Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

– Підводна станція? – запитала Валентина.

Я кивнув. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. Сліпуча куля була жарка, як наймолодша зірка. Вона ненаситно заковтувала воду – тисячі тонн за хвилину, сині промені розділяли її на протій, дейтерій та кисень. Дейтерій надходив у велетенську топку, живив кулю і давав гелій. Кисень та протій струмували по вічно сяючих артеріях на континенти. Це було пальне. Таке ж чисте, як первозданний дощ, але свіжіший і життєдайніший за нього, бо легка вода – диво, якого не знали древні. Протій згоряв, наче порох, у мільярдах машин. Вони вдихали разом з ним кисень, а видихали водяну пару, звільнену від дейтерію. Легкі дощі живили річки Землі, напоювали дерева й трави, розлоги та луги. Ми дихали повітрям, схожим на гірську хмару, зігріту жаром блискавиць. У наших судинах текла легка гаряча кров, ми були легкими й стрімкими. Ми краще, ніж пращури, пізнавали таїну митей, між якими пролягло минуле і майбутнє.

ЗНАКИ НА КАМЕНІ

Надвечір того ж дня стало ясно, що невдовзі ми на власні очі побачимо квітку з іншої планети, схожу на водяну лілію, тільки набагато тендітнішу. Фітотрон – зелена лабораторія рідкостей – був готовий прийняти гостю. Вечорами я сідав за книжки з астроботаніки та космології. Раптом ще одна новина. Книга на камені!.. Про неї розповів Ольховський.

– Поки що замість відповідей нові запитання, – говорив він схвильовано, і мені передався його настрій. – Ніхто не розшифрував цей текст. Це неймовірно!

Він помилявся. Тієї ночі ключ до знаків на камені, який був доставлений з планети разом з грунтом і квіткою, зуміли все ж підібрати. А мені знову пощастило: я один з перших познайомився з людьми, що розгадали камінні письмена. Зв’язався з інститутом. Короткозорий чоловічок з тихим голосом і поштивими манерами за чверть години примудрився не відповісти на жодне моє запитання. Я заявив, що хочу поговорити з іншими фахівцями. Я чув, як він, забувши вимкнути канал, радився з кимось, ніби просив допомогу. І ось я уздрів цілком поважну фізіономію: вольове підборіддя, коротко підстрижену чуприну, міцні вилиці, вигорілі від сонця брови.

– Я вам усе розкажу, – заявив цей симпатичний тип, – нічого не приховаю, але, як казали колись у нашому місті, не треба зайвого шуму.

– Не терплю шуму.

– Тоді візьміть касету. Перепишіть. Друкувати не треба. Завалите нам усю роботу. Інститут – не прес-центр і не пункт зв’язку.

– Обіцяю, – сказав я.

– Нікому жодного слова, – сказав він і весело підморгнув. – Дайте нам ще декілька днів попрацювати й зібратися на силі.

І він щез, відгородився від мене тисячами кілометрів занімілого ефіру, що знову розпався на атоми. А в мене лишилася копія об’ємної касети: кілька ниток із вкрапленнями хрому, ніобію та барію. Все як на долоні. І книга, і люди, що розкопали зоряну древність.

…Таємницю книги розкрили випадково. Хтось лишив на столі плоский камінь, знайдений у зразках позаземного грунту. Його мали б відправити до сховища, де, підтримуваний омахами нейтринного полум’я, він опинився б у стані невагамості: так чинили з космічними реліквіями. І жоден промінь світла, жодна порошинка, жоден гравітаційний сплеск не торкнулися б його. Через місяць, через рік, можливо, через десятиліття хтось зацікавився б кам’яним уламком і видобув би його на світ божий. Швидше за все для того, аби невдовзі забути про нього назавжди.

Всю ніч камінь пролежав на столі. Під ним опинився аркуш чистого паперу. Вранці на аркуші проступили якісь значки: рисочки, дужки, кружальця. З них утворилися рядки. Не здогадатися про їх призначення було просто неможливо. Камінь знову залишили на столі, тепер уже навмисне. І знову на аркуші проступили знаки невідомого алфавіту. Однак текст, судячи з усього, повторювався.

Наступного дня вдалося одержати відбиток ще однієї сторінки. Для цього першу сторінку накрили чистим аркушем і зверху поклали камінь… Кожна дальша сторінка виникала мовби сама по собі, досить було тільки залишити під каменем на годину-другу стосик уже одержаних раніше відбитків, чітко дотримуючись послідовності їх чергування. Як тільки було одержано останню, вісімнадцяту, сторінку книги, камінь «замовк».

Сергій Шишаков, світлоокий мрійник і вигадник, працював над книгою удень і вночі. Мені розповіли, що він міг по пам’яті відтворити будь-яку з вісімнадцяти сторінок. Згодом він зізнався, що потерпав, аби текст не щез зовсім.

У «кам’яній книзі» було щось від формул: деякі позначки нагадували про мову музейних зразків електронних машин та стародавніх математичних творів. І все ж розшифрувати текст виявилося справою нелегкою. Хто знає, як довго тривала б ця історія із зоряним манускриптом, коли б Шишакову не пощастило: у пам’ять машини, що допомагала йому, він заслав символи, які запропонував свого часу художник Жан Еффель та його брат, лінгвіст Мішель Лежен. Художник і лінгвіст давно вже мріяли про єдине універсальне письмо – пазиграфію – однаково придатне для людини і машин. Мрія втілилась у життя: їм поталанило зробити перший крок на важкому й цікавому шляху. Якби машини не розумнішали на очах так швидко, що мовний бар’єр невдовзі перестали й згадувати, то знахідку двох реформаторів, очевидно, прийняли б. В усякому разі, метод, до якого вдалися, залишився вічним здобутком лінгвістики. Ось він і став у пригоді.

Окремі знаки «кам’яної книги» дуже скидалися на пазиграфічні лінії, подвоєні тире та дужки. Дія знаків посилювалася чи послаблювалася цими надрядковими примітками. Однак при першому прочитанні їх можна було пропустити. Так Шишаков і зробив… А потім розібрався і в цьому.

У книзі поєднувалися переваги ієрогліфічного і літературного письма: текст передавав усі знані нами відтінки думок та почуттів, а читати їх можна було дуже швидка.

З книги я дізнався про давню катастрофу. Йшлося про долю цивілізації. Планета, де побував зонд, кружляла так близько від свого сонця, що проміння висушило пісок, грунт, моря й ріки. Дізнався я і про подвійну зірку, що змусила планету змінити орбіту. Здається, люди передбачали катастрофу. Але що вони могли вдіяти?.. Я прочитав:

«Зоряний вітер близько. Подих сонця поряд. Теплі хвилі його накочуються й накочуються, висушуючи трави. Залишається вічний порох, сухе листя, безживне віття німих дерев, на яких колись розгойдувалися птахи. Промайне коротка ніч – і знову розжарений вітер, і гарячі хвилі останнього моря пориваються лизнути наші ступні. Тут, біля моря, кипить прибій, і дедалі ближчим стає протилежний берег. Його приховує пекучий туман, жовта пара. Немає впину зоряному вітру. Він змете з лиця планети все, що ми принесли із собою».

Можливо, то була частина епосу. Книга не мала кінця й не мала початку. Сама по собі вона була свідченням життя. Люди боролися з небесним вогнем. Проте навіть зливи, яких чекали, оберталися на лихо: вода збігала до моря не по загублених у пісках руслах рїчок, а суцільним валом, зносячи оселі, змиваючи грунт, руйнуючи дороги. Бархани височіли, наче гори, серед долини, яка іноді ще зеленіла. Біля їх підніжжя раптом розквітали квіти, розпускалися бруньки, вологий жар змушував усе живе пробуджуватися, квапитися жити. З’являлися похмурі кам’яні розсипи, над якими мріло марево. Чорні смерчі блукали між камінням та скелями. Серед піщаних хмар здіймалися багрові хребти, схожі на омахи полум’я.

Гаряче дихання пустель геть висушувало оазиси. Коли насувалася похмурою пеленою прохолодна стіна повітря з боку полюса – його посилали крижані шапки, що не встигли розтанути, – розжарені брили тріскалися від дощів і туману. Тоді повітря мовби видзвонювало, ніби довкола лопалися туго натягнуті струни. Можливо, так само тривожно й грізно звучала ця поховальна мелодія побіля древніх земних сфінксів, вирізьблених із цілих скель. Повітря почервоніло й потемніло від міріад піщинок, що їх піднімав вітер.

…Минули століття. Закам’яніли рештки трав, чагарників, що вбиралися колись у рожеве й зелене цвітіння, дерев, схожих на пінії, липи, пальми, горіх. Пекельний жар розсіяв пару в атмосфері, а зоряний вітер гнав її помалу геть від планети. Мовби легкий шлейф тягнувся за конаючою небесною землею. Напевне, якби кому-небудь вдалося зазирнути у майбутнє, за межу в мільйони років, він побачив би голу кам’яну кулю без повітря й тіні. Однак небесна жарінь скоряла планету поступово. Бік, обернений до світла, розжарювався, далі огортався нічною темінню, гублячи тепло, холонучи. Нібито в підземному палаці, де ще збереглося трохи прохолоди, ставні жінки вишивали візерунки. І такою була їхня робота, що її не побачиш простим оком. Велике блакитне скло відкривало їм незвичайну пряжу і рисунок вишивки. Так мовилось у книзі.

Замість голок нібито снували й поспішали в їхніх пальцях вузенькі промені. За день встигали вони зробити лише сорок шість щонайтонших вузликів. Вузлики були різними, але вишивання повторювалось: у майстринь виходила завжди одна й та сама квітка, що мала стебло, маленькі листочки та двадцять три пелюстки. На кожній пелюстці вишивалося по два однакових вузлики.

Квіти плавали наче латаття. Підземним каналом випливали вони у рукотворне озеро. Тут, поміж стрімчастих скель, збиралася вся вода, що лишалася на планеті. Над ним висіли гарячі хмари. Тільки-но пелюсток торкалося гаряче дихання повітря, квіти тонули, опускалися на дно, де була півтемінь і де вода не обпікала. Нагорі вода могла кипіти й клекотіти від зоряного жару, але, поки водойма залишалася наповненою хоча б на третину, пара забирала з собою тепло, і на дні не припинялося життя.

Одну з жінок звали Кема, що означало «вітер», другу – Аїра – «хвиля». Приблизно так звучали б їхні імена нашою мовою. Були й інші, але імен їхніх книга не давала. І всі вони посилали в останнє плавання легенькі білі квіти, і серця їхні стискалися, коли бачили вони, як пелюстки торкалися води.

Нібито кожна жінка мала на лівій руці яскравий зелений браслет, який допомагав їм. Браслет було зіткано так майстерно, що він видавався прикрасою. Однак той, хто володів браслетом, не міг розлучитися з ним до останнього свого дня, як із власним серцем. І браслет допомагав оволодіти мистецтвом, підказував, коли руки жінок хибили, а зір їхній стомлювався.

Що означала легенда?

Якщо легенду збагнуть, писав автор книги, то збагнуть і нас, бо ми самі, наче ті квітки, що загубилися у водах озера. І зеленоока Кема, і прекрасна Аїра з темними прозорими очима стали квітками. І той, хто знайде книгу, хай розсудить, чи схожий він на нас, хай здогадається про це, полічивши пелюстки на квітках. Не було у нас іншого шляху, з гіркотою писав автор, не було вибору, життя наше й доля до кінця розкриються тому, хто зустрінеться з нами, хто схожий на нас.

Вони полишили бронзові статуї та храми, висячі мости та мармурові палаци. На них чекало щось довше, ніж найдовший сон. Кришталеве палюче світло гарячої зірки квапило їх. А пісок засипав шпилі й покрівлі їхніх осель.

ФІТОТРОН

Напевне, образ людини, що зберігається в нашій пам’яті з дитинства, дорослішає разом з нами. Його можна мовби переселяти у часі, змінюючи риси обличчя. Ось чому я одразу впізнав його.

– Глібе… ти? – запитав він, опинившись поруч зі мною.

– Схоже, ми зустрілися, Борисе.

Це був Янков. Нам надали повний зв’язок: я міг привітатися з ним за руку, поплескати по плечу, набалакатися, врешті. Вранці я викликав фітотрон, ту саму лабораторію, в надрах якої заховали ніжну рослинку, квітку, що має двадцять три пелюсточки. І потрапив до біолога Янкова.

– Я знаю, про що ти, Глібе… – сказав він, коли я спробував перейти до справи, – про цю історію я розповім тобі першому. Обіцяю. Коли повернешся на континент?

– Можу прилетіти сьогодні. Ненадовго.

Я пильно спостерігаю вираз його обличчя і не без подиву завважую, що він збентежений. Він уже не поруч зі мною. Між нами – знову чверть окружності Землі. «Просто втомився, – думаю я, – або… у нього не все гаразд?»

– Тебе не тягне у наші краї? – запитую я. – Добре було б навідатися туди разом? І місто, й море ті ж самі, наші. Подамося коли-небудь?

– Неодмінно, – погоджується він, – ось тільки справи, справи, а дні дедалі наче коротшають. Після сорока це надто помітно.

– Я так само думав, про це. Але що тут удієш? Може, це якраз і добре, що час підхльоскує нас.

– Ні, брате, словами тут не зарадиш. Іноді кортить зазирнути у напіввідчинені зелені двері… знаєш?

– Так, розумію. Чарівні двері у стіні. Але ж задля цього ми і квапимося…

– Мабуть, ми часто проходимо мимо й не помічаємо. А коли вони виявляються зовсім поряд, то, як завжди, бракує двох-трьох годин, аби поглянути, що ж там…

– Там бухта під час відпливу і місто біля моря.

– Я серйозно…

– Я теж. Сірі хвилі біля підніжжя сопок. Човен. Чайки на видноколі. Просторінь, у якій можеш щезати і повертатися. Таж там просторіше, ніж у галактиці.

– Можливо, але я не про це.

– Тоді розкажи.

– У цьому не так просто розібратися.

Припустимо, і я в такому ж становищі. Що ж з цього виходить? А те, що нам ні з чим критися один перед одним.

– Ти уявляєш, що таке фітотрон? – раптом запитав Янков без будь-якого переходу.

Я кивнув: звичайно!

Слово «фітотрон» з дитинства пробуджує у пам’яті півсутінь лісів, павутинки на білокорих стовбурах самшиту, мангрову гущавінь і високе, наче шатро, коріння пандаусів, колючі плоди дуріана на довгих батогах, плавуче листя вікторії, незнану духмяність казково далеких лісів і саван. Тут віриш в усе, про що написано у давніх книжках.

Фітотрон. – це полігон рослинних чудес, де можна зустріти каліфорнійське дерево буджум, що стримить із землі, наче перевернута морквина, і високогірний африканський вереск, заввишки п’ятнадцять метрів. Тут можна покуштувати бразільського винограду жаботи-кабу, що росте просто на стовбурах, і побачити дерева, цвіт яких захований під землею. Неважко уявити тут озеро з лататтям, ряскою, суцвіттям стрілколисту. І тропічне озеро з кораловими рифами та водоростями.

Знайшлося тут гідне місце і для водяної лілеї з Близнят. Вони помістили її у великий, дуже високий акваріум. Як же інакше? І пригасили штучне сонце. І засвітили інше – зеленкувате. І все довкола стало нагадувати про неяскраве світло, що пробивається крізь палючі пилові хмари та багатометрову товщу води.

Янков розповідав:

– Треба було відтворити куточок зовсім іншого світу, відмінного від нашого. Склад грунту, води, кислотність, жорсткість, усі ці індекси, що будь-кого можуть замордувати… наявність ізотопів, освітлення. Навіть колір води і той довго не давався нам. А.в нас були лічені дні. Жодні цифри не допоможуть часом з’ясувати, чому у воді з однаковим складом, у рівнозначних, здавалося б, умовах одні й ті ж організми буяють, зупиняються в розвитку, а іноді й гинуть. Не часто, але трапляється. Професор Неванлінна, бородатий столітній фіни, морський блукалець і корифей-океанолог, любив повторювати, що за своє довге життя йому жодного разу не поталанило пересвідчитись у справедливості законів, які він сам же й відкрив. Океан – справжня пастка для настирливих експериментаторів. Нічого не варто одержати морську воду в лабораторії. Натрій, хлор, магній, ще десятків з чотири елементів – більше нічого не потрібно. Жоден хімік не відрізнить її від справжньої морської води. Але вона згубно діє на деякі форми планктону і навіть на риб. Та досить додати в акваріум кілька літрів «живої» морської води, як станеться дивовижне: середовище почне ідеально підтримувати життя. І я потерпав: ми могли вбити рослину, що дрімала в анабіозі майже півстоліття, поки корабель повертався на Землю.

Я багато разів бачив руки старого фінна, коли він чаклував з колбами та пробірками. Де вже йому було мріяти про позаземне життя! Але я одразу ж уявив, що вчинив би він на моєму місці. Інтуїція, і тільки. Ми спробували мовби помножити властивості позапланетної води: ми помалу розводили її. Від цього її ставало ніби більше й більше. Реакція відбувалася поступово. Треба вміти чекати. І це, мабуть, те, що є найтяжчим у професії біолога.

– Що там у тебе скоїлося, Борю?

РОЗПОВІДЬ ЯНКОВА

– Звичайно я встаю не зразу і не зразу звільняюся від сну, від дрімоти; неквапом варю каву, і помалу прояснюється, що за день попереду в мене й що треба зробити негайно, не відкладаючи, а з чим можна й зачекати. Проте цього разу залишки сну вивітрилися миттєво, думки швидко розвиднілися, стали тривожними. Ранній, дуже ранній дзвінок! Навряд чи хтось навіть із близьких або друзів будив би так рано: не було ще й п’ятої. На вулиці нічна осіння похмурість і сирість. На шибках перший іній, що розтанув по їх краях. Я запалив світло. У кімнаті було незатишно, стіл, як завжди, завалений книжками, рукописами. У голові паморочилось. (Ліг я пізно, в останні дні був геть заморочений. Одне слово, зелені двері з уеллсівського оповідання з’являються завжди у найменш слушний момент, ти знаєш…)

Я натиснув кнопку зв’язку. Екран порожній – по ньому снувалися світляні ниті, мовби павук плів павутиння. Дзвоник деренчав нудно й жалісливо. Це був автомат, з’єднаний з лабораторією та фітотроном. Ось уже два роки, як він мовчав, я навіть забув, який у нього голос. Виявляється, у нього жіночий голос і приємний тембр. Суть повідомленого була невиразною, кілька заяложених фраз на зразок: «виявлено відхилення хімічного складу в робочій камері фітотрона…», «спостерігається порушення теплового режиму та зменшення концентрації азоту…», «тепловий режим не відповідає програмі досліджень». Можна було подумати, що автомат вигадує. При всьому бажанні фітотрон усе ж не так просто вивести з режиму: для цього, мабуть, потрібне пряме попадання прямого метеорита або дев’ятибальний землетрус.

За якихось п’ять хвилин ель домчав мене до трикупольного, легенького, наче дим, головного корпусу. Назустріч мені біг довготелесий чоловік у капелюсі – Нельга. Мені чомусь не хотілося зараз бачити Нельгу – чоловік він вельми добросовісний, але мало привабливий. Завжди нелегко уявити, що Нельга скаже з приводу будь-якої події, і сама його присутність після цього стає мовби зайвою, необов’язковою. У тайниках моєї свідомості виникала часом дивна думка: адже з часом я, очевидно, буду схожий на нього. І це було неприємно, коли по щирості.

Ми зіткнулися біля входу; двері розчинилися, Нельга зняв капелюха і перший побіг усередину. Перед нами постала зала, кілька лабораторій, з’єднаних лабіринтами переходів, стерильні камери для нових плеканців фітотрона, пластикові стіни та перекриття, генератори клімату й світла, зволожувальні пристрої, апарати та машини роси, дощів, вітрів.

Широкими коридорами ми рушили в другу залу, а ліворуч і праворуч вгадувалися просторі ніші, склепінчасті галереї, то затінені, то освітлені скупим білястим промінням штучного місяця, що ховався у кронах дерев. А високо над нами, в чорних розривах між північними хмарами, спалахували справжні зорі. І небо із зоряними вогнями видавалося другою стелею, навіть ще реальнішою, ніж перша, майже непомітна, невагома, напівпрозора. А поряд з нами шуміло листя. Можливо, якби стали вони більш живими, ці полонені рослинні велети, розповіли б про урагани в далекому краю, про тривожні перегуки перелітних птахів, про химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я– дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх…

Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», – подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі.

Попереду вгадувалася висока скляна колона-акваріум. Тонни води, опуклий об’єм, що став частиною позаземного світу. Підвівши голову, я побачив крізь світлофільтри глянцеве свічадо води, що тьмяно виблискувало під зеленим сонцем. Бурштинові очі приладів і датчиків пильно вдивлялись у напівтемряву.

Нельга зупинився, наче вкопаний.

За мить по цьому я побачив щось неймовірне. По стінці акваріума повільно повзла крапля води. Ми обережно обійшли акваріум: він був порожній. На дні його, по піску, тягнувся ланцюжок заглиблень, схожих на сліди, але квітки, що мала двадцять три пелюстки, там не було!

Я увімкнув світло й прилади запису. Це дуже важливо – зареєструвати на термопластичній нитці загальну картину. І одразу ж ми з’ясували, що інфрачервоного запису не було, тобто стрічка, на якій фіксувалися всі події до того, як ми прийшли, просто кудись щезла.

Ми почули шерех, вловили якийсь рух біля проходу до сусіднього приміщення. Там, за п’ятнадцять кроків від нас, хтось причаївся…

Жінка, яку ми чомусь не одразу помітили…

Вона стояла на траві, що ніколи не бачила справжнього сонця, серед вічнозелених дерев з опущеним донизу віттям. На ній був білосніжний халат. Темне волосся її було вологе, лівою рукою вона відкинула його назад. І від того, як руки її з довгими стрункими пальцями рухалися навдивовижу м’яко й пластично, можна було подумати про музику, про танок.

Ритм цих рухів зачаровував. Миттєве наслання, яке відчув і Нельга.

Охопив незбагненний страх, і мені майнув здогад: ні, не можна було змінювати режим фітотрона. Що було б, якби ми одразу, ледве переступивши поріг, та втрутилися в його роботу? Напевне сталося б щось непоправне.

У тиші нерішуче прозвучав голос Нельги:

– Карташов поїхав, нам з вами самим доведеться реагувати.

– На що реагувати? – обернувся я до нього: це слівце «реагувати» збило мене з пантелику, я розгубився.

Коли я отямився, жінки вже не було. За лічені секунди вона щезла. Чомусь нам видалося, що шукати її безглуздо: легше знайти голку в копиці сіна. Невдовзі ми в цьому пересвідчилися.

– То як будемо реагувати? – перепитав я Нельгу.

Він мовчки поворушив губами.