Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 9
ЙОГО ПСЕВДОНІМ – НІКА

Попереду починався пустир – звалище розбомблених і підірваних для безпеки будівель. Серед куп, що швидко позаростали бур’яном, подекуди, зяючи сліпими проймами вікон, височіли похмурі стіни, що могли завалитися від найменшого струсу. Тому сюди без нагальної на те потреби не зазирали навіть патрулі польової жандармерії. Сюди тікав одного разу хлопчина, що вихопився з колони, яку посилений конвой гнав на вокзал. І його не доганяли – скосили автоматними чергами.

Розбиті будинки колись з гуркотом валилися прямо на вулицю, і, коли розчищали проїзд, уламки підгорнули вбік. І пустир наче було огороджено валом з битої цегли, каміння.

Біля валу стояли три невиразні постаті. Між ними щось бризкало іскрами. Долинала виразна німецька лайка. Не інакше – патруль. Та що скоїлося? Що за іскри?

Загадка розгадалася, коли Майєр з Крістіною наблизилися до нічних дозорців. Двоє виявилися місцевими поліцаями, третій – німецьким офіцером. Він був трохи напідпитку і смачно лаявся, клянучи печерну дикість тубільців. Звичайна сценка, хоч і дещо несподівана у цю пору й негоду.

– О, фрейлейн! – раптом офіцер помітив Крістіну і її супутника. – Дозвольте звернутися до пана оберштурмфюрера!

– А що у вас скоїлося? – озвався Майєр.

Офіцер одразу пожвавішав:

– Взагалі, кумедна пригода. Суцільний анекдот! Певен, коли оповідатиму у себе в Кельні, мені просто не повірять… У мене нема чим запалити цигарку. Я й звернувся до цих йолопів. А знаєте, як вони видобувають вогонь? Викрешують з каменя! Я про це читав тільки в книжках про дикунів! Так от – трут у них відсирів… Чи не маєте сірників?

– Прошу!

Майєр витяг з кишені запальничку. Клацнув, і одразу блакитним стовпчиком піднялося рівне полум’я.

І тут сталося несподіване.

Офіцер спритним, чітким рухом вивернув його недбало простягнуту вперед руку і завернув йому за спину. Тієї ж миті один з поліцаїв упорав йому ліву.

Ще толком не розуміючи, що відбувається, спантеличений і розлючений Майєр все ж ударив носком у бік третього нападника, що опинився проти нього. Той теж кинувся на Майєра і тугий скрутень кляпа, роздираючи щелепи, запхав у рот.

Дужі руки легко поволокли Віллі на звалище.

…У невеличкій кімнаті, вже при світлі, він розгледів своїх нападників. «Поліцай», що підтримував його за плече, мовив до когось російською мовою:

– Порядок!

– Залиште його, – сказав у відповідь гауптман.

«Поліцай» відійшов до дверей іншої кімнати і оперся на одвірок плечем, промовистим жестом поклав правицю на автомат.

Віллі Майєр збагнув, що він опинився в якійсь квартирі, де господарі почувалися цілком безпечно і певно. І ось його, сумлінного служаку СД, затягнуто сюди. Ще не відомо, чого від нього жадають. Та незабаром скажуть. Ясно одне – готувалися ретельно і захопили його не вбивати, бо знищити його вже мали можливість. Хіба що пізніше… Якщо не досягнуть своєї мети, живим від себе не пустять…

Руки у Майєра були вільні, кляп вийняли. Проте й кобура була порожня. Не дивина – у таких випадках завжди передусім обеззброюють.

Це факт – він потрапив у полон. І де? У гніздовищі окупаційних, військових і секретних служб… Неймовірно! Але до кого? Найвірогідніше – до партизанів. Або до «колег» з конкуруючих служб, яким забаглося його спровокувати й тим зганьбити у верхах «фірму» Хейніша. І таке у відомчій боротьбі секретних служб рейху трапляється…

Він сидів на стільці з вузькою й ребристою, прямою спинкою, на якому можна сидіти лише ніби виструнчившись. На такому ж стільці навпроти нього вмостився офіцер у мундирі піхотного гауптмана, той, що просив у нього «припалити». Але він спирався ліктями на стіл, що розділяв їх.

Гауптман був русявий, з видовженим, але з правильними рисами обличчям. Рівний ніс, тонкі губи. Типовий представник нордичної «панівної» раси. Плакатний арієць! На перший погляд. Бо щодо цього Віллі Майєр мав великий-сумнів. Колись давно одна дуже близька йому, а зараз така далека людина, ім’я якої він не називає нині навіть подумки, сміялася з расистських стандартів:

«Яким мусить бути високопробний, відданий рейхові арієць? Блондином, як Гітлер, струнким, як Герінг, статурним, як Геббельс, і цнотливим, як Рем [14]14
  Ватажок так званих штурмових загонів, що «прославився» дикою розпустою.


[Закрыть]…»

Господи, чому зараз спливли ці зовсім недоречні думки!

– Заспокоїлись? – не підвищуючи голосу, запитав гауптман чудовою німецькою мовою. – Так от – прийміть мої деякі пояснення. Як певне застереження! Ми, так би мовити, запросили вас на бесіду. І все! Виникла така необхідність. Методи фізичного впливу вам не загрожують. У тому, що сталося перед цим, більше винні ви самі. Коротко кажучи, чинити опір безглуздо.

– Так, – вичавив із себе Майєр. Грати в горду мовчанку, судячи з усього, безглуздо теж. Правда, дивлячись на те, куди поверне розмова…

Стіл, що поділяв їх, був голий, якщо не зважати на гасову лампу і офіцерський високий кашкет.

– Отже, пане Крамер, перейдемо до справи, – мовив гауптман.

Він сказав це без притиску, якось буденно, але від цього несподіваного звертання Віллі Майєр аж шарпнувся.

– Спокій, пане Крамер! Наші знання про вас не обмежуються лише вашим справжнім прізвищем.

«Недарма пригадався мені батько, – блискавкою майнула у Віллі думка. – Ось і не вір у телепатію… Але хто цей гауптман і чого хоче від мене?»

– З ким маю честь? – запитав глухо.

– Хіба не догадуєтесь? З радянським розвідником.

– Які докази?

– Названого прізвища мало?

– Ви маєте на увазі людину…

– Про яку ні в СД, ні в гестапо не знають, що вона– ваш батько? Ви це хотіли сказати?

Майєр задумався. Гауптман казав правду – про його рідного батька в службі безпеки і гестапо дійсно не знали. І його охопив неспокій.

– Але це ще не все. Ми знаємо, що ваш батько – комуніст. Так, справжній тельманівець. його шлюбові з вашою матір’ю завадив арешт опісля повстання робітників у Гамбурзі. На той час ваша мати вже була вагітна. І вона, як могла, подбала не так про себе, як про майбутнє своєї дитини. Тому вийшла заміж за сина бакалійника, що віддавна упадав за нею. Отак сина відомого комуніста Крамера вона сховала під прізвищем лояльного до будь-якої влади Майєра.

– Звідки це вам відомо? – не втримався Віллі.

Марков – а це був він – розважливо вів далі:

– Запитання свідчить, що все це для вас не новина. Проте я відповім і на це. Трохи згодом. А зараз повернемося до теми. Не заперечуєте?

Віллі тільки знизав плечима. Мовляв, тут не він господар становища…

– Для вас не було таємницею, чий ви син, – про це подбала ваша мати. Коли Крамер вийшов з в’язниці, а ви підросли, у вас з батьком склалися добрі стосунки, які з певних причин ви приховували. Потім – підпал нацистами рейхстагу і полювання на комуністів. Крамера схоплено і кинуто до концтабору. Далі втеча і нелегальний перехід швейцарського кордону. До початку війни ви одержували з Швейцарії вітальні листівки від Крамера, які він передавав для вас через довірених осіб, що заїжджали до Німеччини. Думаю, ви про це не забули?

– Ні, не забув… Я пам’ятаю батька… – глибоко зітхнув Майєр і понурив голову. – І все-таки, звідки вам відомо? – запитав.

– Річ у тім, що Крамер разом з іншими антифашистами веде нелегку боротьбу з гітлерівцями. Група має передавач і радіозв’язок з революційними емігрантами, що тимчасово перебувають в СРСР. Оце і є відповідь на запитання, звідки ми так докладно про вас обізнані. Вас це засмучує?

– Навпаки! Я радий дізнатися про батька хоча б у такий спосіб. Від початку війни я не мав про нього жодної вістки.

– Зрозуміло, він вас оберігав… Він все робив, щоб виховати з вас гуманну людину, яка захищала б інтереси німецького народу, і ви поділяли погляди батька… І зараз ви своїми поглядами і поведінкою не такий, як всі інші есесівці, – не берете, наприклад, участі в каральних акціях, коротко кажучи, намагаєтесь стати осторонь…

– Для вас це має якесь значення? – спитав Майєр.

– Безумовно. Інакше ми б з вами не розмовляли. З катами у нас інша мова.

Віллі, глянувши у вічі Маркову, мовив з гіркотою:

– Ближче до діла, пане гауптман! Хочете зробити з мене російського шпигуна?

– «Зробити шпигуна», – повторив за ним Марков. – Невже ви нічого не зрозуміли? Ми хочемо мати в вашій особі ще одного соратника у боротьбі з фашизмом. Не з німецьким народом, а з фашизмом, який перетворив вашу країну у найбільшу в світі катівню, в душогубку, в яких би аспектах це поняття не брати. Отак буде точніше! Ваш батько це давно збагнув. А ви?..

Марков усвідомлював, що мусить переживати людина в такі критичні хвилини, на зламі свого життя. Може злякатися і погодитись на все. Але ляк – поганий помічник у розвідницькій праці… Або замкнутися в собі, мовчки ідучи до фатального кінця. Може вдатися до відчайдушної спроби вирватися з пастки і впасти трупом у нерівній борні.

А Віллі Майєр розмовляв, до того ж порівняно спокійно, тримався сміливо, правда, деяка пригніченість вчувалася.

Хоча, якщо вдуматися, все це непогано лягло в той психологічний малюнок, який склався про нього, в той малюнок, що випливає з подвійності його внутрішнього існування, – Майєра і Крамера, двох непримиренних антагоністів. Майєр – ретельний служака СД, Крамер – син антифашиста, німецького революціонера. І зараз настала в його житті та година, коли мусило вирішитись, хто в його душі переможе – ворог Майєр чи соратник Крамер?

– Ви певні, що я працюватиму на вас? – визивно запитав Віллі.

– Знову за своє! – з легким докором мовив Марков. – Не на нас, а з нами! В ім’я перемоги над фашизмом, в ім’я майбутнього Німеччини, в ім’я звільнення з неволі народів Європи! Хіба цього мало?

Майєр підняв голову і твердо мовив, звертаючись до Маркова:

– Буду з вами відвертим.

– Іншого й не чекаємо, – сказав той. – Інше зайве.

– Так от! Всі мої помисли і поведінка, про які ви знаєте, свідомі, а не були під впливом якогось випадкового настрою.

– Це ми зрозуміли, – зазначив Марков.

– Мене з відомих вам причин не могла задурманити націонал-соціалістська демагогія, а зараз, в ході війни, я ще більше зрозумів, яку біду несе людству фашизм. Миролюбиві німці не підтримують Гітлера, і я переконався, що фюрер веде Німеччину до катастрофи. Тому тривалий час я шукав спільників для можливої боротьби з фашистською пошестю. Однак розшукував їх виключно серед співвітчизників. І не знаходив. У тому середовищі, в якому я служу, мені жодного разу не зустрілася гідна довіри людина. Що ж вийшло? Таку людину я знайшов у вашій особі. Це дуже важливо – відчувати, що ти не один. Тому я – з вами!

Він на мить замовк і по хвильці додав:

– Моє рішення виважене і остаточне. Маю прохання: чи можете ви повідомити про це мого батька?

Марков теж на мить завагався, але відповів щиро:

– На жаль, робити такі обіцянки не маю повноважень. Але передати кому слід ваше прохання зможу.

– Дякую й за це! – зронив Віллі Майєр. – А тепер як мені бути далі? – спитав.

– Ви повернетесь до Хейніша з нашим завданням…

– З завданням боротися проти фашизму? – не втримався Майєр.

– Так, з завданням боротися за вільну Німеччину, без Гітлера.

– Для однієї людини це завдання – непосильне…

– Отож! Коли йдеться про одну людину… А ви не один… І коли вже так нуртує це питання, то можу сказати, що ви вже з півроку плідно допомагаєте нам у боротьбі проти гітлерівської Німеччини.

– Якщо це жарт, то невдалий.

– А мені не до жартів! У розмові з вами я оперую виключно доказовими фактами.

– Тоді я вас не розумію…

Марков звернувся до вартового, що стояв у дверях:

– Покличте фрейлейн.

Віллі подумав про те, що трапилось цього вечора, і почав аналізувати. Його охопив якийсь химерний стан. Ніби все було або принаймні видавалося штучним, нереальним. Він зрозумів, що мав би злякатися чи хоч розгубитися, але не відчув у собі ні ляку, ані бентеги. Ніби всі вечірні пригоди трапилися не з ним, а він тільки дізнався про них і виявив цікавість. Звідки у нього ця байдужість до самого себе? Втомила війна? Мабуть, так. Втомила смерть, що обезцінила людські емоції і саме життя людини. Смерть щодня, як щось звичайне і буденне, збирала з людей свою жахну данину…

І все ж щось у всій ситуації відбулося не так, як би належало. Десь зіграла фальшива нота, що досі бриніла у підсвідомості бентежним дисонансом. Якась деталь, зафіксована почуттями і ще не зловлена думкою. Щось таке, що, з’явися воно одразу, надало б картині її довершеності. І лише тепер, коли почав думати про це, намагаючись зафіксувати неясний чуттєвий спогад, його раптом осяяло: Віт не гавкав!

Авжеж, Віт не подав голосу, коли хапали його і тягли. Але ж, за логікою подій, мусили схопити й фрейлейн Бергер! А Віт не гавкав! Не боронив нікого. Не пустив у хід ікла і пазурі навіть на захист хазяйки. Безпрецедентний випадок, особливо коли йдеться про німецьку вівчарку. Отже…

Так ось звідки виникло оте почуття штучності і нереальності, що не полишає його від самого початку! І цей гауптман… Чи не він підходив до неї, коли Віллі запримітив фрейлейн? Схоже на те…

«Виходить, я добряче посприяв російській розвідці. Точніше – розвідниці!.. Господи, якби не я, її давно викрили б! Кеслер на вірному шляху…»

Коли Крістіна зайшла, Віллі глянув на неї так, ніби угледів це золотоволосе, блакитнооке диво вперше. Якоюсь мірою це відповідало істині, бо вона розкрилася перед ним по-новому, і все, що він знав про неї, набрало глибшого, вагомішого і суворішого змісту.

А вона мило всміхнулася йому і мовила про дрібничку, не варту ніякої уваги, ніби нічого значного сьогодні взагалі не відбулося:

– Віллі! Ви загубили свою запальничку. Ось вона. Прошу…

Майєр автоматично взяв запальничку. Поклав її до кишені.

Фрейлейн Бергер пройшла кімнатою і присіла на грубій дерев’яній лаві попід стіною. У кутку, над її золотою голівкою, темніла ікона. Під нею жовтим світлячком жевріла лампадка. І того непевного світла вистачало, щоб волосся дівчини освітилося прозорим сяйним німбом.

«Ну й жінка! – Він навіть струсонув головою, ніби змагаючись з чаклунськими чарами. – Фатальна для мене жінка, – помислив. – Та чому ж фатальна? Може, навпаки, – рятівна?»

– Як бачите, пане Майєр, у тому середовищі, в якому ви служите, була гідна довіри людина, – не без іронії мовив Марков.

– Я це збагнув.

– Наша зустріч відбулася з її ініціативи. Крістіна впевнилася у вашій порядності, обгрунтувала і довела необхідність вступити з вами у відкритий контакт. Вона вірить вам як людині.

– Дякую, – відповів Майєр і повеселішав.

– Тепер конкретно про фрейлейн Бергер, – продовжував розмову Марков. – З цього часу вона – ваш безпосередній керівник. Її слово – закон! Її накази підлягають безумовному виконанню.

– Тобто завдання мені ставитиме фрейлейн Крістіна, а не ви? – уточнив Віллі.

– Так. Але про ваше перше завдання скажу я. Фрейлейн Бергер необхідно виїхати до Німеччини як нареченій Адольфа Шеєра, берлінського історика, що героїчно загинув на Північному Кавказі…

Марков зупинився, про щось подумав, а потім додав:

– Повторюю: як нареченій Адольфа Шеєра. І не тільки виїхати, а й оселитися у матері Адольфа фрау Патріції Шеєр. Підстава: фрейлейн чекає дитину, спадкоємця роду Шеєрів…

– Як же це?! – не зміг приховати свого збентеження Віллі Майєр. – Я ж гадав… Але ж вони не одружені!

– У тому й складність, – сухо, щоб уникнути недоречних емоцій, констатував Марков. – Ви повинні потурбуватися долею молодої жінки як дружини свого загиблого бойового товариша, котрому завадив узяти з нею шлюб лише трагічний кінець. Хіба не так?

– Це справді відповідає дійсності, – погодився Майєр. – Я сам питав його про одруження, і він мені відповів…

– Усе це нам відомо.

– Ах, так? Фрейлейн Бергер…

– Тому не будемо гаяти час на перелік подробиць. Зараз ідеться про головне: фрейлейн Бергер будь-що повинна стати повноправною фрау Шеєр! І в цьому ви мусите їй всіляко сприяти. Для успішного досягнення мети використайте можливості свого впливового шефа – оберштурмбанфюрера Хейніша. Він з молодих літ – друг Шеєра-старшого, що загинув на початку війни під Брестом. Врахуйте, для пані Патріції Шеєр війна – це життєва катастрофа. її сина не врятувало й письмове моління до господа-бога, яке вона потайки вшила в комір його офіцерського мундира.

– Дещо про це чув…

– Не відволікайтеся: ще раз нагадую про час! Поточні й наступні завдання вам дійсно даватиме фрейлейн Бергер. Вона ж більш докладно змалює вам загальну ситуацію, і ви разом обмізкуєте спільні дії. І ще одне: можливо, до вас з’явиться людина, передасть привіт від Максима і мовить: «Вітри дмуть зі Сходу». Це пароль. Ваш відгук: «На Заході дмуть теж». Всі доручення цієї людини слід виконувати беззастережно!

– Яволь! – мимоволі підтягнувся Майєр.

– І останнє: чи бажаєте обрати собі псевдонім?

– Як вас розуміти? – запигав Віллі і пояснив, що має на думці: —У нас в таких випадках відбирають письмове зобов’язання про співробітництво…

По лиці Маркова пробігла усмішка.

– Тож як з псевдонімом?

– В ім’я перемоги хай буде Ніка [15]15
  Ніка– ім’я старогрецької богині перемоги.


[Закрыть], – не вагаючись, обрав Майєр.

– Погоджено – Ніка! Ну що ж, на цьому – край. Час нашої зустрічі вичерпався. Прошу, візьміть свою зброю.

Коли Віллі з Крістіною у супроводі Віта поверталися до готелю, Віллі, ще не знаходячи доладних слів до Крістіни, пробурчав безвідносно:

– Усе ж повної довіри до мене у вас нема…

– З чого цей сумнів, Віллі? – звела на нього очі Крістіна.

– Гауптман повернув мені пістолет без обойми. Невже боявся, що стрілятиму? І це після всього, що відбулося!..

– Ах, Віллі! – заперечила вона. – Ваш докір – на мою адресу. Я теж схвильована і просто забула… Ось ваша обойма, візьміть її.

Мало не навпомацки, слово до слова, торували вони нові стежки одне до одного.

Розділ 10
КЕСЛЕРОВІ ТЕЛЕФОНУЄ СМЕРТЬ

Іноді життєва стихія підтасовує такі обставини, що не дають часу на тривалі роздуми або зволікання і примушують людину, якщо вона сповнена рішучості, кинутися у вир подій. Трапляється небезпека, котра змушує забути про обачливість. І тоді кожна мить важить чиїмось життям.

Саме такий іспит доля приготувала Віллі Майєру і почала випробовувати його міць прямо зранку наступного дня. Від куцих щедрот долі він тільки й мав передиху– ніч майже без сну.

Втім, він з’явився на службу добре виголений, підтягнутий, зібраний. Зайняв своє звичне місце на телефонах у приймальні до кабінету Хейніша, замкненого до повернення господаря. Це мало трапитися завтра, а сьогодні оберштурмфюрер Віллі Майєр службово ще підлягав слідчому Кеслеру, чий кабінет був по коридору навпроти.

І хоч Майєр приступив до виконання службових обов’язків за півгодини до належного часу (в номері, на самоті, йому не сиділося), доля не зволікала жодної хвилини.

Він ще вішав плащ й кашкета, коли до приймальні, гупаючи забрьоханими чобітьми, в теплому мотоциклетному комбінезоні, з туго напханою планшеткою і міцною валізкою, товстошкірою і окутою сталевими обручами на замочках, ввалився заморений далекими мандрами обер-лейтенант Франц Рейніке. Той самий Рейніке, котрого кілька днів тому відрядив пан Кеслер з певним дорученням. Слідчий, коли мав таку змогу, завжди віддавав перевагу ретельному обер-лейтенантові перед іншими підлеглими. Рейніке не відзначався розумом, але був по-спортивному витриманий і неухильно виконував будь-які розпорядження, якщо йому їх викладали точно і ясно: взяти те і оте, з’ясувати про отаке у таких-то, розстріляти за списком о такій годині… Отже, ранкова поява Рейніке свідчила, що діло зроблено, і невтомний обер-лейтенант жадає нових розпоряджень будь-якої складності і терміновості.

– Радий бачити тебе, Франце, – привітно сказав Майєр. – Сідай! Начальства ще нема. Доведеться понудьгувати зі мною.

– Жартуєш? – озвався Франц. – Ти і нудьга – поняття несумісні!

– Франце, змилуйся наді мною! – молитовно склав руки Віллі. – Я не жінка, щоб нашпиговувати мене компліментами.

Обидва приязно засміялися.

– Що у нас нового, Віллі? – запитав обер-лейтенант, нарешті всідаючись біля столу Майєра. Валізку він акуратно поставив на підлогу поміж ніг.

– У нас? Нічого особливого. Марудимося, як паперові душі… А ти з новинами? Щось розкопав?

– Звичайно! – самовдоволено відповів Рейніке. – У Кеслера просто-таки собачий нюх. Але я теж не з останніх гончаків. Ми б нічого нового у справі Мюллера не виявили, якби я не дотямив завітати до графа фон Ферстера.

– Стривай, – удав здивованого Майєр, – ти сказав у справі Мюллера?

– Авжеж.

– Її ж закрито і списано в архів.

– Кеслер поновив розслідування і не помилився. Правда, якби не я… Ну хто б іще подався до фон Ферстера?

– А що граф?

– Що граф! Мюллер йому імпонував, і граф, як міг, дбав про комфорт небіжчика.

– Яке ж це відношення має до вбивства?

– Пряме! Виявляється, граф подарував Мюллерові елегантного «вальтера». Але у графа залишилися фотознімки пістолета і вистріленої з нього кулі.

– І що з цього випливає?

– А те, що Мюллера вбито саме з цього подарованого пістолета – знімки балістичної експертизи і ті, що я їх взяв у графа, ідентичні. Не стріляв же Мюллер сам у себе!

– Чому б ні? – сказав Майєр, аби не мовчати.

Але обер-лейтенант Рейніке сприйняв це запитання як суттєве. Він морщив свій низький лоб, напружуючись дати вичерпну відповідь. Нарешті переможно прорік:

– Але ж стріляти собі в спину незручно. Може, Мюллера уколошкав хтось із своїх? Як ти, Віллі, гадаєш?

Схвильований не на жарт, Віллі Майєр зусиллям волі надав своєму голосу цілковитої байдужості.

– Я нічого не гадаю. Пан Хейніш закрив цю справу як повністю з’ясовану. Невже забули, за що Кеслер власноручно пристрелив Есмеральду?

– І справді! – знову зморщив лоба Рейніке. – Чого ж тоді слідчий ганяв мене до Новоазовська? Робити йому нема чого, чи що?

– Каліф на годинку, от і пнеться, – з байдужістю стенув плечима Майєр. – Хай собі поцарює. Повернеться завтра пан оберштурмбанфюрер, і Кеслер знову принишкне, як миша. А тобі, Франце, я щиро раджу просто забути про цей службовий дріб’язок. Наша справа – виконувати накази. Будь-які. Навіть дурні.

– Це точно! – охоче погодився обер-лейтенант.

– Нехай начальство саме поміж собою чубиться. Нам до цього діла нема.

– Маєш рацію, Віллі! Так і зроблю. Я своє виконав, а на інше мені начхати. Чого це я маю сушити собі голову дідько знає над чим? А з паном Хейнішем нікому з нас не тягатися. Ясна річ!

Цієї миті двері приймальні відчинилися, і в них поважно впливла опасиста постать слідчого Кеслера.

– А, Рейніке! – мовив він, не вітаючись. – Виконали завдання?

– Яволь! – виструнчився обер-лейтенант.

– Доповідайте. Тільки коротко! Саму суть.

– Мюллера вбито з «вальтера», подарованого йому графом фон Ферстером.

– Он як! Є докази?

– Так! – Рейніке шарпнув до себе планшет.

– Подивлюся потім! – зупинив його Кеслер і збуджено мовив: – Це надає всій справі нового освітлення. Мабуть, це той самий «вальтер», якого Мюллер збирався подарувати своїй нареченій?

– Так точно! – ревнув Рейніке.

– Але ж цей спідничник Мюллер міг подарувати пістолет іншій жінці.

– Звичайно, міг, – підтакнув обер-лейтенант.

– Коло звужується: якій саме?

– Есмеральді! – гордий своєю проникливістю, бовкнув Франц.

– Е ні! – не погодився Кеслер. – Ліжко Есмеральди не потребувало жодних дарунків. Вона була безвідмовна, як надійний армійський автомат… Але годі з цим! Давайте папери.

Рейніке заходився розстібати планшет.

– Ну, Віллі, – нарешті Кеслер звернувся й до Майєра, – що ви на це скажете? Успіх – понад усякі сподівання! Тепер можна сміливо робити деякі цікаві припущення…

– Здається, вони у вас уже є? – примусив себе улесливо всміхнутися Майєр.

– Віддавна! І вони вам відомі. Але за браком доказів… – Він не закінчив думку, бо дещо згадав, і шпигнув: – А ви, Майєре, намагалися справу Мюллера спалити! Добре, що я своєчасно втрутився.

Масні оченята Кеслера переможно поблискували.

– Ходімо, Рейніке! – покликав слідчий за собою обер-лейтенанта.

Майєрові не треба було з’ясовувати, на кого Кеслер в’яже зашморг: він і так про це добре відав. Але останні події буквально приголомшили його: Крістіні загрожував провал. Відтепер, маючи на руках речові докази, Кеслер ні перед ким не поступиться. А Віллі не міг навіть уявити фрейлейн катованою, замордованою.

Отже, Майєрові випадало діяти… І то – швидко, енергійно! Він одразу ж подумки зазначив: Кеслер не зареєстрував привезені документи. Зараз він перекладе їх до ділової папки. А далі? Принесе йому на реєстрацію? Навряд. Адже справу закрито Хейнішем. Куди ж їх подіти? Замкне в особистому сейфі?

Як не дивно, а до почуттів, що розбурхали Майєра, домішувалося й задоволення. Чому? Мабуть, тому, що психологічно йому було необхідно якнайшвидше утвердитися в своїй новій ролі радянського розвідника, упевнитися в можливостях активного протиборства, переконатися у власних здібностях.

Та він, непомітно для самого себе, давно був у тій ролі, яку обрав не зовсім свідомо. Усе почалося з доручення Хейніша опікувати фрейлейн Бергер – подбати про форму на її гарну фігурку, знайти пристойне житло, оборонити від зазіхань залицяльників. А потім убивство Мюллера, пожертва Есмеральдою для врятування Крістіни і удар, який завдав йому Хейніш, що наказав буквально з рук в руки передати фрейлейн берлінському зальотнику Адольфу Шеєру… Служба! До чого вона тільки примушує людину? Він, Віллі Майєр, відсунувся в тінь там, де поліз би у відчайдушну бійку перший-ліпший сільський парубійко. А він причавив службовим чоботом найніжніші свої почуття. Поступився, сумно змирився. А все ж і надалі дбав про безпеку Крістіни і навіть про її можливий у фронтових умовах добробут. Подеколи Майєрові здавалося, що це стало сенсом його життя. Розумів, що надто перебільшує, але до певної міри, ніде правди діти, воно так і було.

Як бути тепер?

Насамперед він поклав собі ні про що завчасно не повідомляти Крістіні. Це рішення обгрунтував трьома мотивами.

По-перше, не варто, щоб його сьогодні бачили разом з нею поза службою. Якщо його задум завершиться невдачею, усі підозри впадуть на нього. Крістіна лишиться осторонь, отже, матиме вільні руки для активних дій, щоб усунути від себе небезпеку. У будь-якому випадку його акція проти Кеслера відчутно загальмує розслідування. А виграш у часі важить багато.

Перший пункт був обумовлений другим: Крістіна могла розцінити його задум як авантюру, відхилити його ризикований план і запропонувати інший, наприклад, влаштувати замах на Кеслера з допомогою підпільників. Але скільки це забере днів? Кеслер надто обережна людина. Підпільникам прибрати його було б нелегко…

А час не жде!

Саме часу стосувався третій момент: конче необхідно було негайно знищити не зареєстровану папку, заховану в сейфі Кеслера, бо завтра мав прилетіти з Берліна Хейніш, при якому щось зробити буде вже неможливо. Якщо не знищити папку, будь-які заходи по нейтралізації Кеслера виявляться марними.

Таким чином, що потрібно?

Ключ від сейфа!

А ключ у Кеслера…

Але мало знищити папку: факти, вміщені в ній, неважко поновити. До того ж якого шуму наробить Кеслер, якщо зникнуть документи, про які знають лише троє: Кеслер, Рейніке і він, Майєр… На випадок чого підозра впаде на нього! А мета лишиться, недосяжною…

Отак подумки, всебічно виважуючи обставини, Майєр невблаганно посувався до єдино можливого логічного висновку: йому випадало знешкодити Кеслера. Інші варіанти ситуація виключала. Отже, лишалася негайна дія. І акт перший матиме назву – «Фон Злодій». Слід вчинити так, як підказала вчора Крістіна, і протії чого він категорично заперечував. Але то було вчора! Останні події внесли коректив…

Коли Віллі Майєр дійшов твердого рішення, сумніви облишили його. Мозок працював чітко і холодно. Не зволікати! Тепер йому ніхто не заважав…

Віллі рішуче підняв трубку і зателефонував до штабу зондеркоманди «Кюнсберг»:

– Прошу з’єднати мене з паном зондерфюрером Краллертом!

По хвилі трубка сухо озвалася:

– Секретар пана Краллерта шарфюрер Кінце слухає!

– Мені потрібен пан зондерфюрер особисто! – категоричним тоном наполіг Майєр.

– З ким маю честь?

– Говорить оберштурмфюрер Майєр з особливої групи оберштурмбанфюрера Хейніша. Чули про таку?

– Безумовно! Прошу хвилину зачекати.

По нетривалій паузі телефон озвався іншим, бундючним і немовби жирним голосом:

– Краллерт слухає!

– Маю свідчення про нелояльну оцінку діяльності зондеркоманди «Кюнсберг» і вашої особисто…

Він не встиг закінчити.

– Чудово! – сито буркнула трубка. Це несподіване «чудово» Майєра приголомшило. – Про такі речі доповідають особисто!

– Розумію…

– Чи можете приїхати до мене зараз?

– Так точно!

– Скільки вам потрібно часу на їзду?

– Максимум півгодини.

– Чудово! За півгодини я вас чекатиму.

Телефон замовк, і Майєр поклав трубку.

Підрозділи зондеркоманди «Кюнсберг» базувалися безпосередньо в Ставрополі, штаб же її містився в приміському залізничному селищі Шпаковському, де біля товарних колій були скупчені складські приміщення зондеркоманди. На мотоциклі туди – півгодини їзди. Майєр, вирушаючи до Краллерта, прихопив із собою протитанкову гранату і два толових патрони, які заховав під відкидне сидіння коляски. Це нічого б і не важило, бо ніхто не їздить беззбройним. Та водночас було б зайве, якби вибухівка потрапила на чиїсь очі.

Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість і прибув раніше, ніж домовились. Він зробив це для того, щоб точно виміряти відстань у часі; шлях тримали в доброму стані – воронки від авіабомб були засипані і зрівняні. Проте їх доволі зяяло обабіч затіненого деревами шляху.

Він запалив цигарку, не поспішаючи до штабу. Десять заощаджених хвилин спливуть швидко. А вони йому ще будуть конче потрібні, ці десять куцих хвилин…

Вчасно він увійшов до штабу «Кюнсберг» і вийшов на другий поверх по сходах, вкритих килимовою доріжкою.

– Пане Майєр? – зустрів його у приймальні шарфюрер Кінце.

– Ось моє посвідчення.

– Дуже добре! Пан Краллерт прийме вас негайно! Прошу, заходьте.

– Оберштурмфюрер Майєр прибув згідно з вашим проханням! – доповів Віллі людині в чорному есесівському мундирі, що стояла, циркулем розсунувши ноги, посеред розкішного кабінету.

– Хайль Гітлер! – викинув Краллерт уперед руку, підкреслюючи тим офіційність їхньої наступної розмови.

– Хайль! – відповів Майєр.

Краллерт стовбичив посеред кабінету, мабуть, не випадково: це дозволяло не запрошувати відвідувача сісти до столу, примусити його виструнчуватися, що забезпечувало між ним певну дистанцію. Вчувалося, що пан зондерфюрер, чекаючи Майєра, встиг дещо продумати.

Він позирнув на Майєра тьмяними очима і запитав:

– Чому вирішили поділитися своїми… гм… новинами зі мною, а не доповідати безпосередньо по службі?

– Вважаю зайвий розголос непотрібним.

– Що ж, думка розумна. То що маєте доповісти?

– Слідчий нашої групи ганебно відзивається про діяльність вашої зондеркоманди, а ще й про вищий склад німецького командування.