Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

УРИВКИ З НЕОПУБЛІКОВАНИХ ІНТЕРВ’Ю

Костянтин Ольховський, керівник п’ятнадцятої експедиції на дослідницькому кораблі «Гондвана»:

Можна припустити, що гени квітів несуть подвійну інформацію. Тонку структуру велетенських молекул хромосом ще не розгадано. Сорок шість вузликів – це поетичний образ, що допомагає зрозуміти суть, не більше. Але навряд чи доцільно нехтувати фантастичним, на перший погляд, здогадом. Ми зобов’язані звернути увагу навіть на найнеймовірніший результат.

Енно Рюон, навігатор і механік «Гондвани»:

Вражає випадкове пророцтво древніх звіздарів, котрі дали ім’я Близнята саме тому сузір’ю, в якому перевершено всі рекорди близькості світил. Десять мільйонів кілометрів – це мало навіть за масштабами нашої сонячної системи. У бібліотеках інформаційних центрів я знайшов згадки та статті про цей експеримент минулого століття. Питання про цивілізацію найцікавіше. Вони намагалися збагнути себе і свою планету як частину світу. Так, вони перевершили нас. І нічого не втратили в процесі розвитку. Ще довго ми не знайдемо стільки міжзоряних кораблів, аби вирятувати їх з біди. Але чи захочуть вони цього? І чи немає у них іншого шляху в майбутнє?

Борис Янков, біолог фітотрона:

Чому я вирішив стати біологом?.. З дитинства люблю все живе. Бродив по лісах, по сопках, берегом моря. Читав, слухав розповіді. Одного разу побачив справжній фітотрон. Тримав на колінах горіх сейшельської пальми, обхопивши його руками. Навіть не вірилося, що з-під коричневої шкаралупи колись з’явиться живий паросток… А батько розповідав потім про тривалі пригоди сейшельських горіхів: як вони попадають у море й тонуть, а коли верхня оболонка спаде, вони стають легшими і спливають.

Вітер і течія носили їх білим світом, поки шхуна чи бригантина не приймала на борт тропічну дивовижу. Середньовічні мудреці ворожили, до якого царства їх віднести: тваринного, рослинного чи мінерального. Розповідали, що ростуть вони на деревах у підводних садах поблизу Яви, Нібито не раз пірнальники спокушалися видивом казкових морських кущів, але досить їм було підійти до них, як видіння щезало. Та минає час – і велетні-дерева підносять над водою свої крони. І тоді прилітає грифон охороняти їх від людей.

Метр по окружності! Семирічному хлопчакові не підняти такого горіха. Пронирливі мореплавці розповідали колись дива про їх цілющу силу. Один з Габсбургів обіцяв заплатити чотири тисячі золотих флорінів за одну таку знахідку. Невідомо, чи знайшовся капітан, готовий виконати наказ монарха. З фітотроном простіше.

Сергій Шишаков, історик і лінгвіст, фахівець із дешифрування пам’яток писемності:

Ви запитуєте, чому я подумки зафотографував текст, мовби вивчив його напам’ять? Чому боявся, що він щезне?.. У ті дні я пригадав випадок, який відзначено в документах сімнацятого століття. До одного із сподвижників Олівера Кромвеля прийшов незнайомець і заявив:

«Сер, вам надто багато дорогоцінного часу доводиться втрачати у чорному кабінеті, де відкривають листи й знімають копії. Тим часом менше ніж за хвилину я можу підготувати копію будь-якого листа, хоч яким би довгим він був».

Джон Турлоу, до якого звернувся незнайомець, був подивований з його обізнаності в роботі відділу поліції, що відав перлюстрацією. Насувалися вирішальні події, і непередбачена послуга могла стати дуже корисною. Незадовго до цього Турлоу з допомогою доктора Джона Уоллеса Оксфордського дешифрував секретний код емігрантів, що готувалися вбити Кромвеля. У сусідній Франції визрівали змови і плелися хитромудрі інтриги. І тому, довго не розмірковуючи, Турлоу пристав на пропозицію. Новий співробітник працював в окремому кабінеті. Він систематично передавав Турлоу копії найцікавіших листів. Саме він у якийсь незрозумілий спосіб примудрявся працювати навіть з отруєними посланнями, що були адресовані особисто Оліверу Кромвелю. Цікава подробиця: через десять-дванадцять годин літери на копії документа тьмяніли і невдовзі щезали зовсім, наче їх ніколи й не було. Лишався чистий аркуш паперу. Але за цей час Турлоу та його численні співробітники дізнавалися багато про що.

Так було покінчено із змовою сера Джона Пекінгтона, що ввозив до Англії боєприпаси під виглядом французьких вин і парфюмерії. А трохи пізніше – розгромлено таємне товариство роялістів «Тугий вузол».

Секрет швидкого одержання копій так і не було розгадано. Фотографія народилась через два століття після цих подій. Але перші фотокамери і не впоралися б із таким тонким і поспішливим ділом. Ця цікава історія з текстом, який щезає, не давала мені спокою.

Андрій Нікітін, науковий оглядач вісника «Океан», журналіст і поет:

Що я можу сказати?.. Вони бачили своє майбутнє, початок безконечного шляху в безвість. Вони добре знали початок шляху, але як він завершиться і чи завершиться коли-небудь – про це вони могли тільки здогадуватися. Очевидно, останні з них сиділи біля темних вікон, дивлячись у поцятковане зорями небо, й не могли заснути в чеканні палючого ранку, нових потоків вогню, що його вивергало світило.

Чи спроможні вони були хоча б подумки призвичаїтися до свого нового «я», до нової стихії, якій вони віддавали себе, своє майбутнє? Вони залишали бронзові статуї і храми, висячі мости й мармурові палаци. Попереду на них чекало щось триваліше, ніж найтриваліший сон.

Чи говорили вони одне одному прощальні слова? Чи бажали зустрічей? Чи було це справді схожим на сон – з потаємними видіннями, глибоко захованими думками, несподіваними прозріннями? Чи це було схоже на небуття? – чорну безкінечну порожняву? Кришталеве світло, що струменіло з гарячої зірки, квапило їх. Навряд чи в них лишався час на всілякі другорядні експерименти, хоча вони й знали, що потім будуть безсилі щось змь нити…

 
Мовчать гробниці – час підряд все нищить,
Живе лиш Слово – вічна таїна.
Із вікової тьми на древніх кладовищах
Звучать лиш Письмена.
 

Велетенська планета дичавіла, немов зачаклована. Шалені вітри оголювали шари самородного металу, засипали русла пересохлих річок, руїни палаців.

До щоденника я записую іноді поезограми подій, але не для того, щоб з’ясувати потім щось важливе (воно пам’ятається і так не забувається). Хочеться іноді збагнути, простежити, з яких же цеглинок чи атомів складається життя, яке бентежило мене вчора чи десять років тому. Є там записи й про дива сторічної давнини. Досить перевести стрілку на його обкладинці, і я можу довідатися про дріжджеву клітину, з’єднану з червоним кров’яним тільцем, про перших роботів-регулювальників на вулицях міст, про ген, синтезований у лабораторії, про Нессі, древню рептилію завдовжки в двадцять метрів з ромбовидними плавниками, лускатою шкірою та крихітною голівкою (вид вимер внаслідок активного втручання в екологію з метою його виявлення і збереження). Є там записи й про дрібні дива, на які преса проливає світло з правильними інтервалами, схожими до періодів між епідеміями. Є й особисті спостереження, саме ті, які з часом можуть опинитися на межі забуття. Приваблюють своєю незвичайністю давні вірші, подобаються рими, що підкоряють думку.

Історія з Близнятами виповнена поезії, принаймні для мене. Адже руйнування в житті й поезії не що інше, як початок творення. Думаю, мав цілковиту слушність мій попередник, який сказав одного разу:

 
Казки весни і скоромовки
Повзуть по книгах зимових.
Для спостережливого ока
Краси таїться стільки в них!
 

Для нього, як і для мене, поезія – переддень майбутнього.

ОСТРІВ

«Гондвана» блукала поблизу Маріанської впадини, і кілька разів я бачив на обрії зелені острови й атолли. Вода навдивовижу прозора. Планктон зник. Ми пропливли далі на схід і побачили справжні океанські пустелі: течії тут давно втихомирились і не приносили поживних солей з глибин, десятки метрів під тілом «Гондвани» видавалися склом, яке не заважало спостерігати диск. (За його допомогою вимірювали прозорість. Вимірювали й дивувалися).

Десь у районі Центральних Полінезійських Спорад ми виявили відхилення у швидкості акустичних хвиль, що поширювались у різних напрямках. Дно океану влаштоване не так уже й погано з погляду фізика. Земна кора там у три-чотири рази тонша, ніж на суходолі, проте вона постійно передає потоки енергії із земних надр і сприймає розмірений рух глибинних вихорів.

Коли «Гондвана» йшла повним ходом, перед нами ніби в кольоровому калейдоскопі мелькали острови. У межах одного архіпелагу відстані між ними не такі вже й значні, і полінезійські, човни з відважними смаглявими веслярами на борту без зусиль долали їх. Коралові острови разюче відрізняються від вулканічних. Вони ледве проглядають з океанських хвиль. Я був здивований: рослинність на цих пласких, всього кілька метрів заввишки пам’ятниках життєлюбству дрібних морських створінь така одноманітна, що всі вони видавалися здалеку однаковими. І тут не росли ні хлібні дерева, ні банани, не вирощувалися батат і ямс, не шуміли ліси, не текли річки й ручаї.

Екзотичною красою, розкішними пейзажами, що вважаються класичними для цих місць, відзначаються тільки острови вулканічного походження. З цією обмовкою я міг би підписатися під словами одного з мандрівників минулого:

«Перед нами раптом постала долина. Я окинув її поглядом, затамував подих, прикрив очі, щоб сонце не засліплювало мене, і знову поглянув на неї.

Уздовж чорного берега, що був усіяний каменями, обточеними водою, на відстані приблизно одного кілометра, хвилі розбивались, утворюючи неспокійну піну, в якій мінились і сяяли зблиски сонячного світла. За камінням одразу ж починалася смуга зеленої, мовби смарагдової трави, попереду росли стрункі пальми, розгойдуючи на вітрі султанами листя, яке кожної миті змінювало свій колір від блідо-зеленого до темно-каштанового. Серед пальм виднілося кілька червоних дахів і широка дорога, оточена деревами, – квітучими тіарами і пуару. Дорога, одначе, невдовзі зникала, загубившись у пишній і густій рослинності, і рослинність, неначе зелена річка, заповнювала всю долину, щоб врешті впертися в скелясту круглу стіну у вигляді правильного півкола. Далебі, наче перебуваєш у театрі, і обрій – це намальовані декорації, таким гармонійним був пейзаж».

Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги – все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники – місця поки що достатньо й на космічному кільці.

Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель – там були і зелень, і затінок.

Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном.

Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх.

Я усміхнувся. Валентина, здається, полювала за майже неможливим. Знайти співаючу піщинку непросто. Навіть мільярд кварцевих чи гранатових осколків не примусить заговорити звукоскоп, якщо тільки не пощастить. Це не синтетичні порошинки, які іноді спеціально розсипають у заповідних лісах, у різних глухих нетрищах, на звіриних стежках та на дні річок. Ледь видимий елемент пам’яті записує звуки. А коли їх багато, то, зібравши докупи, можна скласти повну картину, уявити і політ птахів, і хід риби (від риби теж ідуть звуки!), добре, звичайно, все це побачити, але й сто разів почути теж непогано.

Валентина сподівалася на диво. Знайти саме таку піщинку, яка була їй потрібна, дуже важко. Звук може зберегтися в кристалику з певним набором домішок, але найчастіше його не вдається підсилити навіть за допомогою найчутливішого приладу. Хіба що тільки мисливцеві зроду таланить. Та й що може залишитися на морському березі від минулого: шум прибою? плюскіт лінивої риби? перекоти грому та рокіт тропічної зливи? Вони повторюються знову й знову і швидше стирають сліди часу, затушковують його прикмети. Невже їй пощастить?

…Зовсім поряд піднімалася над синім плесом води зелена призахідна заграва. Берег, золотавий пляж пробуджували далекі спомини про якийсь зачаклований парк, де щезає час, перетворюючись на міріади піщинок, де пролітають з криками птиці, вимахуючи райдужними крилами, сідають на пісок, дзьобають піщинки й знову відлітають у далекі краї, забираючи з собою тягар часу. Немовби живе такий зачарований сад тільки сьогоднішнім: зайди – і забудеш про все на світі й думатимеш тільки про те, що побачиш там: про пальми, про пухнастих ласкавих звірів, про безкінечну пряжу променів, які посилає сонце для рум’яних казкових ткаль.

А вода – це продовження світу надводного. Здається, у хитливих летючих хвилях знайдеш і сонце, і птиць із чарівливими голосами, і ткаль, що заклинають невагому пряжу (вона зсипається до їхніх ніг пухнастими виблискуючими куделями, а білі руки їхні тягнуть нитку із золотого веретена). І слухняно обертається сонце, піддаючись ласкавій спонуці тонких пальців. І скочується з чаші небесної все нижче!

Зачаклована видіннями цього саду, Валентина зайшла у воду.

Ближчий до води її слід на піску швидко розмило водою. Вона здавалася мені білою свічкою із золотим вогнем волосся. Була вона гола й заходила в лагуну повільно, легенько похитуючи головою, підставляючи вітру копицю волосся, але вітер не давав прохолоди; все було тут зараз казковим, пісенним, ляльковим несправжнім. Вона побігла, здіймаючи колінами білі бризки, розсипаючи перламутрову піну, пірнула радісно й попливла, її голова рухалася над синявою назустріч червоній кулі, що розсипала останні промені в зеленому призахідному просторі.

Я вийшов з-за скелі і, коли голова Валентини зникла вдалині, наблизився до урізу води. Переодягнувся, перевірив променевий пістолет, згадавши про акул, про кальмарів, які вдень сплять у підводних печерах, у страшних норах, у мулі, а ввечері націлюють зір, виповнений мороком і люттю, на поверхню води, на згасаюче сонце й світильники зірок. Правда, зустрічався я з морськими страховиськами тільки на сторінках давніх романів.

Світло над морем почало тьмяніти, сонце тонуло, коли до берега почала наближатися цятка – голова Валентини. Я бачив, як вона виходила з води. Пісок ще був дуже теплий і грів, мабуть, їй ноги. Тому вона йшла повільно і на шляху згрібала пісок ногами й нагинала шию під вагою мокрого волосся.

Вона зняла камінець зі своєї світлої сукенки, дістала якесь неймовірно широке полотнище, сліпучо біле, пухнасте, але розідране на клоччя, наче вітрило в бурю, – крізь дірки я бачив згасаючий захід. Витерла шию, доторкнулася до волосся великим гребінцем, підняла із землі кругле металеве люстерко, заколола волосся ліловою квіткою і лягла на теплий пісок. Повільно звела коліна і знову почала згрібати камінці й пісок. Потім повернулася на бік і, закривши голову руками, якось дивно затиснувши шию зап’ястями, уткнулася в пісок і знерухоміла. Мені здавалося, що вона міцно заплющила при цьому очі і вслухувалась у слабкі звуки моря, можливо, у шелест кущів за голою прибережною смугою. Дужий порив вітру вигнув свічадо лагуни, зібгав його. Вода одразу ж потемніла, стала свинцевою. Валентина швидко підхопилась і кинулася за сукенкою, що полетіла геть. Наздогнала і наступила ногою. Вернулася до того місця, де лежала на спині, де лишилися гребінець з черепашками і люстерко з кораловою ручкою. Розчесала волосся, знову заколола його квіткою, розставила ноги і з хвилину стояла під вітром, зволікаючи, поступаючись перед його натиском і знову випростовуючись, заплющивши очі. Швидко накинула сукню, побігла берегом по вологому піску біля самого краю води. Впустила туфлі, нахилилася, підняла, усміхнулася сама до себе.

Взула мокрі туфлі й пішла, лишаючи сліди від підборів, а ноги зігнуті в колінах, і губи сині від холоду, і на плечах вітрило розірваного білого полотнища – мабуть, останній крик пляжної моди.

Я вийшов з-за каменя. Гукнув її. Вона озирнулась. Але не усміхнулася і не мовила жодного слова. Очі сірі, серйозні, губи сині… Потім пішла вздовж берега. Я рушив за нею. Вона раптом злякалася, пришвидшила ходу, побігла. Попереду миготіла світла сукенка й довгі світло-бронзові ноги, що несли її від мене.

…Ми бігли мовчки, ніби склавши між собою таку угоду. Її ноги пружно вдавлювали пісок метрів за тридцять від мене. Їй важко стало бігти на підборах, вона роззулась. Поки це робила, я підбіг до неї майже впритул. Тепер я чув її дихання, вона стомилася. Повернула до води, де пісок був твердіший. Ми обоє задихалися. Я зрізав кут і доторкнувся до її сукенки, з грудей її вирвався ледь чутний грудний звук, мовби вона говорила собі: «Ну ж бо!» – і вона вислизнула. Коли б у неї не було таких очей, сірих, великих, зляканих, я не побіг би за нею. Ноги погано слухалися її, вона почала загрібати пісок. Я наздогнав її. Вона зойкнула. Я підняв її на руки. Вона здавалася неймовірно важкою.

Мереживний комірець її сукенки був зім’ятий, вона вимушено усміхнулася великими синіми губами, ніби тільки зараз упізнала мене… Здійнявся вітер. У вухах зазвучала якась протяжна нехитра мелодійка. Їй пощастило: вона знайшла піщинку, яка бринить. Я почав спотикатися, ноги запліталися від утоми. Вона знову всміхнулась і сказала:

– Відпустив би ти мене, га?..

її голос звучав неприродно, я не впізнавав його й далі брів пляжем, тримаючи її на руках. Тоді вона спробувала звільнитись і вислизнути. Я втримав її, але за мить спіткнувся об камінь. Я присів. Знову тепло дмухнув вітер, погнав темні хвилі й зашумів у вухах. Губи її ворухнулись, і я здогадався, що вона сказала:

– Я знайшла пісок, який співає… поки ти спав.

– Я знаю. Тільки я не спав, коли ти купалася. Тобі було страшно?

– Так… але я сказала собі: «Треба, хочу» – і попливла за лагуну.

– А потім?..

– Потім стало легко… і ти налякав мене. Ти був схожий на дикуна. І біг за мною. Я не вмію бігати, – щиросердо зізналася вона.

Вона говорила майже машинально, тихо й щиро, а я дивився на неї, і від ніяковості вона говорила далі. Я чув її голос, але не міг запам’ятати жодного слова…

СПІВАЮЧА ПІЩИНКА

Співаюча піщинка у долонях Валентини монотонним голосом полеко – оповідача з тихоокеанського острова – повідала легенду.

…У надвечір’я над морем, що райдужно вигравало, над бірюзовим^ хмарами зійшла голуба зірка. Проміння її впало на солом’яну покрівлю нової хижі: багато днів споруджували її смуглявошкірі юнаки села, а темноокі дівчата сплітали циновки – дарунок молодим. І зірка сховалася на якийсь час у призахідній хмарині, щоб подрімати востаннє і затим рушити нічним небом. У сні нова покрівля сяяла їй, наче золото, і звучали пісні, яких заспівають завтра на честь Капуа, дівчини з долини вулканів, котра прийде в цю хижу.

У Капуа був розкішний вінок, сплетений з живих квітів, на тонкій шиї дзвінке намисто, на грудях туга пов’язка, у неї моторні ноги й красиві руки, оповідала піщинка.

Увечері в долину спускається юнак, він усміхається до зірки-покровительки. Звуть його Меа. Капуа жде його біля вогню, вона простягає руки й бере подарунок – сіть, повну різноколірних риб. Йому кортить розповісти про Капуа вголос, заспівати про неї пісень, аби передати, яка вона таємниче чарівлива в цьому колі світла від нічного вогню, який стрункий її силует; його він побачив ще здалеку, з гребеня гори, з її дужої спини, що лежить на шляху до лагуни. Дивовижний образ виринає в його пам’ятті. Пелє! Богиня вулканів! Недосяжна, висока, вогненно-поривна, чиє волосся – багряне хмаровиння, а тіло – гори й потоки лави.

– Моє вітання тобі, Пелє! – вигукує Меа.

– Мовчи, – шепоче Капуа, – ти глузуєш над богами.

– Ні, я помилився, – відказує юнак, – ти затьмарила Пелє вродою! Пробач.

– Ні, не судилося нам щастя, – укотре знічено шепоче Капуа, – ти надто зухвалий. Пелє не подарує нам цього.

– Пелє спить, заспокойся.

Проте у череві кратера зірка-покровителька вже помітила іскру, що розгорялася. Пелє почула… З глибоких надр гори, наповненої багровим вогнем, шугнули ядучі клуби диму. Спина гори здригнулася ніби в пропасниці. Стогоном озвався ліс на її гребені. З глибокої рани землі вихлюпнула лава. Вона перетворювала дерева і зелень у чорні скелети, прохолодні схили – в розжарену піч, хмари – на закривавлене шмаття.

Меа і Капуа бігли що є сили, і під їхніми ногами диміла трава, а згори на їхні голови сипався гарячий попіл. Наосліп, навпомацки добігли вони до річки, й обпечені пальці доторкнулися до мокрого піску. Меа шукав пірогу і не знаходив її. Жар затоплював усе довкола, наче вода у повінь. Річка парувала, і Меа у розпачі задер голову, намагаючись знайти голубу зірку. Небо було чорне й димне. Але один-єдиний промінець усе ж пробився крізь хмари. Він посріблив обрій і висвітлив корму піроги, що розгойдувалася на хвилях. За мить до того, як рідкий вогонь підступив до самого берега, юнак і дівчина вскочили у човен і вдарили веслами. За ними лава вже перегородила річку, і крізь цю загату не просочилася жодна крапля води; але з водою, яка була в річці, вони дісталися до морського берега і повеслували до іншого острова шукати нову батьківщину.

Через день зірка з’явилася на оксамитному вечірньому небі, на своєму звичайному місці. Тільки блиску у неї поменшало, бо вона зламала свій найяскравіший промінь, пробиваючись крізь хмаровища попелу й диму. Розгнівана Пелє побачила зірку і скинула її з неба.

Зірка вдарилася об поверхню моря. Цівка білястого диму затріпотіла над водою і щезла. Перекидаючись, зірка котилась у синій воді й зупинилася лише тоді, коли зачепилася за край гострого рифу. Над нею розхитувалися коралові дерева з мереживним листям, а риби, виблискуючи тисячами барв, повільно плавали довкола, і в їхніх великих очах світилася допитливість. Хвилі заколисували зірку, що попала в немилість.

Одного дня піднявся велетенський вал, із тих, що, підкотивши до берега, виростають вище за пальму. Він виніс зірку на берег і засипав її піском.

Ніхто не знає, як довго пролежала вона так на березі. Нарешті на тому самому місці ясного сонячного дня під осяйним зором неба із землі проріс чарівний кущ з блискучим срібним листям. І на ньому раптом розпустилися тисячі білих пелюсток. Так народилася квітка Наупака. Але однієї пелюстки на ній усе ж таки бракує – тієї, яка колись була зоряним променем. Ось про що оповіла піщинка голосом полеко.

Дивно, що я не чув цієї легенди до Валентини. Я знав, як полінезійці пояснювали світло й пітьму, течію річок та струмків, народження землі, піску і каміння, таємниці океанських безодень і кришталеве диво неба. У легендах мовиться, що острови Вавау, Тупаї, Мауруа, Путаї і Папаїті з’явилися з глибин після заклинань. Але що таке заклинання? Лише слово. Благання втомлених, що пройшли крізь усі страждання людей, яким, проте, стало відваги рушити на легких човнах в океан, назустріч незнаній долі. Голоси відчаю тих, хто помирав від спраги та спеки серед водної пустелі. Люті вигуки, звернені до неба. І ось, коли їх охопив відчай, коли вони втратили надію, а губи все ще шепотіли слова заклять, із моря постав острів, постала незвідана земля. Як було тут не піддатись омані й не повірити в те, що магія слів допомогла піднятися суходолу над водою!

* * *

– Ти віриш в Атлантиду? – зненацька запитала Валентина.

– Вірю.

– Її знайдуть?

– Знайдуть. Колись. І піднімуть на поверхню палац атлантів з позолоченим дахом.

– А далі?

– Не знати звідки з’явиться атлант і поцупить скарби з палацу.

– Як це?

– Та так. Потім знайдуть його сліди.

– Сліди?

– Авжеж. Сліди приведуть до берега.

– І що?

– Ну… побачать сліди. Біля самої води. Їх уже розмиє. Він зникне там… у морі. Як і належить атлантові.

– А я все-таки вірю легендам, – сказала вона, і я зрозумів: вона вперто навертала мене до того, що не забувається, до казкового, ніби щось підозрюючи.

– Фантастичні образи лише маскують істину, – підсумував я. – Може, так легше передавати історію з покоління в покоління.

Валентина ствердно кивнула.

Наш «Дельфін» мчав вечірньою гладінню втишеного моря. За нашою спиною танув темний гористий острів. На найвищій його вершині ще дотлівав червоний вогонь, хоча сонце давно зайшло.

Який усе ж далекий шлях від легенди до фактів. Про це страшно подумати. Хто повірить в інопланетну історію, записану на камені? Зараз принаймні вона прозвучала б як казка… Я розповідав Валентині про інше.

Довго збирав я по крихті різні свідчення про незвичайний кристал, що допомагав одержати сліпучо-яскравий промінь світла. Я був майже певен, що у міфах відбилася дійсність: хіба не могли тямковиті темношкірі люди випадково відкрити секрет когерентного променя?

…Коли Варрунна, цей австралійський Одіссей, розповідав потім про сліпучий промінь, що вражає усе живе, мало хто вірив йому. Зате охоче вірили, що він побував у країні жаб, які під час повені очищали воду гарячими каменями і перетворювали на риб гілочки дерев. Вірили і в те, що є прозорі озера, на дні їх живуть карлики, потворні й сліпі, які ловлять рибу.

Під час подорожі зустрівся Варрунна з чудернацькою людиною – без очей, з лобом у вигляді сокири. Ім’я його було Налу-юун-ду, жив він у лісі, був привітний і простий з подорожніми та мандрівниками, знав багато історій і мріяв про промінь, що стинав би дерева, як траву.

Ця зустріч видавалася мені цікавою: Налу-юун-ду, судячи з описів, був схожий на людей, в яких висока спинка носа. Це – з більш вірогідних американських джерел.

У країні мух та москітів Варрунна зустрів людей, яких назвав «короспинними»: тільки очі їхні було видно через отвори у корі, що покривала все тіло. Міфічний мандрівник так перелякався короспинних, що перетворився на дрофу й полетів геть. Варрунна знав секрет кришталевого магічного каменя – цей камінь називається Габбера і про нього часто згадується у міфах австралійців.

Варрунна – із казки, час навіть реальних героїв перетворює у людей з легенд. І ніколи не могло відбутися багатьох дивовижних мандрівок цієї людини з казки. Вона народжена чутками, поголосом. Їй приписали незвичайні пригоди і химерні перетворення, чаклунську силу, поєднану з поведінкою аборигенів.

Але у міфах є рядки, присвячені променям незнаної сили. І зовсім несхожі вони за стилем на нашу казку.

«У далекому стійбищі жили люди племені Убун. Ніхто не смів до них наблизитися. Навіть на спільному святі племен, на великому бора, плем’я не спустилося з гір, вождь його спостерігав бора зосторонь. Півдня дорогії було від нього до того місця, де розташувались усі роди й племена на цьому великому святі Байамі. І було помічено, що, коли до стоянки підходив хтось незнайомий, вождь убунів виходив назустріч і спрямовував на нього промінь світла, який убивав на місці. Ніхто не знав, що це за світло, яке несе із собою смерть».

Колись ця історія надихнула мене на пошуки. Але тепер я навіть гадки не мав вести їх далі. Нині мене захоплювали навдивовижу химерні легенди пра квіти, трави та дерева…

Мені спало на думку дивне порівняння. Колись в Італії поблизу міста Аріції шумів священний гай Діани. Поряд синім свічадом відбивало сонце та пагорби озеро незвичайної краси. У священному гаю височіло дерево, навколо якого з ранку до пізньої ночі виходжував похмурий чоловік з оголеним мечем. Це був жрець і вбивця водночас. Суворий закон цього святилища проголошував: будь-хто, хто зуміє вбити жерця, посяде його місце. Жерцю святилища Діани було присвоєно титул царя. Цілісінький рік з дня в день, взимку і влітку, в дощ і в холоднечу цьому дивному цареві доводилося чатувати із занесеним мечем. Лише на мить приплющити стомлені повіки для нього означало б ризикувати життям.

Якими б поважними не видавалися причини, що спонукали охороняти священне дерево, вони навряд чи могли бути важливішими за ті, що змушували мене та інших розмірковувати про позаземну флору.