Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Крістіна байдуже прочитала:

– «Тимчасові успіхи Червоної Армії не розчарували звільнене від більшовиків населення окупованих територій. Доказом цього є те, що люди охоче і добровільно виїжджають працювати до Великонімеччини…»

– Стоп! – зупинив її Хейніш і знов до Шниряєва: – Тож про які успіхи червоних мовиться? Хто дозволив вам їх пропагувати друкованим словом?

– Але ж тут нема нічого конкретного, – розгублено забубонів Шниряєв.

– Ах, вам тільки цього бракує!

– Визнаю, недогледів… Я розберуся з цим, пане оберштурмбанфюрер… Знайду винних… Певно, трапилася помилка…

– Помилка? Фрейлейн Бергер, читайте далі!

– «Лише мізерна купка збільшовичених фанатиків ухиляється від виконання наказів окупаційної влади, чинить перешкоди і намагається вести злочинний опір!..»

– Стоп! – знову підняв руку Хейніш. – Це теж помилка? Чи, може, завуальовані заклики, що розповсюджуються через вашу газету?

– Чий там підпис? – вичавив із себе редактор, який нарешті втямив, що справа повертає на зле.

– Підпису нема, – холодно повідомила Крістіна.

– А ви навіть не читаєте власну газету? – гнівно запитав Хейніш.

– Цей номер виходив без мене… – пригнічено промимрив Шниряєв. – Я виїздив до П’ятигорська… Який паразит скористався?..

– Нарешті чую розумну мову! – зазначив Хейніш. – Про згаданого вами паразита поміркуйте конкретніше.

Шарфюреру Бергер цікаво було спостерігати, як майстерно оберштурмбанфюрер здирає з редактора машкару солідності, самоповаги.

Стукіт у двері перервав її роздуми. Із-за прочинених дверей сказали:

– Перепрошую, пана оберштурмбанфюрера кличуть з СД!.. Черговий вимагає пана Хейніша негайно!.. Прошу до телефону…

– Можемо перемкнути на мій, – послужливо запропонував редактор.

– Так! – Хейніш зміряв його поглядом. З глузливою посмішкою запитав: – Хочете почути, про що йдеться?

Редактор знітився, ніяково пробурмотів:

– Я лише бажав…

– Гадаю, мова поки що не про вас! – урвав його Хейніш. – Де телефон? – І він стрімко вийшов з кабінету.

Шниряєв розгублено поглянув на Майєра і Бергер, важко зітхнув і повів, як і належить гостинному господареві, «світську» розмову:

– Чаю, кави? Ні то й ні.– Силувано пожартував: – Моє діло – запропонувати, ваше – відмовитись. – Гречно звернувся до Крістіни: – Фрейлейн дозволить запалити?

– Прошу.

– Красно дякую!

Витяг пачку «Біломору», чирконув сірником, жадібно затягся – хотів угамувати нерви.

– Звідки у вас радянські цигарки? – спитав Майєр.

Шниряєв, не глянувши на нього, присунув до себе попільничку і спроквола відповів:

– Із старих запасів… Але не подумайте, що я утворив цигаркові поклади на весь час війни, як це зробили деякі… Пригадую, з початком війни скуповували все – сірники, гас, мило, сіль, тютюн, борошно… Адже в Росії не було карткової системи, як у рейху…

– Добре, що вас не чує пан Хейніш! – з чарівним усміхом дошкулила йому Крістіна. – Малюєте такі великі переваги…

Шниряєв зиркнув на неї.

– То звідки ж цигарки? – не відставав Майєр.

– Це – просто: іноді підрозділи РОА удають із себе партизанські загони і приходять в села, що на підозрі… Камуфляж від кирзяків та вушанок до «Біломору» і махорки. Усе до нитки – справжнє, радянське. Ото й збереглися…

– Отам, у партизанських селах, і хрест заробили? – спитав Віллі і значуще глянув на Крістіну.

– Добре, що не осиковий кілок на могилу, – знехотя зронив редактор.

– Чому так похмуро?

– А ви самі хоч раз брали участь в каральних акціях, в ході яких села спалюють, а населення знищують? Я мав таку сумнівну честь, аби заслужити довіру…

– Сміливо кажете! – знову втрутилась у розмову Крістіна.

– А чого лякатися? – Він втупився у неї важким поглядом. – Після тих акцій мені все одно… Тільки навіжений полізе добровільно у зашморг… До того ж я не з породи страусів, щоб під піском ховати очі. Єдине, чого побоююсь, – довершив галантно, – що порушена тема для вас, фрейлейн, зовсім не цікава.

– Можете запропонувати цікавішу?

– Якщо є таке бажання, спробую.

– Чекаємо!

– Що ж! – прийняв виклик редактор. – Приміром, вам, фрейлейн, до вашої форми бракує гарної оздоби. Безумовно, до чорного найкраще пасує золотий партійний значок [12]12
  «Золотим значком» нацистської партії нагороджувалися старі, ще «мюнхенської доби» гітлерівці, зрідка – діячі рейху з «особливими заслугами», як, наприклад, лихозвісний «гарматний король», «гендляр смертю» Крупп. Значок надавав привілеїв, скажімо, позачергових аудієнцій у Гітлера.


[Закрыть], але ж ви не належите до когорти «старих бійців».

– Неважко дійти до такого висновку.

– Так, молодість зраджує, – мовив і сам злякався двозначності, тому заспішив: – Я лише хотів сказати, що вам би личило золото. Але золоте шитво на вашому мундирі теж є надто проблематичною перспективою.

– Кажіть прямо: для німецької жінки – неможливою.

– Так, це точніше. Життєве коло німкені окреслене трьома «К»: кюхе, кірхе, кіндер [13]13
  Кухня, церква, діти (нім.).


[Закрыть]… Хоча ви особисто зараз далеченько від цього.

– Слухайте, пане! – осмикнув його Віллі Майєр. – Що ви варнякаєте? Чи уявляєте, до чого вас призведуть ці теревені?

– Гм, уявляю… Але маю також надію, що ви зараз, пане оберштурмфюрер, зміните думку щодо мого глузду. Річ у тім, що у нашого редакційного перекладача з кримських фольксдойче є стародавній златник часів Володимира Святого, уславленого князя Київської Русі. Ця золота монета була виготовлена в обмеженій кількості з єдиною метою – звеличення новоствореної держави. На одному боці її зображено самого князя, на зворотному – карбовано родовий знак Рюриковичів. Нині златник воістину ціни не має – по музеях і приватних колекціях усього світу цих монет налічується лише десяток. Отже, у нашого перекладача є одинадцята. Але й це ще не все! Златник підвішено по центру на звичайнісінький ланцюжок. Навколо нього – по шість з кожного боку – всі дванадцять зодіакальних монет середини другого століття нової ери. Монети зі знаками Зодіака теж унікальні, бо теж були виготовлені в Александрії єгипетській в обмеженій кількості – на ознаменування шістдесятиріччя з дня народження римського імператора Антонія, який над усе вірував у гороскопи. І хоч монети карбовано з міді – золоті і срібні виготовлялися монопольно в Римі, вони мають величезну вартість. Оце намисто носить наш фольксдойче під білизною, на голому немитому тілі, бо не наважується роздягатися в солдатській лазні, а до іншої йому – зась…

– Звідки ж ви дізналися? – недовірливо запитав Майєр. Було видно, що історія монети його зацікавила.

Заслухалась і Крістіна.

Шниряєв відповів ухильно:

– Пощастило… Випадково побачив… Та суть не в цьому…

Майєр не дав йому уникнути прямої відповіді:

– Точніше – де і як?

Але хто не дасть збрехати людині, коли вона прагне щось приховати?

– На медичному огляді! Підходить? – відкараскався Шниряєв. – Але повторюю: суть не в цьому. Я спитав, звідки у нього таке оригінальне намисто. Він навіть злякався. А потім почастував мене баєчкою для невігласів, бо не знає, що я розуміюся на історії і працював у музеї. «Така собі дрібничка, – каже, – типова оздоба. у кримських татарок… От і виканючив у одної старої відьми, що в могилу дивилась… як сувенір на спогад про східний похід». – «Скільки ж та річ коштувала?» – питаю. «Страшенно дорого! – поскаржився він. – Тій скаредній відьмі я віддав свій місячний харчовий пайок, хоч і міг дешево обміняти на свинцеве намисто з автомата… Воістину для цивілізованої людини гуманне поводження з унтерменшами – завада?» Хоча, – сумно завершив Шниряєв, – гадаю, що було інакше…

– Невже? – спитала Крістіна.

– Навіть – певен! Одарував стару намистом з автомата! Недарма ж каже, що в могилу дивилась.

– Скільки ж златник коштує насправді?

– Важко сказати… Мабуть, не менше, аніж відомий унікум – марка «Маврікій». А може, й більше, бо «Маврікіїв» збереглося двадцять шість штук, зареєстрованих златників – лише десять.

– Яка ж вартість марки? – Майєр тяжів до точності.

Шниряєв споважнів і навіть набрав лекторського тону:

– Вартість «Маврікія» щоразу визначає міжнародний аукціон, ціна марки весь час зростає. Скажімо, англійський король Георг П’ятий колись придбав на лондонському аукціоні «Маврікія» за півтори тисячі фунтів стерлінгів, за що зажив було слави марнотратника. Нині ця ж марка коштує близько півмільйона доларів і зберігається в королівській скарбниці. Отож, не мені визначати вартість старокиївського златника! Якщо ж додати до нього ще й зодіакальну дюжину, то можна уявити, який скарб тягала на собі татарка. Та ось потрапило на очі нашого перекладача, який спромігся відрізнити оте «спадкоємне намисто» від звичайних брязкалець… Пощастило йому, як у казці. Такі чудасії можливі тільки на Сході… Коротко кажучи, отака королівська прикраса була б до лиця найпримхливішій красуні. Ще б пак – півмільйона доларів на персах!..

Редактор явно хизувався своїми спекулятивними пізнаннями.

– Чи не надміру ви щедрі на чуже? – з неприхованим сарказмом обірвала його Крістіна. – Мабуть, своїм коханкам ви щедро обіцяєте зірки з неба та гойдалку на веселці, а з кишені не дістаєте й пфеніга. Так можна обіцяти торішній сніг, дірку від бублика, від жилетки рукави.

– А ви злі, фрейлейн! Я запропонував вам лише спробу якось домовитись з нашим загребущим перекладачем. Щоправда, діло це не просте. Проте є шанси… Приміром, натякнути йому про імперський– закон, згідно з яким всіма коштовностями рейху та окупованого простору опікується відомство Гіммлера. І пообіцяти неприємне знайомство з вельмишановним зондерфюрером Краллертом. І так далі…

– Тобто шантаж?

– Ну навіщо так грубо? Хіба не можна побудувати розмову як товариську пересторогу? Збагатіти хочуть усі, та лише деякі стають багатіями… Словом, не так багато зусиль, і справу було б залагоджено! Ризик мінімальний, якщо він взагалі для вас існує… Можна спробувати…

– А потім? Тремтіти? Наприклад, заявитесь ви і люб’язно запропонуєте знайомство з паном Краллертом…

– Завбачливо мислите, фрейлейн! Справді: мати скарб – постійно наражатися на смертельну небезпеку, – засміявся Шниряєв.

– Слухайте, Шниряєв, – похмуро заговорив Віллі, – я не розумію одного: чому ж ви самі не хочете заволодіти намистом?

– Тут усе ясно: я – росіянин, він – фольксдойче. Расова і суспільна перевага на його боці. Я належу до реалістів, пане оберштурмфюрер! Хто я? Лише капітан РОА, хоч і нагороджений німецьким хрестом, але ж мені, як до неба, навіть до личок шарфюрера СС, що їх носить наша чарівна фрейлейн. Інакше, будьте певні, я б свого шансу не упустив!

«А чи упустив би Кеслер?» – подумала Крістіна.

Але тут «золота» розмова урвалася, – увійшов Хейніш.

– Мали час на роздуми? – спитав він Шниряєва.

– Так точно, пане оберштурмбанфюрер! – виструнчився той.

– Зараз ми їдемо і залишаємо вас – кличуть більш термінові і вагоміші справи. Але, сподіваюся, вам не треба розтлумачувати, що робити, з ким робити і як?

– Так точно, не треба! Дорогу до гестапо знаю…

– Зер гут! Проте безкарно й вам не минуться оці газетні вибрики. І не раджу надалі посилатися «а інструкції згори. Звідти надходять загальні директиви, а статті до газет пишуться і редагуються на місці. За це ви й відповідаєте! Утямили?

– Безумовно, пане оберштурмбанфюрер.

– І останнє запитання. – На пухких губах Хейніша досі блукала холодна, зла посмішка. – Хто для вас Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні?

Шниряєв розгубився, відчув нову пастку, обережно перепитав:

– Що саме ви маєте на увазі?

– Прошу відповідати! – гарикнув Хейніш.

Шниряєв весь зібрався, мов пружина, і чітко відкарбував кожне слово, благально зазираючи в байдужі очі німця.

– Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні – найбільші величини світового поступу всіх часів і народів! Особливо це стосується великого фюрера-визволителя, що започаткував еру світового рейху! Хайль Гітлер! – Він старанно, мов на параді, викинув перед себе правицю.

– Чому ж поряд з ними на стіні й ваша фотокартка? – не приховуючи огиди, спитав Хейніш. – Ви теж належите до світових величин?

От тобі й усміхнений Хейніш – приберіг на кінець розмови ефектний фінал, хоча зразу звернув увагу на портрети. Це був нищівний удар, який у пересічного лакузи відібрав би мову, уклав би на підлозі, поставив на коліна. Шниряєв виявився міцнішим. Він лише помітно зблід, але не розгубився. Рвучко повернувся до стіни, зірвав власний портрет, мовчки пошматував його вздовж і впоперек, кинув на підлогу, зачовгав по ньому чобітьми і лише тоді гарячково спитав:

– Ви задоволені, пане оберштурмбанфюрер?

Хейніш схвально крутонув головою і несподівано зареготав:

– Ви починаєте мені подобатись, пане Шниряєв! Рішучість і дія – ось що я найбільше ціную. Сподіваюся, що так само рішуче ви покінчите й з іншим мотлохом у редакції.

– Обов’язково, пане оберштурмбанфюрер!

– Перевірю.

Пан редактор біг за ними до самої машини. У коридорі насмілився прошепотіти Крістіні:

– Фрейлейн, молю вас усім святим, принагідно замовте слівце за мене… Адже і вам я щиро бажав зробити приємність…

Крістіна Бергер стримано нагадала:

– Але ж ви запевняли, що належите до реалістів?

– Тому й уклінно прошу… Я помітив – пан оберштурмбанфюрер прихильний до вас…

– Добре. Та з однією умовою: якщо не варнякатимете зайве, особливо про чуже майно…

– Розумію, фрейлейн. Будьте певні!

А Крістіна знову згадала про Кеслера, про його пожадливу заздрість, про його валізи з награбованим добром, з котрими він має таки забагато мороки.

…Увечері чарівна фрейлейн у формі шарфюрера СС вдруге за час перебування у Ставрополі йшла на зустріч до конспіративної квартири з бентежними думками, з тонким цигарковим аркушиком, списаним стовпчиками п’ятизначних цифр, готова до будь-яких несподіванок.

Тоді, вперше, її мучило питання: чи гаразд з явкою, чи не провалена? Йшла обачно ось цією вуличкою, тихою, між зелених чайних кущів, крізь які непросто продертися. Пригадалося, як знайшла цей непоказний одноповерховий будиночок з входом із двору і трьома вікнами на вулицю. Згадала, як спершу проминула його, не притишуючи ходи, хоч сигнал був у порядку, – третє вікно від входу з холодним тьмяним відблиском блідого скла темніло з розчахнутими навстіж віконницями.

Минула будиночок з трьома вікнами і цього разу. Мала підстави оберігатися.

Тоді, минулої зустрічі, вона енергійно постукала, як людина, якій нема чого критися, і на звичне запитання: «Хто?» – коротко й вимогливо відрубала: «Гестапо!»– хоч усвідомлювала, наскільки це неймовірно в її ситуації, бо здоровані з таємної поліції не промовляють дівочими голосами. Тиша. Шарудіння. Зарипів засув, брязкнула клямка. Двері прочинилися. Не навстіж. Рівно на стільки, щоб з’явилася рука з каганцем і похмуре обличчя господаря, зморшкувате та горбоносе, освітлене знизу тремтливим вогником, від чого очі на ньому запали в глибоку темінь. Лише коли обмінялися паролем, двері відчинилися.

Господар квартири Астан Мірза-Хатагов виявився чоловіком вже непризовного віку навіть за умов війни. Але, як і більшість горян, ще був далекий від скарг на старечі недуги. Високий, ставний, рухливий. У темряві, що згладжувала зморшки і молодила обличчя, скидався на людину середнього віку, треновану й повносилу. А втім, ні – зовсім сиві вуса зраджували. Залишившись боротися з ворогом у підпіллі, спромігся забезпечити себе чудовим легальним прикриттям – працював пакувальником ставропольської філії зондеркоманди «Кюнсберг», через що мав певні побутові пільги і надійний аусвайс-посвідчення. З перебазуванням до Ставрополя й штабу зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом роботи побільшало, але поширшали й можливості. Усе це створювало непогані умови для порівняно легкого контактування з іншими членами їхньої наглухо законспірованої, нечисленної підпільної групи. Тому й виконував у ній функції зв’язкового. Та от біда: від початку окупації група не мала рації – прямого й безпосереднього зв’язку з зафронтовим керівництвом, що було конче необхідно для Крістіни.

Проте фрейлейн Бергер завбачила й цей прикрий для неї варіант. А поки що знайомилася з господарем, розмовляючи про менш суттєве. їй подобався старий Астан неквапною діловитістю і навіть несподіваним відкриттям – Мірза-Хатагов був першою людиною з усіх, кого зустрічала вона, цілком задоволеною тим, що залишилася «під німцем».

– Змалку ненавиджу грабіжників, – у дещо незвичний спосіб мотивував він сій є, на перший погляд, дивне вдоволення. – Батько завжди казав: вкрав – клади злодійську руку під сокиру! Більше не крастиме. У давні часи так і робили…

– А ці німаки, гади повзучі, – ти лишень уяви собі, дочко! – возвели пограбування і крадіж серед білого дня в державний закон! І якщо людина боронить своє добро, то не грабіжників, а невинну людину карають – розстрілюють або вішають. Воістину світ перевернувся догори ногами! Та це дарма не минеться: я в тій зондеркоманді пакую накрадене та награбоване і все запам’ятовую, а потім тайкома записую. Все записую – що вкрали, в кого поцупили і куди відправили. Уявляєш, доню, яка моїй праці честь? А чому? Бо прийде час, переможемо фашистів, подамо рахунок, моєю рукою писаний. З подробицями… Усе повернемо до нитки!

– Чи все? – вголос помислила Крістіна.

Мірза-Хатагов похмуро звів брови, густі, кущуваті.

– Так, усього не повернути, – погодився з ледь притаманним гнівом. – Не повернути спалене, висаджене в повітря, знищене, крадене й перекрадене серед самих злодіїв, коли й сліди награбованого зникають… Вони добре навчилися свого мерзенного ремесла!.. А головне, не повернути найціннішого – життів людських. А тому, – підняв стиснутого кулака, сухого й чіткого, – ми брали, беремо і надалі ще більше візьмемо ворожих життів.

Помовчали, і по хвилі Крістіна неголосно, ніби побоюючись порушити сумну задуму, в яку поринув старий, мовила:

– Є рація, яку необхідно роздобути. Але це ризиковано.

– Про що мова! Якщо вона є, з-під землі дістанемо! – жваво відгукнувся Мірза-Хатагов.

– Саме з-під землі й доведеться діставати, – всміхнулась Крістіна. – Знаєте містечко Пелагіаду? У п’ятнадцяти кілометрах на північ від Ставрополя?

– Траплялося бувати не раз – дорога недалека. Пішки – три години ходу.

– На схід від Пелагіади, – вела далі Крістіна, – на річці Ташла є покинутий млин.

– Бачив і млин! До війни, бувало, ночував у ньому, коли ходив на качок полювати.

– О! Це полегшує завдання… Ось схема млина, орієнтири на місцевості і відстані між ними у кроках. Вибачте, міряла своїми, але намагалася, щоб кожен крок дорівнював п’ятдесяти сантиметрам. Отже, можна вимірювати і в метрах. Хрестиком позначене місце, де закопана рація. Сама я по неї поїхати не маю змоги. Мірза-Хатагов уважно роздивлявся схему.

– Місцевість знаю, як свою хату. Безлюддя, залізниця і шосе за десять кілометрів, туди ведуть тільки грунтові путівці. Можна поколупатися в землі.

– Так було… – зітхнула Крістіна.

– А що трапилося?

– Німці підремонтували млин і влаштували в ньому військову ремонтну майстерню. Тому я досі не могла скористатися рацією.

– Он як! – аж крекнув Астан. – Це ускладнює справу.

– У тім-то й річ! Але без рації я – як безголосий птах.

– Тоді зробимо так – спочатку помандрую я сам. Роздивлюся, що і як…

– Зможете?

– Інакше не казав би. Моя стара з онуками про всяк випадок затрималась у Казенці. Щоправда, вийде не прямий шлях – до Казенки ближче дістатися через Грачівку, Пелагіада лишається збоку. Але то – діло хазяйське…

– Необхідно роздобути дозвіл відповідно до нового наказу про пересування на шляхах.

– Якраз маю! – порадував Крістіну Астан. – Я ж і виклопотав його в нашій управі у зв’язку з відвідинами сім’ї. До цього й вів, а ти, дочко, не дослухала… Мандрую просто – півмішка картоплі на плечі, пляшку чачі до кишені для шуцманів та ціпок у руки… Іду, можна сказати, вільно: оті п’янюги за шлагбаумом вже звикли похмелятися з моєї кишені… За тиждень завітати до мене зможеш?

– Важко сказати, проте чекайте мене по вівторках і п’ятницях у такий же час.

– Гаразд.

– А схему запам’ятайте і спаліть.

– Уже запам’ятав! – Астан нахилив папірець краєчком до кволого вогника каганця. Папірець спалахнув – по хаті забігали тіні…

І ось минув тиждень. П’ятниця. Коли б знати, що сталося. Небезпечно мишкувати біля воєнного об’єкта: найменша підозра, і ніяка чача не допоможе.

«Не завдавай собі, Марійко, зайвого клопоту! Вперед!» – наказала подумки.

Побоювання виявилися марними. Старий Астан зустрів її радо.

– А я тебе зачекався, дочко! – одразу ж сказав він. – Приніс рацію другого ж дня.

– Як це вам пощастило? – щиро здивувалася Крістіна.

– Ет! – махнув рукою. – Усе просто: німецької майстерні там давно нема – перебазувалася. Ну, а я у таких випадках не звик зволікати. Усе гаразд, дочко! Рація у зразковому стані.

– Де вона?

– Чекає тебе, дочко, у схованці на горищі.

– Тоді негайно до роботи – я довго затримуватись у вас не можу.

– Розумію…

– Допоможете?

– Про що мова! Чи не сором тобі про таке питати? Ходімо. На чужому горищі, як у лісі, провідник потрібен.

Лагідна і тиха кубанська ніч. Милуються очі коштовним розсипом зірок на небесному оксамиті, а вуха не чують, як лине в ефірі маршовий грім литаврів, саксофонні виспіви новомодних свингів, барабанний дроб хвацьких фокстротів і серед них, мов трасуючі черги, мережать радіохвилі крапки і тире морзянок – таємних, кодованих розмов. І десь серед них ніжний голос радянської студентки Марійки, а нині шарфюрера СС фрейлейн Крістіни Бергер, який чують лише прилади – свої й ворожі…