Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

– Так, не вірю. І теж хотів шукати і дошукуватись! Я перший звернув увагу, що в неї не було сережок у вухах! Але потім я увійшов сюди два дні тому, і зрозумів, що шукати не можу! Не можу ритися у шафі, у запашній білизні мертвої жінки! Не можу читати її листи, які вона не мені писала! Не можу!

– Тобто, ви гадаєте, шукати обставини її загибелі – не варто? – здивувався Риженко.

– Не знаю. Я весь час думаю про це і все одно не знаю. Що рухає нами, коли ми будемо дошукуватись? Мар’яну з труни ми не піднімемо. Її добре ім’я? Так воно ніби й незаплямоване.

– А пошук істини? – похитав головою Риженко, думаючи про свій смарагд на Мар’яниному пальчику.

– Це буде пошук істини чи бажання задовольнити цікавість?

– Цікавість? Сашко, ти з глузду з’їхав! Якщо Мар’яну таки правда хтось вистежував, щоб убити, і так, щоб кінці у воду, то кращого місця, ніж провінційний вокзал, годі було й шукати! А може, й на нас чекає те саме! Ми з тобою, здається, скоро їдемо за тією самою адресою!

– Якщо в тебе такі великі побоювання, то варто звернутися із заявою до міліції. Мені казали: якщо у вас є сумніви, заяву про відкриття справи можна подати за місцем проживання загиблої.

– Щоб у Мар’яниній білизні копирсалися не ми, а менти з райвідділу? Це буде менш грубим оскверненням її світлої пам’яті?

– І щоб моє запитання вам поставила людина в погонах, а не я? – тихо додав Риженко.

– У тих людей більше можливостей усе перевірити, ніж у нас, – зітхнув Чеканчук.

– Але поки ті люди з більшими можливостями закрили справу, а ми знаємо, так, знаємо, що то не нещасний випадок!

– Ми це відчуваємо, ми, на жаль, нічого не знаємо...

– Ну то ми тут зібралися, щоб спробувати з’ясувати більше, ніж знаємо. А деякі усіляко опираються здоровому глузду і, замість ясності, напускають ще більшого туману.

– Гаразд, – сумно посміхнувся Чеканчук, – деякі дадуть пояснення щодо туману. Кожен має право на свій власний туман у своїй долі. Це я так, образно кажучи. Попрацював серед мистецтвознавців... Або, – Чеканчук повернувся до Риженка, – на певні... непроартикульовані іпостасі буття, чи не так?

– Так, Олександре, ви цілком праві, але ми не ображаємо Мар’яниної пам’яті, якщо спробуємо висвітити якісь туманні кути її життя... Може, більшою образою її пам’яті було б змиритися з висновком: нещасний випадок. І жити далі. Я, на відміну від Лариси, гадаю, що нікому з нас нічого не загрожує. Але, я певен, наша спроба знайти причини смерті Мар’яни буде пошуком істини, а не копирсанням у чужій білизні!

– А може, і правда, не варто нам туди лізти. Зараз такий час, люди зникають безслідно, може, вона комусь можновладному стала поперек дороги, ну не послала вчитися за кордон, вона ж була принципова, бездарну дитину ні за що не влаштувала би на стипендію фундації...

– Ларисо, можновладні можуть послати дитину вчитися за. свої, їм не потрібна фундація, це по-перше, а по-друге, основне рішення про надання індивідуальних грантів приймала не вона, хоча від неї багато залежало...

– Ви багато знаєте, Олександре, ми знаємо менше, і тому цілком логічно нам ставити питання, а вам відповідати, якщо, звичайно, ви готові відповідати на всі запитання.

Гаразд, будемо відповідати на всі питання, панове. Отже, чому тоді до Новожахова поїхала саме вона? Якщо бути чесним, я не все знаю щодо завдань фонду. Але, наскільки мені відомо, зіткнулися дві основні тенденції, умовно кажучи, моя і Мар’янина. Я вважав, що варто підтримувати дитячі установи: музичні школи, художні, концерти дитячих колективів. А Мар’яна вважала, що це совкова зрівнялівка, що завдання фундації – не соціальна допомога, а підтримка яскравих обдарувань, тобто великі стипендії для дуже талановитих, їхні персональні виставки, концерти, їхнє навчання у престижних закладах... І де вона знаходила ті обдарування, але знаходила буквально під землею, і таких, що аж голова обертом. А я все-таки вважав, що не тільки їх, отих двадцять чи тридцять стипендіатів, варто підтримувати. А тут ця директорка школи мистецтв із Новожахова. Вона приїздила до Києва сама на позичені гроші. Ходила по міністерствах – культури, освіти, нічого не вибила, заблукала до нас. Спочатку я для неї щось вибив, а потім справу взяла під контроль Мар’яна.

– Новожахів – це там, де Оля Козова?

– Люба Козова. Страшенно здібна дівчинка, і дуже хвора.

– Так, так, я знаю. Мар’яна мені про неї розповідала. Власне, ось її дві роботи, тут, перед нами, не треба далеко ходити... Але Мар’яна ніколи не говорила, що ви конфліктували через неї.

– Не можна сказати, що через неї, але я дуже хотів допомогти й іншим дітям також. І серед них теж є дуже обдаровані, в темні епохи завжди народжується багато нещасних, хворих і талановитих дітей... Гроші до Новожахова мав відвезти я. Але потім з’ясувалося, то було розпорядження Біста, що всі виділені гроші були для Козової.

– Ти опирався цьому рішенню, Сашку?

– Ні, з Вістом я не конфліктував. Але з Мар’яною лаявся. Я бачив, що вона мала на нього великий вплив. Формально все залежало від нього, але політику робила вона, це тобі скаже кожен наш співробітник. Можеш займати її місце, Ларисо.

– Я не вмію крутити людьми, як вона. Але зараз не про це мова. Отже, ти відмовився їхати, бо був незгоден із розподілом грантів?

– Я був незгоден, але мій голос нічого не вирішував. Вона сама запропонувала, що повезе ті гроші, а я не опирався. Але ми сварились перед її від’їздом стосовно тих грантів, так, сварились. Останні наші слова, сказані одне одному, були дуже недружні...

– М’яко кажучи...

– Ну... арґотизмів, сленгу і матюків ми не вживали.

– Сашику, а якби вона не поїхала... Якби все одно довелося їхати тобі. Ти би відвіз гроші Козовій, чи щось дав би тій зачуханій директорці?

– Якби ти, пані Ларисо, жила так, як вона, невідомо, якою зачуханою...

– Сашику, не про те мова! Гаразд, переформулюю...

– Зачухана! Моя мама теж усе життя була зачуханою!

– І моя матінка теж зачухана, хоча й живе в Києві в центрі міста, а не в Новожахові. Ти ж її пам’ятаєш! Сашику, переформулюю питання: якби таки поїхав ти, чи віддав би ти гроші так, як вирішив Біст, чи зробив би по-своєму?

– Звичайно, я зробив би все згідно з рішенням керівництва, хоча воно мені й не подобалось. Мар’яна це знала.

– Отже, Мар’яна поїхала замість тебе не тому, що не довіряла тобі.

– Ні, але коли вона побачила, як я обурений, вона вирішила...

–... благородно позбавити тебе неприємної для тебе зустрічі з директоркою, якій ти щиро хотів допомогти, але не зміг? І ти цьому віриш? Це так схоже на Мар’яну, чи не так?

– І, одначе, вона це зробила... – здивовано прошепотів Чеканчук.

– Значить, у неї були якісь власні причини їхати в ті краї, а не відсилати туди тебе.

– Але вона могла планувати власноручно вибрати для себе ще котрусь із картин Козової, – висловив припущення Риженко.

– І, одначе, серед її речей не було картин! Хоча її речі всі збереглися!

– Так, я знаю. Між іншим, минулого разу, коли я був тут, я закинув її дорожню сумку до спальні, порога якої не переступав. І ти, здається, пані Ларисо, не в змозі цього зробити. Якесь поле не дає.

Лариса мовчки зіщулилася, ніби від холоду, хоча у вітальні було тепло, і Чеканчук зрозумів, що влучив. Тоді Риженко мовчки підвівся і рушив до спальні. Він увімкнув світло, побачив кинуту Чеканчуком Мар’янину дорожню сумку, взяв її, намагаючись не дивитись на розібране ліжко, яке, здавалось, зберігало обриси Мар’яни, де тілесного кольору сорочка звисала наче оголена рука. Сашко Риженко кілька разів увімкнув і погасив світло у спальні, не знаючи, як краще, а потім із сумкою повернувся до вітальні.

– Ось та сумка. Між іншим, де вона була? На платформі чи на рейках?

– Не знаю, – розгублено відповів Чеканчук, – не знаю. Я навіть не бачив того місця, де це сталося. Я був дуже заклопотаний питаннями перевезення... Я мав би подивитись, але в ті два дні було таке очманіння... – Він ніби виправдовувався перед Риженком і Ларисою.

– Та зрозуміло, хто кого може звинувачувати? – похитав головою Сашко Риженко.

– То був такий жах. Хоча я надивився багато усілякого в цьому житті. Давайте вип’ємо...

– Так, звичайно.

– Так. Власне, заради чого ми тут...

Розлили коньяк, підняли склянки. Мир твоєму прахові, Мар’яно. Хай тобі земля буде пухом. Ну й задачку ти лишила по собі...

– Отже, схоже на те, що в Мар’яни були якісь справи ще, крім гранту для Козової.

– Наскільки мені було відомо, вона їхала саме з цим. Але я знаю не все. Віст казав, що потім вона мала їхати до якоїсь Дружбонародівки. Я не в курсі, які інтереси могли в неї там бути. Одначе тепер знаю, що у внутрішній кишені її пальта були гроші, долари... пошкоджені... Їх повернули мені з іншими речами, а я їх, передав Вісту у целофановому пакеті. Він обміняє в банку.

– Олександре, а ви б могли дізнатися, що її цікавило в Дружбонародівці? Ви б могли підняти документи фундації?

– Гадаю, міг би. Здається, ця оригінальна географічна назва вже фігурувала у наших звітах.

– Ми багато чого зрозуміли б, якби знали, чого вона їхала саме туди, і чого вирішила їхати туди особисто.

– До дружка туди їздила, ось він і дзвонить, і шле мейли, чому вона не приїхала.

– Ларисо, ти найбільше з нас усіх спілкувалася з Мар’яною.

– Найбільше спілкувався Чеканчук, вони більше року пліч-о-пліч тягли шлею...

– Я хочу сказати, вона тобі, як жінка жінці, могла щось таке сказати... якщо вже ми говоримо про все...

– Вона не розповідала мені про якісь романтичні пригоди в Дружбонародівці. Я знала про Біста, але не... Може, в неї у комп’ютері є якісь листи... Сашику, ти вже вмикав її комп’ютер, може, давай пошукаємо разом.

Чеканчукові знову стало неприємно. Знову вони лізуть у чужу таємницю, знову підглядають у щілину. Гаразд, був у Мар’яни якийсь таємний друг, яке їм діло до цього. Навряд чи він порішив її, навіщо б тоді ридав: де ти, чому не приїхала? Але Чеканчук слухняно підвівся, пішов до кабінету. Ввімкнув світло, сів за її письмовий стіл, а Риженко і Лариса стали за спиною.

... Директорії Virshi не було! Він уважно проглянув увесь диск, ні нема! Але був! був! Йому не наснилося! Лариса помітила його збентеженість:

– Що сталося, Сашику?

– Я був вражений... я колись знав Мар’яну дуже близько... але ніколи не міг подумати, що вона писала вірші. А минулого разу, тут, на цьому екрані, мені не примарилось! Ларисо, я побачив Мар’янині вірші! І я навіть захотів їх забрати з собою на дискеті, потім вирішив: хай то буде її таємниця.

– Мар’яна більше не має права на таємниці! Не треба було на горе нам усім кінчати життя на смердючих рейках! Тоді берегла б усі свої таємниці, і ніхто б не переймався, куди вона їздить і з ким обмінюється посланнями! А тепер усі її таємниці мають стати нашими! Так що за вірші?

– Так от вірші! Ти знала, що Мар’яна писала вірші?

– Ні, я цього не знала. Але я знаю, що вірші писала Анжелка, маленька калічка, що допомагала Мар’яні по хазяйству. Протирала усі її вази та статуетки. А пані Мар’яна дозволяла їй користуватися своїм комп’ютером.

– Вона страшненька зовні? – запитав вражений Чеканчук.

– Нещасна істота, страшенно потворна, горбунка, одноока Але з підвищеним умістом анандаміду в крові. Живе у вигаданому світі, і, здається, тим дуже щаслива.

– Вмістом чого в крові?

– Анандамід, гормон щастя. Якщо в людей його багато, вони можуть бути і горбатими, і рогатими, і без грошей, і все одно будуть щасливими. Сьогодні мій найперший бал, усі в мене закохані...

– А я думав, ці вірші писала Мар’яна...

Чеканчук розповів Ларисі, як він побачив калічку у вітальні за прибиранням, як невідомо чого подумав, чи то, часом, не потворна душа вийшла із прекрасного Мар’яниного тіла? А потім вирішив нікому не розповідати про своє видіння, яке кваліфікував як галюцинації. Чеканчук і Лариса нервово регочуться і ніяк не можуть зупинитися, а ображений Риженко довго Це може отримати пояснення. Нарешті йому пояснили, але він не регоче, тільки стримано посміхається:

– І ви щойно подумали, Олександре, що дух Мар’яни приходив забирати свої вірші звідси на той світ? Між іншим, Ларисо, у цієї... Анжели... вочевидь, є ключ від цього помешкання?

– Виходить, що є.

Лариса знайшла в електронному записнику Мар’яни телефон Анжели.

– Треба буде подзвонити, сказати, щоб віддала ключа. Бідолашка, мабуть не знає, що хазяйка померла.

Але Анжела знала. Вона читає газети. Тому прийшла і забрала всі свої записи з комп’ютера. Більше вона туди не прийде! Щоб ніхто не подумав, ніби вона щось узяла! Віддати ключа? Гаразд, вона прийде завтра ввечері до Лариси додому.

Ну от. Аби всі таємниці розкривалися так легко. Але блок загадок, пов’язаних з Анжелою, майже не пролив світла на загадку смерті Мар’яни Хрипович. І на загадку її життя.

Зранку Лариса витримала скандал зі своєю матінкою, яка тільки-но збагнула, що дочка, котра більше десяти років перебивалася творчими хлібами, від сьогодні працюватиме повний день, а матір залишає сам на сам із онуком Ярославом. Як? Ти навіть не порадилась зі мною! Маєш мене за худобу! Мамо, коли раптом трапляються такі пропозиції, ніхто не радиться, і без того все ясно! Боже мій, я з лікарні, а ти лишаєш мені свого молодого кабана! А сонний Ярослав, вилазячи з туалета, гаркнув, що коли він – молодий кабан, то ти, бабусю, стара свиня. Божевільня, божевільня, – шипіла Лариса, грюкнувши дверима й біжучи по сходинках, кожне київське житло є філіалом божевільні. Там, де мешкає більше однієї особи, – відділення для буйних. А там, де менше двох, – то для тихих. Але всюди бедлам. Київ – то місто божевільних.

Лариса Лавриненко прибігла на нову роботу, коли електронний годинник показував 9.01. Влетіла у похмуре вогке підворіття, перетнула несподівано доглянуте вимощене європлиткою подвір’ячко з клумбою і фонтаном (воістину, Київ – місто контрастів), увійшла до центрального офісу фундації, де вже ніхто не згадує недавніх трагічних подій. Тільки на столі Мар’яни стоїть її портрет з чорною стрічкою навскоси і ваза з двома жовтими трояндами поряд. Але життя триває. Всі вже на роботі, всі пильно працюють. Обдаровані діти України вимагають подальшої увага й турботи! Хоча й жінка з феноменальним даром віднаходити обдарування лежить у землі, і вінки на свіжому пагорбі поливає огидний листопадовий дощ.

Тетяна відразу запросила Ларису в кабінет до боса, а Чеканчук, побачивши, що у Біста з Ларисою розмова надовго, ввімкнув Мар’янин комп’ютер. О господи, ще один електронний лист: De ty, Mar’jano? Скільки можна? Всі давно все знають, навіть каліка Анжела. Втім, по телебаченню інформації не було, а київські газети далі Києва зазвичай не доходять. Чеканчук відіслав відповідь: Mar’jana zahynula. Dodzvonitsa meni dodomu – і вказав свій домашній телефон. Можливо, він не порадився з колегами по розслідуванню, але вони вчора так і не виробили оптимальної стратегії подальших дій. Тільки домовились, що він неодмінно пошукає дані про контакти фундації з Дружбонародівкою. Але саме цих даних у Мар’яниному комп’ютері нема. Дивно, таке враження, ніби хтось нишпорив по Мар’яниних файлах. Нема навіть інформації про її останнє відрядження. А він добре пам’ятає, що, коли вони востаннє спілкувалися ввечері перед тією фатальною поїздкою ось тут, біля цього столу, Мар’яна поспішала, і він допомагав їй роздрукувати тексти розписок в отриманні грошей від батьків Козової. А чи була ще й розписка від клієнта з Дружбонародівки? Йому здається, що не було.

Вчора в Мар’яниній хаті вони з Ларисою і Риженком довго говорили саме про той надривний вечір. Чеканчук сказав їм те, чого донедавна не міг сказати навіть сам собі: він не знаходить добі місця через те, що, наговоривши Мар’яні перед дорогою купу неприємних слів, мимоволі створив у її душі той недобрий лад, коли можна впасти там, де зазвичай не впадеш. Лариса і Риженко порадили йому не мучитись: він дуже перебільшив значення своїх слів для Мар’яниного душевного ладу. Потім Лариса запитувала про сережки, а він не міг нічого пригадати – вочевидь, вони були в Мар’яниних вухах, бо він не зафіксував ніяких змін в її звичному вигляді. Яка в неї була зачіска? Як завжди: невеличкий чубчик над чолом, волосся на плечах. Вона роками не міняла зовнішній образ, говорила, що не змія: змінює душу, а не оболонку. Сашко Риженко ще тоді сумно похитав головою: душа в неї така сама, як у вісімнадцять років. «Тобі видніше, Сашику, – відповіла Лариса, – ти знав її найдовше». – «Але в ті далекі роки сережок у неї не було, – відповів Риженко, – і навіть вуха не були проколоті».

А того вечора після їхньої останньої зустрічі вона перед дорогою заїхала до себе. Він добре пам’ятає їхню останню телефонну розмову. Вона дзвонила з дому, на екранчику телефонного апарата блимав її домашній номер, отже, вона могла лишити діамантові сережки вдома. Не в Париж вона їхала, а в Новожахів. Риженко погодився з цим припущенням. Але не погодилась Лариса: якщо жінка знімає коштовні сережки, щоб не ризикувати в дорозі, то неодмінно одягне інші, не такі дорогі. Зяяти дірками у вухах не буде.

Лариса вийшла з кабінету Біста. Тепер туди запросили Чеканнука. Тетяна забрала Ларисину чашечку, принесла таку саму мініатюрну чашечку кави для Олександра і великого кухля вітамінного напою для боса. Джері почав із вибачень – це означало, що треба буде робити те, що не входить до безпосередніх обов’язків. У чому справа? А в тому, що Мар’яна мала рахунок у банку, приватне помешкання, коштовні прикраси, а її син Джордж є її єдиним спадкоємцем. Чеканчук дістав із внутрішньої кишені ключі від Мар’яниної хати, поклав перед Вістом – ось, нехай шукає документи на квартиру, чекові книжки і коштовні прикраси. Але Джері висловив серйозне припущення, що молодий хлопець не орієнтується у чужій країні і в помешканні, де ніколи не бував, а тому просить Чеканчука поїхати з ним до житлової контори і до Мар’яниної квартири.

– Це, кінець кінцем, наш обов’язок перед незабутньою колегою, яка так багато зробила для того, щоб фундація якнайдостойніше виконувала своє призначення і покликання. Юра-Джордж скоро буде, за ним поїхав автомобіль фундації.

– А як щодо нашої поїздки до Козової?

– Спочатку зроби справи з Мар’яниним сином, – відповів Джері з тією посмішкою, яка означала, що розмову закінчено, і спроби продовжити її не матимуть успіху.

– Ти не забув, що сьогодні ввечері ми зустрічаємось у мене – Анжелка принесе ключа? – нагадала Чеканчукові Лариса, коли він ішов з фундації.

У житловій конторі сказали, що для оформлення спадку треба подати свідоцтво про смерть, свідоцтво про народження та свідоцтво про власність і, оскільки заповіту нема, чекати півроку, чи не з’являться інші спадкоємці. Далі Чеканчук і юний Молданскі поїхали на Хрещатик. Там відпустили машину.

– Дитиною я не любив Хрещатика, – сказав Юрко, – але мама мені казала: хто втомлюється від Хрещатика, той втомлюється від життя. Потім мені те саме казали про Лондон.

І знову моторошне відчуття холодило нутрощі, коли ліфт віз їх нагору, і ключ довго не потрапляв до щілини, і довго не хотів робити потрібних обертів, і неспокійні неоформлені думки – а раптом хтось тут був уночі, коли вони пішли, а раптом вони не прибрали пляшку й склянки – билися в голові Чеканчука. Але все в цьому домі на місці, і жовта жінка з несподівано виразним лицем докірливо дивиться на двійко п’яних підлітків за столиком літнього кафе з картини, що висить просто перед вхідними дверима.

– Чому мама купувала тільки такі картини, де зображено людей із суспільних низів? – запитав Юрко, роздивляючись у вітальні.

– У твоєї мами був хороший смак до малярства.

– Так. Але чому всі картини в її вітальні мають настрій черевиків Ван-Гога?

– Ти хочеш, щоб я побув тут з тобою, чи залишишся сам?

– Ти не скажеш, де найняти прибиральницю? – спитав Юрко на порозі спальні.

Поговорили, – подумав Чеканчук.

Вони шукали ключі від письмового стола в кабінеті і не знайшли, а потім Юрко легко відчинив дверцята кишеньковим ножем, але в жодній шухляді не було ні коштовностей, ні документів, тільки давні ще чорно-білі фотокартки. Родинна пам’ять Мар’яниного сина не цікавить і вони переходять до спочивальні. В глибині шафи за рядом пальт і костюмів на плечках надибали маленький сейф. Очевидно, там і документи, і прикраси. Але від сейфа нема ключа.

– Думай, Юро, де він може бути, щоб не пиляти сейфа.

Чеканчук сів на козетці у вітальні, схилив голову на руки. Ось ще одна ланка з ланцюга пошуку істини. Де жінка може ховати такого ключа?

– Переглянь кишені усіх пальт у шафі.

– Нема!

– Ти все переглянув?

– Все! У багатьох нема кишень.

– А на полиці з білизною?

– Зараз... Теж нема!

– Де ж він може бути?

– А, може, Джері знає?

– Думаю, що ні. Наскільки я знаю, твоя мама не пускала його у свої святая святих.

– Чому так гадаєш?

– Мені так здається.

– Здається чи знаєш?

– Здається.

– Тоді я подзвоню Джері.

– Дзвони.

Джері сказав по телефону, що він сам кладе ключ від сейфа в одну з ваз і тому радить зазирнути в усі вази в квартирі. В невеличких вазочках у спальні й кабінеті нічого нема. Але у вітальні на підлозі стоять дві великі метрові вази. В одній задзеленчала купа монеток. А в другій таки є ключ! Схоже, це саме той.

Сейф відімкнуто. Чеканчук відступив, залишаючи Юру-Джорджа сам на сам із його спадком. Але хлопець не розуміє мови документів, просить допомогти йому. Гаразд. Ось тобі акт купівлі-продажу квартири. А ось і свідоцтво про народження Юрія Васильовича Молданського. Ось чекова книжка і кредитна картка. А ось і готівка. Перераховуй, спадкоємцю.

А ось і коштовності. Масивний золотий ланцюг, він не пам’ятає його на Мар’яні. Срібний браслет – схоже, східний. Дві ювелірні коробочки зі шлюбними обручками – маленька всередині з написом Василій, більша з написом Маріанна.

– Це обручки твоїх батьків, Юро.

– Я знаю, що народився в законному шлюбі, – відповідає хлопець.

Але ні платинових сережок з діамантами, ні перстня зі смарагдом нема. Де вони, ті прикраси, з якими Мар’яна не розлучалася? Чи розкажуть вони одного дня таємницю її загибелі?

– А чому мама так берегла цей лист? – Юрко байдуже подав Чеканчукові проштампованого конверта з українською маркою. Олександр витяг з розірваного конверта аркуш у клітинку, списаний розбірливим учительським почерком:

Ти не раз говорила, що культ кохання — то наслідок нещасного, неблагополучного життя. Можливо, так воно і є. Тому я не шкодую про жодне зі своїх нещасть, про жодну зі своїх невдач, якщо саме вони подарували мені те, що я відчуваю до тебе. Хай буде горе, хай будуть злидні й нетоплений дім, якщо, тільки пізнавши це, людині дано пізнати любов! Я, сорокашестирічний невдаха, освічуюся в коханні прекрасній жінці, і вона не каже мені: закрий рота. Заради цього варто було прийти в цей світ...

– У твою маму хтось був дуже закоханий, – Чеканчук простягає Юркові листа, але хлопець перераховує готівку, і Чеканчук без найменших докорів сумління кладе до своєї внутрішньої кишені листа. Він прийняв думку Лариси й Риженка, що це не епізод особистого життя Мар’яни Хрипович, а чергова сходинка на шляху до істини.

Отже, ключ від сейфа відкрив дві невеличкі таємниці. По-перше, Мар’яна не залишала вдома своїх коштовностей. Якби вона зняла їх перед дорогою, то лишила би тут, у цьому сейфі. По-друге, починають сходитися дружбонародівські кінці. Мар’яну кохав невдаха з Дружбонародівки, до якого вона ставилась прихильно, хоча, вочевидь, не палала такою ж натхненною пристрастю. Очевидно, той чоловік був кимось із об’єктів турботи фундації – вчитель музики чи малювання. Але чому він не може знайти в електронних архівах GIFTED CHILD INTERNATIONAL інформації про Дружбонародівку? І чи існує зв’язок між цими подіями?

Чеканчук поглянув на годинник у вітальні. Чверть на дев’яту. О Господи, що за дурниці! Годинник стоїть! Так, звичайно, він механічний, його давно не заводили. Чому він показує той час, коли Мар’яна загинула! Він ніколи не вірив у демонічний зв’язок між незалежними подіями, а події вперто спростовують його невіру. А все-таки, котра година? Тільки друга. Юрко відібрав потрібні документи до пластикової папки, замкнув сейфа, опустив ключа до тієї самої вази, а тепер охайно складає до шафи мамині ліфчики й сорочки. Ось так. Тепер значно краще. Постелив ліжника з барвистим медальйоном по центру. Тепер спочивальня схожа на приміщення дорогого готелю, яке не повинно берегти пам’яті про тих, хто тут ночував раніше. Тільки дорожня сумка з плямами новожахівського й комбінатського бруду лежить на підлозі. Якби вона вміла говорити!

Це було рік тому, так, майже рік тому. Він повернувся додому, до свого трикімнатного будиночка без вигод, до Тетяни, що весь час поривалася заповнити лункі порожнини фортеп’яно трилітровими банками, і таки зробила це, поки він лікувався, і був черговий момент з’ясування стосунків, і він вигнав би Тетяну зі свого дому до її хатки на околиці Дружбонародівки, якби не золотко Альоша. Життя ставало звичним, тяжким, буденним, і київську зустріч у переході він згадував, як дитячий сон, і вже не вірив, що то було насправді. Але прийшов лист із Києва з бланками GIFTED CHILD INTERNATIONAL. Отже, то був не сон і не післяопераційна галюцинація. Він заповнив аплікаційні бланки і поїхав до райцентру надсилати їх рекомендованим листом, бо в Дружбонародівці раптово померли всі листоноші, і, поки підберуть нових, пошта стояла замкнена на невизначений термін. А потім таки вигнав Тетяну зі свого дому і сказав, що допомагатиме Альоші й піклуватиметься про нього, як про рідного сина, а з нею жити більше не може, годі. І була огидна сцена з розбиванням трилітрових банок об фортеп’яно, а потім Тетяна зробила спробу зламати скрипку об коліно, і, якби не отримала в око, то таки зламала б. А потім вона зрозуміла, що це не Допоможе їй лишитися господарочкою в директорському домі, і кинулась витирати на фортеп’яно патьоки розсолу і збирати квасні помідори по підлозі, а потім припала до плеча директора і попросила навчити її нотній грамоті, про що вона мріяла з дитинства. Але й це не допомогло, і вона рушила до себе, ридаючи, що не запасла дров, бо збиралася зимувати з ним, і він наступного дня відвіз їй мало не всі свої дрова. І лишився в самотньому холодному домі чекати весни. Добре, що зима була не дуже люта. В перший день весни на його школу прийшов лист, що його аплікація розглядається і експерт приїде 22 березня. У день весняного рівнодення.

Мар’яна приїхала в шубці, і сказала, що в Києві зовсім зима, весни й не відчувається. А тут, на сході, весна приходить раніше. Серед учнів його школи був Кубов, син єдиного дружбонародівського багатія, що мав великий дім з ліфтом, сауною, супутниковою антеною і комп’ютером. Він звернувся до Кубова, попросив дозволу, щоб у нього зупинилася гостя з Києва, і Кубов дозволив. Але, залишивши речі в Кубова, вона виявила бажання зайти до нього, і він завів її до свого холодного дому, і вона ходила фарбованою підлогою, вкритою протертими доріжками, які стелила ще його покійна матінка. І зупинялась перед його книжковими шафами. І брала акорди на фортеп’яно, і сказала, що в нього значно краще, ніж було у них на слобідці, де вона народилась і жила до шістнадцяти років. Там у такому будинку жило кілька родин, і в них з батьками була одна кімната з огидною крихітною кухнею-верандою-передпокоєм. І крім того той дім, якщо ту халупу можна назвати домом, стояв у низині, в ямі. Відтоді вона ненавидить тісноту і любить простір.

Він повів її до жалюгідного напіваварійного будинку музичної школи і вона прослухала концерт тріо «Амітье», створеного Анатолієм Трохимовичем, до якого входив і Тетянин Альоша, і все відзняла на відеоплівку. А потім вони повернулися до нього і він грав для неї на скрипці, й читав вірші «свиданий наших каждое мгновенье мы праздновали, как Богоявленье», і Кубов так і не дочекався їх до себе того вечора.

А наступного вечора вони бенкетували у Кубова, стіл угинався від наїдків і Кубов власноручно накладав кав’яр на скибки хліба для Мар’яни, і наливав їй горілки, і вона вирішила – як вона сказала – згадати молодість, і всі за столом, і Анатолій, і Кубов, і дружина Кубова Света, і особливо його мама Вікторія Микитівна, дивувалися, скільки чарок може перехилити ця жінка і не сп’яніти.

Вона поїхала і залишила йому божевільні спогади, що несли юнацьке серцебиття і дрож мало не до стукоту зубів. Почуття душили його, іноді він писав їй листи і отримував відповіді – не відразу, але жоден його лист не пішов у безвість:

Чому я став твоєю примхою, Мар’яно? Що ти знайшла в мені?.. Ти маєш неймовірний дар бачити крізь брудні стіни, крізь буденну каламуть. Мене заворожує твій дар і в темному закутку бачити істину світобудови...

Ти питаєш, що я в тобі знайшла? Мені подобається, що в тебе, незважаючи на твоє бездарне життя, збереглися слух і смак. Ти не відбувся, так, але ти разом з тим нічого з себе не корчиш, нічого не імітуєш, і це також досить рідкісний дар... А ще мені подобається урвище, над яким стоїть твій будиночок. І на вершині пагорба Монмартр я не відчула того, що відчула біля гнилого паркану в твоєму садочку...

А потім прийшов офіційний висновок експертів з Цюріха, що тріо «Амітье» тільки й тримається на особистості Альоші, сина Тетяни. Інші хлопчик і дівчина нічого особливого собою не являють, просто здібні діти. Тож Альошу запрошують до Києва і, якщо все буде гаразд, його можна буде відправити до музичної благодійної школи в Цюріху. І приписка рукою Мар’яни: нехай мати Альоші підготує для хлопця документи для перетину кордону. А Тетяна, яка ридала просто на базарі, що директор покинув її заради пави з Києва, не знала, чи проклинати, чи благославляти їй ту паву.

А потім Анатолій приїздив з Альошею до Києва, бо Танька була п’яна і не могла супроводжувати сина. Це було у травні, коли рясно цвіли славетні київські каштани. Три дні вони жили у Мар’яни на Хрещатику і, поки її не було, стояли вдвох з Альошею і довго дивилися вниз на буйне цвітіння.

А наприкінці серпня вони вдвох знов приїхали до Києва. Завтра – Альошин літак до Цюріха. Мар’яна знову відчинила їм двері свого дому. Вона у світлій сукні, яка підкреслює засмагу дорогого курорту, і йому мимоволі стало боляче, коли він думає про велике життя цієї жінки, наповнене великими подіями і дивовижними пригодами.

На аеровокзалі в Борисполі вони з Мар’яною довели Альошу до митного контролю, і, пройшовши його, хлопчик довго махав їм рукою, а потім ніяк не міг зорієнтуватися, кому показати заліснений у руці квиток. Вони повернулись до Києва, і він міг повертатися додому того ж дня, але Мар’яна запропонувала йому їхати завтра, хто міг би відмовитись від такого? І знову питав і себе, і її – чому став її примхою. І вона казала, що хотіла б ще раз приїхати до нього, хоча й тепер нібито немає причини. Їй подобається його дім. Під його стелею добре звучать і струнні, і клавішні інструменти. Його дім стоїть над урвищем. А її дім на слобідці стояв у глибокій низині. Весь час гули потяги і, здавалось, заїжджали прямо в душу. Не було простору, не було тиші. А в тебе є простір і тиша.