Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

То була його остання зустріч з Мар’яною. Життя директора Дружбонародівської музичної школи стало тихим, майже німим. Альоша поїхав – певне, що назавжди. Від нього прийшло два листи. Хлопчику добре, але самотньо, він дуже сумує за дядею Толею. Тріо «Амітье» розпалося. В домі тихо, в саду падає листя, оголюючи незібрані яблука. За Танькою він не тужить, іноді відчуваючи гостру насолоду від своєї самоти. Бере акорди, гортає книжки. Багато з тих книжок залишила в його домі колишня дружина. Колись давно вони з дочкою поїхали звідси. Не витримали Над’ярненського життя-буття. Дружина дуже хворіла, весь час ходила з перемотаним попереком і стелила собі окремо не тому, що не любила його, а через жіночу хворобу. А коли захворіла ще й дочка, обидві поїхали назад, в обласний центр, до тісної, проте теплої тещиної квартири, де колись вони тулились усі вчотирьох, коли він ще грав у обласному симфонічному оркестрі. Через рік після від’їзду дружини й дочки він зійшовся з Танькою.

А зараз Танька пустила до себе в хатку на околиці бездомного п’яницю Кешу. Але Кеша не задовольняв її, вона, бувало, ломилася до директора в дім, вимагала, щоб їй повернули сина, або, принаймні, закупили дрова на зиму.

Почалися осінні холоди. Вся Дружбонародівка здригається і тремтить від нестерпних осінніх дощів. У музичній школі тече дах і нема коштів на опалення. Учительки мало не щодня просять директора підняти його київські зв’язки і дістати хоча б якихось коштів на підтримку школи. Хай вона тільки приїде сюди знов, хай подивиться на цю школу, на ці класи та інструменти! Анатолій пояснює, що його київська знайома – співробітниця благодійного фонду, який не зобов’язаний допомагати регулярно, спасибі, що допомогли один раз. Але вчительки не відступаються. Особливо активна Зінаїда Андріївна, яка прямо у вічі каже директору: зуміли влаштувати свого пащенка, ще й як! Анатолій довго не наважувався знову турбувати Мар’яну, з якою не мав ніяких контактів від Альошиного від’їзду. Але після чергової делегації вчительок на чолі з бойовою Зінаїдою Андріївною написав листа до Києва, розуміючи всю безнадійність свого прохання. Невдовзі на школу прийшли по пошті аплікаційні форми фундації. З’явилася надія. І Зінаїда Андріївна розповіла усім, що знайома директора пава з Києва тепер привезе долари для них усіх.

«18 uransi zaidu do tebe, poidu toho samogo dnya uvecheri», з’явилось в електронній скриньці в комп’ютері Кубова на початку листопада. Отже, не залишиться на ніч. Що ж, значить, не залишиться... Анатолій вирішив уберегти Мар’яну від навали учительських скарг, подумав, що спробує прийняти її так, щоб її ніхто не бачив протягом її короткого перебування у Над’ярній. Кубов пообіцяв зустріти Мар’яну, завести до свого дому, а потім відвезти її знову на станцію. А своїм колегам сказав, що співробітниця фундації буде в їхніх краях проїздом, можливо, й не заїде до них.

А 17 ввечері Кубов заїхав до нього, щоб попередити: вона дзвонила на його мобільний, ніби їде зараз – за годину сідає на електричку в Комбінатному. Буде сьогодні ввечері. Він зустрічав її, але вона не приїхала. Було і сумно, й моторошно. Якби вона вирішила зникнути з його життя, вона просто зникла б, і не повідомляла, буцімто приїде.

Наступного дня його тягло зустріти електричку вранці, але він не зміг, бо був на роботі. А ввечері знову ходив на станцію і безнадійно вдивлявся в обличчя людей на платформі, і не бачив Мар’яни, і не знаходив собі місця. І наступного дня знову. Учительки у школі запитували, чи вже бачився він зі співробітницею фонду, і він відповідав: ні не бачився, а вони наступного дня знову питали і він роздратовано кричав Ні! Ні! Не бачився! Вона не приїздила! Він чекав на неї, а вона не приїхала! Облиште мене! Як же так, не приїхала! Ми ж заповнювали папери! А отак! Не приїхала! Можете їхати до Києва розбиратися, тільки облиште мене! На які! На які ми поїдемо до Києва? На ті, що ви нам платите? На них можна доїхати до Червоних Криниць і стати під церквою – її якраз перемонтували! А може, вона приїздила і дала гроші, а ви не кажете нам про них! Ну ви вже, Зінаїдо Андріївно, заговорилися! Як ви могли так подумати про Анатолія Трохимовича! Він стільки робить для школи! Він тільки не все може!

Він вийшов зі школи, тихо пішов до себе. Сутеніло, ішов дрібний дощ, під ногами чавкала огидна провінційна осіння каша. На горе чи на щастя він зустрів Мар’яну? Цієї весни він думав: на щастя, тільки на щастя. Схвильовано перечитував її листи, пригадував подробиці їхніх зустрічей. Коли він ішов з її дому наприкінці серпня, вона сказала йому: «Гадаю, ми ще побачимось. Я ще раз хочу постояти над яром». А потім вона не озивалася, і він мовчав, і йому чомусь здавалося, що вона шанує його за мовчання. То навіщо він турбував її, навіщо звертався до неї? Може, вона везла гроші для них. Так само, як дала готівку на те, щоб відрядити в дорогу Альошу, він ще розписувався за ті гроші на бланку її установи. А хтось дізнався, що вона везе гроші й убив її за них. Господи, куди це він? Проминув власний будинок! Настільки моторошно на душі. Він повернув на темний Над’ярний провулок, пішов до себе іншим шляхом. Увійшов на своє подвір’я крізь задню хвіртку. Пройшовся садом. Зупинився понад яром. Внизу миготять слабкі вогники Під’ярної. Біля цього урвища хотіла Мар’яна постояти ще раз. Тут і справді божевільно красиво. Шкодуєш, що не маєш крил.

Постоявши над яром, Анатолій пішов додому. Відімкнув дім, не вмикаючи світла. І в темряві пішов по кімнатах. Запалив свічку на фортеп’яно. Вони з Мар’яною палили свічки у цьому свічнику. Вперше після операції в нього виникло бажання випити. І не просто випити, а впитися насмерть. Але в домі горілки нема, а до крамниці довго йти. І тут він почув шум у темних сінцях. Ой, лихо, мабуть, це знову Танька. Тільки вона мала ключ від його дому.

Матінка Лариси Майя Гаврилівна з онуком Ярославом сиділи на кухні, пили чай і обговорювали причини загибелі Мар’яни Хрипович.

– Занадто пишалася собою. А людей зневажала. От Бог і покарав її за це, – виголошувала Майя Гаврилівна, яка ніколи не любила Мар’яни.

– Не Бог, а диявол. Вона з ним була запанібрата. І жартувала з ним, і кокетувала, і навіть книгу про нього написала. Він це терпів, терпів, а потім з’явився їй. Тому вона і кинулась на рейки, – висував свою версію Ярослав.

Майя Гаврилівна теж не боялась диявола і тому не приймала концепції онука:

– До чого тут диявол? Просто вона зависоко задирала носа і забагато крутила хвостом!

– Все правильно, ба! Якщо вона крутила хвостом, то, значить, хвіст у неї був! А ти кажеш, до чого тут диявол!

Відчинилися вхідні двері, в передпокої зазвучали голоси. Лариса повернулась додому не сама, отже, Майя Гаврилівна була позбавлена можливості виясняти стосунки з дочкою, чого з нетерпінням чекала весь день. Лариса привела з собою свого колишнього нареченого Сашка Чеканчука. Він змужнів і посивів, і йому сивина не пасує. Але чоловікам не годиться фарбувати волосся, тоді це не чоловіки, а напівбаби.

– Доброго вечора, Сашо. Ми дуже давно не бачилися з вами.

– Доброго вечора, Майю Гаврилівно. Ви чудово виглядаєте. Ви абсолютно не змінилися.

– А ви навчилися робити компліменти.

В двері подзвонили. То Риженко, третій учасник Групи Пошуку Істини. Лариса поспішає на кухню приготувати чаю і до чаю, а товариство запрошує до вітальні. До них відразу приєднуються Майя Гаврилівна з Ярославом зі своїми версіями загибелі Мар’яни Хрипович. Лариса приносить чайник, шпиняє сина, щоб той приніс чашки і щось до чаю.

– Ой, ну знову я! Я тобі гарсон?

Та сама люстра, і той самий трофейний сервіз у серванті, як він тільки не побився у їхній безладній оселі! Ті самі шпалери, тільки вигоріли. І та сама Майя Гаврилівна з черепаховими гребінцями, тільки поблякла, – думає Сашко Чеканчук.

Всі сідають навколо круглого столу, п’ють чай, їдять бутерброди і печиво, чекають на Анжелу.

– Шкода, що Мар’яни нема, – зітхає Ярослав, – хто тепер мене зробить мужчиною? Вона обіцяла мені цей подарунок до шістнадцятиріччя.

– От розпутна баба, царство їй небесне! – обурюється Майя Гаврилівна. – Таке говорити дитині!

– Ярославе, йшов би ти геть з-за столу! Таким, як ти, не місце серед порядних людей! – кричить Лариса.

– Пане Ярославе, ви, здається, таки ще не стали дорослим мужчиною, – каже Чеканчук, – бо дорослий мужчина ніколи не говорить на людях те, що жінка сказала йому наодинці. Це маленький хлопчик може ляпати про те, що йому казала доросла тьотя.

– А я і є маленький хлопчик, – басить Ярослав.

– А в нас розмова дорослих людей і: маленьким хлопчикам тут нема чого робити...

Знову дзвоник у двері. Це Анжела. Лариса допомагає їй стягти пальто, кладе на її стілець дві подушки. В Анжелки дуже високий верескливий голосок. Вона вітається з усіма, віддає Ларисі ключі, а Майї Гаврилівні простягає хризантему, яку хапає ворохобник Ярослав і суне її в чашки з чаєм усім присутнім по черзі.

– Як ви думаєте, Анжело, – запитує Майя Гаврилівна, – що сталося з Мар’яною? То був нещасний випадок чи вбивство?

– Це не має ніякого значення! – впевнено відповідає Анжела. – Це не принципово, чи вона впала, чи її хтось штовхнув. Головне, що вона не молилася. Не дякувала Бога за те, що мала все, чого хотіла.

– А ти дякуєш Бога, Анжело?

– За що? За те, що я страшна і покручена? Переді мною Бог завинив. Навіть, як дасть мені купу грошей, я не куплю собі того, що Мар’яна мала задурно. В неї все виходило! І вона запишалася!

– То, може, все в неї виходило не без допомоги диявола? – запитує Ярослав.

– З дияволом вона не загравала! – переконано твердить Анжела. – І про допомогу не просила! Вона була вся по той бік від усього, а так теж не можна.

– Вона відкривалась тобі, Анжело?

– Ні. Але покоївки багато бачать.

– А як ви познайомились з Мар’яною? – запитав Чеканчук.

– Вони жили поряд на Саперному полі, – відповіла Лариса.

– Так, – підтвердила Анжела, – і ще тоді, коли вона тільки вчилася в десятому класі, мені наснився такий сон про неї, що я зрозуміла: вона закінчить погано!

– А який сон? – жваво цікавиться Майя Гаврилівна.

Товариство за столом починає переповідати, що кому снилося двадцять років тому і що збулося, а що ні. І навіть Лариса, яка нібито є розумною жінкою, виявляє велику обізнаність у тлумаченні сновидінь, чим пишається.

Рідкісно бездарний вечір, – думає Риженко. – Якщо вчора ми щось з’ясували, то сьогодні суцільна втрата часу. Але встати й піти не виходить і він робить спробу перевести розмову з містично-потойбічних рейок на реальні, бо ж люди гинуть саме на таких.

– Анжело, вибачте, я трошки зміню тему. Можливо, вам випадково відомо, чи не зустрічалася покійна Мар’яна з кимось, крім американця Джері Біста?

– Якраз про американця я не знаю. Не було в неї ніякого американця! Але рік тому, так, то було в грудні, ще до нового року, в неї зупинявся мужчина. Я прибирала у ванні. А потім забирала дві подушки з підлоги в кабінеті.

І ми дуже любили на підлозі, – подумав Риженко.

– А потім, десь навесні, – белькотала Анжела, – у неї знову зупинявся мужчина, я думаю, той самий, він був із хлопчиком. Хлопчик спав у великому ліжку в спочивальні, а вони знову на підлозі в кабінеті. Хлопчик грав на скрипочці. І влітку перед осінню вони з’являлися. А більше їх не було. Це я точно знаю!

За вікном виє вітер. Гримлять ринви, здригаються шибки. Час додому. Риженко і Чеканчук, обидва, з жахом думають про необхідність проводити додому Анжелу.

– Наступне засідання Групи Пошуку Істини призначається в мене, – каже Риженко в передпокої.

– Гаразд, погоджується Лариса, – граблі з вікна навпроти ще стирчать?

– А куди вони подінуться?

– Всі ми нібито нікуди не подінемося, але раптом одного дня... Між іншим, ти пам’ятаєш, як рік тому ми приходили до тебе з Мар’яною?

– Це було два роки тому. Час біжить швидко, Ларисо...

Обидва Олександри й Анжела вийшли на вулицю, пішли вгору до великої магістралі, хоча Риженку вниз – він мешкає тут, поряд, на вулиці, де, перекрикуючи вітер, дзеленчать трамваї. Анжела хутко зникла, ніби розчинилася в темряві поміж вечірніх вуличних тіней. Риженко провів Чеканчука до зупинки тролейбуса в бік Майдану. Дорогою Чеканчук хотів розповісти Риженку про свої знахідки протягом дня, але вітер був таким сильним, що вони розпрощалися на зупинці, тільки-но підійшов тролейбус.

Чеканчук дістався додому по десятій. Поки відмикав оселю, чув за дверима часті телефонні сигнали. Увійшовши, відразу схопив трубку:

– Я слухаю!

– То Мар’яна загинула? – запитав незнайомий голос.

– Так! Кілька днів тому. Ви отримали моє послання?

– Отримав. І Анатолій теж загинув.

– Я прошу вибачення, я не знаю Анатолія.

– А він загинув. Декілька годин тому. Як стало темно.

Так. Анатолій Сумцов. Вулиця Над’ярна, 6. Селище міського типу Дружбонародівка.

– Я дуже вдячний, що ви мені подзвонили.

– Нема за що. А я вдячний, що ви нарешті озвалися. Може, познайомимось?

– Я Олександр Чеканчук. Колега Мар’яни Хрипович.

– Дуже приємно. Коля Кубов. Сусід Анатолія.

– Ви також із Дружбонародівки?

– Абсолютно правильно. Це на мій комп’ютер прийшло ваше повідомлення сьогодні вранці. Анатолій ще тоді був живий.

– А що з ним сталося?

– Хтось його порішив сокирою. У його будинку.

– Господи, який жах! А ви знали Мар’яну?

– Бачив раз чи два. Вона приїздила до Анатолія. А чому вона загинула?

– Кажуть, нещасний випадок. Упала на рейки, поки чекала електричку.

– Впала на рейки? Це на неї не схоже. А може, смерть Мар’яни і Анатолія якось пов’язані?

– Якби ж то знати. Миколо, ви дозволите дзвонити вам?

– Звичайно, Сашо, записуйте! Дзвоніть, завжди радий вас чути.

Приголомшений Чеканчук зачинив вхідні двері, скинув взуття і верхній одяг, увійшов до кімнати, відразу підійшов до бару, налив коньяку, зробив великий ковток. Але коньяк, що йде від вуст до центру свідомості манівцями, не допомагав. Чеканчук відкрутив пляшку горілки, випив повну склянку. За упокій раба Божого Анатолія. А ми так шукали тебе, думали, ти нам щось розкажеш про Мар’яну. Звичайно, ти міг відмовитись розповідати. Чому я звертаюсь на «ти» до чужої людини? Якщо там і правда зустрічаються, сорокашестирічний невдаха зустрінеться із тридцятисемирічною щасливицею. Решта її кавалерів поки ще тут.

Горілка перестала пекти стравохід, перебралася до потилиці, почала ніжно розгойдувати світ перед очима. Більше пити не варто. Вже стає краще. Скоро можна буде знов думати про Пошук Істини.

До кого телефонувати? Не хочеться до Лариси. Таке дурне було те чаєпиття з Анжелою. Залишається Риженко. Відшукав у шухляді його візитівку, яка лежить там ще від часів акції «Інтелектуали за свободу». Котра година? Двадцять до одинадцятої. Здається, у Риженків немовлят немає.

– Слухаю вас.

– Олександре, це Чеканчук. Є новини на шляху пошуку істини. Серйозні новини.

– Я слухаю вас дуже уважно.

– Загинув Анатолій Сумцов.

– Хто це такий?

– Це чоловік з Дружбонародівки. Той, що давав мейли і наговорював на автовідповідач: «Де ти, моя люба?»

– Ти певний, що це той самий?

– Абсолютно, – Чеканчук розповів про відповідь електронною поштою вранці, про лист у сейфі і про недавню розмову з Миколою Кубовим. А також і про відсутність інформації щодо Дружбонародівки в Мар’яниному комп’ютері.

– Та-а-ак. Це вже схоже на змову. Прямо страшно. Не знаю, як вам, а мені страшно.

– Ми, здається, нарешті, перейшли на ти.

– Так, Сашку. Не знаю, як тобі, а мені страшно. Шлях до істини буває страшний.

– Але ми не сходимо з того шляху.

То невже істина смерті Мар’яни Хрипович – в її особистому житті? Невже така раціональна особа загинула через кохання? Як вона визначала його у своїх статтях і ток-шоу? «Єдина радість соціально незахищених верств населення»? «Хвороба недорозвинених суспільств»? Бо ж у постіндустріальних суспільствах кохання функціонує переважно в царині секс-шопів, районів червоних ліхтарів, шлюбних контрактів, тривалих процесів про розлучення й аліменти, а також у вигляді покетбуків «Демонічна пристрасть».

Як домовлялись, зібралися в неділю в помешканні Риженка, в його кабінетику. Трамваї дзеленчали і граблі стирчали у вікні навпроти, і шкірили свої брудні зуби. Вже домовлено з Вістом, що Чеканчук і Лариса поїдуть до Новожахова до Козових, а потім, хоча там нема ніяких службових справ, неодмінно заїдуть до Дружбонародівки. Кубов пообіцяв зустріти і розмістити їх у своєму великому будинку. Він покаже їм будиночок Анатолія і музичну школу.

Спробували звести до спільного знаменника усе, що знали про Мар’янині особисті контакти протягом останнього року. Чеканчук твердив, що і він, і всі співробітники фундації не мали ні найменшого сумніву щодо громадянського зв’язку між Мар’яною й Вістом. Ввечері після роботи вони не раз їхали кудись разом у його бежевому «Лексусі». Вони разом ходили в гості й на прийняття. Мар’яна мала ключі від величезного Вістового помешкання, куди бос запрошував співробітників двічі на рік – на день свого народження в жовтні й на день народження Сполучених Штатів у липні, і Мар’яна почувалася там господинею. Це був зв’язок двох елітних осіб, що знали ціну одне одному і головне – собі.

– Мала такого престижного друга і ще їй до повного щастя забажалося гранатовий браслет...

– Віст, звичайно, зануда, яких мало.

– Якщо чесно, таких багато. Але той нещасний і, головне, зовсім непрестижний чоловік з Дружбонародівки – навіщо він був їй потрібен?

– Якби ж то знати...

– Пам’ятаєш її дискусії в усіх медіа, коли на неї налітали ті жіночки: як ви можете говорити, що кохання нема, коли ми з чоловіком прожили сорок років, ми стільки витерпіли разом!..

– Так, так, а вона відповідала: абсолютно правильно, витерпіли разом! А якби життя було таким, що не треба терпіти, а просто жити!

– Усе це ми пам’ятаємо: на селі розлучень майже не буває не через родиноцентричну сільську ментальність, а через те, що бабі на селі фізично не вижити без мужика! А з центральним опаленням і достатньо розвиненою мережею магазинів необхідність у чоловічій силі відпадає.

– Хіба що в ліжку.

– Так, і про ліжко її теж багато питали. Але вона, здається, була готова до всіх запитань, і зокрема на інтимну тематику. І відповідала, що певна вибірковість в інтимних стосунках не є коханням. Секс і кохання – зовсім різні речі. Так само, як кохання і шлюб.

– А між іншим, якщо вже ми заговорили про секс, – взяла слово Лариса. – Це було в приміщенні фундації, я забігла до Мар’яни під час обідньої перерви. Було тепло, ми сиділи з кавою на парапеті фонтану. Був жовтень, час бабиного літа. Ми не обговорювали конкретних чоловіків, говорили про секс узагалі. Мар’яна завжди, скільки я її знаю, найбільше пишалася своїм досвідом. Не грошима, не зовнішніми досягненнями, – головне для неї було продемонструвати, ніби вона знає щось таке, чого не знає ніхто. Ми з нею говорили про статевий акт як про філософську категорію...

– Статевий акт не може бути філософською категорією, – втрутився чутливий до термінології Риженко, – це категорія біологічна. Ви, вочевидь, говорили про всезагальні питання буття, що виникають у зв’язку з рефлексіями щодо моральних аспектів статевого акту...

– Ми говорили не про рефлексії, а про імпресії. І вона тоді сказала: є мужчини, які, – Лариса глибоко зітхнула, – ридають під час оргазму.

Чеканчук і Риженко обмінялися виразними поглядами. В кабінетику запанувала тиша. Дружина Люда принесла тацю з кавником і трьома чашками й хутко зникла.

– А в зв’язку з чим покійна Мар’яна відзначила таку... цікаву деталь?

– Не пам’ятаю. Але переконана: їй хотілося, щоб я запитала її, звідки вона знає про таке – відчула сама чи десь чула. Небувалий досвід неодмінно треба вилити у вірші, музику, або, принаймні, у приватну сповідь. Але я не спитала її про це! Я ніколи не полегшувала їй життя запитаннями! Я не знала, що все складеться так, як склалося! – зі сльозами в голосі виправдовувалась Лариса.

– Очевидно, такий вияв емоцій дає жінці дуже гостре відчуття її винятковості в житті того чоловіка, з яким вона... ділить ложе.

– Гадаю, це свідчить про винятковість статевого акту, чим, вочевидь, того чоловіка не балує життя.

Риженко і Чеканчук заговорили про специфіку сексуальної поведінки для різних вікових, освітніх і соціальних груп.

– Хлопці, це дуже цікаво, але ми відхилились від пошуку істини. А невже істина в тому, що жінка, яка так гучно твердила, ніби божевільне кохання може бути тільки продуктом невлаштованого неблагополучного життя...

– Вона, практично, зробила собі ім’я на цьому...

– ...і раптом ця жінка, яка в цій невлаштованій країні зуміла особисто себе влаштувати зовсім непогано, гине від божевільного кохання!

– І гине в прямому значенні цього слова!

Пошуківці істини знов замовкли, вражені парадоксальністю свого висновку.

– І все-таки, хай живе кохання! Лю-юдочко! – гукнув Риженко. Очевидно, він вимовив ім’я дружини з тією особливою інтонацією, що вона відразу зрозуміла, чого від неї хочуть. Вона хутко принесла три чарки, поставила їх на столі, забрала чашки з-під кави і зникла. Риженко витяг з книжкової шафи пляшку коньяку, розлив по чарках.

– За кохання!

– Але нехай від нього більше ніхто не гине!

Чарки дзенькнулись. То був хороший коньяк. Всі почали смакувати його маленькими ковточками. Дружина Люда принесла тарілочку зі скибочками цитрини і знову зникла.

– І все-таки, кохання – це прекрасно, але це, принаймні, не головне. Як перефразувала незабутнього Сартра покійна Мар’яна? Якщо кохання й існує, то воно нічого не вирішує. А що ми маємо? Мар’яна відкрито жила з Вістом і таємно зустрічалась з Анатолієм з Над’ярної. Вона зрадила собі й почала надавати матеріальну допомогу коштом фонду йому чи його школі – не має значення.

– Ми не маємо прямих свідчень про це.

– Зачекай. Віст дізнається про любов у Над’ярній, він обурений і замовляє Мар’яну, а потім і Анатолія. А згодом знищує в комп’ютері документи про кошти, виділені на допомогу музичній школі.

– Це досить логічно тільки на перший погляд. Чому ми не погодились із нещасним випадком на Комбінатному? Тому що це не узгоджується з характерною поведінкою загиблої, яку ми, загалом, добре знали. Ти гадаєш, роль Отелло узгоджується з особистістю Біста?

– А наскільки таємна пристрасть до Анатолія Сумцова узгоджується з особистістю Мар’яни?

– Не узгоджується. Як би він не ридав у інтимні хвилини.

– Але щось у Мар’яни з ним таки було!

– Було! В житті усе буває.

– І все-таки, Біст не вбивав Мар’яни, – твердо сказала Лариса. – Так, це жіноча логіка, але я трошки знаю мужиків – наших, і їхніх. Тут справа не в тому, що Біст не міг розібратися з нашими убивствами на замовлення – розібрався, якби дуже захотів.

– А ти в цьому добре розумієшся?

– Я зовсім не розуміюсь і ви, чоловіки, теж не розумієтесь.

– Ще не доводилось...

– І все-таки, дайте мені пояснити дещо за законами жіночої логіки. Щодо Біста і Мар’яни. У них, в американців, якщо жінка – не дружина, то на неї витрачається істотно менше грошей і її значно менше ревнують. А якби Біст таки вирішив позбутися Мар’яни, він би не знищував свідчень її зловживань, а навпаки, повідомив усіх перевіряючих про те, що вона робила щось не те.

– Це правда, – сказав Чеканчук, – на чиє місце взяли мене? Вигнали жінку, яка влаштувала стипендію для своєї бездарної родички. Це було нелегко довести, але, якщо захотіти... Я не захищаю Біста і я його не дуже ніжно люблю, хоча й не маю матеріальних проблем відтоді, як працюю в нього. Але згоден з жіночою логікою пані Лариси.

– А якщо все підстроїв отой Кубов? Може, Мар’яна відмовила йому?

– Тоді ми їдемо в саме пекло.

– А давайте зателефонуємо в пекло. Можна, Олександре?

– Так, звичайно, – Риженко підсунув апарата Чеканчукові.

Чеканчук набрав телефон Кубова. Той сказав, що з Над’ярної зникла Танька. Ні її, ні її нового друга Кешу не знайшли у їхній хатці на околиці, ні в жодній із Над’ярненській забігайлівок.

– А хто така Танька і хто такий Кеша?

– Танька – це жінка, з якою жив Анатолій. Мати хлопчика, якого Мар’яна послала на стипендію кудись за кордон. Не знаю, як слідчий з району, а всі на базарі й не сумніваються, що то Танька вбила Анатолія. Всі не раз чули, коли вона нап’ється і кричить на весь базар: вб’ю і його, і ту руду курву! А тепер вона зникла, і її шукають.

– То, може, вона й Мар’яну?..

– Може, – впевнено відповів Кубов, – приїздіть, розберемося. Чекаю!

Чеканчук переповів друзям зміст своєї розмови з Кубовим.

– То й правда схоже на те, ніби вона загинула через любов, – зітхнув Риженко.

– Тільки невідомо, як та Танька могла вистежити її, – із сумнівом сказала Лариса.

Чорне передзимове місто готується до сну. Мерхнуть вікна, закриваються кав’ярні. Але тут, на вокзалі, котел житейської метушні кипить цілодобово. Лариса і Чеканчук обрали саме цей поїзд, оскільки він зупиняється у Комбінатному, від якого вони вирішили розпочати мандри по місцях східноукраїнських подорожей Мар’яни Хрипович. Чеканчук переконав Біста поєднати подорож до Новожахова із встановленням вінка в Комбінатному на місці загибелі Мар’яни на дев’ятий день. Біст зітхнув: O, yes, those death marks are so important here![22]22
  О так, ці знаки смерті такі важливі тут! (англ.).


[Закрыть] і схвалив поїздку. Пасажирський потяг відходить о 23.30. Сашко Риженко, що прийшов провести колег групи з Пошуку Істини, не встигає на останній трамвай. Але він мешкає неподалік від вокзалу і не боїться повертатися пішки. Значно більше він боїться за Ларису і Чеканчука, що їдуть у ті згубні краї, де вже загинуло двоє.

Перед дорогою Лариса знову посварилася зі своєю матінкою Майєю Гаврилівною. Ще й відрядження в тебе! Приїдеш і знайдеш мене в труні! – А син Ярослав кричав, що неодмінно помре від бабусиних супчиків! Хай мама сидить вдома і готує нормальну їжу! Та, коли обидва довідалися, що іде Лариса туди, де загинула Мар’яна, і, можливо, дізнається щось новеньке, кинулись допомагати їй пакувати речі й благословили в дорогу.

Купейний вагон. У Чеканчука з Ларисою верхнє й нижнє місця. Два інших займають гарненька дівчина і підтоптаний, проте бадьорий парубок із сивими скронями. Риженко дає друзям у дорогу блок пива «Budweiser» і палицю салямі.

– Дай вам, Боже, щасливого повернення!

– Ти нас, Сашику, проводжаєш, ніби на війну.

Потяг вирушає за дві хвилини. Проводжаючі, звільніть, будь ласка, вагони. Риженко тисне руку Чеканчукові, цілує Ларису в щічку, виходить на перон. Потяг починає несамовито дрижати і нарешті рушає.

Їхній бадьорий сусід виявився американцем зі штату Алабама. Він їде знайомитись із батьками своєї дівчини до Гірничого. Дівчина переповнена щастям по вінця: вона бере руки свого обранця у свої, цілує їх, прикладає до грудей і лона. Американець дуже хоче спати, він гупається на нижню полицю і закриває очі. Дівчина стягає з нього чоботи, накриває його ковдрою і лізе нагору.

– Are you OK?[23]23
  В тебе все гаразд? (англ.).


[Закрыть] – сонно питає він.

– Yes, Hike to be in the up-position![24]24
  Так, я люблю бути вертикально! (англ.).


[Закрыть] – щасливо сміється дівчина.

– Top-position[25]25
  Згори, (англ.).
  Дівчина через недостатнє знання англійської мови вживає up-position там, де треба top-position (авт.).


[Закрыть], к-курва, – виправляє Лариса. Американець розплющує одне око, посміхається Ларисі.

– А звідки у вас знання мови? – питає дівчина, спустивши з верхньої полиці свої фарбовані кучері.

Лариса і Чеканчук беруть по пляшці пива «Budweiser», виходять у коридор і чують, як у них за спиною дівчина гучно стрибає з верхньої полиці і сідлає американця, який уже був почав хропіти.

– От мала паскуда! Буде всю ніч стрибати на свого янкі.

– Не зважай, Ларисо! Після пива буде добре спатися... Очевидно, їй дуже несолодко в тому Гірничому. Може, вона вперше в житті наїлася, коли її нагодував цей Джек.

– Не сміши мене! На ній косметики гривень на двісті!

Чеканчук кладе Ларисі руку на плече. Вони мовчки п’ють пиво. Потяг вирушив дуже пізно, і вагон швидко заснув. Тільки дівчина з Гірничого все будить і будить своїми палкими пестощами Джека з Алабами. І Лариса з Олександром Чеканчуком п’ють пиво, стоячи біля вікна в напівтемному коридорі.

Від пива «Budweiser», у Лариси почалась депресія. Вона хлипає на Чеканчукових грудях, що життя не вдалося, молодість пройшла і не вернеться, всі звершення й тріумфи виявилися несправжніми, всі цінності – імітаціями, а син Ярослав – негідник, яких мало. Чеканчук заспокоює її: Ярослав – звичайний підліток, який от-от переросте свою дурість. Ти би поспілкувалася з Мар’яниним Юрком, якого ми вчора мали щастя виряджати до Лондона. Ото й правда достеменний зразок європейського виховання. Колись його матінка розповідала, що нарекла сина Юрієм, щоб самим звучанням імені ввести його в європейський контекст, бо Європа по-англійськи вимовляється Юроп, Europe. І от, ввела. Якщо Юра-Джордж – справжня цінність, то я за сорок років так нічого й не збагнув у цьому світі й у світових цінностях. Тобто, з-поміж наших з Мар’яною синочків ти віддаєш перевагу Ярославу? А мені жити не хочеться. Як не повернуся з цього вояжу, значить, так тому й бути! Ларисо! Ти ще потрібна українській культурі! І сину Ярославу! І всім нам! Ходімо спати! А як не хочеш спати, давай ще по пляшечці пива за здоров’я пана Риженка!

Чеканчук гучно посунув дверцята купе. Дівчина з Гірничого припинила надавати секспослуги своєму френду з Алабами, перелякано полізла нагору. Чеканчук узяв зі столика ще дві пляшечки пива зі словами It’s not a sleeping compartment, man![26]26
  Чоловіче, це не купе на двох! (англ.).


[Закрыть] а Джек ледь підвівся і постукав у верхню полицю: I know you are very sexy, but what about some sleeping?..[27]27
  Знаю, що ти дуже сексуальна, але ж треба спати?., (англ.).


[Закрыть]

Вони з Ларисою випили ще по пляшці пива. Друга пішла краще. Лариса більше не говорить про свою ранню смерть. Все буде добре, принаймні, на даному етапі. Тільки треба добре виспатися вночі. Я сподіваюсь, ти полізеш нагору, Сашику? I don’t like neither top oruppositions!..[28]28
  Я не люблю ні зверху, ні вертикально!., (англ.).


[Закрыть]

Комбінатське раніше за Гірниче. Лариса з Чеканчуком устали запізно і тому не встигли поснідати. Фарбована білявка з Гірничого розклала на весь дорожній столик сніданок для Джека з Алабами. Вона годує його з рук шинкою і камамбером, ретельно протираючи серветкою його губи після кожного з’їденого шматочка, а він безпорадно крутить скляними очима.

Лариса й Чеканчук збирають речі й виходять у тамбур. І раптом Лариса повертається до купе, робить знак дівчині з Гірничого, щоб вона на хвилину вийшла.

– Хочеш хорошого шефа в Києві? Твій Джек, здається, ще не замовляв весільну трійку.

– Він ще замовить. Я не знаю...

– А я знаю. Ось, подумай і дзвони, – Лариса простягає їй свою візитівку і йде в тамбур до Чеканчука, Дає йому свою дорожню сумку і бере з його рук великий целофановий пакет із вінком. Віст оплатив вінок. Його сплетено із соснових гілок, темно-малинових гвоздик і білих гербер – квітів, які довго не в’януть, а коли висихають, набувають особливо скорботного вигляду.