Текст книги "Сплячий лелека"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 4
ГЕНЕРАЛА РОГОВЦЕВА ЦІКАВИТЬ СТАВРОПОЛЬ

Генерал навстіж одчинив вікно. Місто, що було в сизому інеї, давно прокинулось, можливо, й не спало – недалеко війна, лінія фронту. Орджонікідзе й понині перебувало в зоні досяжності ворожих далекобійних гармат. Налітали бомбардувальники.

Генерал Роговцев учора прибув з Тбілісі в супроводі майора Тамбуліді. Мав на меті провести оперативну нараду з працівниками управління контррозвідки фронту. Перед чекістами постали складні завдання.

Загальне становище залишалося тривожним. Суть його висловив ще 24 липня 1942 року командуючий 17-ю німецькою армією генерал-полковник Руофф, коли радянські війська залишили Ростов-на-Дону. Руофф покликав японського військового аташе, який гостював у нього, на вцілілий проліг високого мосту над широким тут Доном і змахнув рукою в бік Батайська:

«Ворота на Кавказ відчинено! Наближається час, коли німецькі війська і воїни вашого імператора зустрінуться в Індії».

Тож недарма гауптман Шеєр, історик з Берліна, приїхав сюди писати на замовлення відомства Геббельса книгу під промовистою назвою «Завоювання Індії на Кавказі». Індія – далеко, а от Туреччина – близько, десятки турецьких дивізій стоять напоготові в районах, прилеглих до радянського кордону. Туреччина, як і Японія, хоче одірвати шмат чужої землі. Чекає останнього сигналу – падіння Сталінграда!

Заохочений ілюзорними успіхами гітлерівських стратегів, турецький уряд поновив випуск пантюркістських видань – «Бозкурат» і «Чінар алти» [11]11
  «Сірий вовк» та «Під чинарою» (тур).


[Закрыть]. Шпальти цих журналів одверто кличуть до війни з Радянським Союзом: «Війна – це прогрес», «Волга – це ріка, в якій століттями наші пращури напували своїх коней». Журнал «Бозкурат» вмістив карту «Великотуреччини», яка вбирала в свої кордони все Закавказзя та Середньоазіатські республіки СРСР. Військові керівники на чолі з маршалом Февзі Чакмаком і політичні пройди галасують про «священну війну».

Генерал Роговцев мислив широко, масштабно, що дозволяло йому відшукувати для, здавалося б, відірваних одна від одної подій спільні обрії. Це допомагало робити вірні оцінки, передбачати, намацувати ниті й ланцюжки, розплутувати хитрі вузлики. До цього намагався привчити своїх підлеглих.

От і зараз, на нараді, не зайве буде наголосити на взаємозв’язку активізації шпигунсько-диверсійних служб Туреччини і горлорізів із нацистського особливого корпусу «Ф», агентурних мереж абверу та СД.

Взаємозв’язок… 15 жовтня корпус «Ф» вперше змушений був вступити в бій на північному фланзі 1-ї німецької танкової армії і північніше Ачикулака зазнав відчутних втрат під час рейду по тилах 4-го гвардійського Кубанського козачого корпусу, що бив «легіонерів» у взаємодії зі Ставропольським зведеним партизанським полком. Корпус «Ф» не спромігся виконати й першого бойового наказу фюрера – перерізати залізницю від Кизляра на північ.

Захоплені документи малювали цікаву картину. Зокрема привертала увагу доповідна «особливовповнова-женого по арабських країнах», прикомандированого до зондеркорпусу «Ф» генерала Фрідріха Гробба. Витяг із неї привіз на нараду генерал Роговцев.

«Необхідно підготувати захоплення нафтових джерел та устаткування в різних районах Аравії та Ірану (Кіркук, Ханекін, Абадан, Кувейт, Бахрейн, нафтопроводи в Тріполі та Хайфі і нафтопереробні заводи в цих портах). Група спеціалістів на чолі з геологом д-ром К.Шмідтом («Вакуум-Ойль компані», Гамбург) уже скомплектована мною згідно з угодою з фірмою «Континенталь-Оль» і забезпечена необхідним устаткуванням, зокрема буровим.

Буде потрібна група спеціалістів для відновлення фінансів та економіки. У цьому я розраховую на директора банку Лебрехта, що працює зараз у німецькому посольстві в Анкарі, і двох спеціалістів по емісії, яких пришле рейхсбанк. Переговори з цього питання я провів завдяки сприянню радника Ріпкена з паном міністеріаль-директором Бергером з імперського міністерства фінансів та паном директором Вернером з рейхсбанку».

Кістяк корпусу «Ф» становив так званий Арабський легіон, інструкцією передбачалося «акти саботажу, вивід з ладу радіостанцій, розповсюдження чуток, розвідка і пропаганда». Ясна річ, під словом «пропаганда» гітлерівське вище командування розуміло активні дії контррозвідки на шкоду Англії і насамперед СРСР.

Генерал Роговцев привіз із собою зізнання полоненого солдата 3-ї роти 2-го батальйону особливого корпусу «Ф» Курта Мауля, колишнього карателя з французького Іноземного легіону.

«До Африки я потрапив у двадцятому році, після Версаля, коли для солдата в Німеччині не стало діла, а нічого іншого я робити не бажав. Французи завербували мене в Іноземний легіон, і влітку двадцятого року ми відпливли з Тулона в Алжір. В Африці я робив усе, що наказували офіцери: возив контрабандою золото, добував страусові пера і слонову кістку, розстрілював бунтівних берберів, охороняв копальні поміж Браззавілем та Пуент-Нуаром».

Курта Мауля, як і багатьох солдатів Іноземного легіону, гітлерівці було ув’язнили «за зраду вітчизні і служіння Франції». Напередодні другої світової війни звільнили, а в серпні 1941 року зачислили до лав вермахту і відрядили до міста Райне. З таких, як Курт, було утворено шпигунсько-підривну зондеркоманду-288, яка згодом була надана штабові корпусу «Ф», що на той час базувався в Греції.

«Ми всі пречудово знали спеку тропіків, та були щасливі, що нас не поженуть в диявольські сніги Росії, – коментував той період своєї пістрявої біографії Курт. – Окрім того, ми полюбляли гарне вино, жінок, гроші і ладні були йти хоч до чорта в зуби».

«Так, ми були добірними вояками, – хвалився навіть на допиті Курт Мауль, – до нас потрапляли лише ті, хто бездоганно володів англійською або французькою мовами… А в Райне нас почали навчати арабської… Вчителів було багато – весь третій батальйон нашого з’єднання складався з арабів… Фюрер обіцяв усім нашим арабам високі посади у «вільній Аравії», яку саме ми мали створити після перемоги Німеччини».

Вчора уся ця напруга останніх місяців розрядилася аж до відчутного, чисто фізичного полегшення.

Генерал Роговцев прибув до Орджонікідзе у добрий час.

Ледь він разом з Анзором Тамбуліді розмістився в номері готелю, як їм повідомили, що московське радіо попередило про важливе повідомлення.

Увімкнули репродуктор.

Круглий диск готельного радіо передавав позивні Москви. Повільно тяглися хвилини у нетерплячому чеканні! Нарешті знайомий голос Левітана:

– Успішний наступ наших військ в районі Сталінграда! Наші війська перейшли в наступ проти німецько-фашистських військ у двох напрямках: з північного заходу і з півдня від Сталінграда. Прорвавши захисну лінію противника завдовжки 30 кілометрів на північному заході (в районі Серафимовичів), а на півдні від Сталінграда – завдовжки 20 кілометрів, наші війська, долаючи опір противника, просунулися на 60–70 кілометрів… Наступ триває.

– Ура! – не стримався майор.

– Стривай, Анзоре! – зупинив його Роговцев. – Думаю, це ще не все.

Слухали далі:

– Добірна армія Паулюса, що півроку рвалася до Волги, оточена щільним кільцем переважаючих сил Червоної Армії! У сталінградському «котлі» опинилося понад 330 тисяч фашистських окупантів!

Не обійшлося й без Анзорових коментарів:

– Оце по-нашому! Знатимуть фріци, де у нас раки зимують! Тепер їхнім стратегам доведеться переорієнтуватися на «дранг нах вестен».

– Це буде не «дранг», а «драп»!

Довгенько обом не спалося, хоч відпочити було треба – наступний день обіцяв чимало роботи. Сталінград! Це не лише величезна перемога над лютим ворогом на березі Волги. Це й перемога без пострілу на далекосхідних рубежах Батьківщини, де чекали «сталінградського сигналу» Квантунська армія японського мікадо і турецькі дивізії. Що ж, сигнал є! Сигнал – принишкнути і не рипатись!

Лише далеко опісля півночі втома взяла своє.

Вранці генерал Роговцев з піднесенням дивився на панораму розкраяного бурхливим Тереком Орджонікідзе. Ще два тижні тому він, ’хвилюючись, знайомився в оперативному відділі.штабу фронту з мінливою обстановкою на бойових рубежах.

Тоді створилася пряма загроза місту, що було щитом Кавказу!

Проти нашої 37-ї армії фон Клейст кинув від Нальчика на прорив фронту багато танків. До серця Осетії ринув смертоносний потік. Німці підійшли впритул до міста, захопили західну околицю. Ще кілька кілометрів, і вони захопили б Військово-Грузинську дорогу – прямий шлях на Тбілісі і далі на Сухумі, де мали зустрітися з 17-ю польовою армією Руоффа. Весь район Головного Кавказького хребта опинився б у оточенні, а там вже засіли на перевалах «едельвейси» генерала Конрада, і теж точилися запеклі бої.

І тут, мало не в межах міста, ворогові було завдано нищівного удару. Вдалося не лише зупинити сталеві дивізії Клейста, а й перейти в рішучий наступ. Під Орджонікідзе німці опинилися в, «мішку». Кілька днів точилися бої на знищення обложених в Гізелі фашистів. Тепер Гізель наша! Небезпеку нових територіальних втрат ліквідовано.

Йдучи до управління, Роговцев на хвильку зупинився перед театральною тумбою. Був вражений: «Велика циркова вистава!» Оголошувалося про вистави в міських театрах, про футбольний матч на кубок республіки тбіліського «Динамо» з потійськими одноклубниками. І справа не в тому, що в театрах забагато вільних місць, бо заводи і фабрики працюють в три зміни, постачаючи близький фронт снарядами, мінами, патронами, зимовим одягом. І суть не в тім, що футболісти гратимуть серед сиротливо порожніх трибун, – вболівальники на фронті…

Генерал підійшов до столу, де були розкладені його матеріали до наступної наради. Узяв документ, розповсюджений днями Радінформбюро, – «Злочинна кліка Гітлера грабує і нищить культурні багатства Радянського Союзу». Червоним олівцем окреслив абзац, щоб не проминути: «Вони поклали собі за мету не тільки матеріально, а й духовно обеззброїти народи СРСР, щоб легше було перетворити їх в безсловесних рабів німецьких баронів».

Стукіт у двері обірвав роздуми генерала.

– Прошу! – радо гукнув він. Знав, кого майор Тамбуліді покликав до нього так раненько, щоб стало часу на розмову ще до наради, яка мала початися о восьмій.

– Бажаю здоров’я, товаришу генерал! – привітався полковник Василь Тарасович Іринін, що увійшов разом з Тамбуліді.

Із задоволенням глянув на міцну постать полковника.

– Радий вас бачити, Василю Тарасовичу, – привітався Роговцев. – Сідайте, і візьмемось до справ. Часу у мене обмаль, до початку наради лишається двадцять три хвилини.

– Слухаю вас, товаришу генерал!

– Що зараз відомо про загальне становище в Ставрополі?

– Дивізійні розвідники днями взяли «язика», офіцера-есесівця, який командував взводом. На допиті він показав, що в місті концентруються різні повноважені служб, команд і штабів. Зокрема, з Донбасу в Ставрополь перекинуто гітлерівське… вибачте, товаришу генерал, погляну в блокнот, – Василь Тарасович вийняв нотатник, погортав його і вичитав: – «Мельдекопф унд бефельсюберміттлунгсштеллє»…

Майор Тамбуліді всміхнувся. Але хоч як швидко майнув Цей мимовільний усміх, Василь Тарасович його помітив.

– Що вас звеселило, товаришу майор? – запитав.

– Марк Твен, – відповів Тамбуліді.

– До чого тут Марк Твен? – Полковник мовив стримано, але відчувалося, що недоречний усміх майора і ще недоречніша в їхній діловій розмові згадка про Марка Твена його роздратували.

Аж тут почув таке ж зайве, як на його погляд, пояснення:

– Марк Твен писав, що німецькі словосполучення такі ж довжелезні, як залізничні рейки, і так само зникають десь за обрієм. Прошу пробачення, товаришу полковник.

Полковник Іринін мовчки хитнув головою.

– Щодо «Мельдекопфа унд бефельсюберміттлунгсштеллє», – зовсім вільно вимовив генерал Роговцев, враз повертаючи розмову в належне русло. – Ці, за висловом Твена, рейки перекладаються лише приблизно, щось на зразок «висунута вперед голова і управління з правом наказів верховної ставки». Через цю «висунуту вперед голову» фюрер з серпня місяця намагається особисто керувати бойовими діями групи армій «А». Вперше надіслав нам повідомлення про цю «голову» майор Калина. Оповідайте далі, Василю Тарасовичу.

– Туди ж, у Ставрополь, перебазувалася у повному складі рота зондеркоманди «Кюнсберг».

– Прошу про команду «Кюнсберг» докладніше.

– Зондеркоманда «Кюнсберг» утворена ще восени 1941 року під час наступу на Москву і Ленінград. Місце породження, зрозуміло, Берлін. До її складу увійшло понад двісті есесівців з розформованих частин. Вік особового складу – від тридцяти до сорока років. Команду поділено на чотири автоматні роти, які очолюють зон-Дерфюрери. Усі чотири зондерфюрери – службовці міністерства закордонних справ. Окрім них, до кожної роти входить ще по чотири – п’ять зондерфюрерів, «наукових працівників» з різних галузей гуманітарних наук – історії, географії, літератури, мистецтвознавства. Завдання зондеркоманди «Кюнсберг» полягає в тому, щоб в окупованих культурних центрах нашої країни грабувати цінні бібліотечні зібрання, вивозити до Німеччини музейні скарби, відшукувати з тією ж метою приватні зібрання або окремі предмети, що мають історичне, наукове і мистецьке значення. Власники приватних зібрань і колекцій підлягають ліквідації. Справжній «науково обгрунтований» бандитизм! Окрім того, завданням зондеркоманди є руйнування музейних приміщень, пам’ятників старовини та меморіалів, історичних архітектурних споруд. На тимчасово окупованій території Північного Кавказу і Кубані діє четверта рота зондеркоманди на чолі з гауптштурмфюрером СС Краллертом – картографом відомства Ріббентропа.

– Пригадую, це той Краллерт, «науковці» якого знищили музей осетинського поета Кости Хетагурова і спалили його рукописи… – чи то запитав, чи то проінформував генерал.

– Саме він, товаришу генерал! – Полковник Іринін сухо перелічив: – Сплюндровано будинок-музей Лєрмонтова в П’ятигорську, руйнують будівлі, пов’язані з іменами великих російських письменників – Пушкіна, Грибоєдова, Льва Толстого, Горького і Маяковського. Оголошено наказ: «Ніякі історичні та художні цінності на Сході не мають значення». Далі…

– Досить! З цим ясно.

– Ще запитання будуть?

– Як ідуть справи з полоненим офіцером зв’язку штабу Клейста? – згадав генерал зовсім недавні події і ситуацію, коли цей офіцер-зв’язковий, переодягнений у форму рядового солдата вермахту, гукнув з колони конвойованих до майора Калини: «Шеєре! Ти продався більшовикам?..»

– Ви питаєте про обер-лейтенанта Шютце? – уточнив полковник.

– Так, про нього.

– Дані, які ми одержали від нього, застаріли. Він знав про деякі деталі планів наступу Клейста на Кавказ, але ж ці плани поламалися, а питання про відступ, за словами Шютце, в штабі 1-ї танкової армії взагалі не поставало.

– Лише про легкі перемоги і загарбання чужих земель мріяли, – погодився Роговцев.

– Слушно, товаришу генерал. І саме тому останнім часом, за свідченням все того ж обер-лейтенанта, деякі офіцери штабу почали – нишком, звісно, – піддавати сумніву можливість підкорення Кавказу, а вголос передрікали наш контрнаступ. Цими офіцерами зацікавилось СД, і вони зникли зі штабу… Але про все, в тому числі досить важливі характеристики штабістів, зроблені Шютце, викладено в докладній доповідній, яку ми підготували для вас.

– Добре! Дасте після наради, Василю Тарасовичу. А Ставрополь з порядку денного не знімайте і цікавтеся ним у плані, який ми обумовили раніше. Можливо, нам доведеться виходити саме на це місто.

– Слухаюсь.

За дверима жвавішав гомін – наставав час наради.

Розділ 5
СКАРБ НА ЛАНЦЮЖКУ

Одне з перших місць в табелі істинно арійських чеснот Хейніш надавав пунктуальності.

Оберштурмбанфюрер переглянув ранкову пошту – нічого особливого. Зиркнув на годинник. Мугикнув задоволено: з листами упорався ідеально – у точно визначений час. Надійшла година огляду окупаційних газеток, який готували йому в перекладі на німецьку мову. Віллі Майер вправно узагальнював відомості у сконденсований концентрат, що заощаджувало Хейнішу багато службового часу. Газетки ці його, дратували, оскільки він щиро сприймав їх як непотріб. І от маєш: йому поклали за обов’язок оцю паперову жуйку щоранку дегустувати до повної відрази. Аби щось там якось не проскочило. Сенсу в цьому читанні Хейніш не бачив, тим більше, що з матеріалами знайомився вже по виході газет у світ, а не до друку, коли, на випадок чого, ще можна щось вдіяти.

Віллі затримувався, що було на нього не схоже. Хейніш підвівся з-за столу, пружно пройшовся по кабінету, дослухаючись до м’якого порипування новеньких чобіт. «Чоботи, як і обличчя, беруться зморшками з віком, – подумав мимохіть. – І так само, як обличчя, їх омолоджують. Обличчя – жіночою мазаниною, чоботи – масним гуталіном». Дідько б узяв цього Віллі! Навіть пожартувати нема перед ким і разом пореготати! Де ж він зрештою?

Схопив телефонну трубку і суворо запитав:

– Майєре, чому ви примушуєте мене чекати? Чи не знаєте, котра година?

Оберштурмфюрер з’явився негайно. З папкою. Мовив заклопотано:

– Забарилися перекладачі. Отже…

– Отже, кладіть на стіл найбільш характерне, я сам перегляну, – рішуче завершив Хейніш.

Віллі розгорнув папку і поклав на стіл лише одну перекладену статтю.

– Пане оберштурмбанфюрер, гадаю, найперше слід звернути увагу ось на це…

Хейніш всівся в крісло і взяв аркушики обома руками. Читав, спершись на лікті.

– Що таке? – раптом звів на ад’ютанта гнівні очі. – «…контрударом Червона Армія досягла успіху і просунулася вперед в районі…» Що ці йолопи пишуть! «…частина населення ухиляється і намагається чинити опір окупаційній владі…» Який кретин це редагує?

– Пан Шниряєв! – коротко доповів Майєр.

– Зараз же їдьмо до редакції! – Хейніш лунко ляснув долонею по лискуче полірованій поверхні столу. – Готуйте машину, Віллі. І попередьте редактора, щоб чекав на місці. Я навчу цю російську свиню!.. Розшукайте шарфюрера Бергер – нам знадобиться перекладач. Де вона зараз?

– У готелі.

– Тож не баріться, Віллі! Даю вам півгодини. Папку залиште мені.

Фрейлейн Крістіна Бергер краєм вуха слухала ранкове повідомлення берлінського радіо. Як і минулих днів, не казали нічого конкретного, факти заступило одноманітне оптимістичне галасування:

– …Випадкові успіхи, котрих росіяни досягають взимку, не мають вартого уваги стратегічного значення і будуть легко ліквідовані під час першого ж удару вермахту!

Трохи відхилила чорний прямокутник, що затуляв вікно, аби хоч кілька хвилин помилувашся денним світлом.

Надворі було безхмарно, проте блакить неба затягувалась прозорим, перламутровим серпанком, що обіцяло несталу погоду.

У двері номера тихо постукали. Шарфюрер Бергер з незадоволенням затулила світло дня чорніш картоном, вимкнула радіо і лише по тому проказала:

– Прошу!

Увійшов Віллі Майєр. Свіжопоголений, напахчений парфумами, усміхнений.

– Доброго ранку, фрейлейн! Чудово виглядаєте… На цьому чорному фоні ваша золота голівка просто вражає! Ех, нема на вас Рембрандта, – він полюбляв такі класичні контрасти.

– Вітаю вас, Віллі! Ви, як і завжди, починаєте службовий день з компліментів. Вам самому не стає від цього нудно?

– Звичка! – з удаваною легковажністю стенув плечима оберштурмфюрер. – Ви, Крістіно, виробили у мене, мов у відданого пса, безумовний рефлекс, звісно, по-людськи поміркований. А промовляти компліменти таким молодим, вродливим, зворушливо тактовним дамам – сама насолода.

– Віллі! Ви мене запаморочили!

– Уже виправляюся, фрейлейн! Тому виголошую наказ: за десять хвилин будьте напоготові, щоб супроводжувати пана Хейніша до редакції місцевої газети. Шефу не терпиться побалакати з редактором.

– Що у нього спільного з редакцією? Навіщо?

– Гм, – мугикнув Майєр. – «Навіщо…» Запитайте краще у нього, якщо стане сміливості.

– А ви не гадаєте…

– Я ніколи не гадаю, бо не належу до віщунів. А от ви останнім часом виявляєте забагато зайвої, а тому підозрілої допитливості. – Це вже пролунало як застереження. Поки що дружнє. Поки що…

Після розмови в машині дорогою до Ставрополя на їхні стосунки ніби впала прозора тінь. Майєр подумки картав себе. За кожної згадки про власне нерозважливе поводження його обпікав сором. Аж відчував, як починало палати на щоках руде ластовиння.

Ніяк не міг збагнути, що спонукало його на відвертість. Небезпека з боку Кеслера? А хіба раніше вона не існувала? Та й, здається, вдалося її вчасно локалізувати і звести, по суті, нанівець. Адже Хейніш сам особисто затулив Кеслерові пельку, і по тому слідчий вже ні до кого не ліз зі своїми підозрами. Та й взагалі, на які факти йому спертися? Про сувенірний «вальтер» Кеслерові нічого не відомо… Так, не варто було цвірінчати. Розпатякався, мов хлопчисько. Розчулився, погруз у сентименти…

– Якщо не бажано розголошувати, – спокійно мовила Крістіна, – вважайте, я ні про що й не питала.

– До чого тут бажано чи не бажано? Невже ви ще не засвоїли просту істину: в нашій фірмі надто допитливі працівники в кращому випадку довго не слугують, в гіршому – мало живуть.

– Не перебільшуйте, Віллі, і не залякуйте! – мовила Крістіна холодно і наче замкнулася в собі. – Я мала право на запитання, оскільки йдеться про виконання моїх обов’язків. І я знову питаю вас: про що, власне, мова?

Оберштурмфюрер важко глипнув на неї, замислився, зосередився. Нарешті мовив:

– Згода – запитання слушне. А йдеться про Шниряєва, це прізвище редактора. Річ ось у чім. Оберштурмбанфюрер вважає, що в останньому номері місцевої газети для росіян викладені факти, що суперечать імперській пропаганді і можуть посіяти серед тубільців небажані для окупаційної влади висновки й зухвалі вчинки. Передбачається вельми серйозна розмова з тим панком редактором.

– І мені в цій розмові відведено певну роль?

– Ви потрібні Хейнішеві лише як перекладачка.

– А чи можу я знати, Віллі, хто цей Шниряєв?

– Коли ви, фрейлейн, зволили про нього запитати, то слухайте. Цей Шниряєв – надто колоритна фігура, як і всі тутешні, кого залучила до співпраці окупаційна влада.

Отой Борис Шниряєв, чверть віку тому штабс-капітан царської армії і переконаний монархіст, до останнього дня громадянської війни гасав по рухливих, як хвилі, фронтах під «білими прапорами» Корнілова, Денікіна і Врангеля. Накивати п’ятами за рубіж на пароплавах «союзників» не встиг, оскільки все воював та воював, навіть тоді, коли інші відвоювалися і, навантажені тлумаками, штурмували водоплавні фортеці. Тому пізніше намагався перейти кордон молодої Країни Рад суходолом. Однак минулися часи, коли таким, як він, щастило, – потрапив прямісінько за грати. Суд, вирок, ув’язнення.

Відбув належний строк покарання, вийшов на волю і оселився в Ставрополі. Роботу одержав за обраним фахом. Працював лектором у краєзнавчому музеї, читав історію в педагогічному інституті і в середній школі. Потрійний заробіток забезпечував пристойне, безжурне життя. Південне підсоння, курортний клімат. Тільки фашисти вступили у Ставрополь, як «історик» першого ж дня окупації став на порозі фашистської комендатури. Відрекомендувався «багатостраждальною жертвою комуністичного режиму». Хутко знайшов «спільну мову» з карателями. Гестапівці нарядили «пана науковця» в офіцерський мундир вигаданої ними ж «Російської визвольної армії», і «культуртрегер» Шниряєв опинився у збитому докупи добірному товаристві запроданців.

Закривавив руки по лікті. Внаслідок дослужився до звання «капітана РОА» і фашистського Залізного хреста. Згодом був призначений редактором окупаційної газетки. Сягнув апофеозу сенсаційної «знаменитості», коли на станиці Кубані і Тереку геббельсівська рота пропаганди почала скидати з літаків листівки, на яких красувався «пан» Шниряєв власною особою. У мундирі зрадників. З орденським хрестом окупантів на грудях. З власноручно писаним (під диктовку завойовників) і фотографічно відтвореним закликом «будувати нову Росію без комуністів і жидів».

Коли їхали до редакції, Майєр запитав Хейніша:

– Пане оберштурмбанфюрер, арешти передбачаються?

– Вирішимо на місці, – процідив Хейніш. – Викликати варту – не проблема.

– Чи можу поцікавитись, – не вгавав Віллі, – в якому ключі вестимемо розмову з Шниряєвим?

– У цій країні на всіх тубільців один ключ. – Хейніш повчально звів догори вказівний палець. – Запам’ятайте це назавжди, Віллі!

– Який же?

– Страх! – пояснив коротко. – Заляканий раб шанує навіть свій ошийник з ім’ям хазяїна. – Він всміхнувся до Крістіни: – Гадаю, ви, фрейлейн, переконалися У цьому, коли виховували свого пса. – І меланхолійно завершив: – Відмінність одна – пес віддячує всім своїм життям, а від двоногої істоти цього чекати годі. Для двоногих рабів, окрім канчуків, потрібні ще кулі та шибениці, як у Древньому Римі були потрібні каральні хрести для профілактичних екзекуцій. Не варто нехтувати класичною спадщиною! Іноді досить лише вивчити і вдосконалити історичний досвід!

Редактор газети зустрів прибулих привітно. Певне, й гадки не мав про наслідки. На його обличчі не майнуло й тіні занепокоєння – ясно, не відчував за собою жодної провини. Говорив статечно, з послужливим самовладанням, як і належить в його становищі,– щоб виглядало і гідно, і догідливо, та ще й пристойною німецькою мовою, чим зняв з фрейлейн Бергер необхідність перекладати, отже, й заощаджував оберштурмбанфюрерові дорогоцінний час.

– Радий вітати вас, пані й панове! Прошу сідати, – люб’язно вказав на м’які крісла і присунув їх ближче до столу, не лінуючись здмухнути невидимі порошинки. – Чим зобов’язаний?

Це був дужий, міцно збитий чоловік, трохи заогрядний, проте цю ваду вдало скрадав щільно припасований до тіла офіцерський мундир. Залізний хрест визивно блищав на випнутих грудях.

Хейніш уважно оглянув приміщення.

Кабінет, як на унтерменша, – запросторий. Широкий полірований стіл з старовинним кріслом для господаря стояв у центрі, у простінку поміж вікнами. Навпроти – півколом – десь реквізовані лискучі шкіряні крісла. Не стільці або табуретки, як в місцевих управах чи поліційних постах, а крісла. Було видно, що пан редактор тяжів до розкошів і комфорту.

За спинкою редакторського крісла, на стіні,– кольоровий портрет фюрера, одягненого в просту коричневу форму штурмовика часів боротьби за імперську владу. На стіні ліворуч – італійський дуче, праворуч красувався портрет самого пана редактора – збільшена фотокопія з листівки. Були й плакати – бравий, лагідний і сентиментально розчулений вояк вермахту ласкаво годує російське нужденне дитинча з блідим личком і голодними оченятами. Між іншим, до цієї плакатної фантазії існувало завбачливе застереження рейхсміністерства пропаганди, що плакат з годуванням придатний для використання тільки в місцевостях, де населення ще не вимирає з голоду…

На плакаті «Виходьте з лісів?» було зображено заплакану матір, що радісно обіймає «блудного сина». І ще плакат із закликом: «Берися за роботу! Твоя праця наблизить кінець війни!»

У кутку, на журнальному столику, стоси брошури «Галя Заславська» – байка про чергову Попелюшку, колись убогу і пригнічену «більшовицьким ярмом», а нині щасливу, добре годовану й охайну слугиню «доброї феї» в німецькій благопристойній, культурній і освіченій родині.

– Пане Шниряєв, – без усякої передмови одразу взяв бика за роги Хейніш, – чи не здається вам, що матеріали вашої газети не відповідають інтересам окупаційної влади?

– Тобто як? – сполохався «хрестоносець». – Не може бути! Проте я весь увага, пане оберштурмбанфюрер. Завжди корисно вислухати об’єктивні й кваліфіковані критичні зауваження з боку вельмишановних спец…

– Не базікайте! – обірвав його на півслові Хейніш. – Матеріали вашої газети часто-густо справляють на читача протилежний ефект, аніж той, що передбачався і був би доцільним. Чому? Тому, що фактичний матеріал рясніє запереченнями реальної дійсності. Виникає запитання: чи не навмисні отакі підривні контрасти? Чи, може, ви вважаєте, що ваші читачі сліпі і чудодійно прозрівають лише тоді, коли тримають в руках вашу газетку? Чи вам не відомо, що за словом «опір» повинно стояти слово «розстріл»?

Але «пан» Шниряєв, на диво, й оком не змигнув. Навіть насмілився захихотіти:

– А про сліпців, що прозрівають, – дуже образно і влучно!

– Ви що собі дозволяєте? – почав буряковіти Хейніш. – Отак відверто – при свідках! – нехтуєте тією високою відповідальністю, яку на вас з довірою покладено владою?

– Вибачте, пане оберштурмбанфюрер, – пополотнівши, пробелькотів редактор, – але я не нехтую!.. Я виконую вказівки… Накази згори… Я лише виконавець інструкцій і розпоряджень… Хоч ви маєте абсолютну рацію!

– Ви що верзете?!! – визвірився Хейніш. – Ні, ви лишень гляньте на цю брудну свиню! – театрально звернувся він до мовчазних підлеглих. – За його словами виходить, що я навчаю його діяти всупереч інструкціям і наказам! Хіба не рідкісний екземпляр мерзотника? – І до Шниряєва: – Ну, рило ти свиняче, що іще бовкнеш?

– Пане оберштумбанфюрер, – скиглив пан редактор, чоло якого зарясніло потом, – благаю… Дозвольте пояснити…

– Пояснюйте, тільки зважте, що за кожне слово брехні – у пику! Майєре, потурбуйтеся про це…

– Слухаю!

Віллі підійшов до редактора впритул, взявся кулаками в боки.

– Тільки ж не скалічте цього йолопа завчасно, – попередив Хейніш, помітивши, як люто нап’ялися у Майєра жовна.

– Усе, що скажу, легко перевірити! – верескнув Шниряєв, з острахом позираючи на показного, довготелесого Віллі. – Зараз поясню. – Шниряєв увібрав голову в плечі і втупився у Хейніша благальними очима.

– Ви багато теревените! Викладайте саму суть!

– Вам, безумовно, відомі організаційні принципи видань для місцевого населення. Таких газет виходить чимало – від «Німецької газети для Сходу» в Ризі і аж до «П’ятигорського відлуння». І що показово: зміст їх усіх разом узятих однаковий, хоч між ними пролягли величезні відстані і друкуються вони різними мовами…

– Ви ухиляєтеся!

– Присягаюся – анітрохи!.. Прошу дослухати, бо все, про що кажу, прямо стосується й моєї газети… Звідки ж ота інформаційна одноманітність? Справа проста: матеріали для місцевої преси готуються централізовано трьома пов’язаними між собою новоутвореннями рейхсміністра доктора Геббельса. Це «Прес-служба Ост», «Фотослужба Ост» та «Спецслужба інформації». Отже, ви докоряєте, – він скосив очі на Майєра і знову зіщулився, – вибачте мені, але я виходжу з існуючої реальності – ви докоряєте мені за чужу провину… Зрештою, у цьому легко переконатися, якщо є бажання…

– Ось що, пане Шниряєв, не вдавайте дурника, краще розгорнемо сьогоднішній номер вашої газети, – мовив Хейніш. – Шарфюрере Бергер, прочитайте вголос окреслене олівцем. – Він простягнув Крістіні газету, – Може, цей покидьок швидше збагне, про що йдеться, коли почує текст російською мовою.