Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Закінчилися поля з териконами, почалися поселення. Потяг сповільнює хід, ледь-ледь повзе, зітхає, шкварчить і проклинає долю, але все-таки рухається, як баба з торбами на базар. Нарешті зупинка. Провідниця відчиняє двері, витирає бильця брудним шматтям – невідомо, чи протирає вона їх, чи ще більше бруднить. Зі стогоном піднімає металеву пластину при вході, випускає пасажирів до сходів на мокрий перон. Приїхали. На рожевому портику вокзалу викладено рік побудови – 1908. Ще за царя тут була вузлова станція, де вантажили й розвантажували... Так, спочатку поснідати. А потім пошукати місце загибелі Мар’яни Хрипович.

Дорожній буфет огидно смердить. Але десь неодмінно має бути охайний ресторанчик. Вони тепер є всюди, в будь-якому закутку – зазвичай абсолютно порожні, тьмяні з білими пластиковими меблями, де бармен з кримінальною пикою протирає до блиску келихи, і де за недоступні пересічним українським мандрівникам 5-6 гривень з носа пристойно нагодують і дадуть чек, який Джері Біст потім оплатить. Такий ресторанчик знайшовся й на вузловій станції Комбінатне. Він має претензійну назву «Сен-Піт» – звичайно, все найкраще в Україні завжди «іноземне». Тут Ларису й Чеканчука обслуговують на оптимально високому рівні. Офіціант приносить гарячі бутерброди і прозорі кухлі з окропом, де плаває пакетик чаю «Lipton» – ви ж не п’єте розчинної кави, а натуральної в нас, на жаль, нема. А коли, поснідавши, вони виходять, офіціант наздоганяє їх: «Женщино! Ви забули перчатки!»

Дуже дякую! Скільки пар рукавичок забуто по кафе й крамницях! А це, між іншим, подарунок Мар’яни! Мій заповітний колір: темно-вишневий. Купила в Duty free[29]29
  Магазини в аеропортах.


[Закрыть] у Франкфурті, де робила пересадку з Канади. А щоб Мар’яна не задирала носа, ніби тільки вона здатна робити дорогі подарунки, я їй теж подарувала фірмові шкіряні рукавички! Її заповітного кольору marine[30]30
  marin – колір морської хвилі (франц.).


[Закрыть]. І вона їх берегла, я вже два сезони бачила їх у неї, хоча вона завжди підкреслювала, що річ ніколи не матиме для неї ірраціональної цінності подарунка, якщо не влаштовує її своїми якостями... А між іншим, Сашику, серед Мар’яниних речей не було рукавичок?

– Серед тих, що мені повертали? Ні, не було! Ми ще раз переглядали ті речі у неї вдома у день похорону – пам’ятаєш? Але, можливо, вони були серед тих пошкоджених речей, які були на ній?.. Може, вона поклала їх у кишені.

– Може. А може, й ні... А може, вона їх загубила – вона теж мала таку звичку. Та що вже про рукавички, як мова про життя...

У першого ж дядька в дорожній уніформі запитали, де та платформа, з якої впала на рейки жінка з Києва. Ми її колеги, хочемо встановити вінок на місці загибелі. Дядько відповідає, що він не знає, проте точно знає Наумов. Взагалі тут гинуть мало не щодня, бо потяги сунуть, як звірі, а люди зазвичай п’яні. Якби всім ставити вінки, то всю вузлову станцію завішали б вінками. А де Наумов? Спитайте у Валі – ось вона.

Валя не знає, де Наумов, проте добре знає, де загинула немісцева жінка. Ось пройдете тим мостом, крайня платформа, рейки тільки з одного боку. З тої платформи вже не один впав.

– Те саме мені сказали у дорожній міліції, коли я її забирав, – каже Чеканчук Ларисі. Вони піднімаються на віадук і довго дивляться згори на мокрі рейки, товарні вагони і маневрові поїзди. Здається, нам сюди. Ось вона, крайня платформа. Досить широка За спиною – ріденький гайок. Край весь оббитий, асфальт у деяких місцях обвалився. І справді можна впасти. Особливо, якщо підштовхнуть. По платформі – кілька похилих ліхтарів, обклеєних обідраними об’явами: куплю волосся... продам квартиру... ритуальні послуги недорого: рити 36 гривень, закопувати 26... На стовпах – іржаві держаки для прапорців. Вони досить високо: Лариса не може дотягтися, але Чеканчукового зросту вистачає, він чіпляє вінок обличчям до колії. Повз них ідуть люди, не звертають уваги і тільки якась жінка скорботно хитає головою. Перший етап зроблено. Тепер треба дізнатися розклад електричок на Дружбонародівку. А потім їхати у Новожахів до Козових.

Електричка до Дружбонародівки їде о 21.15. А Мар’яна загинула десь за годину до того. Чому ж вона чекала на потяг так рано? Хтось дезорієнтував її. Гаразд, про це пізніше. А поки що треба дістатися до Новожахова. В тому славному місті нема залізниці. Але туди має ходити автобус.

Автостанція відразу біля залізниці. Крім автобуса, який треба брати штурмом, до Новожахова ходять так звані комерційні маршрутні таксі по три гривні, які довго стоять півпорожні. Лариса і Чеканчук залізли в мікроавтобус, чекають відправлення, обговорюють свої подальші плани. Повернутися від Козових треба буде сьогодні ввечері. І їхати до Кубова. На завтра на вечір у них квиток на зворотну дорогу. Біст не знає, що ми плануємо змотатися до Дружбонародівки. За його розрахунками, ми ночуємо в Козових або в Школі мистецтв. Але ж ми будемо з картинами Любоньки. Як же ми попремося до Дружбонародівки, навіть якщо й Кубов зустріне? Якось буде. Тяжко, але впораємось. Пошук істини вимагає жертв. Добре, якщо не людських.

– Поїхали, – гукнув водій мікроавтобуса. Але, перш ніж їхати, він перевірив у пасажирів квиточки за три гривні і вигнав хлопчика 11-12 років, що прилаштувався їхати зайцем. Той хлопчик сидів попереду Лариси й Чеканчука і міг чути все, про що вони говорили. Але навряд, щоб непосвячені щось второпали з їхньої розмови.

Будинок Козових стоїть біля траси на околиці Новожахова. Чеканчук упізнає садибку з виламаним парканом, яку йому показали минулого разу, і просить водія пригальмувати при в’їзді до міста. Вони зійшли, а маршрутка поїхала далі.

– Ось їхній будинок. Батько навмисне виламав паркан і кущі перед вікном, щоб дівчинка бачила поле.

Лариса зупинилась і довго дивилась на сіре безкрає поле, яке так хотілось бачити хворій дівчинці. Якщо довго дивитись, не відводячи очей, неодмінно щось побачиш. Я б теж годинами дивилась за обрій, якби був час.

Вони постукали, і немолода несподівано синьоока жінка відчинила їм.

– Проходьте, дуже просимо! Люба вас побачила у вікно. А батько пішов вас зустрічати до автобуса!

– То, може, я побіжу, скажу що ми тут? – запропонував Чеканчук.

– Не варто! Побачить, що вас нема, і вернеться. Проходьте до зали. Любо, це до тебе. Ми вже знаємо, що будуть люди, звідки покійна Мар’яна Миколаївна.

– А як Люба себе почуває?

– Краще. Добре, що не віддали до лікарні. Пили ті таблетки, що привезла Мар’яна Миколаївна. Проходьте, дуже просимо!

Із маленьких сіней увійшли до великої кімнати, спочатку задуманої як вітальня, себто зала, а тепер вона править за майстерню. Дівчина з довгим прямим волоссям сидить у кріслі на колесах перед вікном. Вона обернулася до них з гримасою огиди й здивування – хвора міміка викривлює її обличчя, не дозволяє тримати губи по-іншому.

– Сідайте, відпочивайте з дороги, а я побіжу до обіду, – каже мати.

Лариса і Чеканчук, привітавшись з дівчинкою, розглядають Любині картини. Вони без рам стоять біля стіни одна за одною, деякі розставлені на серванті, на старому приймачі, на туалетному столику. Люба говорить нерозбірливо, ковтаючи літери, кусаючи себе за губи:

– Ті не треба! Вони ще не готові – показує вона на полотна біля стіни в неї за спиною, – а ті – можна.

Більшість неготових картин являють собою барвисте яскраве тло. Палає вогнище. Або літнє сонце сідає в негусті кучеряві хмари. Або виверження якогось чудернацького вулкана. Але це напівфабрикати. А ось уже готові вироби. Теж вогнисте тло. А на нім чорним намальовано танок химерних постатей. Або викручене безлисте дерево. Або в’язку хмизу, яка, одначе, не горить.

– Я хочу малювати те, що не згоряє, – каже Люба.

– Те, що не горить у вогні?

Люба радісно киває головою, бо її зрозуміли. На зворотному боці готових картин приколоті папірці, де рукою мами написані назви: «Танок дерев». «Стара жебрачка в спеку». «Блискавка на хресті». Добре. Дуже добре. Але досить одноманітно. Ніби робила кілька копій на замовлення. Але справді подібних копій справжній творець не робить. Тому є розбіжності. Але в усій вогняній колекції відчувається: на замовлення. Мабуть, Мар’янина школа. Вона добре знала, на що дивляться на євровиставках. І що там продається. Добре знала, заради чого варто, як вона не раз казала, порпатись у лайні.

А от окремо від вогняного циклу картина «Мука жінки». Вона вражає не тільки відмінністю від решти, а й сама по собі. Гола жінка зі скривленим лицем і гарним, проте також покрученим тілом. Спину вигнуто настільки, що голова тієї істоти знаходиться десь біля попереку. Тло невиразно-сіре, нерозроблене, непрописане, але, можливо, так і треба. Тло не має значення, увага прикута до тої викрученої наготи.

– Це я для себе, – каже дівчина, і вони розуміють, що, мабуть, нещасну хвору дитину мучать жахіття дозрівання. А ось картина «Мама»: зовсім стара жінка (Любина мама ще не така) з яскраво-синіми очима, перев’язана картатою хусткою і чомусь в оксамитовій сукні, – оксамит виписано з такою гіперреалістичною ретельністю, що його хочеться торкнути рукою.

– Я й сама не знаю, як воно в мене так вийшло.

– Любо, твої картини висять і в офісі нашої фундації, і наш проспект оформлено твоїм твором «У Жахові на базарі». А як твої земляки ставляться до твоїх картин? Розуміють їх? Знають про тебе? Може, зорганізувати твою виставку тут, у Новожахові?

– Навіщо? Це бидло вміє тільки заздрити!

Лариса й Олександр обмінялися поглядами. О-го! Це також школа Мар’яни Миколаївни! Бидло! Всі, крім яскравих обдарувань, – бидло! Ну й Любонька!

Повернувся старший Козовий. Він радий, що гості прибули. А то був, зовсім розстроївся, що не приїхали. І як би ми жили без вас? Ще кілька років тому ми вивозили Любку в кріслі на базар. Лишали її з мискою на колінах годин на п’ять-шість. Але в Жахові на базарі подають погано. Ледве дві-три гривні в хорошу погоду. Возити її в більші міста або до монастиря – як повезеш, коли нема машини? Тут відвезти її до поліклініки і то проблема... А базар у нас зовсім близько. Там, на базарі, вона почала малювати все, що бачила, гілочкою по коробці від цукерок. Наша Марія Василівна її помітила.

– Це директорка мистецької школи?

– Так, вона там директор. Так от, вона принесла Любі олівці, альбома, а потім картонки й акварельні фарби. А тепер пішло! пішло, он воно як! Я навчився робити для неї оці рамочки й натягувати на них полотно.

– Зараз будемо обідати, – заходить до зали мати, – ти погодуй Любу, а ми сядемо на кухні. Ви вже вибачте, що не в залі, там у нас Любонька. Вона тут і спить, і малює, й у вікно дивиться. Ходімте!

Батько провів гостей до кухні, де вже накрито стіл.

– Якщо чесно, я не розумію, чому те, що малює Любонька, стільки коштує. По п’ятдесят доларів за картину! Я би й за таке й двадцяти гривень не віддав, якби навіть вони в мене були! Але ж дитина хвора. Жалко її! Ті, що в один рік з нею родилися, вже з хлопцями ходять. А вона!...

Сіли до столу. На столі гаряча картопля з салом, квашена капуста й огірки. Мати виставила пляшку казенки – ви ж, мабуть, домашньої не п’єте? Гості відмовляються й від горілки, але жінка дуже просить хоча б по одній за Любине здоров’я. Гаразд. Випили за здоров’я й за творчі успіхи. А далі цілком логічно визрів тост за упокій. Як-ка була жінка! Як вона нам допомогла! Любонька її портрет намалювала – чи його забрали до Києва з її речами? Вона його взяла від нас у день своєї смерті.

Так, це вже цікаво. Ніколи не знаєш, де раптом несподівано виникнуть нові орієнтири на шляху до істини. Отже, ви кажете, Мар’яна взяла з собою картини Любоньки?

– Взяла, взяла! Вона нам дала гроші від вашої фундації, ви ж це знаєте!

– Звичайно! А чому вона від вас поїхала в Комбінатне?

– Вона попередню ніч спала в школі мистецтв. А далі їй треба було їхати до Над’ярної.

– До Дружбонародівки?

– А ми її звемо по-старому – Над’ярна. Кажуть, її скоро знов так назвуть. Туди можна їхати через Комбінатне. Там я знала жінку, яка здає кімнату. Я ту жінку знаю через поліклініку. У неї теж хвора дочка. Тільки ще й того... – Любина мати крутить пальцем біля скроні.

– А ви нам не скажете, чому Мар’яна чекала електричку на годину раніше, ніж за розкладом?

Батько повернувся від дочки з майже повною мискою.

– Знову не їсть?

– Не хоче.

– То в нас записано неправильно! Ми їй сказали: двадцять п’ятнадцять! А насправді двадцять одна п’ятнадцять.

– Так, 21.15, ми сьогодні перевірили на станції.

– Ото я їй неправильно сказала. Але не зо зла! Вона нам сказала, що переночує в Комбінатному, а поїде до Над’ярної вже вранці. Говорила, що дуже погано спала в кімнаті для гостей у школі. Ми їй ранкову електричку сказали правильно. І чого вона поїхала ввечері?

Поспішала на ніч до директора над’ярненської музичної школи, – обмінялися поглядами Лариса й Чеканчук.

– І була б переночувала й поїхала вранці, то й не впала б на рейки в темряві, – засумував батько.

– Це вже в кого яка доля, кому скільки Бог відміряв, – сказала Лариса, хоча й думала по-іншому. Але їй здавалося, що простим людям притаманно переносити відповідальність за нещастя на трансцендентні сили.

– Та що вже та доля, і що вже той Бог? Ми з батьком не віримо в долю. І в Бога, хай він тільки простить нас, не віримо. Ну скажіть, чого в нас Любонька така? Чим ми прогнівили Бога? Тим, що завжди чесно працювали? Тим, що я горілки й в рот не брала, поки була дівчина, а батько зовсім трохи, і то тільки насвято? А в алкоголіків Рудакових троє дітей одне краще одного! Двоє в Києві працюють! Ні, все в світі випадково! Чи ж ми свою дитину не доглядали? А вона вся покручена, і ніжки в колінцях так і не розігнулися!

– Так, якщо все в цьому світі від Бога, то й не розбереш, що той Бог мав на увазі. Як він міг допустити загибель Мар’яни Миколаївни, якщо він є?

Чеканчук звичний до засадничої нерелігійності простих людей. Він вирішує поглибити тему загибелі Мар’яни Миколаївни.

– То вона того дня таки брала у Любоньки картини?

– Брала, брала! Ми ще з батьком їх пакували! Ми і для вас приготували мотузки перев’язати картини... Нам передали, що ви купите щось із Любиних картин...

Любина матінка полегшила нелегку для Лариси й Чеканчука задачу. Вони обоє й не знали, як розпочати ту розмову. Думали, після виставки в Мюнхені Козові більше проситимуть за Любоньчині роботи або й зовсім відмовляться їх продавати. Але для них і досі по п’ятдесят «зелених» за картину – величезні гроші. Тим більше, готівка в покупців при собі, вони можуть розплатитися відразу. Від них вимагається тільки розписка в отриманні грошей. Віст наказує брати розписку за все, придбане в обдарованих дітей. Щоб потім не було ніяких претензій. У комп’ютері фундації зберігаються спеціальні бланки, де заздалегідь видруковано, що автор добровільно продає свої вироби фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і абсолютно згодний із запропонованою ціною, а нижче подається табличка, куди мають від руки вписуватись назви картин.

Вони відібрали вісім картин. Спакували їх по чотири. Любонька сказала, що можна брати й «Муку жінки», вона намалює ще. А от чи відтворить вона портрет тьоті Мар’яни?..

– Чого ж ви не лишаєтесь ночувати? Вам треба окремо? Ви могли б у нас, а жіночці було б зручно за два доми в нашої куми. А в школі не хочете? Я ж там прибиральницею, от на вечір піду. Там є дві кімнатки для гостей. Правда, Мар’яні Миколаївні там дуже не сподобалось... Спасибі, що витрачаєте на нас стільки часу. Ох, може, й телефона зможемо провести, а то дуже важко бігати на станцію...

Батько й мати Козові ледь стримують радісне хвилювання, перераховуючи «зелену» готівку. Все це піде Любоньці на ліки й на посилене харчування. І, можливо, влітку зможемо прибудувати до зали велику веранду із кольоровими вікнами – Любонька дуже хоче. Дай вам, Боже, щасливої дороги! І не забувайте нас! Батьку, проведи їх до автостанції. Там як не автобус, то маршрутка.

Не було ні автобуса, ні маршрутки. Холодні каламутні сутінки обступили зусібіч Новожахівський автовокзал. Під’їхав великий «Ікарус», це останній автобус на сьогодні, що йде з Новожахова, і везе він до обласного центру. Виникала серйозна спокуса сісти саме в нього, виїхати з цих холодних згубних місць, і сьогодні ж їхати назад до Києва. Вони вже виконали завдання свого боса. Але спокуса шукати істину далі, нехай навіть у брудній каламуті цих немощених доріг, виявляється ще сильнішою. І вони домовляються з приватним авто по 5 гривень до Комбінатного. Водій не іде, вперто чекає третього пасажира. Вони платять йому 15 за двох, і стара «Волга» вирушає в дорогу, швидко залишивши позаду дім Козових при дорозі.

– Вам куди в Комбінатному?

– На вокзал.

Далі вони їдуть мовчки. Стало зовсім темно. Не видно ні поля, ні гаю, ні димних обрисів мертвого комбінату. Тільки блимають вікна вбогих людських жител. І Олександр Чеканчук чомусь подумав, що, якби з ними раптом зараз їхав Юра-Джордж Молданскі, він би неодмінно запитав: чому ці люди живуть тут? Чому вони не поїдуть звідси?.. Лариса витягає з-за пазухи мобільного телефона – це та сама лінія, користувачем якої була Мар’яна, тільки замінили розтрощений у ту страшну ніч апарат. Лариса набирає телефонний номер Кубова: ми вже їдемо, скоро сідаємо в електропоїзд. Кубов відповідає, що чекає на них, може навіть заїхати за ними у Комбінатне, яке він знає дуже добре. Але Лариса каже: не варто – вони доїдуть тою електричкою, на яку так і не сіла Мар’яна. Кубов сміється: хотів полегшити вам життя, моє діло запропонувати, ваше діло відмовитись. Лариса дякує, зв’язок уривається. Чеканчук нагадує Ларисі, що всі дзвоники фіксуються і будуть відомі Бісту. Перед від’їздом він говорив з босом і намагався запропонувати заїхати ще й до Дружбонародівки, адже покійна Мар’яна мала там якісь справи, які могли б завершити вони з Ларисою. Але Біст відповів, що з Дружбонародівкою він іще розбереться, а їм не варто брати на себе додатковий тягар. Він так і сказав: additional burden. Ну, тітка у мене живе в Дружбонародівці, – вигукнула Лариса, – рідна тітка! Я їй дзвонила у приватній справі! Можу оплатити дзвоник!

– Приїхали. Вокзал.

Вони розплачуються, витягають з автомобіля упаковані картини. Чеканчук хапає обидві зв’язки картин, але з двома великими пакунками рухатися дуже важко. Лариса бере собі легший пакунок, а Олександр тягне важчий і обидві сумки. Заходять у приміщення вже знайомого вокзалу взяти квитки на електричку й уточнити час відправлення й колію. Знову піднімаються на віадук, дивляться на номери платформ. Електропоїзд до Червоної Криниці із зупинкою в Дружбонародівці відходить з іншої платформи, не з тієї, з якої Мар’яна впала на рейки. Ще півгодини до прибуття електрички. Ходімо на ту платформу, Сашику.

Перше, що впало їм у вічі, коли вони спускалися з віадука, це вінок, який вони почепили вранці. Він валявся посеред платформи. Вони обоє прискорюють ходу, але з пакунками важко рухатися швидко. Так, їм не примарилось: вінок із соснових гілок, гвоздик і гербер кинуто на платформу, його навмисне хтось зірвав і грубо потоптав. Держак від прапорця, на який почепили вінок уранці, досить довгий, і сильного вітру сьогодні тут не було. Та навіть якби й був вітер, він би не зірвав вінок. Це зробив не вітер.

Олександр і Лариса не знають, чи варто чіпляти назад той вінок, де майже в усіх квітів обламані голівки. Що це є – свідома наруга над пам’яттю Мар’яни чи просто хуліганство?..

На платформі є люди. Їх дуже мало і всі вони десь далеко. Але вони є і, певно, були на момент загибелі Мар’яни. Очевидно, можна було б знайти свідків, якби їх хтось шукав... У них нема таких можливостей, вони не будуть підходити до тих людей, питатися в них, чи вони не бачили, як хтось зірвав зі стовпа жалобний вінок.

Удалечині загуркотів потяг. Обоє рвучко глянули на ручні годинники. Ні, це не електричка на Червоні Криниці, до неї ще як мінімум двадцять хвилин. Це знову товарний. Такий, як той, що переїхав Мар’яну. І от, коли вогні електровоза засяяли зовсім близько, Лариса раптом іде до краю платформи й нахиляється над рейками. Чеканчук перелякано біжить до неї, обхоплює її обома руками, тягне подалі від страшного потягу:

– Ларисо, ти здуріла? Якщо ще й ти опинишся там, мені залишиться тільки самому стрибати туди!

– Заспокойся, Сашику! Я просто хотіла відчути, як воно було їй! І тепер я можу напевне сказати: якщо не підштовхнуть, то не впадеш. А тепер ходімо на нашу колію, – Лариса кричить, бо потяг суне з великим гуркотом.

Так, скоро їхня електричка. Вони заходились шукати пакунки з Любоньчиними картинами, які лишалися біля порожньої розбитої лавки посеред платформи. Одного з пакунків нема. Господи, де він? Другий, важчий, який тягнув Чеканчук, на місці. А той, що його несла Лариса, нема. Сумки на місці. А картин нема. Нібито нікого й не було тут. Втім, поки гуркотів потяг, здається хтось вийшов з гаю, але хіба на те хтось звертав увагу? Куди він побіг? Тримай біля себе свій пакунок, а я спробую пошукати той! Та де ж ти його будеш шукати? Але як їхати без картин? Що ми скажемо Вісту? А може, ми лишили їх на вокзалі біля кас? Ні, з віадука ми обидва сходили з картинами. Але хто ж це їх схопив? Той, хто пройшов тут, поки ти експериментувала біля краю платформи! А ти мене рятував! Краще би стеріг картини! А ти би впала на рейки! Я би не впала! Якби ніхто не штовхав, ніхто би не падав! Ну гаразд, я в усьому винний. А поки ми спізнилися на електричку. Дивись, ось вона відходить з тої колії. Будемо ночувати в Комбінаному.

Довелося дзвонити Кубову і просити, щоб він забрав їх з Комбінаного. Кубов розреготався і сказав, що буде хвилин за сорок. Попросив, щоб вони чекали на нього біля виходу з вокзалу в бік міста. А як ми впізнаємо одне одного? Ви відразу побачите мою машину.

Лариса й Чеканчук знову поплентались до облупленої станційної споруди з числом 1908 на обох фасадах – і оберненому до колій, і тому, що в бік станційної площі. Стає зовсім холодно, але вони не заходять усередину, щоб не пропустити Кубова, на якого зараз єдина надія. І як вони втрапили в таку халепу? Все сталося так швидко! От що значить шукати істину. Як вони будуть звітувати за відрядження?

– Що може бути в даному випадку найгіршим? – ставить питання стихійний філософ Чеканчук. – Нас виженуть з фундації. Ми жили без цієї установи і далі проживемо. Головне, ми обоє живі.

– Але це нам нібито не загрожувало.

– Цього ми не можемо знати. Здається, хтось-таки шурхнув у гай з платформи, поки їхав товарняк. Власне, то був той, хто схопив картини. Ми їх залишили біля лавки дуже ненадовго.

– Можливо, то і був убивця Мар’яни.

– Цілком можливо. А може, й випадковий хуліган.

– Але ж вінок! Скинутий потоптаний вінок!

Чеканчук зітхнув. Дістав із кишені цигарку і запалив, що робив украй рідко.

– Але й це може бути банальне хуліганство. В нас немає доказів щодо інших мотивів.

– Але ж і картини, що везла Мар’яна, теж хтось забрав! Забагато збігів!

Чеканчук мовчки курив. Лариса змінила тему:

– А може, доведеться оплатити вартість картин?

– Це ще не найгірше!

– Я поверну! Мій чоловік передав гроші з Америки.

– Та і я щось маю і міг би відшкодувати...

– Можемо розділити цю суму навпіл. Я недогледіла, коли кинулась до потяга, а ти – коли кинувся мене рятувати...

Стало зовсім холодно. Олександр і Лариса щільніше притулилися одне до одного, обоє міцно тримаючись за пакунок з картинами.

– Звичайно, без роботи у фундації і ти, і я проживемо. Платять триста доларів, а крові п’ють на всю тисячу. Але, працюючи тут, ми маємо значно більше можливостей шукати нашу істину. І тому прикро було б вилетіти звідти саме зараз.

Чеканчук мовчки стиснув лікоть Лариси. Він був вражений: тільки-но подумав те саме, що й вона.

– А це, вочевидь, за нами.

На брудній привокзальній площі з’явився довжелезний «Лінкольн» кольору металік.

– Тримай речі, я помахаю йому, тільки добре тримай!

«Лінкольн» під’їхав прямо до входу у вокзал з боку площі, як і домовлялись, і з нього виліз кучерявий квадратовий чоловічок, що цілком виправдовував своє прізвище.

– Заочно ми з вами вже знайомі, радий познайомитись особисто. Сідайте в машину. Куди ви хочете? На заднє сидіння чи на середнє? Я купував саме таку тачку, щоб не садити поряд маму і дружину!

Кубов їде на шаленій швидкості, яка заборонена не лише в Україні, а й десь у Німеччині. Навіть не пригальмовує біля постів ДАІ, та його ніхто не чіпає, хоча він не дотримується ніяких правил, подекуди заїжджаючи на протилежний бік траси, і нечасті авта налякано сахаються від довжелезного «Лінкольна».

– Ото була б бездарна загибель, якби ми раптом врізалися в якийсь стовп або зіткнулися з вантажівкою, – прошепотіла Лариса і Чеканчук знову стиснув її руку на знак того, що він щойно подумав те саме.

Але доїхали. В’їхали на Кубове подвір’я.

– Ось моя халупка, – вдавано недбало каже Кубов, – відчиняючи дверцята своєї «тачки». «Халупка» і правда справляє враження. Не менше чотирьох поверхів, але, здається, ведуться роботи по надбудові п’ятого. На подвір’ї по дорозі до входу по обидва боки від вимощеної алеї ростуть сріблясті ялинки.

– Як біля Кремлівської стіни, – каже Чеканчук.

– А пальми у вас не ростуть? – питає Лариса.

– І ці дуже ніжні, – поскаржився Кубов, – не хочуть приживатися. Вже треті міняю.

Чеканчук згадав, як по закінченні стажування у Лондоні складав іспит і мав продемонструвати відмінне знання пам’ятки по роботі з багатіями. Ці знання стали в пригоді зараз:

– Мені доводилося жити у Великій Британії, але там і у лордів нема таких будинків.

– А я бувала у Франції і теж можу вам сказати, що й будинок маркіза Шеверні значно скромніший.

– А покійна Мар’яна казала, що не бачила такого й у Сполучених Штатах. Ось, подивіться з цього боку!

З того боку гостям б’є в очі суцільна, на два поверхи, скляна стіна зимового саду з різнокольоровою підсвіткою.

– Там є й пальми, – каже Кубов. – Сама тільки система калориферного підігріву коштувала мені двісті вісімдесят тисяч. Але чого не зробиш для того, щоб у домі було зелено? Мама дуже любить домашні рослини. Вона завжди тримала їх повне підвіконня. Ще коли ми з нею жили на квартирі.

Увійшли в дім. Кубов каже, що не знав, чи одну їм кімнату на двох, чи дві, і тому приготував дві. Хочете душ з дороги? Будь ласка. Але можна й затопити сауну. А за півгодини просимо до столу.

Пройшовши великі зали з безглуздими ромбовидними вікнами і сервантами з кришталем, гості Кубова потрапили до їдальні. Краби, кальмари, шпроти, паштети, оселедні, ковбаси і шинки, а також соління і свіжі фрукти щільно заповнюють великий стіл, накритий на чотири персони. З ними сідає матінка Кубова Вікторія Микитівна в оксамитовому халаті з золотими китицям і від того нема ніякого спасу. Втім, очевидно, від того є певна користь, бо стара жінка кидає люті погляди, коли Кубов черговий раз береться за пляшку. Можливо, він не напився до стану тяжкого сп’яніння саме через присутність матінки, яка, між іншим, розповіла, що знала Толю Сумцова дуже давно. Колись вони з Колею жили на квартирі у батьків Толі. Толя вчився в Києві, а потім жив там по тому, як вивчився. Згодом грав в оркестрі у області, де й одружився з Мариною. А потім повернувся сюди. Вже років десять тому. Марина поїхала назад до себе в область із дочкою. Казала: сил моїх більше нема тут жити! Хороша була жінка, вона приїздила до нього на похорон. Дуже плакала. А Анатолій почав жити з Танькою. Її син учився в музичній школі. Тихий такий хлопчик, замріяний, чемний. Від кого тільки вона його народила? Танька нетутешня, вона до нас приїхала, бо отримала тут хатку у спадок. Помер старий самотній Тущенко, а то був якийсь її родич. А сама вона чи з Гірничого, чи ще звідкись. Вона іноді туди їздить.

– А, може, з Комбінатного?

– Може. І зараз вона зникла. Мабуть, переховується у своїх родичів.

– Моя мама все знає, що коїться у Над’ярній, – з ніжністю каже Кубов, – хоча вже п’ять років, як ми живемо тут, і все нам сюди возять і на базар можна не ходити. А мама все одно спілкується з людьми, серед яких виросла і знає все про те, хто з ким живе.

– А що ж мені, як твоїй дружині, тільки й цікавитись, з ким живе Клавдія Шифер, або ще ця, особливо безстижа, як її?.. Ну як її?.. – Вікторія Микитівна ніяк не згадає імені особливо безсоромної знаменитості, а Лариса підказує їй, що всі знаменитості зараз курви, чим викликала у Кубової матері напад симпатії:

– Їжте ікорку, це зерниста! Бачите, зерна одне в одне! Не знаю, як ви, а я паюсної терпіти не можу і в рот не беру! То не ікра, а якась розмазня! І пахне болотом!

Після вечері Кубов запросив гостей до бару в кабінеті, де крім кількох комп’ютерів, шкіряних крісел і бронзових нагих жінок стоїть апарат гарячих напоїв, які зазвичай встановлюють у магазинах чи установах: при натискуванні різноманітних клавіш видає каву, шоколад або чай з молоком чи без, з цукром або без нього.

– На чому ви заробили гроші, Колю? – спитала Лариса. Чеканчук смикнув її за рукава. Інструкція по роботі з »багатіями не містила такого пункту, навіть навпаки.

– На металах, а на чому ж іще? – чесно відповідає Кубов. – Гроші валяються під ногами, тільки не всі вміють за ними нагинатися! Ви хоча б знаєте, скільки верстатів проржавіло, коли розвалився Союз? Я й покійному Анатолію казав: іди до мене, через пару років прибудуєш до свого доміка кімнаток п’ять-шість, купиш білий рояль, будеш грати для краль! Не схотів. Казав, а хто ж буде вчити музиці дітей? І правда, хто тепер буде вчити музиці дітей? Мій балбес, крім нього, більш ні в кого вчитатися не буде.

– Що ж відомо про те, хто його вбив?

– Люди кажуть, це Танька. Вона зникла. Її шукають за підозрою в убивстві, розіслали по області плакати, знаєте, їх розшукує міліція.

— Вона так його ревнувала?

– А хто їх, тих баб, знає? Іноді воно й не любов і не ревнощі, аби на своєму поставити... Але слідчий з району, молодий хлопець, я його знаю, я всіх у міліції знаю, то він каже, що то навряд чи Танька. Не розуміється чоловік у жіночій психології.

Гості докладно розповіли Кубову про загибель Мар’яни. Чи не могла її вбити та сама Танька? Вистежити і скинута на рейки.

Кубов почухав кучеряву потилицю.

– Я сам не чув, але мама мені розповідала, що Танька, як нап’ється, кричала і не раз щось типу: уб’ю паскуду! Хай тільки сунеться сюди! Сина вкрала! Чоловіка вкрала!

– Невже Мар’яна вкрала її сина? Вона, навпаки, влаштувала хлопчика в дуже хороший заклад!

– Їй те саме й говорили. А вона своє: уб’ю! Вкрала! Я Анатолія любив, хоч він був і безтолковий, земля йому пухом.

– Але чи хтось бачив Таньку у вашому місті, коли загинула Мар’яна?