Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Крістіна теж думала про сейф. Це не було випадковим збігом, що думки їх обох поверталися до таємниць, які ховав у собі броньований ящик. Оберштурмбанфюрер знав, що там, а шарфюрер прагнула про це дізнатися. З прикрістю згадувала слова Віллі Майєра, що до сейфа їм не добратися. Для цього вони й справді не мали ніякої можливості.

Заважав не хто інший, як сам Хейніш, який зайняв під свої службово-побутові потреби трикімнатний номер готелю: робочий кабінет, вітальня, спальна кімната. Він не покидав це приміщення вдень і вночі. А якщо кудись і відлучався, то неодмінно брав із собою Крістіну Бергер – їй здавалося, що просто як декоративний елемент.

Як же виконати завдання Центру? Як допомогти знешкодити небезпечних шпигунів і диверсантів, поки вони в тилу Червоної Армії не накоїли лиха? Які завдання на них покладено? Вбивство воєначальників? Висадження мостів у важкопрохідних гірських ущелинах? Організація підпільних націоналістичних кубел і впровадження терору над мирним населенням? Невідомо. І за цю невідомість хтось платитиме життям, поки інші люди викриють цю зміїну нечисть. Прикро! Якби ж дізнатися бодай про особисті прикмети «привидів» Хейніша. На допиті б самі все виклали…

Таємниця «привидів» поряд. Від Крістіни її відділяє лише сталева стінка.

– Ви закінчили? – запитав оберштурмбанфюрер.

– Одну мить, пане Хейніш, – заклопотано відповіла Крістіна.

Хейніш поправив на пальці свою гордість – есесівський перстень, привезений з Берліна. Він ще не прижився на пальці, совався, і верхня бляшка з стилізованим павуком чомусь весь час хилилася ліворуч, ховаючись у проміжок між пальцями. А цей перстень, імітація сановної оздоби прадавніх племінних вождів германської раси, був свого роду нагородою і надавав його власникові певної службової ваги. Далеко не кожен чин СС має на руці отаку суто нордичну оздобу! Проста річ, грубої ковки, а не міняється й на золото…

Він, уже за звичкою, що виробилася у нього після одержання есесівського персня, поглянув і на тонкі пальчики шарфюрера, мов виточені з підрожевленого перламутру. І раптом помітив – чому не раніше? – на пальчику лівої руки тонку обручку, що сяяла щирим золотом. На брунатному камені теж проглядався якийсь візерунок. Йому здалося, що цю обручку він уже колись бачив, навіть тримав у руках. Та цього не може бути – фрейлейн він знає лише якихось півроку і досі не бачив у неї ніяких жіночих оздоб взагалі. Чорна уніформа – ось її єдина оздоба, яку, до речі, він сам їй видав.

– О, фрейлейн! – люб’язно мовив він. – Я бачу, ви почали себе прикрашати! Це щось у вас нове…

– Про що ви, пане оберштурмбанфюрер? – здивовано звела брови Крістіна.

– У вас на руці перстень!

– То й що? – засмутилась Крістіна.

– Звідки він у вас? – Додав значуще: – Захоплені у ворога цінності належать рейхові…

– А, ви про це!.. Нічого такого, що підлягало б покаранню, пане Хейніш, – на її вустах майнув гіркий усміх.

– І все ж прошу відповісти. Вважайте це моєю примхою.

Крістіна відповіла тихо, соромливо:

– Це єдине, що мені лишилося у спадщину на згадку про Адольфа.

– Про якого? Адольфа Шеєра?

– Про нього.

– Поясніть, будь ласка. Я вас не зовсім розумію. Про яку спадщину ви кажете?

– Цю обручку Адольф одягнув мені за кілька хвилин перед тим, як сісти на літак… Сказав, що так робили його предки. Що він мав на увазі, не знаю. Думала, запитаю, коли повернеться. А він не повернувся… Ніби передчував, що то була наша остання, прощальна зустріч…

– Цікаво! – Хейніш помітно зосередився. – Дозволите глянути?

– Вам? Із задоволенням, пане оберштурмбанфюрер!

Крістіна легким порухом зняла перстень і простягла його Хейнішу. Він узяв обручку, задумливо зважив на долоні, підійшов до вікна, до сонячного світла, уважно оглянув з усіх боків і якось по-новому позирнув на фрейлейн Крістіну Бергер.

– Це не просто жіноча прикраса, – нарешті значимо проказав.

– А що?

– Не знаєте?

– Я ж вам щойно казала…

– Ах так, не встигли розпитати.

Він пильно глянув Крістіні в очі, де світилося жагуче запитання.

– Чи відоме вам значення… жесту Шеєра? – звівши брови, як на допиті, запитав Хейніш.

– Ви так питаєте… Я просто гублюся! – з тривогою обізвалась Крістіна.

– Це не просто перстень! – з грізним притиском вирік він.

– А що ж? – сполохалася розгублена фрейлейн.

І тоді Хейніш з умінням досвідченого майстра приголомшив її новиною:

– Це спадкова обручка Шеєрів! Збагнули? – Він приязно зареготав, вельми задоволений, що так вдало підготував ефектну кінцівку удаваною суворістю.

– Пане Хейніш, – зраділа й Крістіна, – ви щось знаєте про перстень?

– Ще б пак! – Він аж заяснів. – Бачите: сплячий лелека, що спирається на меч?

– Скільки разів дивилася, стільки й дивувалася: що цей малюнок означає?

– Сплячий лелека – родовий гербовий знак Шеєрів. Цю обручку, фрейлейн, чоловіки Шеєри споконвіку одягають на руку нареченої. Коли Адольф одягнув її на ваш пальчик, це означає – він узяв з вами шлюб! У наші часи – шляхетний вчинок. На жаль, мені було невідомо, що ваші стосунки набрали такого близького, родинного характеру. Проте хоч і з запізненням, але я вітаю вас, фрейлейн, з чудовою партією! У вас був гідний чоловік, котрим ви завжди можете пишатися.

– У мене не було чоловіка, пане Хейніш, – тихо озвалась Крістіна, – ніякого…

– Що? Відмовляєтесь від Адольфа?

– Від коханого я не відмовляюсь, але в наш час подарована обручка – не доказ, не має юридичної ваги. З мене сміятимуться, якщо я хоч словом…

– А ви нікому й не кажіть! – із щирим співчуттям порадив Хейніш. – Однак запевняю вас, що особисто для мене ваша обручка – до речі, візьміть її – є доказом. Я близько товаришував з батьком Адольфа і знаю символічне значення цієї речі.

– Дякую за добре слово, пане Хейніш, – сказала, зронивши сльозу.

– Бачу, я вас мимоволі засмутив… Ви вільні. Йдіть до себе і заспокойтеся… А до мене, прошу, покличте Майєра.

Хейніш так розчулився од власної доброти, що з наказового тону перейшов на галантний.

Крістіна поволі пішла до дверей.

«Цікаво! – подумав Хейніш. – Війна і кохання, життя і смерть, ніжні почуття в пекельному вирі.’ Шкода дівчини. їй справді ніхто не повірить».

Він не мав і найменшої підозри, що це був тонко розрахований Крістінин хід – привернути на себе увагу і примусити замислитися про її долю…

Її вагітність – це друге, про що дізнається Хейніш, але вже не від неї… Як він сприйме цю звістку, як поведеться? Що вирішить?

Вона повинна попередити Майєра про свою розмову з Хейнішем. Другий хід – його. У слушну хвилину…

Здається, Хейніш не блазнював, поставився до неї уважно, співчутливо. Чи поведеться він так само й тоді, коли клопотатися її долею доведеться йому не на словах, а на ділі?

Проте слід рішуче йти до кінця!

Ставка в цій грі дуже висока – Берлін! І це була б її маленька особиста перемога у великій народній війні…

І ще: необхідно сьогодні ж надіслати до Центру шифровку про поки що таємничий оборонний рубіж німців і планування звідти нового наступу, хоч і не пощастило дізнатися про найголовніше – де на нашій многостраждальній землі має пролягти ота перепона.

Розділ 12
«БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ!»

– З’явився за вашим наказом, пане оберштурмбанфюрер!

– Проходьте і сідайте, Віллі.

Хейніш допитливо глянув на Майєра і запитав:

– Вам доводилося працювати з магнітофоном?

– Ніколи, пане оберштурмбанфюрер! – бадьоро кинув Віллі, бо не відав, до чого веде шеф.

– Ну, це дрібниці, – заспокійливо мовив Хейніш, – навчитися – не штука. Магнітофон – порівняно простий і зручний в роботі прилад.

– Хіба необхідно, щоб я…

– Саме так, Віллі! Справа надто секретна, і тому я можу доручити запис деяких… гм!.. бесід далеко не кожному. Точніше, окрім вас – нікому!

– Дякую за довіру, пане оберштурмбанфюрер!

– Пусте! Краще я вам зараз дам перший урок, як користуватися магнітофоном. – Хейніш поляскав по металевому ящику, що стояв у нього на журнальному столику, зняв кришку. Увігнав штепсель в розетку. Засвітилася червона сигнальна лампочка. Майєр з цікавістю спостерігав. Він знався на магнітофонах і збрехав про всяк випадок. Щоправда, цей новенький магнітофон був незнайомої конструкції – техніка, особливо секретна, вдосконалюється швидко.

– Ви чували свій голос у записі?

– Не доводилося, пане оберштурмбанфюрер.

– Це те, що мені зараз треба. Кажіть, я записую…

– Що казати?

– На ваш вибір, що заманеться…

Справді, що сказати? Особливо враховуючи, що запис у Хейніша може лишитися…

Віллі виструнчився, клацнув закаблуками і, мов на екзамені, виголосив «фюрер-принцип», втілений у статуті та практичній діяльності всіх організацій СС:

– Нація, імперія, фюрер! Фюрер діє! Фюрер творить! Фюрер думає за всіх нас! Авторитет і влада фюрера безмежні. Ми обожнюємо фюрера!

– Хайль Гітлер! – ревнув і собі Хейніш і лише після цього натиснув на клавіш. – Зараз перемотаємо плівку. – Натис на інший клавіш. – Тепер послухаємо. Вмикаю!

Магнітофонні кола оберталися спочатку нечутно. Аж ось залунало: «Кажіть, я записую…» – «Що казати?» – «На ваш вибір, що заманеться…»

– Ну, що скажете? – запитав Хейніш, коли вони прослухали запис.

– Про що?

– Про запис!

– Чистий. Звук добрий.

– Я не про це, – не терпілося Хейнішу. – Я питаю про голоси? Ви їх упізнали?

– Ваш – упізнав, мій – як чужий. Аж не віриться.

– Отож-бо воно і є! – задоволено мовив Хейніш. – Уявляєте: ніхто не впізнає власного голосу. Чому?

– Хтозна…

– Пояснення просте: людина чує свій голос із себе. Вона не чує себе іззовні, тому й не впізнає власного голосу. Він здається іншим за тембром.

– Розумію. Але яке це має практичне значення?

– До цього ми й підходимо.

Хейніш вимкнув магнітофон, накрив футляром.

– Обергрупенфюрер Кальтенбруннер запропонував мені працювати в групі «Цепелін».

– Щиро вітаю вас з високим призначенням, пане оберштурмбанфюрер!

– Дякую! Я вважаю, що ми добре спрацювалися з вами, Віллі…

– О! Радий це чути.

– І тому не забув про вас. Ви їдете зі мною в Берлін!

– Не знаю, як і дякувати…

– З подяками – потім! – замахав рукою Хейніш. – Річ у тім, що на «Цепелін» ми з вами починаємо працювати вже зараз. Тому я не в усьому можу довіритись своїм, уже, по суті, колишнім, підлеглим.

– Починаю розуміти.

– У мене є кілька агентів, яких я лишаю для роботи в тилу ворога. Всі вони – з місцевих унтерменшів. Я маю намір провести з ними бесіди і записати розмову на плівку. Непомітно. Ваше завдання: обладнати магнітофон у себе в номері. Мікрофон замаскувати у мене.

– На коли?

– Бесіди відбудуться післязавтра, вночі. З кожним агентом розмовлятиму окремо. Запис – чудовий гачок!

– Хіба письмове зобов’язання менш надійне?

– Ви, Майєре, оперуєте категоріями європейської цивілізованої людини і тому подекуди забуваєте, що маємо справу з дикунами. На них запис справляє приголомшливе психологічне враження! Особливо сильно діє власний голос, що лунає ніби чужий. Додайте ще відповідний зміст… Зрозуміли?

– Так точно!

– Дійте!

Але Віллі Майєр не пішов, як належало, а якось непевно, що не схоже було на нього, мовив:

– Дозвольте звернутися, пане оберштурмбанфюрер!

– Щось не ясно?

– Я не з цього приводу. У зв’язку з від’їздом до Берліна…

– Кажіть!

– Мені здається, – сказав Майєр, і в його голосі раптом забриніла суворість, – було б негарно з мого боку покинути напризволяще дитину фронтового товариша.

– Про що ви? – здивувався Хейніш. – Що за дитина? Чия?

– Адольфа Шеєра.

– Що?!

– Хіба ви не помітили?

– Що?

– Фрейлейн Бергер вагітна.

Хейніш замислився:

– Розумію… Але чи певні ви?

– Я не певен – я знаю. Вона носить дитину Адольфа Шеєра, що загинув на бойовому посту.

– Вона не обмовилася мені про це ані словом. Навіть не натякнула.

– Соромиться.

– Дурненька!

– Дівоча цнотливість, знаєте… І шлюб не зареєстровано.

– До чого ви ведете, Віллі?

– Фрейлейн – сирота. Рідних у неї нема. Єдина надія – це мати Адольфа, Патріція Шеєр. Але чи прийме вона молоду матір з позашлюбною дитиною? Чим довести, що дитина Адольфа? Фамільна схожість виявляється згодом, і то не завжди. Адже дитина не обов’язково може бути схожа на батька, буває – на матір…

– Так, важкеньке питання! – крекнув Хейніш, але його хитруватий вигляд суперечив цьому твердженню. І він додав: – Здається, я знаю, як уладнати справу.

– Справді? – зрадів Майєр.

– Я слів на вітер не кидаю!

– О, пане оберштурмбанфюрер…

– Зайдіть до мене разом з нею.

– Слухаюсь!

За хвилину виструнчена шарфюрер Бергер відрапортувала:

– З’явилася на ваш виклик, пане оберштурмбанфюрер!

– На запросини, – люб’язно виправив її Хейніш, даючи зрозуміти, що розмова не матиме офіційного характеру. – Цього разу тема нашої розмови буде далекою від службових справ.

– Слухаю вас!

Хейніш запитав руба:

– Чому ви не повідомили мені, що готуєтесь стати матір’ю?

– Не думала, що вас це може цікавити.

Хейніш повчально підняв палець:

– У службі безпеки, фрейлейн, працюють люди, серед яких дружба вважається однією з головних позитивних рис. Більш того, на це є навіть відповідна графа в особистих анкетах. СД – одна велика, міцно збита сім’я, батько якої наш улюблений фюрер! Таким чином, ваша вагітність для нас, лицарів імперії, значною мірою теж є справою службовою, а не обмеженою колом ваших особистих, приватних турбот. Що ви скажете на це, Віллі? – звернувся він до Майєра, намагаючись розтягти службово-емоційний ефект.

– Цілком поділяю ваші мудрі міркування, пане оберштурмбанфюрер! Нема такої сфери громадського життя, до якої була б непричетна СД. Звісно, фрейлейн Бергер в силу обставин, які склалися в її житті, може цього й не знати.

– Ясна річ. Вона – фольксдойче. Наші принципи прості й зрозумілі. Між іншим, маємо наказ, що усім жінкам рейху треба бути матерями. Чи знаєте ви, фрейлейн, хто його підписав?

– Я про це вперше чую, – відповіла Крістіна щиру правду.

– Шеф СД, обергрупенфюрер Кальтенбруннер! Тепер ви зрозуміли, яку велику помилку зробили, приховавши від мене факт вашої вагітності? Вас якоюсь мірою виправдовує лише те, що ви досі не обізнані з деякими аспектами побутового життя рейху. А всі вони зводяться до одного: кожен живе для фюрера, для рейху, для остаточної перемоги. І в цьому розумінні народження дітей набуває стратегічного значення, тобто є часткою військової дисципліни на службі вищим інтересам нордичної раси.

Хейніш розцвітав у менторському запалі.

– Прийде час, і ми з допомогою наших високопатріотичних жінок перетворимо наш рейх в глобальний розплідник висопородних арійців! Уже зараз віддані фюрерові жінки забезпечують майбутню велич рейху добірними солдатами, не керуючись застарілими патріархальними уявленнями про шлюб і моральними догмами струхлявілого світу.

– Я не знала про це, – мало не пошепки мовила Крістіна.

Вона справді нічого подібного не чула. А між тим нацисти послідовно проводили політику шлюбно-сімейних стосунків, керуючись настановою фюрера про нагальну потребу «передусім перетворити шлюб із стану довготривалої расової ганьби в інститут високої святості, покликаної продовжувати образ і подобу божу».

Нічого не знала вона й про те, що в Німеччині уже існували свого роду злучні пункти, де відібрані з «породистих» есесівців жеребці, забезпечені висококалорійними спецпайками, опліднювали молодих жінок, яким ці примусові злучки були піднесені як «священний обов’язок перед рейхом». Шеф служби безпеки Кальтенбруннер, на наказ якого посилався Хейніш, чорним по білому накреслив: «Аби забезпечити німецькій нації панівне становище і водночас збільшити германське населення, необхідно зобов’язати всіх неодружених і пошлюблених німкень, у яких поки нема чотирьох дітей, народити до 35-ти років чотирьох дітей від чистокровних і здорових німців. Жодного значення не має та обставина, одружені ці чоловіки чи ні. Кожна сім’я з чотирма дітьми може віддати свого чоловіка для виконання цього завдання». А ось і теоретичне обгрунтування міністра землеробства Дарре: «Так само, як відродили ганноверського коня, добираючи породистих жеребців та кобил, ми шляхом добору відродимо чистий тип нордичного німця». І зголоднілі по жінках есесівські жеребчики, відбуваючи у відпустку до фатерлянду, одержували узаконений «привілей» на опліднення тилових кобил, яких лишень уподобають. Кобилам за кожен високопатріотичний статевий акт вручався за кошторисом одноразовий «подарунок фюрера» за стійкою таксою: буханець хліба, півкілограма конячої ковбаси, окраєць маргарину, три пакуночки сахарину, пляшка вина. Решта – від щедрот самого жеребця…

І хоч усе це Крістіні Бергер було ще невідоме, вона вловила головне в повчальній балаканині пана обер-штурмбанфюрера: завдяки офіційному ставленню до дітонародження виконання її завдання набагато спрощується. Дальший перебіг розмови довів їй, що далекі товариші, ретельно готуючи передумови її перебазування до Берліна, не помилялися в можливості ускладнень і намагалися врахувати все до дрібниць. Мусить виїхати не просто до Німеччини, а закріпитися в Берліні, у матері Адольфа Шеєра.

І про це їй нагадав оберштурмбанфюрер Хейніш:

– Отже, не хвилюйтеся, фрейлейн, все буде гаразд. Питання лише в тому, де вам зупинитися, – адже у рейху, як і поза ним, рідних у вас нема.

– Нема, – згаслою луною озвалася Крістіна.

– Оберштурмфюрер Майєр пропонує відправити вас до родини батька вашої дитини.

– Конкретно – до фрау Патріції Шеєр, – втрутився Біллі.

– Це ж мене і хвилює! Я добре знаю Патріцію – свавільна жінка, що надто прямолінійно трактує деякі застарілі релігійні догми…

– Вона не прийме мене! – розпачливо мовила Крістіна.

– Примусимо! – рішуче мовив Майєр.

– Не так це просто, – остудив його запал Хейніш. – Ця пані досі не усвідомила, як нестерпно, коли німецьким дітям проповідують буцім їхні патріархи – брудні єврейські свині Авраам, Ісаак та Іаков. Вона не розуміє, що німецькими героями не можуть бути Мойсей, Давид і Соломон. А тим самим вона відкидає істинних героїв німецького духу – Зігфріда і Брунгільду, Армінія і Верцінгеторікса, Фрідріха Великого і Бісмарка.

Це було важливо для Крістіни: Патріція Шеєр вимальовувалась у цікавому освітленні.

– Гадаю, – гримів далі Хейніш, – після сказаного вже нікого не здивує, що вона висповідує біблійно-пацифістську догму «не убий». – І люто додав: – А їй же кілька разів намагалися втовкмачити, що отака уява про світ межує з нелояльним ставленням до расової науки, до історичних дороговказів фюрера! Жахлива жінка, пойнята зрадницькими настроями… Тільки й рятують її впливові зв’язки і те, що вона сидить, мов миша, вдома і за стіни свого варнякання не виносить. Ясно?

– Кепські справи! – замислено мовив Майєр.

– Ви знову поспішаєте з висновками, Віллі, – зупинив його Хейніш. – Вони були б кепські, якби фрейлейн не носила на пальчику обручку Шеєрів. І будьте певні, через цю річ пані Патріція переполохає пів-Берліна, щоб обернути фрейлейн Бергер на повноправну фрау Шеєр! Фрейлейн, чи зможете ви колись сказати, що працівники служби безпеки не приділили вам максимальної уваги?

Хейніш явно хизувався своєю зичливістю. Як і кожен кат, він полюбляв виставляти себе добряком. Чекає подяки… Ну, що ж!

– Ніколи, пане оберштурмбанфюрер! – гаряче запевнила Крістіна. – Я незмірно вдячна вам! Це щастя, що доля нагородила мене таким людяним шефом!

Хейніш похитував у такт головою з неприхованим задоволенням. Мовив повчально:

– У рейху, фрейлейн, немає сиріт. Кожен німець має батька – великого фюрера. І тому було б небажано і навіть прикро, якби на вас хоч найменшою мірою вплинули мерзенні пацифістські марення фрау Шеєр… Будьте обережні у поводженні з нею!

Розділ 13
«ПРИВИДИ» З’ЯВЛЯЮТЬСЯ УНОЧІ

Останніми днями оберштурмфюрер Віллі Майєр ранками та вечорами ходив із Крістіною прогулювати пса. Це нікого не дивувало. Посилений інтерес Майєра до чарівної фрейлейн був очевидним і природним.

Їм було зручно отак зустрічатися і розмовляти, не викликаючи підозр.

Погода теж сприяла їхньому усамітненню – вона різко погіршала. Температура впала на двадцять градусів нижче нуля, що траплялося рідко у цьому краю. Різкий, шквальний, крижаний вітер проганяв з вулиць всіх, окрім зіщулених патрулів.

Нав’язливо впадало в око безліч об’яв німецької комендатури, уже стемнілих або пожовклих, наклеєних на стовпах і стінах будинків. їх легко було впізнавати по завжди жирно і крупно видрукуваному РОЗСТРІЛ.

Ставрополь доживав свої останні дні «під німцем». Під натиском успішно наступаючих радянських військ ворог відступав. Деякі органи німецької влади і тилові військові підрозділи уже покинули місто, інші військові частини спішно готувались до від’їзду.

«Привиди» оберштурмбанфюрера Хейніша… Ті, що мов отруйні змії, принишкли в сейфі… Як до них дістатися, щоб потім, коли вони виповзуть на люди, впізнати і знешкодити? Практично – неможливо. Сейф був неприступний. Марков забезпечив Крістіну мініатюрним фотоапаратом «Мінокс» і надчутливою плівкою… Цієї ночі все мусить вирішитися. Іншої нагоди не буде…

Шансів на успіх було чимало. Стався щасливий для неї випадок. Але чи так? Хіба вона весь час не шукала найменшої можливості для виконання завдання?

А сприяв Крістіні, сам того не відаючи, власник складського приміщення, утвореного з номера 74-го, зондерфюрер доктор Конрад-Уго фон Готенхауз, радник з економічних питань адміністративно-територіального штабу «К» («Кавказ»).

Це сталося вчора.

Як завжди несподівано, він нагрянув з цілою пакувальною бригадою з полонених. Звісно, під есесівською охороною. За якихось дві години численні «сувеніри», «дарунки на згадку про…» і «вияви щирої вдячності» були дбайливо запаковані до контейнерних ящиків, залишалося їх тільки повантажити, що, безумовно, й буде зроблено, коли гер Готенхауз тікатиме: в ешелонах з награбованим, краденим і демонтованим, які він гнав до Німеччини, знайдеться місце і для його «дріб’язку»…

Над контейнерами цвірінькала єдина жива істота, що постійно мешкала в номері, канарка, яку за наказом гера Готенхауза регулярно годував і напував старший адміністратор Горг Альвель, колишній Жора Алієв з базарним прізвиськом Шмот.

Проте, судячи з усього, гера доктора непокоїла чорна підозра, що тьмарила його райдужні перспективи: а чи не відвантажить його скарби хтось інший, скориставшися евакуаційною завірюхою? У цьому ганебному злодійському світі все можливе. І, щоб не сталася така прикрість, пан зондерфюрер власноручно вибив з дверей стандартний готельний замок і припасував новий, автоматичний. Запасний ключ, зубчастий, мов пилка, вручив Жорі Шмоту, щоб і надалі годував пташку.

– Якщо пропаде хоч цвях, – суворо попередив базарного колегу, – повішу на гаку замість люстри!

А гак був справді голий, бо люстру пан зондерфюрер теж благополучно впакував.

Назустріч ішов патруль.

Порівнявшись з Майєром і Крістіною, офіцер подивився на собаку і засміявся, щось сказав своїм солдатам і, не зупиняючись, пішов далі.

Почекавши, поки патруль не заверне за ріг вулиці, Майєр непомітно передав Крістіні маленький фотоапарат.

– «Мінокс». Плівкою заряджено.

– Дякую, Віллі.

Вона не призналася Майєрові. що вже має один. Навіщо? Другий не зашкодить – дублювати можна.

– Чи не буде затримки з ключем? – спитав Віллі.

Крістіна витягла з кишені і показала Майєрові. Він здивувався:

– І коли ви встигли?

Вона не відповіла. На хвильку задумалась, згадала, як це було. Скориставшись необачністю старшого адміністратора готелю, який залишив у дверях ключ під час свого перебування в номері Гогенхауза, Віллі Майєр відтиснув його на воску і повернув Крістіні.

Того ж дня, коли стемніло, вона повела прогулювати Віта. Прогулювати собаку – це для сторонніх очей, а насправді пішла на зустріч з підпільником Астаном Мірзою-Хатаговим, яка повинна відбутися позачергово, непередбачено і тому надто ризикована. Коли вийшла на вулицю, де жив Хатагов, побачила військового патруля – офіцера і двох солдатів. Що б це могло бути? До цього патрулів тут не було. Вона прогулювала собаку в іншому місці, не зводячи очей з патруля, – чекала, коли німці покинуть вулицю, але вони не збиралися це робити, повільно розмовляючи між собою, ходили з кінця в кінець вулиці. А час не ждав, примушував Крістіну діяти, бо зустріч повинна відбутися. Відкласти її – значить зірвати виконання завдання. Дочекавшись, коли патруль пішов у протилежний бік вулиці, підійшла до паркану, за яким був дім Хатагова. Відчинила хвіртку. Пропустила поперед себе собаку.

– Віт, у двір! – прошепотіла і відпустила поводок.

Собака обнюхував двір, а його хазяйка в цей час постукала у вікно.

Вийшов Хатагов.

– Що трапилось?

– Ти що, не бачиш? – Крістіна показала на Віта, який нишпорив по закутках двору. – За собакою зайшла! Зірвався з повідка! – сказала на випадок можливого нагляду за нею, якщо прийдеться пояснювати, чому заходила до Хатагова.

Вона подала Хатагову маленький згорток і тихо мовила:

– Зліпок. Потрібен ключ…

– На коли?

– Операція завтра ввечері.

– Гаразд. У мене є слюсар, він зробить. Але вам сюди приходити не можна: вулиця зараз під наглядом патрулів. Когось шукають. Небезпечно.

– Де і у кого я візьму ключ?

Хатагов задумався.

– Скоріше. Патруль скоро повернеться, – квапила Крістіна.

– Чи зможете завтра в обід прийти на базар? – спитав Хатагов.

– Зможу. Буду прогулювати собаку.

– Тоді слухайте: на базарі, біля скоб’яного кіоска, буде торгувати рукавичками моя хазяйка, ви її знаєте. Підійдете до неї і поцікавитесь товаром. Вона вам покаже чоловіка, від якого одержите ключ. Здається, повертається патруль…

Крістіна шарпнула за поводок.

– Додому, Віт!

…Базар жив своїм життям. Торгували цивільні й військові. Тут були німецькі та румунські солдати й офіцери– продавали панчохи, дитячі ковдри, борошно… Крістіна, уникаючи зустрічі з поліцаями і гітлерівськими вояками, утримуючи на повідку Віта, пробилася на протилежний бік базару, де торгували шкіряними товарами. Підійшла до Хатагової.

– У вас є рукавички мого розміру?

– Треба пошукати, – Хатагова нагнулась до свого мішка. – Зараз він підійде, – пошепки мовила.

Крістіна почула за спиною чоловічий голос:

– Панночко, купіть мої рукавички.

Повернулась: перед нею стояв молодий хлопець у кубанці, зсунутій на потилицю, і тримав у руках добру дюжину рукавичок.

– Візьміть, будь ласка, оці – не пошкодуєте.

Крістіна одягла рукавичку на ліву руку і наштовхнулась пальцем на ключ.

– Ти чого це перехоплюєш покупця? – накинулась на хлопця Хатагова. – Бач, який знайшовся! Ану іди геть!

– Мовчати! – гримнула Крістіна і відійшла з хлопцем праворуч. – Я купую те, що мені подобається…

Прогулюючись пустельними, вітряними вулицями Ставрополя, Крістіна і Віллі востаннє узгоджували свої дії.

План Бергер був такий: після того, як Готенхауз вибив з дверей номера старий замок, він не зміг на його місце установити новий, бо там утворилася дірка, і він змушений був приладнати так званий «англійський» у другому місці дверей, а дірку було забито чорним диктом. Зроблено все це наспіх, ненадійно. Отже, дикт можна легко видавити з коридора.

Отвір був достатньо широкий, і Крістіна вирішила скористатися ним для того, щоб звідти, з номера, фотографувати «привидів» Хейніша, яких Віллі Майєр проводитиме до оберштурмбанфюрера по коридору, освітленому в достатній мірі для надчутливої плівки.

– Ще раз про порядок наших дій. – мовила Крістіна. – У зручний момент, коли в коридорі нікого не буде, ви видавлюєте фанерку і відмикаєте номер. Після того стукаєте до мене. Тричі по два коротких удари.

– Тричі по два коротких, – повторив Майєр.

– Я зачиняюся в номері. Агентів проводьте до Хейніша без поспіху, серединою коридора.

– Це зрозуміло…

– Скільки їх буде?

– Хейніш сказав – четверо.

– Ви їх знаєте в обличчя?

– Ні. Знаю тільки резидента.

– Хто він?

– Якийсь Шеварладзе, займає керівне становище в Північно-кавказькому легіоні [17]17
  Північно-кавказький легіон був сформований під Варшавою 1942 р. німецько-фашистськими органами з військовополонених – зрадників Батьківщини.


[Закрыть]. Він очолюватиме групу цих агентів.

– Як же ви будете зустрічати їх, коли не знаєте в обличчя?

– При вході до готелю мені їх будуть передавати співробітники СД, з якими ці агенти мають зв’язок.

– Вони зустрінуться між собою?

– Ні. Виводити з готелю буду другим ходом. Агенти не повинні знати один одного. їх імена, псевдоніми, місця осідання відомі лише Хейнішу і резиденту.

– Отже, Хейніш розмовлятиме з агентами поодинці?

– Так. В присутності резидента – він повинен знати своїх підлеглих.

– Скільки це триватиме?

– Максимально – дві години.

– Це добре, – полегшено зітхнула Крістіна.

– Хвилюєтесь? – співчутливо запитав Віллі.

– Трохи…

– Не варто – я ж вас страхуватиму, – заспокійливо мовив він.

Крістіна вдячно всміхнулася. Звісно, страховка Майєра не зайва. Навіть необхідна. Тільки йому не відомо, що Марков з підпільниками подбали й про це.

Її страхуватиме однорукий натирач підлог, що двічі на тиждень натирав уночі паркет коридорів. Скільки разів вона бачила цього непримітного, мовчазного чоловіка і жодного разу не звертала особливої уваги. Як і всі мешканці готелю. І от, виявляється, він – товариш, друг, боєць таємного фронту, лінія якого пролягає й по готельних коридорах… Сказати Майєрові? Мабуть, треба. Бо ще прожене. Але без подробиць. Лише натякнути, і край.

– Сьогодні вночі натиратимуть підлогу, – сказала вона.

– Про це не турбуйтеся: скасуємо! – запевнив Віллі.

– Не треба! – коротко наказала Крістіна.

– Чому? – здивувався Майєр.

– Взагалі не чіпайте натирача підлог, – замість відповіді додала вона.

– Зрозуміло… Ну що ж, нехай собі порається…

– І ще, Віллі: нам необхідний запис розмов.

– Це неможливо! – заперечив Майєр.

– Що заважає?

– Ну, самі подумайте…

– Я подумала. Треба створити необхідність перепису плівки. Може ж вона, наприклад, порватися?..

– Трапляється…

– Чому ж не може трапитися у вас?

– Зрозумів. Попробую зробити. – І, щось згадавши, задоволено додав: – Як добре, що я сказав Хейнішеві, що не вмію поратися з магнітофоном. Він не нарікатиме на мене, якщо пошматую плівку. Сам примусить склеїти і переписати. Йому, зрештою, що потрібно? Аби якісний запис…

– А ви казали – неможливо, – з докором мовила Крістіна.

– Ще не звик…

– Швидше звикайте, Віллі! Ну, що ж, здається, погодили все.

– Так!

– Тоді повертаємось до готелю.

…Тихий стукіт у двері. Тричі по два коротких удари. Час. Крістіна навшпиньках рушила до дверей. Віт тривожно підняв голову.

– Лежати! – наказала вона і вийшла в коридор.

Була в нічному халатику і м’яких кімнатних шльопанцях. У рукавичках. У дальньому кінці коридора спиною до неї совав ногою по паркету однорукий натирач підлог. Більше нікого. Мить – і вона просковзнула до номера Готенхауза. Обережно натиснула на двері. Тихо клацнув «язичок» замка. Все! Двері знову замкнені.

У номері було темно. Витягнувши руки, щоб не зачепитися, добралася до вікна і розсунула важкі штори. Стало світліше. Принаймні вгадувались обриси предметів. Намацала стілець і присунула його до дверей. Сіла. Глянула в отвір. Упевнилася, що фотографувати можна. Витягла з кишень «Мінокси». Лишилося одне – сидіти і чекати.