Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Петро Поплавський, Юрій Ячейкін
СПЛЯЧИЙ ЛЕЛЕКА
Пригодницький роман

^©   _{http://kompas.co.ua  – україномовна пригодницька література}

_{Рецензент П.Ф. Автомонов}

Розділ 1
ГРОЗА УЗИМКУ

Рейх готувався до різдва, до нього лишалося два тижні, У вітринах деяких берлінських крамниць уже красувалися смажені гуси. Звісно, ціни шалені. Але ж час – воєнний! Все ж раз на рік можна й порозкошувати. Що важить сотня – друга рейхсмарок, коли марилося цілими маєтками? Чорнозем України, Дону і Кубані лишалося тільки розподілити між сумлінними німецькими бауерами, що повинні цивілізувати тамтешніх дикунів-унтерменшів. Висока й благородна культуртрегерська місія! Рабство? Работоргівля? А що, власне, у цьому поганого? Хіба не рабство породило зразкову навіки-віків античну цивілізацію?

До відома всіх було донесено передріздвяний наказ фюрера.

«Фюрер

і верховний головнокомандуючий збройними силами

ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ № 1

Літня та осіння кампанії цього року [1]1
  1942 року.


[Закрыть]за винятком окремих операцій, які ще тривають, і запланованих наступальних дій місцевого характеру закінчені. Досягнуто величезних успіхів.

Внаслідок могутнього наступу противника притиснуто до Кавказу і Дону, а центральна частина Росії в основному відрізана від життєво важливих для подальшого ведення війни районів Кавказу. На інших ділянках фронту успішно відбито всі відволікаючі удари росіян з незначними для нас втратами. При цьому Противник зазнав величезних людських втрат.

…Нам належить провести ще одну зимову кампанію. Завдання Східного фронту – будь-що утримати здобуті рубежі, давати відсіч на будь-які спроби ворога прорвати їх і тим самим створити сприятливі умови для нашого наступу 1943 року, щоб остаточно знищити найнебезпечнішого противника… В останніх баталіях росіяни знекровлені і тому не зможуть вводити свіжі сили взимку 1942–43 року, як це було минулого року. У будь-якому випадку наступна зима не буде суворіша і важча, аніж минулорічна…»

Здавалося, цей публічний наказ про зимівлю, в якому вже й слівцем не йшлося про бліцкриг [2]2
  Блискавична війна (нім.).


[Закрыть]і взагалі про близький кінець війни, приспав усіляку пильність і насторогу.

Для міських бюргерів та сільських бауерів фронт неначе припинив існування аж до наступного і, беззаперечно, переможного літа. Для них ніщо не віщувало зимової грози. А хазяйновитий нордичний Санта-Клаус [3]3
  Дід-Мороз (нім.).


[Закрыть], завдяки блискуче організованим реквізиціям по всій поневоленій Європі, а надто – Росії, завбачливо надсилав наперед приготовані різдвяні дарунки. Гери і фрау, задоволено покректуючи та охкаючи, приймали пакунки, на яких тільки поштові штемпелі та зворотні адреси нагадували про Східний фронт.

У цьому самогіпнозі небо війни, звитяжне небо непереможного старонімецького бога грому та бурі Тора, здавалося чистим і безхмарним. Тому коли слово «Сталінград» несподівано загриміло з наче ясного неба, то спершу мало хто міг той грім до пуття осмислити. Наступальні дії радянських військ сприймалися як незначне фронтове пожвавлення суто місцевого значення. Як і передбачав в «Оперативному наказі» на зимівлю несхибний геній провидця-фюрера…

Того дня, 19 листопада 1942 року, мільйони німців і гадки не мали, що ото й почалася агонія «тисячолітнього рейху», що саме в ці, ще порівняно безжурні часи в’яжуться зашморги для нацистських бонз і воєнних злочинців у цивільних смокінгах та генеральських мундирах і що помпезне святкування з нагоди десятиріччя коричневого мороку раптом перетвориться на всеімперські траурні дні по п’яти загиблих арміях.

Того дня імперська преса, теж заколисана тривалою тишею на Східному фронті, друкувала чергову, фанфарну промову рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса, проголошену ним в промисловому місті Дуйсбурзі: «Мета на Сході визначена й непохитна – радянська воєнна потуга… мусить бути повністю знищена». Рейхслейтер міністерства Східних земель, колишній фольксдойче з Прибалтики і «втікач з червоної Росії», отже, й непересічний знавець її, Альфред Розенберг просторікував у величезному політико-економічному огляді про «будівництво на Сході, що триває». Передова стаття газети «Фолькішер беобахтер», уся мов заслинена від лестощів на адресу дуче, оповідала, як «Італія впевнено йде до перемоги». Отож, «сіренький» рядок лише з одного речення в довгому загальновоєнному зведенні – «Слабкі радянські удари під Сталінградом» – мало хто помітив.

Але за кілька днів зчинилися справжнє газетне сум’яття, різноголоса радіоверемія, повний різнобій пояснень, які суперечили одне одному і, власне, всі загалом нічогісінько не пояснювали. Передусім на газетні шпальти знову витягли осоружного «генерала Зиму», головного «винуватця» минулорічної поразки під Москвою. Скрізь зарясніло тевтонською міфологією та історичними порівняннями з «героїчною давниною». Проте, мабуть, усі рекорди геббельсівської великої брехні побив військовий коментатор берлінського радіо, який висунув воістину фантастично карколомну версію щодо стратегії «завжди непереможного» вермахту.

«Одним з основних принципів німецької стратегії, – з апломбом прорікав він, – є відкривати час від часу пролами в лінії фронту, в які більшовики мали б спокусу вдертися собі на погибель. Можна з певністю сказати, що саме це відбувається зараз у закруті Дону».

І так далі…

Зовсім інший настрій оволодів верхівкою, що засіла по залізобетонних бункерах «Вольфшанце» – «Вовчого лігва» фюрера, вкопаного у болотяний грунт Східної Пруссії поблизу Растенбурга. Вікна «Гітлербункера» та бараків «Лейбштандарту СС», батальйону горлорізів з особистої охорони диктатора, були виключно на північ: фюрер, мов отой нічний кровожерний хижак, не терпів сонячного світла. Він же й назвав нове розташування ставки саме «Вовчим лігвом». Фюрер завжди виявляв неудавану прихильність до людей, в прізвищах яких корінилося слово «вольф» [4]4
  Вовк (нім).


[Закрыть]…

Спершу серед штабістів виникла цілковита розгубленість, що відбилася навіть у суперечливих оперативних наказах. На зміну їй прийшла «залізна воля» фюрера. 22 листопада, близько опівночі, генерал-лейтенант Фрідріх Паулюс прийняв по радіо перший «фюрербефель» [5]5
  Наказ фюрера (нім.).


[Закрыть], адресований усьому обложеному в Сталінграді війську:

«6-та армія тимчасово оточена. Я знаю 6-ту армію та її головнокомандувача і певен, що в становищі, яке склалося, вони стійко триматимуться, 6-та армія має відати, що я зроблю все, аби їй допомогти і визволити. Я своєчасно виголошу їй свої накази».

Наступної ночі генерал-лейтенант Паулюс заблагав дозволу на прорив його військ в південно-західному напрямку, назустріч 1-й танковій армії генерал-полковника фон Клейста. А це означало: залишити розрекламований нацистською пропагандою на весь світ Сталінград, місто, падіння якого стало б сигналом до негайного нападу і розбою з боку Японії і Туреччини, які чекали цього вже півроку з військами напоготові.

24 листопада, рано-вранці, в «котел» на швидких радіохвилях пішло «остаточне рішення фюрера». Наказано: 6-й армії міцно закріпитися на своїх позиціях, весь «котел» оголошувався «обложеною фортецею Сталінград», яку повинні визволити новостворювана ударна армія під командуванням фельдмаршала фон Манштейна, 4-й повітряний флот уславленого аса генерал-полковника фон Ріхтгофена, що досі з успіхом діяв на Кавказі, брав на себе харчове і бойове постачання 6-й армії, утворивши «повітряний міст». Було наказано стояти до переможного кінця! Коротко й ясно.

У нервовій лихоманці минали дні. Гітлер нетерпляче ждав звісток із Східного фронту і найбільше – з помпезно проголошеної ним «фортеці». Слово «котел», що було увійшло в мову, вмить зникло як з воєнної термінології, так і з приватного вжитку: його вже ніхто не насмілювався вимовляти й пошепки.

Дні летіли, як миттєві спалахи, а генералітет все не наважувався глянути правді в очі. Він пом’якшував прикрі повідомлення, применшував значення очевидних фактів, намагався витлумачити їх вигідно для себе, як міг, заспокоював стривоженого фюрера. Та й сам щиро не вірив у можливу поразку мало не півмільйонної армії.

1 грудня фюрер чекав неодмінного дзвінка нового начальника штабу ОКВ [6]6
  Оберкомандо дер вермахт (скорочено – ОКВ) – головне військове командування.


[Закрыть]Цейтцлера, що був призначений замість набридлого Гальдера. Головна провина колишнього начальника штабу полягала в тому, що він із власної ініціативи ще влітку, тобто у самий розпал стрімкого наступу на Кавказ і Сталінград, без погодження і дозволу фюрера склав і підписав «поразницьку» директиву «про будівництво зимових позицій». І хоч зараз ця завбачлива директива раптом виявилася доцільною, йому отой «середньовічний феодалізм» з самоврядуванням не вибачили: адже «дер фюрер денкт фюр унс аллєс» – «фюрер думає за нас усіх».

А Цейтцлер?

Він слухняний.

Попередня посада – начальник штабу групи армій «Захід», яка не мала жодної поразки. Ще раніше він зразково виконував свої службові обов’язки як начальник штабу танкової групи фон Клейста під час тріумфального походу на Францію.

У точно визначений час загув зумер телефону. Гітлер схопив трубку. Впізнав урівноважений і завжди заспокійливий голос Цейтцлера. Новий начальник штабу ніколи не висловлював недоречних сумнівів, що останнім часом узяв було собі чомусь за правило панікуючий Гальдер. У Цейтцлера завжди – все ясно!

– Мій фюрере, я доповідаю, – неквапом, навіть дещо знудьговано промовляв у телефон Цейтцлер. – Передусім загальне. У групі армій «Б» Вейхса все гаразд. У центрі північна і східна ділянки в задовільному стані. У Великих Луках також задовільно. У цілому я можу, починаючи з центру, доповісти наступне: на Східному фронті все в порядку. Всі наступи відбито. Справи йдуть в найвищому ступені гладенько.

«Гладенько?.. А «фортеця»?..»

Далі фюрер майже не слухав, але й не переривав оперативного звіту і не гримав у рурку, що було не схоже на нього, його збуджений мозок, заполонений невисловленими думками про Сталінград, сприймав лише уривки з докладного і послідовного повідомлення Цейтцлера:

– Командир гренадерського полку «Великонімеччина» загинув на власному командному посту… Під Новосокольниками атаку відбито… У групі Манштейна під Котельниковом нічого особливого не сталося… В 17-й армії Руоффа на Чорноморському узбережжі і в 1-й танковій армії Клейста на Північному Кавказі теж нічого особливого…

Коли Цейтцлер сказав: «Це все, мій фюрере», Гітлер мовчки кинув трубку.

А ще зовсім недавно генерал Йодль, перший з найближчого оточення порадник фюрера, – закинув пророчі слова:

«Доля Кавказу вирішуватиметься під Сталінградом». Отже, з втратою Сталінграда… Та ліпше про це не думати!

Того ж дня Фрідріху Паулюсу для морального заохочення боронити «фортецю» до переможного кінця було присвоєно звання генерал-полковника.

Розділ 2
СПРАВА СПАЛЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ

Зрештою, що він за один – оберштурмфюрер Віллі Майєр? Що тамує у своїй рудій голові? Ці запитання чи не з першого знайомства мучили шарфюрера СС фольксдойче Крістіну Бергер – блакитнооку, пишноволосу блондинку, гарну, мов мальований рекламний стандарт істинної арійки. То була не пустопорожня допитливість, що призводить до манірного, кокетливого флірту. У фрейлейн Бергер насторожена цікавість виникла зовсім не з жіночого бажання проникнути в світ, здавалося, товариського, відвертого і привітного, а насправді – і це Крістіна щоразу відчувала – глибоко затаєного в собі, свідомо усамітненого чоловіка.

Людина-таємниця? Службовий ребус?.. До цього молодій службистці з СД було байдуже, якби не багатозначна репліка рудого Віллі, кинута з притиском, з прихованим, наче сталевий гачок у м’якій наживці, натяком, через те й запам’яталася, як пересторога:

«Вам замало двох трупів, фрейлейн?»

Пройняло її холодом од тих слів, бо знала, про які трупи йдеться.

Перший – заступник містечкового коменданта обер-лейтенант Мюллер.

Другий – офіціантка окупаційного казино і водночас агентка СД пані Несмітська, що мала гучно класичний псевдонім – Есмеральда.

Мюллер був убитий пострілом у спину. На спусковий гачок мініатюрного «вальтера» натиснув тендітний пальчик чарівної фрейлейн Крістіни Бергер. Але ж про це ніхто з німців не відав…

Есмеральда була жорстоко катована слідчим Кеслером і власноручно ним пристрелена в потилицю як зрадниця і радянська шпигунка. Насправді ж руками садиста Кеслера її знешкодив тоді ще унтерштурмфюрер Віллі Майєр. І про це також ніхто не знав…

Загибель Есмеральди врятувала чарівницю Крістіну Бергер, на яку впала було підозра у вбивстві обер-лейтенанта Мюллера. Проте й це нібито пішло в безвість…

Між двома співробітниками СД, шарфюрером Крістіною Бергер та оберштурмфюрером Віллі Майєром, склалися дивні стосунки. Спільна таємниця подвійного вбивства в’язала їх між собою, викликаючи в обох, хоч і з різних причин, тривогу і занепокоєння, але вони про це ніколи не говорили, а неясні здогади ховали в собі. Вдавали, що їх анітрохи не бентежать жодні докори сумління. Все розтало без сліду, вкрилося пилом забуття…

Вони їхали удвох в персональній машині слідчого Кеслера, який разом зі своїми товстезними ремінними валізами примудрився перебратися до надійного бронетранспортера оберштурмбанфюрера Хейніша. Видно, своє майно черевань Кеслер оберігав від партизанів не менш, ніж себе. А втім, все залежало від Хейнішевого ад’ютанта, чи поступиться місцем? Ад’ютантом був Віллі Майєр. Поступився не сперечаючись. Узяв на віру якусь непереконливу службову дурницю, про яку белькотів Кеслер, силкуючись вмотивувати свої явно позаслужбові прагнення. Місцем для натоптаних, як і сам хазяїн, чемоданів обережного слідчого люб’язно поступилася перекладачка Крістіна Бергер.

І от вони опинилися удвох в одній машині. Без свідків. І надовго. Принаймні до столиці Кабардино-Балкарії – Нальчика. їхали удвох, якщо не зважати на улюбленого пса німкені, що розлігся на задньому сидінні.

Подорож усього особового складу служби Хейніша з оцинкованими в ящиках-сейфах архівами, особистим майном і навіть польовою кухнею (головним предметом неугавної допитливості слідчого Кеслера) була вимушеною і спланованою нашвидкуруч. Внаслідок безупинних і небезпечних, бо мали відчутний успіх, контрударів Червоної Армії в районі Моздока, Алагіра, Ельхотова, Чиколи і Малгобека створилася реальна загроза втрати прифронтового містечка, де базувалася служба Хейніша. Вирушили згідно з наказом з П’ятигорська, зі штабу 1-ї танкової армії фон Клейста, що входила до кавказької групи армій «А». Наказ був дубльований ще й розпорядженням вищого керівництва оперативної каральної групи СД на Північному Кавказі, з центром у Ставрополі, обер-фюрера СС Біркампа.

Місце призначення – Ставрополь. Місце розташування – триповерховий будинок у центральному районі міста (зрозуміло, з просторим підвалом, який легко переустаткувати в надійні камери для ув’язнених). Місце поселення – готель «тільки для німців». Єдина за всю дорогу ночівля передбачалася в Нальчику. Там же «для підняття істинно арійського духу» мали отримати ордери на одяг та взуття, що обіцяло радісні турботи і приємно хвилювало, як і завжди, перед відвідинами багатих покладів фельджандармерії і зондеркоманд по очищенню території від злочинних і расово неповноцінних елементів.

У складах каральних загонів очі розбігалися від дбайливо накопичених скарбів Тут було все – від дитячих валяночків, яких не знайдеш у всій Європі, і жіночої спідньої білизни з тонкої теплої– фланелі до коштовних виробів із чорнобурок та з полярних блакитних песців. У фатерлянді таке хутро пересічний німець може побачити хіба що в зоологічному саду.

Коли вервечка машин проминула сильно укріплену станицю Зимевську, Віллі Майєр, не обертаючись до Крістіни, мовив:

– Щодо Адольфа Шеєра, якщо це вас цікавить… Усі його фронтові фотоплівки і вирізки газетних публікацій відправлено за призначенням – Берлін, Вільгельмштрассе, міністерство пропаганди.

Крістіна Бергер поглядала обабіч шляху. Одразу за Зимевською по схилах горбів тяглися укріплення. Всюди – глибокі, повного профілю траншеї. Густо – кулеметні гнізда або бетоновані гарматні доти. Подекуди замість дотів були вкопані і добре замасковані танки. Міцна позиція. Таку пройти нелегко…

– На превеликий жаль, свій нотатник із записами до книги «Завоювання Індії на Кавказі» Шеєр завжди тримав при собі. От він і пропав разом з хазяїном.

– Нащо ви мені про це розказуєте? – сторожко спитала фрейлейн Бергер, не відриваючи погляду від оборонних споруд. Мінні поля… Скільки тисяч замахів на життя там зачаїлося? Не злічити цей згубний посів бога Тора…

– Навіщо? – перепитав Майєр. – Пошту готував і відправляв я особисто. За розпорядженням оберштурмбанфюрера. Хейніш наказав надіслати до відомства Геббельса все, що належало Шеєру, до останнього папірця.

– То й що? – знизала плечима Крістіна. Вона ніяк не могла збагнути, до чого веде Майєр.

– Справа в тім, що одну річ Адольф Шеєр особливо дбайливо оберігав. Тримав у непромокальному мішечку із церати. Мабуть, ця річ становила для нього неабияку цінність. Хоча я не розумію, навіщо таку гидоту…

Та враз схаменувся: щось навіть стороннє, але негарне казати жінці про загиблого обранця серця, то паскудство. Мовив коротко:

– Цю річ, фрейлейн Бергер, я зберіг для вас.

– Для мене? – щиро здивувалася Крістіна. – Але чому?

– Так, для вас. Бо гадав і тепер певен, що ця річ вас зацікавить, А от «чому»… Візьмете в руки – дізнаєтесь.

– І коли ж це буде?

– Зараз.

Майєр витяг із внутрішньої кишені целофановий пакет. Крізь прозору плівку було добре видно досить грубенький блокнот в ладній обкладинці з гаптованої штучної шкіри. Поклав його на коліна Крістіні.

Фрейлейн Бергер узяла його без особливої цікавості, та аж завмерла, глянувши на першу сторінку. На ній було каліграфічно виведено: «Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП [7]7
  ГФП – таємна польова поліція. Провадила розвідувально-підривну діяльність проти Радянської Армії та партизанів.


[Закрыть]. 1942 рік».

– Читайте тут, у машині, фрейлейн. Іншої такої зручної нагоди може не трапитись… Я не полінувався, переглянув щоденник. Мушу сказати, що Мюллер не заслуговував смерті від кулі.

Крістіна допитливо глянула на нього. Майєр усміхнувся і спокійно пояснив:

– Куля врятувала Мюллера від ганебного покарання, – мовив переконано. – Його місце на шибениці! – І знову наполіг: – Прошу вас, не зволікайте і читайте. Я не хотів би, щоб ці мемуарні вправи Мюллера потрапили ще комусь на очі. Адже я, Крістіно, наважився порушити свій службовий обов’язок.

– Не розумію, що вам може загрожувати… Хіба Мюллер не міг подарувати свій щоденник вам, а не Шеєрові?

– Виключено. Панові Шеєру цей щоденник подарував сам оберштурмбанфюрер Хейніш. Уже по загибелі Мюллера. Я був при тому.

– Ах, так!..

– Саме так! Читайте.

Шарфюрер Бергер розгорнула щоденник навмання (а може, він сам так розкрився, бо читаний був у тому місці не раз) і вп’ялася очима в каліграфічно списані сторінки, вельми заохочена інтригуючою передмовою Віллі Майєра.

«25 лютого.Я й не чекав, що цей день буде одним із найнапруженіших у моєму житті… Комуністка Катерина Скороєдова за кілька днів до атаки партизан на Будьонівку знала про неї! Вона негативно висловлювалась про росіян, які співробітничають з нами. її розстріляли о 12.00… Старигана Савелія Петровича Степаненка і його дружину із Самсонівки також розстріляно… І чотирирічне дитя коханки Горавиліна, бо не знали, що з тією сиротою робити. Близько 16.00 до мене привели чотирьох вісімнадцятирічних дівчат, які перейшли по кризі з Єйська… Канчук зробив їх слухняними. Уся четвірка – студентки і красуні… У переповнених камерах жах…

26 лютого.Події переважають усе пережите… Красуня Тамара дуже мене заінтригувала. Потім привели ще шістьох хлопців і одну дівулю. Не допомагали ніякі умовляння, катування канчуком… Дівчисько не зронило ні сльозинки, лише скреготало зубами… Я бив, що аж рука затерпла… Одержав як подарунок дві пляшки коньяку– одну від лейтенанта Коха зі штабу графа фон Ферстера, другу – від румунів. Я знову щасливий. Дме південний вітер, починається відлига. Перша рота польової жандармерії у трьох километрах північніше Новоазовська спіймала п’ятьох парубків років сімнадцяти. їх привели до мене… Били канчуками. При тому я розтрощив рукоять на дрібні тріски. Проте вони нічого не розповіли… «Обробляю» шевця з Будьонівки, що дозволяв собі говорити проти нашої армії. Ниють м’язи правої руки. Триває відлига…

1 березня.Ще одна воєнна неділя… Одержав утримання 105 марок 50 пфенігів… О 16.00 мене несподівано запросили на каву до генерала фон Ферстера…

2 березня.Мені кепсько. Раптом почався пронос. Змушений відлежуватись…

4 березня.Чудова сонячна погода… Єфрейтор Фойгт уже розстріляв шевця Олександра Якубенка… У мене жахливо свербить тіло.

6 березня.Пожертвував 40 марок до фонду «зимової допомоги».

7 березня.Ми й досі живемо гарно. Одержую вершкове масло, яйця, кури, молоко. Щодня вживаю різні закуски для посилення апетиту. О 16.00 знову привели чотирьох молоденьких.

9 березня.Як усміхається сонце, як виблискує сніг! Але навіть золоте сонце не може мене розважити. Сьогодні був важкий день. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. Сьогодні вранці Марія почастувала мене смачним тортом. О 10.00 знову привели двох дівуль і шістьох хлопчаків. Довелося всіх нещадно відшмагати. Потім почалися розстріли: вчора шістьох, сьогодні тридцять три. Я не можу спокійно їсти. Горе, якщо вони мене впіймають. Я більше не можу почувати себе безпечно в Новоазовську. Мене, звичайно, ненавидять. Але я змушений так діяти! Якби мої рідні знали, який важкий день минув! Рів майже до краю завалений трупами. А як героїчно вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров? Навіть дівчата не зронили й сльозинки… Ні, якщо схоплять, мені капут! А ночами таки моторошно.

11 березня.Нижчу расу треба виховувати тільки екзекуціями. Поряд зі своєю квартирою я наказав збудувати пристойний сортир і повісити об’яву про те, що користуватися ним цивільним особам суворо заборонено. Навпроти моєї спальні знаходиться канцелярія бургомістра, куди вранці приходять робітники, зморені на земляних роботах. Незважаючи на об’яву, вони користуються сортиром. І як же я за це їх гамселю! Надалі буду просто розстрілювати, бо це прояв непослуху окупаційній владі.

23 березня.Сьогодні допитував жінку, яка обікрала мою перекладачку фрау Рейдман. Ми добряче відпрасували злодійку по голому заду. Навіть фрау Рейдман розрюмсалася, дивлячись на те. Потім я гуляв по Ново-азовську і завітав до нашого м’ясника, що готує для мене особисто ковбаси. Надвечір принесли мені ліверну. На вигляд – вельми апетитна! Я збирався було одшмагати одну комсомолку, але ковбаса виявилася спокусливішою…

1 квітня.Одержав 108 марок. Валя знову купає мене й робить масаж…

10 квітня.Сонце пече. Коли вранці Марія відчиняє вікно, сонячні промені лягають на моє ліжко. Це чудово! П’ю гаряче молоко і з’їдаю омлет… Наказав відшмагати кількох дівчат і хлопчаків за те, що не з’явились на реєстрацію. Серед них і дочка старости. Порядок є порядок! Однаковий для всіх без винятків! Наказав батожити привселюдно по голому тілу.

16 квітня.Румуни принесли горілку, сигарети і цукор. Я знову щасливий – нарешті мене нагороджено хрестом «За бойові заслуги» другого ступеня, хоч і не воюю на фронті. На радощах у себе на квартирі я відстьобав двох гарненьких дівуль. Зрозуміло, голеньких. Це чудово збуджує емоції, що так необхідно для фізіологічно здорових мужчин».

Віллі Майєр, скоса позираючи на Крістіну Бергер, помітив, що вона вже не читає, а задумливо дивиться кудись у далечінь.

– То як вам каральна белетристика Мюллера? – запитав навмисне, щоб Крістіна отямилась. – Справляє сильне враження, хіба ні? Стиль, щиро кажучи, примітивно утробний, але ж скільки кендюхової експресії!

Крістіна спершу не відчула в словах Майєра відверто злої іронії. Мовила з неприхованою ворожістю:

– Садист!

– Додам: з хрестом «За бойові заслуги». А точніше – за оголені дівочі задки.

– Віллі, хоч ви не бавтеся тваринним цинізмом, – докірливо попросила Крістіна.

– Не буду.

А Крістіні мимоволі пригадалася ота ніч, коли несподівано з’явився лейтенант Олексій Марков, він же – Владислав, він же – гауптман Лотар Краузе, в якому Мюллер зовсім випадково, але безпомилково впізнав радянського розвідника… І тоді вона стріляла вперше в житті. Стріляла не роздумуючи. Куля, що обірвала злочинне життя Мюллера, гострим жалом вислизнула з жіночого мініатюрного «вальтера», лише за кілька хвилин перед тим подарованого їй тепер уже мертвим обер-лейтенантом Мюллером… Тоді її, незрозуміло чому, врятував від підозр слідчого Кеслера оцей незбагненний Віллі Майєр. За вбивство Мюллера сплатили своїм життям Варвара Іванівна і Есмеральда… Хто була Варвара Іванівна насправді, Віллі, напевне, й досі не догадується… Тому й казав: «Вам замало двох трупів, флейлейн?» А їх було три… Потім, на радість Крістіні, як з неба впав (а воно ж так і було!) Костя Калина, її коханий Костя – з чужим військовим званням гауптмана, під чужою личиною історика з Берліна, з чужим ім’ям та прізвищем. Німці знали його тільки як Адольфа Шеєра. Інакше… Проте смерть, безглузда і випадкова, від куль свого ж, радянського, винищувача не минула Костика… Ой, скількох ще поглине війна!..

Похідна колона оберштурмбанфюрера Хейніша, не зупиняючись, посунула вулицями надійно укріпленого Лескена. До Нальчика було недалеко.

– Будь ласка, поверніть мені щоденник, – попросив Віллі.

– Ви ж казали…

– І повторюю: він – ваш. Але цьому небезпечному твору потрібна надійна схованка. А що може бути безпечніше, ніж кишеня ад’ютанта Хейніша?

– Скажіть, Віллі, чого ви домагаєтесь?

– Одверто?

– А нащо ж інакше? Звісно, якщо ви цього прагнете…

– Так, я цього хочу. Я багато чого хочу. І насамперед хочу, Крістіно, щоб ви мали на плечах власну голову.

– Не розумію…

– А це зрозуміти неважко. Що таке своя голова? Це власні думки, власні уявлення, власні принципи… Власні!

– І ви їх маєте?

– Не про мене йдеться… Я хочу сказати: коли людина віддає свою голову чужому впливові і живе чужими – навіть не думками, – найпростішими, як інфузорія, гаслами, то хіба вона не втрачає свою розумову здатність, отже, й свою людську особистість. Така людина ніби й носить власну голову, а насправді ж – безповоротно її згубила… А ми з вами бачимо, як це робиться в прямому розумінні. Скільки вже німців склали свої задурманені голови під березовими хрестами!

– До чого ви хилите, Віллі?

– До чого? Хейніш подарував вам «Майн кампф» фюрера, і ви пообіцяли визубрити цю біблію «третього рейху» напам’ять. А мені не хочеться, щоб ви стали подібною на інших. Носіть, Крістіно, власну голову, а не просто чарівну прикрасу.

– Чи не занадто сміливо розмовляєте, пане оберштурмфюрер?

– Бо змушений.

– Що вас примусило?

– Обставини.

– А ви не відверті, Віллі! Хоч обіцяли…

– Можливо. Тема ця й справді хитка… Тож перейдемо до конкретного і визначеного. Сподіваюся, щоденник Мюллера вам дещо нагадав. Певні епізоди… Тепер дещо нагадаю я. Це вас не лякає?

– Анітрохи…

– Тим краще!

Було помітно, що Майєр хвилювався. Він переступив межу, за якою «власні голови» стинають ножем гестапівської гільйотини. Та й Крістіна не лишилася байдужою: така гостра і водночас слизька розмова виникла у них вперше. І що цікаво – з ініціативи оберштурмфюрера. Хоча й раніше траплялися двозначні натяки, але вони не були висловлені з такою прямолінійною відвертістю.

– Оповім я вам цікаву побутову історійку, – спроквола мовив Майєр. – Жив-був собі один такий пересічний обер-лейтенант Мюллер.

Крістіна старалася не пропустити жодного слова.

– У нього була наречена на ім’я Ельза, – вів далі Майєр. – Вона, як і він, самовіданно слугувала рейхові, але не на російських курортах, а в серці Франції – Парижі. Порозкидала-таки війна заручених німців та німкень по білому світу!.. І вирішила наречена зробити своєму обранцю гарний подарунок. А що більше зворушить серце бравого вояка з бойовим хрестом на грудях, як не ящик чудового французького коньяку всесвітньо-відомої марки «Мартель» і лайкові рукавички, в яких зручно тримати канчук хрестоноському цивілізатору? Наречений, ясна річ, розчулився. Поклав собі гідно віддячити коханій. А чим спроможний потішити паризьку модницю бувалий у бувальцях бравий вояк? Хіба що вишуканою зброєю… І от Мюллер роздобув гарненького «вальтера», завбільшки з іграшковий сувенірний пістолет. Він би чудово пасував до венеціанського дзеркальця і флакончика «Шанель» в супермодній сумочці з мавпячої шкіри! Зразковий сувенір з фронту!.. Того фатального для Мюллера вечора подарунковий «вальтер» був при ньому. Я бачив його на власні очі – обер-лейтенант зі мною радився…

«Чому Віллі завів мову про пістолет? – гарячково подумала Крістіна. – Невже це – провал?.. Нібито не схоже… Бо якщо її «засвітили», навіщо була б ота пересадка з машини в машину і веремія з чемоданами Кеслера? А втім, її ж попереджували про можливість витончених провокацій, безконечних перевірок на лояльність, а надто – щоб була обережною в стосунках з цим дивним Майєром… Як про це ж казав і Хейніш? Здається, так: «Мата Харі [8]8
  Мата Харі– дійсне ім’я Маргарита Гертруда Целлє; голландка за походженням, вона виховувалась в Індії, де набула професійних навичок буддійських храмових танцівниць. В Європі її знали як талановиту виконавицю «східних танців» і надміру вродливу жінку. Військовим судом Парижа 1917 року засуджена до розстрілу як професійна німецька шпигунка.


[Закрыть]загинула через свою фатальну красу, бо не могла й кроку ступити без нагляду… А ревнощі невдатних залицяльників породжують найфантастичніші версії, часом – дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти». І все ж: чому Віллі завів мову саме про пістолет?

І, ніби відповідаючи, оберштурмфюрер проказав:

– Експертиза виявила, що куля, вилучена з тіла Мюллера, саме з «вальтера» отакого іграшкового зразка. А пістолет, з якого було зроблено постріл, не знайдено… Виникає запитання: чи не похвалявся того вечора своїм пістолетиком Мюллер ще комусь? Якщо так, то цьому «комусь» зараз дуже небезпечно…

Майєр скоса глянув на шарфюрера Бергер. Фрейлейн слухала з цікавістю, але спокійно. Віллі загадково усміхнувся.

Зрештою, він був задоволений, що не сталося істерики з жіночим рюмсанням і запізнілим каяттям. Шарфюрер Бергер – таки кремінець, з якого нелегко викресати іскру порозуміння. Що ж, доведеться твердо тримати курс далі…

– Давайте, Крістіно, вдамося до елементарної логіки. Запитання: куди міг подітися пістолетик Мюллера? Відповідь: найвірогідніше, що обер-лейтенант його комусь подарував, – того вечора це у нього була ідея фікс, а сам він борсався на штормових хвилях коньяку. Друге запитання, що випливає з попередньої відповіді: кому подарував? Тут сумніву нема: безумовно, жінці, бо пістолет і призначався у дарунок дамі. Третє запитання: якій жінці? Відповідь: неодмінно такій, що набагато переважає красою його кохану Ельзу, – п’янюги вперті у своїх намірах. Тут потрібне щось надзвичайне, до краю вражаюче… Отже, приходимо до банального – до пошуків жінки з особливою прикметою – вродою.