Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Євгенія Кононенко
Імітація

Імітація

ІМІТАЦІЯ (від лат. imitatio) – 1. Наслідування, підроблення.

2. Виріб, який є підробкою під що-небудь.

3. Повторення музичної теми або мелодії одним з голосів безпосередньо за іншим голосом.

4. Роман Євгенії Кононенко.

То вже ті межі людської тупості, за якими розпочинається тваринна свідомість! Втім, те, що у тварин, здається, й не називається свідомістю! Який то був жарт долі заїхати сюди в оцей брудний суцільний гуркіт, у цей куток землі, який ще невідомо чому не провалився крізь землю! Мій Боже, яка тупа неспроможність розуміти й відчувати! Ще не піднялися з чотирьох і вже претендують на ангельські крила! Як-ка безсовісна вульгарна імітація! Ні, я розумію, що нема грошей! Але, як нема грошей, то ще не найстрашніше! Найгірше – як немає гідності. Навіть у тварин буває гідність! У мого діда був пес, шляхетний чорний дог, який у війну помер голодним, але не став їсти фекалії! Пішов у високу траву, ліг і помер! А тут люди подають тобі страву з найнатуральнішого лайна, і кажуть, що то вирізка під соусом мадера! Хоч би не імітували, хоч би були тим, чим вони є, бо коли бидло імітує, тут уже нічого не поясниш.

Так, нема нічого в світі кращого за малярство! Коли на полотні відбито увесь світ! Але не всім дано творити! Я малювала, я! Я! І хіба мене тоді цікавили слава чи гроші? Я зупинилась, бо збагнула – не тягну! А скільки в те було вкладено крові! Якщо до фарб не домішуєш власної крові, тоді ніколи нічого не вийде, а коли й домішуєш, теж може нічого не вийти! А тут та жалюгідна тупість, коли щось пояснювати – однаково, що вести свиню до Лувра!

Чи правильно я йду? Як мені вибратися з цього препаскудного місця? Поїзди гуркотять... Станція має бути десь тут. Котра година? Близько восьмої. В Києві саме зараз презентація спільних освітніх програм. Все несите фуршетне кодло товчеться в Українському Домі, питається про мене. Ох, бачили б ті інтелектоподібні нікчеми, де я! Треба встигнути виїхати звідси! Зустрінуся з ним ще раз, гаразд! На один раз більше, на один раз менше – яка різниця? Але чому стільки розбитих доль на моїй дорозі?

Чому так паскудно гарчать ці потяги? І навіть не гуркотять, а гарчать! Зовсім, як на Саперній слобідці двадцять років тому! Там вони заїжджали прямо в душу, і трусилися, і дрижали, і все чавили. Чому знов таке відчуття, ніби від них нікуди не подітися? Риженко, – чого це згадала його? – той любить свої трамваї, під дзеленчання яких народився і хоче померти. А я ненавиджу потяги! Тільки б виїхати звідси, а більше – не їздитиму, годі! Цього разу поїхала через нього. Сама вирішила так, я ніколи не перекидаю на когось відповідальності за свої дії. Але годі, годі! То не моє життя!

Так, ось платформа, ледве встигла! Яке жахливе місце! Навіть повз Саперну слобідку не ганялися такі металеві звірі! Але мій потяг наближається, скоріше б виїхати звідси! Господи, де рукавичка? Скільки тих рукавичок загублено, але цю – не можна, не вистачало ще й цю загубити! І не тому, що Ларисин подарунок, просто зараз ця – занадто дорогої А потяги гудуть так зловісно, і стає моторошно. Цей суцільний гуркіт – навіть на Саперній вони так не гули. Наша слобідська сусідка, дурнувата Леся, повторювала: народились під потягами, і помремо під потягами, Навіщо згадались ці безглузді слова?..

Трамвай за вікном дзеленчить про своє. Дві кімнати його помешкання виходять вікнами на подвір’я, але йому і працюється, і спиться тільки тут, у маленькому кабінетику, що дивиться на рідну вулицю, вузьку, стару, по-своєму гарну. Тут він народився і тут хотів би одного дня... втім, хай ще довго не настає той день. З вікна будинку навпроти витикаються старі граблі. І трамвай дзеленчить, і без тих трамваїв він не може ні лягати ввечері, ні вставати вранці, ні працювати протягом дня.

Це одна з небагатьох вулиць старого Києва, де залишилися трамвайні рейки. Тут почали викупляти старі будинки, відновлювати їх і перепродувати новим багатіям. До їхнього будинку ще не дісталися. І до будинку навпроти також. І нікому немає діла до роками немитого вікна, затягненого замість портьєри каламутною целофановою плівкою. І так і влітку, і взимку. Із кватирки, ніби погрожуючи невідомо кому, визирають іржаві граблі. Вже бозна скільки років, сідаючи за письмовий стіл, дивиться він на ті граблі і на те брудне вікно. Зараз темно, і власник граблів запалив світло. Але їхній зубатий силует вимальовується на імлистому тлі. Хто живе у тому дивному помешканні, хто палить світло, хто вистромив з кватирки граблі?

– І що за кретин живе там? – питали друзі, побачивши те вікно і граблі з вікна.

– Уявлення не маю, самому цікаво.

– Це прояв субкультури, високих стін, багаторівневих жител, – коментувала ситуацію розумниця Мар’яна Хрипович. – І в цьому розумінні історичне середмістя ні в чому не поступається блочно-панельному передмістю. У нас на Слобідці всі знали, що, наприклад, у баби Томенчихи є хвостик. Щілини в нужнику були завширшки з долоню.

Чому він зараз подумав про Мар’яну? І чому разом з думкою про неї прийшов неспокій і навіть жах? Чому таке відчуття, ніби дивишся з високого мосту, а внизу не вода, а брук чи рейки. Або коли ріжеш м’ясо на шашлики і уявляєш свої пальці під ножем. Він вимикає світло, дивиться з темряви на вікна будинку навпроти, слухає одноманітні трамваї – зараз вони сунуть один за одним у напрямку депо...

Колись дуже давно, його, шестирічного хлопчика, няня вивела на прогулянку. І саме в ті хвилини трамвай переїхав жінку. Це сталося на його вулиці, біля ковбасної фабрики. Люди збіглися звідусіль, утворили біля трамваю велике півкільце.

– Не дивись туди, Сашенько, не дивись, ходімо звідсіля, дитя, – кричала йому няня, а він вирвався з її рук, побіг штовхатися між людей, його не пускали... чому йому так захотілося туди? Він так і не побачив крові. Коли її дістали з-під колеса і понесли, він на мить побачив спокійне лице молодої гарної жінки з високою зачіскою – тоді так було модно. Він навіки запам’ятав те обличчя, й іноді впізнавав його на вулицях або на картинах старих майстрів.

...Таке саме обличчя було на химерній акварелі, яку йому показувала Мар’яна Хрипович, коли вони бачились наприкінці цього літа. Був один із холодних серпневих днів, коли курортна засмага нагадує, що літо безнадійно проминуло, і невідомо, чи доживемо до наступного. Він зустрів Мар’яну на Прорізній, вона йшла вгору, несучи під пахвою ту картину. Він затяг її на каву, і, поки відійшов до буфету зробити замовлення, Мар’яна витягла ту акварель, поставила на столику, притуливши до стіни. Цікава робота: барвисте тло щільно заповнюють перекривлені від жаху чи люті обличчя, а в центрі – як та голова Іоана Предтечі, гарне спокійне лице з заплющеними очима. Він не відводив очей від того гармонійного, гарного обличчя в центрі, неуважно слухаючи Мар’яну: Вона розповідала про свою роботу у фундації підтримки обдарованих дітей. Говорила, що в них ще від зими працює Сашко Чеканчук. Він колишній геолог, звичний до частих поїздок і польових умов. То нехай роз’їжджає по регіонах. Ще Мар’яна розповідала, що вони з її шефом і бой-френдом Джері Вістом ніяк не можуть виробити оптимальної стратегії роботи фундації. Зазвичай, щоб виявити обдарованих дітей у країнах третього світу, інформація про Гранти розсилається по мистецьких школах, муніципальних радах та релігійних громадах, звідки дані надходять до Головного представництва. Але в Україні така стратегія не проходить, оскільки всі дуже грамотні і звикли отримувати підтримку на халяву. Надходить безліч абсолютно невідповідних аплікацій. Довелося взяти ще двох працівниць, що сидять виключно на відмовах, після яких надходять скарги, а іноді й погрози. Того ніхто не сприймає всерйоз, але це дуже заважає роботі. Пузатий червонопикий мер якоїсь Жлобівки влетів до офісу, як дикий кабан, кричав, що розжене нас, паскудних янкі, бо ми не підтримали малярські спроби його сина. А там талант і не ночував! То була просто відверта мазанина. Гірше, коли йдуть імітації. І серед неповнолітніх таке трапляється! Ще нічого не зробили, а вже навчилися імітувати!

Імітація – це не просто підробка чи фальшивка. Це коли сірість «косить» під яскравий талант. То найстрашніша лайка в устах Мар’яни Хрипович. Навіть не лайка, а вирок.

– А ще нам чомусь надсилають дитячі вірші, хоча в нас немає літературної програми, – обурювалася Мар’яна. – Поезія – неконвертований товар! Може бути хіба сценарій або п’єса, але підлітки рідко створять щось путнє в цьому жанрі. І тому їм з Вістом доводиться шукати своїх стипендіатів переважно інтуїтивно-емпіричним шляхом. І заради такого, – Мар’яна з ніжністю кивнула на акварель, – варто порпатись у лайні.

– Так, дуже цікава робота. Невже це малювала дитина?

– Сімнадцять років. Ми підтримуємо до вісімнадцяти, але, буває, й до двадцяти, якщо це не студент вищої школи відповідного фаху, – студентам треба звертатися до інших фундацій. А як у тебе справи?

Він тоді повернувся з Делфта, де здобув ступінь магістра з епістемології фундаментальних і прикладних досліджень у контексті Східної Європи. Було про що розповісти. Він любив говорити про свої досягнення – хто цього не любить? Але намагався говорити так, ніби все те було не з ним, а з одним цікавим хлопцем... Він був розкрив рота, і голосові зв’язки вже настроїлися на особливі регістри, але Мар’яна зупинила його:

– Тільки про тріумф Східної Європи у Делфті я чула – не пам’ятаю від кого, здається, з багатьох джерел...

– Тобі ще кави?

– Ні, дякую.

– А може, по келишку?.. Вибач, забув, що ти не вживаєш виробів вітчизняного виноробства...

– Коли буду певна, що лівадійський розлив – то таки лівадійський розлив...

– А може, все-таки, шампанського? У них є Брют, я вчора брав.

– Ну, якщо з холодильника...

Вони випили і за тріумф Східної Європи у Делфті, й за вітчизняне виноробство без підробок, і за процвітання фундації підтримки обдарованих дітей, і взагалі за справжнє – genuine – мистецтво. Шампанське принесли охолоджене. Був кінець серпня, коли ще не осінь і вже не літо. Він любить кінець літа, якого багато хто не любить, за особливо щемний сум... А зараз кінець осені, якого не любить ніхто. І не осінь, і не зима. Темно-сіра імла наповнює місто по вінця. То виходить, вони з Мар’яною не бачилися від літа? Ні, вони ще бачились на дні народження Стопченка наприкінці вересня – це було і, правда, востаннє, востаннє. Чому раптом так сумно? Життя взагалі сумне. А ще й біжить так швидко. Але зараз йому не тільки сумно, а тривожно і моторошно. Де вона зараз? Треба було б зателефонувати їй і заспокоїтись. Сьогодні сімнадцяте листопада – ніякої пам’ятної дати? Нібито ніякої.

Він так і не вигадав приводу і набрав її номер просто так. Хоча ніколи не дзвонив просто так цій жінці, яка в незапам’ятні часи була його дівчиною. Говорить автовідповідач. «Якщо ви маєте якесь повідомлення...» Він не має ніякого повідомлення. Скоріш за все, Мар’яна зараз на якій-небудь презентації, що їх у стольному граді – як мінімум п’ять-шість щодня. Ходить десь із келихом шампанського, втомлено вислуховує компліменти, кидає презирливі погляди на елітаріїв, які стоять у черзі, аби перехопити її заради кількох десятків секунд розмови. І звідки він вигадав цю тривогу, цей неспокій? Це все осінь, паскудна пізня осінь, яка от-от стане зимою. Тоді стане легше. А зараз треба увімкнути світло й працювати.

Дружина Люда нечутно зайшла до кабінету, поставила на столі його вечірній чай і миттєво зникла. Чай з м’ятою і чебрецем, саме такий він п’є щовечора, якщо вдома. Поступово стає тепло і спокійно. На столі улюблені книжки й улюблений комп’ютер, а за вікном улюблена стара вулиця. Завтра – клопітний, але загалом приємний день. Уранці треба буде віднести Романовичу, що летить до Штатів, заповнену аплікацію на чергове стажування-викладання. Потім – зустріч з Ларисою, – він солодко посміхнувся, коли подумав про завтрашній ранок. Усе буде гаразд. І в Мар’яни, вочевидь, також, – от уже за кого взагалі не варто переживати.

Так, котра зараз година? Тільки за чверть дев’ята. А темрява така каламутна й давня, ніби бозна-як пізно. Так от чому він раптом почав думати про Мар’яну! То його очі впали на ручний годинник, що лежить поряд! На ремінці, який він сьогодні поставив, написано Genuine leather. Genuine-imitated[1]1
  Genuine leather – натуральна (справжня) шкіра. Genuine-imitated – справжнє-підробне (англ.).


[Закрыть] – це з репертуару Мар’яни Хрипович. Нічого в світі кращого немає за genuine, немає нічого жахливішого за imitated. Йому стало легше, як буває, коли щастить розплутати клубок лише йому одному зрозумілих асоціацій.

Але він так і не збагнув, чому думки про Мар’яну принесли йому холодну тривогу. Подібну до тієї, яку відчуваєш, коли дивишся з пташиного польоту на далекий асфальт.

18 листопада Олександр Чеканчук прийшов до офісу Української філії фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL[2]2
  Міжнародний фонд підтримки обдарованих дітей (англ.).


[Закрыть] за годину до початку робочого дня. Вчорашній день залишив тяжкий спадок у вигляді купи нерозібраної кореспонденції, бо пішов з роботи раніше, і важкої голови, бо одразу майнув на чергову презентацію. З до болю знайомими келихами і чарками, світськими розмовами і матюками, кавою в нічних кафе по дорозі додому і головним болем уранці. Він забув поцікавитись, що, власне, презентували так пишно. Він був там, бо мав побачитися з людьми, але побачив не всіх. Зокрема, чомусь не було Стопченка, з яким конче треба було переговорити. Якась елітна дамочка пропонувала йому себе, аби він влаштував її дітей до якої-небудь елітарної єврошколи подалі від України. Він відповів, що з радістю – і те, і друге, але ні те, ні друге не в його силі. Всі елітні гості запитували про Мар’яну, він стомився розповідати, що вона поїхала у справах Фундації в райцентр Новожахів. Єлітарії штовхалися з пластиковим посудом у руках, залагоджували свої справи, знайомились з потрібними, а також і непотрібними людьми, вітали давніх знайомих. Офіціанти виносили таці з пластиковими келихами і канапками, елітні гості накидалися на них так, ніби в тих фуршетних наїдках і напоях містився еліксир життєвого успіху. Було душно, димно, і, загалом, нецікаво, але офіціанти приносили то крабів, то шампанське, то коньяк, і якась низька сила тримала біля тих елітних харчів, що пропонувалися на дурняк.

Тільки-но Чеканчук умостився за своїм столом у своєму відсіку, почув армійське: «Дозвольте звернутися?» То був охоронець Петя, найсимпатичніший з їхньої Security[3]3
  Охорона (англ.).


[Закрыть]. У величезного хлопця тремтіли губи. Вночі подзвонили, що загинула пані Мар’яна. Він попросив того, хто дзвонив, записатися на автовідповідач. Чеканчук миттю підбіг до апарату, де миготів вогник message[4]4
  Повідомлення (англ.).


[Закрыть], прослухав повідомлення:

– Говорить капітан міліції Чернець. Співробітниця вашої організації Мар’яна Миколаївна Хрипович загинула на станції Комбінатне Новожахівського району приблизно о двадцятій п’ятнадцять-двадцятій двадцять сімнадцятого листопада цього року. Подробиці за телефоном... Ще раз повторюю номер телефону...

Додзвонитись в Комбінатне Новожахівського району неможливо. Чеканчук усоте натискає кнопки телефонного апарату, але лінія уперто зайнята. Або його з’єднує з якимись непотрібними об’єктами.

– Це міліція?

– Це склад! Правильно набирайте номер!

– Again private talks?[5]5
  Знову приватна розмова? (англ.).


[Закрыть] – весело запитує шеф української філії GIFTED CHILD INERNATIONAL Роджер Біст, заходячи до холу фундації. Це – стрункий пишночубий білозубий шатен, доглянута зовнішність якого яскраво свідчить про те, що її власник пильно дотримується всіх найсучасніших правил гігієни.

– Private, if you want [6]6
  Приватна, якщо хочеш (англ.).


[Закрыть], — люто відповів Чеканчук.

– Щось сталося, Олекзандре?

Чеканчук дає шефу прослухати повідомлення. Коли до Джері дійшло, він вигукнув:

– Але ж у неї були цільові гроші фонду! Готівка! Cash!

– Тобі шкода готівки чи Мар’яни?

– Якщо ми так будемо тринькати наш кеш, то що дістанеться для гіфтад діти України?

– Очевидно, твоя кеш дісталася регіональним грабіжникам! Але, Джері, втраченій співробітниці взагалі ціни нема!

– У тебе з цією співробітницею, якій ціни нема, здається, останнім часом були дуж-же серйозні конфлікти!

– Були! Але в тебе з нею все було ОК[7]7
  Добре, гаразд (англ.).


[Закрыть]!

– Ти не все знаєш, Олекзандре... Де Тетяна? Нехай зв’язується з Лондоном – підтвердити фінансування траурних акцій.

– Тетяна приходить на дев’яту, зараз тільки восьма тридцять дві! А поки що треба зв’язатися з Комбінатською міліцією.

– Зачекай! Давай спочатку подумаємо! Не кажи, що в неї були з собою гроші! Ми не маємо права працювати з кеш! Нас оштрафують!

– Послухай, Джері! Минулого тижня – пам’ятаєш, на вечірці у тебе – ти сміявся, що у нас, радянських, замість серця «пламенный мотор»! А у вас, у янкі, замість серця японський калькулятор! Мар’яна загинула! Її немає! А ти про гроші! Адже вона була не тільки твоя співробітниця, а й твоя леді-френд[8]8
  ledy-friend – подруга (англ.).


[Закрыть]!

– Вона була моя леді-френд поза фундацією!

– То ти сумуватимеш за нею тільки поза фундацією! Ну то вийди за двері й пролий сльозу! Вийди, вийди!

– Що я й зроблю, коли закінчиться робочий день, то є ту privacy[9]9
  приватна справа (англ.).


[Закрыть]. А зараз нам треба працювати! То ви тут усі плачете і вдома, і на роботі, тому у вашій країні нема ладу. Вам треба, щоб дядя Сем чи дядя Джордж дбав про ваші ґіфтид діти!..

Наближається дев’ята. Нечисленні співробітники фундації сходяться до офісу. Віст запрошує Чеканчука до свого кабінету, пропонує зв’язатись з Комбінатською поліцією з його телефону. І чого вона опинилася в Комбінатному? Вона мала їхати тільки в Новожахів. Але ось до приймальні зайшла Тетяна. Tatiana! Good morning, how are you? Well? That's good![10]10
  Тетяно, доброго ранку! Як справи? Гаразді Це добре! (англ.).


[Закрыть] Ось телефони, прошу вас, усе виясніть за цими номерами.

Коли секретар-референт Тетяна усвідомлює, в чому справа, то відразу починає нервово ставити нерозумні, невідповідні до її статусу й зарплатні запитання:

– Господи, як це так, і хто б міг подумати, така молода, талановита, знаменита, все в неї в житті було, і от раптом таке, і як це могло статися, це нещасний випадок чи убивство? – А Віст роздратовано вигукує: – So, make all necessary calls, it's your duty![11]11
  Отже, телефонуй, це твій обов’язок! (англ.).


[Закрыть] – але тим часом Чеканчук знову набирає комбінатський номер і цього разу додзвонюється.

Отже, Хрипович Мар’яна Миколаївна прибула до Комбінатного з райцентру Новожахова вчора, 17 листопада по обіді. Вона не залишилась на ніч на квартирі в комбінатчанки Марії Піддубної чи Підгубної, як збиралася попередньо, а вирушила на станцію, очевидно, щоб сісти на електропоїзд. Увечері ще мали бути дві електрички: на Червоні Криниці і... ще якийсь населений пункт...

– Значить, вона все-таки їхала до... Oh, very difficult name... Druzborodivka...[12]12
  О, дуже складне ім’я... Дружбородівка... (англ.).


[Закрыть] Отже, для них теж везла кеш...

Чеканчук був не в курсі, що Дружбонародівка теж стала об’єктом турботи фундації. До глибин стратегії й тактики була допущена тільки Мар’яна. Але він дещо почув від капітана міліції і заспокоїв Біста:

– І дружбонародівські гроші на місці, заспокойся. Отже, ймовірно, вона стояла на платформі, чекаючи електричку на цю саму Дружбонародівку. Почула шум потягу, наблизилась до краю платформи, а то був товарняк, під який вона й потрапила. Впала на колію за кілька секунд до того, як... Машиніст свідчить, що не помітив її, з ним уже зв’язувались, але він би все одно не зміг зупинити. Край платформи був пошкоджений, вона в темряві могла цього не помітити і впасти на рейки. Хтось штовхнув? – на це несхоже. Її дорожня сумка лежала поряд на платформі. Там її документи, папери фонду, особисті речі, ключі. На дні сумки – власні гроші – у валюті й у гривнях. І сума в доларах у внутрішній кишені пальта. Вони пошкоджені, залиті її кров’ю, змішані з її плоттю, розчавлені її кістками, – голос Чеканчука тремтить, але він навмисне вимовляє ті натуралістичні деталі, щоб «дістати» Біста, – та, гадаю, наш любий економний шеф зуміє обміняти їх у банку на новенькі... Що ми робимо зараз? Розбираємо листи? Складаємо плани підтримки? Чи...

– То вона таки їхала до тої Дружбородівки... ОК! Зараз Тетяна зв’язується з Лондоном, ми отримуємо підтвердження фінансової підтримки, а потім займаємось усім – прощання, похорон, і, як це у вас? Funeral banquet[13]13
  Ф’юнеральний банкет (англ.).


[Закрыть]. Фундація вже провела одну ф’юнеральну акцію в Україні, ми маємо деякий експіріенс[14]14
  Experience – досвід (англ.).


[Закрыть]. Тетяно, перш ніж телефонувати до Лондона, підніми папери – той похорон хлопця з Харківської області...

Всі згадали сумний день, коли стипендіат фундації, маленький композитор і виконавець на акордеоні Серьожа Губак, помер від нападу астми, a GIFTED CHILD INTERNATIONAL відспівав його в церкві, поховав і накрив поминальний обід у міській їдальні, де було багато їжі, і дітям роздавали шоколадки, і всі місцеві жителі були щиро вдячні маленькому небіжчикові, бо всі наїлися і взяли з собою харчів додому. Напівголодне, Богом забуте містечко Харківської області, давно не харчувалось так поживно.

Джері й Сашко Чеканчук нарешті зачинилися в кабінеті шефа.

– Її привезуть сюди?

– Ні, треба їхати. Хто поїде?

– Гадаю, ти...

– ОК.

– Це правда, що ти колись був її бой-френдом [15]15
  Boy-friend – друг (англ.).


[Закрыть]?

– Я мало не став її брайд-грумом[16]16
  Bride-groom – молодий (англ.).


[Закрыть]. Нареченим. Але це було дуже давно... Ти дозволиш подзвонити до Лондона з твого телефона?

– Тетяна дзвонить до Льондона.

– Не до євроофісу, а Юркові. Себто Джорджу.

– Так, так, дзвони, дзвони! Дзвони зараз, він встигне на денний літак! У Лондоні тільки опів на восьмої ранку!

– А потім, як твоя ласка, я поїду додому. В мене буде важка ніч туди, важкий день і важка ніч назад.

– ОК, після обіду підеш додому. А до обіду приведи до ладу папери, які мав зробити на сьогодні.

До Лондона Чеканчук додзвонився значно легше, ніж годину тому до Комбінатської міліції. Сімнадцятирічний син Мар’яни Юрко Молданський, який уже давно став Джорджем Молданскі, не говорить по-українськи. І з російською в нього також проблеми. Колись давно, в один з перших років Незалежності, коли його покійна матінка вперше поїхала на Захід – здається, до такого собі євроінтелектборделю, що називався Літня школа мистецтв, вона взяла Юрка з собою, бо мала надію прилаштувати його в якому-небудь престижному учбовому закладі. Їй пощастило. Всі її прагнення зазвичай здійснювалися. Відтоді Юрко не перетинав державного кордону України. Іноді вони з мамою відпочивали в Південній Англії або в Північній Італії, але частіше Джордж проводив свої вакації в євромолодіжних євротаборах європейського рівня. Цього року він закінчив коледж, вступив до університету. Коли Чеканчук навесні був у Лондоні на двомісячному стажуванні працівників благодійних фондів, він бачився з Мар’яниним сином. То був час, коли Олександр Чеканчук дуже хотів стати його батьком. Але жвавий хлопчик з нестандартним мисленням перетворився на добре вимиту й раціонально відхарчовану спортивну й перспективну копію Роджера Біста. Хоча Джері навіть теоретично не мав жодного стосунку до народження Мар’яниного сина, бо сімнадцять років тому ще була залізна завіса, і громадяни Сполучених Штатів були в Україні дивовижею на кшталт пінгвінів.

Юний Молданскі сказав, що він неодмінно прилетить, передзвонить за півгодини, коли зарезервує квиток. Але чи зустрінуть його в аеропорту? І чи потрапить він до квартири Мар’яни – у нього нема ключа. Джордж звертався до матінки по імені ще тоді, коли був Юрком. О, той діловий підхід в абсолютно трагічно-непоправних ситуаціях – це те, до чого безалаберна слов’янська душа ніколи не може звикнути. Ти ще ходеш по цій землі, але, як з тобою раптом щось станеться, у теплицях уже розквітли ті жовті троянди, які підуть на вінок для ф’юнеральної акції по тобі... А поки ти живий, розбирай кореспонденцію, якої не розібрав учора, коли незрівнянна Мар’яна ще була жива і, більше того, очевидно, зовсім не збиралася на той світ.

Домовились, що Джері сам зустріне Джорджа і на два дні забере його до себе. Ні, ні, в нього нема ключів від Мар’яниної апартаменції, вона не залишала їх йому! Шеф незадоволений, що хлопець прибуде зарано, адже похорон – не раніше, ніж післязавтра, навіщо пропускати заняття. Але давати відбій, щоб він міняв квиток на пізніше – цього вирішили не робити. ОК. Нехай походить по місту дитинства.

В обід Тетяна принесла квиток до обласного центру для Чеканчука, а Джері видав йому конверт з кеш для ф’юнеральних витрат. Сказав, щоб всюди, де тільки можна, брав чеки для звітності. Все, можна їхати додому на свою Оболонь. Спробувати трохи відпочити перед нелегкою дорогою в те Богом забуте Комбінатне, де в місцевому моргу лежить розчавлена Мар’яна Хрипович.

Чеканчук відчув неймовірний холод у горлі й грудях, і зуби його мимоволі клацнули, коли подумав, що йому доведеться побачити завтра. На своєму віку він блукав тими темними закапелками світобудови, про які непосвячені зазвичай кажуть: не може такого бути! Він бачив скалічені людські тіла і те, як байдуже їх виносили. Це було на Півночі, на золоті, де він заробляв собі на київське житло. А в київському житті щастило обминати такі пекельні провалля. Якщо траплялася смерть, небіжчики лежали в охайних домовинах з традиційним тюлем. А коли хтось помирав особливо страшно, його ховали в закритій труні. Очевидно, так ховатимуть і Мар’яну.

В холодному осінньому повітрі назавжди зависли ті слова, які Олександр Чеканчук хотів прокричати Мар’яні Хрипович, коли та повернеться з відрядження. Вона не повернеться. Сьогодні ввечері він їде на якусь далеку станцію, щоб привезти її до Києва в металевому ящику.

Вранці, 18 листопада, Лариса Лавриненко підмальовувала вії перед каламутним дзеркалом на підвіконні. Лівим оком, тим, яке фарбувала, вона дивилась у дзеркало, а правим поглядала на вулицю, чи не повернеться зі школи її син Ярослав. У його школі, яка чомусь називалася гімназією, запровадили дуже складну систему перепусток. Тих, хто запізнюється, пускали всередину тільки тоді, якщо дозвіл давав класний наставник. А добути його з обложеної школи було нелегко. І запізняки після спроб прорватися до храму науки зазвичай ішли додому. Втім, її син, не потрапивши до цієї самої гімназії, міг піти деінде, а не додому. Тим більше, зараз у нього завелися гроші.

Все в цьому домі не слава Богу. Навіть гроші не в радість. Більше року тому Лариса відрядила свого чоловіка, безробітного інженера-будівельника Володю, щоб не валявся вдома, прокладати дороги в пустелях Техасу, і відтоді він зник, як-то кажуть, з кінцями. Вона вже й не згадувала про нього, звикла до простору в хаті. А тут кілька днів тому до них несподівано завітав якийсь чоловік, теж заокеанський заробітчанин, привіз гроші від Володі. При передачі грошей був присутній син. «Ось, перерахуйте, хазяєчко, і розпишіться мені на цьому папірчику», – попросив гість. Як тільки за ним зачинилися двері, син хвацько вихопив з Ларисиних рук зелені купюри, стрибнув на стілець, а потім на стіл... Користуючись своєю неабиякою фізичною силою, хлопець висунув вимогу, мовляв, поверне гроші, тільки якщо йому особисто належатиме двадцять відсотків. Сторгувалися на двадцять доларів....

Син Ярослав занапастив Ларисине життя. Всі її нещастя через нього. Колись давно, ще в радянські часи, в неї була любов – і таки правда, любов – із Сашею Чеканчуком. Але Сашко був некиянин, не хотів приходити на житлоплощу дружини. Він на два роки завербувався на Північ, щоб заробити гроші на кооперативну квартиру. І, треба сказати, заробив. Та Лариса необдумано зустріла інженера-будівельника Володю. Дуже швидко з’явився проект Ярослава. Якби їй тоді – та її нинішній досвіді Сашко Чеканчук повернувся, застав її одруженою з дитям на руках і пішов шукати розради в ліжку у Мар’яни Хрипович... От Мар’яна – вона таки зуміла пристроїти сина в престижний заклад за кордоном. А їхали з ним так само навздогад буряків, як і Лариса. А коли Лариса всунулась на південні студії в університеті Монтпельє, вона теж потягла за собою Ярослава. І не змогла його ніде прилаштувати, крім інтернаціональної школи в брудному Марселі, за яку віддавала половину своєї стипендії. Потім разом повернулися додому, де Ярослав пропустив рік у школі. Тільки й радості, що вивчив французьку мову, яку на сьогодні вже забув. Це сука Мар’яна усюди знаходить ходи й виходи. Сашко Чеканчук розповідав, що її Юрко зараз став таким собі охайним євро-біороботом. Говорить чотирма мовами, і всіма – з іноземним акцентом, ось результат відриву сина від матері і матері від сина, не заздри, Ларо, лондонському щастю неповної родини Хрипович-Молданських. Але де бездітному Чеканчукові розуміти, що Мар’янин Юрко не буде ні кримінальним елементом, ні дебільним неуком, який тягне гроші з матінки, ні воїном славного українського війська. А з її Ярославом усе це може трапитись за повною програмою. Усі ті проблеми, які грізно стоять перед нашими дітьми, Мар’яна для свого синочка вирішила. Ото ж, мабуть вона дзвонить, п-паскуда, просить позичити п’ятдесят долярів, бо в неї тільки тисячні купюри!

– Що?... Коли? Гос-сподиІ І звідки ти знаєш?

– Мені дзвонила Риженкова Люда, а їй передзвонила Тетяна, що працює референтом у Біста.

– А я саме згадувала її незлим тихим... Треба передзвонити на роботу Чеканчуку, він більше розкаже.

– Він поки що більше не розкаже: їде за нею туди, де все це сталося, забирати труну.

– Як же ж він її повезе? З собою в купе? На верхній полиці?

– Думаю, для цього є спеціальні вагони... Я ніколи не возила небіжчиків у потязі.

– І я не возила. Всіх родичів ховали там, де помирали... І хто ж це її?..

– Кажуть, нещасний випадок. Впала на колію з платформи.

– Це на неї не схоже. Вона, хоча й нахабна, але обережна. І в темряві бачить, як кішка. Я її знаю давно. Може, хтось штовхнув?

– У неї нічого не забрали. І гроші фонду на місці.

– А, може, це хтось порішив? Її багато хто терпіти не міг.

– Ну, не настільки, щоб штовхати під паровоз, як Анну Кареніну... А може, вона сама?..

– Чого б це вона кидалась на колію в якомусь вошивому селищі! Це так неестетично! І так безславно!

– Ну, раптом подумала, що все марно, життя минає без смислу й любові... Між іншим, з Вістом у неї все було о’кей?

– Так, але то для неї було не головне...

– А тут і Чеканчук поряд...

– До чого тут Чеканчук? – обурилась Лариса, – у них сто років тому все закінчилося! Вже він би її на колію не штовхав!

– Так, у нього залізне алібі! Я бачила його вчора ввечері на презентації. А вранці він був у фонді. Він би не зміг змотатися!

– Так, так, це дурне! Але в мене є відчуття, що така видатна істота не могла піти з життя, як у клозет! Хтось їй допоміг у цьому! Кому це було вигідно?

– Найвигідніше це було б якому-небудь випадковому грабіжнику, що побачив модну бабоньку...

– Але він би вихопив у неї з рук сумку і втік подалі! Навіщо йому мокре діло?