Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

– Ой, це треба запитати маму. Зараз, – Кубов витяг із кишені телефон, – мамо, ти ще не спиш? Уже лягаєш? Ну нічого. На добраніч. Цілую, – Кубов відімкнув зв’язок. – Ми всі ходимо по цьому дому з мобілами, бо розгубимось. Навіть малий. Я завтра розпитаю маму. Вона, як чого не знає, то відразу дізнається.

У Кубова за пазухою лунає дзвоник:

– Так, мамо!.. Та ні, це стосується загибелі Анатолія і Мар’яни... Тоді чекаємо, ми в північному кабінеті!

Кубов хутко допив коньяк зі своєї чарки, налив туди лимонаду.

– А ви пийте, пийте, як вам хочеться. Вона тільки до мене чіпляється з цим ділом. Переживає, одне слово, – мати!

Вікторія Микитівна зайшла до кабінету і сіла в шкіряне крісло.

– Тобі лимонаду, мамо?

– Нічого не треба, розкажіть мені про Мар’яну, чому я нічого не знаю?

– Я тобі вже розповідав. Вона загинула в Комбінатному в той день, коли Анатолій чекав на неї. Пам’ятаєш? Вона збиралась приїхати сюди вранці – якого це числа мало бути?

– Вона збиралася вранці вісімнадцятого?

– Так, от її повідомлення, дивіться.

Кубов знайшов у комп’ютері повідомлення Мар’яни «18 uransi zaidu do tebe, poidu toho samogo dnya uvecheri». Я все це передав Анатолію. А потім напередодні того самого дня ввечері вона подзвонила мені, що їде в наше місто прямо зараз. Вечірньою електричкою. Спитала, чи не важко мені все це передати. Я сказав, що неодмінно передам. Вона дзвонила з мобільного, я це чув по сигналах. Я сам їздив до Анатолія, сказав йому: зустрічай кралю сьогодні ввечері, якщо хочеш, іди з нею до мене. А на ранок довідався, що вона не приїхала.

– А я й не знала, що вона мала приїхати, – сказала мати Кубова. – Чому ти мені про це нічого не сказав?

– Анатолій просив мене нікому не говорити, що вона може приїхати, щоб на неї не налетіли вчительки з його школи. Ти ж знаєш їх! Одна Зінаїда Андріївна чого варта!

– То страшна баба, вона що завгодно з тебе виб’є!

– Потім Анатолій приходив до мене, просив дати повідомлення, дізнатись, чому вона не приїхала. Пару разів він до мене заходив. А потім прийшов мейл від вас, що Мар’яна загинула. В той самий день і Анатолій загинув. Отже, виходить, Мар’яна загинула в Комбінатному на коліях.

– Так, і цікаво було б дізнатися, чи хтось бачив тут цю вашу Таньку. Бо, якщо її тоді у вашому місті не було, можна думати, що то вона штовхнула на рейки Мар’яну. Хоча, звичайно, як вона її могла вистежити?

– Це вона! – впевнено сказала мати Кубова, – вона хоча й пила, але була дуже хитра! Ви знаєте, Толя вигнав Таньку саме перед тим, як Мар’яна приїздила до нас! Мені нова поштарка розповідала: принесла Анатолію на школу іноземного конверта білого-білого, з вигляду службового. Він його довго-довго читав. А відразу по тому Тетяна й перебралася до своєї хатки. Тобто, він її вигнав, бо закрутив з Мар’яною. У Анатолія дім пристойний, кам’яний, вікна великі, ґаночок, комора. А знаєте, яка хата залишилася від старого Тущенка? Я там, правда, давно не була. Повезеш мене завтра туди, на околицю, я хочу подивитися, що від тої хати лишилося зараз.

– Туди моя машина не проїде, – сказав Кубов.

– Звідки Анатолію таке нещастя? Він її пожалів через сина, а вона... І кралю його порішила, і самого.

Чеканчук і Лариса, перебиваючи одне одного, розповіли про вкрадені картини і потоптаний вінок. Картини не справили ніякого враження на Кубових, проте вінок підтвердив їхні здогадки.

– От же паскуда, і вінок на місці загибелі потоптала! Убивцю тягне на місце злочину! І сюди вона вернеться! Вернеться, собака!

– А як Анатолій познайомився з Мар’яною? – запитували Кубова гості.

– Він не розповідав. Він же не пив після операції, то з ним і спілкуватися було важко.

– І правильно робив, що не пив, якби ще й ти не пив!

– Мамо, годі!.. Я не знаю, як вони познайомились. Тут вона була минулої весни. А влітку вони з Альошею двічі їздили до Києва. Я їх один раз підвозив до вокзалу. А вдруге не зміг, було багато роботи.

– А як прізвище Альоші? Якщо він був стипендіатом нашої фундації, то в нас мають бути дані про нього.

– Як його прізвище? А як прізвище Таньки?

– Рудченко її прізвище, і Альоші так само, – відразу відказала мати Кубова, – це точно, що Танька закатрупила Мар’яну! А хто б іще?

– У Мар’яни могли бути всякі справи у Києві, – не поділяє материної впевненості Кубов, – та й звідки вона могла знати, що Мар’яна в Комбінатному і що вона їде до нас?

– А Танька працювала у музичній школі на вахті. Там тої школи три кімнати, п’ять учителів, один директор. Мені одна з тих учительок особисто говорила: Вікторіє Микитівно, може, зі школою буде краще, бо знайома Анатолія Трохимовича з благодійного фонду передасть для нас гроші! І Танька могла це знати!

До пізньої ночі говорили про загибель Мар’яни й Анатолія. Смерть поєднала імена і долі цих загалом дуже далеких людей. Говорила переважно Вікторія Микитівна Кубова. Вона вважала, що знайшла істину. Тепер проблема тільки в тому, щоб відшукати вбивцю Таньку.

На ранок Кубов запропонував їм поїхати по місту: відвідати будинок Анатолія, зайти до музичної школи. Лариса й Чеканчук вирішили: якщо ми вже тут, звичайно, поїдемо, подивимось. Але чи є час у тебе (вчора ввечері Лариса й Чеканчук урочисто перейшли з Кубовим на «ти») супроводжувати нас? У тебе, мабуть, багато роботи в твоєму офісі? На це Кубов відповів, що офісу в нього нема, вся його територія є його місцем праці. Так само, як у нього немає й робочого й неробочого часу, бо працює 24 години на добу. А основне знаряддя праці ось – Кубов дістав свого телефона. Це вчора ввечері було затишшя. Але, то, мабуть, перед бурею. І справді, далі Кубов весь час «працював»: його телефон весь час дзеленчав, він витягав його з-за пазухи, просив вибачення у Лариси, і, через слово вживаючи ненормовану лексику, віддавав якісь розпорядження.

Дім директора музшколи стояв опечатаний. Кубов пропонував розірвати папірець із печаткою, але Лариса й Олександр сказали, що не варто, і Кубов не наполягав. Зайшли на подвір’я, обійшли будинок із старої сірої цегли знадвору, походили по маленькому садочку, постояли над урвищем. Небо було сірим, але не таким суцільним, як напередодні. Внизу тулились будиночки й кістляві передзимові садочки.

– Це наша Під’ярна, – сказав Кубов, – Тут Над’ярна, а там – Під’ярна. А ось – яр. Його раніше не раз намагалися закидати землею, але він утворювався знову.

– Мабуть, вони тут стояли з Мар’яною.

– Мабуть. Я з ними не стояв.

Від садибки покійного Анатолія поїхали до музичної школи. З вікон перекошеного одноповерхового будиночка лунали гами й арпеджіо. Увійшли до учительської, вогкої кімнатки з патьоками на стелі.

– Маріє Карпівно, ось люди з благодійної фундації, звідки просив гроші покійний Анатолій Трохимович, – сказав Кубов і вийшов на ґаночок «працювати» за допомогою свого мобільника.

– Ой, а ми на вас давно чекаємо! Подивіться! Ось яка стеля! А які інструменти! На настройщика нема грошей! А які холоди!

Вчительки, що вели уроки, відразу покинули класи і влетіли до учительської.

– Добре, що ви приїхали! Скільки грошей ви привезли? Ми просили тисячу двісті! То хоча б половина буде?

Чеканчук дочекався, поки всі вчительки замовкнуть, і тільки тоді розпочав:

– Десять днів тому по дорозі до вас загинула наша співробітниця, яка займалася саме вами. Вона потрапила під потяг на станції Комбінатне тут, поблизу.

– А в нас саме загинув наш директор Анатолій Трохимович! Три дні тому, як поховали. На його похорон пішли останні наші кошти!

– Вам коштів шкода чи директора? – різко запитав Чеканчук. Жінки замовкли.

– Послухайте, панії, я хочу допомогти вам, хоча не я виділяю кошти. І навіть не належу до ради, яка це вирішує. Я тільки виконавець.

– Але подивіться, які в нас умови, а це ж наші діти, і серед них є дуже здібні! Наташенько, заграй інспектору вальс Майкапара! – нещасна вчителька тягне Чеканчука до учбового класу, де перелякана учениця забула все, що знала.

– У мене немає сумнівів, що у вас надзвичайно обдаровані діти. На сході України взагалі талановитих дітей утричі більше, ніж на Галичині. Це підтверджується висновками висококваліфікованих експертів!

– Ми це знаємо! А ви це скажіть у Києві!

– Зінаїдо Андріївно! Дайте людям з Києва сказати! Не перебивайте їх!

– Я хотів би, щоб ви показали мені повідомлення нашої фундації про надання Гранту вашій школі.

Повідомлення не було. Вчительки змогли показати тільки конверта з-під аплікаційних форм. На штемпелі – жовтнева дата.

– І ви заповнили ці аплікаційні форми і надіслали їх нам?

– А ви хіба не знаєте?

– Ми отримуємо десятки, а то й сотні таких аплікацій на місяць. Ми працюємо з усією Україною. А вашим регіоном займалася наша загибла співробітниця. Тому ми й хочемо з усім розібратися і по змозі допомогти вам. Отже, номера ваших аплікаційних форм ви не пам’ятаєте? А коли ви надіслали їх?

– Через два дні після того, як вони сюди прийшли.

– Значить, п’ятнадцятого жовтня.

– Так, десь на Покрову!

– То я вам офіційно можу сказати: ваша аплікація ще не розглядалася! Її розглядатимуть тільки в середині грудня, і, можливо, вам нададуть грант. А поки вам треба чекати.

– Я бачу стан вашої школи, і всі ви дуже добросовісні педагоги, – сказала Лариса, яка досі мовчала, – я спробую допомогти вам, коли буде засідання комісії. Але поки ще рано чекати результату.

– Ми готові допомогти вам усім, щиро, від усього серця, – Олександр Чеканчук промовляв завчені слова, які сиділи в його пам’яті так само міцно, як текст екскурсії в пам’яті Гіда зі стажем, – але Лондонська філія не дає стільки грошей, щоб відбудувати мистецькі школи в усій Україні.

Кубов повернувся до учительської, він готовий везти гостей далі. Але розмову ще не закінчено.

– А як же повідомлення на вашому комп’ютері, Колю? – одна з учительок хапає Кубова за рукава, він легенько відштовхує жінку, демонстративно обтрушує свою руку після її дотику, – там же було сказано для покійного Анатолія Трохимовича: заїду на один день! Значить, нам усе-таки виділили якісь гроші!

Лариса, яка бачила Мар’янине повідомлення, каже, що з нього не випливає, ніби для них везуть гроші. Можливо, наша співробітниця хотіла щось уточнити. В повідомленні не йшлося про гроші для вас! Та їх і не могло бути так швидко.

Київські гості ледве вибралися з жалюгідного приміщення музичної школи. Кубов посадив їх до машини, повіз на обід до себе. Сказав, що мама не обідатиме з ними, вона пішла збирати відомості про Таньку – хто і коли бачив її востаннє. У Кубової мами з’явилася велика мета: засадити за ґрати вбивцю Таньку. А слідчий, що веде справу Анатолія, тим часом сказав Кубову, що сумнівається щодо участі алкоголічки Таньки у цій справі. Адже на сокирі, якою було, вбито Анатолія, не було жодних відбитків пальців. Танька не дійшла б до того, щоб обтирати знаряддя вбивства, або працювати в рукавичках. Це міг зробити якщо не досвідчений вбивця, то, принаймні, менш здеґрадований суб’єкт.

– А хто знайшов убитого Анатолія? І коли?

– Це сталося години через дві після вбивства. Він мав конфлікт із тими стервами – ви їх щойно бачили: дай гроші! дай гроші! їм тільки гроші! А що людину загубили, то начхати.

– Вони всі нещасні жінки...

– Я ж не кажу, що вони щасливі... Так от, вони на нього наїхали, а він пішов додому ніякий. А потім вони посиділи, посиділи своїм бабським колом і пішли просити вибачення. А я ще до того отримав повідомлення від вас. На роботі вирішив його не турбувати, хай людина закінчить робочий день. Я й не знав, як про це йому сказати. Але мене завжди моя мама вчила: краще гірка правда, ніж солодка брехня. І я пішов до нього. Під’їхав до Над’ярної вулиці, а там ті паскудні баби верещать: ой, Анатолія Трохимовича зарубали. Одна з них лежить на сходинках, а інші ллють на неї воду... – Кубов вихопив з-за пазухи мобілку, соковито виматюкав абонента ще до того, як той йому щось сказав, а потім запросив гостей до столу.

Обід накрили на східній веранді з кольоровими вікнами.

– Коли надворі така сірість, як зараз, я люблю обідати тут, – каже Кубов, а Лариса й Чеканчук згадують, що про таку веранду мріє юна художниця Люба Козова, що на них у Києві чекають проблеми з її картинами... А поки у кожного на тарілці лежить по цілій курці з рум’яною шкірочкою, а по обидва боки від тарілок дружина Кубова Свєта поставила піали з ароматизованою рідиною для миття пальців – саме так радить сервувати стіл журнал «ЕІІе». Дружина Кубова на відміну від його мами переважно мовчить, у розмови чоловіка та його гостей не втручається, проте й цінних ідей від неї не почуєш.

Лариса розпитує Кубова, коли викликали міліцію до зарубаного Сумцова. Кубов розповів, що нещасний Анатолій ще був живий. Поки вчительки верещали і втрачали свідомість, він кинувся до Анатолія із запитанням: Толю, хто це тебе так? Скажи! А Толя з кривавою головою прохрипів: яке це має значення? Хай собі живе, якщо зможе... Це було страшно. Я багато смертей бачив, у мене робота така. Але тоді я аж прямо весь став сам не свій. Єдине, що радує, так це те, що Толя не дізнався про загибель Мар’яни. І чого він ту Таньку вигороджував? А може, то й не Танька була...

– Колю, ти кажеш, що ти тоді викликав міліцію.

– Не я, а одна з тих баб, але по моєму мобілу.

– Але тоді ж можна було взяти собаку і знайти вбивцю!

– Так і зробили. Я сказав хлопцям, які приїхали: знайдіть убивцю мого друга. Але ті баби затерли всі сліди. Собака прийшов у дім до одної з них... От н-нікчемні істоти! Втім, ви їх сьогодні бачили на власні очі.

– Колю, а ти б не хотів побудувати музичну школу в рідному місті? Яка б це була пам’ять про друга Анатолія!

– Як це – побудувати? На свої гроші? А тоді усі ці... – Кубов робить широкий жест, – захочуть, щоб я будував будинки їм. І не менші, ніж ото в мене!

– Їм усім будувати будинки не треба. А музичну школу імені Анатолія Сумцова – це було б так благородно!

– У мене нема на це грошей, – рішуче відрубує Кубов, – хоча я й дуже любив Анатолія, але в мене обмежені кошти.

– Навіщо імені Анатолія Сумцова? То була б школа імені Миколая Кубова! Як Третяковська галерея!

– Але ж я не граю ні на одному струменті! Толя мене колись учив на піаніні, але в мене не було часу!

– Третяков не був ніяким художником, він просто давав гроші художникам. А пам’ять про нього живе у віках...

– Побудував би сучасну школу замість цієї хати, платив би вчителям по двісті «зелених» на місяць...

– Вистачило б з них і сто! Для нашого селища це шалені гроші! – вигукнув Коля Кубов, який уже відчував гордість від великого імені КУБОВ на фасаді. А то так і помреш, і ніхто про тебе не згадає. От тільки де взяти гроші? Але він подумає про це, може, десь щось і знайде. Кінець кінцем – живеш, живеш, і ніхто тебе добрим словом не згадає.

– Мене можуть завтра знайти з ножем у пузі або з сокирою в голові. Як Анатолія. А скоріше за все, з кулею між брів! – Кубов починає хлипати, і наливає собі горілки, а Лариса й Чеканчук звертаються до Свєти, чи не варто покликати Вікторію Микитівну, на що Свєта відповідає, що не вистачає тут ще цієї відьми, так добре без неї.

І знову напівтемрява купе, дзенькання ложечок у дорожніх склянках, гуркіт коліс і чорна темрява за вікном. Позаду божевільна їзда в «Лінкольні» кольору металік, яке вів п’яний Кубов. Потім гаряче прощання з Кубовим, який поклявся знайти убивць Анатолія і Мар’яни, а також серйозно подумати щодо музичної школи. А потім – захекана біганина по коліях і перонах, коли вони встигли на потяг тільки тому, що він вирушив на декілька хвилин пізніше. І ось нарешті вони прийшли до тями у своєму купе, де, крім них, їде один молодий хлопець, що пішов грати в карти до сусідів. Четверте місце вільне. Слава Богу, нарешті можна трохи відпочити, бо завтра їм на роботу мало не з вокзалу.

– То що ми скажемо Бісту про зникнення Любоньчиних картин?

На щастя, в них є ще один бланк розписки. Вони виготовляють нову, вписуючи туди тільки ті картини, які не вкрали. Фабрикують підписи батьків Козових. Шкода, що пропала «Мука жінки». Бісту, гадаю, сподобалось би. Він любить експресію в мистецтві. Аби тільки не в повсякденному житті.

– Можна було б йому й не давати тієї картини. It is too good for him[31]31
  Це задобре для нього (англ.).


[Закрыть].

Лариса здивовано дивиться на Чеканчука, він пояснює:

– Я, звичайно, не певен на всі сто, але в мене таке враження, що покійна Мар’яна робила те саме. Ти ж бачила, яку картинну галерею вона зібрала? А також вона дарувала картини друзям. Одну подарувала навіть мені. Може, одного дня зберемося в мене, то побачиш.

– То теж картина Козової?

– Ні. Якоїсь дівчини з околиці Києва. У центрі – велике спокійне обличчя. Жіноче, дуже гарне. А навкруги – перекривлені пики. Вона висить у мене.

– То ти гадаєш, у нас пройде цей номер?

– Гадаю, що так. Тільки треба буде повернути гроші. Ти за це не переживай.

– Сашику, облиш, ти не мільйонер.

– Я сам, а в тебе сім’я.

– Ой, та родина! Одна мука!

– Не гніви Бога, Ларо...

Вони замовкають. Тихо дивляться в темряві одне на одного, не відводячи очей. Обидва знають, що треба урвати мовчання і не знаходять слів. Нарешті Лариса каже:

– Невже, крім нас, ніхто не думає про смерть Мар’яни? Невже всіх задовольнив нещасний випадок?

– Я думав про це, Ларо. І зараз щойно про це подумав... Давай стелитися. Завтра прибуваємо о восьмій. Треба виспатись.

Вранці, коли проїхали Київ-Дарницю, Лариса зателефонувала Риженку.

– Підрозділ групи пошуку істини доповідає: втрат у живій силі нема, хоча кілька разів виникала реальна загроза. Проте є матеріальні втрати. Матеріальних знахідок нема. Є певні знахідки-орієнтири на шляху пошуку істини, але система не тримається купи. Цілуємо. До зустрічі на київській землі.

– Який у вас номер вагона? – у відповідь кричить сонний Олександр Риженко.

Потяг прибув вчасно. Риженко підхоплює з рук Чеканчука пакет з картинами, Лариса кричить обережної так голосно, що пакет падає на платформу. Всі троє нервово хапають зв’язку, Риженко знову не розуміє, в чому справа. Він прибіг сюди о восьмій, щоб тримати руку на пульсі істини, а його лякають суцільними загадками! Але, проминувши гучну вокзальну коловерть, товариство заходить до привокзального Макдональдса. Риженко наполягає, що він фундує, і нарешті вислуховує детальний звіт про Комбінатно-Новожахівсько-Дружбонародівські мандри.

– А Мар’янині коштовності ніяк не давали знати про себе?

– Ніяк. Ми про них навіть і забули.

– Тут можна сказати тільки одне: скинутий вінок свідчить про те, що то не було вбивство на замовлення. Кілер неодмінно б пролив сльозу в пам’ять про свою жертву. Та й замовник також.

– Такий висновок можна робити, якщо бути певним, що вінок скинув і потоптав саме вбивця Мар’яни. А якщо це зробив просто місцевий хуліганчик...

– Зазвичай прості люди шанують поминальні знаки...

– Скинутий вінок дуже узгоджується з постаттю п’яної Таньки, з якою жив нещасний Анатолій.

– Так само вважає й Вікторія Микитівна Кубова.

– Це логічно. Ревнива жінка, яка, крім мужчини, втратила і свій жалюгідний добробут, люта на весь світ, і особливо на покійну суперницю. Вбила Мар’яну, знову запропонувала себе: мовляв, її нема, не діждешся. А він усе одно любить тільки Мар’яну – тоді вона його сокирою. А потім топче ногами саму пам’ять про... «руду курву»... хай їй земля буде пухом...

– Невже наша Мар’яна раптом втрапила у такі страсті-напасті?

– Сашо, один і другий, не могла малограмотна алкоголічка Танька вистежити Мар’яну в Комбінатному, не могла. Тим більше, Мар’яна міняла плани: то вона їде вранці, то ввечері.

– Танька могла суто випадково побачити Мар’яну на пероні.

– І зорієнтуватися, що треба діяти. Більше такого шансу не буде.

– Вам, чоловікам, чомусь видається надзвичайно привабливою й романтичною версія загибелі прагматичної жінки через романтичне кохання...

– Пані Ларисо, ви, як завжди, маєте рацію. Версія романтичного кохання притягнута за вуха. Але що за гроші мала пані Мар’яна у внутрішній кишені свого пальта? Схоже на те, то були не її особисті гроші, а гроші для музичної школи. Але ви ж мені пояснили, що аплікацію Дружбонародівської музичної школи ваша фундація ще не могла задовольнити. Та я й сам подавав на гранти до різних установ, і отримував відповіді – так чи ні – тільки за кілька місяців...

– І в нас так само.

– Отже, Мар’яна везла до Дружбонародівки свої власні гроші під виглядом гранту!.. Чого б то це? З якої радості? Все-таки божевільна любов існує...

– Принаймні, її можна включити до нашої системи, якщо вважати, що ті пошкоджені гроші везлися для тієї нещасної музичної школи... Що з тобою, Сашо? Щось трапилось? – Лариса торкнула плеча Чеканчука, який раптом закрив обличчя руками і зітхнув, мало не застогнав.

– Нічого, Ларисо. Просто я бачив на власні очі ті пошкоджені гроші...

Над паперовим макдональдсовським посудом запанувала судомна тиша, яку нарешті обірвав Риженко:

– Ясно тільки те, що справа надзвичайно темна. Шукатимемо істину далі.

Чому ніхто не бачить, яка вона гарна! І навіть лікарі, які повинні все знати, і вони не бачать. Тільки й чуєш від них: відставання інтелекту! Та вона геть усе розуміє, дарма що тільки слухає і киває, вона ніколи не кивне «так», там де «ні»! А яке в неї волосся! Ні в кого з тих лікарок такого нема, от вони й заздрять. Якби її лікували, то давно би вилікували! Саме нічого не проходить. У мене якось на пальці страшне що було: і боліло, і посиніло, і температура, і само не проходило. А лікарі щось помастили, щось перев’язали, то й усе пройшло за два дні. Якби її лікували, то й вона б вилікувалась. І ходила б, і говорила нормально.

А тут іще ті, зі своїми картинами! І на поріг не пустили! А в них яка чувирла! Страшна, як мавпа, щелепа вперед, руки викручені, дивиться з-під лоба: такою тільки малих дітей лякати, щоб їли кашу! І теж мені, художниця! Я таких картинок намалюю сто на день! Таке, як «Три богатирі» чи «Три царівни», звичайно, не зможу, куди мені! Але й та чувирла теж так не вміє! Вміє тільки, як курка лапою, як осел хвостом! Але коли американці такі недоумки, що це купують, то ми їм зробимо ще краще! І вже ми будемо їх не пускати, і скажемо: не турбуйте нас!

Найбільше ненавиджу тих, хто дере носа і не пускає знайомих людей на поріг! Ніби я не допомагав їм тягти крісло з їхньою злюкою. Якби я писав закони, то за презирство до людей штрафував би на тисячу гривень! А я ще тій мавпі квітів нарвав, приніс дві цукерки, що дав командировочний. Краще дав би їх Ліні. Ми їм ще усім покажемо! Ми щось таке придумаємо, що й до нас прийде інше життя. Ми все для того зробимо. Правда, Ангеліно?

Почався грудень. Співробітники фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL працюють від дев’ятої ранку до дев’ятої вечора без вихідних, щоб потім мати різдвяні канікули від Різдва за григоріанським календарем до Різдва за юліанським. На Різдво Біст полетить до себе у Сполучені Штати. Новий рік зустрічатиме з мамою й татом, яких не бачив уже два роки, – на минуле Різдво літав з Мар’яною до Єгипту. А поки треба працювати й працювати, щоб заслужити собі справжній Merry Christmas[32]32
  Різдво (англ.).


[Закрыть]. Складаються великі звіти про підтримані установи та індивіди. Сортується кореспонденція за принципом, кому надсилати аплікаційні форми, а кому не варто. Всі ретельно готуються до фінасової перевірки з центру.

А з пошуком істини виникають великі ускладнення. Лариса, яка ще не дуже вправно орієнтується в бурхливому морі фундаційних комп’ютерних таблиць, ледь устигає виконувати поточну роботу. Нема змоги ні пошукати даних про стипендіата фундації Альошу Рудченка, ні даних про Дружбонародівську аплікацію. Віст сказав, що засідання ради по Грантах буде вже після Різдва. А поки треба зробити стільки роботи! І все встигнути до Різдва. Бо інакше не зійде Віфлеємська звізда! Саме цим лякала маленького Джері його мама. І він у грудні все робив особливо ретельно, бо відчував свою власну причетність до тої містичної події.

А Ларису, незважаючи на страшну перевантаженість, мордує інша подія. Також містична. Невже всі про неї забули? Яке жорстоке життя! Чи є в ньому істина? А може, істина життя саме й полягає в забутті тих, хто пішов з життя?

Але сама доля все-таки хоче, щоб вони шукали істину – якщо не абстрактну, то, принаймні, конкретну істину життя і смерті Мар’яни Хрипович. Ось Ларисі дали пластикову папку з аплікаціями, які будуть розглядатися відразу після зимової перерви. А ось втричі товща тека з аплікаціями, на які напишуть відмову без засідання Ради. Ларисі треба ще раз переглянути ці аплікації і скласти їхній комп’ютерний список.

У жодній теці нема аплікацій з Дружбонародівки. Лариса дуже уважна – спробувала б вона бути неуважною! Але нема. Нема! Загубилось по дорозі? Не може такого бути: вчительки кричали, перебиваючи одна одну, що надсилали аплікації рекомендованою бандероллю, такі не губляться. Значить, аплікацію «загубили» у фундації. Але чому? Можна було б просто відмовити. Фонд приватний, хоче – дає гроші, хоче – не дає. Он скільки відмов буде розіслано по всій Україні після Різдва!

Лариса ділилася з Чеканчуком своїм відкриттям, але він не сприймає тієї інформації. Він ще глибше поглинутий передріздвяною запаркою і здатний тільки сортувати й звітувати. Втім, ще два дні – й Лариса стає такою самою. Їй також уже більше не хочеться шукати істину. Навіщо її шукати, якщо істина в тому, щоб добре виспатись? А тут іще референт Тетяна виявилась вагітною. Хотіла допрацювати до Різдва, щоб отримати всі обіцяні винагороди. Але ненароджена дитина запротестувала, і Тетяна лягає до лікарні на збереження. Її обов’язки з відповідною винагородою, – але хай їй грець, тій винагороді! – розділили між Ларисою та іншою співробітницею.

Під час нетривалого обіду колеги розповідають Ларисі, що в порівнянні з минулим роком Віст просто сказився. Змушує багатьох паралельно робити те саме, щоб потім зіставляти правильність результатів. А «довгожителі» фундації – їх тільки двоє – кажуть, що таким скаженим Джері був до появи Мар’яни. Жінка на нього справляє позитивний вплив, а поки він сам, то звір звіром. Одне слово, Віст. Ми мали велику надію на вас, Ларисо...

– Хай він сказиться! Це не мій тип мужчини!

– А поки казимося ми...

Ларису викликали до закладу, де здобуває середню освіту син Ярослав, який уперто не вважає за потрібне виконувати навчальний план. Лариса не йде, замість неї до гімназії суне бабуся Майя, і, не вислуховуючи скарг учителів, сама в свою чергу скаржиться на дочку Ларису і на свою катаракту. Розгублена кураторка каже, що цього разу Ярославу виставлять необхідні бали, але надалі – за що ви, власне, платите гроші? Лариса не сприймає маминих слів. Кладе слухавку і просить, щоб її більше не кликали до телефону, якщо це знову з дому. Але цього разу її питає незнайомий жіночий голосок:

– Алло! Це Лариса Вікторівна? З вами говорить Галя з Гірничого. Ми з вами разом їхали в поїзді. Не пам’ятаєте?

Галя? Яка ще Галя? Ах, з Гірничого! А я й не знала, що ти Галя. Лариса згадала гарненьке дурненьке личко, довгі ноги і лялькові фарбовані кучері дівчини з Гірничого, що їхала з ними в купе разом з бадьорим підстаркуватим Джеком. Очевидно, як це й можна було передбачити, той Джек десь завіявся. Дуже доречно. Де ти є, Галю?

– Я в Києві. Приїхала до тьоті Марусі.

Лариса призначає їй зустріч біля Золотих Воріт.

– А з якого боку? – питає янгольський голосочок.

– Там, де Ярослав Мудрий.

– Ярослав Мудрий? А де він?

– На двох гривнях! Twogrivna man. Біля нього. Тільки дивись, не поплентайся до стогривенного!

Галя не розуміє гумору, але добре розуміє англійську мову. Закінчувала Донецький університет. На стаціонарі! В Гірничому роботи нема. Навіть не влаштуєшся до школи на сто сім гривень. Була зустріла Джека. А в нього, виявилося, ще нема дозволу на одруження, який видається на підтвердження фінансової спроможності. Вона згодна і без спроможності, але без неї він не може викликати її до Америки. Тільки й може іноді приїздити сам. А довідки чекати ще років 6-7. Краще пошукати щось інше. Правда?

– Правда! Тільки не будь такою нестримною, як тоді в поїзді. Do it easier. OK?[33]33
  Легше. Добре? (англ.).


[Закрыть]

Джері в захваті від Галі, яку тут же бере на місце референта Тетяни. На третій день Джері уже замикається з Галею у своєму кабінеті. Мар’яна ніколи не падала так низько. Але й Біст ніколи не сяяв так сліпучо. Кажуть, він навіть відмінив свою поїздку до мами й тата на Різдво. Всім стає легше. Тільки би пережити фінансову комісію з Лондона.

– Ми вам казали, що в нас була велика надія на вас, – дякують Ларисі колеги.

– Ну й кар’єру ти робиш, Ларо, – висловлює своє захоплення Чеканчук. – Вищий пілотаж впливу на шефа: не спати з ним, а підкладати йому дівчат!

– За кого ти мене маєш? Підкладати дівчат! Скоро матимемо Wedding![34]34
  Весілля (англ.).


[Закрыть] Ти краще скажи: ми продовжимо пошук істини, Сашику?

– Пошук істини, пошук істини... Я про нього майже забув у цій лихоманці. Але сьогодні вранці Біст запитав мене, чи не міг би я знайти Рому Ручкіна, який працював тут перед генеральним звітом минулого року.

– А хто такий Рома Ручкін?

– О! Це Геній по схову істини від тих, хто її раптом шукатиме...

– Отже, то він ховає ту істину, яку шукаємо ми?

– Не думаю, щоб його роль була вирішальною у приховуванні нашої істини. Але завтра він прийде, і зробить так, що одна з наших ланок урветься назавжди.

– І ти про це знаєш і мовчиш?

– Якби ти знала щось про Рому Ручкіна, то активізувала б ці знання значно швидше. А ми, чоловіки, значно тупіші.

– То пересади свої знання в мою голову. А я їх зактивізую.

– Тоді давай сьогодні після роботи вип’ємо по 50 грамів у нічному барі. Чи ти вернешся додому об одинадцятій, чи о дванадцятій – не має значення.

– О дванадцятій навіть краще. Мої вже спатимуть і не діставатимуть мене.

– Тоді сьогодні ввечері підемо до кабака. І я розповім тобі про Рому Ручкіна.

У Києві пішов сніг. Засипало дорогу, трамвайні рейки, іржаві підвіконня і граблі у вікні навпроти. Щодня Олександр Риженко чекає дзвоника від Лариси або в крайньому разі від Сашка Чеканчука, але вони мовчать. Коли одного вечора він сам зателефонував Ларисі додому і почув від Майї Гаврилівни, що Лариса народила дебіла й посадила його їй на шию, а тепер вирішила приморити їх обох, а коли це нарешті станеться, вона навіть не прийде прибирати їхні розкладені тіла. Коли ж одного ввечері подзвонив додому Чеканчукові, то почув неадекватний набір звуків і короткі гудки перерваного зв’язку. Передзвонив ще раз – не брали слухавки, очевидно, вимкнули телефон. Правда, наступного вечора Чеканчук вибачився по телефону і сказав, що треба дожити до Різдва. Риженко запитав, як справи з картинами Козової – чи не було претензій від Біста, що картин замало. Чеканчук відповів, що нібито все гаразд, вогняний цикл прикрасив кабінет шефа, і підроблену розписку підшито до відповідної теки – він підшивав її особисто. А поки він більше не в змозі говорити. Доживемо до Різдва. Тоді фундація піде на канікули, і вони з Ларисою знову візьмуться за пошуки істини. Гадаю, сніг не замете всі сліди.