Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Аж ось – нарешті!

У коридорі з’явився Майер і зник на сходах. Однорукий навіть не озирнувся, так само ритмічно натирав підлогу. Крістіна була напоготові.

Од сходів з’явився незнайомець. За ним – Майєр. Крістіна аж прикусила губу з досади: перший «привид» ішов у кудлатій шапці, що затуляла йому навіть очі. Небагато дасть його фотокартка…

Майєр щось сказав незнайомцю. Той рвучко зняв шапку. Виявився геть голомозим. Важлива прикмета… Молодець, Віллі! Вчасно зорієнтувався… Клацнув фотоапарат. Клацнув другий. Майєр провів «привида» до Хейніша.

Однорукий не озирався. Натирав підлогу.

І знову сидіти і чекати. У темряві й тиші…

Вона не знала, скільки минуло часу, коли з’явився четвертий візитер. Сфотографувала і його. Все! Діло зроблено. Втоми не відчувала. Поставила на місце стілець. Глянула в коридор. Нікого. Тільки однорукий натирає підлогу. І коли вона вже взялася за ручку дверей, раптом побачила: прямо на неї йшов Жора Шмот. Він так несподівано з’явився і так швидко йшов, що однорукий не в силах був чимось допомогти. Що робити? Шмот вже витягав з кишені ключа. Вона сховала один фотоапарат під халат і кинулася до вікна. Трохи розгубилася. Залізні лещата лихих обставин нараз стиснули, мов капкан. Відчинила вікно, щоб вийти на покрівлю і перебути там, поки Шмот не покине номера. Спуститися униз, у двір, було неможливо, хоч близько й звисала пожежна драбина. Внизу стояла варта. І вулицями походжали патрулі…

З вікна війнуло холодом. Клацнув замок, і на порозі застиг Шмот.

– Ого! – гукнув він. – Я – до пташки, а тут ще одна!..

Він схопив Крістіну за руку.

– Що ви тут робите?

Крістіна намагалася відштовхнути Жору, але він легко викрутив їй руку за спину. Видер фотоапарат.

– Ах, так он воно що – шпигувала, стерво! І хто б міг подумати!.. Ну, тепер мене гер Хейніш озолотить!

– Шкура продажна! – вихопилося у Крістіни.

– Не у мене вона продажна, не в мене! – блазнював Жора. – Я ж твою шкуринку продам, не свою…. Мисливська здобич! Боже мій, оце повезло… Так мені за тебе Залізний хрест дадуть!

Він зовсім не звертав уваги на те, що діється у коридорі, тому й не помітив, як однорукий натирач підлоги поспішив до номера, де мешкав Майєр, і грюкнув у двері, як вискочив оберштурмфюрер і розстебнув кобуру…

Жора Шмот раптом відчув на шиї з потилиці такий залізний потиск пальців, що випустив руки Крістіни Бергер. Вона одразу ж зняла рукавички і сунула до кишені халатика.

Майєр повернув Шмота до себе і зацідив йому в зуби.

– Ти що собі дозволяєш, покидьку? Підняв руку на німкеню?

– Пане офіцер, – забелькотів по-німецькому заюшений Шмот, – вона шпигунка! Ось її шпигунський фотоапарат! Вона когось фотографувала! Хай розбереться пан Хейніш!

– Це правда? – насупився Майєр, звертаючись до Крістіни. Він гарячково шукав рятунку і не знаходив ніякого рішення.

– Який нахаба! – сплеснула руками Крістіна. – Я вийшла до туалету і раптом помітила, щось блиснуло в отворі дверей. Це він, цей покидьок, фотографував! Тепер зрозуміло, чому він терся біля гера Готенхауза і має ключ від його номера.

Жора Шмот отетерів. Аж щелепа у нього відвисла.

– Я – шпигун? – зойкнув він, прийшовши до тями. – А хто вікно відчинив? – Він скочив на підвіконня. – Це вона хотіла тікати через вікно, коли я відімкнув двері. А я йшов сюди подивитися на канарку, чи все гаразд… Тільки й того!

Це були останні в його нікчемному житті слова. Нараз Крістіна вихопила у Майєра пістолет і двічі пальнула в Шмота. Він схопився за горло і впав за вікно. Чути було, як важко гепнулося мертве тіло.

Крістіна вклала в руку Майєра пістолет і скоромовкою проказала:

– Ви стріляли, бо шпигун тікав!

І майнула до коридора. Там кинула до відра натирача підлоги другий «Мінокс» і зникла в своєму номері. Однорукий теж покидав у відро своє причандалля й подався геть.

Крістіна знову вибігла в коридор і загупотіла в двері номера, де жив Хейніш.

– Пане оберштурмбанфюрер! У сусідньому номері стрільба!.. Там хтось стріляв!..

– Скажіть Майєру, хай розбереться! – почула за дверима.

– Його у себе немає!

Майєр ще знаходився в номері Готенхауза. Один. Збентежений, з пістолетом в руці. З вулиці лунали вигуки і швидке тупотіння патруля. Він почув за спиною голос оберштурмбанфюрера:

– Що трапилось? Це ви, Майєре?

– Я, пане оберштурмбанфюрер!

– Ви стріляли?

– Так!

– У кого? – Хейніш глипнув на відчинене вікно.

– З цього номера старший адміністратор фотографував – у нього «Мінокс».

– Що? – аж заревів Хейніш. – Де цей нікчема?

– Я стріляв у нього, коли він намагався втекти через вікно.

Хейніш підійшов до вікна і вихилився у двір: там, окрім вартового, товпилися патрульні солдати і офіцер.

– Живий? – спитав оберштурмбанфюрер.

– Труп! – відповіли знизу.

– Фотоапарат є?

– Затиснутий у руці!..

– Добре. Несіть труп до мене! З фотоапаратом обережніше!

Хейніш мерзлякувато пересмикнув плечима і зачинив вікно. Мовив задумливо, не приховуючи професійного здивування:

– Ось вам, Майєре, зразок методів більшовицької розвідки. Його «легенда»: базарна спекуляція, в’язниця, штрафний батальйон, добровільна здача в полон – усе це легко інсценізувати. Але цього мало! Він, щоб втертися до вас у довіру, виказав кількох більшовицьких і комсомольських функціонерів. Уявляєте, яка підступність? Але – розумна! – закінчив з повагою.

– Це дуже жорстоко, – озвався Майєр.

– Ще б пак! Але ж переконливо… А може… Гм! Схоже на те! Мабуть, під наші кулі потрапили люди, які нічим не завинили перед німецькою владою. Тепер зрозуміло, чому вони геть усі вперто заперечували звинувачення на допитах… Так!.. А ще покійний Кеслер казав, що в червоних для нього зашморг давно сплетено… От як у нашому ділі можна помилятися. Вам наказ, Віллі: негайно проявіть плівку.

– Слухаю!

– І, як належить, зніміть з фотоапарата відбитки пальців, хоч усе і так ясно. Для протоколу.

О восьмій годині ранку Віллі Майєр доповів Хейнішу, що на фотоапараті виявлені відбитки пальців рук старшого адміністратора і що він зумів сфотографувати всіх чотирьох агентів.

– Зумів! – зареготав Хейніш. – Але ж росіянам не передав! Операція залишається в силі, агентів ми залишаємо, як планували. Ваша заслуга, Віллі, ваша… В боргу не залишусь… Шкода тільки, що обірвалась ниточка… Розумієте, Віллі, він повинен був комусь передати фотоплівку. А, чорт з ним! – махнув рукою оберштурмбанфюрер. – Зараз не до цього… Нема коли цим займатися…

Наступного дня Віллі Майєр, повертаючись разом з Крістіною зі служби в готель, поклав їй у кишеню магнітофонну плівку і похмуро мовив – свого кепського настрою не приховував:

– Даремно ризикували, фрейлейн. Наша затія не вдалася. Тільки й того, що ви ледь не наклали головою.

– Чому ж не вдалася, Віллі? – лагідно відповіла Крістіна. – Є і фотоплівка.

– У Хейніша! – буркнув Майєр.

– Заспокойтеся, Віллі, я фотографувала двома фотоапаратами.

– О, ви завбачливі!

– Мабуть, такою народилася…

– У Берліні такі витівки будуть неможливі, – жорстко сказав Майєр.

– Я це знаю, – погодилася Крістіна і, щоб підняти настрій у Віллі, додала: – Але ж і нас буде п’ятеро!

– П’ятеро? – здивувався Віллі. – Це для мене новина. Хто ж вони?

– Хто? Є у нас, у росіян, такий вислів: ти та я, та ми з тобою… От і порахуймо: п’ятеро!

– Виходить, Майєрів аж три?

– Так точно, пане оберштурмфюрер!

– Ого! Ви підносите мене до рангу самого господа-бога: один у трьох лицях…

Їх чекали нові випробування і небезпеки, а вони жартували.

За день до від’їзду Крістіна отримала останню зашифровану радіограму, яка несподівано нагадала їй недалекі у часі І такі вже далекі в її житті студентські роки. Такі далекі, що видавалися нереальними. Чому? Мабуть, тому, що радіограма надто нагадувала екзаменаційний білет. Отой, що містить в собі найважчі запитання:

« 15. І. 43, Студентці.

1. Де проходять тилові оборонні позиції німців на Кавказі?

2. Характер укріплень?

3. В німецькій документації з’явилася кодова назва «Блакитна лінія». Що криється за назвою?

Важливі будь-які подробиці.

Професор».

Розділ 14
ЧОМУ ВІН НЕ ЗАСТРЕЛИВСЯ?

30 січня з «фортеці Сталінград» фюрерові «тисячолітнього рейху» надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. «Над Сталінградом, – з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, – ще майорить знамено зі свастикою». А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…

Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла «народним генералом», нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя. Тому крізь стиснуті, як від болю, зуби наказав полковникові Адаму, першому своєму ад’ютантові, загасити біля себе світло.

Нараз у дверях стемнілого підвалу без попередньої доповіді, як воно взагалі-то належить, з’явилася дебела постать генерала Росске. Ніхто йому за це не зауважив: генерал очолював дивізію, Яка боронила центр міста, центром оборони якої був оцей підвал в універмазі.

– Дивізія більше не спроможна чинити опір, – похмуро повідомив Росске. – Радянські танки наближаються до універмагу. Настав кінець.

Він не пішов з підвалу. Сів і знесилено притулився спиною до сірої стіни. І нікому не спало на думку гнати генерала до його конаючих серед руїн і снігових заметів вояків – на пекучий мороз, на колючий вітер, під шквал трасуючих куль. У цю ніч ніхто ніким і нічим не керував, ніхто ніким і нічим не цікавився, ніхто не чекав нікого і нічого. Окрім… Проте все було ясно без слів..

І все ж в ніч на 31 січня, під самісінький ранок, сталася несподіванка. До Паулюса, що, сидячи, куняв у затінку, поспіхом наблизився його начальник штабу генерал-лейтенант Шмідт і вручив термінову телеграму з «Вольфшанце».

У цю останню ніч Фрідріха Паулюса возведено в ранг фельдмаршала! Фюрер особисто вітає новоспеченого фельдмаршала «фортеці», яка нині уся розмістилася в магазинному підвалі.

Швидко. Катастрофічно швидко….

Адже лише в минулому грудні Паулюс з генерал-лейтенанта піднявся до звання генерал-полковника, і от маєш: коли він, власне, став генералом без армії, коли нічого іншого, як з покорою чекати полону, не лишається, йому вручають маршальський жезл.

За які заслуги? їх уже нема: вони назавжди перекреслені червоними стрілами наступу росіян.

Тоді за логікою спливає інше: з якою метою?

От на це запитання, здається, вірогідна відповідь є: фюрер кохається в «нордичній» історії, а з неї відомо, що німецький фельдмаршал ще ніколи не потрапляв у полон. Отже, маршальський жезл – це заряджений пістолет, який слід притулити до лоба і натиснути на гачок, завуальований натяк на те, щоб вчасно наклав на себе руки. Трупожеру з «Вольфшанце» потрібен мертвий німецький фельдмаршал!

– Це, мабуть, мусить означати наказ про самогубство, – з підкресленою зневагою мовив Паулюс. – Однак я не дам фюрерові отакої втіхи.

Був холодний, з рвучким вітром ранок. Фельдмаршал підняв хутряний комір шинелі і пішов до виходу – здаватися в полон, таким способом докорінно оновлюючи вояцьку історію Німеччини. П’ять армій фашистського блоку – дві німецькі, дві румунські, одна італійська – припинили існування. Тридцять дві дивізії і три корпуси знищено, в шістнадцяти вцілілих лишилося від половини до чверті особового складу…

…У «Вовчому лігві» лютувала чергова хвиля хворобливої «кризи довіри». Фюрер не міг вимовити ім’я Паулюса. Коли заходила про нього мова, фюрер з притиском сичав: «Він».

1 лютого Гітлер викликав до себе Цейтцлера. Ад’ютант фюрера майор Енгель сів за столик стенографісток. Нотувати «бесіду», сумбурну й розпачливу, почав о 12-й годині 17 хвилин, тобто тоді, коли рядовий мешканець рейху ще нічого не знав, бо німецьке радіо про катастрофу на Волзі мовчало, а слухати закордон давно було заборонено під страхом смертної кари.

Як і завжди, на початку мови Гітлер ще стримував себе, не шаленів, але це не надовго.

– Вони здалися там за всіма правилами. Можна було б вчинити інакше: згуртуватися, влаштувати кругову оборону, залишивши’ останні патрони для себе. Якщо уявити собі, що у певної жінки досить гордощів, щоб, зачувши кілька образливих слів, вийти, зачинитися у себе і негайно застрелитися [18]18
  Натяк на одну з секретарок Герінга, яка в грудні 1942 р. з образи на брутального рейхсмаршала покінчила життя самогубством.


[Закрыть], то я не відчуваю поваги до вояка, який боязливо сахається цього і піднімає руки вгору. Після цього я можу тільки сказати: для мене це має виправдання лише в одному випадку – як це трапилося з генералом Жиро [19]19
  Під час воєнних дій у Франції генерал Жиро був призначений командуючим 9-ю французькою армією. Ідучи 19 травня 1940 р. до штабу армії, він несподівано потрапив у розташування німців і був одразу полонений.


[Закрыть]: ми наступаємо, він виходить з машини, і його вмить хапають. Але тут…

Гітлер заклекотів і урвав мову, а Цейтцлер докинув обережно й заспокійливо:

– Я також не в змозі цього збагнути. Я досі сподіваюся, що, можливо, це не так, що він, можливо, лежить там тяжко поранений.

Гітлер – у крик:

– Це – так! Вони негайно будуть одвезені до Москви, і їх примусять віддати наказ, щоб північна частина «котла» також здалася в полон. Шмідт все підпише. Хто не має мужності стати на шлях, до якого, зрештою, приречена кожна людина, той не має також сили протидіяти цьому. Така людина потрапляє в душевний транс. У нас занадто розвинувся інтелект…

– Це абсолютно незбагненно, – зронив Цейтцлер.

– У німецькій імперії навіть мирного часу щороку доброчинно накладало на себе руки від вісімнадцяти до двадцяти тисяч самогубців. А тут – злякався смерті… Як же ця людина могла бачити, що його десятки тисяч солдатів вмирають, але мужньо бороняться до останнього, і після цього віддатися більшовикам?! Та це…

Гітлер аж захлинувся від люті – починався шал. Цейтцлер поспішив завуркотіти:

– Так, це щось зовсім неуявне…

– Підозра у мене ще раніше виникла. Коли він отримав від росіян ультиматум, то питав мене, що йому робити. Як він міг взагалі про отаке питати? Відтак у майбутньому, щоразу, коли якась фортеця буде блокована і начальник гарнізону отримає вимогу про капітуляцію, він почне мене запитувати, що йому тепер робити?! А з якою невимушеністю зробив це Удет! Або Беккер: заплутався зі своїм озброєнням і… кулю в лоб. Як просто це зробити! Пістолет – це ж легка смерть! І щоб перелякатися, глянувши на нього? Ха! Краще податися на поховання живцем… А він саме тоді капітулював, коли достеменно знав, що його смерть спонукала б інших триматися в «котлі». Та нині, коли він подав такий ганебний приклад, не можна чекати, щоб солдати чинили опір.

Аж тут Цейтцлер теж заклекотів, можливо, удавано, демонструючи фюрерові своє обурення:

– Тут не може бути жодних виправдань! Він зобов’язаний був негайно застрелитись, як тільки відчув, що нерви відмовляють…

– Це зрозуміло! Коли відмовляють нерви, слід собі сказати: «Я нічого більшого не можу зробити» – і кулю в лоб. То й говорили б: людина мусила застрелитись, вона діяла за величним прикладом полководців минувшини, які кидалися на власний меч, якщо їх спіткала воєнна невдача. Навіть Вар [20]20
  Полководець Стародавнього Риму.


[Закрыть], коли його переміг фюрер наших пращурів-херусків Арміній, наказав своєму рабові: тепер убий мене!..

– Я досі думаю, – замислено мовив Цейтцлер, – що вони так і вчинили, а росіяни зумисне запевняють, ніби всіх полонили.

Майор Енгель, який досі нотував мовчки, не стримався й похмуро втрутився до розмови, точно наслідуючи інтонації фюрера:

– Ет! Росіяни навіть не повідомили, що його взято в полон тяжко пораненим. Адже тоді вони могли б трохи згодом повідомити, що він вмер від ран… Ні, його взято в полон живим і неушкодженим.

– Трагедія вже сталася! – патетично вигукнув фюрер. – Вона мусить бути пересторогою. Цієї війни більш ніхто не одержить звання фельдмаршала. Віднині я вручатиму жезл лише після остаточної перемоги [21]21
  Гітлер не дотримав свого слова. Того ж дня він присвоїв фельдмаршальське звання генералам Бушу і барону фон Вейхсу.


[Закрыть].

Цейтцлер скрушно зітхнув:

– Була така величезна певність в його гідній кончині, щоб дати йому за життя останню втіху…

– Звісно, всі були певні, що його загибель буде героїчною!

– Так, інакше – немислимо…

Гітлер остаточно зірвався на нестримний шал. Слова ринули уривчасті, ніби позбавлені глузду й подекуди логічного зв’язку:

– Якщо маленький чоловічок-хробачок, якого чавлять всі лиха, піднесе за такої ситуації руки вгору – здасться на милість переможця, я такого розумію! Але я мушу висловити: як героїчно!.. Це неможливо заперечувати!.. Звісно, і багато хто з німців!.. І що ми, з нашим дійсно таким духовно стійким офіцерським корпусом, з нашими високобоєздатними солдатами і нашою зброєю, що переважає російську, не здатні!.. Ми ж завжди переважали ворога!.. Тільки Москва і Сталінград… Тільки-но я сьогодні вночі почув про це, я негайно наказав уточнити, чи дійсно все це оголошено по всьому світу, чи мені тільки уві сні примарилося. Якби не встигли розбазікати по радіо, я б моментально щось… Найбільше мене казить, що через одного-єдиного слабосильного, безхребетного… перекреслено мужність величезної кількості вояків!.. Уявіть собі: він прибуває до Москви… Там він підпише все!.. Усе, що вимагатимуть… І ще шкрябатиме відозви… Самі переконаєтеся: тепер вони дійдуть до найглибшого морального падіння! Ясно одне: всяке зло неодмінно породжує інше!

Нарешті за весь час розмови Цейтцлер вперше заклопотано запитав по-службовому:

– Завтра робитимуть повідомлення про події в Сталінграді для нашої і зарубіжної преси. Чи не скасувати?

– Ні… Але я хочу ще повернутися до попередньої думки. Румунський генерал Ласкар загинув зі своїми людьми [22]22
  Насправді генерал Ласкар потрапив разом із своїм корпусом у полон одним з перших, про «високу» нагороду Гітлера навіть нічого не знав.


[Закрыть]. Я задоволений тим, що встиг нагородити його за життя Залізним хрестом з дубовим листям. Тож як могло скоїтися таке? Коли я сьогодні о пів на третю ночі дізнався про це – я рано ліг спати, я одразу викликав Путткамера і звелів йому… Весь штаб його у полоні! Відтепер червоні підуть навально…

– Я також так гадаю, – погодився Цейтцлер.

Гітлер витріщив на нього очі мов несамовитий і прошепотів:

– Він найближчим часом патякатиме по радіо, ось побачите. І Шмідт з Зейдліцом репетуватимуть перед мікрофоном. Росіяни зачинять їх у підвалі з пацюками, і за якихось дві доби їхні язики розв’яжуться…

Мешканців бетонованих бункерів «Вовчого лігва» лихоманило.

Новий наступ Червоної Армії під Сталінградом створив реальну загрозу повного оточення всього південного флангу гітлерівського вермахту, що діяв на Східному фронті,– від Дону до Кавказу та Чорноморського узбережжя і від приволзького степу до Азовського моря. На підступах до Головного Кавказького хребта безнадійно загрузла 1-а танкова армія на чолі з фон Клейстом. На узбережжі Чорного моря безсило тупцювала на місці 17-та польова армія Руоффа. І це не рахуючи румунських, угорських і словацьких дивізій, а також окремих корпусів (в тому числі спецкорпус «Ф»), частин, зондеркоманд і «національних легіонів»… У такому «котлі» зварилася б гарна юшка! І тому зловісна примара нової катастрофи породила нове лячне визначення: «Супер-Сталінград». Воно увійшло в офіційну штабну термінологію і задокументовано. А генерал-полковникові фон Клейсту з того ляку було присвоєно звання генерал-фельдмаршала, про яке він не мріяв навіть в пору своїх найбільших успіхів. Панувала тверда певність, що прусський юнкер фон Клейст на випадок чого таки застрелиться! Про забезпечення його сім’ї фюрер подбав наперед – разом з маршальським жезлом він вручив йому 250 тисяч рейхсмарок. Дарунок на купівлю баронського маєтку…

То що ж виходить? Аби отримати маршальський жезл, слід потрапити в залізне кільце повального винищення або сторчголов тікати, гублячи людей і втрачаючи воєнну техніку? Отак переможне слово «Сталінград» почало породжувати битих дойче-фельдмаршалів. Парадоксально, але факт…

Розділ 15
ПОСИЛКА ВІД СТУДЕНТКИ

Краснодар – столиця кубанського краю, місто козачої слави. Генерал Роговцев знався з цим містом добре і здавна – ще з часів громадянської війни. Потім, у довоєнні часи, неоднораз навідувався до Краснодара в службових справах. Щоразу помічав зміни: нові будови, нові житла, санаторії, будинки відпочинку.

А зараз, коли разом з військами увійшов до нього, то спершу і не впізнав. Краснодар був зруйнований, скалічений, спалений, розстріляний… На кожному кроці – сліди кривавих злочинів.

Місто планомірно зруйнували винищувальні зондеркоманди. Дерева палили з вогнеметів. Будинки здіймали у повітря вибухівкою. В’язнів розстрілювали прямо в камерах. У кожному карцері знайшли по трупу – в них стріляли крізь вічко у дверях. Попелища, руїни, трупи… Підірвано будівлі геть усіх інститутів, технікумів, шкіл, бібліотек, лікарень, будинків культури і відпочинку, кінотеатрів і клубів. Зруйнування були такі «тотальні», що центральні вулиці Красна і Пролетарська виявилися похованими під руїнами. Довелося танками таранити купи битої цегли, щоб прокласти придатні для проїзду шляхи. А на вцілілих деревах досі ввижалися повішені.

Майор Анзор Тамбуліді ледь спромігся знайти хатинку для розміщення служб генерала Роговцева. Але що в хаті з двох кімнат І кухні розмістиш? Довелося у присадибному садочку поставити палатки і спішно рити землянки, обладнуючи їх необхідним у розвідці лабораторним спорядженням.

Уцілілі городяни ще не встигли отямитись від страхіть шестимісячного кошмару фашистської окупації. По заміських ярах вони шукали загиблих родичів серед тисяч трупів. Оповідали про масові розстріли, про навмисні отруєння населення, про душогубки, про систематичні акції проти дітей, яких вбивали, починаючи з немовлят. І всі ці злочини називалися з офіційною буденністю – «обезлюднення життєвого простору».

Черговий зустрів Матвія Івановича рапортом:

– Товаришу генерал-майор, розміщення всіх служб завершено. Налагоджено зв’язок зі штабом фронту.

– Добре, – відповів Роговцев і пройшов у прочинені лейтенантом двері.

Тут, у кімнаті, обладнаній під кабінет, Роговцев утомлено скинув шинель, всівся на стілець і з полегшенням простягнув під столом натруджені за день ноги.

Однак спочити не випало й хвилини – у двері постукали:

– Прошу!

– Товаришу генерал-майор, – з порога доповів усе той же черговий лейтенант, – зі штабу фронту доставили до нас якогось старигана. Запевняє, що має важливі вісті. Каже, що вони адресовані вам особисто.

– Де він?

– Тут, за дверима.

– Передайте майорові Тамбуліді – хай розпитає.

– Слухаюсь!

Двері тихо, але щільно зачинилися.

…Старий був нічим не примітний, хіба що плетивом зморщок. У старому, заяложеному до лиску кожусі, з-під якого ще виглядав і ватяник, у волохатій папасі, насунутій на самі очі, у невизначеного кольору штанях і забрьоханих кирзових чоботях.

– Вам до кого? – запитав майор Тамбуліді, хоч йому це було відомо. Анзор любив «танцювати від печі».

– До генерала Роговцева, – повагом відповів старий.

– У якій справі?

– Секрет.

– Як вас звати?

– Я Астан Мірза-Хатагов.

– Генерал Роговцев доручив розібратися в вашій справі мені.

– А де він сам?

– Отут, за дверима.

– Отуди, за двері, – старий вказав заскорузлим пальцем, – мені й треба!

– Зрозумійте, громадянине Хатагов, генерал хоче знати, з чим ви прийшли.

– Я й скажу йому! А прийшов я із Ставрополя. З дорученням особисто до генерала Роговцева.

З того, як він це виголосив, відчувалося, що ці лаконічні речення лунали неоднораз.

– Далеченько йшли…

– Треба! – статечно пояснив старий.

«Із Ставрополя, – замислився Анзор. – До генерала. Значить – недарма. Але ж не скаже! Впертий…»

– Зачекайте, – сказав він, – я доповім генералові.

Він зник за дверима, щоб негайно з’явитися знову.

– Заходьте, шановний, заходьте! – У дверях з’явився генерал Роговцев. Він приязно всміхався до старого Астана.

Мірза-Хатагов гордовито поглянув на Анзора, мовляв: «Ну то що, юначе? Чи бачиш ти, з якою повагою мене зустрічає сам товариш бойовий генерал? Подивися, скільки орденів у нього? А у тебе що? Дві медальки!

– Роздягайтеся і сідайте, – запропонував Роговцев.

Мірза-Хатагов зняв кожуха, але повісити його поверх генералової шинелі не наважився. Поклав його на тапчан і сів поряд.

Він знову осудливо позирнув на майора Тамбуліді і з гідністю мовив:

– Товаришу генерал, мої слова тільки для вас, більше ні для кого. Так мені було наказано.

Матвій Іванович з веселою іскринкою в очах поглянув на розчервонілого майора.

– Майор – мій ад’ютант, довірений працівник. Наші секрети – спільні. Тому я й наказав спершу розібратися у вашій справі йому. Правда, він дещо запільний, з цим я згоден. Але хлопець добрий, справжній джигіт.

– Ну, коли так, – пом’якшав Астан, – то слухайте.

Старий почав здалеку:

– Важко було вас наздогнати. Шляхів нема – зруйновані. Мостів через ріки нема – підірвані. Залізниць нема – рейки зі шпалами, мов сходинки, задерті до неба… Доберуся до одного міста, а фронт уже пересунувся далі. От і дійшов аж до Краснодара. Тут вас наздогнав.

«Тут нас наздогнав, – помислив генерал Роговцев, – бо наступ загальмувався…»

– Дуже швидко наші наступали, – повагом провадив старий своєї. – Дуже швидко німці тікали. А я – що? Я машини не маю, я на своїх двох.

Анзор нетерпляче засовався на лаві.

– Але з дорученням від неї,– старий підняв угору палець, – я б і на край світу пішов.

– Хто ж вона? – у тон йому запитав Роговцев.

– Німецька дівчина.

– Як її звати? – запитав Роговцев, уже передбачаючи відповідь, хоч би якою неймовірною вона не видавалася йому в устах старого Астана.

– Фрейлейн Крістіна Бергер.

Генерал Роговцев, на відміну від майора Тамбуліді, що після слів Астана ледь не скочив на ноги, нічим не виказав свого хвилювання, зберігаючи зовнішній спокій.

– Що ви про неї знаєте? – запитав буденно. – Про цю німкеню Крістіну Бергер?

– Вона ходить в есесівській формі, слугує перекладачкою в СД, бо вивчила нашу мову, військове звання – шарфюрер. У неї – пес. Куди не піде – пес з нею. Хутро у собаки теж есесівське – чорне. З такою дівчиною будь-кому слід бути обережним. Коли що, псяюра вмить вчепиться в горлянку.

– Виходить, ця німкеня – наш ворог? – навмисне запитав генерал Роговцев.

– Та що ви! – обурено замахав на нього руками старий. – Ця фрейлейн – наша, радянська людина!

– Звідки знаєте?

– Я був зв’язаний з ставропольськими підпільниками, виконував важливе доручення – записував, що німці у нас накрали і куди пересилають вантаж. Це мені було неважко робити, бо німці на біржі праці призначили мене на роботу пакувальником.

– До чого тут німкеня? – своїми запитаннями Матвій Іванович намагався не давати старому відволікатися, бо той тяжів до розлогих «просторових» оповідок.

– Одного вечора вона прийшла до мене додому і назвала наш підпільний пароль – не знаю, звідки дізналася. Я спочатку було не дуже їй повірив – усяке ж трапляється… Але вона ні про що зайве мене не розпитувала, і це мене заспокоїло.

– Чого ж вона прийшла до вас?

– По допомогу.

– Яку?

– Попрохала, щоб я приніс рацію, яку вона буцім закопала далеко за містом. Хоч я і мав сумнів, але пішов… І що б ви думали товаришу генерал?

– Я слухаю вас уважно.

– Рація виявилася на місці! І закопана була давно.

– Що ж зробила з рацією фрейлейн?

– А нічого особливого – почала передавати нашим німецькі таємниці.

– Звідки знаєте?

– Як то – звідки?..

– Це вона вам сказала?

– Ані слівця! Але ж я не перший рік на світі живу. Голова у людини для чого? Думати!

– Слушно. Тепер скажіть, чому вона наказала шукати мене?

– А! Отож-бо й воно! Лихо сталося, таке лихо, що ніякої ради не даси.

– Та що ж сталося?

– Батареї від рації вичерпалися, і фрейлейн уже не могла передавати нашим німецькі секрети. А їх усе більшало і більшало!

– З ними ви й прийшли?

– Ясно – з ними!

– Що ж Крістіна Бергер передала з вами?

– А ось що, зараз побачите. – Астан ножем розпоров полу свого безрукавного ватяника і витягнув звідти плаский пакет з потемнілої замші, прошитої грубими разками тонкої шкіри. Типова робота горянина, коли він хоче щось зберегти надовго і надійно.

– Крістіна попередила, – суворо мовив він, – пакет не відкривати. У ньому два пакуночки в чорних обгортках: в маленькому – фотографічна плівка, в білому – дуже тонка стрічка, що й сама порветься… Обережно!

– Ще щось?

– Звичайно! – Тепер Астан потрошив другу половину свого ватяника. Вийняв блокнот у целофані, крізь який на шкірі обгортки було видко готичні літери.

– Про цей зошит, – повідомив Астан, – Крістіна сказала: він був загублений, а потім знову знайдений. Вона запевнила, що ви, товаришу генерал, знаєте, чий він.

– Цікаво, – мовив Роговцев, беручи пакет, і з перших літер зрозумів – щоденник Мюллера! Того ката, якого пристрелила Студентка, рятуючи Олексія Маркова! Про цей щоденник оповідав Калина.

– То знаєте чий? – стривожено запитав старий.

– Знаю.

– Це добре, – втішився Астан. – Бо є у мене ще одна річ, про яку я нічого пояснити не зможу. Ви вже мені вибачайте. Я прохав Крістіну: хоч би кілька слів написала, а вона – ех!.. Не послухалася.

Тепер Мірза-Хатагов потрошив ватяник з того борта, де пришиті гудзі. Нарешті витягнув згорнутий папір. Розгорнув його, простягнув Матвію Івановичу і, ніяково вибачаючись за відсутню Крістіну, мовив:

– Ось бачите, цифри і цифри… Хоч би два слівця! Невиховано якось… Але, товаришу генерал, дівчина вона хороша, вибачити їй все можна!

– Дорогий товаришу Мірза-Хатагов, усе гаразд. Навіть чудово! Ви зробили нам величезну послугу!

– Яку?.. – зніяковів старий. – Нічого особливого…

Генерал Роговцев викликав чергового.

– Товаришу лейтенант, заготуйте наказ на мій підпис про нагородження Астана Мірзи-Хатагова медаллю «Партизанові Вітчизняної війни». За виявлену мужність у боротьбі з німецькими окупантами.

– Слухаю!

– І от що… Подбайте про теплий одяг для товариша Хатагова. Не знайдеться цивільного, візьміть на складі військовий.

– Навіщо цивільний? – сказав старий. – Медаль личить військовій формі.

– Ходімо, діду, – мовив лейтенант. – Буде вам військова форма. З голочки!

Вони вийшли.

– Товаришу майор, негайно до фотолабораторії і у шифрувальний відділ. Наказ: робота термінова.

– Я вмить! – схопився на ноги Тамбуліді.

Генерал Роговцев залишився у кімнаті один. Присунув до себе грубенький блок-зошит в обкладинці з гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувалося каліграфічне – «Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП. 1942 рік». За читанням незчувся, як минув час. Про це нагадав йому тільки майор Тамбуліді, коли він повернувся по виконанню завдання:

– Готово, товаришу генерал-майор!

– От що, Анзоре, – суворо мовив Роговцев, – візьміть цей огидний щоденник і завтра ж передайте до Надзвичайної комісії як викривальний документ злочинів, які чинили гітлерівці проти мирного населення.