Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

– Дай їй ковбаси. В нас лишилось з дороги.

Риженко кидає тій істоті шматики ковбаси, вона з’їдає їх і тихо йде геть, більше не випробовуючи долі.

– Ти можеш собі уявити Мар’яну на цій станції, в такому товаристві...

– Щоб вона отак сиділа і чекала невідомо якого транспорту... ні, не можу. Їй би з келихом на вернісажі, або на якійсь високій кафедрі з промовою.

– Або принаймні з візочком у міжнародному аеропорті...

– Бідна, як вона витримувала тут...

– Усе це мало так дратувати її!

– Вона дуже не любила соціальних проблем...

– Так, вона була переконана, що соціальні проблеми виникають виключно для людей слабких, убогих духом і бездарних.

– Інша справа, проблеми естетичні, есхатологічні, або, на крайній випадок, екзистенційні. Вона просто ненавиділа тих бабусь, що тягнуть руки, просять: дитино, дай на кусник хліба... Я не раз від неї чула: самі винні. А одного разу: хоч би не дожити!..

– Ну от, і не дожила...

Не пройшло й двох холодних годин у товаристві облізлих голодних собак і таких же людей, як з’явився чоловік із транспортом і повіз їх за маршрутом. І було багато божевільної їзди по розбитих дорогах, і всі пошарпані юнацькі мистецькі заклади, що отримали підтримку GIFTED CHILD INTERNATIONAL, були дуже схожі одне на одне. І всі особливо обдаровані діти, що отримали індивідуальні гранти, були з якимись особливо жахливими хворобами, ніби природа давала талант тільки як компенсацію за нестачу норми.

За два з половиною дні Лариса з Риженком об’їхали вісім населених пунктів. Ночували у місцевих жителів, і люди думали, що вони є подружжям із Канади, що виявляє індивідуальну благочинність. І тільки-но вони виходили з приміщення чергової мистецької школи, їх оточували діти без мистецьких обдарувань і мовчки йшли за ними до їхнього автобусика – а раптом, хоча б одному з них, видадуть коробочку примхливої форми, загорнену в зірчастий папір, оздоблену кучерявими бантиками.

Надвечір третього дня вони приїхали в Новожахів. Це був останній пункт їхніх офіційних мандрів. Завтра вони вирушать до Комбінатного, але то вже по тому, як закінчать з подарунками.

Марія Василівна, директорка Новожахівської школи мистецтв, зустрічає їх, запрошує в кімнати для гостей. Ви ж переночуєте у нас, правда? Дякуємо за гостинність. Ось, розпишіться, для вас тридцять шість пакуночків. Ось, дві ваших коробки. Марія Василівна радісно посміхається, у неї щасливе обличчя. А Чеканчук казав, що вона зовсім зачухана. Нічого подібного. Нормальна жінка.

Ну все. Тепер ми можемо відпустити водія. Втім, може, він нас підвезе до Козової? У неї дім на околиці. А назад до вас ми вже пішки. Ви хіба ще не знаєте про нещастя з Козовою? Ні?

Марія Василівна розповідає, що невдовзі після смерті Мар’яни Миколаївни в Козових були люди з Києва, купили декілька картин Любоньки, добре розплатилися і поїхали. А потім всю ніч по тому Любоньці було особливо погано, її крутило і ламало, і вона кричала, і їй марився диявол. А на ранок на городі в Козових знайшли осквернену картину Любоньки – полотно, зідране з підрамника, де у намальованої Любонькою оголеної жінки в груди і в лоно було встромлено недопалки. Невропатолог із поліклініки, яка веде Любоньку, казала, що дівчинка дуже пов’язана зі своїми картинами, особливо з деякими з них, тому їй було так погано. Батьки Любоньки приходили до школи, просили дозволити подзвонити до вас у Київ. Марія Василівна дозволила, але у фундації двічі рішуче сказали, що всі питання будуть вирішувати тільки після Різдва.

Ото новина! А у нас є й подарунок для Любочки, і найдорожчий з усіх, що ми везли. Лариса спитала, чи вважають батьки Козові, що співробітники винні у тій жахливій пригоді, а Риженко спитав, чи викликали Козові міліцію. Марія Василівна відповіла, що міліції, наскільки вона знає, не викликали, бо ще не усвідомлюють матеріальної цінності картин своєї дочки, а на фундацію ображена сама Любонька – невже вони купували її картини, щоб із них хтось познущався? Мар’яна Миколаївна ніколи того не допустила б.

Домовились, що Риженко з Ларисою переночують у кімнаті для гостей у школі, а завтра вранці підуть до Козових. Марія Василівна видала їм ключі від кімнаток і ключі від вхідних дверей. Сказала, що вони можуть спокійно відпочивати завтра вранці: заняття у школі мистецтв починаються пізно.

Кімнатки для гостей несподівано дуже гарненькі. Вікна виходять у сад, темні штори гармонують з ліжниками, меблі скромні, проте чистенькі, крохмальна свіжа постіль. Але Лариса і Сашко спали погано не лише тому, що до пізнього вечора ретельно зіставляли викрадення і осквернення Любоньчиної картини, потоптаний вінок на платформі, зникнення тих картин, що їх везла Мар’яна, і ніяк не могли узгодити ці неймовірні події. Погано спалося ще й від зойків і дрібного тупоту у порожніх класах, ніби якісь божевільні карлики влаштували у темряві свій нечестивий бенкет.

– То миші, Ларо. Банальні миші. Або, в найгіршому випадку, щури. Скажи своєму шефу, щоб надіслав сюди у рамках допомоги обдарованим дітям порцію щурячої отрути. Коли, звичайно, тут нема міфічного скаженого щура, для якого щуряча отрута мов спеції до страви і який їсть за собою своє лайно.

А на ранок вони заснули і прокинулись пізно. А може, то не щури, а таки Новожахівська нечиста сила не давала їм спати вночі і заспокоїлась, коли у темряві грудневого ранку почали співати півні? Недарма це згубне місце назвали колись – місто Жахів. Недарма покійна Мар’яна, аби тільки не ночувати тут удруге, дременула звідси світ за очі і знайшла свою погибель. Встали по десятій. Було тихо. Ніхто не тупцював по підлозі порожніх класів, ніхто не сидів у капцях, і мишачих слідів також не було.

– Облиш, Ларисо. Ти мов курсистка, що верещить від мишей. Мишачої істини зараз не шукатимемо. Ходімо звідси. Збирай речі. Марія Василівна буде об одинадцятій.

Домовились, що Риженко піде до Козових сам. Щоб Лариса не викликала у хворої дівчинки непотрібних асоціацій зі співробітницею, яка не вберегла її картину від осквернення. Лариса лишилася з журналом і чашкою чаю в кафе з гучною назвою «Монмартр», а Риженко вирушив до Козових.

Його не було довго, і Ларисі набридло чекати. Риженко все не йшов. Їй набрид цей «Монмартр» – хто це здогадався так назвати кафе у Новожахові? Втім, що таке Монмартр? Якщо подумати, не більше, ніж пагорб, на якому здавна селяться люди. Скоро перша. А їм же ще до Комбінатного. Знову доведеться їхати в приватному авто... І тут Сашко з’явився з пакунком під пахвою. Він задоволений: операція Козова пройшла успішно. І саме тому, що Лариса з Чеканчуком дали йому дуже докладний звіт про свою попередню поїздку, не забувши навіть, здавалося б, другорядних деталей.

Отже, від самого початку батьки прийняли його непогано, але до Любоньки в залу не пускали. Та він зумів переконати їх у найкращих намірах фундації. Співробітників, які були в них минулого разу, пограбували, але вони не звернулися до міліції, бо тоді Козових могли би змусити платити податки з тих грошей, які вони отримали від фундації. Це дуже привернуло Козових до нього і вони пустили його до Любоньки. Він сказав дівчинці, що всяке бидло настільки заздрить їй, що навіть коїть злочини, аби їй нашкодити. Найбільше в житті люди заздрять не грошам і не славі, а обдаруванню. Любонька посміхнулася цим словам і він зрозумів, що таке вона могла чути від Мар’яни.

– А її доробок і справді грандіозний, навіть незважаючи на всі самоповторення.

– Ти, я бачу, щось уже отримав у подарунок.

Риженко зітхнув.

– Не отримав у подарунок, а придбав за власні гроші.

– За скільки?

– За те, що мені заплатив твій шеф за мою роботу на тебе.

– За сто умовних? Ти псуєш Вістові клієнта. Він більше п’ятдесяти платити не дозволяє.

– Але ж то портрет Мар’яни!

– Покажи!

– Покажу, звичайно. Але спочатку глянь на цей жахливий трофей, – і Риженко дістав зі свого портфеля пошкоджену «Муку жінки». Лариса сховала той шмат полотна, бо хлопець біля шинквасу почав прислухатися до їхніх розмов. І що то за люди, що сидять у кафе мало не півдня?

– Давай візьмемо в нього ще чогось, – сказала Лариса, і Риженко замовив по 50 коньяку. За успіх даного етапу пошуку істини.

– Ти адресу в Комбінатному не забув запитати?

– Не забув!.. Але давай спершу вип’ємо за мій перший досвід пошуку істини в польових, а не кабінетних умовах! То ви з Чеканчуком уже давно в цьому вирі.

Бармен приніс дві чарки коньяку і шоколадку.

– За мою покупку! – підняв чарку Риженко, розгорнув картину і поставив її на столику біля стіни. На портреті Мар’яна сиділа біля якогось столу на тлі вогню; в неї був інший колір очей і волосся, інша форма рук; її руки були чи то манірно, чи то хворобливо вигнуті, і на лівій був стилізовано великий перстень. А в правій – пензель. Її обличчя було негарне, хоча насправді Мар’яна була фотогенічною красунею. Але то була достеменна Мар’яна, незважаючи на одержиме перекривлене обличчя. І бармен, що обслуговував їх, сказав;

– Я пам’ятаю цю жінку. Вона теж довго сиділа тут. Очевидно, теж чекала маршрутку на Комбінатне о другій.

Завдяки несподіваній підказці бармена вони встигли на маршрутку, – а то б чекали до четвертої – і за годину були на знайомій до сліз Комбінатській залізничній станції, куди їх привезла маршрутка за три гривні. Перш ніж шукати Марію Підгубну, що жила на вулиці Маршальській, 12, вирішили знову підійти до тої диявольської платформи, де загинула Мар’яна, де зірвали й потоптали її поминальний вінок, де вкрали Любині картини, одну з яких так жахливо осквернили, а потім підкинули юній хворій художниці. Пішли по віадуку і ще на сходинках, які вели до тієї платформи, побачили шмат ряднини на стовпі, де був поминальний вінок. Їх охопив жах і якусь мить вони не знали, чи йти туди, чи бігти звідти, і завмерли на сходинках, а Лариса вчепилася за Риженкового рукава. Але потім каже:

– Ходімо, подивимось, що воно є. Шлях до істини, здається, йде через шизофренічну маячню.

– Або взагалі через пекло.

Чим ближче вони підходять до того ліхтаря, тим більше предмет на держаку для прапорця нагадує не ряднину, а шматок сирого м’яса. Але то таки ряднина, вірніше, полотно, яку Риженко знімає й подає Ларисі. То спотворена картина Любоньки Козової з її вогняного циклу «Стара жебрачка». З тих, що було вкрадено тут, на цій платформі, ввечері, 26 листопада цього року.

Вони сідають на розбиту лавку, пакують «Стару жебрачку» в целофановий пакет разом із «Мукою жінки».

– Давай ще якось замаскуємо твою картину, Сашику. Очевидно, людина із картиною під пахвою викликає у когось маніакальну лють.

Вони пакують Мар’янин портрет у Ларисину дорожню сумку, розкривши її на більший обсяг, ніж це потрібно для невеликої кількості її речей.

– Тут нам зараз треба не шукати всіляких Підгубних, а звернутися до міліції. Викласти усі факти – і про вінок, і про вкрадені картини, і... про все інше. Ці події пов’язані, тут уже немає сумніву! І з загибеллю Мар’яни все це також пов’язано, – тільки як? Якби обережно вистежити, щоб не налякати того маніакального злочинця, що ходить сюди, вочевидь, мало не щодня... Це точно не професіонал, це дилетант, а найшвидше – якийсь психопат! Але ж ми його не вистежимо, Ларисо, тим більше, тебе він уже знає! Це якби й правда міліція! Ну, то ходімо до міліції! Тим більше навіть Віст мені сказав не боятись звертатися до поліції, якщо це стосується правди про Мар’янину смерть. Але ж там нам скажуть, чому ви з Чеканчуком не звернулися із заявою про крадіжку картин минулого разу! Не звернулися тоді, зате звернулися тепер! А що, люди несуть відповідальність, якщо не заявили про крадіжку? А хто їх знає? Я ніколи не мав з ними справи і сподіваюсь не мати до кінця своїх днів.

І тут Риженку з Ларисою здалося, що міліції вони бояться ще більше, ніж тої психопатичної істоти, яка краде картини, паскудить їх і, цілком можливо, штовхнула на рейки Мар’яну Хрипович. Ще якби тут був Чеканчук. У нього більший досвід. Він їх непогано змалював у своїх «Вирваних роках». І з цими місцевими він познайомився, коли забирав Мар’яну. От якби він був тут. Але що ми робимо далі? Тут холодно!

Вони встали, пішли по коліях до станції. Сірий грудневий день почав чорніти. Скоро буде ніч. Сьогодні – 21 грудня. Завтра – 22, найкоротший день, найдовша ніч.

– Я пропоную, – сказав Риженко, – все-таки розшукати Марію Підгубну і відвідати її під виглядом, що ми хочемо переночувати у неї, хоча таємниця, можливо, й не там. Між іншим, мати Козова мені сказала, що її адреса є й на вокзалі. Жінка дуже бідує і всюди рекламує своє жалюгідне джерело прибутку.

– Гаразд. Нам треба ж десь переночувати. Сьогодні ми вже не поїдемо додому.

Вони зайшли до Комбінатського вокзалу з датою 1908 на фасаді, де було повно людей, що товклися біля кас, або сиділи чи лежали на смердючих лавках. Підійшли до жінки, що пропонувала пасажирам пресу. Переважно то були газети поганої поліграфії, де дівки тримали руками свої величезні цицьки. Вони запитали в тої жінки, чи не знає вона, де б можна було переночувати в їхньому місті – вони тут проїздом. Жінка відповіла, що може дати адресу, але десь тут був хлопчик, син хазяйки, він би їх і відвів до теплої чистої кімнати.

– Це на Маршальській? – запитав Риженко.

– Так! А ви вже бували там?

– Нам порадили.

– Ну й добре. А ось і Юра. Іди сюди, дитя! Цього вечора тобі пощастило!

У Лариси розв’язався шнурок на черевику і вона нахилилася зав’язати його. Ці шовкові шнурки – просто мука. Поки возили машиною, було все гаразд. А от почали ходити пішки, й почалися проблеми... Риженко зробив крок назустріч хлопцю років дванадцяти і приязно сказав йому:

– Ти хазяїн? Ну то скільки коштує твоя кімната?

– У нас всі умови, – завчено тарахкотить хлопець, – окрема кімната, велике ліжко, якщо треба – нагріємо теплу воду...

Лариса нарешті впоралася зі своїми шнурками. Підвелася і наблизилась до свого супутника, що розмовляє з хлопцем. Звичайний собі хлопець у старій курточці й розбитих черевиках. Чи вона десь бачила його? Та ні, здається не бачила. А він, коли раптом побачив Ларису, завмер і замовк. А потім рвучко кинувся до виходу в бік колій і миттєво зник.

– Куди ти, Юро!? – крикнув Риженко, але хлопець зник так хутко, ніби й не було його тут.

– Що ми тепер робимо? – питає Лариса у Риженка.

Риженко підійшов до дверцят із написом «Міліція» і запитав молоденького сержанта про хлопця Юру, що здає кімнати. Хто він, хто його мати. Нам би треба було переночувати тут, домовлялися з ним, а він зник на півслові.

– Ну то йдіть до них, – каже сержант, – Маршальська, 12. Це недалеко. А якщо над колією, то зовсім близько.

– А що то за квартира у них, там не притон?

– Та нє! Марія Підгубна, в неї дочка лежить паралізована і оцей Юра. А сама вона... – сержант гигикає, – рвані колготи де побачить, пере, запечатує у польські пакети і продає під базаром по гривні. Місцеві вже знають, не беруть, а приїжджі іноді куплять.

– То в неї безпечно?

– Як нема де ночувати, йдіть і ночуйте. В неї люди ночують і нічого ще не було.

– Дякую!

Їм добре пояснили, як шукати Маршальську і вони, незважаючи на темряву, швидко знайшли її. Кілька двоповерхових будиночків. Досить пошарпаних, проте симпатичних. Перед домом клумба і завмерлий зимовий фонтан.

– Нам потрібна квартира номер сім, – каже Риженко, – перший поверх, другий під’їзд.

– Хто там?

– Нам кімнату на ніч. На вокзалі сказали до вас.

Їм відчинила розпатлана підперезана жінка, запросила до передпокою, відчинила двері кімнати.

– Ось. Усі умови. Два ліжка. Чиста білизна. Можу дати теплої води помити ноги.

– І скільки?

– Як із двох, то по п’ять за койку.

– По п’ять гривень?

– Ну не копійок же! – зареготала жінка. – Тільки гроші зараз!

Риженко простяг їй десять гривень, які вона жадібно затисла в кулаці.

– Це тільки за одну ніч. І як передумаєте спати, вже не поверну!

– Ні, ми не передумаємо, Маріє, пробачте, як вас по батькові?

– Мене всі звуть просто Марія... Як буде треба в туалет – не стісняйтесь.

Риженко й Лариса сіли на заслане несвіжою білизною високе ліжко з металевими стовпчиками в головах і в ногах.

– Мар’яна розповідала, таке було в неї на Саперній слободі...

– Що робимо далі?

– Тут можна перемучитись одну ніч. Можна спати, не роздягаючись. Все одно краще, ніж на вокзалі, бо тут тепло, – Лариса скинула своє кокетливе пальто під леопард, поклала його на бильця ліжка.

– Так, центральне опалення, яке дивом працює, – Риженко також скинув свою куртку.

– І воду подають.

– Та й електрика, – Риженко вказав на слабку лампочку на стелі.

– А як щодо пошуку істини? Ми, таки ясно, забралися в саме лігво...

– Тільки все одно не все сходиться. Чому втік хлопець?

– Він впізнав мене. Впізнав жінку в леопардовому плащі, у якої він украв картини.

– Так, ти минулого разу їхала одягнена так само.

– Потепліло. Була зовсім зима і я витягла шубу. А потім сніг розтанув і я знову носила цей плащ. А тут завжди ще тепліше, ніж у Києві...

– Ну гаразд, він упізнав жінку, що стояла на тій платформі, на тій платформі – і чого вона приперлася туди? Шукати того, хто штовхнув на рейки її колєжанку... або, принаймні того, хто потоптав вінок.

– Але навіщо цей хлопець крав картини, топтав вінок, і...

– А хлопець, між іншим, симпатичний! Ні, я розумію, що він, як усе про те свідчить, накоїв щось страшне.

– Так, у всіх тих діях було щось психопатичне або... дитяче: кидати вінок, топтати його, тікати зараз. Я його, між іншим, не впізнала. Він міг собі спокійно вести нас сюди, ніби нічого не сталося.

– Але ж то дитина, а не досвідчений злочинець.

– Але ж навіщо він усе це робив – а схоже, всі ці дивні дії чинив він... Що він мав із цього? Що?

– Ти знаєш, – поволі вимовив Риженко, – пані Мар’яна могла дуже образити його. Могла чимось дуже глибоко зачепити затуркану дитину.

– Гаразд, вона могла сказати йому, що він смердючий шмаркач, що їхня кімната – тільки для шлюбної ночі бомжів.

– А воно, між іншим, так і є.

– Але все одно, щось подібне він уже міг чути і раніше, і від людей простіших, ніж гонориста Мар’яна, мир її праху...

– Ну гаразд, сказала вона йому щось особливо прикре, ну кинув він її на рейки!

– Так, узяв і кинув.

– Абсолютно правильно. Взяв і кинув. Але навіщо було красти картини Козової?

– Він зреагував на мене, тому що в мене, як і в неї, була зв’язка картин у такій же упаковці, як вони сьогодні загорнули портрет Мар’яни тобі.

– Але ж не робив спроби штовхати тебе!

– Поряд був Чеканчук. І, крім того, я його не ображала!

– Так хто ж його образив? Картини?

– Ти знаєш, у мене голова йде обертом, у мене все розбігається перед очима, і все одно нічого не можу зрозуміти. Так що ми робимо?

– Гадаю, якщо злочинець – той хлопець, Юра, так, його звуть Юра...

– Як і Мар’яниного сина...

– То нам особисто нічого не загрожує. Ми переночуємо тут, – якщо, звичайно, це можна назвати ночівлею, – і, можливо, хлопець зробить спробу повернутися сюди вночі, а ми тоді щось довідаємося.

– Добре, Сашику. Отже, шукаємо істину, як ти висловився, не кабінетним, а польовим методом.

– Це така некомфортна справа, – зітхнув Риженко, – лягаючи на друге, дерев’яне ліжко просто у взутті, – все-таки люди, яким ми возили гуманітарку, приймали нас трошки краще.

– А я спробую піти поспілкуватися з Марією – як жінка з жінкою.

Лариса вийшла на кухню, де Марія варила у бачку якесь сіре гарчір’я, помішуючи його дерев’яною палицею.

– Вам що? – непривітно буркнула хазяйка.

– Візьміть, будь ласка, в нас лишилося з дороги, а вам знадобиться, – Лариса простягла щось із гостинців, які їм надавали люди, що в них вони ночували під час роздачі подарунків.

– Ой, дякую, – посміхнулася Підгубна, – ви сідайте, відпочиньте. Вам, може, теплої води ноги помити? То я вам нагрію, тільки прокип’ячу оце!

– Та нічого, дякую. Завтра ми вже додому... Нелегко вам, я бачу, – (прості люди люблять, коли їм співчувають, – подумала Лариса).

– Ой нелегко! Ой нелегко! І чому мені одній стільки горя?

– Всім зараз нелегко. Але вам, я так бачу, зовсім тяжко!

– Ой! Ще як комбінат працював, то якось було! А тепер! Усі верстати поздавали на метал, а хто немає сил тягати, ті отак і сидять, як ми. А тут іще й в сім’ї ніякого просвітку. Дочка хвора, син ще малий.

– А де ваш син?

– Та десь ходить, скоро має бути. Я його на вокзал посилала підшукати на квартиру. Але ви вже є. Як когось раптом приведе, то буде незручно, бо вже люди живуть.

Не приведе, подумала Лариса і її погляд зупинився в кутку кухні, де в картонній коробці вовтузилося двоє цуценят.

– Ой, які гарненькі! – присіла навколішки Лариса і погладила песиків.

– Це Юра приніс їх сюди. Він у мене жалісливий хлопець, усіх хоче пригріти. І сестру Ліну дуже любить! Я б її, може, й до інтернату віддала, якби не він.

– А зараз ваша дочка вдома?

– А де ж їй бути? Лежить у сусідній кімнаті. Зараз даватиму їй їсти. Хоч би Юра прийшов, то погодував би її. І де він? От негідник.

Звичайно, негідник. Убив жінку. За те, що вона його обізвала чи нікчемою, чи ще якось. А може, вона образила його сестру? Серйозна причина для вбивства, нічого тут не скажеш.

– А ваша дочка у школі не вчилася?

– Яка школа? Яка школа? Вона лежача, її навіть на базар у неділю не можна вивести, щоб хоча б якась із неї користь... А йде на неї скільки! їсть, як мужик! А як білизну міняти! А прати ту білизну!

І розповіла Марія Підгубна Ларисі все своє нелегке життя. Працювала вона на комбінаті і мала мужа з комбінату, він був зав-цехом. У лакованих туфлях ходила, у пальті з норкою! Комбінат їм дав цю квартиру, а інші комбінатчани ще жили по бараках. І дочку назвали Ангеліна, щоб було у неї незвичайне життя, не таке, як у Таньок і Гальок. А того не вийшло. Завцехом відразу пішов від Марії, як тільки стало ясно, що Ліна безнадійно хвора. Хотів і квартиру забрати, але потім йому із новою дружиною дали в сусідньому домі. Тільки вже трикімнатну. Так і лишилися з інвалідкою Лінкою в цій квартирі. А колись тут ночував один командіровочний, то на пам’ять про нього Підгубна має Юру. Юра, звичайно, хороший хлопець, жалісливий, добрий і мечтательний. Іноді, буває, сяде біля Лінки і каже: Ангеліно, до мене сьогодні в магазині підходив один чоловік і казав: я чарівник, я зроблю твою сестру нормальною дівчинкою. Тільки нехай мати на тебе три дні не кричить. Ніби в Комбінатному буває якесь волшебство!

Життя ніколи не було, а зараз, коли комбінат не працює, то взагалі й не життя, і не смерть. Комбінатське начальство здає верстати на метал, а людям від того нічого не перепадає. Грошей нема, нічого нема. А на Лінку платять пенсію. Нещасні п’ятнадцять гривень, але щоб їх отримувати, треба щороку тягати оте нещастя до поліклініки аж до Новожахова, бо там наш район. І цієї осені в тій поліклініці ми зустріли одну жінку, вона свою теж привезла на комісію. А в неї теж така як, Лінка, тільки трохи краще сидить, вона у них на базарі могла просити, і їй подавали, добре подавали! Хворим дітям добре подають, особливо молоді жінки: думають, що відкупляться і в них таке не вродиться.

Так от, зустріла Підгубна ту жінку з дочкою, яка розповіла, що Люба останнім часом стала малювати картинки і продавати їх американцям. Вона так і казала Підгубній: приходь до нас, подивись, що Люба малює. А малює та Люба, треба вам сказати, таке, що і в страшному сні не примариться! Щось намаже яркими красками, а згори ще й олівцем. Але зараз у американців на таке мода, вони за таке платять аж по п’ятдесят їхніх зелених грошей!

Про це Марія розповіла сину Юрі і він цим загорівся: давай і собі такі картинки робити, а скажемо, що то наша хвора Ліна. Він іще їздив до Новожахова, хотів навідатись до них, його, правда, не пустили, то ходив до їхньої художеської школи, дивився на її картинки, а потім сказав: ми з Ліною теж таке намалюємо. Було б роботи. Він взагалі розумний хлопчик: послав матір дізнатися, коли та жінка, що купує картини для американців, знову приїде до Новожахова, і каже: коли вона буде ночувати в художеській школі, я пущу туди скаженого щура. Він таке вночі наробить, що ніхто там спати не зможе.

– А що таке скажений щур?

– Це такі щури, що живуть у покинутих їдальнях. Чим їх не годуй: чи щурячою отрутою, чи товченим склом, а їм воно тільки на користь...

І раптом із сусіднього приміщення лунають крики. То голос Риженка та ще якийсь жахливий голос. Лариса і Підгубна кидаються з кухні до коридорчика, що веде до іншої кімнати, тої, де сплять хазяї цього нещасного мешкання.

– Ларисо, тримай це і дай мені мила. Швидше! – Риженко простягає Ларисі платинові сережки з діамантами. Це ті, що носила покійна Мар’яна Хрипович до свого останнього дня.

–.Навіщо тобі мило? Де я тобі візьму?

Риженко стоїть на порозі кімнати, звідки йде жахливий сморід і лунає неперервний жалібний звук. У досить-таки великій кімнаті дуже тісно не стільки від меблів, як від шмаття, наваленого на підлозі, на спинках стільців і ліжок. В одному з ліжок головою до входу лежить хвора, її голови, власне, не видно, видно накриті брудною рядниною ноги та напружені кістляві руки. Риженко хапає одну з тих страшних рук і каже Ларисі:

– Дивись!

На пальці – золотий перстень із великим смарагдом.

– Що ви тут робите! Навіщо ви пішли до хворої дитини! Хто вам дозволяв?

– На вашій хворій дитині – крадені коштовності! Якщо ви не хочете тут міліції, дайте мила, щоб я зняв з неї перстень!

– Які крадені? Які крадені? То Юра їй подарував! їй врач сказав срібні сережки носити, щоб знімати судорогу. Їй наша медсестра проколола вуха. А Юра виграв сережки в шахмати у діда в сквері!

– Що ви таке кажете, Маріє? Ці сережки платинові, а не срібні, і ви це прекрасно знаєте! Дайте мила, щоб зняти перстень! Я краще їй палець відірву, ніж буду пиляти перстень! Ці прикраси ваш Юра зняв із мертвої!

– Сашику, не треба, заспокойся, я тут уже дещо знаю, все це дуже страшно. Маріє, дайте, будь ласка, мила чи вазеліну, – Лариса сідає на смердюче ліжко нещасної Ангеліни і, долаючи огиду, лагідно говорить з нею:

– Ти ж знаєш, ці прикраси не твої. Вони належали іншій жінці. Ніхто тобі нічого не зробить. Тільки віддай не своє. Дайте мила, Маріє, а то ми їй і справді зробимо боляче.

Підгубна зі стогоном дає Ларисі тюбик з вазеліном, Лариса змащує палець тої істоти і обережно знімає персня.

– А тепер скажи мені, Ангеліно, звідки в тебе ці прикраси?

– Вона не вміє говорити, – стогне Підгубна.

– Але ж ти можеш казати «так» чи «ні»?

Ангеліна киває.

– Отже, це Юра дав тобі їх?

Ліна заперечливо хитає головою.

– А хто? Хто? Вони в тебе давно?

– Ні.

– Тільки з кінця минулого місяця?

Ліна не розуміє.

– Недавно?

– Так.

– Ну а звідки?

Ангеліна щось напружується вимовити. Лариса сидить на краєчку її ліжка. Риженко стоїть поряд, гидливо відсторонюючи від себе руки, які вимазав слиною Ангеліни, поки виймав сережки з її вух, а Підгубна стоїть за спиною в Риженка і шепоче: чого не йде той Юра? Де він?

– Ангеліно, – повторює Лариса, – щоб не було гірше твоїй мамі, покажи, звідки в тебе сережки і перстень? Ти знаєш?

Ліна показує головою «так» і декілька разів намагається вимовити чотирискладове слово: у-а-И-а... у-а-И-а.

– Рукавичка? – вражено запитує Лариса, і хвора дівчина радісно киває головою: у-а-И-а! У-а-И-а!

– Вона любить казку про рукавичку, їй Юра її іноді читав, – каже Підгубна, – і в неї під подушкою лежить якась рукавичка. Ось вона! – Підгубна дістає з-під Ангеліниної подушки шкіряну рукавичку Мар’яни кольору marine.

— Ось вона, та рукавичка, яку ми тоді шукали в її помешканні в день сильного снігопаду, – каже Лариса.

– Але як вона потрапила сюди?

– Здається, я це зрозуміла... Зараз і ти зрозумієш. Маріє, де та картина, яку ви з Юрою хотіли продати жінці для американців?

– А можна десь помити руки? – питає Риженко.

Підгубна зі стогоном іде до кухні і дістає з-під столу дерев’яну дошку, грубо розфарбовану олійними фарбами. По безладному тлу кульковою ручкою незграбно намальовані будиночки, парканчики, чоловічки, прапорці...

– Це імітація Козової, – пояснює Лариса Риженку, – зараз розкажу більше.

Ангеліна знову кричить жалібно і нестямно. Крик ллється хвилями, поштовхами, ривками.

– Ну що кричиш, ніби рожаєш! Зараз дам тобі твою кашу. Нема Юрки, він би хоч погодував тебе, – каже Підгубна і суне до кухні, а переповнені моторошними враженнями шукачі істини йдуть до відведеної їм кімнати, за яку заплатили по п’ять гривень з носа. Лариса коротко переповідає Риженку розказане Підгубною. Кладе сережки до рукавички – останній машинальний жест Мар’яни – ховає рукавичку, перстень простягає Риженку.

– Тримай. Я знаю, що це твоє.

– А я й не знав, що ти в курсі.

– Мар’яна іноді любила похвалитися своїми успіхами... Тільки на які гроші ти міг студентом придбати таку річ?

– Украв у підстаркуватої тітоньки. Мені було вісімнадцять років.

– А сережки їй дарував Чеканчук, коли повернувся з золота.

– Вони могли бути твоїми, – зітхнув Риженко.

– Не треба про це. Життя назад не вернеш. Що будемо робити далі?

– Йдемо звідси геть. Нас попередили, що нам наші десять гривень не повернуть.

– Чому ти раптом поліз до тої кімнати?

Риженку просто набридло сидіти без діла у незатишній кімнаті, набридло, притуливши руки до обличчя, дивитися крізь темне вікно на мертву грудневу клумбу перед будинком, поки Лариса вела задушевну розмову з хазяйкою. І він вийшов з кімнати в темний коридор, угледів світло у щілині, відчинив двері й побачив ту кімнату, де все щойно відбулося. Перше, що впало йому у вічі, був знайомий жест жіночої руки. Вразила рука, повернута так, як це робить жінка, коли милується перснем на пальчику. О, який знайомий йому цей жіночий жест, однаковий і в розкішної красуні, й у нещасної недоумкуватої потвори!

Вони зібрали речі, яких, власне, й не розпаковували. Риженко подав Ларисі леопардове пальто. Лариса одягла берета, підмалювала губи, хоча зараз це не мало ніякого значення. Зараз тільки восьма. Ми можемо встигнути на електричку до Червоних Криниць. Можна зійти у Дружбонародівці, заїхати до Кубова, і він прийме нас з усім шиком. А можна їхати далі, до Червоних Криниць. Там теж велика станція. Може, вночі йтиме поїзд на Київ.

– А як бути з хлопцем? З убивцею?

– Зараз я напишу йому записку. Якщо він вернеться сюди.

Вони вийшли в коридор, а Підгубна вже закінчила годувати Ангеліну.

– Ми йдемо, Маріє. Ні, ми не просимо назад гроші за ночівлю. Хай вони будуть вам. Мені дуже шкода, що я не дослухала вашу розповідь. Особливо цікаво, як Юра упіймав скаженого щура, як його доніс до мистецької школи.

– Він його упіймав у комбінатській їдальні, а довіз у літровій банці з капроновою кришкою.