Текст книги "Сім стихій"
Автор книги: Володимир Щербаков
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)
27 червня. Запитала в Телегіна (він зараз заступає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без пального? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. «У плані мрії, звичайно, зможуть». Сонце перетворює у випромінювання чотири мільйони тонн речовини щоденно. Посилатимемо ракети – в галактику. Поки що ми не можемо протягнути до нього тонкі ниті часток, щоб відбирати фотони невеличкими порціями.
9 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. У бухті кілька гігантських транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючими кранами.
17 липня. Ми почали до нього заходити. Якщо він зайнятий – читали його книжки. Вчора було чоловік десять. Він говорив щось веселе, потім Блока читав, і все доречно. Читав без патетики. Зовсім незрозуміло, чому впливало, у мене так не вийшло б-чого не вмію, того не вмію. Він був у простацькій сорочці, у манжеті ґудзика немає, то він потихеньку шпилькою заколов, йому вже, мабуть, за сорок, обличчя втомлене, а він читав: «О весно, без кінця і краю – без кінця і краю мріє!»
29 липня. Анічогісінько я не розуміла досі, тобто знала, що до Сонця підніметься конус і що промені пройдуть усередині, як у хвилеводі, і впадуть на рефлектор. А стінки конуса не дадуть променям розбігтися. Оце й усе. Рівень знань приблизно сторічної давнини (до того ж рівень белетристики; здається, було таке оповідання чи роман, його потім, набагато пізніше, переказували у пресі – звідти здебільшого і мої пізнання, на жаль, про все, що стосується «фізики»). Зате як просто, Ірко, чи не правда?
12 серпня. Любий Олександре Валентиновичу, ви такий же, як усі, в усьому, окрім того, що у вас є найголовніше – ваше покликання. Правда, це немало.
14 серпня. Іноді я підходжу до дзеркала. А переді мною на весь зріст висока жінка з темно-карими очима. І дивиться на мене, дивиться. Мовби про щось хоче запитати – і не наважується. На вигляд їй двадцять п’ять (а насправді більше). Вона дивиться, дивиться, та враз і усміхнеться. А я насварюся на неї пальцем і відійду од дзеркала.
Ні вже, хай краще все буде, як було досі.
17 серпня. Ти вважала, що твоя справа – рефлектор, поглиначі, приймальна частина. Для решти є Ольмін, Телегін, Караханов. Ти боялася їм заважати розпитуваннями та порадами? А Олександр Валентинович Ольмін, котрий розв’язував проблему упакування часток у конусі, виходить, працював на заводі просто з цікавості? Чи ознайомлювався з конструкцією морських поглиначів просто для годиться? Таж розкрий очі, Ірко: він знає про приймальну апаратуру більше за тебе! Він перевірив розрахунки. Але якби я все-таки знала, навіщо це йому! Адже він не має сумнівів, він вірить мені. Так він каже. А каже він тільки правду.
25 серпня. Ну й про що я дізналася ще? Що конус формуватимуть кілька хвилин, бо часткам треба подолати відстань до Сонця, і що він не буде суцільним? Але тоді що це за конус?.. Що частки повинні випускатися імпульсами?.. Проте коротшими за одну мільярдну секунди імпульси сформувати просто неможливо: техніка не дозволяє. І Сонце випалить усе живе на планеті. Вихід один: послати до Сонця дуже вузький конус. Але енергія навіть одної мільярдної частини сонячного диска у багато разів перевищує енергію, яку дають усі електростанції планети. При куті конуса у шість сотих кутової секунди саме захоплено мільярдну частину. Випарується і грунт, і берег, і сопка разом з установками. Ось навіщо потрібен рефлектор і поглиначі, що відводять тепло у море, а краще б – в океан. І ще: помилка на соту частку кутової секунди неприпустима.
НОТАТКИ НА ПОЛЯХ. Ти вивчала теодоліт, Ірко. Цей досить точний, як на твої уявлення, прилад, дає похибку на цілу кутову секунду.
Шанобливо постався до світила, Ірко.
ВИСНОВОК. Це перший проект, коли потрібно всіма засобами позбуватися зайвої дармової енергії. Помилка смертельна.
28 серпня. Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, яке постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотокартки, розповів про себе, про сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше.
– Знаєте, що пишуть іноді в газетах про проект? – запитав Атара. – Ви відберете у Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше.
– Це не так, – сказав Ольмін. – На експеримент потрібно кілька хвилин.
– Все одно, – сказав Атара.
– Проте енергія не зникає, ви знаєте.
– Не зовсім розумію.
– Ми посилаємо енергію назад, у космос, до Сонця, відбиваємо її. Меншу частину відводимо у море.
– Виходить, наші моря стануть теплішими??
– Зовсім ненабагато. Колись – так.
– І все-таки…
Атара замислився. Розмова не залишала начебто жодних сумнівів, і все ж він дивився на Ольміна уважно й запитливо, ніби сподівався якось дізнатися ще про щось. Перехопивши цей погляд, Ольмін зумів так само, без слів, ледь помітним жестом відповісти: «Не хвилюйтеся».
– А чи не занадто потепліє на Землі? – запитав Атара.
– Тепло можна переправити хоч на Марс. Можливо, колись приймачі встановлять і на кораблях. І тепло, і холод, коли треба, і хід судну. А вночі – накопичувачі, акумулятори. Енергія допоможе зберегти льодовики.
– А хмарність?
– Сонячний джгут пробиває хмари, туман, град.
29 серпня. Сьогодні були в тайзі. Чоловік вісім наших. Коли я зупинилася під старим кедром, мені здалося, що у вітах причаїлася рись, що жде вона мене, вичікує.
…Видиралися по крутосхилу, зарослому ліщиною, збирали ягоди, сміялися. Пила воду з потічка, пригадала, як зустрічала Ольміна.
Мені подарували перлину. Знайшли її на тайговій річці у мушлі перловиці.
19 жовтня. Перегортала давній-предавній журнал. В одній статті автор пригадує способи використання сонячної енергії. Про піроліз пише цілком серйозно. Це суха перегонка, одержання деревного вугілля.
Енергетичні плантації… Звучить, як обіцянка. А це всього-на-всього «вирощування дерев». Деревина – паливо. У первісної людини з «енергетичними плантаціями» все складалося набагато краще. Вона ж винайшла й економічний реактор – вогнище.
Фотосинтез, що регулюється, – уже дещо. Одержували водень. На дослідних станціях. Що ще? Бактеріальна переробка. Синьо-зелені водорості. Продукти – метан, той же водень…
Жарт. Із Свіфта.
«…Протягом восьми років він розробляв проект видобування сонячних променів з огірків. Добуті промені він має намір помістити в герметичні слоїки, аби потім користуватися ними для зігрівання повітря в холодну дощову погоду».
Енергетичний басейн. Пристрій: бетонна чаша, глибина один-два метри, наповнюється пошарово, спочатку формують придонний шар – тут тримається підсолена і тому важка вода. Зверху-прісна. Конвекційних потоків немає. Тепло збирається на дні. Відводиться до машини.
Океани – природний колектор енергії. У тропіках різниця температур між поверхневими та глибинними шарами досягає двадцяти градусів.
Інший спосіб: геліогідростанції. Давхат Сальвах – це затока, що вклинюється в узбережжя Саудовської Аравії. Її відділили греблею від моря. Рівень води в ньому за чотири роки впав на 15 метрів. У греблі змонтовано турбіни.
Сонячні автомобілі. Геліоархітектура… Комусь спало на думку щасливе запитання: навіщо це архітектори вибудовують скляні коробки, що поглинають сонце, а інженери устатковують їх дорогими кондиціонерами, що відбирають це тепло з величезними втратами? Чи не краще вирощувати сади – на дахах, на широких карнизах та на положистих стінах, підбираючи «теплову сорочку» для будинків з підходящих сортів? Сади зменшують зустрічні теплові потоки, що за своєю інтенсивністю схожі на міграції лемінгів. Вуглекислота – продукт обміну – теж використовується: рослини швидше тягнуться вгору, а довгі промови й доповіді на конференціях незалежно від змісту тільки сприяють цьому, бо завжди дають двоокис вуглецю.
2 грудня. Непостійний, як сонячне світло. Звідки це? Не пригадую. Покладатися на світло можна не завжди. Але є проблеми, котрі краще розв’язувати так, як підказує природа. В Африці знайшли верескові ліси: дерева заввишки п’ятнадцять метрів ведуть свій родовід від кущиків, що ледве досягають коліна (верескові пустощі де-не-де на Півночі типові). Чи не винне в цьому Сонце? Чи випадково, що велетенський вереск знайдено високо в горах – там, де світло діє і яскравіше й сильніше?
Ось виписка з однієї праці:
«Світлова обробка насіння рослин пришвидшує його схожість та ріст ростків. Втручаючись в інтимне життя клітини (тисячі разів прострілюючи листок чи пилкове зерно), кванти світла впливають на фундаментальні процеси у ній. Вони стимулюють формування мембранної (плівкової) системи тих часток клітини – хлоропластів та мітохондрій, в яких відбуваються енергетичні процеси; вони посилюють активність ферментів – каталізаторів хімічних реакцій. Проте найважливіше – світло-імпульсне опромінення впливає на синтез білків та нуклеїнових кислот, на хромосоми і гени, що відповідають за спадковість».
Супутники та сонячні батареї… Радіохвилі переносять енергію, яку прийняли, на Землю. Вага таких станцій – тисячі тонн. Дають же вони тисячі мегават. Це перший крок на шляху розширення ресурсів: людину вже не задовольняє та частка променів, що самі по собі потрапляють на планету. Супутники – це її високо підняті долоні, що ловлять світло. Радіолінії-це нерви й артерії, по яких струмує кров, тепло, енергія.
І ось Проект. І Сонцеград на березі океану. Новий крок у грядуще. Поки що не крок. Не надто захоплюйся, Ірино. Спроба. Проте це не лише тепло, світло. Не лише рука планети, що розпростерлася до самого світила. Чи можна управляти світлом зірок? Ось у чому суть. Управляти зірками…
14 грудня. Сніг. Морозяно. Ходили на лижах. Шукали під снігом брусницю. Сонце низьке, біле. Довкола снігова напівтемрява, іній, голубуваті шапки ялин, світіння кристалів, колюче повітря, слизький лід на сучках, чорні струмені холодної, що не замерзла води, сліди зайців та лисиць, багаття біля прогулянкових єлей, димчасто-прозорі траєкторії лайнерів, перші лавини на крутих схилах у заповіднику, останні острівці зелені біля теплого джерела. Розкуйовджений кущ з новою травою під ним, засніжений, мальовничий, ніби старий чаклун, причаївся біля лижні. Дзвінка луна в долині.
3 лютого. Ось і минув ще один мій рік. Тут минув. У Сонцеграді. Я тепер не так спрагло накидаюся на книжки. Нудьгую? Скільки у мене ще днів попереду? Не знаю… не знаю…
26 березня. Сон. Начеб я все пригадала.
27 березня. Мені знову кепсько і нічого з цим не вдієш, така вже я. Що ж буде далі?.. Пішли увечері до Олександра Валентиновича. Кілька чоловік. Частував тайговим чаєм з брусницею. Казав, що залишилося небагато. Невдовзі запустимо установку. Залишилося небагато – що це означає для мене?.. Розповів про запуск дальнього корабля. Це вже другий цього року. Відпрацьовуються нові системи. Сказав: невдовзі політ до Близнят. Невдовзі політ. Тепліше і світліше мені, бідному звіряткові.
4 квітня. Сонце пече. Останні бурульки. Весна. Тепер уже назавжди… Я не боюся спогадів. Хай повториться знову, я не відмовлюся від жодного із днів. Пора: невдовзі політ. Я дізналася багато про що. Тільки так я і могла про все дізнатися. І не інакше. Не було у мене іншого шляху до них.
19 квітня. Ми були на станції стеження: там знають про політ усе; там зірки, як справжні, там небо, планети, що рухаються, сліди комет… Було важко. Я знову збагнула багато чого з того, що мені потрібно зараз. З нами був журналіст, Гліб.
6 травня. Пора. Мені сняться дивні сни. Я знаю, що знайду… там, у річці. І сьогодні легше, ніж учора. Знову молоде, співуче тіло. Пригадала своє колишнє ім’я.
ДВОХСОТЕ ПОКОЛІННЯКілька днів тривоги, безсоння, хвилювань. Я шукав Ірину… Все ж шукав.
Серце ні-ні та й давало про себе знати. Вранці я відчував легкий щемливий біль.
Щодень я довго купався – і мимоволі звик до цього. Пам’ятне мені озеро з торфованою темною водою, вологе коріння, що обплутувало крутий берег, острів з поваленою вітром ялицею, збрижений вид перевернутого сонця.
Іноді я подавався до моря і не виходив з води по дві-три години підряд. Шкіра моя вкрилася кристаликами солі, і мені здавалося, що завдяки цьому недуга відпустить мене. Проте страхи – тінь серцевого болю – приходили до мене. Я боявся за Ірину, за друзів, ловив себе на думці, що поступово, але певно забуваю її… Валентину. Ні, не обличчя – слова, голос, відтінки її шкіри, колір туфлів.
Якось я піднявся вгору за течією безіменного потічка. Йшов довго-довго. Сонце скотилося до моря, яке раптом відкрилося з висоти перевалу. Тут потічок майже висох: від нього залишився чистий струмінь, що вибив у камені ванну. Я роздягнувся і брьохнувся у воду. Мене обпекло, проте було приємно. Я занурився з головою, вискочив на плоский камінь, розтер шкіру долонями. А далі знову пірнув у крижану купіль. Потім жадібно ловив останні промені, і мені не хотілося йти звідси. Я одягнувся й присів. Виярок, в якому я залишив ель, здавалося, наповнився синявою. Тільки найвищі дерева піднімали зелені голови, переймаючи стовпи надвечірнього світла так само старанно, як і я. Почувався легко, джерело було не лише кришталево чисте, але, схоже на все, й цілюще.
Сонце розплющилося і заховалось.
Неподалік почулися голоси. Вище і трохи збоку…
Там потріскувало багаття; підійшовши ближче на звук, я побачив жарини в камінному вогнищі, і рівне полум’я, і стовп диму, а трохи далі від багаття – молоді обличчя, і закіптюжені, темні від сажі та попелу руки, і хлопчина з гітарою… Боже мій, що він співав! «Обережніше, друже, ще ніхто з нас тут не був – на незнаній землі Мадагаскар!» Кіплінг. Подумати тільки.
Їх було шестеро. І вони не помітили мене. А я не хотів виходити до них із заростів стелюха: хай уже самі по собі, що мені до Кіплінга. Звичайно, я міг їм розповісти про те, що почав любити старі речі: порцеляну, на якій стерся малюнок, книжки в запилених обкладинках, прані-препрані носовички, вилинялі сорочки й старомодні краватки. Можливо, ми знайшли б спільну мову.
Я подумав про двохсоте покоління. Шість-сім тисяч років тому люди залишили перші пам’ятки культури, що збереглися до наших днів. Хай на кожне покоління припадає тридцять з невеличким лишком років. Тоді й виходить ця цифра – дуже цікава, адже двісті поколінь не так уже й багато. Навіть мало. Ми звикли мислити астрономічними категоріями, а слово «еволюція» асоціюється з процесами мало не геологічними, які тривають мільйони років. А тут всього-на-всього двійка з двома нулями – цілу віть родовідного дерева можна вмістити на одній-єдиній сторінці.
Проте я був ближче до покоління попереднього, від джерел цивілізації до нього сто дев’яносто дев’ять народжень і смертей. З іншого боку, нас начебто ніщо не розділяло. Хотів би я все ж дізнатися, чим дихає двохсоте покоління, яке вже належить саме собі. Ось це й утримувало мене від того, аби одразу пристати до веселої ватаги біля багаття.
Один з них бродив, збираючи сучки, галуззя, сірі від дощів корчаги. Він пройшов за три кроки від мене, але не помітив. Був він високий і худий. У гітариста округле, широке, світле обличчя, тонкий рот, випуклі очі, в’юнке волосся кольору стиглого вівса. Погляд був серйозний, зосереджений, і це довго збивало мене з пантелику, я вважав, що простенькі пісні – це і є він сам… Лише згодом я помітив перехід: кілька хвилин він ніби вживався в пісню – в мелодію і слова, мовчав, розмірковував, склавши руки, стуливши брови. Та ось брав гітару, стискав її, і від цієї миті рухи його були сильні, швидкі, впевнені, а голос ясний, чистий, дзвінкий. І все ж це була гра. Але не він сам.
Третій був темноволосий, зеленоокий, з обличчям, виточеним із світлої бронзи, з тонкими пальцями – вони стискали коліна… Їх огортала півсутінь: вечірнє світло слабшало з кожною хвилиною, і багаття теж згасало. До вогню підійшов перший і кинув оберемок хмизу. Дим, полум’я, світло.
Я побачив трьох дівчат.
Двоє з них неуважно слухали, одна дивилася, як витанцьовували над вогнем іскри, і думала про своє. Я придивився, обличчя видалося дуже знайомим. Темні розкосі очі, тюркські вилиці, тонкі брови врозліт: Сілліеме! Це була вона. Втілення спокою й незворушності; вона скидалася на скульптуру. Тільки очі робили обличчя живим-зараз вони були схожі на прорізи в масці. І раптом поривчастий, різкий рух, помах рукою в такт мелодії, сміх, білозуба радість – і я впізнав її остаточно, такою вона була на Півночі, коли я з нею познайомився.
Тоді їй було дев’ятнадцять, отже, тепер тільки двадцять два. Але тоді вона здавалася дорослішою. Цікаво, про що б я з нею зараз говорив?
Були часи… І була любов. Я з непарного покоління.
Над чим замислилася Сіллієме?.. Чи пригадуєш твого давнього гостя? Там, на Півночі, багаття яскравіші, вони – як заграви. Сухе й крихке модринове гілля спалахує наче порох. І не димить. Полум’я рівне, легке, гуде. Від вогнища і до вогнища лижний слід. А сніжні сопки намальовані, ледь намічені в пам’яті їх м’які контури. Близьке – далеке.
Якщо заплющити очі, я і зараз бачу лижню. Оленів з оксамитно-заіненими рогами біля вікна, скрипіння полоза.
Ось про що вона тоді мріяла: про Сонцеград, про проект, про те, щоб працювати разом з Ольміним. Здається, так. Тепер ось повели балачку. Про що?
Той, у кого обличчя здавалося бронзовим від засмаги, пригадав, як ворони змагалися з чайками над річкою, коли йшла риба: вони трималися над водою так низько, що кінці крил замочувалися. Теж кортіло риби. Євген – так його називали – усміхнувся. РІого слухали. Всі розуміли затятість осмілілих ворон. Виявляється, вони добрі літуни, майже такі самі, як і чайки. Але ж досить було цій непоказній птиці завагатися – і її забере річка. Як спритно махали вони крильми, як точно опускалися слідом за чайками, щоб поживитися свіжою рибою. Проте тільки одній з них це вдалося. Вони не могли сісти на воду, як суперниці. Чорно-сірі птиці виснажились і відстали від чайок. І політ їхній став такий же повільний, як завжди, – звичайний.
Я почув ще одну нехитру історію. Про собаку. Десь роздобув він півбуханця хліба і біг вулицею селища. Біг не озираючись, ніби нічого не чув і не бачив, такий був у нього зосереджений, по-собачому серйозний вигляд. Вибіг за околицю, перейшов на крок. Почав роззиратися. Примітив відлюдну місцину під кущем. Заходився розгрібати лапами сухе листя, потім випорпав яму. Поклав туди хліб. І став неквапом, обережно загортати здобич. Але не лапами, а носом. Як бульдозер. І робота ця так поглинула його, що нічого й не помітив довкола. Навіть ворону, що сиділа на сусідньому дереві, не примітив. А та, скособочившись, пильнувала й дивувалася з несподіваної удачі.
Євген замовк і підкинув у багаття хмизу. Я подумав про нього: це перше бажання побачити життя і збагнути його по-своєму. І ось що вразило: ці два простенькі епізоди, про які Євген розповів, я потім не раз пригадував. Проте мені не пощастило: я так і не побачив хоробрих ворон. І собаку з хлібом теж не довелося зустріти.
Хвилини зо дві мовчали, тільки смолисте дерево потріскувало від жару. Я підійшов ближче, і багаття війнуло на мене теплом.
Я почув про Арктичне кільце життя. Про Велику Сибірську ополонку. Серед льодових просторів океану – сині озера. Великі ділянки там ніколи не замерзають. Відкрита вода в серці Арктики. Євген добре знав про це і бачив своїми очима.
– Є ще Східно-Таймирська ополонка, – додала Сіллієме, – та інші… там, де закінчується шельф, далеко від берега. Під час припливів материковий схил піднімає з глибини теплу воду. А коли ще є підводні хребти, тоді припливна течія руйнує лід у найлютіші морози. Це зовсім особлива географічна зона.
– Ні, з Таймиру не вийде Мадагаскару, – сказала одна з дівчат. – Навіть після Сонцеграда в це важко повірити. Хай колись були тропіки, але й тоді земна вісь була нахилена зовсім під іншим кутом, і океани з’єднувалися один з одним широкими протоками, і Північний магнітний полюс був десь на півдні. Все, все зовсім не так, як зараз.
– Річ не в тропіках, – зауважив гітарист, – пустеля ні до чого, ось про що йдеться.
– Там не пустеля, а пташині базари! Мільйони птахів.
– Це природа змушує птахів гніздитися там, де вони можуть знайти корм, – заперечила Сіллієме. – Пташиний базар – це п’ятдесят чи сто тисяч птахів, але не мільйон. Пташенята там рідше гинуть від холоду. Коли поряд інші птахи, тепловіддача менша. А ось на острові Врангеля гніздиться всього шість пар воронів. Птиця всеїдна, та однаково взимку скрутно. Пустеля! От якби весь Північний Льодовитий перетворити на кільце життя!
– Я читав, – сказав Євген, – що через потепління клімату багато птахів уже гніздиться на градус північніше. Чайки, свищі… Сіллієме, підкажи… ага… морські чернюки, люрики, лугові коники, кайри, баклани…
– Птахи почали прилітати раніше. Днів на десять-двадцять.
– Потім буде тепліше. Коли проект завершимо. Ліс на північ теж далі піде. Тоді навіть на острові Врангеля можна буде побачити ялівників, синьошийок, снігурів, горихвісток. А влітку буде тепло, як тут у нас.
– Чому б не встановити приймачі одразу на Півночі? Ось що не второпаю, – сказала дівчина, яка сиділа поруч з Сіллієме.
– Там мерзлота, – відповів Євген. – Складно. Та й рівновагу можна порушити. П’ятдесят років потрібно, щоб трав’яний покрив відновився.
– А я бачив женшень, – сказав високий хлопець. – Позаминулого літа. Місце – глухе-глухе, кряжисте дерево з дуплом. Я спочатку на дупло дивився. В ньому може навіть ведмідь заховатися. Потім бачу-яскраво-зелене листя, схоже на долоню… Батько сказав: женшень. Доторкатися до нього не можна: дуже легко зіпсувати. Навіть кедрова шишка або джміль, якщо зачеплять цвіт і листя, змушують його заснути. Він перестає рости і спить багато років.
– А потім?
– Прокидається. Кажуть, в одну з ночей, коли з’являється цвіт, можна побачити світіння, білий вогонь, ніби й корінь світиться так само. Проте це легенда. А в іншій легенді розповідається про народження женшеня. Коли сильна блискавка влучає в дзеркальну воду джерела, на цьому місці виростає корінь життя, а вода йде під землю.
– Я був у курільських лісах, – сказав гітарист. – Там де-не-де ще залишилися такі ж зарості, як на Сахаліні. Лопухи двометрові, а дудник – як пальма. Луг схожий на ліс. Дощ почнеться, парасоля не потрібна – лист лопуха наче намет або пляжний навіс.
…Багаття згасало. Стало тихо й незатишно, ніби в покинутій домівці. Крізь глибину кедрової гущавини до нас підкрадалася ніч. Ні шереху, ні звуку. На тлі світлої зоряної пороші – брили кедрів, за спиною внизу – чорне сонне море.
…Я підвівся із стовбура поваленого дерева, струсив з одягу глицю і жовтувато-зелене сміття і попрямував до них. Щоб нас не розділяли ці двадцять кроків, вузька кам’яниста смужка землі, що віддавала тепло нічному небові.
