Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 7
ДАРУНКИ НА РІЗДВО

За вікном дме м’який, марудний вітер і падає набряклий вологою сніг впереміш з дощем. На вулиці – розбовтана колесами тванюка. Другий день сунуть заляпані маскувальними плямами вантажні машини, везучи на захід майно, канцелярське начиння і паперовий мотлох тилових частин. Усе це має офіційну назву – «передислокація», яку, враховуючи кепську ситуацію на фронтах, легко перетлумачити на коротше – «втеча». Але хто в рейху наважиться на такі небезпечні лінгвістичні вправи? Слово «втеча» може потягти за собою – «концтабір».

Дме мокрий вітер.

У таку негоду не хочеться полишати кімнатне тепло. Проте для власників собак погода не існує. Це мінімальна плата за незрадливу собачу любов. У спеку і холод, у зливу і завірюху, ранком і увечері, з поганим настроєм чи з добрим мусиш братися за поводок. Не варто навіть цікавитися наперед прогнозом і відповідно до нього планувати своє дозвілля. Однаково у певний час мусиш потриматися за поводок. «Вдягай, хазяйко, чоботи і йди зі мною!» Віт нагадає про свій час. Без гавкоту, без скімління, своєрідно – починає метушливо крутитися біля хазяйчиних ніг.

І ось фрейлейн Крістіна Бергер уже крокує обіч шляху у забруднених чоботях, в одразу вимитому до блиску плащі з каптуром. Чорний Віт повагом ступає поряд, раз у раз струшуючи із зволоженого хутра краплини. Отже, прогулянки шарфюрера Бергер завжди вмотивовані. Пес поза підозрою. З Бітом Крістіна йшла на першу контактну зустріч з посланцем звідти. Невідомо, з ким саме. Тільки знала, що це буде сміливий товариш, бойовий друг. Ось уже скоро…

А за нею назирці, на протилежному боці вулиці, не поспішаючи, прошкувала добре знайома Крістіні людина, до якої часто линули її думки. Ту людину ховала довга колона вкритих брезентом машин. Проте на відстані, у вечірніх сутінках її важко було б упізнати. До того ж гауптман, що йшов за нею, низько насунув кашкета, підняв комір плаща.

Ні, Крістіна впізнала б його, якби зустріла, хоч знала за двома іменами, ворожими одне одному, як лінії фронтів, – Олексій Марков і Лотар Краузе. Але тепер він не був ні Марковим, ні Краузе, про що свідчили його бездоганні документи на ім’я Отто Лоренца, який прибув відпочити після важкого поранення. І той Отто Лоренц намагався не потрапити на очі Крістіні передчасно. Він підійде до неї, коли проминуть казино, у точно обумовлений час, у певному місці. Скаже пароль, хоч вона знайома з ним особисто.

А тим часом доля креслила трикутник, готуючи до виходу ще одну особу, яка таїла в собі для двох інших смертельну небезпеку.

Та особа перебувала в казино. Вона завітала сюди на кілька хвилин у справі, котру легко можна було б полагодити, скориставшись телефоном. Однак характерною її рисою була ретельність, вона любила у всьому переконуватися особисто. Ту рису цінував шеф оберштурмбанфюрер Хейніш.

Особа, про щось задумавшись, дивилась у вікно. Службові клопоти не обтяжували голову того чоловіка. Навпаки, в ній снували дуже романтичні думки, одвічні, як світ, і невмирущі, як людство: «У чому таємниця кохання? Воно стимулює життя, продовжує його. Та хіба природі не досить суто фізіологічного? Цілком! Чому ж людина приречена ще й на химерні муки кохання? Кожного чоловіка, скільки б він не знався з жінками, хвилює одна-єдина. Навіть коли вона недосяжна, мов далека зоря. Невже господь покарав людей саме нерозділеним коханням? Біблія бреше, твердячи, буцім карою є праця… Нісенітниця!»

За тими роздумами сяяло золотаве волосся, вимальовувалися голубі очі, спокусливі вуста Крістіни.

«Людину підняв над твариною плід райського древа пізнання, що породив розум і любов. Ми, німці, ніколи не були дуже релігійними, над усе ставимо розум. Ми сентиментальні, але не емоційні. Мозок шукає вигоди, а кохання цього не пропонує. Але розум перетворює на свого раба саму людину, якщо людина подолала любов. Та вже коли надходить така казкова мить, розум капітулює перед всевладною стихією справжнього кохання, могутнього, як саме життя…»

Здавалося б, дійшовши логічного висновку, якого сягали ще античні мудреці, що розум і кохання – вороги, наш задуманий мислитель міг би і заспокоїтися. Проте він спробував ще визначити кохання через мірило краси. Не знав, що нікому в світі цього не вдалося, що завжди замість визначення виникала описова характеристика або скульптурне чи живописне відтворення.

І він побачив ту, яка й кликала його думки. Ось вона неквапливо проходить перед казино. З чорним собакою на повідку. Рвучко повернувся до хазяїна казино:

– Отже, ми домовились.

– Не сумнівайтесь, пане оберштурмфюрер.

– Ви записали чи покладаєтесь на пам’ять?

– Запевняю, що все буде гаразд! На вищому рівні! Гарантовано.

– Вірю. – Оберштурмфюрер глянув на годинник: – Десь через годину.

– Чекаємо вас, пане, разом з друзями. Будете задоволені.

Офіцер, повагавшись якусь хвилину, додав:

– Можливо, буде присутня дама.

– Розумію…

– Чи можете роздобути квіти?

– Які саме, пане?

– Троянду.

– Цієї пори майже неможливо.

– Ваше «майже» – це мої гроші. Вони у мене є.

– Обов’язково троянду?

– Так. Одну. Червону.

Хазяїн втягнув живіт, випнув груди і випалив:

– Буде виконано!

Оберштурмфюрер рушив до виходу. Він поспішав. Куди? Чи не краще змарнувати коротку годину, чекаючи друзів тут, у затишку, де не сіється сніг з дощем і не хлюпає багнюка?

Фрейлейн Крістіна Бергер вже другий тиждень після одержання радіошифровки виходила на прогулянку з Бітом через кожні два дні. А бажана, така необхідна мить не надходила. Крістіна розуміла, яка небезпека чекала на посланця із-за лінії фронту. Він міг і не дійти…

Раптом хтось, що наздогнав її і пішов поряд, тихо і виразно мовив:

– Спокійно…

Голос був знайомий. Однак фрейлейн лишилася байдужою, навіть не глянула в той бік, ніби нічого й не почула. Зосередилась, мобілізувала увагу.

– Чи не холодно? Можу запропонувати шубку і валянки.

– Валянки не потрібні – маю чобітки на хутрі. А шубку варто подивитися, – спокійно відповіла фрейлейн і аж по тому глянула.

– Мене звуть Отто Лоренц, – з ледь помітною посмішкою мовив гауптман. – Фронтовик. У тилу – на лікуванні після поранення.

Він прочитав у її очах запитання і коротко, сухо відповів:

– Він живий. У Москві.

Крім відповіді на пароль, Крістіна не вимовила жодного слова. Тому, що їй од щасливої звістки раптом забракло повітря. Недарма існує вислів: невимовна радість.

Зате усе, що необхідно було сказати, скоромовкою випалив гауптман Отто Лоренц:

– Побачите перед собою будинок номер сімнадцять. У ньому – прохідний двір. Зайдіть туди. Перші двері ліворуч. Зелені. Другий поверх. Я чекатиму там. Не поспішайте – ви прогулюєтесь. Якщо чомусь не вдасться – завтра увечері, у цьому ж домі.

Сказав і розтанув у мороці.

Оберштурмфюрер стежив за Крістіною з протилежного боку вулиці. Він мав намір підійти до фрейлейн, та його випередив якийсь інший, насунувши кашкета, піднявши комір.

Фрейлейн Крістіну Бергер з собакою і незнайомця раз у раз заслоняли машини.

Оберштурмфюрер, зваживши на дистанцію поміж машинами, на швидкість руху, перебіг на протилежний бік вулиці. На нього вилаявся шофер, чоботи й шинелю забризкало багнюкою.

До нього підкотив мотоцикл похідного патруля. Офіцер мусив показувати документи.

– Необережно, пане оберштурмфюрер, – суворо мовив лейтенант. – У таких випадках ми маємо наказ стріляти без попередження. Вас урятувала есесівська форма. У темряві…

– Усе це зрозуміло, – зупинив лейтенанта оберштурмфюрер. – Не затримуйте мене. Поспішаю на завдання.

– Прошу! – повернув посвідчення лейтенант.

Короткий конфлікт вичерпався. Але незнайомець зник. Фрейлейн йшла тільки з собакою. Ось вона сповільнила кроки, озирнулась і рушила до будинку.

Оберштурмфюрер кинувся навздогін.

Крістіна Бергер увійшла в двір, що був схожий на темний тунель.

Ось і потрібні двері, непримітні в сірій напівтемряві. Придивлялась, чи зелені. Озирнулась – і серце її тривожно застукотіло: у виході на вулицю, в сірому прямокутнику зупинилася чорна постать. В обрисах есесівської форми вона помилитися не могла. Вислідили? Кого? Маркова чи її? Чи просто випадковість? Як би там не було, а її звинуватити нема у чому – вона прогулюється з собакою. Зустріч відбудеться завтра, якщо доля не наготувала нових несподіванок. І вона поволі повернулася від дверей.

– Віллі, це ви? – вихопилось у неї.

– Що ви тут робите? – холодно спитав Майєр.

– Хіба не бачите? – відповіла з іронією. – Віт винюхав для себе привабливу місцинку. – Й ущипливо додала: – Ви теж щось винюхуєте тут?

Віллі Майєр і раніше помічав незвичну радість у її голосі. Це траплялося тільки тоді, коли зі своїх фронтових вояжів повертався гауптман Шеєр. Покійний Шеєр. І та її радість вмерла разом з ним. Кого ж вона зустріла тепер? Не примарилося ж йому…

– Хто з вами був? – запитав глухо.

– Ви про кого?

«Дивується, – відзначив він. – Мила Крістіно, ховатися вам од мене не можна».

– Хто до вас підходив на вулиці? – з гострою недовірою уточнив своє запитання.

– Боже мій! Це схоже на допит, Віллі. Раніше ви поступалися цим правом шефові.

– Не розумію.

– Згадайте нашу першу зустріч. Коли ви повезли мене до Хейніша…

І сама згадала той день, а надто повчальні слова штурмбанфюрера:

«Краса – найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша… Мата Харі і загинула через свою красу, бо не мала можливості й кроку ступити без чужого нагляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, часом – дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти…»

Похмура сентенція, але вірна. Вона на межі провалу. Якби на місці Майєра опинився Кеслер… Кеслер! Ще одна небезпека. Як міна з годинниковим механізмом. Коли спрацює – не знати… Вона примусила себе усміхнутись:

– Віллі, невже ревнощі?

– Якби ревнощі, було б добре нам обом, – відповів похмуро. – Мені ви можете сказати! – На слові «можете» наголосив.

– Звісно, можу. Якийсь вуличний залицяльник. На жаль, вони атакують мене щодня. їх навіть Віт не відлякує!.. Признайтеся, Віллі, ви за мною стежили? Чому?

– Ви мені не відповіли. Не відповім і я. – Подумавши, він тихо докинув: – Те, до чого можу додуматись я, ви уже знаєте…

Фрейлейн Бергер похолола: Майєру відомо забагато… І все ж скористалася з двозначності мовленого:

– Повірте, Віллі, окрім Шеєра, у мене нікого не було і нема. Я кажу вам це лише тому, що дуже ціную ваші щирі дружні почуття до мене. Погодьтеся, я не зобов’язана перед вами звітувати…

– Облишмо! Краще вже мовчати, аніж…

– Я кажу правду!

– Вірю, бо знаю. Але ви кажете не ту правду, яку я хотів би почути.

– Ви про що, Віллі?

– Я ж запропонував: облишмо! А щоб ви заспокоїлись, я вам дещо поясню. Так само правдиво, як це робите ви. Ви пам’ятаєте повітряного аса Густава Готтфріда?

– Ще б пак! Цей гульвіса справляє незабутнє враження…

– Гадаю, тепер не впізнаєте в ньому колишнього безтурботного гульвісу…

– З ним щось трапилося?

– Висновки зробите самі.

– Хіба я його побачу?

– Сподіваюся. Він тут, у Ставрополі, свіжозаморожений в степу під Сталінградом.

– Ой лишенько! І отаке з Густавом…

– Отаке… Сьогодні він влаштовує вечірку і запрошує на неї колишнє наше товариство, у тому числі й вас.

– Вельми вдячна.

– Виконуючи його маленьке доручення, я робив відповідне замовлення у казино. У вікно побачив вас… А ви одразу – стежу, винюхую, допитую… Ех, Крістіно, я до вас з запрошенням на веселу вечірку, а ви до мене – їжачком. Негаразд, фрейлейн!

– Самі винні! – знайшлася Крістіна, вчувши в словах Майєра ледь приховану іронію. – Слід було починати з вечірки, а не із залицяльників. Тепер нарікайте на себе.

– Гаразд, нарікатиму на себе. Вам – жодного докору. Поспішаймо – часу лишилося обмаль.

Наближалося різдво. В казино було людно. Крістіна вже вкотре дивувалася із, здавалося б, неприродної натури німців – беззастережно слухняні навіть без прямих наказів. Стан на фронтах був фатальний – настрій німців, принаймні зовні, оптимістичний, навіть бадьорий. Ніби з часу вдалого літнього наступу нічогісінько не змінилося. Секрет простий: похмурий вигляд розцінювався як вияв поразницьких настроїв. Відомо: фюрер залізною рукою веде рейх до перемоги. Трапляються окремі незначні поразки. Не без цього. На війні – як на війні! Виникають і тимчасові труднощі. Але ж опісля морозного грудня вже видно і теплий, ласкавий травень. А якщо виникають сумніви, дави їх в собі у зародку, інакше ворог прочитає у твоїх очах зневіру до фюрера і потяг до зради. То де ж краще можна виявити свій веселий, хай навіть і удаваний, настрій та істинно нордичний непереможний оптимізм, як не за пляшкою?

Фрейлейн Крістіна Бергер раділа так щиро, сміялася так, що на серці в кожного, хто дивився на неї, ставало тепліше. Чому б їй не радіти? Під Сталінградом знищені ще дві італійські дивізії – «Равенна» і «Коссерія». Залізне кільце навколо армії Паулюса щодня вужчало, наближаючи кінець. Недарма фон Клейст віддав наказ про «планомірний вихід» з Кавказу: він теж міг опинитися в оточенні…

Коли прийшли Крістіна з Майєром, за столиком вже сиділо троє – елегантний навіть в абверівському мундирі майор Штюбе, масний черевань Кеслер і Густав Готтфрід у формі ніжно-попелястого кольору. Вони ні на кого не звертали уваги, тому новоприбулі почули шмат розмови, початок якої був для них невідомий. Штюбе напосідав на вгодованого слідчого:

– Не впадайте у дитинство, Кеслере! Це доречно лише на схилі років.

– Виходить, після п’ятдесяти людина починає інтенсивно молодіти, – не дуже успішно боронився Кеслер.

– Так, з небезпекою перетворитися у немовля…

– Що ж, устами немовляти глаголить істина…

– Не блазнюйте, Кеслере! Якщо цю справу доручити немовлятам, істини ніхто і ніколи не почує.

– Відтак, казочка про голого короля втратила популярність, – втрутився Майєр. – Ніхто уже не наважиться мовити: «А король – голий!»

– Дивлячись, хто король, – звів на нього очі Кеслер і потім глянув на Крістіну.

Штюбе і Готтфрід підхопилися з місць.

– Нарешті дочекалися! – вигукнув Штюбе. – Оце сюрприз! Дозвольте вашу ручку, фрейлейн…

– А я ламав голову, для кого призначено цю чудову троянду, – Густав Готтфрід показав на квітку, що червоніла серед столу.

– О, Густаве! Я так вдячна вам за увагу, – мовила Крістіна, беручи квітку.

– На жаль, дякуєте не за адресою, – безпорадно розвів руками Густав. – Я сподівався на виключно чоловічу компанію.

– І тепер засмучені?

– Ну що ви! Навпаки!

– Хто ж подбав? Штюбе, ви?

– Теж не я. Це не троянда, а якась кримінальна загадка. Кеслера я одразу викреслюю з числа підозрюваних осіб. Лишається…

– Ах, облиште це слідство, – засміялася Крістіна. – Мені приємно мати квітку від вас усіх.

– Ви мудрі, Крістіно! – похитав головою Густав.

Віллі Майєр мав рацію – Густав дуже змінився. Колись гладкий, червонопикий, невгамовний і невтомний гульвіса, якого не обходили життєві чи службові турботи, який тікав до першого-ліпшого товариства від усіляких клопотів, тепер потоншав, зіщулився, посмирнів.

Поки виголошувалися банальні тости, які Кеслер вислуховував з неприхованою відразою як платню за дармові напої та наїдки, Крістіна розглядала Густава Готтфріда. Викликало співчуття його обличчя, облізле, без брів та вій, на якому молода рожева шкіра виступала плямами з-під ледь загоєних струпів. Весь час він намагався ховати свої зашкарублі, порепані руки.

Густав помітив її співчутливий погляд і ніяково проказав:

– Усе це витівки «генерала Мороза»…

– Як ваші справи, Густаве? – м’яко запитала Крістіна. – Ми з вами так давно не бачились.

– Так вам здається, фрейлейн, минув лише місяць.

– І справді! А здається…

– Отож – здається!.. А що казати про мою дружину і сина? Вони не бачили мене півтора року. Хотів би і я подивитися на свій будиночок у Шварцвальді, посидіти у хатньому затишку, під ялинкою з палаючими свічечками…

– Хіба вам не належить відпустка?

– Ще два тижні тому я мав надію. Але зараз для всіх, хто може тримати зброю, відпустки скасовані. Післязавтра я повертаюся до своєї частини. Така доля трохи підмороженого аса.

– До речі, Густаве, як відрізняти аса від звичайного льотчика? – запитала Крістіна, намагаючись хоч чимось потішити бідолаху Готтфріда. – Усе чую – ас та ас. Це що, свого роду специфічний комплімент чи щось інше?

Густав одразу пожвавішав.

– Комплімент? Хіба такі лобурі, як ото я, кохаються в компліментах?

– Тоді хто ж такий він – ас?

– Невже справді не знаєте?

– Фрейлейн Бергер – з фольксдойчів, – люб’язно нагадав майор Штюбе. – Звісно, їй не відомо те, що корінний рейхсдойч всмоктує з молоком матері, засвоює з колиски. Зрозуміло, в червоній Росії їй ніхто не оповідав про німецьких асів. Отже, Густаве, вам випала нагода виступити у почесній ролі просвітителя молодого покоління.

– Облиште зайві теревені, Штюбе, – зупинив його Готтфрід, – у вас дивовижна здібність найпростішу думку втопити в словах. От уже талант – багато патякати і не сказати нічого!

– Дурна фахова звичка, – з удаваною журбою зітхнув Штюбе. – Але погодьтеся, Густаве, мої слова все-таки принадніші за німоту Кеслера.

Есесівський слідчий тільки зиркнув на нього і мовчки наколов на виделку шмат яловичини.

– Панове, чи пояснить нарешті хтось, що таке ас? – нагадала з докором Крістіна.

– Ас, – значуще мовив Готтфрід, – це льотчик, який в повітряному бою знищив не менше десяти літаків противника, це лицар сучасної війни, повітряний снайпер. Спортивний запал, що веде на двобій із самою смертю, – ось що рухає уперед німецького аса.

– А ви, Густаве, поет…

– Можливо, коли йдеться про авіацію. Між іншим, так само мені сказав покійний Шеєр… О, вибачте мою нетактовність, фрейлейн!

– Заспокойтеся, Густаве, я б вам не вибачила, якби не згадали Адольфа. Ви йому подобались…

– Казав же йому не летіти! – з досадою мовив ас. – Хіба ж він послухав.

– Не будемо про це, Густаве. Скажіть ліпше, який ваш особистий рахунок? – попросила Крістіна.

– Сімнадцять літаків, фрейлейн. Три – у Польщі, по одному – в Голландії і Бельгії, шість – французьких та англійських, решта – вже тут.

– А вас не збивали? – раптом спитав Кеслер.

– Чому ж… Двічі.

– Де?

– Під Сталінградом. Наші повітряні втрати там величезні. Я хоч лишився живий…

– Цікаво, чим ви все це пояснюєте як фахівець? – запитав Штюбе.

– Ну, приміром, діючу ескадру асів «Генерал Удет» усю забезпечили новими модифікованими винищувачами «мессершмітт-109-Ф», «109-Г», «109-Г-2»… Але машини у порівнянні з попередніми моделями значно поважчали. Збільшено кількість кулеметів, місткіші баки з пальним… Збільшили швидкість, форсуючи двигун, і це надало ваги. Результат – впали показники швидко-підйомності, вертикального і горизонтального маневру. А головне, вони не пристосовані для війни взимку. Маю на увазі не нашу європейську, а російську зиму. Непередбачений конструкторами мороз, крижаний вітер… Машини мерзнуть, дубіють, як люди. Перед вильотом доводиться відігрівати мотори.

– А інші літаки?

– Така ж історія. Візьмемо нового «фоккера», винищувача «фокке-вульф-190». Його мотор повітряного охолодження БМВ-801 – справжнє диво, але для літа. Швидкість на курсі пристойна, проте цей «фоккер» теж важкий на пілотажі. Збільшилася вага за рахунок чотирьох кулеметів, двох 20-міліметрових гармат «ерлікон». До того ж потовщено броню мотора і баків з пальним. Дві бронеплити встановлено в кабіні пілота. Правда, кабіну в ньому більш піднято, завдяки чому поліпшився огляд, особливо задньої напівсфери.

Крістіна все це запам’ятовувала. Правда, її бентежили іронічні погляди Майєра, що теж уважно слухав і всміхався. Вона відчувала, що гра з ним стає небезпечною, що події наближаються до фіналу, невідомо якого. А вона досі не має відповіді на своє запитання. Конче необхідно діяти! Але як?

– Чи не розголошуєте ви військову таємницю? – вкрадливо запитав Майєр повітряного аса.

– Я?! – щиро здивувався Густав. – Перед ким?

– «Ворог підслуховує!» – процитував Віллі поширений плакат.

– Який ворог? – розгубився ас. Майор Штюбе зневажливо скривився:

– Віллі, хоч тут забудьте службові надмірності. Хіба вам не цікаво, що насправді робиться під Сталін-градом?

– Віллі має рацію, – буркнув Кеслер. – Для істинного арійця досить радіозведень. Виходить, в абвері не вірять Геббельсові? Виходить, радіо бреше? Що ви скажете на це, Штюбе?

– Скажу, Кеслере, що ви впилися або обжерлися. Ви дуже приємний, коли мовчите!

– Зупиніть свій фонтан, – брутально відрік слідчий. – Теж мені знайшовся мовчун. Ще добазікаєтеся!

– Панове, годі сваритися, – сказала Крістіна. – Надходить різдво – свято миру і спокою, свято ялинки і дарунків доброго Санта-Клауса, а ви чіпляєтесь до дурниць… Скажіть краще, що надішле Санта-Клаус під ялинку в будиночок у Шварцвальді?

Готтфрід вдячно всміхнувся:

– Усім би таку лагідну вдачу, як у вас, фрейлейн! А про подарунок слід потурбуватися. Але що суттєвого вкладеш в кілограмовий пакунок?

– Нічого вкладати і не треба, – розважливо прорік Кеслер, втираючи масні губи. – Про подарунки на різдво подбав наш фюрер. За останніми зведеннями, протягом року, окрім інших цінностей, вивезено мільйони тонн зерна, м’яса, масла. А зараз в усі частини розіслано наказ не залишати ані зернини, ані крихти хліба. Лишати пустелю! А місцеве населення перевозити до рейху. Як це полегшить працю наших жінок!

– Проте це не забороняє нікому надсилати «сувеніри з фронту», – ущипливо зауважила Крістіна. – Якусь цінну дрібничку, хутро, коштовний камінець… Або таке намисто, як оце днями пропонував мені редактор Шниряєв… Віллі, ви пригадуєте?

– Цей Шниряєв дав монетам зразкову рекламу.

– Монетам? – не втримався Кеслер і почав буряковіти. – Чи можете сказати ясніше?

– Можу, – Віллі поважно поставив чарку на стіл. – Шниряєв запевняє, що у редакційного перекладача є намисто з дванадцяти унікальних монет зі знаками Зодіака, а в середині його ще підвішено стародавній златник, каже, що цьому намисту ціни нема. А перекладач носить його на собі і ніколи не знімає. Навіть до лазні не ходить, щоб ніхто не побачив…

– Ці-цікаво! – сопучи, вичавив із себе явно схвильований Кеслер. – Він багато просить?

– Не знаю, – недбало відповів Майєр. – Фрейлейн Бергер не торгувалася – вона відмовилась. На мій погляд, даремно… Адже іншої нагоди не трапиться.

Коли повернулися в готель і Віллі з Крістіною зупинилися біля дверей її кімнати, він спроквола мовив:

– Для вас, Крістіно, теж є різдвяна новинка. Правда, подарунком її не назвеш… Днями Хейніш відбуде у Берлін. На який строк – невідомо.

– То й що з цього?

– А те, – з притиском зазначив Віллі, – що на час відсутності оберштурмбанфюрера його заступатиме Кеслер. Безглуздо думати, що він не скористається з певних можливостей… Зрозуміло? Кеслер – амбіційна людина! На добраніч, фрейлейн.

Він круто повернувся і пішов.

Що це? Він сьогодні знущається? Грає, мов ситий кіт з наполоханою мишею? Чи знову попереджає про небезпеку?

Мабуть…