареченою гауптмана Шеєра. Ні для кого не становить секрету, що він збирався забрати вас з собою у Берлін. Так чи ні?

– Так, але…

– Але Адольф загинув, що засвідчено офіційно. Лишилися ви з його обручкою і його дитиною під серцем… Вловили суть?..

– Вловила, однак…

– Стривайте, я ще не завершив. Між іншим, я б не здивувався, якби виявилося, що під час вінчання батьків Адольфа цю обручку тримав на таці не хто інший, як найближчий друг нареченого, добре вам відомий Хейніш… Але це лише вірогідність, а ми мусимо спиратися на точні факти. Проте, мабуть, не виникає сумніву, що Хейніш знає про цю інтимно-родинну деталь. Не може не знати! А коли так, то святий обов’язок Хейніша полягає в тому, щоб подбати про онука друга, отже, допомогти вам, Крістіно, в усьому, в дусі його найкращих уявлень про істинного лицаря та плакатного арійця.

Розмовляючи з Крістіною, Марков, власне, уже розробляв її легенду на близьке майбутнє. Ланцюг фактів був міцний, добротний, доказовий.

– Товариш Калина передбачив… Обручка – тут до місця…

«Милий, коханий, любий Костику, – думала вона, – я б хотіла подарувати тобі сина. Такого ж дужого і водночас ніжного, такого ж сміливого, розумного і мужнього. Це найбільше, що я можу тобі дати – нашого сина».

…Раптом у двері постукали. Віт погрозливо загарчав. Крістіна квапливо замкнула шухляду стола.

– Прошу!

Увійшов Віллі Майєр, дужий, по-військовому підтягнутий. На вустах привітна усмішка.

– Не запізнився на аристократичний променад? – запитав для годиться ще з порога. – Бачу, що ні. Усі готові?

– Авжеж! Тільки одягнутися…

– Дозвольте, фрейлейн, за вами хоч трохи поупадати.

Він зняв із вішалки її плащ, допоміг одягнути. Пес ткнувся вогким, холодним носом до хазяйчиних рук, вимагаючи й свою амуніцію, – намордник, ошийник, поводок.

– Є новини, Віллі?

– Потім, часу вистачить… Віт, гуляти! – гукнув заохочуюче і підняв на рівень плеча руку.

Пес радісно застрибав на повідку.

– Віт уже дозволяє мені бавитися з ним, – тішився Віллі. – Визнає за свого.

– Віт, годі! – наказала Крістіна, беручись за поводок. – А вам, пане Майєр, якщо хочеться погратися з собакою, заведіть свого.

– Чому так суворо, фрейлейн?

– Тому, що ви псуєте мого єдиного щирого захисника.

І вона повела Віта на вечірню прогулянку.

Надворі мжичило. Ніде не світилося жодне вікно. На вулиці було темно і пустельно. Дощ, світломаскування і комендантська година робили своє.

Дивне почуття нереальності охопило Віллі Майєра. Чоловік, жінка і пес… Як у допотопні часи, бракує лише печери і вогнища.

Хіба ж не дико існувати в несамовитому вирі самовинищення, коли довкола фізична і моральна смерть, коли людина мусить вбити в собі все людське, аби самій вижити в тотальному пеклі, де життя збезцінилося до бруска жовтого мила… його варять з людей – дешево. Попіл людей здобрює ниви бауерів – палити людей дешевше, аніж виробляти міндобрива. Жіночим волоссям набивають матраци. З людської шкіри майструють абажури та елегантні дамські сумочки. З дитячих черепів виготовляють попільнички і недбало кидають недопалки туди, де містився людський розум…

У цьому механічно-тупому, байдужому, безжальному світі примусово засліплений примарою світового панування народ, який ще так недавно пишався своїми мислителями, філософами, поетами та письменниками, палить їхні високі думи на фашистських кострищах. Палити ідеї – чи це не однаково, що спалити людину, яка їх проголошувала?

Нацистська інквізиція хоче штовхнути німців, а за ними і всю Європу на шлях здичавіння. Цей шлях видавався Майєрові конвейєром, на якому розкладаються людські душі, з яких обирається найбрудніше, найгидотніше, найбрутальніше, і штампуються автомати у вояцьких, ненависних уже всьому світові мундирах…

Хто зупинить цей жахливий конвейєр смерті? Майєр не бачив порятунку. Були винищені навіть ті, хто не чинив опору, а лише намагався десь зіщулитись осторонь, всі ті, хто сподівався заховатися від коричневої пошесті в своїх чотирьох приватних стінах з усталеним способом філістерського буття. Не кажучи вже про богобоязких католиків, ідеалістичних мрійників і добродушних пацифістів… Одним відрубали голову за середньовічним методом – сокирою ката, інших задушили в зашморгах, на третіх не пошкодували куль. Загинуло багато людей, які намагалися мислити самотужки, а не гаслами з «Фолькішер беобахтер».

Решта нічим не виказує себе – боїться зважитись на самогубство. Це моторошно – люди стали мерцями за життя.

Віллі Майєр так глибоко занурився в свої розпачливі, наглухо замкнені думки, що до його свідомості не одразу пробилося запитання фрейлейн Бергер.

– Які новини, Віллі? – повернулася Крістіна до того, з чого починала в готелі.

– Ви про що? – перепитав він, приходячи до тями і роздивляючись довкола, як людина, що раптом заблудилась.

«Про що? Чи доцільна тут відвертість?» – подумала Крістіна і не знайшла відповіді.

Розрахунок, що склався в її голові, був хитким і непевним, бо успіх мав би забезпечити щасливий випадок або вигідний для неї збіг обставин. Власне, вона покладалася на логічний самотік подій, але вони ринули в непередбачене русло.

Фрейлейн сподівалася штовхнути Кеслера, враховуючи його хижу пожадливість, на злочин, на вульгарний вчинок, який дискредитував би його в очах зверхників. Фашистські бонзи, що не гребували ніяким прибутком, виявляли цнотливість щодо зовнішніх проявів порядності і пристойності у своєму середовищі. Особливо це було поширено серед лицемірної есесівської еліти. Іноді набували навмисного розголосу випадки, коли того чи іншого офіцера-есесівця для підтримки арійських ідеалів суворо карали навіть за розваги з повіями. Ясна річ, явні крадіжки, особливо коли йшлося про валютні цінності, що теоретично геть усі мали надходити за єдиною адресою – до схованок рейхсбанку, не вибачали ніколи. Правда, це не заважало грабувати і гребти в приватне користування фантастичні скарби, але виключно в напівофіційних варіантах, приміром, для службових потреб, відповідно до посади. Хіба личить гаулейтеру побут жебрака?

І от якби Кеслер, дізнавшися про коштовне намисто, яке так легко можна прибрати до рук, спокусився ним і наважився на щось негарне – шахрайство, шантаж, залякування з висот свого службового становища, так званий есесівський суд честі був би йому забезпечений. З усіма відповідними наслідками. Відтак небезпечне розслідування Кеслером справи Мюллера автоматично припинилося б…

Але вбивство? Це одразу зруйнувало її розрахунки. Убивство – це обов’язкове розслідування. До чого воно приведе? На кого впаде підозра? На багатьох. Можливо, навіть… Адже скарано непричетну Есмеральду!..

Вона не додумала: не варто бити на сполох завчасно.

– Я питаю про новини, – м’яко мовила Крістіна, що з жіночою інтуїтивністю зауважила незвичний, якийсь внутрішньо скутий стан Майєра.

– А що ж вас найперше цікавить? – похмуро, як сама негода, запитав він.

– О, Віллі, ви мене змушуєте…

– До чого?

– До визнання, – відповіла, трохи кокетуючи.

– Дива! – знизав плечима Віллі. – На вас не схоже… У чому ж ваша провина?

– Цього разу – аж самій сором! – у чисто жіночій допитливості. Цієї вади представницям слабкої статі, мабуть, ніколи не позбутися.

– І про що ж ваша вада жадає дізнатися зараз?

– Про гарне намисто, – запитала, мило ніяковіючи.

– Яке намисто? – здивувався Майєр.

– Невже ви забули, Віллі? Намисто з монет, що мені так невдало пропонував Шниряєв! Ви ж самі були при цьому.

– Он ви про що! Я теж було згадав про нього, коли ми оглядали труп і місце злочину. Проте Кеслер вважає, що ніякого намиста взагалі не було.

– Кеслер?! – мимоволі вихопилося у Крістіни.

– Він, а що? Кеслер узяв цю справу на себе. У протоколі ніяке намисто не фігурує.

Її сподівання остаточно розвіялись, як марево. Так просто – намиста нема і не було. І його колишній власник, який міг би щось сказати, не зронить і півслова. Мерці не базікають. Проблему вичерпано. Але як їй все-таки скомпрометувати Кеслера?

– Як же так – погарячилась вона, бо не годна була приховати своє прикре розчарування. – Адже є свідки.

– Хто саме? – сухо запитав Віллі.

– Ми самі чули…

– Тільки чули, але не бачили.

– Але Шниряєв? Він же бачив!

– Шниряєв? Його не забуто – Кеслер уже допитував. Той запевнив слідчого, що то був просто своєрідний комплімент з невеличким художнім домислом. Мовляв, він тільки тому сказав, що вам до лиця золото. Ну, а далі – міф, казочка… Кеслер не наполягав. А компліменти до справи не стосуються. І все-таки, якщо намисто справді було…

– Звідки у вас сумнів?

– Шниряєв – не дурень, щоб наражатися на небезпеку. Адже небезпечний свідок у даній ситуації дуже просто може стати другим трупом.

– А коли намисто справді було, що тоді?

– На жаль, нічого суттєвого. Тоді лишається задовольнитися думкою, що діяла розумна і спритна людина. Чисто зроблено.

– Як і де вбито перекладача?

– Удома. Ударом в потилицю. Точно у те місце, куди стріляють, виконуючи вирок, – надійно, і крові майже нема. Видно, що діяла досвідчена рука.

– Це…

– Не поспішаймо робити безпідставні припущення, фрейлейн! Я догадуюся, кого вам хочеться звинуватити. І знаю, чому ви цим цікавитесь. Але збагніть самі: навіщо даремно дратувати Кеслера? Він уже визначив це вбивство як політичне, а не кримінальне. Отже, найвірогідніше, що ця справа незабаром припаде пилом забуття як нерозкрита. Особисто я у цьому певен. І припинять марудитись з нею, хоча б за браком часу… Зараз турбот і клопотів – море. Що важить якийсь миршавий перекладач, коли блоковано армію Паулюса і загрожує оточення нам?

– Нам? – звела очі Крістіна.

– Так. Одержано наказ про нове перебазування. Далі на Захід…

Крістіна раптом відчула себе маленькою і беззахисною у великому, жорстокому і байдужому до неї світі. Як вберегти себе хоча б для дитини? Не стрималася – нервово пересмикнула плечима.

– Вам холодно? – помітив її мимовільний порух Віллі.

– Вогко, – відповіла ухильно. – Мжичка пробирає до кісток.

– Може, повернемося?

– А Віт? Невже ви хочете, щоб він потягнув мене у цю негоду вдруге?

Вони замовкли і в дощовій імлі чалапали далі по мокрій вулиці, аж поки Крістіна тихо не запитала:

– Віллі, вам ніколи не приходять до пам’яті слова Кеслера? Пригадуєте, він усю дорогу бурчав на генералів, коли ми їхали до Ставрополя. Мовляв, усі вони мерзенні здирники.

– Марно намагатися усе запам’ятати, – насторожився Майєр. – Людина – не диктофон. Що конкретно ви маєте на увазі?

– Якщо не помиляюся, він дозволив собі образливі вирази про улюбленця фюрера барона фон Макензена. Як же воно було мовлене дослівно? Якось навіть дотепно… Здається, так: «Фон Злодій».

– Пам’ять вам не зраджує, – зазначив Майєр. – Але що з того?

– А ще він звинуватив у хабарництві зондерфюрера СС гауптштурмфюрера Краллерта. Мовляв, він за хабарі затуляє очі на привласнення цінностей, що належать рейхові.

– Чому ви повели про це мову?

– Просто так. Чомусь згадалося.

– Не нарікайте на мене, але я неодноразово пересвідчувався у тому, що просто так у вас не буває.

– Це комплімент?

– О ні!.. – у голосі Майєра забриніла іронія.

– Ну, хай так, коли вам хочеться… Скажіть мені, що сталося б з Кеслером, якби про його заздрісні наклепи і безпардонне паплюження вищих чинів вермахту дізнався, приміром, зондерфюрер Краллерт?

– Гадаю, Кеслера грунтовно познайомили б з методами дізнання, які практикує політична поліція.

Він скоса зиркнув на Крістіну і застеріг:

– Ви сподіваєтесь прибрати Кеслера? А може, ви колекціонуєте трупи? Попереджаю: ця гра дуже небезпечна. Насамперед для вас. Одне потягне за собою інше. Кеслер не дурень – він теж згадає, де, коли, що й кому казав. А коли йдеться про власну шкуру, чужої не шкодують. Тут він знехтує навіть службовими інтересами та перспективами кар’єри!

– Ви хочете сказати…

– Зрозумійте мене вірно, фрейлейн, я вас не залякую, а змальовую реальний стан речей. Врахуйте, поки що небезпечні для вас підозри Кеслера гальмує Хейніш. Якщо ж вийти на Краллерта, це гальмо для Кеслера зникне. Рятуючи себе, він не пошкодує взагалі нікого. І найперше вас, бо здогадається, від кого надійшов донос.

– Вже й донос!

– Донос – явище нормальне, він широко практикується і заохочується начальством. Але хай це буде доповідна, назвемо так, якщо вам це більше імпонує… Так от, що для Кеслера становитиме Хейніш, коли йтиметься про його власну безпеку? – І переконано завершив: – Будьте певні, топитиме всіх!

Крістіна з цікавістю глянула на Майєра. Що це? Життєва філософія, що випливає звласного досвіду?.. Адже даючи оцінку іншим, людина мимоволі розкриває себе, риси своєї вдачі уподобань і поглядів. Чи, може, це підсумок його тривалих спостережень, що базується на логіці характеру Кеслера? Принаймні від слідчого годі чекати чогось іншого.

Проте не зайве буде дізнатися, як Майєр сам поведеться, коли інші важитимуть його долю на терезах ’ життя і смерті. І ось цей суворий екзамен на мужність, честь і гідність людини чекав на Віллі. І фрейлейн Крістіна Бергер чудово знала про це. До початку іспиту Майєрові лишалося кілька кроків…