Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 6
ДВА ЗАВДАННЯ ДЛЯ СТУДЕНТКИ

День у день все чіткіше вимальовувалось посилення підривної діяльності ворожої агентури по наших глибоких тилах. Для Роговцева секрет тут був простий: інтенсивність диверсій зростала тому, що становище на фронті відчутно змінилося на нашу користь.

Під навальним натиском Червоної Армії ворог, хоч і чинив запеклий опір, змушений був задкувати, відводячи в тил на переформування і поповнення пошарпані і знекровлені в боях військові частини. Про резерви з фатерлянду не було й мови – всі наявні ресурси, і людські, і технічні, поглинала грандіозна битва за Сталінград, що запалила вогнем весь степ од Волги до Дону. Німецьке головне командування змушене було зняти з фронту танкову дивізію з армії генерал-полковника фон Клейста і передати її до новоствореної армії «Дон» на чолі з генерал-фельдмаршалом Манштейном.

У німців – відступ. Про взяття Кавказу вже не йдеться. Зрив наступальних планів гітлерівців на Кавказі став важливим фактором, що визначав якісну зміну стратегічної обстановки на півдні на користь Радянської Вітчизни. Перед німецькими штабами постало питання вже не про наступ, а про те, як утриматися на захоплених територіях. Мінялася стратегія, а з нею і тактика підривних дій в радянському тилу, що прямо стосувалося службових зацікавлень генерала Роговцева.

Якщо під час німецького наступу гітлерівська розвідка і контррозвідка в основному вели підривну роботу проти наших військ у прифронтовій смузі, то тепер вони простягли свої диверсійні мацаки далеко в тил. Надійшли повідомлення, що управління імперської безпеки створило розвідувально-диверсійний орган спеціального призначення під назвою «Цепелін». Його завдання – дезорганізація і розклад тилу Червоної Армії за допомогою добре вишколених диверсантів та агентів-пропагандистів. Були також відомості, що спецслужби ворога, окрім закидання в наші тили диверсантів, відступаючи, залишають свою агентуру на тривалий час. У звітах агентів називають «консервами». Хто їх готує? Хто безпосередньо опікує шпигунів? Дізнатися про це – завдання першорядне. Де шпигунські бази? Звідки вони перекидають диверсантів? Куди? З якими завданнями? Безліч запитань…

Уже траплялися випадки, коли під виглядом військових, що відстали од своїх частин, агенти абверу вільно нишпорили в тилах наших військ, збираючи шпигунські відомості. Тепер почали ретельно перевіряти всіх, хто опинявся за межами дислокації своїх частин, особливо тих, що никали в прифронтовій смузі без відповідних повноважень. Для розшуку і затримання агентів противника створені пошукові групи, до дій яких залучалися військові підрозділи і місцеві жителі. Вжито також заходів для розшуку та арешту зрадників Батьківщини, карателів, поліцаїв – усілякої підсобної нечисті фашистів, що здебільшого під чужими іменами, з вигаданими біографіями і фальшивими документами намагалися осідати в таких містах і селищах, де їх не знали. Але «консерви», як міни уповільненої дії, становили особливу небезпеку.

Енергійний, дрібний стукіт у двері обірвав роздуми генерала. Так стукав лише майор Тамбуліді.

– Заходьте! – запросив Матвій Іванович.

Так, це був Анзор, горбоносий, засмаглий, з акуратними м’якими вусами – справжній горянин.

– Що у вас? – стримано запитав генерал.

Тамбуліді з урочисто-таємничим виразом на обличчі, мов цирковий чародій, поклав на стіл радіограму і сказав:

– Донесення від Студентки!

Все, що останнім часом непокоїло Матвія Івановича, мучило й часом печалило, тепер мимоволі вистрілило одним словом полегшення:

– Нарешті.

Так, ця шифровка була для нього перемогою мужності радянської розвідниці над підступами ворога. Ще не читана шифровка ясно промовляла: Студентка жива, Студентка бореться, вона діє…

Матвій Іванович жадібно читав стандартно віддруковані опісля розшифрування рядки.

Студентка повідомляла чимало: стислий опис оборонних споруд на стратегічних напрямках можливих, на її думку, ударів наших військ, координати авіабаз, складів пального, місця переформувань знятих з фронту частин… А головне – Студентка перебазувалася до Ставрополя, що віднедавна почав привертати до себе пильну увагу фронтової розвідки: там зараз зміїлося кубло різних підривно-диверсійних служб. Туди ж у повному складі прибула й група оберштурмбанфюрера Хейніша. З якою метою? Враховуючи, що в Ставрополі аналогічна служба теж існує і потреба у німців дублювати її діяльність навряд чи виникає, то про нові завдання і функції групи Хейніша доцільно було б дізнатися. Щоправда, Студентка висловлювала певне припущення, бо ще не мала жодного факту, щоб засвідчити і обгрунтувати конкретно. Щоденник Мюллера… Про нього казав і Калина. Необхідно передати його через лінію фронту до нас як документ, що викриває звірячу суть «нового порядку». Найдокладніше – про Віллі Майєра…

– Звідки ж у неї рація? – вголос подумав Матвій Іванович.

– Не повідомляє, – сумно відповів майор, наче сам завинив у тому.

– Не інакше, як вдалося дістати закопану. Костянтин Васильович не встиг, та й не мав змоги забезпечити Студентку радіозв’язком. Молодець! Не розгубилася.

– Так точно! – переконано підхопив майор.

– Зробіть вибірку воєнних даних і підготуйте для доповіді командуючому фронтом.

– Уже на машинці.

– Гаразд! Тоді сідайте, і разом про дещо поміркуємо. – А коли майор всівся край столу, запитав: – Якої ви думки про Віллі Майєра?

Анзор розумів, що у генерала самого склалася думка і він, слухаючи інших, виважує якесь рішення. А туг вирішувати важко. Якщо виявиться помилковим – значить, наразити Студентку на смертельну небезпеку.

Від тих думок Анзор важко зітхнув, повів плечима, ніби скидаючи з себе тягар, і задумливо почав:

– Виходячи з відомих нам фактів, ми можемо зробити один висновок: Майєр не позбувся людяності, не втратив здібності до критичних оцінок явищ і подій. Біла ворона, що маскується чорною. Один серед вовків. Неясна його ступінь відданості гітлерівському рейху. А з іншого боку: чи не хитра це гра, інспірована службою безпеки?

Роговцев ще раз пробіг очима радіограму.

– Ні, – мовив замислено, – на гру не схоже, з якого боку не глянути. Перше: він знає, що будь-хто, потрапивши до гестапо за підозрою у шпигунстві або зраді, живим не вийде, навіть якщо факти не буде доведено. Друге: це він підставляє під смертельний удар агентку СД Есмеральду, чим сприяє припиненню слідства у справі Мюллера. Третє: з усіх його дій не випливає жодних небезпечних наслідків для Студентки. Навпаки, він щоразу витягує її з біди. Четверте: Майєр, найвірогідніше, закохався. Проте поводиться чемно, що свідчить про справжнє, людське кохання, в ім’я якого він здатний піти на самопожертву. Так?

– Так, – погодився Анзор.

– Чи схоже усе це на інспірацію? – вів далі генерал. – Ні, бо гра передбачає продовження і фінал з корисними для розвідки наслідками. Але що ми маємо в наявності? Лише епізодичні, локальні дії, що виникали з несподіваних ситуацій. Хто міг планувати вбивство Мюллера? Ніхто. Чисто випадкова ситуація, якої могло не бути. Все ж смерть Есмеральди – виключно справа Майєра. Логічно?

– Так, часу на аналіз подій і підготовку у нього не було. Його реакція на вбивство Мюллера була миттєвою.

– Виходить, Студентка має грунт, доводячи можливість вербовки Майєра.

– Ризикована це справа… Насамперед для самої Студентки. Адже Майєрові, на випадок чого, зовсім не важко буде витлумачити свої дії як такі, що були скеровані на викриття радянської розвідниці. Мовляв, гра була варта свічок, та до часу не мав на руках козирів… Ще піде вгору! А Студентка загине…

– Це твоя тверда думка?

– Ні, це мої сумніви.

– Звісно, ризик є, – погодився генерал. – А все-таки: Студентка сама пропонує вербовку. Мотиви: через нього йде найпотаємніше. Його обізнаність не викликає сумніву. Можливості для збирання розвідувальної інформації незрівнянно більші, ніж у неї, подеколи не потребують жодних зусиль – відомості самі пливуть до його рук.

– Усе це так, але…

– От що, Анзоре! – голос генерала посуворішав. – Відмовитись від обгрунтованої і корисної пропозиції Студентки ми не можемо. Не маємо права! Зробимо так: необхідно терміново – зараз же! – повідомити Центр, запитати, чи є там дані про цього рудого німця. Про нього ми докладно орієнтували Центр ще раніше, отож, сподіваюся, певні наслідки перевірки вже повинні бути. Крім того, у Москві зараз перебуаає Калина, що особисто знайомий з Майєром. А це багато важить! І ще повідомити… А втім – ні! Усе це забере чимало часу, якого катма… Краще негайно летіти до Москви – це полегшить і прискорить вирішення питання. Словом, наказую, майоре: готуйтеся до вильоту! Я особисто потурбуюся, щоб ви сіли на літак сьогодні ж увечері.

…Майор Анзор Тамбуліді мав уявлення про Москву лише по фільмах. Знав її як місто мрій кожної радянської людини, як столицю неосяжної Батьківщини, яка для нього асоціювалася з розкішним сонячним днем, з весняним життєдайним подихом.

Але обмерзлий вантажний «Дуглас» прилетів глупої ночі і ніяк не міг сісти – мела люта віхола, затуляючи тьмяні синюваті разки електролампочок вздовж злітно-посадочних бетонованих доріжок. Можливо, й не сіли б, якби на теплих лампочках не танув сніг і вони двома ледь помітними ланцюжками не миготіли крізь хурделицю.

«Газик», що дочекався Анзора біля сірого кубічного громаддя аеровокзалу, весь час буксував у снігових наметах, і Анзор раз у раз вивалювався в шалену круговерть, аби підштовхнути плечем безпомічну машину, у якої від безсилої натуги аж скати вищали на слизькій дорозі. Та й сам водій час від часу зупиняв машину, аби витерти ганчіркою заліплене снігом ’ вітрове скло.

А темно було – хоч в око стрель. Дві вузькі щілини на фарах з навислими над ними бляшаними козирками ледь освітлювали перед машиною не більш як на півтора метра снігу. А коли в’їхали на вулиці передмістя і далі, де будівлі повищали і своїми шерегами гамували віхолу, Анзор все одно нічого не угледів у настороженому і суворому місті.

Коли засірів світанок, це враження від столиці, як від міста-воїна, посилилось. На золотих маківках соборів були сіро-зелені чохли, ніби гімнастерки на крутих солдатських плечах. Пам’ятники на майданах, площах і в скверах, аби не бути потрощеними вибухами авіабомб, були оббиті та захищені брезентовими мішками з піском.

Анзор увійшов до комендатури, пред’явив посвідчення і запитав, як пройти до чергового офіцера.

– Слухаю вас, – одірвався від паперів молоденький лейтенант.

– Майор Тамбуліді, з Кавказу, – відрекомендувався він. – Прибув в Управління держбезпеки, до майора Калини.

– Він підполковник, – виправив його лейтенант і підняв трубку. – Товаришу підполковник, до вас прибув майор Тамбуліді… Так, з Кавказу… Слухаюсь! – І до Анзора: – Зайдіть у бюро перепусток. Потім підете в приміщення наркомату. Перший під’їзд, третій поверх, кімната двісті п’ятнадцять. Костянтин Васильович зустріне вас особисто.

І ось вони – Анзор і Костя – в скромному кабінеті. В обох з перших слів і поглядів виникло хвилююче, але невиразне почуття. Невизначеність його, мабуть, пояснювалася подвійними вимірами сприймання часу і подій: ніби розлучилися тільки цими днями і наче не бачилися півжиття. Але Калина й Тамбуліді зустрілися не для аналізу своїх емоцій, в них були службові обов’язки. Тому й розмова їхня якось з перших слів одразу повернула до суттєвого:

– Ну, джигіте, оповідай – козак слухає! – жартома почав Калина. – Як ви там? Як Матвій Іванович? Розказуй!

– Костянтине Васильовичу, дорога ти моя людина, як живемо, сам знаєш – війна. Генерал тобі вітання передає, та про це – потім. Краще почну з найприємнішої новини: від Марії одержали радіограму.

– Нарешті! – вихопилося в Калини. – Жива? – запитав те, про що хотів запитати найперше, але не наважувався.

– Коли вийшла в ефір, то ясно, що жива… Зараз відступає разом з військами Клейста. Зібрала надзвичайно важливі дані про оборонні споруди і розташування військ противника.

– Як же вона зуміла передати? Адже залишилась без рації!

– Знайшла стару. До речі, вона передала цікаві відомості про твого знайомого.

– Про кого це?

– Про Віллі Майєра.

– Що?

– Власне, я тому й приїхав.

– Оповідай!

– Виявляється, цей Майєр, почуваючи до Крістіни особливу симпатію…

– Про його симпатію мені відомо. У старі часи він би викликав мене на дуель! Такий…

– Зажди, – заблагав Анзор, – бо ти стаєш і моїм конкурентом.

– Чому?

– Тому, що Матвій Іванович каже, що серед усіх балакучих людей я – рекордсмен. А за тобою мені й слова не мовити.

– Мовчу! – Костя підняв руки.

– Тоді слухай. Цей Віллі Майєр врятував Студентку від викриття, коли велося розслідування справи про вбивство Мюллера. Він спромігся повернути діло так, що винною в смерті карателя визнали Несмітську, агентку СД під кличкою Есмеральда. Марія вважає за можливе скористатися діями Майєра і залучити його до співробітництва з нами.

Анзор вийняв з бокової кишені невеличкий пакет і подав Калині.

– Ось лист генерала Роговцева керівництву управління. Тут усе викладено до найменших подробиць. Окрім того, генерал вважає не зайвою твою думку, оскільки ти особисто знайомий з Майєром і вивчив середовище, в якому діє Студентка.

– Ясно! – Калина підняв трубку і комусь наказав: – Негайно принесіть мені всі матеріали перевірки на Арійця.

– Арієць – це хто? – поцікавився майор Тамбуліді, бо цю кличку почув уперше.

– Той, про кого ми говоримо.

– Майєр?

– Він.

– Виходить, ви теж…

– Виходить, Анзоре.

– Ну й дива?

– Чому ж? Висновок простий.

– Який же?

– А такий, що Марія в тилу ворога, а ми тут, у Москві, одну думу думаємо.

– Ви мене, Костянтине Васильовичу, просто приголомшили. Ніколи не сподівався…

– Ну, зваж сам, Анзоре: Марія – не професійний розвідник. Одній їй там важко. Чи знаєш ти, що таке самотність? І досвіду в неї малувато. Ти мав підготовку, а вона з студентської лави – в пекло, до вишколених вовків контррозвідки. Чи легко їй? Крім того ж, до найважливіших документів доступу у неї нема.

– Нічого, Костянтине Васильовичу, казка про Червону Шапочку має щасливий кінець.

– Ех, Анзоре, якби ж то ми могли казочками втішатися, – з явним жалем зітхнув Костя.

Цієї миті двері відчинилися, і до кабінету увійшов стрункий, по-військовому підтягнутий старший лейтенант.

– Товаришу підполковник, – відрапортував, – матеріали на Арійця!

– Давайте!

Старший лейтенант, чітко карбуючи крок, підійшов до столу і простяг Калині досить пухку папку.

Підполковник взяв зі столу пакет, привезений майором, і мовив:

– Цей пакет – від генерала Роговцева, з Кавказу. Передайте його через секретаріат начальникові управління товаришу Сербулову. Негайно! Про дальше не турбуйтеся: він викличе мене на доповідь сам. Все! Можете йти.

Старший лейтенант вийшов, а Калина, поляскуючи по принесеній папці, задумливо сказав:

– Знаєш, Анзоре, я весь час пригадую слова Марії: «Мені мовби хтось допомагає, ніби відводить від мене Удар…»

– І нам про це повідомляла! – підхопив Анзор. – Це він – Майєр!

– Ось тому й було заведено папку на Арійця. Ти приїхав дуже вчасно. Влучив прямісінько в «яблучко».

– А що ж тут дивного? – Анзор ніколи не ліз по слово до кишені. – Я ж відомий «Ворошиловський стрілець». Ще з шкільних років значок маю.

– А тепер для початку прочитай ось цю сторінку. Текст її тобі багато що з’ясує, а мене врятує від твоїх запитань.

– Читати уголос? – запитав Анзор.

– Краще уголос! Щоб і я знав, про що ти дізнався.

– Ясно! Щоб не балакати двічі.

– Точно, Анзоре, бо часу у нас мало – Григорій Іванович довго теревенити нам не дасть.

– Хто це?

– Товариш Сербулов.

– Читаю! «…Його справжній батько Генріх Крамер – комуніст-тельманівець, учасник героїчного повстання гамбурзьких робітників. Арешт і ув’язнення завадили його шлюбові з нареченою Лізелоттою Рюлле. Вона змушена була побратися з Паулем Майєром, сином заможного власника бакалійної крамниці в Гамбурзі. Пауль Майєр вважав новонародженого за власного сина, дійсний стан речей був від нього прихований. По виході Крамера з в’язниці мати познайомила сина з «дядьком Генріхом», який кілька років мав значний вплив на формування свідомості підлітка. З приходом гітлерівців до влади Крамер емігрував до Швейцарії, де увійшов до групи антифашистів, діяльність якої особливо активізувалася після віроломного нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Група підтримує регулярний радіозв’язок з німецькими антифашистами, що перебувають на території СРСР. Вона повністю солідаризується і поділяє ідеї революційних емігрантів».

– Солідно! – резюмував майор Тамбуліді, коли закінчив читати. – Ця папка містить відповіді на багато запитань.

– Крім головного, – сказав Калина.

– Ти думаєш, що Майєр…

Папка не дає відповіді на головне запитання: чи захоче він співробітничати з нами? Але нам необхідно виходити з одного: потрібен не примус, а свідомий перехід на наш бік, ми розраховуємо на його тривалу роботу в тилу ворога, до кінця війни. От і виникає запитання: хто в його душі переможе – Крамер чи Майєр?

– Це – точно! – погодився Анзор.

Калині знову пригадувалися слова Марії: «Він не такий, як інші німці… Він засуджує війну, яку веде рейх… Уникає від участі в каральних акціях, не катує арештованих…» Справді, цей Майєр серед чорних мундирів – біла ворона. І Калина це знав не лише з вуст Марії, а й з власних вражень.

– Іншого шляху для Майєра не бачу – тільки до нас! – розмірковував уголос й Анзор. – А яка твоя думка? – почав було Анзор, але розмову урвав телефонний дзвінок.

Калина підняв трубку, вислухав і відповів одним словом:

– Слухаюсь!

Потім акуратно згорнув папку і покликав Анзора:

– Ходімо до Григорія Івановича.

– Я – теж? – підхопився Анзор, поправляючи гімнастерку.

– Запрошує обох.

– А який він?

– Побачиш. Начальник управління вже ознайомився з листом Роговцева і хоче, щоб ти вислухав його міркування особисто, для доповіді Матвію Івановичу.

Григорій Іванович був одягнений в скромний сірий костюм з сірою, у тон, краваткою. Майор Тамбуліді подумки картав себе, що забув запитати у підполковника про військове звання Сербулова, і тепер не знав, як до нього звертатися. На ім’я та по батькові для першого разу звучало б фамільярно.

– Майор Тамбуліді? – привітно спитав Сербулов.

– Так точно! – одним духом випалив Анзор.

Григорій Іванович був людиною показною, високою на зріст. Його овальне обличчя увінчував короткий присивілий чуб. Сірі, великі очі були поставлені широко. Власне, очі надавали виразу усьому обличчю. Від Григорія Івановича повівало стриманою енергією, якоюсь мобілізуючою силою.

Григорій Іванович, переглядаючи принесену Калиною папку, теж вивчав Анзора, кидаючи мимохідь швидкі погляди.

– Сідайте ближче до мене, – буденно запросив він. – Чого тулитесь до стіни?

Сіли до столу.

Сербулову майор Тамбуліді сподобався. «Типовий горянин!» У швидких поглядах Григорія Івановича проглядалася стримана симпатія. Сербулов знав про розумно ризиковану вдачу веселого майора… Оптимістичне сприймання світу в роботі розвідника риса безцінна. Інакше він може бути просто розчавлений складністю завдань і відповідальністю, за якою стоїть життя стількох людей. Іноді в таких випадках розвідник, побоюючись помилок, мимоволі втрачає дійову ініціативу і стає невиправдано обережним. І дуже добре, що майорові Тамбуліді безініціативність і обережність од страху десь помилитися були чужими.

– Перейдемо до діла, – поклав край взаємним оглядинам Сербулов. – Товаришу підполковник, ваша думка щодо пропозиції Студентки? – звернувся він до Калини.

– Поділяю і приєднуюсь, – відповів Костянтин Васильович.

– Думка майора, напевне, співпадає з міркуваннями генерала Роговцева?

– Так точно! – підтвердив Анзор.

– Я теж згоден: пропозиція Студентки повністю відповідає нашій думці про Арійця.

Сербулов на хвильку замовк, ніби підкреслюючи короткою паузою, що з цим питанням покінчено.

– Тепер зважимо: чи слід вербовку доручати безпосередньо Студентці? Ваше слово, товаришу підполковник.

– Гадаю, що впорається, але…

– Ви не певні?

– У неї в цій справі нема досвіду…

– А що скажете ви, товаришу майор?

– Тут слід добре помізкувати.

– Якщо існує непевність, може бути провал. Ми не маємо права свідомо наражати Студентку на небезпеку. Звідси випливає: потрібна випробувана, рішуча, ініціативна людина, що вміє напосісти, вплинути, переконати. Скажіть, товаришу майор, серед ваших працівників знайдеться така кандидатура.

– Є, – відповів Анзор. – Назвати можете?

– Так.

– Хто він?

– Старший лейтенант Марков.

– Підстави?

– Марков – досвідчений офіцер, з перших днів війни на оперативній роботі. Кілька разів був у тилу ворога. Чудово володіє німецькою мовою. Крім того, у нього з Студенткою особливі стосунки.

– Точніше?

– Це він ще у Львові залучив її до нашої роботи.

– «Хрещений батько»?

– Виходить, так, хоч вони майже однолітки. І ще одне…

– Я вас слухаю.

– Марков дав Студентці завдання влаштуватися на роботу в прифронтові розвідувальні органи ворога. Дав місцеві зв’язки і явки. Але фронт… Коротко кажучи, вона змогла виконати завдання аж тоді, коли німці загарбали Північний Кавказ. Зв’язку не мала, і ми про неї нічого не знали. її знайшов Марков.

– Хіба він знав?

– Ні, знайшов випадково. Проте ми б її все одно виявили, бо вже робили облік спецслужб. Але сталося так, що знайти Студентку випало саме «хрещеному батькові».

– Це важливо.

– Але це ще не все! – похопився майор.

– Цікаво! Продовжуйте.

– Студентка врятувала Маркову життя.

– За яких обставин?

– Маркова викрив як радянського розвідника обер-лейтенант Мюллер. Марков цього не знав і потрапив би до рук гестапо або загинув.

– Звідки така певність?

– Мюллер вже забирав його до комендатури, але Студентка діяла рішуче і ліквідувала фашиста.

– Ясно! І звідси виникла справа, в яку втрутився Арієць.

– Так точно!

– Що ж, за Марковим моральне право тепер забезпечити успіх Студентці. Я так думаю, а як ви, товаришу підполковник?

Калина пригадував:

– Здається, Марков був тяжко поранений? Під час переходу лінії фронту.

– Було, – визнав Тамбуліді і уточнив: – Чотири місяці тому.

– Який у нього зараз стан здоров’я? – запитав Сербулов.

– Не скаржиться.

– Отже, – підсумував Сербулов, – з нашого боку заперечень нема. Тільки запам’ятайте, товаришу майор: останнє слово – за лікарями! Не до нашого тилу людину відряджаємо…

Проте обговорення ще не було закінчено, хоч, здавалося, коло проблем вичерпалося.

– А тепер повернемося до початку, – раптом сказав Григорій Іванович. – Погляньмо на це діло з боку перспективи, з боку можливостей, які нам відкриє успішна вербовка Арійця. З його допомогою і відповідним забезпеченням з нашого боку виникає реальна можливість виходу Студентки за кордон, в центр рейху, в Берлін. – Сербулов примружив очі. – Костянтине Васильовичу, підкажіть, чим ми можемо забезпечити Студентку для реалізації цього плану? Калина не був готовий до відповіді, тому обмежився:

– План для мене новий, Григорію Івановичу. Тому я над цим не думав.

– А ви згадайте опис речей, вилучених у гауптмана Адольфа Шеєра, – підказав з зичливою усмішкою Сербулов.

Аж тут Калину осяяла догадка.

– «Сплячий лелека»! – радісно проказав він.

– Гадаєте, допоможе «Лелека»?

– Мусить!

Анзор Тамбуліді зацікавлено слухав.