Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

ДЕ ХОВАЄТЬСЯ ЛІТО

Вересень стояв теплий; не пригадую жодного похмурого дня відтоді, як повернувся до міста. Тут, у місті, на його околицях, як і на всьому Примор’ї, було ще літо. Різкий контраст з тундрою. І коли приїхав Янков, ми зійшлися з ним на тому, що не все ще втрачено.

Лаштувались ми недовго: повантажили дорожній скарб в ель і, зробивши прощальне коло над бухтою, помчали у тайгові нетрі.

По дорозі він розповідав про Байкал, де пробув цілих два місяці. Важко вірилося, що там, біля холодного озера можна побачити ще таке, про що я навіть не чув. За його словами, наприклад, навесні крізь непомітні тріщини у кризі на світ божий виповзають личинки метеликів-одноденок і рушають до берега: їх так багато, що прибережна крига аж чорна. Потім з берегових сопок ними приходять ласувати ведмеді. Вода стає сріблястою від риби, що плаває на дивовижному пасовиську. Мільярди личинок буквально вкривають берегову смугу. Їх більше, ніж у деякі зими снігу.

Це загадка. Дорослі комахи спарюються і гинуть за кілька днів. Навіщо природі таке марнотратство? Коли птахи летять на північ виводити пташенят, то це зрозуміло: влітку саме там багато світла, корму, простору для пернатих. І це екологічне привілля заповнюється мовби за помахом чарівної палички. А ось метелики, що помирають одразу ж після народження, змусили мене посушити голову. І мій друг-біолог нічим не міг мені зарадити.

Зате я дізнався від нього, як називаються байкальські вітри, а їх там стільки ж, скільки на справжньому морі, коли не більше. Верховик, култук, сарма. Всього близько тридцяти. І серед них, звичайно, баргузин, що виривається з великої Баргузинської долини. Він розворушує на озері високі білі вали. Його називають ще опівнічником, бо нерідко він дме по ночах. Ось звідки слова пісні, яку почула від мене на «Гондвані» Сооллі.

Ми сіли на добре помітний майданчик для елів. А довкола нас джунглі, непролазні нетрі. Попереду клекотів потік. Вода скочувалася по валунах, вкритих лишайником, пінилась і падала в сіро-синю камінну чашу. Там мелькали тіні форелей і під завислими кущами якийсь звір пожадливо пив воду. Ми сполохали його, і він подався геть, впустивши у струмок кілька дрібних камінців.

Вище над камінною чашею через потік було перекинуте товсте дерево. По стовбуру шастав поповзень, побачивши нас, він зник серед листя. Дерево над потоком жило. Зеленіло його гілля, зрошуване голубуватою водою, і колись на цьому місці, подумав я, здійметься справжній зелений міст.

Ми пройшли по живому дереву, вибралися на берег і довго брели через гущавину папороті, що сягала до пояса. Попереду промайнула руда спина косулі. І знову зарості, зелені паводі…

Перед нами помалу відкрилася долина. Тридцяти-п’ятиметрові розлогі чозенії височіли над нею майже на однаковій відстані одна від одної. Найближче до нас дерево розкинуло столітню крону так привільно, що затулило половину долини. В її листі сховалось і сонце, і світлі хмарини, і близькі лоби сопок. Поряд з чозенією всохле дерево звичайних розмірів видавалося химерним кущем. На сухій вершині його я помітив покинуте гніздо скопи. Десь вистукували дятли.

На схилі першого дня – гроза. У миттєвому спалаху світла під велетенською ламаною блискавкою – гребені лісу, сірі стовпи дощу. Рокіт грому й відлуння, гуркіт води у виярку. Чорна швидка тінь – чи то звір, чи то людина. Я навіть здригнутися не встиг. Стрибок, йде стрибок, хода віддаляється – ось і все.

– Це була вона! – випалив я вранці.

– Аїра? – Янков насторожено подивився на мене.

– Що тут дивного? – сказав я. – Раніше вона слухала нас в ефірі, а тепер сліди наші загублено. І ось вона…

– По-моєму, хтось із нас занедужав, – обірвав він мене.

А ранок! Ясно. Тихо. Забулися тривоги. Починається-розгоряється день. День з великої літери.

На заплавних лугах, де височезні, заввишки як людина, трави, ми з Янковим збирали нашу колекцію особливо старанно. Тут траплялися жовтушник левкойний, пекун-корінь, дев’ясил японський. Знаходили ми й кущі секуринеги і родички батату – діоскореї лікувальної. Розбрідалися серед заростей і вишукували все нові й нові експонати. Однієї лише жимолості ми знайшли кілька видів. Янков діяв так обережно, що рослини, мабуть, навіть не відчували доторків апарата. Навіть сором’язлива мімоза не стулила б свого листя, такий обережний був пошук. Адже потрібна була всього одна жива клітина: потім у лабораторії з неї виросте ціла рослина. Вся колекція вміщалась у невеличкій коробці. У фітотроні з неї підніметься ліс: у маленьких прозорих краплинах смоли, що зберігала життя, вже були і клітини маньчжурського горіха, і амурський оксамит, і горобинолистяник, і важкі ільми з корою сталевого кольору. І нижній поверх: амурський бузок, актинідії, багульник, барбарис амурський.

На болоті ми знаходили білозір, водянику, різнокольоровий мох. Тут росли вереск, журавлина, голубика. Входячи знову в смугу різнотрав’я, ми не могли надивитись на пломеніючі квітки лілій та оранжеві саранки, що світяться у сутінках.

Мовби коштовними камінцями, милувався Янков прозорими шматочками смоли. Ясна річ, законсервованих клітин крізь смолу не було видно, надто вже вони малі. На кожній намистинці ми писали спеціальною фарбою номер, щоб потім можна було розібратись у цих скарбах.

На ніч ми розвели багаття під шатами велетенської тополі. Внизу про щось бурмотіли струмені Кедрової. У нас тут було майже темно, і червоний вогонь в ясному прозорому повітрі був схожий на лампу. Багрові язики легко піднімалися вгору, світло їх було рівне, без іскор та диму. А ген далеко, у тій стороні, де сопки втікали до моря, ще висіли позолочені хмари. Їх пурпурові краї торкалися камінних гребенів і утворювали єдине ціле з хребтом – навдивовижу принадний світ світла, чарівних небесних вогнів, світ, у реальність якого було важко повірити. Обрій повужчав і пригас. Осередком всесвіту одразу стало наше яскраве палаюче багаття, що освітлювало намет, стовбур велетенської тополі і постать мого супутника. Шерехи насторожували. Мене не полишало відчуття, що за нами хтось пильно стежить. Другого дня я помітив сліди на піщаній косі, місце посадки чужого еля, але промовчав.

Ми увійшли в один з лісових заповідників долини Амуру, залишивши за спиною Хабаровськ, мальовничу Уссурі з її привільними берегами, ліві притоки Амуру, і повернули до Амгуні.

Давня стежка, прокладена такими ж шукачами лісових скарбів, вела на північний схід. Над нами було ясне холодне небо. Часто траплялися бірюзові озера, на берегах яких юрмилися світлокорі берези та золотаві ялиці. І неодмінно – сопки на видноколі, що хвилями втікали від нас. З еля вони видавалися застиглим голубим морем – особливо рано-вранці, коли від тіней виярки ніби глибшали.

…Я умовив Янкова, і ми частину шляху пройшли на легенькій оморочці. Мені видавався фантастичним і спосіб її спорудження. Треба знайти березу, з якої деревина струхлявіла, залишилася сама кора. Вподовж стовбура прорізається щілина, через яку видаляють порох. У щілину вставляють один або два дерев’яні обручі. Біля кінців човна кора складається і загинається догори. Останній піший перехід – від селища до річки; і ось ми вже йдемо на човні повз гористі береги, на яких височіють столітні дерева.

Теоретично я міг управляти оморочкою, цілий день під час довгого привалу мене навчав цього старий евенк, старожил заповідника. Він же позначив на карті небезпечні місця – перекати й затоплені дерева. Човна жбурляло у вировищах, і від краю борту до води залишалося всього два-три пальці, але я утримував оморочку, входив у стрімку течію, обминав корчі, що стирчали з води, і великі камені.

Коли червоне сонце торкалося вершини сопки, ліс палахкотів. Над нами на камінних осипах, на кручах, на кам’янистих схилах, обличчям своїм звернених до пломеніючого крайнеба, – всюди проступала червона барва заходу. Човен наш нісся по чорній стрімкій воді, і пахощі обіцяли свіжі, ясні, духмяні ночі – час сов, білих метеликів, дивних шерехів у виярках…

На порівняно спокійному місці наше берестяне суденце одного чудового дня вдарилося об щось і його почала заповнювати вода.

Ми опинилися по груди у воді.

– Поглянь-но! – вигукнув Янков. – Ель! Попереду, в заглибині, вибитій у дні річки, лежав потонулий ель. Наша оморочка наштовхнулася на його іонообмінник.

– Аварія сталася недавно, – зробив я висновок.

– Інтуїцш?

– Та ні. Придивися: там ще горять червоні сигнали. – Ми вибралися на берег, переодягнулися, розклали багаття.

– Цю машину я вже раз бачив, – сказав я. – Цікаво!

– Не варто… про те ж саме! – відповів Янков.

Ми лежали на теплому камінні й розмірковували про загублені світи – у космосі й на нашій планеті.

– Пригадуєш западину в Бразілії?.. Чим не модель загубленого світу? Стрімка круча, кратер з прямовисними стінами і на дні, там, куди й сонце зазирає лише на одну годину за добу, таємниче незнаний ліс і перетинчасті крила небачених створінь… Шкода, що відтоді так багато води збігло і нікому з нас не побачити більше нічого такого – ні в Бразілії, ні навіть в Антарктиці. Все. Звершилося. Загублені світи вивчені й занесено до каталогів та географічних атласів. І цей так само.

– Зате ми знайшли справжній загублений світ серед зірок. Точніше, не ми, а наші предки, котрі послали корабель… – І я розповів Янкову про лист Аїри.

– Це близько й далеко. Це майже казка.

– Ми ще повернемося до неї.

– Можливо. Хотілося б.

Над нами здіймалися високі рівні стовбури ялиць. Їх золотаві шапки намагалися перепинити рівномірний плин сонця. І це нібито виходило. Промені пробивалися крізь золото гілля і зігрівали нас.

– Як вона дізналася, що копія запису в тебе? – запитав Янков. – Ну скажи, будь ласка, як їй усе вдалося так спритно?.. Я вас не знайомив одне з одним. Це по-перше. У фітотроні тебе з нами не було. Це по-друге.

– А браслет?

– Що браслет? До чого?..

– Ми ж з тобою говорили про неї! Зв’язок, радіохвилі… Досить будь-якого чутливого телеприймача, щоб дізнатися, навіть побачити нас з тобою, коли ми розмовляємо. І зовсім уже неважко їй було наздогнати «Гондвану».

– Отже, браслет?..

– А чому ти вирішив, що вона така безпорадна? Вона ж не з кам’яного віку до нас завітала. Вміння і знань у них, по-всьому, більше, ніж у нас. Навіщо їй браслет?.. Прикраса? Ні. Біоприймач. Випромінювач. Її електронний помічник, кінець кінцем. Навчитися мови треба? Треба. Призвичаїтися до своєї ролі треба? Треба.

– Нескладно все це. Натиснула кнопку будь-якого автомата на вулиці – і сукня, і туфлі саме за розміром. Знання мови?.. Ну про що там їй говорити?

– Та не говорити! Розуміти! Має ж вона знати, до кого потрапила у гості? Без сумніву. Ти мені добре якось пояснив, що людина складається майже виключно з води, і тому в акваріумі фітотрона понижчав рівень. Однак куди поділася квітка або те, що від неї залишилося? Поміркуй.

– Отже, браслет?..

– Без нього їй було б непереливки. Така вже її доля– жити під чужим іменем, затаїтися на якийсь час. Її лист… бачиш, його написано так, як я сам написав би. Їй потрібен проект, це ясно. Вона хотіла допомогти, її лист – майже готова стаття. Вона ніби каже нам: «Добивайтесь успіху. Це потрібно, можливо, не лише вам. Будьте обачними і наполегливими». Вона розгадала мене, Борисе. Мені здається, вона тепер може думати за мене. Хіба сама вона здатна була б?

– Ну що ж, значить, браслет! Хто її двійник?

– Сооллі.

– Сооллі? Проста жінка?..

…Вранці ми не знайшли на майданчику свій ель. Він пропав.

– Полагодити оморочку? Скажи-но, кому це потрібно – красти чужі елі, – мовив я повільно. – Машину легко замінити, викликати іншу – треба тільки повідомити своє ім’я і точні координати. Розумієш?

– Ось цим і займемося, – незворушно відповів Янков.

НІЧНІ ВОГНІ

У небі горів теплий жовтий вогонь. Ось уже близько години я стежив за ним. Він висів незрушно, потім опускався вниз, торкаючись вершини далекої сопки. І знову швидко, майже миттєво, здіймався вгору.

Навряд чи це був ель. Я покликав Янкова. Він виліз із свого намету, придивився, однак не знайшов нічого цікавого і сховався назад. Мені здавалося, він виморився за день і готовий лишити за мною право пильнувати за всім, що відбувалося довкола нас, у нашому світі, замкненому двома ланцюгами невисоких хребтів, виярком та ялицевим лісом на перевалі.

Я задрімав біля багаття. Потім щось розбудило мене, якийсь слабкий поклик підсвідомості. Я розплющив очі і побачив великий жовтий вогонь просто над тайгою. Він видався мені схожим на кульову блискавку, якою я уявляв її собі з розповідей. Однак проміння, що йшло від світлової плями, засліплювало, бачив я його розмитим і не міг збагнути, що воно таке. Я хлюпнув у долоню води, вмився. Дрімота пройшла. І нараз ніби прозрів: над далекою сопкою висів яскравий болід. Він не рухався кілька хвилин. Я ще раз покликав Янкова. Він неохоче відгукнувся і не вийшов з намету. Думаю, що я легко розпізнаю ракету, іоноліт чи терраплан. Ракетні вогні стрімкі, хвостаті, вони схожі на комети, тільки швидко тануть. У будь-якого авіобуса (та й у терраплана теж) цілий розсип кольорових вогнів. Це не забаганка: коли в атмосфері мчить тіло механічного птаха, доводиться, як і десятиліття тому, подбати про безпеку, дарма що є автоматика, світлові радари та інші атрибути повітряних трас.

Не так уже й важко визначити відстань, навіть у горах. Після двох-трьох спроб мені це вдалося. Результат приголомшив мене. До об’єкта, що світився, було кілька кілометрів. Я прикинув його діаметр: близько трьохсот метрів. Він опустився нижче і став схожий на місяць, тільки сяяв яскравіше. І відтінок світіння був інший. Виходить, це не відбите світло і не ілюзія, не фата-моргана.

Я пильно спостерігав його політ. Можна було подумати, що всередині кулі струмує білястий дим – тому вона й світиться. Якісь ледь помітні струмені мінилися всередині її, якісь шестерні й колеса оберталися там, а вона виростала на очах.

Мене анітрохи не злякало, коли вона почала наближатися. Та ось довкола посвітліло, наче на світанку, від дерев на пологий схил, де стояли наші намети, упали довгі тіні – і я вже мало не з острахом подумав, що, може, ще не зовсім прокинувся. Я крикнув. Янков вийшов з намета і втупився в мене. Потім повернув голову в той бік.

– Що це? – запитав він глухо.

І тут куля опустилася так низько, що, здавалося, ось-ось торкнеться найвищих дерев (вони запалахкотіли в її променях). Але цього не сталося. Куля ледь підстрибнула вгору й почала розвертатися. Форма її змінювалась і дедалі більше скидалася на старовинну аерогондолу, наповнену легким газом, – на дирижабль. На бортах цієї надзвичайно легкої з вигляду сигари раптом спалахнули два промені – зелений і червоний. Вони швидко промчали по ялинковій гущавині, поминули намет і метнулися врізнобіч. Червоний промінь піднявся, впав на гурт високих ялиць, і вершини їх огорнув густий темно-червоний вогонь. Я вирішив, що вони і справді обвуглились, але промінь ковзнув далі, по схилу побігла темно-червона пляма, а ялиці над нами знову засяяли у біло-жовтому світлі, що заливало все довкола.

– Поглянь, поглянь! – вигукнув Янков.

До двох променів додався третій, ультрамариновий. Він стрімко обнишпорив схил, зробив повний оберт і знову повернувся до нас… Але й цей ультрамариновий промінь поминув наші намети. Багаття давно вкрилося попелом, ніби купа охололих вуглин – так сліпуче сяяла сигара.

– Ось чого нам бракувало, – сказав я і затнувся, бо вона раптом почала знижуватися, сідати в долину біля підніжжя нашої сопки.

І я пригадав, як давно-предавно бачив щось подібне, як духмяніло осіннє листя, пахла глиця, як мерехтіли свічада озер і пломеніли багряні черемхи побіля шляху.

Мені хотілося якось назвати цю махину, що світиться, але я одразу ж збагнув, що зараз вона була іншою, ніж багато років тому, на заміському шляху, – на бортах у неї зблискували промені, була вона величезна й обережна, як риба у мілкій заводі.

– Ти розповідав мені… про осінній ліс, – сказав Янков.

Нам здалося, у сигари поменшало яскравості, а промені почали згасати, тільки якось дивно; вони раптом обірвались у просторі, вкоротились і не діставали тепер до ялиць. Лише схил наш з наметами був би їм підвладний.

Сигара знизилася ще – верхівки дерев прикрили її нижню частину. Пролунав легенький рокітливий звук. Було чути тріск зламаної гілки. Стало тихо. Промені щезли, однак сяєво лишилося. Знову змінилися його відтінки. Тепер це було схоже на холодний люмінісцентний екран, на якому не так уже й приголомшливо було б побачити зображення об’ємного кіно.

– Увімкнули інше світло, – мовив Янков, і я помітив, як він швидко потер скроні долонями.

Виникло незвичайне відчуття, мовби довкола запахло металом і космосом, мовби ліс і долина були тільки декорацією, тлом для всього, що відбувалося тут, за сто метрів від нас. «Увімкнули інше світло». Щось у такому дусі.

Нерівності грунту, горбки, камені простягали чорні тіні.

– Сховайся, – сказав Янков, – стань за дерево!

Я одійшов від намету і причаївся. У цьому, здається, був сенс.

– Ми схожі на… – я не доказав.

– Цить, ні звуку, – різко обірвав Янков.

Від сигари, що світилася, відділився тьмяний сірий предмет. З хвилину він висів над нею, погойдуючись. Між цим предметом і сигарою ковзнув ледь помітний голубий промінь, і тоді предмет теж почав світитися. На наших очах він збільшувався у розмірах і, як мені видалося, обертався, водночас погойдуючись. Цієї хвилини його можна було порівняти з абажуром чи м’яким люмінесцентним світильником. І ось він піднявся вгору – плавно, безшумно, швидко. За триста метрів над нашими головами він завис, постояв там, як комета серед зірок, і помчав на південний схід.

– До моря полетів, – сказав я, – доженемо?

– Як це ти збираєшся наздогнати? Цікаво…

– Викличемо ель і доженемо.

– Пізно. Він утече від нас.

– Там нікого немає. Ручуся, що це автомат.

– Ти ясновидець.

– Залишайся тут, – сказав я, – а я подивлюся…

У мені прокинувся босоногий дослідник, що колись видирався по скелях над бухтою в пошуках таємниць. Але колись, років тридцять тому, першим найчастіше був Янков.

– Обережніше, – гукнув він мені навздогін.

Я завмер. Спалахнула заграва, метнулися різнокольорові промені, і з-за дерев шугнула світла хмара. Вона ширяла над долиною, трохи нижче за те місце, де ми перебували. Вона мінилася на всі відтінки: довкола стелився ніби кольоровий туман. Та ось хмара піднялася ще трохи над вершинами кедрів і ялиць, набула своєї початкової форми. Це була та сама сигара, і так само посилала вона свої промені. Тільки тепер промені намацали нас. Вони осліпили. Я не стримався і прикрив очі долонею. Сигара піднялася, зависла в повітрі й пожбурила згори сніп, який бризкав синіми та зеленими іскрами. Тривожно заметалися тіні – вона залишила ледь примітний слід і зникла на сході. Перетворилася на хвостату зірку і розтанула в глибокому темному небі.

Мені раптом перехотілося йти вниз, до струмка. Навіщо? Я змусив себе перебороти роздвоєність. Мовби переступивши через невидиму перегородку, я рушив у виярок,’де все виразніше шуміла вода. Потім пішов уздовж річища, здолав першу сотню метрів і побачив на землі світлу пляму там, де сиділа сигара.

Кожен крок давався важко, ніби ходити по нічній тайзі було неймовірно складною і неприємною справою.

Я помітив невеличкі дивовижі, мовби перенісся ненадовго в інші виміри, де час плинув так повільно, що кортіло поквапити його. Здавалося, іноді я переставав бачити тайгу, і переді мною кілька разів виростала та невидима перепона, про яку я згадував, і я щоразу примушував себе рухатися далі лише над силу.

Орієнтувався я по плямі, що світилася, – невдовзі до неї додалася ще одна, а потім, наблизившись до них майже впритул, я виявив чотири округлі майданчики, від яких ішло холодне сяєво. Три з них були заховані кущами. Раптом я подумав, що чув нібито голоси. Проте коли це було – перед тим, як сигара піднялася, чи опісля?.. Щонайменшого проблиску: з моєю пам’яттю щось коїлося.

І тільки згодом, повернувшись до Янкова, я міг відтворити події у їх послідовності.

– Хто вони, як ти гадаєш? І чому вони тут? – запитав він мене.

– Це надто серйозно… У мене щось із рукою. Я її просто не відчуваю, геть здерев’яніла. Шкода, що ти не лікар, а біолог.

– Дай погляну.

– Я не можу підняти лікоть вище плеча.

– Права рука?

– Я доторкнувся до сліду… там, на місці посадки. Такий гладенький майданчик, і довкола трава прим’ята. У дерева сучок обламаний і сплюснутий, наче квітка в книжці. Чотири глибокі «вм’ятини. І вони світилися. Я боявся пожежі.

– Давай-но ближче до вогню. Рукав закасай!

Я не відчув його доторку, навіть коли він стис мою руку. Вона була неприродно біла, нежива, і це налякало мене.

У нього було серйозне обличчя, коли він, розпластавши долоні, зводив їх коло мого ліктя. Я відчув теплу легку хвилю, що виникла одразу ж з його рухами. Минула хвилина, ще одна. Виникла незбагненна пружність, здавалося, це повітря наелектризоване і струмує побіля, чинячи легенький тиск. Потім я відчув лікоть: з’явилося тепло, холод минув… Я міг рухати рукою. А Янков так само водив долонями, зводив і розводив їх знову, і я щораз краще відчував потік крові коло ліктя, коло плеча, по всій руці.

– Ось і все, – сказав Янков.

– Як це у тебе виходить?

– Уявлення не маю. Біополе.

– Я знав про це. Читав у Купріна.

– Це літературний факт.

– Еге, старе, як світ.

Я з подробицями розповів Янкову, що побачив на місці посадки. Найперше про чотири сліди. Вони світилися холодним люмінесцентним світлом, наче маленькі озерця під місяцем. Але місяця не було, довкола непроглядна темрява і лише з-під землі, як мені здалося, у трьох місцях пробивалося сяєво (перший слід я помітив одразу). Їх затуляли кущі і нижнє віття велетенського кедра, яким я милувався минулого вечора. Я подумав, що там, унизу, ще залишилися нічні гості, пішов швидше, спіткнувся і мало не впав. Ліхтар ледь рожевів: я подумав, що виснажився акумулятор. Проте зараз, через півгодини, лампа горіла з повною напругою.

Завглибшки сліди сягали близько півметра, один з них був значно глибший. Краї їх були рівні, мовби обпалені, по них пробігали світлі змійки. На моїх очах їх ставало менше, вони згасали і ось щезли зовсім, наче зарилися в землю. Я підійшов, нахилився над найбільшою заглибиною і простягнув руку, проте дна, що світилося, не дістав. Обіч я побачив розплющений дерев’яний сучок. Відійшов убік, знайшов повалену молоду березу, підтягнув її до ями і скинув униз. Обережно опустився по стовбуру, наче по трапу, і доторкнувся до землі, що світилася. Моя рука раптом спалахнула, її охопило холодне полум’я, і я перестав її відчувати. Оглянувши місце посадки знову (в холодному світлі сріблилися ближчі дерева і підлісок), я підійшов до нашого табору. За моєю спиною ще палахкотіло олов’яне полум’я. Хвилин за десять воно згасло, а може, його затулив чагарник.

* * *

У нас лишився вільний день. До нашого міста – щось близько восьмисот кілометрів, і ми побували там. З моря віяв вітер, було холодно, і височезні білі будинки линули над бухтою, наче казкові кораблі. На березі, біля причалів ми не побачили жодної шлюпки, навіть жодної яхти. Вітер, солоні бризки, сіра холодна вода, ясний обрій. Це було інше місто; нам так і не пощастило цього разу погомоніти з ним, з його вулицями та проспектами про те, що було колись.