Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

СТРАТЕГІЯ ПОШУКУ

На айсберг опустився ель, підібрав мене і, замерзлого, невеселого, висадив у парку перед старовинним палацом. Уночі кімната, в якій мене оселили, наповнилася теплом, синіми, що потріскували, іскрами. Мене лікували у сні.

Вранці я почувався краще, проте руки й ноги були дерев’яні, для повного видужання чогось іще бракувало. Справдилися побоювання: мене вирішили тут затримати, в цьому вмістилищі гармонії і древньої, напівзабутої краси. За мною наглядали, наче за малою дитиною. Кілька днів благородного дозвілля було забезпечено: мені заборонили працювати. На третій день опосіла тоскнота, і я почав нарікати. Нагляд за мною посилили. Я попався, наче школяр, при спробі дати драла.

Якби можна було оселитися десь у лісовій хатині, в одинокому домі, куди йдеш-ідеш і дорозі кінця-краю немає! Забрести туди й помацати руками зруб з колод, висушений сонцем, а потім зайти.

А тут, за скляною стіною великої зали, наче у рамі, красувалися сліпучі хмари й море. «Ну що тобі треба? – подумав я. – Як далі житимеш? Якесь відчуття буденності та безнадії охопило мене: вже тисячу разів я допитувався у себе про те ж саме, а дні й роки мовчки й стрімко оминали мене. Інше «я» змушувало мене страждати від безсоння під південними зірками, вдихати нічні запахи і терпко роздумувати, і страждати – це «я» було байдужим до ясних ліній сонячного живопису.

Чи можна собі уявити в цьому залі прощання князя Андрія Волконського з маленькою княжною? І як прозвучали б ці два незабутніх слова: «Андре, вже?» – тут, серед цієї пишноти, у просторі, окресленому високими площинами стін і квадратом матової стелі? Тут, біля казкового берега, який у ті давні часи напевне здавався недосяжним. Або неіснуючим. Як прозвучало б це просте запитання французькою? З великого старовинного роману, заселеного сотнями майже живих людей?

Ні. Тут міг би відбутися балс– свято для тих, хто, як і швидкоока Наталя, потрапив би сюди вперше. Тут могли б шелестіти ошатні сукні, пахтіти шовки, сяяти очі молодих і ковзати по оголених плечах колючі погляди стариків.

Але тут неможливо уявити жінку, яка вимовила таке коротеньке запитання. У парку був покинутий, засипаний віджилим листям і деревним мотлохом закутень, в який я забивався, щоб понудьгувати й покуняти у затінку лікарняних тополь. Якось підійшов чоловік у піжамі, і ми довго говорили. Ніколи не доводилося мені – ні до, ні опісля – почути різкішу оцінку проекту «Берег Сонця».

– Зрозумійте, це утопія найчистішої води, – повторював він так упевнено, що я напружував всю увагу? намагаючись вловити суть його доказів.

– Але є розрахунки, – заперечував я.

– Ці розрахунки непереконливі. Нічого доброго від них не діждеш. Пригадайте, скільки невдач зазнала наука за час свого розвитку. Глухі кути неминучі. Ми на них вчимося.

У нього був високий лоб, рідке сиве волосся і темні, «обпалені пристрастю і думкою» очі. Він довго просторікував про людину й людство, і нитка його розмірковувань вислизала від мене: він возвеличував античну культуру, висипав, як з рогу достатку оберемок заяложених афоризмів і висловів древніх філософів. Жести його були такі енергійні, що я не міг йому заперечити. Це було войовниче несприйняття другої природи, яку людина створила власноруч. Він старанно одмежував людину, подумки мовби очищав її від технічних домішок.

– Пригадайте, – казав він, – крилатий вислів сторічної давнини: якщо війна – продовження дипломатії, то автомобілізм – продовження війни, тільки іншими засобами. Пригадайте і скажіть: хіба всі дороги й магістралі будь-якого типу менш безпечні за діючі вулкани? Хіба можна коли-небудь точно з’ясувати причину аварії і катастрофи? І хіба будь-які технічні нововведення не завдають людині стільки ж прикростей, скільки вона має від них і переваг? Пригадайте, ще в древньому Вавілоні за забруднення річки карали стратою. І, незважаючи на всі щонайсуворіші закони, на місці багатьох класичних першовитоків цивілізації, де заступи археологів відкопують руїни палаців, прекрасні скульптури, чудові сосуди, лежать нині випалені сонцем пустелі.

– Тоді що ж ви пропонуєте? – запитав я.

– Людині треба пильніше вдивитися в саму себе. Пригадайте давню істину: пізнай себе!

– Але чи можна пізнати себе, не проникаючи дедалі глибше в те, що нас оточує, не вивчаючи будову світу й дивовижні механізми природи? Одне слово, нічого не змінюючи довкола?

– Можливо, і потрібно. Ми вже зрушили з місця велетенські кісточки доміно. Час зупинитися. Нам дедалі важче передбачити наслідки змін. Може, завтра нас з вами не стане.

– Я цього не боюся.

– Ви ошукуєте і мене і себе! – із запалом вигукнув він.

– Аніскільки. Я пізнав себе.

Він розгублено помовчав і гостро подивився на мене, проте, не помітивши на моєму обличчі ані натяку на іронію, нібито заспокоївся. З цієї хвилини його здолала страшенна апатія. Він вичерпався, так і не знайшовши в мені спільника.

Наступного дня він явно уникав мене. А я подумав, що загалом він говорить досить безневинні речі: все одно це нездійсненне. А якби раптом… що буде, якби всі вважали й діяли так само? Чи не повернулося б людство знову до витоків цивілізації? Але ні, кісточки доміно справді падають. І в цьому русі – і тільки в ньому – запорука майбуття. Треба пильніше вдивлятися вдалину і в глиб всесвіту. Він же собі сам суперечив, згадував я, хіба не поховали піски пам’ятки Месопотамії, дарма що за забруднення річки карали тоді стратою?

Потім почала підкрадатися непідробна зелена нудьга, я зв’язався з Андрієм Нікітіним і попросив виручити. Він опустився на елі просто посеред парку, вжахнувши моїх піклувальників та піклувальниць, і викрав мене серед білого дня.

– Куди тебе? – запитав він. – До міста? На берег?

– На берег.

За чверть години я був у цьому благословенному місці. Там неголосно гули машини й під поверхнею моря йшла безперервна робота: підводні велетні прокладали шахти й тунелі, наче мурахи перетягували неймовірні вантажі і забудовували дно на зразок фантастичного позаземного міста.

Телегін висварив мене. Але і я не виправдовувався, я розумів, що завдав клопоту і винен в усьому. Айсберг… пригадав я… Айсберг. Що це було?

– Ми заморозили тунель і сусідню ділянку дна. Вода замерзла. Стало сухо. Ось і все. Потім тунель підремонтували.

– Здорово придумали.

– Ідея Ольміна. Подали рідкий газ і заморозили всю аварійну дільницю. Невеличка крижинка спливла, і ви встигли на ній покататися.

Телегін був задоволений враженням, яке справили його слова, настрій його покращав, і ми розговорилися. Мені запам’яталися його слова про успіх і стратегію пошуку.

– Успіх… успіх приходить несподівано. Випадок допоміг колись Рентгену відкрити промені, названі його іменем. Помилкові розмірковування наштовхнули Беккереля на відкриття радіоактивності. Рідкісний збіг обставин – і Флемінг виявляє цілющі властивості пеніциліну. Проте знаєте, на мій погляд, владу випадку можна здолати, чи принаймні звести його вплив до мінімуму. Я навіть гадаю, що можна говорити про стратегію успіху. О, це вже зовсім особлива лінія поведінки дослідника. Або ж великого колективу. Шлях людської мислі нелегкий. Оберніться назад, погляньте в минуле… Рентгенові промені могли відкрити набагато раніше, ніж про них повідомив Рентген. Одразу за відкриттям Фарадея міг початися цілий каскад винаходів, що випередили б досліди Едісона, Тесли, Герца, Нортона, Марконі, Попова, Котельникова, Кобзарєва. Ймовірність появи радіолокації, наприклад, зовсім не дорівнювала нулеві ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. А багато наступних відкриттів та винаходів відбулися із запізненням тому, що увага й зусилля дослідників витрачалися неоптимально.

Певен, знаю: потрібна стратегія пошуку. Припустимо, що поставлене завдання може бути вирішене кількома способами, шляхами взаємно обумовленими. Іншими словами, успіх в освоєнні одного шляху аж ніяк не полегшує освоєння інших. Як бути? Найперше, треба оцінити ступінь складності… І постаратися зробити це найточніше. Ми попередньо маємо уявити собі ці можливі шляхи розв’язання. І хоч як дивно, може, це прозвучить, на найважчому шляху треба докласти найменших зусиль, а на інших, порівняно легких, зусилля повинні бути найбільші. Важливо, щоб дослідження провадилися все-таки водночас в усіх можливих напрямках. Жоден із шляхів не можна обійти увагою. Тільки ступінь цієї уваги має бути обернено пропорційний складності шляху. Це перший закон успіху.

Другий закон простіший. Є проекти, втілення яких немислиме без паралельного вирішення кількох проблем. Це наш проект… проблеми прискорення часток, ефективного поглинання енергії, біології. І тут уже чинити треба інакше: що складніша проблема, то більше зусиль та уваги треба приділити її розв’язанню.

– Але кожна з проблем підлягає все ж першому закону?

– Так, вирішуючи її, треба застосовувати перший закон. Знайти незалежні шляхи. Далі ясно…

– А коли йдеться про одну людину? Уявіть собі на мить ученого-самітника, скажімо, теоретика. Приклад трохи абстрактний, але все ж це можлива модель.

– Закон індивідуального успіху? Ось він: найбільші зусилля доречні там, де все сприяє вирішенню проблеми.

– Отже, перешкод треба уникати?

– Ні, це не так. Перешкоди неминучі на будь-якому шляху… Треба правильно обирати шлях пошуку. Це вигідно всім. Але вибір напрямків – теж проблема. Кому її доручити? Наслідків буде досягнуто на будь-якому шляху. Але треба інше-якнайшвидше одержання вирішень. Минуле легко поцінувати. А перед нами – майбутнє. Для мене це майбутнє – наш проект.

СВІТИЛЬНИК ВСЕСВІТУ

Так назвав Сонце Микола Копернік. Світильник цей поряд, майже під рукою. Нас розділяє лише сто з чимось сонячних діаметрів. Разом із світлом планета вловлює невидимий пил, що складається з корпускул, заряджених та нейтральних. Наше світило саме є випромінювачем і водночас прискорювачем, бо тиск променів підштовхує, дає часткам розгін.

…Я запримітив у Телегіна альбом у шкіряній оправі із золотим тисненням; в ньому зібрано копії публікацій, що стосуються питання «світло-частки». Там є матеріали двохсотрічної давнини. Справжня колекція. Кілька рефератів я розшукав через інформ, та найдревніші, мабуть, ще не встигли зайняти там належне місце і, нікому невідомі, тулились у бібліотеках застарілого зразка, чекаючи своєї черги серед куп мікрофільмів. Ясно, що знайти їх там непросто.

Я розповів йому про фітотрон, про зелений браслет, дещо про Аїру… Він з цікавістю слухав. Чутки доходили до нього ще раніше; десь було зопалу надруковано замітку; моя ж розповідь його переконала. (Недовірливо сприйняв він лише натяк на те, що Аїра і Стеклова – одна й та ж особа.)

– Як просто! – сказав він. – Якщо зберігся камінь з письменами, то чому там не могло зберегтися життя, хоча б ціною його переходу в найпростішу з форм? А втім, почекаємо, коли звідти повернеться новий корабель… Вас цікавить альбом? Коли хочете, можете поглянути. Загальний каталог по темі дорівнює… – Він замислився, нашукуючи порівняння.

– …піраміді Хеопса, – підказав я.

– Саме так, – підтвердив він. – Тут ви знайдете перші свідчення про фокусування електромагнітної енергії за допомогою часток. – Він любовно перегортав альбом. – І уявіть, це відомо ще з двадцятого століття.

– Невже?

– Так. Лише експеримент поставила сама природа. Як і у випадку з атомною енергією. Майже два мільйони років тому на Землі діяли природні уранові реактори. І не штучні, що управляють, стрижні, а звичайна вода, що просочувалась у підґрунтя із вмістом урану, регулювала ланцюгові реакції. Якщо пам’ятаєте, це підтвердили знахідки в Західній Африці. Республіка Габон, містечко Окло, шістдесяті – сімдесяті роки двадцятого століття… Точно так само знайшли в природі й хвилевід для сонячної енергії. Правда, це були не промені видимого світла, а короткі радіохвилі. Ви не знаєте про історію, що свого часу набула розголосу: із Землі послали радіосигнали й одержали з космосу відповідь. О, це розбурхало уми. Жоден з фізичних парадоксів не викликав такої хвилі суперечливих публікацій. І початок їй поклали звіти Карла Фридерика Штьормера, члена Норвезької академії наук та літератур в Осло, іноземного члена Паризької академії наук та Лондонського Королівського товариства, а з 1934 року – почесного члена Академії наук Союзу. Це був чудовий учений. Він розробив струнку теорію полярного сяйва, запропонував методи розрахунку траєкторій заряджених часток у магнітному полі Землі, які збагатили не лише науку про Землю, а й фізику та математику… Я вам розповім…

І ось що я почув.

Одного разу (це трапилось у грудні 1927 року) сусід Штьормера, інженер і радіолюбитель Иорген Халльс, розповів ученому про явище, свідком якого йому випало бути. За його словами, через кілька секунд після сигналів потужної короткохвильової станції в Ендховені (Голландія) почулися відзвуки. У грудні того ж року Штьормер домовився з Ендховеном про сеанси радіопередачі. Перші досліди розпочались у січні. Прийом вели дві станції: у Форнебо та Бігдьо. Обидві станції були розташовані поблизу Осло. Станція в Бігдьо – це станція того ж Халльса. Радіопередавач в Ендховені надсилав сигнали через кожні п’ять секунд. Їх реєстрували за допомогою осцилографа. Ясно фіксувались імпульси радіостанції в Ендховені. Станція у Форнебо виявила і відзвуки. Проте Йорген Халльс почув їх набагато ясніше (у буквальному розумінні почув, бо він вів прийом на гучномовець). Цілі серії незрозумілих імпульсів. Пояснення поки що не було.

Влітку наступного року відбулася зустріч Штьормера з радіофізиком Ван-дер-Полем, який працював в Ендховені. Вони домовилися надсилати стандартні телеграфні посилки (три імпульси-три тире). Період повторення таких потрійних посилок становив 20 секунд. Від осцилографа вирішили відмовитися.

11 жовтня о 15-й годині 30 хвилин Штьормер почув різкі відзвуки. За кілька хвилин зателефонував Халльс, і Штьормер негайно вирушив до нього. На гучномовці Халльса чітко відтворювалися імпульси. Пізніше Штьормер пригадував:

«Як правило, кожен сигнал породжував відзвук, а іноді навіть кілька. Звичайно, відзвук, як і сигнал, теж мав три тире, іноді, проте, вони зливалися, траплялося, що відзвук затягувався у більш тривалий звук, ніж сигнал. Висота звуку була така ж сама, що й у сигналу».

Саме тут, на квартирі Халльса, учений записав проміжки часу між сигналами та відзвуками: це і були знамениті серії Штьормера, які опісля неодноразово друкувалися в газетах і журналах. А ось ще одне свідчення ученого:

«Позначені мною періоди часу не претендують на точність, оскільки я не був достатньо підготовлений, проте вони дають принаймні якісне уявлення про дане явище. За словами Халльса, він до мого приходу спостерігав кілька відзвуків через три секунди».

25 жовтня Штьормер зареєстрував кілька відзвуків з дуже великою затримкою – до 26 секунд. Далі настала пауза. До лютого наступного року явище не спостерігалося. А в травні французькі інженери Галле і Талон зареєстрували близько двох тисяч відзвуків, причому затримка їх відносно імпульсу передавача іноді перевищувала 30 секунд. Наслідки їхніх спостережень надруковані: це досить складна таблиця, в якій навряд чи можна знайти якусь закономірність.

За тридцять з лишком років після цих дослідів професор Стенфордського університету Брейсуелл висловив припущення про автоматичні зонди інших цивілізацій на навколишніх орбітах. Такі зонди могли бути виявлені і біля інших планет нашої системи. На одній із своїх лекцій він заявив:

«Якщо ми розглянемо ресурси біологічного конструювання, то виглядатиме вірогідним, що якесь віддалене суспільство може створити породу космічних посланців, які матимуть мозок, але не матимуть тіла; вони увібрали традиції свого суспільства і поширюють їх в основному безплідно. Проте декотрі з них виявляться засобом поширення міжгалактичної культури».

Такий біоприлад настільки чутливий, що легко вловить радіосигнали планети навіть на великій відстані. Це означатиме, що цивілізація досягла зрілості. «Чи здивуємося ми, – запитував Брейсуелл, – якщо першим його посланням до нас буде телевізійне зображення сузір’я?»

Через кілька років Льюнен, Ілієв та Гілев вдалися до кількох спроб розшифрувати серії Штьормера під кутом зору Брейсуелла. В англійського астронома Льюнена вийшла карта сузір’їв північної півкулі. На графіку він позначив точки, що відповідають інтервалам між сигналом передавача та відзвуками, а по іншій осі координат – порядкові номери імпульсів.

Зоряна карта відповідала одинадцятому тисячоліттю до нашої ери. Це вказувало, як вважав Льюнен, на час прибуття до нас космічного зонду. Зірка, що опинилася трохи не на своєму місці, – епсілон Волопаса – привернула його увагу, і це підказало відповідь: автомат послано саме звідти.

Болгарські астрономи на чолі з Ілієвим дійшли іншого висновку: космічний посланець прибув із зірки дзета Лева.

Я не втримався, щоб не вигукнути:

– Результати не дуже узгоджувалися між собою!

– Вони швидше взаємно виключали один одного, – відказав Телегін, – проте це не стало на заваді новим розшифровуванням. Це перетворилося навіть на модне захоплення, надто після того, як у популярних журналах майже водночас було надруковано кілька варіантів одержаних «зоряних карт». Та послухайте далі… Уже в січні 1929 року Штьормер передбачив, що з кінця жовтня і до середини лютого відзвуків не буде. І пояснив результати дослідів, виходячи із своєї теорії руху заряджених корпускул у магнітному полі Землі. Дивовижна за красою теорія. Дозвольте нагадати, що його метод знайшов застосування при розрахунках прискорювачів і дав змогу вираховувати час та тривалість відзвуків.

– Далі, здається, ясно… Магнітне поле Землі закручує заряджені корпускули, що їх надсилає Сонце, утворюються замкнені хвилеводи. Це видається нині таким природним, що ім’я самого Штьормера залишається в тіні.

– Його працю читаєш, наче роман. Вона захоплює.

– Вам так здається?

– Напрочуд ясний стиль. Давня школа. Машини з їх штучним інтелектом ще жодною мірою не можуть підмінити собою інтелект природний. Так… Він знайшов умови утворення злив часток, пояснив відлуння, а астрономи ще десятки років після нього поверталися до проблеми. І ніхто не здогадався перечитати самого Штьормера. Ви он швидко зметикували, що тут відбувається. Це цікаво.

– Мій справжній фах, – зауважив я. – Колись давно займався цим. Але мені довелося ознайомитись із зливами часток у зворотному напрямку. З кінця, коли так можна сказати. До зоряних карт ми так і не дійшли. А ось те, що корпускули утворюють навколо планети своєрідну карусель, це зрозуміло. Пояс, тор. У ньому й блукали радіохвилі. Час від часу їх приймали станції Халльса та Штьормера. Стінки тора для них – дзеркало.

– Такий же хвилевід, який ми збираємося невдовзі випробувати тут…

– Але цього разу він буде порожній всередині, схожий на конус і простягнеться до Сонця. А замість радіохвиль у нього попадуть, як у пастку, світлові промені.

– Однак перший експеримент усе ж поставив Штьормер. А на цій сторінці – мікрокопія статті Галілея про небесні видіння.

– Полярні сяйва?

– Так, уявіть собі, він угадав механізм. Вздовж магнітних силових ліній Землі рухається така собі субстанція, яку він називає магнетичними парами. Якщо «магнетичні пари» замінити сучасним терміном «електричні заряди», то вийде те, що треба. Адже до нього вважалося, що сяйва – це щось подібне до світіння парів сірки, які виходять із земних надр. А ось реферат брошури якогось Морфью, що була надрукована водночас із статтею Галілея. Одна її назва чого варта! «Опис, що стосується останнього видіння в небесах 6 березня. Доведення математичними, логічними та моральними аргументами, що воно не могло бути викликане узвичаєним ходом явищ природи, а з необхідністю має бути чудом». Проте запопадливість спостерігачів чудес усе ж зробила науці неоціненну послугу. Значно пізніше підрахували полярні сяйва за останні 2000 років і відкрили сонячні цикли. Корпускул надходить до нас тим більше, чим більше плям та спалахів. А в 1928 році їх якраз і було багато. Зверніть увагу: ось тут видно, як діє Сонце на іоносферу, це постійне електричне дзеркало просто у нас над головою. Той же Бресуелл, який дав колись путівку в життя гіпотезі про космічні зонди, з’ясував, що під час «зливи» з часток один із шарів іоносфери знизився на п’ятнадцять кілометрів.

– Я уважно вас вислухав, однак прямих доказів того, що сигнали Штьормера не штучного походження, не знайшов.

– Хіба це не ясно?

– Це не очевидно.

– І ви тієї ж… Кільцевий хвилевід – це факт. Корпускули стають супутниками Землі. І радіохвилі, попадаючи у такий потік, починають циркулювати навколо планети. Частина їх енергії просочується до приймачів. Не так уже це й складно. За Штьормером частки повинні увійти в таку зону простору, покинути яку їм уже не вдасться. А ось слова Штьормера: «Математична теорія свідчить, що сприятливі для цього умови виникають тоді, коли корпускули йдуть від Сонця, яке стоїть поблизу магнітної екваторіальної площини».

– Це нічого не доводить.

– Як же так? – заперечив Телегін.

– Хіба зонд, що приймає радіосигнали ще на далеких підступах до Землі, не може виявити і пояс зарядженого сонячного пилу? А виявивши, використати його для затримки та фокусування ретрансльованих імпульсів. Адже так можна передати будь-яке повідомлення… Прийняти, посилити наші ж сигнали, потім випромінювати їх під потрібним кутом, злегка повертаючи антену!

– Чи не простіше передати самостійну серію?

– Її легко пропустити. Приймач повинен бути настроєний на частоту передавача. Наш приймач. І слухати ми повинні у той самий час, коли передача ведеться. Погодьтеся, що досліди Штьормера створювали для космічного зонда найсприятливішу ситуацію, про яку може тільки мріяти будь-який радіофахівець. Навіть з іншої планети.

– Все це всерйоз?

– А чому б і ні? Це так само просто, як і природний хвилевід.

– Отже, ви вважаєте, що серії Штьормера передані з борту інопланетного зонду?

– Ні. Поки що ні. Одначе мені здається, що й заперечувати немає підстав, – сказав я і подумав: «Побачив би ти нічні вогні в тайзі, любий теоретику!»

– Проте імпульси серій були різної сили, вони здавалися розмитими, спотвореними. Таке трапилося б після багаторазового відбиття їх від межі зарядженого поясу. Після їх тривалої подорожі навколо Землі. Два, три, чотири витки – і тільки потім вони надходять на вхід приймача.

– Те ж саме є правильним і для позаземних сигналів. Адже зонд міг лише управляти кількістю витків, надсилаючи ретрансльовані імпульси під різними кутами. Вони теж, звичайно, розмивалися.

– Наша розмова втратила перспективу.

– Як завжди, коли йдеться про задавнену проблему контактів.