Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Говорили, що потім Мар’яна зробила в своєму мешканні фантастичний ремонт. Подивимось, якщо туди тільки можна зайти.

Людний Хрещатик завжди хоч трошки, а змінюється, навіть якщо від’їздиш зі стольного граду на два дні. Саме тут, неподалік від пасажу, її житло. «Типова ментальність Сапернослобідської графині: купувати квартиру – на Хрещатику! – коментувала вибір Мар’яни Лариса Лавриненко. – Справжня київська інтелігентка, – якби раптом заробила такі гроші, придбала би хату на Ярославовім Валу або на Львівській площі!» Коли Чеканчук пірнув під арку того хрещатицького будинку помпезно-сталінського зразка, серце ледь не вискочило з грудей. Але назад дороги не було. Здається, цей під’їзд. Кнопкова система поламана. Ліфт везе на шостий поверх. На дверях ніяких печаток. Ключі з плетеним брелком. Їх тут багато, сім чи вісім. Знову шумить ліфт. Хоч би не сюди, щоб ніхто не побачив, як він незграбно підбирає ключі до чужих дверей. Так, верхній замок відімкнули. Тепер нижній. Ключ довго не потрапляє до щілини, і крутиться погано. Але нарешті справу зроблено. А тепер хтось кладе важку руку на плече.

Ні, не кладе! І не треба самому себе лякати! Він прийшов покласти в Мар’янину хату її речі! Ось валіза, а ось опис речей. «Предмет жіночого туалету іноземного виробництва – 2 (дві) шт» Хто носитиме тепер це шмаття, що коштувало стільки грошей? У Мар’яни немає дочки, якій би перейшли в спадок її шкіра і хутра, а також її діаманти, і зокрема ті сережки, які...

Чеканчук замкнув за собою двері. Він у величезному передпокої-вітальні. Мар’яна виламала стінку між першою кімнатою і коридорчиком, утворився грандіозний єврохол, який має приголомшувати усіх, кому дозволили переступити цей поріг. На стінах – декілька картин, під стінами – євродіжки з рідкісними вазонами. Посередині вітальні – диван-козетка. Як у музеї. Далі важкі дзеркальні євродвері ведуть до коридорчика, куди виходять інші приміщення: ванна, туалет, спальня, кабінет, який Мар’яна переобладнала з кухні. Папери на столі в кабінеті й безладдя у спальні свідчать про спішний від’їзд і неодмінне повернення невдовзі. На телефоні в кабінеті блимають повідомлення. Їх два. Одне з Комбінатської міліції, те саме, яке три дні тому надійшло до офісу фундації. Друге ледь чутне, ніби з діжки. Очевидно, чоловічий голос надіслав його з провінційної телефонної станції. Слова можна розібрати тільки після кількох прослуховувань: «Люба, я чекав на тебе, а ти не приїхала. Що сталося?»...

Чеканчук вийшов з кабінету, кинув через поріг спальні Мар’янину дорожню сумку, але не зміг перейти того порога. Все воно так у його житті – прагнеш чогось, нарешті досягаєш, а потім думаєш: навіщо? Так воно і у великому, і в малому... Відтоді, як замислився про втрату сережок, так хотів пошукати їх у Мар’яни вдома. І от майже без проблем потрапив сюди і зрозумів, що не зможе вчинити обшук. І навіть, якби раптом щось переміг у собі й заходився шукати їх серед білизни та паперів, і нічого не знайшов, це не означало б, що сережок тут нема. Колись та сама Мар’яна розповідала, що син хазяйки, в якої вона наймала кімнату по вулиці Боженка, знайшов на звалищі напівзнесеного будинку термос, в якому між корпусом і колбою було заховано декілька великих радянських купюр. Очевидно, стара самотня людина, що боялась грабіжників, тримала там свої заощадження. А термос, вочевидь, після її смерті, викинули на сміття. Так само Мар’яна могла ховати дорогі прикраси деінде – он скільки речей у її спальні й кабінеті. Він шукав золото під землею, але абсолютно нездатний шукати його в жіночій спальні. Щоб це усвідомити, йому треба було прийти сюди.

Чеканчук, який ніколи не переймався забобонами, вражено подумав: а чи не ті сережки принесли Мар’яні нещастя? Втім, це було так давно, в неї по тому було й багато щастя... В їхньому бараку був Мирон Чобану, кремезний невисокий непривітний молдаванин. Він крав гроші у своїх сусідів. Частину грошей заробітчанам перераховували на рахунок в Ощадбанк, частину виплачували готівкою, яка лежала в тумбочках чи під матрацами – великі пачки радянських червінців і четвертаків. Той, хто крав золотий пісок, мав справу з міліцією. Той, хто крав гроші в сусідів, мав справу з дикою стихією самосуду, куди міліція не втручалася. Низького кремезного Чобану вбивали всім бараком. Його били по голові десяток пар ніг, а він дуже довго не вмирав. Потім мерзлі чоботи таки знайшли те місце скроні, яке... Всіх мешканців бараку без винятку змусили хоча б раз копнути крадія. Роздали крадені гроші тим, хто скільки недорахував зі своїх запасів, – усі казали правду. Потім поділили порівну гроші, зароблені Чобану. Коли Чеканчук повернувся до Києва, він вніс дві тисячі за свою однокімнатну квартиру на Оболоні – збирав гроші на більшу, думав будувати життя з Ларисою. В нього ще лишалося на меблі. А ті сімсот карбованців, свою частку від грошей убитого крадія Чобану, довго тримав окремо. На них і купив для Мар’яни платинові сережки з манюсенькими діамантами. Де вони тепер? Чи розповіли б вони таємницю загибелі Мар’яни? Чи вони спокійно лежать у якомусь із закутків цієї оселі, чекають на свою хазяйку й нічого не відають про її останні хвилини?

Чеканчук постояв на порозі спальні, а потім увійшов до кабінету. Сів до столу, ввімкнув комп’ютер. Там не лише текстові файли. Цілі директорії відсканованого живопису. І в їхньому офісі є ці електронні картинні галереї, а у Мар’яни вдома того малярства ще більше. Чеканчук навздогад відкрив текстовий файл. Там вірші. Звідки вони? Мар’яна цим не грішила. Якщо Чехов писав усе, крім віршів і доносів, а Йосиф Бродський – усе, крім прози і доносів, то Мар’яна Хрипович говорила про себе, що писала все, крім художніх текстів і доносів. Зараз – доба non-fiction, художня література віджила своє так само, як і божевільна любов. Мар’яна виступала в пресі й на телебаченні, обґрунтовуючи і поглиблюючи ці тези. З нею сперечались, її проклинали за пропаганду бездуховного цинізму, а вона уперто вела свою лінію. Ось вони, ці статті з газет, тут, у комп’ютері, і тут же електронні версії найцікавіших читацьких листів – Мар’яна готувала до друку чергову книгу своєї публіцистики. І раптом у цієї прагматичної особи – електронне освідчення в коханні. І вірші, дивні сентиментальні вірші:

 
«Сьогодні – мій останній бал.
Я буду в чорнім строї.
І буде божевільний шквал
За тихою стіною...»
 

Треба буде домовитись з Вістом, щоб хтось узявся вивчати творчу спадщину Мар’яни – це, між іншим, тепер надбання України. І, разом з тим, незручно копирсатися в тому, що Мар’яна не готувала для чужих очей. Але чомусь Чеканчукові стало тепло на серці від того, що цинічна Мар’яна, виявляється, писала вірші. Гаразд, все це дуже цікаво, але треба йти. Він ще повернеться сюди, хоча б до цих віршів.

Чеканчук вимкнув Мар’янин комп’ютер. Ще раз зазирнув до спальні. А потім відчинив важкі дзеркальні двері, вийшов до вітальні... До несамовитого калейдоскопу вражень останніх днів додалося ще одне, цього разу відверто містичне. У вітальні, сильно припадаючи на одну ногу, безшумно поралась жахливо потворна істота з великим горбом та перекривленим лицем. Та істота була в штанях, з хвостиком на потилиці. За якимись ледь відчутними ознаками в ній вгадувалася жіноча стать. Вона витирала пил з картинних рам і діжок. Побачивши Чеканчука, хутко заховала віхтя в малесенькій шухлядці біля вішалки при вході, схопила торбу в кутку і швидко зникла за вхідними дверима. Було чутно, як клацнув замок. Якби не цей звук ключа, Чеканчук був би абсолютно певен, що потвора з хвостиком йому примарилась.

Сашко Риженко добре володіє словом, проте не любить писати нашвидкуруч. Але зараз треба поспішати. В газеті чекають на некролог.

– І може, у вас є її фотокартка? У нас в редакції є, вона часто писала для нас. Але хотілося б якесь маловідоме фото. Можна й давнє.

Він – досвідчений автор текстів. Знає, де можна повторити себе, де зачитувати колегу чи класика, а де варто неодмінно сказати щось нове. У його комп’ютері зберігаються шаблони, такі собі жанрові кістяки, на які легко нарощується словесне м’ясо. З шаблоном некролога нібито зовсім просто: він зав’яз у колективній пам’яті. Замацані до повного знецінення, двісті мільйонів разів ужиті «трагічна звіста... у розквіті творчих сил... світла пам’ять про... назавжди збережеться в наших серцях»... А якщо і правда – за трагічних обставин... і правда – у розквіті творчих сил... і правда – непересічна особистість, а не просто штамп, і пам’ять назавжди збережеться – як забути таку? Екраном комп’ютера попливли барвисті мінливі кубики. Не Хочеться продукувати банальний текст. Але в тій тривіальності закладена одвічність життєвих циклів, швидкоплинність народжень і смертей. Усі ми там будемо. Якби знав, де впадеш, відстелив би соломки. Всі під Богом ходимо. Нема часу на філософію. Треба клепати текст. А потім треба буде ще й пошукати світлину. Отже:

Трагічна звістка облетіла не лише інтелектуальні кола України, а й усіх, хто читає книжки, хоча б мимохідь цікавиться культурним життям. У ніч з 17 на 18 листопада на 38-му році життя трагічно загинула відомий мистецтвознавець, публіцист, культуролог, викладач...

О, цей список може бути як завгодно довгим

...кандидат мистецтвознавства Мар’яна Хрипович. Це сталося у селищі Комбінатне Новожахівського району, де пані Мар’яна перебувала у справах Фундації GIFTED CHILD INERNATIONAL, в українській філії якої вона плідно працювала протягом останніх двох років. Корабель, що впевнено ішов океаном життя під повними вітрилами, несподівано налетів на таємний невідомий риф і миттєво пішов на дно.

Мар’яна Хрипович народилась в одній з київських слобідок у незаможній інтелігентній родині...

Так, вона народилась у будиночку без води на Саперній Слобідці. Під Лисою горою. Коли вони познайомились багато років тому, вона мешкала біля червоного університету, наймала кімнатку. А батьки жили, здається, на Сирці. Потім її мама померла, батько одружився з іншою жінкою... Отже,

...народилась в інтелігентній родині в Києві.

Для їхнього товариства було важливо, хто народився в середмісті, хто в передмісті, а хто за межами стольного града. І сама Мар’яна завжди підкреслювала, що вона зі слобідки з-під Лисої гори. А чи має це значення для київської газети, яка замовила некролог по Мар’яні? Виправлять, якщо їм не підійде. Поїхали далі:

По закінченні школи вступила на факультет мистецтвознавства Київського художнього інституту. Вже на перших курсах її статті з теорії мистецтва друкувалися в київських і московських часописах...

...а також, поки не вийшла заміж за Васю Молданського, підробляла натурницею на факультеті живопису свого інституту. 180 радянських карбованців на місяць. Але це не для преси. Тим більше не для некролога.

В ті часи, що зараз нам здаються далекими, майже нереальними, Мар’яна Хрипович пропагувала напівзаборонене тоді авангардне малярство: нібито гнівно критикувала буржуазне мистецтво, а насправді привертала до нього увагу якнайширшого загалу. У своїх мистецтвознавчих розвідках вона уперто наголошувала саме на українському корінні багатьох всесвітньо відомих митців. Досконало володіючи кількома іноземними мовами, завжди намагалася доносити до співвітчизників надбання світової мистецької думки.

Гаразд. Що ще? Багато всього було. І пиво, і вино на божевільних пагорбах за художнім інститутом, і все, що вони кричали одне одному у вічі на тих самих пагорбах:

– Ти йдеш по трупах, Мар’яно!

– Кожен нікчема каже сильній людині: ти йдеш по трупах!

Він не нікчема. Якби вона зараз писала про нього аналогічний текст, список заслуг також був би вагомим...

По закінченні Художнього інституту Мар’яна Хрипович продовжує наукову роботу, викладає у мистецьких закладах України. Не тільки малярство і скульптура, а й театр, музика, література, а також поєднання і взаємозбагачення найрізноманітніших проявів культури входять до кола її наукових зацікавлень. Коли почалася перебудова, її талант по-справжньому розгорнув свої крила.

Звичайно, почали «випускати», дорвалася до закордонних годівничок!

Пані Мар’яна викладає у провідних університетах Європи, Канади, Сполучених Штатів, опановує... ні... вона нібито завжди в цьому петрала... вдосконалює, так, правильно, вдосконалює нові провідні методи наукових досліджень, застосовує їх на рідних теренах. Результатом її творчої праці стала монографія «Диявол у світовій культурі XX століття», книга, яка випередила свій час.

Усі сумнівні ідейки, що зароджувались і визрівали під час їхніх дияволічних сварок на киянівських пагорбах, увійшли до цієї дещо сумбурної, проте, немає сумніву, цікавої книги. І хоч би висловила подяку! Це було б так по-американськи! «Дякую другові юності, під час розмов з яким я збагнула, що неодмінно маю написати цю книгу!»

Якщо в колах і українських, і західних інтелектуалів ім’я Мар’яни Хрипович стало відомим завдяки її науковим працям, то всенародна цікавість до її постаті виникла завдяки гостро проблемним матеріалам у вітчизняних медіа. З її думками можна було не погоджуватись, але до них не можна було ставитися байдуже.

Зі шкіри лізла, щоб привернути до себе увагу! Господи, її вже нема, нема! Вона знайшла страшну – дай, Боже, щоб миттєву, смерть під колесами потяга, і ти, між іншим, дивним чином відчув її смерть, але все ще за інерцією сперечаєшся з нею, як із живою! Ще довго ми не звикнемо, що її нема... Ой, хороше речення!

Ще довго ми не звикнемо до того, що її нема. Ще довго ми будемо полемізувати з нею, як із живою. Такі, як Мар’яна Хрипович, залишаються вічними співрозмовниками живих.

Світла пам’ять про Мар’яну Хрипович, прекрасну жінку, увічнену не лише завдяки технічному прогресу на фотознімках...

Ой же ж любила небіжчиця виламуватися перед усякою фототехнікою!

...але й на полотнах і у скульптурі, назавжди залишиться в нашій культурі...

Ні, культура тут ні до чого, є канон «назавжди залишиться в наших серцях», і це, як Отче наш. Двісті мільярдів разів експлуатується, і все одно без змін... Невже це все? Щось замало як на таку масштабну постать... Так, забув про головне, про фонд Роджера Біста!

Останні два роки свого життя Мар’яна Хрипович самовіддано працювала...

Конкурентам мало не горло перегризла – в прямому значенні! – всім, хто, крім неї, мав необережність претендувати на цю посаду!

...у фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL Усі свої сили віддавала вона допомозі обдарованим дітям України, пропаганді їхньої творчості на батьківщині й за кордоном. Українська філія фундації пріоритетом своєї діяльності обрала українські регіони, глибинку, периферію, де людям живеться найважче і де неохоплених, проте обдарованих дітей найбільше. Мар’яна Хрипович багато подорожувала по Україні, шукаючи дітей, талант яких усихав без підтримки, і які, завдяки невтомній роботі пані Хрипович, здобували головне – надію. Оздоровлення обдарованих дітей у родинах добродіїв з Європи, гастрольні тури маленьких музик із провінції, виставки картин юних художників, продаж їхніх картин за європейськими цінами – ось тільки невеликий перелік добрих справ Мар’яни Хрипович.

Отак. Цей абзац вклинюємо перед реченням «Ще досі не звикнемо». Некролог готовий.

Ну й посміялася б вона з цього тексту! Він здригнувся, згадавши, як декілька років тому вона обірвала його розлогий тост на її іменинах словами:

– Закінчуй! Мене просто тіпає, як уявлю тебе, що патякає на моєму похороні!

– А може, це ти, моя радосте, зрониш скупу сльозу над моєю труною?

– На жаль, ні! Непересічні люди йдуть рано! Нікчеми живуть довго!

Йому лишилося тільки зітхнути й підняти келеха:

– За нашу Мар’яну!

Він набрав телефон редакції.

– Яким прізвищем підписати некролог?

– Своїм, звичайно.

– Ну, може, група товаришів...

– Від редакції буде окремо. Ми на вас чекаємо. І не забудьте фото.

Фото, фото. На споді його бездонних шухляд зберігаються її пляжні світлини, де вона сміється до нього в усій красі своєї засмаглої вроди. Єдиним її одягом були довгі коси похилих верб. Їй не подобались ці фотки з часів юності. Звичайно, непрофесійні. Але, як на нього, дуже мило й звабливо. Через десяток років після того їхнього літа, повернувшись із чергової закордонної поїздки, вона гордо демонструвала йому витвори якогось канадського фото-художника, всесвітньо визнаного фахівця жіночої оголеної натури. Ото був справжній клас! Бежевий туман артистично огортав усі її вигини, а обличчя – як у діви Марії при введенні до храму.

Він розшукав світлину, де її зафіксовано тридцятилітньою. Ось вона заплела своє розкішне волосся у дві кіски і, сміючись, тримає їх обома руками. Він любив це фото. Ніхто не скаже, що пані тридцять і що в неї десятирічний син. Втім, коли їй виповнилося фатальні тридцять сім, а сину Юркові в далекому Лондоні – сімнадцять, вона також виглядала неприродно молодо і навіть іноді неповажно...

Екран комп’ютера знову закрився чорним полем із барвистими мінливими кубиками. Він клацнув мишкою, перечитав некролог, виправив помилки. Підписався підтекстом: Олександр Риженко.

Треба їхати. За вікном знову дзеленчить трамвай. І граблі стирчать з вікна на протилежному боці вулиці під тим самим кутом, як завжди. Але йому здалося, що самі граблі поміняли. Вистромили якісь трохи новіші. Бо ті мали зовсім зітліти і впасти комусь на голову. Вочевидь, це не входило в наміри власника.

Ларисі Лавриненко теж подзвонили з популярної газети на предмет некролога:

– Ми знаємо, ви товаришували з нею. Нам би хотілось не банальний текст, а щось оригінальне – все-таки жіноче перо. У нас є можливість кольорового друку, може, ви б нам щось запропонували?

Лариса швидко накидала текст для газети.

Талант добирати таланти

Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом. Але найкоштовнішою прикрасою людини вона завжди вважала талант, той особливий вогник, що спонукає людину створювати те, чого раніше в світі не було. Не всім дається той коштовний дар. І тому він є особливим, потребує захисту й уваги. Талант є надбанням нації, так само, як корисні копалини є надбанням держави. Держава має уміло використовувати свої природні ресурси. Нація повинна берегти свої таланти.

Ніяка нація не народжує стільки талантів, як Україна. І ніяка нація не ставиться до них так недбало, як Україна. Протягом сторіч поневіряються по світу обдаровані українці і гинуть у злиднях під свист і регіт своєї, української, або чужорідної сірості. І тільки зусилля одиниць рятують їх від загибелі. До числа таких обранців, що знають достеменну ціну таланту, і належала мистецтвознавець і громадянка України Мар’яна Хрипович.

Ми з Мар’яною часто обговорювали вічні глобальні проблеми. Мар’яна не вірила ні в потойбічний світ, ні в переселення душ. Життя є тільке одне, тільки в цьому тілі, тільки в цьому часі, тільки в цьому просторі. Наше життя сумне й непоправно коротке. Але мистецтво спроможне примирити нас із неминучим зникненням у тій темній безодні, з якої ми на коротку мить прийшли в цей світ. Тільки художник, поет, композитор, актор у хвилини натхнення, створюючи новий світ, на коротку мить підноситься до Творця.

– А як же ті, хто не має дивовижного дару творити? – запитувала я в Мар’яни Хрипович. – Невже їхнє життя безнадійно нездале й сіре? – Ні, – відповідала Мар’яна, – не всім дано творити, проте всім дано причащатися до висот, сприймаючи плоди натхненної праці обдарованих людей. Цю здатність має кожен, хто прийшов у цей світ, але в багатьох дар розуміти плоди чужого обдарування недорозвинений, приспаний недолугим життям, притлумлений суєтою суєт. Але, коли людина здатна споживати продукти мистецтва, вона стає співучасником творчого процесу.

– Моя мрія – талантоцентричний всесвіт, – любила повторювати Мар’яна Хрипович. – Якщо людство навчиться шанувати талант як своє найбільше надбання – замість того, щоб робити комерцію на окремих обдарованих особистостях – тоді все буде добре.

Нікого не можна навчити творити, але всіх без винятку треба вчити шанувати творчість. Людина, зрештою, здатна виходити за межі повсякденного існування в граничне буття, сприймаючи чиюсь творчість. Усі повинні шанувати чужий талант, підтримувати нелегке існування обдарованої людини. Такою була найзаповітніша мрія Мар’яни Хрипович. Очевидно, то нездійсненна мрія. Великі мрії завжди нездійсненні. Але до останнього дня свого життя Мар’яна Хрипович працювала над її втіленням.

І ще такий постскриптум: якщо найбільш за все на світі Мар’яна любила талант, то найбільш за все ненавиділа підробку, фальшивку, імітацію.

Все своє коротке життя Мар’яна Хрипович віддала служінню справжньому мистецтву і боротьбі з усіма видами підробок під нього.

Лариса Лавриненко,

колишня однокурсниця,

вічна однодумиця

Поки Лариса писала свій текст, вона настільки пройнялася його пафосом, що почала схлипувати і ковтати сльози. Вічна пам’ять! Хай їй буде земля пухом! Втім, вона ще не в землі. Між іншим, а коли похорон? До фундації додзвонитися неможливо. Лариса вирішила по дорозі до редакції забігти до GIFTED CHILD INTERNATIONAL, узяти які-небудь кольорові картинки, що ілюстрували би багатогранну діяльність небіжчиці, а заодно довідатись про прощання і похорон.

В офісі фундації – безладна метушня. Всі співробітники безконечно говорили по телефону і махали руками на відвідувачів. Чеканчука на місці не було, на нього всі чекали. По офісу безладно тинявся неприкаяний син Мар’яни Джордж. І навіть енергійний організований Джері Віст стурбовано писав якийсь текст від руки. Очевидно, рапорт до Центру з проханням звільнити його з цього слов’янського бедламу, де люди не вміють ні жити, ні вмирати.

Ларисі все-таки пощастило привернути до себе увагу Біста.

– Нас знайомила пані Мар’яна, я її колега, також мистецтвознавець...

– Так, так, – Біст посміхнувся, запропонував їй сісти, зробив безнадійну спробу попросити Тетяну зробити каву. Зі слів Біста Лариса зрозуміла, що Джері непокоїть не ф’юнеральна метушня у фундації, а зовсім інше. Справа в тому, що найцінніша знахідка української філії фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL і Мар’яни Хрипович особисто, Любочка Козова, довідавшись про смерть пані з Києва, тяжко занедужала. Вона і без того неврологічно хвора, а тут іще такий могутній негативний фактор. Але не стан здоров’я нещасної, проте дуже обдарованої дівчинки, так стурбував благодійника. Справа в тому, що її картини продаються. Так, так, продаються і в Києві, і в Європі. А фундація чимало вклала у Козову: її фарби, полотно і навіть рамочки закуплені коштом фонду. Поки Козова жива, вона сама розпоряджається своїми картинами. Але якщо з нею раптом щось... доведеться мати справу з її батьками, а тут досвід показує, що всяке може бути. Домовитись виходить не завжди. Біст працює з обдарованим контингентом країн, що розвиваються і все ніяк не розвинуться, не перший рік. Іноді батьки у відчаї нищать вироби своїх покійних дітей, яким нема ціни. А співробітники Фундації, замість того, щоб збагнути нелегкі задачі, тільки те й роблять, що емоційно осмислюють завтрашній похорон, хоча їм платять таку зарплатню, щоб вони ніколи не втрачали почуття моменту і прагматизму, бо можуть втратити роботу.

І чому ж це такий зосереджений на інтересах справи чоловік, як Роджер Біст, заговорив з випадковою жінкою про те, про що міг говорити тільки зі співробітниками, і то не з усіма? Очевидно, він теж піддався очманінню загальної метушні, що призвело до стресової ситуації, і, як наслідок, до втрати прагматики моменту. Але, якщо американський бог на якусь часинку облишив його, то український відразу подбав і про нього, і про фундацію GIFTED CHILD INTERNATIONAL. Лариса дуже добре зрозуміла Біста. А також вона зрозуміла, що доля ЇЙ дає шанс. Вона давно думала про роботу, яка відповідала би масштабам її особистості. Звичайно, вона не могла й натякнути Мар’яні, щоб та порекомендувала її Бістові, але зараз... Лариса ще раз наголосила, що вона фаховий мистецтвознавець, і якщо геолог Чеканчук справляється, то вона... А також вона давно в захваті від картин юної Козової, чи не вони прикрашають салон в апартаментах Мар’яни? Лариса готова виїхати в цей самий населений пункт відразу після похорону, звичайно, вона не може не провести в останню путь свою найкращу подругу, але буквально наступного дня... Джері Біст сам подав Ларисі розчинну каву і помішав у пластиковій чашці ложечкою.

Біст міцно потис руку Лариси, висловив надію на fruitful cooperation in the nearest future[21]21
  плідне співробітництво у найближчому майбутньому (англ.).


[Закрыть]. А Лариса, вже виходячи з офісу, по-перше, згадала, що не взяла кольорових ілюстрацій, по які, власне, йшла сюди, втім, які вже там ілюстрації, якщо відкриваються такі перспективи? А по-друге, Лариса подумала, які можуть бути перспективи, коли в неї на голові нестерпний Ярослав. Якщо вона працюватиме в офісі Біста, а він залишатиметься в хаті сам, то не ходитиме до гімназії, за яку вноситься щомісячна платня. Треба забирати маму з лікарні під розписку, годі лікувати тромбофлебіт, треба приглядати за онуком, поки його мати робить кар’єру в інтересах того ж онука, себто сина. Матуся, що пече пиріжки і щиро цікавиться кожним прожитим днем своїх діточок, уже віджила своє. Сучасні діти потребують інших мам, здатних, якщо треба, влаштувати, якщо треба, заплатити, а якщо треба, то й витягти з поганої історії. Адже на сучасних тат надії немає. Єдину послугу, яку вони ще роблять своїм дітям, так це роблять їх. Іноді зовсім недоречно, – обурено подумала Лариса Лавриненко, зіткнувшись на порозі офісу із Сашком Чеканчуком.

– Ти дуже поспішаєш? – запитав Чеканчук.

– На тебе всі чекають, – відповіла Лариса.

– Я щойно з моргу. Її вже прибрали і поклали в труну.

– Ну і як?

– Завтра побачиш. Ти ж прийдеш?

– Звичайно.

– А вчора вранці я був у неї вдома. Заніс її дорожню сумку. Просто не знав, куди її.

– Ну і як?

– Цей ремонт, звичайно, вражає. Картини у вітальні, кухні нема...

– Ти цього раніше не бачив?

– Не бачив.

– І ти вражений?

– Ти знаєш, найбільше я вражений повідомленням на її автовідповідачі. Взагалі багато дивного з її загибеллю. Гроші на місці, документи на місці.

– Я про це знаю.

– Але зникли її коштовності.

– Які коштовності?

– Ну... сережки, що вона носила... з діамантами.

– Правда? – Чеканчук відчув, що нарешті Ларисі стало цікаво, і повів далі:

– А ще в неї на автовідповідачі записано, ніби хтось на неї чекав у день її загибелі. Так і наговорено: Люба, чому ти не приїхала? І в електронній скриньці приблизно те саме.

– Ой, у тебе є ключі від її хати?

– Так, але Біст, очевидно, тепер забере, щоб відвести туди хлопця.

– Слухай, не віддавай! Або зроби копії! Підемо туди після похорону, може, щось іще знайдемо цікаве! З її смертю не все так просто! Я не вірю в нещасний випадок!

Чеканчук нервово глянув на годинник:

– Ти вибач, на мене чекають! Але я із задоволенням пішов би туди з тобою! З одного боку, нібито, так, нещасний випадок, з іншого боку – стільки незрозумілого. До зустрічі, Ларисо! Був дуже радий тебе зустріти!

– І я рада! До завтра!

Чеканчук не наважився розповісти про горбату потвору в Мар’яниній хаті. Тоді б Лариса неодмінно покрутила би біля скроні і сказала, що в нього перегрів систем. А про вірші він не сказав їй навмисне. Хай це буде їхня з Мар’яною дивна таємниця.

А тим часом Олександр Риженко віз до редакції в трамваї номер 14 дискету з некрологом. Біля ринку багато пасажирів вийшло, і, поки заходили нові, він сів біля вікна і заплющив очі. Він згадав своє незрозуміле відчуття тривоги саме в ті хвилини, коли з нею все те сталося, – невже причиною був напис gennuine на ремінці для годинника? А ось за вікном трамваю ще одна асоціація – будинок, де жила покійна тітонька Тала. Теж пов’язано з Мар’яною, ще й як!

Мар’яна Хрипович була першим гріхом Олександра Чеканчука. Але не в розумінні порушення сьомої заповіді – це на сьогодні не гріх. Більше того, як згодом виступала в медіа та сама Мар’яна, гріх того не робити. Бо стаєш агресивним, соціально небезпечним, огидним собі й людям. А коли палає сонце, облітає пахучий цвіт, а вам з подругою по 18, сам Бог велів – так, Бог, а не диявол, – обніматися на вулиці і шокувати бабусь довгими цілунками в метро. Ні, через Мар’яну Хрипович Сашко Риженко порушив значно серйознішу заповідь, здається, п’яту. Кажуть, є жінки, що надихають на подвиги, щоправда, таких ніхто не бачив. А є такі, які штовхають до злочинів, і це не найгірше. Найгірше, коли жінка не спонукає чоловіка до жодних дій. Те, що для одних є подвигом, для інших є злочином.

Отже, мамина тітонька Тала, недобиток тонкого прошарку давніх мешканців київських бельетажів. Її син загинув на війні, і чоловік десь загинув. А сама вона доживала вік у великій кімнаті колись розкішних апартаментів, які в кращі часи. усі належали її родині, а потім, як годиться, стали комуналкою. Але й у тій єдиній кімнаті збереглися чари, що зазвичай іменують словом іноземного походження шарм. Поміж чарівних дрібничок – статуеток-пастушок і химерних виделок окремо для сардин, окремо для твердого сиру, існувала скринька справжніх коштовностей. Там були кольє, браслет, оксамитова стрічка з камеєю, крихітна каблучка з великим смарагдом. Перестарілій власниці той перстень не налазив навіть на мізинець. То була прикраса для рук, які цілують, для тоненьких вишуканих пальчиків.

Стара тітонька вже не виходила на вулицю, коли Сашко, на прохання мами, забігав до неї, заносив продукти, пив з нею чай і з сумом відзначав, що донедавна цікава співрозмовниця забувала все на світі і плутала онуків покійної сестри і своїх незабутніх залицяльників. І тоді він наважився. Шкатулка стояла в одній з численних шухляд комоду, він знав, у якій. Майже всі самоцвіти людство навчилося створювати штучно. Рубін, аметист, сапфір вирощують у лабораторіях! вони нічим не відрізняються від тих, за якими колись виряджали ризиковані експедиції до Індії чи до Південної Африки. Тільки смарагдів та алмазів ще не синтезують. Тому вони й досі такі коштовні. Великий зелений смарагд оточено скалками діамантів. Один із камінців випав, це майже не порушує композиції. Навпаки, підкреслює несучасність виробу, робить його шляхетнішим.

– Це тобі, Мар’яно.

Вона завмерла. Закам’яніла на довше, ніж він міг уявити у найсолодших мріях.

– Але, Олдрику, це золото, і каміння страшенно коштовне.

– Більше того, це дореволюційне золото. Дивись, 56-та проба.

– А до мене не прийде твій батько, як за сережками, що їх подарував Рогожин Настасії Філіповні?