Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

– Прізвище?

– Кеслер!

– Чудово! – хитнув головою Краллерт, хоч це твердження ніяк не в’язалося ні з виразом його обличчя та із змістом розмови. – Сідайте, пане…

Він затнувся, пригадуючи прізвище відвідувача.

– Майєр! – похапливо підказав Віллі.

– Так, пане Майєр! Прошу вас, сідайте. – Він перший пішов до столу, біля якого стояло два великих шкіряних крісла. – Про що ж цей… як його?

– Слідчий Кеслер!

– Про що ж слідчий Кеслер патякав конкретно?

– Я не насмілююсь повторювати дослівно, пане зондерфюрер.

Краллерт з поблажливою бундючністю заохотив його:

– Офіцерові, який дбає про інтереси рейху, нема чого соромитись. Прошу бути відвертим.

Майєр озвався квапливою скоромовкою, ніби слова пекли його:

– Він звинувачує вищі чини у привласненні скарбів, що належать рейхові. А вас, пане Краллерт, він називає прямо – хабарником, який, використовуючи своє службове становище, сприяє у злочинах генералів-грабіжників.

– Чудово! – прогарчав Краллерт, але вже не здивував цим Майєра. – Конкретні вирази пам’ятаєте?

– Барона фон Макензена він дослівно обізвав «фон Злодій».

– Крім вас, хтось чув?

– Так точно!

– Чудово! Хто?

– Перекладач з групи Хейніша шарфюрер Бергер.

– Надійний чоловік?

– Це жінка. Правдива.

– Чудово, чудово, – промимрив у задумі.– Сподіваюся, ви так само чесно, з високим почуттям патріотичного обов’язку засвідчите свої показання в присутності представників політичної поліції.

Майєр розумів, що до цього справа ні в якому разі не дійде: надто хитка й небезпечна вона була для самого Краллерта, щоб про службові зловживання і безпардонні крадіжки говорити прилюдно. Проте відповів твердо:

– Так точно!

– А ця жінка… як її?

– Фрейлейн Бергер.

– Як у неї… з почуттям офіцерської честі та патріотичного обов’язку?

– На вищому рівні,– переконано запевнив Віллі.– її відданість фюрерові і месіанству нордичної раси безмежна.

– Чудово, – промимрив Краллерт, але в цьому його улюбленому слівці зараз вчувалася нерішучість.

Так воно й було. Прибулий рудий здоровань з прямим, відвертим поглядом («З такими очима не брешуть!» – ще помислив зондерфюрер) поставив його перед необхідністю розв’язати слизькувате завдання, штовхнув у трясовиння, де не знаєш, на яку купину ступити. А розв’язати цей вузлик вкрай необхідно, і то – терміново. У цьому найпідлішому із світів усяке трапляється: можливо, ось зараз, цієї миті, Кеслер вже мережить готичними літерами свій огидний донос на ім’я вищих берлінських чинів СС. Дитині ясно, що це таке. Це крах кар’єри! Катастрофічне падіння з висот посади. Якщо почнуть перетрясати крізь дрібне ситечко його діяння, справи обернуться кепсько. Не порятує ніякий фон Макензен. Ще й продасть, штовхне в прірву… Фу, страшно подумати.

– Яке звання у Кеслера? – нараз запитав він.

– Молодший урядовий радник, – відкарбував Майєр.

– Чудово! – звично процідив Краллерт з кислим виразом.

«Що робити, що ж вдіяти? – думав він. – Але – спокій! Будемо мислити логічно. У яких випадках пишуть доноси? Фанатики – з дурного, прямолінійного розуму. А ще – аби звалити суперника, який заступає шлях до кар’єри. Або прибрати надто спритного конкурента – це у ділків… Усе відпадає… Адже наші дороги не перетинаються… Заздрість? Вульгарна заздрість до більш… гм… розумних людей. Не інакше! Певне, тут пожадливий потяг до легкої наживи, а можливостей для цього – катма… А коли це справді так, то порозумітися з Кеслером неважко. Хіба паплюжить хабарник того, хто йому дає? У таких випадках ремствує тільки викінчений ідіот… Що ж! Мовчання Кеслера доведеться купувати. Такий світ, в якому все продається і купується, – гонор, шляхетність, посади, саме життя… До речі, у тямущих людей хабар називається подарунком… Що ж коштуватиме мовчання? А втім, це з’ясується скоро…»

Глипнувши на Майєра, Краллерт подумав: «І цього теж доведеться приборкати… гм… дарунком, аби не подався зі своїм викривальним патяканням ще кудись…»

– Як ви гадаєте, – запитав він, – приїде Кеслер, якщо я запрошу його до штабу нашої зондеркоманди?

Майєр навіть полегшено зітхнув: він майже досяг того, за чим їхав. Останнє зусилля…

– Якщо у нагальній службовій справі, мусить, – чітко відповів Майєр.

– Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони. Така причина для запросин СД достатня?

– Безумовно!

– Але чи приїде сам Кеслер?

– Неодмінно. Інакше…

– Що – інакше?

– Річ у тім, що завтра повертається з Берліна оберштурмбанфюрер Хейніш…

– Зрозуміло! Кеслер не може зволікати. І, мабуть, не ризикуватиме, перекладаючи справу на менш досвідченого слідчого. Ви згодні зі мною?

– Повністю.

– Що ж, зателефонуємо панові молодшому урядовому раднику.

Краллерт підняв телефонну трубку і наказав:

– З’єднайте мене із слідчим Кеслером, група оберштурмбанфюрера Хейніша.

Раптом голос його змінився, зробився сторожким і вкрадливим:

– Пане урядовий радник Кеслер? Добрий день! Вас турбує зондерфюрер Краллерт… Так, про мене багато хто чув… Я до вас не з цього приводу… Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони… Ну, що ви, пане Кеслер! Одразу повідомили! Розплутати цю справу взялася польова жандармерія, але тупцює на місці… Приймаю усі ваші докори, пане радник! Маєте рацію: слід було б повідомити вам про надзвичайну подію негайно. Але стільки справ – готуємо ешелон до відправки… Так, до рейху! По програмі «Кюнсберг». Є напрочуд рідкісні експонати… Якщо вам цікаво, то про що мова? Вважатиму за честь бути вашим особистим гідом… Але я не можу припинити пакування – порядок є порядок… Що? Коли? Домовились – за півгодини я вас чекатиму. До зустрічі!

Він кинув трубку і витріщив очі на Майєра:

– Цей Кеслер – викінчена свиня! Прочитав мені цілу нотацію… Але приїде! Побалакаємо… Ви, пане Майєр, поки що вільні. Врахуйте: я буваю дуже вдячним. Не лише на словах… Де вас розшукувати на випадок потреби?

– У групі Хейніша.

– Чи нема у вас на сьогодні якихось інших справ?

– Жодних.

– Маю надію, наша розмова до слушного часу залишиться між нами?

– Будьте певні!

– Можливо, я вам ще зателефоную.

– Чекатиму у себе невідлучно.

– До зустрічі.

Тепер кожна хвилина була на рахунку. Майєр збіг на перший поверх і звернувся до чергового:

– За дорученням пана зондерфюрера! Звідки я можу зателефонувати без перешкод? Терміново.

– Прошу до цієї кімнати, – негайно вирішив черговий. – Там ніхто не заважатиме.

За кілька секунд Віллі уже розмовляв:

– Кеслере? Це Майєр! Я дзвоню із штабу «Кюнсберг».

– Що ви там робите, Віллі?

– Це не суттєво! Я дзвоню вам, бо випадково дізнався про деякі неприємні новини. Вони стосуються вас.

– А що скоїлося? – У голосі Кеслера виразно вчувалося занепокоєння.

– Можу повідомити лише особисто.

– Це так серйозно, Віллі?

– Надзвичайно!

– Як же нам зустрітися? Ага! Усе добре: мене запрошує до себе пан Краллерт.

– Я це знаю! Тому й телефоную.

– Он воно що… Зачекайте мене у штабі.

– Не зможу.

– Чому?

– Я не хочу, щоб нас бачили удвох. Справа стосується виключно вас. Вам готують несподіванку. І якщо ви знатимете про неї наперед, неважко буде догадатись, хто вас попередив. А тоді наслідки можуть бути кепські і для мене.

– Що ви пропонуєте?

– Зустрітися на шляху. Без свідків.

– Згода! Ось тільки дочекаюся свого водія, він на кілька хвилин вийшов…

– Ніякого водія! – застеріг Майєр. – Ще раз підкреслюю: зустріч без свідків!

– Ви мене лякаєте, Віллі,– завагався Кеслер, що уникав будь-яких мандрів наодинці.– Не знаю, на що й наважитись… Невже це справді…

Але Майєр знав, як переконати недовірливого і обережного слідчого.

– Йдеться про вашу кар’єру, Кеслере! – притишив він голос.

– Та що, зрештою, сталося? – захвилювався Кеслер.

– Це не телефонна розмова!

– Добре! Іду.

– Ще раз попереджаю: без водія. Інакше я не гарантую…

– Гаразд… Сідаю за кермо сам!

– Я вас чекатиму на шляху. Пильнуйте! Він поклав трубку і вийшов з кімнати.

– Поговорили? – запитав черговий.

– Так, – відповів Майєр. – Усе гаразд! Дякую за послугу.

– Ет, дрібниці…

Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість. Ще їдучи до штабу «Кюнсберг», він обрав зручне місце для цієї зустрічі – той шмат шляху, що губився у невеличкому, але досить густому гайку. Місце було зручне ще й тим, що там від шосе звертала грунтова дорога в напрямку залізничної колії, вздовж якої теж було прокладено автомобільний шлях до Ставрополя. Необхідно забезпечити алібі…

Прибув на місце вчасно. Вийняв з-під сидіння протитанкову гранату і толові патрони. Зв’язав їх мотузкою і приєднав до запалу бікфордів шнур. Поклав на сидіння і прикрив кашкетом. Вийняв з кобури пістолет і переклав до кишені шинелі. Став край шляху, чекаючи на машину Кеслера.

Невдовзі вона з’явилася. Кеслер побачив Майєра і загальмував. Відчинив дверцята і стурбовано запитав:

– То що трапилось?

Це були його останні слова.

Хрупнула скроня від удару рукояті пістолета. Тіло Кеслера важко завалилося. Майєр миттю витяг з кишені його шкіряного плаща невеличку в’язанку ключів. Один був масивний, з хитромудрими зубцями. Від сейфа!

Підняв капот машини, поклав вибухівку під бачок з пальним і запалив бікфордів шнур. Злетів на мотоцикл і дав повний газ, звертаючи на путівець, що вів до залізниці. Крізь дерева ще встиг побачити, як потужний вибух розметав машину слідчого.

На контрольно-пропускному пункті польової жандармерії, що був при в’їзді до Ставрополя, його зупинили, перевірили документи. Жандарм акуратно зробив відповідний запис до журналу чергувань. Маршрут, яким він повертався від Краллерта, був зафіксований документально. Отже, їдучи до Ставрополя вздовж залізничної колії, він ніяк не міг зустрітися з уже покійним Кеслером… Що йому й було потрібно.

Вилучення з сейфа небезпечної для фрейлейн Бергер папки вже не становило труднощів. Спалив її у грубці без зайвих роздумів.

Діло зроблено: нема ні Кеслера, ані паперів! Ось тільки ключі… Викинути? Але їх шукатимуть. До того ж усі знали, що Кеслер ключі завжди тримав при собі. Якщо безслідно зникнуть, це викличе небажані роздуми… Як бути?

У цей час задзвонив телефон. Віллі підняв трубку.

– Слухаю.

– Пане Майєр? – Він упізнав жирний голос зондерфюрера.

– Так, це я, пане Краллерт.

– Чи не зустріли ви у дорозі Кеслера?

– Хіба він не у вас? На місці його нема.

– Ви не відповіли на запитання.

– Я не бачив пана Кеслера з самого ранку, – спокійно проказав Майєр. – На зворотному шляху нікого не зустрічав.

– Отже, і вас ніхто не бачив?

– Чому ж? Мене зупиняла польова жандармерія на КП. Це зафіксовано!

– Ви яким шляхом поверталися?

– Вздовж залізничної колії – шлях гірший, але від стань менша.

– Чудово!

– Дозвольте запитати, пане зондерфюрер.

– Прошу.

– Чому вас раптом зацікавив мій маршрут?

– Кеслер загинув! – з притиском мовив Краллерт. – Обставини неясні…

– Тобто як? – схвильовано запитав Майєр.

– Вибух на шляху.

– На шляху?..

– Так, бандитська міна або небесний дарунок «швейної машинки» [16]16
  Так німці називали наш легкий бомбардувальник, біплан ПО-2.


[Закрыть]…

– Негайно виїжджаю на місце події!

– Так, це не зайве… Там і зустрінемося. Передусім Віллі зайшов до обер-лейтенанта Рейніке.

Без стуку. Щоб підкреслити своє хвилювання.

– Збирайтеся, Франце! – гукнув ще з порога.

– Що трапилося, Віллі? На вас лиця нема!

– Кеслера вбито!

– Як? Адже він щойно…

– Їдьмо!

– Я зараз! – заметушився Рейніке. – Одна мить! – Він уже натягав шкірянку.

– Хто поведе мотоцикл, ви чи я?

– Байдуже…

– Тоді поведу я, – сказав Майєр. – Сподіваюсь, ви за ніч накаталися.

– Це точно!

Біля місця події обабіч шляху стояли дві штабні машини зондеркоманди «Кюнсберг» і три мотоколяски з кулеметами. Солдати-мотоциклісти купчилися осторонь, палили цигарки. Офіцери трималися навколо пана Краллерта. Тільки військовий з позначками лікаря в петлицях порпався біля спотвореного вибухом трупа Кеслера.

Краллерт побачив новоприбулих і відокремився від гурту.

– Пане Майєр, – мовив він, – прошу вас на кілька слів.

– Одну хвилинку, пане зондерфюрер, – сказав Майєр, злізаючи з тряского мотоцикла, і – до Рейніке: – Обер-лейтенанте, складіть докладний звіт на ім’я оберштурмбанфюрера Хейніша. Офіцери зондеркоманди допоможуть.

– Слухаюсь! – вмить спалахнув ревний Франц.

– Я До ваших послуг, пане зондерфюрер!

– Давайте трохи відійдемо вбік від цього смороду, – запропонував Краллерт.

– Охоче, пане зондерфюрер.

Майєр розумів, що Краллерт хоче йому сказати щось таке, чого не хотів би, щоб чули інші… Він не помилився.

– Хочу з вами приватно порадитись, – одразу почав Краллерт. – Як на вашу думку, чи варто згадувати нашу ранкову зустріч? Адже покійник виїхав за моїм проханням. Спливуть і ваші свідчення проти нього. Зрозумійте мене вірно: у декого… гм… з нелояльних, скажемо так… можуть виникнути абсолютно безглузді припущення, а то й злісні інсинуації. А ви, пане Майєр, як я з приємністю переконався, людина з головою. Що скажете?

Майєр відповів з дипломатичною обережністю:

– У стародавніх римлян був непоганий на такі випадки принцип: про покійних згадувати добре або не казати нічого.

– Чудово! Розумні люди – ці стародавні греки, – похвально похитав головою Краллерт.

– Римляни…

– Байдуже хто – головне розумні: герою – похвала, нікчемі – мовчання. І нам зараз теж не варто нехтувати цим мудрим принципом…

– Цілком поділяю вашу думку, пане зондерфюрер! Тим більше, що справа втратила будь-який практичний сенс.

– Слушно!

– Пане зондерфюрер! – долинув до них схвильований голос. – Погляньте, що знайдено!

– Що там іще? – невдоволено озвався Краллерт.

– Золото! – почули вичерпне пояснення.

– Золото? – Краллерт враз прискорив кроки.

Це магічне слово потягло всіх до машини. Настав зручний момент, щоб зронити серед уламків ключі Ке-слера, і Майєр негайно ним скористався.

Але золото було не в машині. Свій скарб небіжчик носив на собі. Усі присутні, в тому числі й солдати, вже скупчилися навколо покійного, вдивляючись в безцінне намисто із давніх монет. Лікар розстебнув обгорілий мундир Кеслера, а у нього на шийному гайтані… «Ідіот!»– певно, не один подумав про недоумка-лікаря, який замість нишком поцупити цей скарб – на нього ж ніхто й не дивився! – зчинив галас: «Золото, золото!..» Тепер скарб не дістанеться нікому. Тільки й лишається, що кинути на нього останній погляд.

– Звідки ж це у нього? – з професійною жадібністю промимрив обізнаний на цінностях Краллерт.

– Здається, я знаю! – твердо мовив Майєр.

– Цікаво, – звів на нього очі Краллерт.

– Позавчора вночі у себе дома був убитий фольксдойче, перекладач місцевої газети. Він мав це намисто. Це його власність!

– Як же воно опинилося у Кеслера? Невже привласнив, не здав представникові рейхсбанку, як належить?

– Річ у тім, що під час обшуку на місці злочину намиста не було.

– Хто веде слідство?

– Уже – вів… Пан Кеслер узяв слідство на себе, хоч злочин мав чисто кримінальний характер – з метою вульгарного пограбування.

– Чому ж не втрутилася поліція?

– Пан Кеслер відкинув факт існування намиста і кваліфікував злочин як політичне вбивство, як чергову терористичну акцію місцевих бандитів.

– Пане Майєр, – поважно проказав Краллерт, – ваш коментар освітив усю справу. Висновки зробити неважко – вони на поверхні… Ви чули, панове? Погляньте на цього Кеслера, якого ми ще кілька хвилин тому так жаліли… Цей покидьок – злодюга і вбивця! Він ганебно заплямував офіцерський мундир! – Зондерфюрер вже забув про так гаряче схвалений ним староримський принцип. – Це ж до якого морального падіння треба дійти, щоб підняти руку на свого співвітчизника! І де? На фронті.

Краллерт передихнув, але ще не завершив своїх високопатріотичних сентенцій, які проголошував з явною насолодою:

– Цьому покидьку не пощастило – його спіткала смерть. Воістину, це небесна кара! Чи уявляєте ви, як вищала б і що брехала б ця свиня, якби потрапила на суд честі СС?

Офіційну версію щодо обставин загибелі слідчого Кеслера було виголошено. І досить авторитетно.

На зворотному шляху Рейніке, що гордовито віз детальний рапорт, осяяний «золотою» приключкою, сказав:

– Тепер я розумію, чому Кеслер ганяв мене до Новоазовська.

– Чому ж? – насторожився Майєр, що вкотре за день сів за кермо.

– Бо я одразу б про все догадався. – Істина ця після промови Краллерта була для Рейніке цілком очевидною. – Кому як, а Кеслерові були добре відомі мій лисячий нюх і бульдожа хватка. Зі мною не до жартів!

– Світла у тебе голова, Франце, – охоче підхопив цю несподівану розмову Майєр, бо вона давала йому змогу поставити останню крапку. – Тепер і я розумію, чому Кеслер не зареєстрував у мене привезені тобою документи, а потім спалив їх. Неприємна історійка…

– Як це так? – витріщився Рейніке. – Чому ж він спалив?

– А навіщо вони йому? Адже справу давно закрито. Усю веремію з Мюллером він підняв лише для того, щоб відвернути увагу від власного злочину. Тому й тебе відіслав…

– А й справді! – ще не дуже впевнено погодився обер-лейтенант. – Що ж тепер буде? Якщо оберштурмбанфюрер дізнається про папери…

– Від кого? Вони не зареєстровані, а це все одно, що ніяких паперів не було. Головне – не патякати зайве…

– Віллі, – прозрів Рейніке, – як друга, благаю…

– Не турбуйся – мовчатиму.

Розділ 11
ТАЄМНИЦЯ ЗАХОВАНА В СЕЙФІ

Із Берліна, міста одвіку чиновного, похмурого, графічно одноманітного, позначеного помпезним несмаком і навіть в своїх лицарсько-кайзерівських прикрасах трафаретного, оберштурмбанфюрер Хейніш повернувся теж немов закам’янілий.

Визначеність!

Ось те слово, що концентрувало в собі його розмаїті враження. І ще додаткові до нього слова: суворість, рішучість, непохитність. А це завжди відповідало його плакатним уявам про істинний арійський дух.

У Берліні до нього поставилися понад усякі сподівання.

Хейніш мав широкий доступ для загального ознайомлення до поки що секретних матеріалів. Поки що, бо незабаром вони будуть оголошені по радіо для всіх, подеколи – з подробицями. Проте, оскільки втілювати в живу практику нові настанови фюрера потрібно було вже зараз, не зволікаючи, не гаючи жодного дня (з огляду на безупинний наступ росіян), шеф СД, обергрупенфюрер Кальтенбруннер сам розпорядився, щоб прибулого ознайомили з максимумом матеріалів, що змальовували в перспективі нові орієнтири. Для розуміння. І чіткого усвідомлення нових завдань в обширах загальної політики «тисячолітнього рейху».

Ця виявлена довіра немовби піднесла Хейніша, прилучила до найвищої еліти, яка вирішує долі фронтів, народів, держав.

Кому дякувати за це? Насамперед собі. Його практичне гасло було коротке і недвозначне – «Кулі і шибениці!» Воно не зрадило його і було оцінено належним чином. Війна нищить м’якотілих навіть на тилових посадах… А його порядкування кулями і шибеницями спочатку підвищило у званні, а тепер оздобило руку есесівським перснем, ознакою належності до еліти з еліт, другою за значенням після золотого партійного значка.

Найбільше враження на Хейніша справила стенограма наради, яка відбулася у ставці фюрера «Вольфшан-це» 10 січня 1943 року.

Гітлер виголосив тригодинну промову перед прибулими до нього румунськими союзниками. Разом з Антонеску і віце-прем’єром Румунії його слухали начальник румунського генерального штабу Штефля, Ріббентроп, Кейтель, Йодль, Цейтцлер – уся вища військова і цивільна ієрархія.

Ця нарада мала насамперед пропагандистський характер, але водночас вносила в загальну політичну стратегію нові мотиви. Точніше – поновлювалися старі, оті, що, мов непотрібний мотлох, були відкинуті з пропагандистського обігу геть з початком відвертої і неприхованої боротьби за світове панування. Є точна дата і точне джерело – виступ фюрера 1 вересня 1939 року.

І тепер – крутий поворот до старого, до оманливих гачків, які в тридцяті роки ловили державних мужів Європи. «Більшовицька загроза» – ось жупел, на який тоді нанизувалися їхні вчинки і який перекраював на картах кордони. Магічна формула, яка кидала під ноги солдатів вермахту чужі території, поневолювала країни без війни. «Великонімеччина – бастіон західної цивілізації у боротьбі з червоною навалою». Це визначення Хейніш пам’ятав із старих часів.

Щоправда, кінцева мета і тепер лишалася незмінною: світове панування нордичної раси. Проте внаслідок зміни воєнної ситуації, яка остаточно поховала розрахунки генштабу на блискавичну перемогу, фюрер вважав за доцільне знову підняти на щит примару «більшовицької загрози». «Третій рейх», що стер кордони багатьох країн, тепер величався під промовистою вивіскою – «Фортеця Європа». Фортеця, яку слід надійно захищати. А відтак боротьба з червоною небезпекою – спільна справа всіх європейців. Не лише німців… І насамперед нехай замисляться над цим діячі з англо-американського тандема! Чи не сприяють вони, воюючи з «фортецею Європа», власній загибелі? Цей трюк колись давав чудовий ефект…

Щоб бути певним у своїх висновках, що їх незабаром доведеться викласти і розтовкмачити підлеглим, Хейніш старанно виписав із стенограми слова фюрера, з яких випливало усе інше:

«Якщо його, фюрера, запитають, як і коли може завершитися війна, він скаже, що це, певно, єдине запитання, на яке за всю історію не спромігся дати точної відповіді жоден державний діяч або полководець… У такому величезному конфлікті, як світова війна, необхідно лише виразно бачити мету, ясно усвідомлювати передумови її здійснення і піклуватися про досягнення цієї мети. Головне – духовна зібраність, тобто фанатична рішучість за будь-яких обставин не капітулювати».

Фюрер повідомив, що віднині рейх вступає в тотальну війну. Невдовзі про це всім оголосить рейхсміністр пропаганди…

Що таке тотальна війна?

Передусім використання всіх наявних людських ресурсів для потреб Східного фронту. У наказі «Про загальну участь чоловіків і жінок в завданнях оборони рейху» фюрер закликає до лав вермахту біля мільйона тилових працівників. Це десятки свіжих дивізій. Їх місця заступлять жінки, підлітки, чоловіки похилого віку. Але цього мало, оскільки планується збільшення воєнної продукції втричі. У нагоді стануть унтерменші…

Під вікнами кабінету, в які задумано дивився Хейніш, саме тяглася понура колона «мобілізованих до праці у рейху» підлітків і жінок, оточена звідусіль собачо-вояцькою вартою. На залізниці їх усіх ковтнуть роззявлені пащі вагонів для перевезення худоби…

Ніби продовжуючи свої думки вголос, Хейніш повчально мовив до фрейлейн Бергер, яка сортувала йому пошту за ступенем терміновості:

– Цікаво, що найвитонченішу в історії людства цивілізацію створило рабство. З ліквідацією рабовласницької системи Європа поринула у морок духовного здичавіння. І тільки зараз ми, німці, відроджуємо моральні цінності античного світу. Ми спадкоємці тих арійців, що відвоювали собі життєвий простір у Стародавньої Еллади і лишили нам нетлінний скарб – культуру, на якій базується європейська цивілізація. Хіба не так?

Але він не чекав відповіді на це чисто риторичне запитання. Так само поважно вів далі:

– Чого ми вже зараз чекаємо від рабів конкретно? Відправка до рейху кількох мільйонів забезпечить вирішення проблеми задоволення потреб промисловості і сільського господарства. У майбутньому новий німецький народ матиме невичерпне джерело власних рабів. Вони коштуватимуть пфеніги. Східні недолюди тільки й здатні на те, щоб стати двоногим реманентом, найдешевшим, але прибутковим майном.

– Ви маєте на увазі росіян? – задумливо запитала Крістіна.

– Слов’янські народи – лише початок, джерело, яке швидко вичерпається.

– Чому?

– Територія до Уралу підлягає обезлюдненню. Росія як геополітичне поняття зникне з карти світу.

– Звідки ж візьмуться раби?

– О! Дивіться, фрейлейн, у перспективу. Уся Азія стане нашою гігантською резервацією! Враховуючи тваринну здатність азіатів інтенсивно розплоджуватись, ми матимемо воістину невичерпне джерело робочої сили. Дешевої, бо росіяни – ненажери, азіатові ж досить на день жменьки рису, який з успіхом замінять наші поживні, хімічні ерзаци. Азія поряд! Ми підійшли до неї впритул! Вона чекає німецького господаря за останнім природним бар’єром – гірським Кавказьким пасмом.

Просторікування Хейніша, його холодна відвертість, несподівана певність у досяжності стратегічної мети «Едельвейса», що, здавалося б, остаточно зів’яв на всіх оперативних картах, спантеличили Крістіну. Вона не розуміла оберштурмбанфюрера, який завжди вирізнявся тверезим розумом і реальними оцінками. Запаморочення не було йому властиве. І раптом… Адже німці задкували, і час було відкинути ілюзорні думки про «завоювання Індії на Кавказі». Про це свідчили невтішні для німців щоденні зведення з фронтів.

З першого дня Нового року Північна група військ Закавказького фронту перейшла в другий за останні місяці рішучий наступ.

Війська фон Клейста відкочувалися, залишаючи оборонні рубежі з назвами – Моздок, Малгобек, Нальчик, Прохолодне, Кисловодськ, П’ятигорськ, Мінеральні Води… Стрімкий розвиток подій руйнував сподівання втриматись і в Ставрополі, про що нагадувала поки що далека від міста, але вже чутна для вуха безугавна фронтова канонада.

Не краще для німців було й на півночі, де Червона Армія зупинила, а потім розгромила танкове угрупування Манштейна, яке йшло на деблокацію оточеної в Сталінграді армії Паулюса. Для будь-якого штабіста карта воєнних дій недвозначно промовляла: 1-й армії фон Клейста реально загрожує оточення в передгір’ях Кавказу. І цей уявлений в штабних головах велетенський «котел» уже породив промовисте визначення: «Супер-Сталінград».

Звідки ж у Хейніша цей холодний спокій? На чому він базується? Чи він знає щось таке, про що тут ще не відає ніхто? Цілком можливо – він щойно прибув з Берліна, де події в Сталінграді і на Кавказі, безумовно, перебували в центрі уваги.

Це її непокоїло так, що вона, попри власне правило не цікавитися прямо нічим, що не стосувалося її службових обов’язків, наважилася запитати:

– Я не розумію вас, пане оберштурмбанфюрер. Хіба радіо невірно інформує про… як це… а, от пригадала – про скорочення лінії фронту?

– Влучне визначення – «скорочення»! – одразу пожвавішав Хейніш. Він був зовсім не проти того, щоб похизуватися перед гарною жінкою в ролі стратега, бодай кабінетного. – Я охоче поясню вам його тактичну суть Але спершу скажіть, що обумовило ваше запитання?

– Мені здалось, що ви кажете про наступ на Кавказі, а фронтові зведення…

– Ясно! – зупинив її Хейніш. – Ви знайшли невідповідність між моїми словами і фактами. Так?

– Вибачайте, але я дійсно так подумала…

– Нема чого вибачатися, – поблажливо мовив Хейніш. – Тут деякі штабні голови втратили здоровий глузд, то що казати про вашу хоч і гарненьку, але необізнану в стратегічних тонкощах голівку?

– Це правда, пане Хейніш…

– Знаю! І розумію вашу тривогу, яку одразу ж назву недоречною.

– Але чому, пане оберштурмбанфюрер?

– Зараз поясню. Врахуйте, фрейлейн, я міг би обмежитись простим нагадуванням, що на обох вершинах сивоглавого Ельбрусу майорять переможні прапори рейху, символи операції «Едельвейс».

– О! Як це поетично звучить.

– Суть не в поетичності, – відхилив комплімент Хейніш, хоч він був йому приємний. – Суть у слові «скорочення» і тих наслідках, які воно обумовлює. Але чи буде це для вас цікаво?

– Що ви, пане Хейніш! Вас слухати – для мене насолода. У вас дуже тонкий розум (не прийміть це за лестощі!), і я давно переконалася, що ваші судження незрівнянно глибші, ніж ті, що мені доводиться чути від інших…

– Ну, коли так, – задоволено хитнув головою Хейніш, – тоді прошу трохи уваги. Маємо три вихідні пункти. Перший: несподіваний наступ росіян, що перекреслив наші плани зимової кампанії. Другий: нам потрібен час на реорганізацію фронтів. Третій: цей необхідний час нам забезпечує армія Паулюса, що за наказом фюрера героїчно борониться в оточеній «фортеці Сталінград». Розумієте? Поки існує в тилу росіян могутня армія Паулюса, вони не можуть свій тактичний успіх обернути в стратегічний. Небезпечно! – Хейніш підняв палець. – Якщо вони підуть у наступ, Паулюс може вдарити з тилу! Вам зрозуміла тепер жертовність солдатів Паулюса? Вони кладуть голови на олтар нашої остаточної перемоги. Як звелів наш фюрер!

– Хайль! – у запалі вигукнула Крістіна.

Це надихнуло Хейніша на більше:

– Хайль! А тепер повернемося до визначення «скорочення лінії фронту». Що воно дає? Збиває в один кулак всю 1-у армію. Ми відступаємо, планомірно руйнуючи залізничні колії. Не лишаємо цілим жодного моста. Це створює для ворога все більші труднощі: піхота йде вперед, тилові частини відстають. Виникають перебої в боєпостачанні, не вистачає харчування. Поступово ми змусимо російську піхоту, якщо вона й надалі наступатиме, лишитися без танків та артилерії. Ми маємо перевагу в повітрі. Що лишається у ворога? Тільки кіннота, що в сучасних умовах війни не має вирішального значення, – надто вразлива для новітньої зброї. Висновок: наступ росіян виснажиться сам собою.

Хейніш приязно нахилився до Крістіни. Він сам захопився картиною, яку змалював:

– Ми знову зберемо півмільйонну армію фон Клейста в броньований таран, який влітку проломить кавказький мур. Ми не йдемо з Кавказу. Ми збираємо сили на новому рубежі, що буде плацдармом для наступу. Там, на тому рубежі, – Хейніш змахнув рукою в напрямку кудись на захід, – уже почато спорудження могутньої, глибокоешелонованої позиції. Там ми нагостримо наш нищівний німецький меч. З більшовизмом на Кавказі буде покінчено назавжди!

– Ви мене по-батьківськи заспокоїли, – скромно мовила Крістіна. – Я щиро вдячна вам! Тепер мене не злякають ніякі базікання панікерів. Я знаю: перемога буде за нами.

А сама уся напружилася, уже подумки вкладаючи почуте в короткі, позбавлені емоцій рядки шифровки:

«Німці не мають наміру залишити передгір’я Кавказу. Щоб зупинити наступ, почали спорудження глибокоешелонованої оборонної позиції. Місцезнаходження її не знаю. Звідти планують розпочати влітку новий наступ на Кавказ».

Звісно, навіть у рідкісну хвилину невластивої йому відвертості Хейніш виклав далеко не все, про що дізнався в Берліні.

Він і натяком не прохопився, що в ніч на 29 грудня генштаб визначив їхню долю: групи армій «А» і «Дон» відвести далеко назад і об’єднати під командуванням генерал-фельдмаршала Манштейна. Вони реорганізовувалися в групу армій «Південь». Розіслана наступного ранку директива фюрера пояснювала задум: «Моїм прагненням наперед, як і раніше, лишається утримати 6-ту армію в її фортеці і створити передумови для визволення. Разом з тим необхідно уникнути нового «котла» в зв’язку з відступом союзних військ, або відходом наших слабких сил, чи в результаті створеної на окремих ділянках великої переваги противника. Окрім того, необхідно шляхом рухливого ведення бойових дій в окремих місцях вирвати у росіян ініціативу і знову забезпечити перевагу німецького керівництва».

У світлі цих завдань велика роль відводилась розвідці, і тому Хейніша не здивувало, коли обергрупенфюрер Кальтенбруннер повідомив про його нове призначення до центру підготовки і закиду агентів «Цепеліна» у глибокі тили Радянського Союзу, зокрема на Кавказ. Сюди він прибув лише для того, щоб залагодити необхідні справи і передати очолювану ним групу своєму наступнику. І ще у нього викликала задоволення думка, що до берлінського-підготовчого центру «Цепеліна» він з’явиться не з порожніми руками, а з добрим особистим багажем – досьє на чотирьох вишколених агентів, яких залишає в тилу росіян. Хто вони і що вони, під якими личинами діятимуть, явки і паролі знатиме лише він, і більше ніхто. Він ретельно готував їх разом з Кеслером, а слідчий, можна сказати, вчасно зник. Звістку про його загибель Хейніш зустрів з спокійною байдужістю: смерть Кеслера його цілком влаштовувала. І зараз, походжаючи у задумі по кабінету, він раз у раз втішно позирав на сейф, де зберігалася його віднині особиста власність – дані про кількох агентів.