Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

– Ні, не прийде, – твердо відповів він. Настільки твердо, що сумнівів не могло бути.

А невдовзі по тому – справа була влітку, на канікулах, – вони поїхали в Бобринець, нудне маленьке місто, яке було цікаве тільки тим, що на них чекала порожня квартира якихось знайомих, і вони кілька днів жили разом і вели спільне господарство. І вона чіпляла перстень на різні пальчики, і вигинала руку, милуючись тим, як сяють камінці, і догоджала йому, і зазирала йому у вічі, і навіть випрала його шкарпетки. Невже жінку завжди можна купити, – думав він, – а якщо котрась не продається, значить, мало, мало, мало їй запропоновано, а даси більше, то й матимеш її тиху та божу, а потім час минеться, вона знову стане стервою, і потрібна буде нова подачка!

Але нової подачки не було. Він знав: не треба гнівити Бога. Хоча стареча забудькуватість тьоті Тали відкривала великий простір для аналогічних дій. І згодом він подумки вибачав людям дрібні крадіжки – хто знає, що штовхає до цього? Тьотя Тала померла. Скринька з коштовностями дісталася його мамі, яка була байдужа до жіночих прикрас. Коли він через кілька років по тому одружився, мама подарувала його дружині Люді оксамитову стрічку з камеєю. Люда придбала сукню з декольте спеціально для того, щоб був ансамбль з коштовною прикрасою, але одягти усе це не було жодної нагоди. Жінка, якій не пасують діаманти, – іронічно характеризували Люду і Мар’яна Хрипович, і Лариса Лавриненко.

А тоді, коли вони з Мар’яною черговий раз посварилися назавжди, вона кинула йому у вічі ту каблучку, яка залетіла під стіл, і він ліг на підлогу і довго нишпорив під столом, і витяг її звідти, і простяг Мар’яні, і сказав, що вона може викинути його подарунок куди завгодно, хай тільки не повертає, бо якщо він щось дарує, то назад не відбирає. Так, він цілком може уявити собі, що одного дня кохатиме іншу жінку, але дарувати вдруге те, що одного разу дарував, – це все одно, що двічі вжити ті самі рядки в іншому вірші. Він тоді натхненно римував, і порівняння з поезією несподівано зворушило Мар’яну до сліз і вона сказала, що назавжди збереже пам’ять про їхнє кохання – як найпоетичнішу сторінку свого життя.

Відтоді смарагд тітоньки Тали ніби приріс до безіменного пальця її лівої руки, і коли згодом у своїх численних інтерв’ю, говорячи про свою приналежність до княжих родів, вона не забувала ефектно вимахувати перед фото-, кіно– чи відеокамерами лівою рукою, щоб підкреслити свою блакитну кров наявністю фамільних коштовностей. А він щоразу впізнавав свій перстень на пальці Мар’яни з відчуттям гріховної гордині.

І тоді, коли він бачив Мар’яну востаннє, смарагд на її лівій руці востаннє підморгнув йому. То було на дні народження у Стопченка. Мар’яна з Вістом сиділи навпроти нього. У Біста була на краватці шпилька із зеленим камінцем, схожим на той, але то була фальшивка. І Риженко тоді подумав, чи той американець дарував коштовні прикраси коханій жінці, якою – це було видно неозброєним оком – вельми пишався. Чи тільки вісімнадцятилітній юнак міг учинити таке скаженство? І де вона тепер, та каблучка зі смарагдом? Невже її розтрощило потягом, а камінь випав на брудні шпали? О Господи, який страшний кінець і людей, і речей!

Він попросив дозволу зателефонувати з редакції, набрав номер Лариси. Її не було вдома. Син Ярослав промукав, що вона повезла в газету некролог. Шкода, йому хотілося поговорити з нею. Крім того, вона спілкується з цим дикуватим Чеканчуком, який учора повернувся з того населеного пункту, де загинула Мар’яна. Може, в нього можна було б делікатно вияснити, хоча, власне, що?

Ввечері Лариса передзвонила сама. Повідомила, що прощання й похорон завтра, він уже знав про це. Також Лариса розповіла про повідомлення на домашньому телефоні Мар’яни. Такий самий меседж зберігався в електронній скринці її комп’ютера в офісі Фундації. Це вже цікаво! Жила з престижним елітним Вістом, і паралельно стрибала в гречку з якимось банальним провінціалом – навряд чи то якийсь місцевий міліонер! А сама кричала на всю Україну, що кохання відживає своє, сприймати його всерйоз можуть тільки недоумки! Ти ж пам’ятаєш її колонку «Нема любові»? — між іншим, у тій самій газеті, для якої ти набазграв свій некролог. А її ток-шоу по телебаченню!

Так, Риженко добре пам’ятав той період Мар’яниного життя, коли вона протягом року чи двох збурювала засоби масової інформації наукоподібними обґрунтуваннями того, що велика любов може бути продуктом виключно великого неблагополуччя, чим і створила собі всенародну популярність. Їй писали гнівні листи, їй погрожували як особі, що посягнула на святині – як українського народу, так і наднаціональні. Але тепер її всі знали, оту підкреслено добре одягнену пані, яка намагалася переконати всіх, що в стабільному матеріально благополучному суспільстві любові нема та й годі. Можна надривно чекати його з війни, з в’язниці чи з винного магазину. Але коли зникають всі джерела бід, зникає й кохання. Лишається тільки його імітація. Її виступи по телебаченню обговорювали прості люди в метро і електричках, міркуючи, чому та пані стала такою: чого недобрала, чого перебрала в своєму житті?

А наступного дня був похорон. Тихо грала жалобна мелодія. Мар’яна лежала у відкритій труні гарна, як спляча красуня. Її розкішне волосся накрутили в кучері, чого вона ніколи не робила, і розклали по подушці. Подряпину на лобі майстерно замазали, підфарбували вії та вилиці. І руки її, одягнені в чорні рукавички, лежали на грудях, наче по них не проїхав багатотонний товарняк. Батько Мар’яни, з яким вона не спілкувалася кілька років – не сварилася, просто не було нагоди, – стояв біля труни і скрушно хитав головою. Поряд з ним стояв Джордж Молданські й з цікавістю оглядав натовп. У нього була класична жалобна пов’язка на рукаві. Така ж ритуальна пов’язка була й на руці в Роджера Біста. Він стояв подалі від труни з групою співробітників і скорботно сякався в чорний носовичок. Там же, поряд з Олександром Чеканчуком, стояла й Лариса Лавриненко, заплакана, з розвезеною по обличчю косметикою, одначе горда тим, що затесалася до ще недавно недосяжних кіл. А Олександр Риженко був поміж тих, хто підходив до труни, клав квіти, і, трошки постоявши у мовчанні, відходив на задній план. Він схилився над Мар’яною і дивився в обличчя, яке колись пристрасно цілував, – мабуть, відтоді на цих щоках і вустах змінилися всі клітини. Так само, як і на його щоках і вустах. Звідки тоді ця пам’ять про поцілунки на морозі, і про юні обвітрені губи, і про кров на її губах, смак якої він пам’ятатиме і в свою останню хвилину? О, ті юні шаленства! Риженко обережно торкнувся рук у чорних рукавичках – було б дивно, якби він щось намацав на її лівій руці, яка за звичаєм у небіжчиці має бути під правою. Навіть, якщо випадково щось і лишилося на її руці, ті, хто прибирали її, дали б раду тим золотим уламкам... Та що те золото, як загублено життя?.. І все-таки, де він, той його дарунок? І сережок в її вухах теж немає. От про сережки він і поговорить з Ларисою! Це нейтральна річ, не він їх дарував Мар’яні, можливо, вона сама їх собі купила на якийсь із гонорарів. Тим більше вранці, ідучи сюди, він купив газети з некрологами, встиг їх проглянути і добре запам’ятав слова з тексту Лариси Лавриненко «Талант вибирати таланти»: «Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом...»

Риженко поклав до труни дві жовті троянди і відійшов, даючи місце іншим. Натовп рушає до виходу. Пливе труна, ті, хто йдуть попереду, рясно кидають додолу гвоздики і троянди. На вулиці мокрий сніг. Сіре небо чіпляє верхні поверхи будинків.

– Прошу до автобусів, – гучно наказав розпорядник, високий стрункий чоловік зі значком «Київська ритуальна служба», – родичі – в перший автобус, друзі та знайомі – в другий і третій.

Родичів було всього два чоловіки – батько й син, які, здається, так і не відновили давнє знайомство. Джордж у натовпі раптом по-дитячому схопився за руку Біста, єдиного чоловіка, що вділяв йому увагу по приїзді до рідного міста. В першому автобусі разом з труною опинився тільки старий батько. Потім туди сіли інші люди.

Автобус покружляв по центру, а потім рушив по Брест-Литовському проспекту.

– На Берківці? – запитав Риженко. Йому ствердно кивнули. – Не на Байковому, – подумав він.

Мар’яну ховали поряд з її матір’ю. Біля розритої могили батько розридався. Його підтримують під обидві руки, коли труну опускають. Летить мокрий сніг. Усі схлипують, дехто плаче: всі ми там будемо; он уже скільки тих, кого ми добре знали, вже там.

Після цвинтаря людей повезли на поминальний обід у ресторан. Стіл для співробітників фундації накрили окремо. Туди ж посадили Джорджа Молданського і Мар’яниного батька.

– Вона ні в чому не хотіла поступатися! ні в чому! А я так хотів ніжності й тепла, – то Джері Біст після чарки виливав душу Чеканчукові. З його відвертостей Сашко зрозумів, що зовнішня іпостась Мар’яни дуже імпонувала керівникові Центральної Філії. Всі заздрили, що він з’являється на людях з такою гарною й обізнаною жінкою. Разом з тим, та складова їхніх стосунків, що була закрита від людського ока, не завжди тішила американця. В нього навіть виникала думка припинити стосунки з Мар’яною. Але вона надзвичайно задовольняла його як співробітниця, то що за атмосфера була б в офісі після розриву? Він навіть консультувався по телефону з психологом у Лондоні, і той порадив, якщо є така можливість, в інтересах ефективності роботи фундації продовжувати стосунки з Мар’яною. А Мар’яна принципово й уперто не давала йому того, чого йому так хотілося від жінки. Адже йому вже сорок три, він хоче одружитися й мати дитину. У нього майже виплачений дім у Детройті, оздоблений зразками образотворчого і прикладного мистецтва обдарованих дітей усього світу. А Мар’яна кидала бідного Джері в провалля роздвоєності, чого впорядкована американська натура винести не могла. На людях з Мар’яною він був щасливий, наодинці з нею страждав, а коли лишався сам, не знав, що робити. І тут раптом повідомлення про смерть Мар’яни...

Олександр Чеканчук слухав Біста, ставив йому різні запитання, радив розібратися в глибинних мотивах своїх дій і подумав, що треба буде виставити босу рахунок за надані послуги психоаналітика. А Олександр Риженко, замість того, щоб відігріватися і від’їдатися після виснажливої акції, мав клопіт стежити за столом, за яким сиділи бістівці, щоб перехопити Ларису, поки та не піде додому, та ще й у товаристві Чеканчука.

Риженко недолюблював Чеканчука. Він завжди чемно вітався і тис йому руку, але намагався уникати занадто тісних контактів із тим їжакуватим хлопцем, який так пишався своєю близькістю до землі, підкріпленою дипломом геолога, а не якогось філософа, а також простим походженням. Чеканчук завжди підкреслював, що заробив собі квартиру в Києві, а не отримав у спадок, як деякі. Було б чим пишатися. Я народився тут, ти приїхав сюди, і я нічого не маю проти тебе. Чому ти щось маєш проти мене? І «Вирвані роки», на відміну від багатьох, Риженко не вважав Геніальною річчю. Матеріал, і правда, вражає, але стилістика й узагальнення не є кращими зразками красного письменства. Навіть за вкраїнськими мірками. Описати те, що було, – невелика заслуга перед літературою. Ти спробуй напиши про те, чого не було!..

Але Лариса, розпрощавшись з Вістом, суне до виходу з ресторану, тримаючи під руку цього золотошукача. Та Риженко занадто довго чекав, він не буде відступати.

Під час поминок референт Тетяна, що залишилась чергувати в офісі, повідомила Біста через його мобільний телефон, що дзвонили з Новожахова батьки Козові. Дівчинці краще. Нібито відпала необхідність у терміновому виїзді Лариси Лавриненко на об’єкт номер один. Але Лариса вирішила будь-що робити кар’єру у Фундації, адже в неї на руках п’ятнадцятирічний гицель Ярослав. Вона всю ніч студіювала медичну літературу і вичитала, що хвороба Літтля, від якої потерпає сердешна Любонька, дуже підступна. Лариса застерегла Біста, що загострення можливе в будь-яку хвилину, і абсолютно несподівано. Краще запропонувати їй забрати партію картин нібито для київських музеїв, а там буде видно. Біст дав зрозуміти Ларисі, що не зможе взяти її на Мар’янину посаду, не узгодивши низку питань з Лондонською філією. Але буде радий розпочати співробітництво з нею поки що на значно скромніших умовах, однак упевнений, що має в особі Лариси таку, яка ще краще розуміє завдання фонду, ніж Мар’яна. О, чи хтось зможе замінити Мар’яну, застогнала Лариса, це був рідкісний талант, рідкісний смак, рідкісне серце! Але Біст після дзвоника Тетяни витер рота і очі гігієнічною серветкою, просоченою рідиною із седуктивним ефектом, перестав шмаркатися в жилетку Чеканчука і став тим енергійним діловим Джері Вістом, до якого всі звикли. Він запевнив Ларису, що вона швидко розбереться з роботою у фонді, а потім поїде на стажування до Лондона... хоча найближчим часом таки треба буде їхати до Новожахова. Завтра вона може роздивитися документацію, вивчити кореспонденцію.

Чеканчук із задоволенням відзначив, що Біст із юним Молданським їдуть додому, зараз вони до Мар’яниної квартири не збираються, отже, вони спокійно можуть поїхати туди з Ларисою, як домовлялись раніше, пом’янути Мар’яну вузьким колом, поміркувати, чи в змозі вони розібратися в тому, що могло статися в ніч з 17 на 18 листопада. І все було б о’кей, але до них прилип цей пихатий Риженко.

Чеканчук недолюблював Риженка. В них ніколи не було конфліктів. І тексти Риженка – а Ол-др Риженко писав абсолютно про все – Чеканчук читав із задоволенням. Але мало що в цьому світі так дратувало толерантного Чеканчука, як просторікування Риженка про його коріння, про славний рід. Риженкова матінка, уроджена Гутовська, була з родини київських дворян, чи то мати, чи то бабуся якої бачила на власні очі Лесю Українку. Батько, Риженко-старший, обіймав посаду, але не був ординарним посадовцем. Він плекав у родині дух високої духовости, яку всотав ще в домі свого діда по материнській лінії, професора богослов’я Свирида Бруневича. Звідти, з тих джерел, з тих криниць спрагло пив духовне молоко нинішній світоч вкраїнської духовости Олександр Риженко. Ніби дітям водія й прибиральниці безнадійно закрито дорогу у світ високої культури!

Коли вони втрьох вийшли на вогку вулицю, що після п’яного очманіння від поминок здалася їм раєм, Риженко натякнув, що проведе Ларису, їм обом у центр, а пан Чеканчук може спокійно їхати на свою Оболонь. Чеканчук відповів, що в них з пані Ларисою зовсім інші плани, пан Риженко може не переживати за пані Ларису. А пані Лариса, яка не сприймає моменту неузгодженості обох Сашків, пропонує їхати до Мар’яни втрьох. Згадати євроакцію «Інтелектуали за свободу», де вони так добре погуляли вчотирьох, пом’янути Мар’яну ще раз і поміркувати разом, чому загинула Мар’яна Ха, вірніше Мар’яна Ікс, і чи мають стосунок до її смерті її сережки та каблучка зі смарагдом. Бо ж одна голова – добре, дві – краще, а три – зовсім добре. Почувши про свій смарагд, Риженко погодився. Кінець кінцем той Чеканчук не такий уже й огидний. Тоді, на євроакції, вони, і правда, мали непоганий час. І Чеканчук подумав: а може, воно на краще, як вони з Ларисою не будуть зустрічатися віч-на-віч. Адже від тих давніх часів, коли в них був роман, вони перетиналися багато разів, і на людях трималися природно й невимушено. А наодинці не знали, що й сказати одне одному. Зараз модно не робити культ з минулого. Було – було, і за водою спливло. Колишні наречені, колишні подружжя запросто спілкуються і стають кращими друзями, ніж були в період любові. В них з Ларисою так не виходило. Бог з ним, з тим гордим собою Олександром Риженком, він, Олександр Чеканчук, також знає собі Ціну.

До Мар’яниної хати доїхали на таксі. На Хрещатику зайшли до Гастроному купити горілки, але Лариса попросила, щоб то був коньяк. На дверях Мар’яниного під’їзду полагодили кнопкову систему, але Лариса знала код. Піднялися на шостий поверх, і, долаючи непрошене моторошне відчуття, відімкнули темну квартиру. Чеканчук уже був тут позавчора, по дорозі він подумав, де можна буде сісти втрьох коло пляшки в тому суперєвро-мешканні, де Мар’яна рішуче ліквідувала кухню як елемент радянської жлобської субкультури. Але Лариса, яка зрідка допускалася до Мар’яниних апартаментів, знала, що диван-козетка посеред салону легко роз’їжджається на шість крісел навколо круглого столика регульованої висоти. Посеред того столика й поставили принесену пляшку. Коли Лариса вийшла до кабінету за склянками, побачила на телефоні новий меседж.

– Моя люба, чого ти мовчиш? У мене серце не на місці. Озвися, Мар’яно! – записався на автовідповідач хрипкуватий стурбований чоловічий голос.

Того вечора він грав у підземному переході на майдані Незалежності, і Паганіні звучав з таким надривом, ніби скрипаль вийшов на сцену, щоб зіграти востаннє у своєму житті. І смичок не торкав струн, і ноги не торкались землі. Перехожі, звичні до голодних музикантів і нездарих концертів, вражено зупинялися. Бо то була музика, що дає сили гідно померти, як немає сил гідно жити. Всі падіння і злети його сорокашестирічного існування пливли в кольоровому тумані перед його очима, і він не бачив своїх слухачів, деякі з яких навіть витирали сльози, і мало не всі кидали у футляр від скрипки монетки по 25 чи по 50 копійок. У нього вже давно набралося на квиток додому, а він все грав і грав, як, мабуть, грав тільки на дипломному концерті два десятки років тому. Тоді він був молодим, гарним і здоровим, але тоді також хотілося тільки одного: грати, грати, грати Паганіні, аж поки не прийде смерть. Хтось із невеличкої юрми слухачів гукнув, щоб він заграв «Мурку», хтось попросив заграти «Шербурзькі парасольки», і, можливо, іншим разом він би заграв, бо вмів імпровізувати на скрипці все, що завгодно. Але того вечора йому не хотілося жодної профанації. Він заграв 24-й найпронизливіший каприс і після останнього акорду вклонився мало не в ноги своїм випадковим слухачам. А коли підвів голову, побачив розкішну пані з рудуватим волоссям на комірі коротенької пухнастої шубки, і йому стало соромно, що він грав тут, у цьому брудному переході, а не на сцені Колонного залу. Він присів навпочіпки, став зсипати до кишень монети з футляра. Ті, хто слухав його, розійшлися, і тільки пані в шубці не йшла геть. І, коли він незграбно нахилявся до футляра, щоразу бачив поблизу її химерні черевички з трьома срібними пряжками по боках. А коли зібрався йти, підхопивши скрипку й рюкзачок, вона заговорила до нього:

– Ви дуже добре грали.

– Дякую вам...

– Ви дуже добре грали. Ви не з Києва, правда?

– Ні, а як ви здогадалися?

– Ви грали там, де нема ваших знайомих. А ви ще не дійшли до повного знецінення особистості.

– Дякую, дякую вам. У мене так давно не було слухачів.

– Ви з якої-небудь обласної філармонії?

– Тут ви трошки помилились. Я директор дитячої музичної школи. Втім, не знаю, чи збереглася там моя посада.

– І ви зберегли у провінції такий рівень?

– У нас іноді бувають дуже здібні учні. Нечасто, але заради них варто тримати рівень.

З підземного переходу вони піднялися на Хрещатик. У вечірньому повітрі блищали фіалкові зірочки морозного снігу. Скрипаль і жінка деякий час ішли поряд мовчки, а потім жінка раптово глянула йому в обличчя:

– Куди ви зараз?

Скрипаль глянув на годинник, який намагався продати сьогодні вранці на Сінному ринку. То був дуже хороший годинник. За нього ніхто не давав більше шести гривень, а цього б не вистачило й на квиток у загальному вагоні. Він і скрипку намагався продати, бо після виходу з лікарні опинився в тому неймовірно принизливому стані, коли нема на що доїхати додому, і, хоч помри, а ніхто ж не позичить на дорогу.

– Мені на донецький поїзд. Я спізнився. Але вночі йде пасажирський. Тепер я доїду – і він дзенькнув монетами в кишенях.

– Ходімте до мене. Я живу тут, поряд. Поїдете завтра. А цього вечора поговоримо про вас і про ваших учнів.

Морозний сніг, гучні люди навкруги і весь химерний Хрещатик гойднулися навколо нього і попливли проти годинникової стрілки.

– Ходімте. Чи на вас чекають завтра вранці?

– Ні, на мене не чекають завтра вранці...

Він рушив за цією жінкою, голодний, немитий неголений чоловік, що хилився від зимового вітру. Сьогодні вранці він вийшов зі смердючої столичної лікарні, де з нього видалили якісь непотрібні частини, де він мало не залишився назавжди. А там, куди треба їхати донецьким поїздом з пересадкою, на нього чекає музична школа, де померзли всі роялі і розкрали всі віолончелі, а також будиночок з сірої цегли і садочок над яром, де хазяйнує нелюба жінка, яка, одначе, тринадцять років тому невідомо від кого примудрилась народити Геніального хлопчика-музиканта, єдине, чому він живе з тією жінкою, а, може, й на світі взагалі. Ця жінка писала, що не має грошей їздити до нього, а гроші на зворотну дорогу передає через знайомого знайомих, якого він так і не дочекався. А тепер він іде по вечірньому Хрещатику за неймовірною жінкою в коротенькій шубці і дивиться, як дурень, на її впевнені стрункі ноги в химерних черевичках з трьома пряжками по боках. Куди вона веде його? Можливо, в якийсь притон, де його змусять грати для п’яної «малини», відберуть годинника, скрипку і ті гроші, що він їх заробив своєю грою... Жінка озирнулася:

– Я працюю у фундації підтримки обдарованих дітей України, – вона простягла йому візитівку.

– А в мене нема візитівки, а звуть мене Анатолій Сумцов і я, принаймні до хвороби, був директором провінційної музичної школи... А вас я, здається, бачив по телевізору. Тільки не як працівника цієї організації. Ви говорили в якомусь ток-шоу.

– Можливо. Раніше я багато виступала на телебаченні.

– Я рідко дивлюсь телевізор, хоча в провінції це єдина розвага. Але жінка, з якою я живу, практично не вимикає телевізора.

– Ось ми й прийшли, – вона натисла на клавіатуру на дверях під’їзду, а потім на кнопку ліфта.

Анатолій несміливо присів на круглий диван посеред салону, поклавши біля ніг свої речі, а вона налила йому чарку коньяку і зникла. Згодом повернулась в іншому вбранні й насмішкувато глянула на чарку, гадаючи, вочевидь, що недолугий провінціал випив єдиним духом коштовний напій, який годиться цідити протягом багатогодинної розмови. Але провінціал взагалі не торкався бурштинового напою.

– Послухайте, ви, мабуть, смертельно голодний!..

Та жінка не любила співчувати. Вона не любила людей, в яких життя склалося так, що їм потрібно співчувати. Вона затягла до себе цього неголеного скрипаля, який колись не зумів створити капітал зі свого таланту, бо відчула: в такого учителя має бути хоча б один непересічний учень, для якого ще не все втрачено. Її фах – знаходити алмази у лайні, витягати їх звідти і переправляти туди, де шліфують діаманти. Вона знайде чергову дитину, що не вміє витирати носа, але народилась із умінням тримати скрипку, відрядить її вчитися до Цюріха або до Кельна. Заради цього вона повечеряє з цим обдарованим невдахою, а потім постелить йому на підлозі в кабінеті. А завтра відрядить у дорогу.

– Чи можу я обтяжувати вас, пані? Не знаю, чи зможу віддячити вам.

Анатолій заради цієї жінки намагається правильно говорити по-українськи, в нього не завжди виходить зграбно.

– Пані, якщо вже ви запросили мене бути вашим гостем, а я був абсолютно не готовим бути гостем порядньої жінки зі столиці... І тому я наберуся нахабства...

– Що вам треба?

– У вашому помешканні, певно, є ванна кімната?

– Звичайно. Зараз, я дам вам рушника.

– Бо в моєму будинку в Дружбонародівці нема. Є літня лазня, а взимку треба гріти баки.

– В будинку, на слобідці, де я народилася і жила до 16 років, – є така в Києві Саперна слобода між Лисою і Чорною горами – було все так само, що й у вашій Дружбонародівці. Але я вибилася в інший світ, і досить-таки давно.

– Я щиро радий за вас. Але якби всі з дерев’яних будиночків без вигод вирушили на завоювання розкішних апартаментів, можливо, вам не вистачило б місця. Хтось має лишатися й там, де лишився я...

– Але не ті, в кого такий талант, як у вас.

– Але хто тоді навчить нотам геніальних хлопчиків з родин п’яниць і торгашів?

– Гаразд, цю розмову я продовжуватиму з вимитим мужчиною. Прошу вас, Анатолію.

Чи думав він, коли вранці стояв під розбитим душем у ненависній лікарні, даремно чекаючи теплої води, а потім безнадійно обтерся сухим рушником і натяг на себе невипраний одяг, в якому приїхав, а чисту білизну так і лишив у рюкзаку, чи думав він того дня вранці, що чекає на нього ввечері? Коли після годинного блаженства він виліз із ванни, його почастували печеною картоплею і чаєм з вершками:

– Саме це, здається, їла моя мама після операції. Вона, правда, невдовзі померла. Але з вами, я певна, все буде гаразд, згадаєш мої слова. Взагалі, я ніколи не опікувалася чоловіками, не складалося, проте я вже другий рік опікуюся обдарованими дітьми України, розкажи мені про своїх учнів, заради яких ти лишився у своїй Дружбонародівці.

І він розповідав їй, що були в нього і невикористані шанси, і нещасне кохання, і великі запої, але все минає, і поки ми живі, треба жити. Він став викладачем у музичній школі, полюбив дітей, серед яких траплялися ще кращі, ніж він. Декілька його учнів вступили до консерваторії, але славетним виконавцем не став ніхто. Він говорив про сина жінки, з якою жив, про його сині очі та незіпсуту душу, говорив про створене ним дитяче тріо «Амітьє», і вона пообіцяла одного дня неодмінно приїхати до Дружбонародівки. Так,– неодмінно, і записала, за якою адресою надіслати йому аплікаційні форми на підтримку, він неодмінно має заповнити ці папери, щоб вона могла працювати з його школою офіційно. А потім він грав для неї Паганіні, тільки для неї, але вже не так, як кілька годин тому. Мабуть, у тій кімнаті з картинами на стінах і великими вазами на підлозі, не було такої акустики, як у переході, і, крім того, тоді він був у повному відчаї і сам диявол водив його смичком.

– Не поминай всує ім’я диявола, – сказала вона і подарувала йому свою книгу «Диявол у світовій культурі», і він трепетно взяв книгу, обкладинку якої прикрашав чорний силует неголеного скрипаля, і сказав їй, що в будинку культури в їхньому райцентрі якось був книжковий ярмарок, і з українських книжок були тільки «Польові дослідження з українського сексу», які відразу розкупили вчительки з української мови, яким накинули години зі статевого виховання.

А потім вона розстелила матрац на підлозі кабінету, і його ложе простерлося від шафи до шафи з письмовим столом у головах. А потім він спав так солодко й міцно, як не спав, мабуть, рік, бо протягом кількох місяців до лікарні його мучили нічні болі, а потім, у лікарні, після операції, все було таким рипучим і смердючим, що не заснеш, тільки забудешся в химерному маренні. А серед ночі прокинувся, і поряд була Мар’яна, яка прийшла довідатись, чи добре йому спиться.

А вранці вони снідали разом за розсувним столиком, вона зварила собі каву, а йому чай. Вона вибачилась, і сказала, що тепер має виставити його зі своєї хати, бо поспішає до офісу фундації, але хай він не ображається, бо вона надала безкоштовно низку послуг, які коштують купу грошей.

– Яким нема ціни, – сказав він.

– Усьому є ціна, – рішуче не погодилась вона, – гроші – всезагальний еквівалент. Те, чого не купиш за гроші, можна купити за великі гроші.

А потім вони, сміючись, перерахували гроші, які він заробив у підземному переході, там було значно більше, ніж на квиток на поїзд плюс на автобус до Дружбонародівки. До того ж обидва водії автобуса його знають і можуть відвезти в борг. Вона обміняла його копійки на гривні, а монетки дзвінко зсипала до однієї з великих ваз, що стояли у вітальні на підлозі. Потім сказала йому, що вивчала вуличну музичну економіку: зазвичай, українські вуличні музики за 6-7 годин роботи заробляють 5-6 гривень, а в нього фантастично великий заробіток, таке буває тільки з тими, хто грає вперше. Вона одного разу грала в рулетку в казино, виграла дуже багато і відтоді не ризикує, бо певна, що тепер програє. Так і він не повинен більше грати на вулиці. Втім, якби він не грав цього разу, вони б не познайомились, а вона рада, що це відбулось.

Вони вийшли разом на ще темний зимовий Хрещатик і розпрощалися в сутерені, де зустрілися вчора. Він блукав Києвом з дивним гіркуватим почуттям, яке не можна було назвати щастям, але то не була вчорашня блювотна безнадія. Якби від нього не пахло неймовірними шампунями – його співмешканка Тетяна сказилася, коли побачила хоча б десяту частину того, що стоїть на поличках в її ванній – і якби він не відчував блаженство добре вимитої людини після тривалих липких поневірянь по лікарняних ліжках, він би думав, що йому наснився сон, несподіваний хороший сон з давно забутим еротичним епізодом.

Лариса повернулась до вітальні. Розставила склянки на столику. Запалила свічку, вимкнула люстру. Вікно Мар’яниної вітальні, що виходить на Хрещатик, з чорного стало їдко-неоновим. Чеканчук розлив коньяк, всі троє мовчки випили. «А я й не уявляв що, коли ти нагорі, то Хрещатик внизу так тупо гуде», – подумав Риженко. Мокрий сніг став дощем і люті краплини застукали у вікно. Троє на шостому поверсі в чужому домі якоїсь миті водночас подумали: навіщо ми тут, і яке нам діло до чужих життєвих доріг? І раптом купа книжок у кабінеті зірвалася з полички і з гуркотом упала на підлогу. Всім стало моторошно, всі знов-таки в унісон здригнулися, а Риженко навіть перехрестився. Всі перезирнулися.

– Очевидно, то я, коли ходила за склянками, зачепила якусь із Мар’яниних книжкових пірамід, – пояснила Лариса.

– Її душа все-таки тут, а не там, у тому селищі, як воно називається? Металургійне?

– Комбінатне, яка тільки недоля занесла її туди!

– Пане Чеканчук! Ви знаєте, в такі хвилини завжди пригадуєш, коли бачив востаннє... Ми останнім часом мало бачились, тому й усі зустрічі добре запам’яталися... Так от, влітку ми бачились із нею на Прорізній, вона тоді несла під пахвою зразок малярства, в центрі якого була неймовірно виразна голова. І вона тоді говорила, що вас взяли на роботу саме тому, щоб вона менше їздила по відрядженнях. Чому все-таки того разу поїхала саме вона?

Чеканчук згадав свою останню сварку з Мар’яною. Йому до болю не хотілось говорити про конфлікти з небіжчицею. Їм легше, вони з нею розпрощалися по-хорошому, і він люто запитав:

– Це допит?

– Який ти нестерпний, Сашко, – це Лариса, – ми ж думали поговорити спокійно! Жоден з нас до кінця не вірить у нещасний випадок! І ти не віриш!