Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

– І він не здох?

– Ні, навпаки, він став ще лютішим!

– Але ж там учаться діти! А може, когось із них скажений щур налякає, а то й покусає?

– У тих дітей прудкі ноги! Вони можуть втекти. А ми нікуди не втечемо звідси від нашої сучої долі.

– До побачення, Маріє, нам нема чого вам сказати.

– Ну то, може, дасте трошки грошей?

– Давайте, ми купимо у вас картину, що ви робили для американців? Скільки ви за неї хочете?

– А та, з Києва, сказала, що її тільки прибити на дверях нужника.

– Ну, то можна так узяти?

– Та беріть! Юра її ногою футболив, він таких багато наробив. Беріть, як вам надо.

– І останнє. Ось записка для Юри, як він вернеться.

– Та він скоро вернеться, почекайте трохи! Може, він пішов до Ірини Павлівни, учительки... То ви таки йдете? А то б, може, лишились на ніч? Де вам по темряві ходити? Ще впадете на рейки, як та, що теж ночувати не схотіла.

Коли вони нарешті вийшли на вулицю, Підгубна наздогнала їх і сказала, що вони обіцяли трохи грошей, і Лариса сунула їй двадцять гривень, які, вочевидь, перекривали найсміливіші надії жінки.

Вони рушили вздовж колії, дорогою, якою, певне, ішла Мар’яна, обурена тим, що її затягли до цього смердючого кутка, обурена цими людьми, межі тупості яких не зможе описати жодна антропологічна праця. Але, мабуть, найбільше вона була люта на себе, що її підвела неймовірна інтуїція і вона повірила тупій бабі, яка приїхала в Новожахів і сказала, що її дочка теж хвора і теж дуже добре малює, приїдьте, подивіться, до того ж у мене дуже хороша чиста кімната для гостей і зовсім недорого. Мар’яна не знала, що в усьому був винен скажений щур, який не давав їй спати в кімнаті для приїжджих. Вона йшла по доріжці понад колією, праворуч була колія, а ліворуч – кущі й дерева. Було мокро,, брудно, але тепло. Вона йшла швидко, вона не знала, куди їй подітися з цього смердючого закутка. Дістала з внутрішньої кишені шкіряного пальта мобільний телефон і подзвонила Кубову, аби той передав Анатолію Сумцову, що вона приїде прямо зараз, а не вранці. Вона йшла дуже швидко, щоб устигнути на електричку і швидше їхати звідси. А хлопець, який хотів порятувати свою родину від злиднів, не міг повірити, що все закінчено, грандіозний задум провалився. Дива не буде! Грошей не буде! І сестру Ангеліну ніякий чарівник не перетворить на нормальну довгоногу дівчину. Він біг за Мар’яною, сам не знаючи, навіщо. Втім, чому Юра Підгубний побіг за Мар’яною Хрипович, шукачі істини Олександр Риженко і Лариса Лавриненко знати не можуть, та й не так це важливо. Але Мар’яна злякалася шуму в кущах і про всякий випадок зняла з себе свої прикраси і поклала їх у рукавичку, як робила завжди, коли поверталася додому в темряві. Вона це зробила машинально, вона думала зовсім про інше, а не про те, чому шарудять кущі праворуч. Можливо, вона думала, що скоро опиниться в домі Анатолія. Вона хотіла все порвати, та доля зводить їх знов. Але насправді доля присудила інакше.

Лариса й Риженко, так само, як і Мар’яна кілька тижнів тому, вийшли на крайню платформу. Але вони знають, що їм треба перебратися по мосту на сусідню. В них є трошки часу. Та вони вже знають, що на цій платформі краще не затримуватись. Тут усяке може статися. А Мар’яна почула гуркіт потягу, глянула на годинник і рушила вперед. Вона не знала, що то товарний потяг, а її електричка буде за годину на іншій платформі. Лариса й Сашко дісталися до тої платформи. Станційні ліхтарі світять яскраво, вони бачать: на тому ліхтарі, де чіпляли вінок, де висіли шматки картин Козової, більше нічого нема. Юра Підгубний більше не виміщає свою лють на картинах, які чомусь купують американці. І чим вони кращі, за ті, що намалювали вони з Ангеліною? Тим, що у неї на ганчірці намальовано голу бабу? Ну, то в їхньому класі всі хлопці вміють малювати цицьки. А потім пропалюють на них дірочки сірниками!..

– А де портрет Мар’яни, який їй дала Любонька тоді, в той страшний день? – питає Риженко, коли Лариса переповіла йому розповідь Марії Підгубної.

– Ти питаєш мене, ніби я вела цю справу. Можливо, він спалив його в цьому лісі. Можливо, кинув на рейки.

– А рукавичку вона зронила, коли він штовхнув її?

– Може й раніше. Він не думав грабувати і вбивати, гадаю, теж не планував. Він був у такому ж емоційному напруженні, як і вона.

– А що ти написала йому в записці?

– Маю сумніви, що він отримає її, але я написала, щоб перестав мучити Козову. Щоб виманив зі школи мистецтв скаженого щура... І що ми нічого не заявляли в міліцію. Нехай живе далі, якщо зможе...

Електричка привезла їх у Червоні Криниці за півгодини до київського потягу, на який їм пощастило сісти. Дві верхніх полиці, але не все котові масниця, добре, що виїхали. В порожній електричці вони декілька разів проговорили ймовірні події темного вечора 17 листопада кінця двадцятого століття на станції Комбінатне, Україна. А вже про те, як шукати малого скаженого щура Юру Підгубного і чи варто його шукати, і чи можливо буде його розшукати, – про це мовчали. То вже інша істина, пошук якої їм не під силу. Коли сідали в київський потяг, у внутрішній кишені леопардового пальта задзеленчало, і Лариса роздратовано вихопила телефона – чомусь їй подумалось, що то Віст. Але то був стурбований Чеканчук, який ще вчора повернувся з Херсонської області, і випадкові попутники, що сідали до потягу на станції Червоні Криниці, почули дивні слова, що їх вигукнула по мобільному телефону жінка в пальті під леопарда:

– Істину знайшли. І вбивцю знайшли. Вбивця втік. А істину веземо тобі. Четвертий вагон, волгоградський поїзд.

Дорогою мовчки лежачи на своїх украй некомфортних верхніх полицях, обоє ловили себе на тому, що інші думки цілком співіснують із враженнями про недавні події. Риженко несподівано відчув, що задоволений поїздкою: він незадорого придбав прекрасний зразок справжнього малярства. Він неймовірним чином повернув собі смарагд тітоньки Тали. А Лариса раділа, що закінчився скажений місяць у фундації. Тільки перетерпіти цю ніч, а в Києві на неї чекають конверт із солідною заслуженою нагородою, різдвяний бенкет у домі Біста, де вона ще не була, тривалі канікули. А потім, навесні, поїздка на стажування до Лондона. Життя іде, і треба жити, поки який-небудь малий скажений злидень не кинув тебе на рейки.

Чеканчук зустрів їх і вони довго йшли мовчки, поки не вибралися з вокзальної брудної метушні. Чеканчук терпляче чекав, не розпитував їх дорогою. До трамвайної зупинки рухалися нескінченним коридором, минаючи жебраків і перекупників з різним крамом. Сіли на трамвай і доїхали до Риженка.

Дружина Люда принесла кавник і печиво.

– Зроби нам ще тости, Людонько! – сказав Риженко. Розпакував портрет Мар’яни Хрипович, намальований Любов’ю Козовою, поставив його на підвіконня, закривши від гостей незмінний вид із граблями. А поряд Лариса поставила імітацію Юри Підгубного.

Розповідав Риженко. Лариса іноді уточнювала. Чеканчук не уривав їхньої розповіді і тільки, коли її було завершено, запитав:

– То такий білий будинок на два поверхи, а кімната, яку здають, відразу біля вхідних дверей?

– Так, там, здається, ціла вулиця таких двоповерхових будиночків...

– Ну, то я там ночував, коли забирав Мар’яну. В самому кублі... Значить, то не примарилось мені від утоми: хазяйка дому Марія, так, то була Марія, просто Марія, без особливих прикмет, вона вночі когось била за стіною, шмагала так, що верещання жертви не заглушало звуку ударів. І кричала щось на кшталт: як нема в тебе ніяких талантів, то й мовчи! А хлопчик кричав: не треба, мамо, не треба!.. Маршальська вулиця, 12.

– Квартира сім.

– Я трошки пам’ятаю хлопця. Мені здається, я навіть упізнав би його... Звичайний собі хлопець, чимось навіть симпатичний...

– І мені він видався симпатичним, хоча я спілкувався з ним якусь хвилину, поки Лариса Вікторівна зав’язувала шнурок.

– Ну от, знайшли істину...

– Я не знаю, на що схожа сірка, яка кипить, але в мене таке враження, ніби ми зазирнули до казана з чимось подібним.

– Треба додому, – тихо каже Лариса і Риженко не затримує її – звичайно, з дороги треба додому.

– Я проведу тебе, – каже Чеканчук, і вони прощаються з Риженком, виходять з його лункого під’їзду і мовчки йдуть уздовж трамвайних колій убік вулиці Полтавської.

В Києві знову сніг. Не той, лапатий, несамовитий, що навалився на місто на початку грудня і відразу розтанув. Ні, це спокійний іскристий сніг, від якого старі київські вулиці перетворюються на ілюстрації до найкращих дитячих казок. Від землі йде холод, треба знов одягати шубу. Коли їхали з Києва, було значно тепліше...

Чеканчук доніс Ларисину сумку до дверей її квартири. Стиснув її руку, нагадав про різдвяний банкет і побіг по сходинках униз, а Лариса почала шукати ключа.

– Стій, Сашику, я зовсім забула, повернись на хвилинку!

Він неохоче вертається, він не хоче заходити до Лариси. Але вона й не тягне його до себе.

– Ось як воно було, – Лариса витягає шкіряну рукавичку кольору marin, а з неї – сережки, які простягає Чеканчукові:

– Тримай.

Лариса відмикає свою квартиру і зникає за дверима, а він довго стоїть на сходинках із діамантовими сережками на долоні.

А потім був різдвяний бенкет в апартаменції Біста, який таки не поїхав до мами з татом на Різдво, проте пообіцяв їм, що на Великдень неодмінно приїде до них не сам, чому Роджер Кей Біст-старший з дружиною надзвичайно зраділи. Цього разу на вечірці не було офіціантів, душенька Галочка сама подавала напої і дивилась на Джері такими закоханими очима, якими дивляться на чоловіків жінки, котрим, зрештою, все одно, на кого дивитись. Але чомусь більшість чоловіків мріє саме про таких жінок. Усі багато сміялися, розкуто ходили Вістовими кімнатами з келихами в руках, а Галя носила таці з канапками і Джері пишався своїм домом, своєю Галею і своїми колегами. На вечірці панували непідробні, незімітовані веселощі і ніхто не говорив про покійну Мар’яну.

А потім прийшов день – то був саме другий день григоріанського Різдва, Boxing Day, коли годилося б відзначити сорок днів по Мар’яні Хрипович. У двох київських газетах з’явилися в пам’ять про неї патетичні душевні тексти про її рідкісний дар відрізняти справжні цінності від імітацій – як у мистецтві, так і в житті. Але ніде, в жодній оселі Києва, в той день не накрився поминальний стіл. Втім, можливо, Мар’янин батько десь тихо випив чарку, пом’янув дочку. А «пошуківці істини» ввійшли того дня до її тихого мешкання, яке вже більше ніхто не прибирав, яке припало пилом так, що на запилених вазах можна було писати, і притулили до стіни у вітальні колективний виріб Юри й Ангеліни Підгубних. Потім Лариса чомусь згадала про холодильник, який після демонтажу кухні Мар’яна разом із газовою плитою встановила в коморі. В холодильнику було повно відбірних харчів у пластикових упаковках з великим терміном зберігання. Почата доробка соку. Почата пляшка хорошого вина. Сік вилили. Продукти склали в целофановий пакет з наміром віддати їх першій на їхньому шляху жебрачці. А вино випили. Добре було вино. Справжнє «Шаблі» від Поля Масона. Мар’яна Хрипович не тримала поганих вин.

– Треба буде одного дня прийти сюди, вимити холодильник, – утомлено сказала Лариса.

А потім прийшов Новий рік. Різдво, тим більше за григоріанським календарем, у Києві, власне, ніхто не святкує. Хіба що громадяни інших держав, які працюють тут. А Новий рік – то справжнє свято. З вікон мерехтять щасливі вогники ялинок і вулицями пливе почуття безпричинного щастя. За кілька днів почнеться все те саме, але поки всі в унісон вірять у краще майбутнє.

У Лариси вдома святковий стіл, якого не було від тих часів, коли за нього сідав її давно покійний батько-полковник. Мама, Майя Гаврилівна, незадоволена: всі гроші вклала в цю їжу! А що ти сподіваєшся їсти в Новому році? Зате задоволений син Ярослав: живемо один раз, бабусю!

І у Риженків, як годиться, накрито святковий стіл, що в нього дружина Люда вклала всю душу. Вперше за стіл з дорослими сідає десятирічний син Олександр: мама Люда просто не могла назвати первістка по-іншому, а бабуся з боку батька не могла не підтримати трепетного вибору невістки. До речі, пані Риженко-старша зараз тут. Зустрічатиме Новий рік із сином і його родиною. До Нового року ще є час і Олександр просить маму зайти на хвилинку до кабінету.

– Щось сталося, Олесю?

– Присядь на хвилинку. Я хочу покаятись у давньому гріху, мамо. Ось, – і він простягає матері перстень зі смарагдом. Поки мама дивиться на той перстень, не відводячи очей, ледь хитаючи головою, син коротко переповідає всю його божевільну історію. Пані Риженко-старша, здається й не дуже здивована, ніби вона вже від когось усе це знає.

– А між іншим, тобі відомо, що це підробка? Я можу розповісти тобі, що було з цим перснем до того. Це не справжній смарагд.

– А з-золото справжнє?

– Золото справжнє. 56-та проба. Тут був сапфір, який тьотя Тала захотіла вправити до браслета, і ювелір Геренштейн – у нього були крамниця й майстерня на Жилянській – зробив це. А сюда поставив імітацію під смарагд, узгодивши це з тітонькою Талою.

Сідають за столу і п’ють за Новий рік. Коли по телевізору проспівали національний гімн, Риженко йде дзвонити Ларисі. Дзенькає келихом шампанського об слухавку і каже:

– Я вітаю тебе і бажаю в Новому році знаходити веселіші істини.

– Дякую, Сашику! А хіба істини бувають веселими? Втім, над цим варто подумати. Ну, а я тобі бажаю не втратити смак до пошуку, незважаючи на всі невеселі істини... Між іншим, а де Чеканчук? Тобі він не дзвонив?

У Чеканчука телефон мовчить. І до Нового року, і після. Лариса й Риженко зідзвонилися ще раз і зійшлися на думці, що пан Олекзандр Чеканчук – чоловік неодружений і має право зустрічати Новий рік у тому товаристві, в якому хоче. І приймати про це рішення особисто, не радячись із друзями.

Чеканчук озвався вранці другого січня. Сказав, що тільки-но приїхав і запросив Ларису й Риженка до себе на вечір на Оболонь. Зустрів їх біля метро, повів через вітряне поле.

– Ми не пани, ми живемо отут, на околиці.

Піднялися на енний поверх, зайшли до Чеканчукової оселі, де Риженко впізнав на стіні ту картину, яку несла під пахвою Мар’яна по Прорізній наприкінці серпня минулого, так, тепер уже минулого року. А Лариса поцілувала Чеканчука в щоку, коли побачила, який славний стіл накрив він для колег по істині. Скромно, але з яким смаком! Нічого зайвого! Тільки риба під вершковим соусом і біле вино.

– Це риба із зимової ополонки. Сам не ловив, але тушкував для вас сам.

– Ти був у батьків, Сашко?

– Ні. Мені, так само, як і Джері Вісту, не варто їхати до батьків самому. А Галю ніяк не зустріну. Прошу до столу, панії, панове.

Чеканчук майстерно приготував рибу з ополонки. Дрібні кісточки розварилися, а великий хребет виймається надзвичайно легко. І м’ясо ніжне, і вершковий соус чарівний. І біле вино саме те.

– А чи можна тебе запитати, де ти зустрічав Новий рік?

– Можна. У нашого друга Кубова, який розбив свій «Лінкольн», замислився про вічне, купив мікроавтобус «Тойота» і дозрів до музичної школи. А Віст пообіцяв проект. Я навіть потурбував його на канікулах і він був радий тому. Для фундації налагодження контактів з національною бізнесовою елітою вважається дуже перспективним напрямком роботи. А також Кубов передавав пані Ларисі найщиріші вітання в новому році й рибу з ополонки. Хоча в його краях ні ставки, ні ріки зазвичай не замерзають. До речі, в Дружбонародівку повернулася Танька, що жила з Анатолієм Сумцовим. Ридала на його могилі, мовляв, аби він її не покинув, усе було б не так.

– А в Комбінатному ти також був.

Так. Перед Новим роком Сашко Чеканчук заніс до комісійного магазину платинові сережки з діамантами, бо не знав, що робити з ними. Йому запропонували виколупати діаманти, а платину здати як брухт по дванадцять гривень за грам. Він спитав, чи не можна їх здати на комісію як виріб, на що пані за прилавком обурено відповіла:

– Ви бачите, скільки всього в нас є? А хто купувати буде? Ви?

– Та ні, я хотів би продати.

– Ото ж бо й воно.

Він згадав, в якому ажіотажі купував ці сережки, теж, до речі, перед Новим роком, згадав метушливих огрядних баб, що викладали за ювелірні вироби купи радянських рублів – чи думав він тоді, як вернуться до нього ці крапельки діамантів, вправлені в коштовний білий метал?..

... Поїхав у Комбінатне тим самим потягом, яким ми їхали з тобою, Ларисо. І прийшов на Маршальську, 12, і заплатив шість гривень за ліжко. І випив пляшку шампанського, так, шампанського із Марією Підгубною...

– І в неї знайшлися чисті склянки? – запитала Лариса.

– І повернув Ангеліні сережки? – запитав Риженко.

– Вона пила шампанське з металевої кружки, а я з горла. Це особливе відчуття – шампанське з горла... Сережки не повернув. Ось вони. Ось. Марія заквапилась оформляти дочку до інтернату. Не справляється вона з нею сама!

– Ну, а хлопець... малий дикий щур... так і не повернувся?

– Ні, так і не повернувся.

Євгенія Кононенко – письменниця і перекладач, авторка більше 10 виданих книжок. По аналогії з Бальзаком, який все життя писав «Людську комедію», Євгенію Кононенко називають деміургом «київської комедії». Але на відміну від французького класика, жанрові форми тут значно менші, засоби – компактніші, а реалії набагато страшніші, бо до болю впізнавані.

Вперше отримав таке задоволення від українського детективу, який завдяки своїм іронічно-трагічним інтонаціям не тільки міцно тримає увагу читача до останнього рядка, а й відтворює наше сьогодення краще за будь-який «високий» роман.

Андрій Курков