Текст книги "Імітація"

Автор книги: Євгенія Кононенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Сьогодні в Олександра Риженка тільки дві пари лекцій і більше нічого. Він завжди вважав вільний графік своєї роботи чи не основною складовою свого життєвого капіталу. Він умів доцільно використовувати свою свободу. Але нині нерозписаний за жорстким графіком час налетів на нього і він не знає, куди подітись від його холодних обіймів. Відкладає на потім замовлені статті й відгуки, підготовки до нових лекційних курсів та упорядкування книжок. Весь час думає про Мар’яну і про те, чи осягне він істину її життя та її смерті? І взагалі, чи містить істина смерті істину життя?

Йому нема з ким знов і знов обговорювати ті загадкові події, з причини яких Мар’яна Хрипович опинилася на рейках під колесами товарного потягу і тому він сам на сам із собою болісно намагається прокрутити все, що могло статися того каламутного вечора.

Отже, головне, чому не можна погодитись із нещасним випадком. Це не віра у вище призначення Мар’яни, хоча таке цілком могло бути в цієї непересічної жінки. Головне – це невідповідність характерної поведінки Мар’яни та її дій у той вечір. Якби вона раптом відчула себе погано, вона перебула би десь, не рушала б у дорогу проти ночі з великими грошима за пазухою, з коштовностями у вухах і на пальці. Що змусило її вчинити так незрозуміло?

Отже, Мар’яна прибула в Новожахів до Козових. Передала їм гроші від фундації та відсоток від продажу картин Любоньки в Німеччині. Отримала розписку від них. Власне, Комбінатна дорожня міліція, вочевидь, саме за цією розпискою так оперативно встановила місце роботи Мар’яни, а також шлях її подорожі: там було вказано телефон фундації, а також паспортні дані Козових. Отже, Мар’яна отримала розписку від Козових і відібрала частину картин для себе – розписки про придбання картин серед її документів не було. Гаразд, Мар’яна взяла картини для себе, можливо, вона купила їх за власні гроші, нехай. Але ті картини зникли. А сумку з її речами убивця не взяв. Зачекай, зачекай, ти знову повторюєш, ти знову проговорюєш багато разів проговорене разом Ларисою й Чеканчуком. Але щось із тих імовірних подій вони так і не проговорили. Отже, Мар’яна переночувала одну ніч у кімнаті для приїжджих у приміщенні Новожахівської школи мистецтв і їй там дуже не сподобалось. Це цілком узгоджується з тою Мар’яною, яку ми всі знали. Вона любила комфорт і вважала, що їй його мають надавати. Гаразд. А потім вона збиралась до Анатолія, в якого спочатку не планувала лишатися на ніч, але якому везла якісь гроші – послухайте, а може, вона хотіла відкупитися від нього, може, він шантажував її, погрожував, що розповість Вісту про їхні стосунки, може, той Анатолій знав про Біста! Добре було б запитати Кубова, чи випливало із розмов з ним, ніби Анатолій знав про американського бой-френда Мар’яни, втім, Віст не був чоловіком Мар’яни, Лариса казала, і, вочевидь, вона має рацію, Віст не ревнував Мар’яну. У нас не ті стосунки, коли ревнують, – так Мар’яна колись казала йому, Сашкові, во дні їхньої любові, втім, зараз не варто про те, що було бозна коли. Зараз про той листопадовий день, позначений числом, яке невдовзі напишуть на Мар’яниному надгробку... Отже, вона збиралася переночувати в Комбінатному, бо там їй підказали жінку, що здасть їй на ніч хорошу кімнату, де вона зможе відпочити після Новожахова, перед Дружбонародівкою. Вони розповідали, що, як казала мати Козова, то була її знайома, в якої теж хвора дитина. Отже, мати Козова знає адресу, за якою Мар’яна збиралась ночувати в Комбінатному. Збиралась, проте не ночувала. І навіть передала через Кубова Анатолію Сумцову, що їде до нього на ніч, хоча раніше не збиралась. Чому Мар’яна не ночувала у Комбінатному, чому змінила свої плани? Треба знайти ту оселю в Комбінатному, де з якихось причин не заночувала Мар’яна Хрипович. Можливо, там можна пошукати нові відомості про її загибель.

Отже, оселя, де зупинялася Мар’яна по дорозі з Новожахова до Дружбонародівки. Він ще не знає, яким чином можна буде знову вибратися в ті краї, але йому стало легше: правильна постановка проблеми вже сама по собі містить її розв’язання. Так само, як правильно сформульоване запитання містить у собі можливі версії відповідей.

Отже, пошук істини триває. Поки Лариса Лавриненко та Олександр Чеканчук пильно працюють над генеральним звітом фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL, незалежний спостерігач Олександр Риженко не сидить склавши руки. Він весь час думає, що сталося тоді, і від напруженого пошуку істини в нього починає тяжко боліти голова, і він одного дня втратить притомність, як герой відомого оповідання Інґеборґ Бахман. Але той суддя до очманіння ламає голову над обставинами убивства чужої йому людини, а йому Мар’яна не чужа, в істині її життя певного мірою є й істина його життя, цінна й непідробна, як той смарагд у персні зі шкатулки тьоті Тали, який він подарував їй незліченну кількість років тому.

А сніг іде й лягає на плечі пам’ятників і каріатид, і ті сині півгодини між сірим днем і чорною ніччю хочеться простояти під кам’яною ротондою, дивитись, як меркнуть шпилі і як наливаються бурштином венеціанські вікна. Метушиться юрма, і йому добре, що якийсь нетривалий час він не належить до неї, дивиться на синій сніг, який засипає усе, а завтра, можливо, розтане.

На нього вже давно чекають удома. Він дзвонить з вуличного таксофона дружині Люді і вона переказує, що телефонувала Лариса Лавриненко, яка на роботі до дев’ятої вечора. О Господи, він не має під рукою телефону фундації, можна, звичайно, повернутися додому і зателефонувати звідти. Але зараз ним опановує шалена, мало не дитяча нетерплячка якомога швидше побачити Ларису, що нарешті згадала про нього. Також він відчув, як скучив за її великими темними очима і темним волоссям, яке вона щоразу зачісує по-іншому. Він навіть мимоволі був відчув ревнощі до Чеканчука, з яким вони весь час поряд, і знову з підземель його пам’яті піднялися слова Мар’яни: в нас не ті стосунки, коли ревнують.

Тепер Олександр Риженко вже не споглядає бурштинові вікна й засніжені каріатиди, навпаки, тепер його дратує несамовитий сніг, що уповільнює його дорогу до Лариси. В автобус не влізеш, пішки не дійдеш, авта не зупиняються. Коли нарешті дістався до темної арки, за якою світяться вікна фундації, вже початок восьмої. Білява лялька чемно запитує, до кого він і проводить його до Лариси Вікторівни.

– Посидь хвилинку, – каже Лариса, не вітаючись, – зараз поясню, навіщо ти мені був потрібен.

Велике робоче приміщення західного типу розділене невисокими перегородками на окремі відсіки. Лариса довго не йде, він встає, оглядається навколо себе. Ага, ось відсік покійної Мар’яни – на столі її великий портрет з чорною стрічкою навскоси. Біля комп’ютера порається високий чоловік з розумним пожмаканим лицем. Він палить цигарку, хоча на стіні переконливий плакат NO SMOKE[35]35
  Не курити (англ.).


[Закрыть]. Очевидно, в того чоловіка винятковий статус, коли дозволяється порушувати правила. Він відкриває й закриває файли, жене по екрану таблиці. Здається, він задоволений тим, що в нього вийшло і гукає: Сашо! Ходи-но сюди!

Зі свого відсіка вилазить Чеканчук, він весело тисне руку Риженку, робить йому знак зачекати й підходить до пана з цигаркою.

– Ось, хай хазяїн приймає!

– Зараз... Ларисо! Пані Ларисо! А де Джері?

З’являється Лариса і каже, що Джері замкнувся з Галею.

Звільниться за півгодини.

– Ну, то передай хазяїну, що все вийшло. Комар носа не підточить. А це вам, те, що ви просили, – він віддає їм дискету, – файл anatol.spec та rudchenko.spec.

– Дякуємо, Ромо. Хай вам щастить!

– Як буде треба, фірма «Локшина на вухах» до ваших послуг. За помірну платню.

– Гадаю, ми маємо право випити чаю, – каже Лариса, – отже, слухай, Рижику. Сьогодні вранці нас повідомили, що з Лондона до нас вирушив транспорт із різдвяними подарунками для наших стипендіатів. Канал уже подолано, є надія, що за пару діб три тисячі пакуночків буде тут. Далі їх треба розвезти по Україні. В нас колег менше, ніж напрямків розповсюдження подарунків і тому виникла потреба взяти тимчасових співробітників для цієї шляхетної акції. Пан Чеканчук поїде до Херсонської області і, сподіваюсь, вернеться живим. Я їду на схід, по знайомому маршруту. Але подарунків дуже багато... Чи не погодився б ти супроводити мене...

– Ларисо, в мене лекції, але я домовлюсь, так, звичайно, якщо буду живий... Я маю багато чого сказати тобі, але ти все не маєш часу... А що це за тип із фірми «Локшина на вухах»?

Червона Галя вийшла з кабінету шефа. Лариса заводить до Джері Риженка, вони тиснуть руки, так, вони зустрічалися раніше на прийняттях, але дуже раді зустрітися ще раз. Лариса завжди пропонує мені дуже хороших виконавців...

– Лариса й сама хороший виконавець. А також ініціатор, – хвалить себе шефові Лариса.

– О, ми ще попрацюємо! А поки про твою поїздку з Олекзандром Риженко. За поїздку кожен отримаєте сто умовних одиниць плюс добові й оплачена дорога. Так, обдаровані діти України обходяться нам недешево. Але нехай у них в усіх буде щасливе Різдво!

– Джері, пан Ручкін зробив усе для генерального звіту. Залишилося тільки виводити його на друк. Дозволите починати?

– О, ми все надрукуємо з Галею! Ви можете йти додому,– робить щедрий жест Джері Віст, – і Чеканчук хай іде!

– Вперше за два тижні ми виходимо звідси раніше дев’ятої, – не віриться Ларисі, – вже так звикли до рабської експлуатації, що вже й не хочеться додому.

– То ходімо десь посидимо! Шкода, що не можна десь побути наодинці, Ларо... Я так скучив за тобою.

– Ми можемо піти до Мар’яниного мешкання, – робить дияволічну пропозицію Лариса, – якщо ти не боїшся, звичайно. У мене є ключ, який повернула Анжела. Заодно пошукаємо рукавички.

– Які рукавички?

– Мар’янині рукавички, які не дають мені спокою від нашої поїздки в ті краї.

– Ходімо, Ларисо. Найкращі хвилини в житті – несподівані.

– Так! І найгірші також.

– Але поки на нас чекає одна з найкращих...

Чеканчук трохи образився на Ларису, яка так хутко зникла разом зі своїм Риженком. Він думав, вони знову посидять разом, поговорять, як раніше. А вони зникли й залишили його наодинці зі снігом. Гаразд, він сьогодні раніше повернеться додому, трошки відпочине, бо ж неймовірно втомився на цій триклятій роботі. Здається, й на золоті не втомлювався так. А також спробує прочитати дискету, яку йому дав Ручкін, геній комп’ютерних фальсифікацій.

Рік тому в такі самі передріздвяні дні вони так само складали генеральний звіт і чекали комісії з Лондона. А ще за рік до того їхнім стипендіатом став харківський хлопець, якого послали вчитися до Кельна грі на віолончелі. На якомусь етапі хлопець перестав писати додому, і керівництво школи не відповідало на листи. Стурбована мати на останні гроші купила туристичну путівку до Німеччини, щоб дізнатися, що сталося з її сином. З великими труднотами жінка, яку згодом за порушення візового режиму депортували з Німеччини із забороною подальшого в’їзду, дізналася, що її син став наркоманом. Тепер та жінка бачила сенс свого життя у боротьбі з фундацією GIFTED CHILD INTERNATIONAL, яка розтліває обдарованих дітей України під виглядом їхньої підтримки. Про це було декілька невеличких публікацій у газетах. І тоді Біст попросив Мар’яну знайти комп’ютерника, який би охайно вилучив з усіх електронних носіїв інформацію про підтримку того хлопця. Мар’яна не погоджувалась з Вістом, вона пропонувала відповісти на сторінках якоїсь популярної газети, що окремий випадок з тим віолончелістом не кидає тінь на фундацію, яка нерідко дає змогу обдарованим дітям з малозабезпечених, а то й здеградованих родин жити й навчатися в хороших умовах європейських шкіл; що наркоманія, на жаль, поширена й в Україні, і колотися хлопець міг почати й в рідному Харкові, не треба було для того їхати до Кельна. Але Біст рішуче наполіг на своєму й наказав робити так, як він вважає за потрібне. Ім’я фундації не може бути заплямоване! Мар’яна знизала плечима, ні, вона ніколи не збагне глибин цього показушного ідіотизму. Але запитала Чеканчука, чи не знає він комп’ютерника, що вміє охайно забирати з пам’яті непотрібні дані. Чеканчук тоді не розумів, навіщо для цього фаховий комп’ютерних. Адже можна просто стерти непотрібний файл. Одначе зателефонував своєму давньому знайомому Ромі Ручкіну, який, здається, вважався досвідченим комп’ютерником, і той відразу зрозумів, що від нього хочуть. Як виявилось, видаляти зайві дані зі зведених таблиць не так і просто, для цього потрібен відповідний хист. Крім того, як рукописи не горять, так і файли не стираються. Комп’ютери останнього покоління, максимально наближені до людського мозку, мають особливу запасну пам’ять, де зберігається все, що туди заносилось, і навіть те, що потім стерли. Як досвідчений психолог може активізувати весь масив пам’яті, до якої людина не звертається протягом років і десятиріч, так і досвідчений комп’ютерних може звернутися до запасної електронної пам’яті. Але Рома Ручкін уміє цьому перешкоджати. На кожну отруту знаходиться протиотрута. А на кожну протиотруту знаходиться нова, ще сильніша отрута, і цей ланцюг є нескінченним... Дані про харківського віолончеліста-наркомана безслідно зникли з усіх файлів. Його мати не добилась нічого. А зараз Рома Ручкін так само знищив усі дані, а також їхні сліди про дружбонародівські аплікації. І про Альошу Рудченка також.

Господи, як тяжко рухатись по Оболоні в сніг! Від метро автобуси не ходять, знову треба пішки. А хотів прийти додому раніше... Увійшов до себе знов під телефонну канонаду:

– Де ти ходиш? Я тобі дзвоню вже третій день! Не впізнаєш? Це Кубов!

– Так, я слухаю, Колю!

– Знайшли вбивцю Анатолія! Це Паня Бабченко, муж Зінаїди Андріївни, отої горластої учительки музики!

– Значить, це точно не Танька?

– Ні! То Паня Бабченко! Зінка робила йому дірку в голові: директор візьме гроші і знову витратить їх на себе. А ми лишимося з носом. Ніби вона, паскуда, не знала, що за людина був Анатолій!

З емоційної розповіді Кубова Чеканчук зрозумів, як загинув Анатолій Сумцов. Отже, Зінаїда Бабченко посіяла в колективі недовіру до директора Анатолія Трохимовича, мовляв, дістає гроші на всіх і витрачає їх на себе й на своїх близьких. От, послав пащенка вчитися до Швейцарії. А наші діти місять Над’ярненську грязюку. І її чоловік, безробітний Паня, пообіцяв розібратися з брехливим директором. Потихеньку вони скопіювали ключ від його будинку з метою пробратися до нього і пошукати грошей. Паня вистежив, що директор пішов з дому, зачекав трохи і зайшов у темний будинок. Але виявилось, що директор прийшов додому городами, а не вулицею. Був собі вдома і сидів у темряві. Паня злякався бути викритим, схопив сокиру і вдарив директора по голові. Шукав грошей на очах у конаючого Анатолія. Нічого не знайшов, забрав скрипку і якийсь альбом ілюстрацій. Дружина Анатолія Марина, яку слідчий попросив вказати, що зникло з цінних речей Анатолія, сказала, що мав бути той альбом, втім, вона не певна, можливо, Анатолій його сам продав. А Паня видрав першу сторінку: «Дорогому нашому Анатолію Трохимовичу від випуску вісімдесят якогось року» і продавав той альбом на базарі, просив за нього двадцять гривень. Коли його взяли, почав усе валити на жінку. А та сказала, що не просила вбивати, тільки пошукати грошей. Отакі страсті-напасті. Ото вам побут і звичаї провінції. Сердешний Анатолій Трохимович! Хороший був чоловік!

Чеканчук увімкнув комп’ютер, вставив дискету, яку дав йому Рома Ручкін. Так, на Альошу Рудченка було виділено індивідуальний грант. Зінаїда Андріївна могла не переживати: все із самого початку виділялось тільки на хлопчика. А ось і кошти, направлені на оплату його міжнародного паспорта, залізничного квитка до Києва, авіаквитка Київ-Франкфурт... Усього на Альошу Рудченка фундація витратила 724 американських долари. А тепер про кошти, які Мар’яна везла до Дружбонародівки у той фатальний день. Вона взяла шістсот доларів з внутрішньої каси фундації і занесла ці дані до комп’ютера. Чеканчук знав про внутрішню касу. Кожен співробітник, що працює у фундації досить довго, може раз на два роки взяти одну тисячу з цієї каси для підтримки своїх особистих знайомих. Якщо комісія потім виділить ґрант особистим знайомим співробітника, його буде повернено до внутрішньої каси і співробітник зберігає право допомагати своїм іншим знайомим, якщо ні – то два роки не можна звертатися до внутрішньої каси.

Отже, Мар’яна з якихось міркувань вирішила допомогти школі, де директорував чоловік, до якого вона відчула щось незрозуміле. І так страшно сварилася перед дорогою з Чеканчуком: нема чого допомагати сірості! Ми не собез! Ми GIFTED CHILD INTERNATIONAL! Треба шукати яскраві таланти! А підтримкою до ре мі фа соль нехай займається Міністерство культури! Схоже на те, що вона була тоді люта не стільки на нього, як на себе. О Господи! Несповідимі шляхи твої!

А чому Біст хотів викреслити з документації всі згадки про, як він вимовляв, Дружбородівку? Очевидно, на всякий випадок. Щоб ім’я покійної співробітниці ні найменшим чином не фігурувало в контексті зловживань посадою... А може, не зміг обміняти ті розчавлені гроші з внутрішньої кишені... а може, не встигав обміняти їх до прибуття комісії... а може, вважав за святенництво їх міняти і просто поклав свої кревні до внутрішньої каси... Конкретні мотиви в даному випадку не мають значення. Найцікавіше, звичайно, було б дізнатися про те, чому все-таки Мар’яна вирішила дати гроші на ту обідрану провінційну музичну школу, де після від’їзду Альоші Рудченка не лишилося жодного яскравого обдарування. Невже то була любов, любов, яку, до речі, Мар’яна хотіла вбити в собі, он же ж навіть на ніч із коханим чоловіком не планувала лишатись. Тільки вручити йому гроші і все.

Йому млосно від свіжих новин. Голова йде обертом, серце стрибає від горла до діафрагми. Треба розділити з кимось неймовірність своїх відкриттів. Він набирає телефон Риженка. Слухавку хапають відразу:

– Нема його! – здивовано-налякано відповідає дружина Люда, – телефонував ще десь о шостій і досі нема! Ви часом не бачили його?

І Лариси нема. Майя Гаврилівна приречено каже, що й не чекає дочки додому до католицького Різдва. Все зрозуміло. Вони десь вештаються разом. Де вони можуть бути? Сидять у барі? Чи ходять по снігових вулицях? А може... – Сашко Чеканчук несподівано відчув себе великим сищиком і набрав телефон Мар’яниної квартири. Звичайно, там не беруть трубку, Мар’янин голос ще й досі пропонує говорити після сигналу, і він говорить: пані Ларисо, пане Олександре! Колосальні новини від дружбонародівського друга Кубова! Якщо ви тут, радий поділитися з вами істотним просуванням на шляху пошуку істини...

– Я слухаю, пане Чеканчуче! – хапає слухавку Лариса. Чеканчук розповідає про розмову з Кубовим і про зміст анульованих файлів, а також про свої висновки щодо цього.

– А ми так і не знайшли рукавичок, – каже Лариса.

Можна подумати, вони з Риженком ішли туди шукати Мар’янині рукавички.

– Рукавички! Мар’яна мала звичку ховати свої прикраси в рукавички! Нашу запасну пам’ять поки що ніякий Рома Ручкін не чистив і те, що зберігається там, потроху виходить на поверхню!

У Києві вже давно розтанув той сніг, що тиждень тому падав так несамовито. Знову надворі і не зима, і не осінь. І навіть чарівний куточок міста між Золотими воротами і Львівською площею стоїть сірий і незугарний, незважачи на всі його шпилі, вежі та історичну пам’ять. Але в стінах офісу фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL свято. Новий референт Гірнича Галя тремтячими руками роздає співробітникам конверти з готівкою на дорожні витрати. Вчора благополучно відбула комісія з Лондона. Сьогодні співробітники дозволили собі прийти на службу на дев’яту тридцять, а то й на десяту і бос нікому нічого не каже. Проклятущі дні лишилися позаду. Попереду тільки акція з розповсюдження різдвяних подарунків обдарованим дітлахам України. І є надія, що трагічний досвід листопадового відрядження не повториться. Віст із Гірничою Галею залишаться стерегти офіс до повернення гінців. Потім усі зберуться на передріздвяний бенкет, а далі – канікули аж до православного Різдва.

А поки у стінах фундації – небувала слов’янська розслабуха. Ветеран фундації бородань Славко приніс на роботу гітару і, сидячи на столі, співає «Ещё немного, ещё чуть-чуть, последний бой, он трудный самый...» Всі регочуть, усі п’ють чай, вириваючи в одне одного з рук пластмасовий чайник. Віст лагідно просить Галю піти до гастроному поповнити офісні запаси чаю і галантно запрошує Ларису до свого кабінету.

– Сідай, Ларисо. Я дуже вдячний тобі й за роботу, і за тих колег, що співпрацюють з нами завдяки тобі.

– І за Галю вдячний?

– О, то взагалі немає слів!.. Але й усіх, хто везе різдвяні подарунки, порекомендувала ти. Більше ніхто з наших колег не зміг оперативно нікого знайти.

Тому що я недавно тут. Ті, хто вліз із головою у твоє чистеньке болото, Джері, зазвичай втрачають зв’язки з тими, хто буде щасливий за сто умовних труситися по брудних потягах розвозити твої благодійні пакуночки.

– І всі вони такі добре освічені люди...

– Ти ж знаєш, в Україні велике безробіття серед людей розумової праці.

– О, для ваших інтелектуалів існує стільки фундацій!.. Я й сам хотів написати резерч[36]36
  Research – дослідження (англ.).


[Закрыть] щодо психосоціальних чинників інтелектуальних здобутків третіх суспільств, то мені ґранта не дали, мотивуючи тим, що такий резерч мають писати самі інтелектуали третього світу.

– Ну, то я бажаю тобі знайти альтернативні джерела фінансування, – відповіла Лариса рядком із типової відмови аплікантам.

Віст сміється. Він сьогодні у гуморі.

– Найбільше мені б хотілося зробити такий резерч у співавторстві з місцевим інтелектуалом. Адже бажання вибитися з якої-небуть Саперної слободи найбільше активізує закладені природою розумові здібності. Хоча тут може бути багато заперечень...

А з ним може бути й цікаво, – подумала Лариса, підтакуючи Вістові зовсім не із чемності. І з Мар’яною їм все-таки було про що поговорити.

– Ми колись продовжимо цю тему, Ларисо. Але зараз я не про те. Ось, мені наша бухгалтерка принесла всі телефонні рахунки по всіх наших лініях за останній час. Ось твій дзвоник до Дружбородівки по мобільному, яким раніше користувалася Мар’яна.

Віст кладе перед Ларисою телефонний рахунок зі специфікацією, де дружбонародівський дзвоник 26 листопада о 20.27 виділено огидним зеленим маркером. От же ж паскудний янкі І Спочатку погладив, а потім дістав ножа!

– У мене в Дружбонародівці живе бабуся, – різко відповідає Лариса, – я можу оплатити цей дзвоник.

– У твоєї бабусі теж мобільний телефон?.. І Мар’яна в день своєї загибелі також дзвонила твоїй бабусі?

На попередній сторінці також один із рахунків виділено маркером: дзвоник 17 листопада о 19.47. На той самий мобільний Кубова.

– Ларисо, я зараз не співробітник фундації і не твій шеф. Але скажи мені як людині, якій Мар’яна не була чужою: ти намагалась щось довідатись про її загибель?

– Так, я подзвонила тому вчителю музики, але нічого не вдалося довідатись...

– То ви знаєте про учителя музики, – з розпачем хитає головою Джері.

Лариса боїться заплутатись, вона не готова до цієї розмови. Але відчуває, що всієї правди казати не треба. І не тому що Джері Біст – паскуда. Просто він не з їхнього товариства. І ніколи не увійде до нього.

– У Мар’яни в сейфі, – знайшлася Лариса, – коли Олександр Чеканчук шукав документи для Юрія, то знайшов і лист до Мар’яни від Анатолія. Так, ми прочитали того листа, Джері. Звідки й знаємо.

– Мені дуже важко про це говорити, Ларисо. Це розпочалося давно, ще в травні цього, а то й раніше. Вона не схотіла їхати зі мною на вікенд, бо в неї зупинявся він. Раніше такого не бувало! В її квартирі зупинялись хлопчик і мужчина. Вона прямо мені сказала, що то був хлопчик, наш можливий стипендіат і його вітчим. Але чому ті люди зупинялися в неї? Так, у нас із Мар’яною були не ті стосунки, коли ревнують. Але чому у неї в домі були ті люди? Чому вони не найняли кімнату на дві ночі?

– Може, вона пожаліла їх?

– Вона?! Пожаліла?!.. Спочатку я подумав: вона так робить, просто щоб я не думав, ніби є для неї Господом Богом. Але потім я побачив: варто мені було згадати про нього, й вона робилась люта на мене і люта на себе! То було дуже несхоже на неї! Ти ж знала її, Ларисо!

– Знала. Тому й дуже здивувалась листу, який знайшов у сейфі Чеканчук.

– І Чеканчук з тобою?

– В якому розумінні – зі мною?

– Ви разом шукаєте істину її загибелі?

– Так... Не зовсім... Просто ми обоє давно знали Мар’яну...

– Раніше я працював на латиноамериканську філію, у Венесуелі. У мене була співробітниця Аманда Бохугос, чимось дуже схожа на Мар’яну. Також із місцевої еліти. Дуже освічена, дуже гарна, свідомо неодружена. Дітей у неї не було. Вона теж мала надзвичайний смак і хист відрізняти справжні речі від імітацій. Як і Мар’яна. Аманда не була моєю леді-френд, але я дуже часто милувався її обличчям. Її хотів наблизити до себе голова Латиноамериканської філії. А вона одного разу взяла гроші з внутрішньої каси. А звідти не можна брати більше тисячі американських доларів. Вона й не взяла більше. Але навіть не сказала, для чого бере. І, як вияснилось потім, повезла ті гроші такому ж учителю музики у маленьке гірське містечко. Не знаю, що було між ними, мені розповідали, я не хотів слухати. Але й за ті гроші, які раз на два роки можна брати з внутрішньої каси, треба звітуватися! Інакше то буде крадіжка. Учитель музики убив Аманду за те, що вона вимагала від нього той звіт!..

– То ти вважаєш, усі вчителі музики однакові?

– Я так не вважаю. Але знову все повторилося. Ти б знала, як мені було важко зробити, щоб GIFTED CHILD INTERNATIONAL не згадували в пресі в контексті криміналу! Я би втратив посаду, аби таке сталося! Мій тамтешній прес-секретар доклав для цього чимало зусиль! У газетах писали, що наша співробітниця Аманда Бохугос позичила вчителю музики власні гроші! А він вбив її, коли вона зажадала повернення боргу! А тут таке полегшення, коли Олекзандр подзвонив із Комбінатного, сказав, що ваша поліція визнала нещасний випадок! Добре ім’я фундації GIFTED CHILD INTERNATIONAL не заплямоване! Але того, венесуельського, вчителя музики все-таки засудили! А цей на свободі!

– Джері, чому ти вважаєш, що то учитель музики! А може, хтось інший! А може, то все-таки нещасний випадок!

– Ларисо, ти, я відчуваю, знаєш більше, ніж я, щодо загибелі Мар’яни Хрипович...

– Я нічого не знаю, Джері!

– Я не можу змушувати тебе говорити, що ти знаєш, що ні. Але я хочу сказати: до вашого маршруту не входить та Дружбородівка. Я не хотів би, щоб мої співробітники їхали туди. Але ви будете поблизу і поїдете туди приватно. І, якщо ви про щось дізнаєтесь, не бійтесь звернутися до поліції! І, якщо знадобиться моя участь – хай буде так! Цього разу я не буду боятися втратити посаду! Хоча мені дуже добре тут і я буду сумувати за вами! Якщо будуть потрібні мої свідчення проти учителя музики, я дам їх! І Гальочка мене зрозуміє!

– Джері, любий, come on[37]37
  заспокойся (англ.).


[Закрыть]! Ми ще довго будемо працювати разом! Тут, очевидно, прийшов мій напарник Олександр Риженко, ти хотів побачити його перед дорогою...

– О, так, як він вже прийшов, прошу... У вас усіх називають Олекзандрами!..

Лариса і Сашко Риженко мають квитки на всі чотири місця у купе. Верхні полиці вони мало не до стелі завантажують коробками з різдвяними подарунками. Заходить провідник, збирає квитки.

– Чого ви тут так напакувалися! Тут будуть їхати люди!

– Не будуть! Ось квитки на ті місця!

– Ага... чотири квитки, вас двоє... А де ще двоє?

– Я вам ще раз пояснюю, ми зайняли все купе.

– Як це – зайняли? Вас тільки двоє!

– Але ж ми заплатили за всі чотири місця!

– Не має значення, що ви заплатили! Як люди тут не їдуть, значить, я з дороги візьму інших! А речі звідси забирайте!

– Як ви можете когось брати, якщо за місця заплачено!

– Але ж люди не прийшли!

Довелося давати десять гривень. Тоді провідник відразу все зрозумів і сказав, що вони можуть їхати спокійно до пункту призначення.

Риженко закриває за ним двері купе. Цілує Ларису і витягає пляшку іспанського чері із самого Херес-де-ла-Фронтейра. Це вже остання з придбаних у Делфті, де він навесні захищав дисертацію. Цікавий був час. Олександр Риженко був мало не першим культурним українцем у Делфті! Але зараз не про це. Зараз будемо пити чері. В Голландії п’ють іспанське чері ще від часів короля Карла П’ятого.

– Англійці кажуть: нема такого вина, яке б не хотіло стати чері... Це напій для довгих зимових вечорів.

– Та ще й у потязі.

Чи вийде в них цього вечора тільки пити вино і дивитись одне одному у вічі? Не говорити про загублені Мар’янині рукавички і вкрадені картини, про зниклі коштовності й потоптаний вінок на місці загибелі – між іншим, може, варто було взяти ще один, не такий розкішний, почепити знову на те місце?

– Я так спочатку думала. Але потім вирішила: ми не відразу туди їдемо, ще загубиться в дорозі.

– Або вкрадуть і потопчуть...

У чері гіркуватий присмак. У Голландії його п’ють і у родинному колі, і з друзями. І їхні алкоголіки спиваються від чері. Слабаки. Незвичайний напій. І колір незвичайний: червонувато-коричневий. Риженко навмисне взяв з собою прозорі склянки з тонкого скла для чері. А потім розіб’ємо їх, щоб не тягати за собою. Гаразд, Ларо?..

– А з Мар’яною ти не пив чері?

– Ми з нею випивали разом ще тоді, коли залізна завіса не допускала всілякі екзотичні напої на наші терени. Що було в часи нашої молодості?

– Ми з Чеканчуком, коли він від’їздив на золото, пили кіпрський мускат «Loel.

Риженку не подобається, що Лариса зараз згадує Чеканчука. Він сідає поряд з нею й обнімає її.

Приїхали. Вивантажили всі свої коробки на брудну платформу. Добре, що потяг прибув на першу колію. Їх зустрів симпатичний чоловік, з яким домовилися з Києва, що він возитиме їх по маршруту. Але його брезентовий бобік не вміщає всіх подарунків для обдарованих дітей регіону. Чоловік допомагає підтягти коробки ближче до вокзалу і зникає в пошуках мікроавтобуса. А вони сідають на свої коробки й чекають.

Станція зовсім убога. Повно неповнолітніх жебраків, повно подорожніх, які сплять, обмотані ганчір’ям, прямо на мокрих лавках. І як вони живі, як вони ще не повмирали? І обідрана дворняга, у якої десь у темному кутку заховані безпорадні новонароджені песики, мовчки стає перед ними і дивиться їм у вічі своїми великими печальними очима. Мало не до землі висять її великі рожеві соски. В неї лишилася тільки третина нормального собачого покрову, решта облізла від якогось лишаю. А очі такі великі й виразні. Вона стоїть біля них і тихо чекає.