Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

БІЛЯ ЗЕЛЕНИХ ДВЕРЕЙ

Сеанс зв’язку закінчився. Можливо, ми навіть прихопили на хвилину-дві більше з належного нам часу. Я вмовив його: у мене була копія запису. Реплікатор зразу ж за зображенням на екрані відтворив рельєф на термопластинку.

Я спробував зібратися з думками. Просте запитання: чи знав він про легенду? Про розшифровані письмена? Чи встиг дізнатися? Здається, ні… І що далі я розмірковував, то мав більшу певність у цьому. По-перше, він не одразу розповів мені про свою халепу, він явно не хотів цього робити. Думка про те, що квітку викрадемо, була найприроднішою, і вони з Нельгою не могли не дійти такого висновку. По-друге, якби він знав, то, безперечно, зіставив би обидві події (потрібно, звичайно, ознайомитися з текстом пам’ятки позаземної писемності). А відтак – і досить далекосяжні припущення. В усьому близькі до тих, що геть-чисто полонили мене… Досить допустити, що на камені записано легенду, яка прямо причетна до дійсності, і тоді дивний випадок із фітотроном набуває зовсім іншого значення, він – як прелюдія до зустрічі з космічною реальністю, із схожими на нас.

І коли б так і було, коли б він знав текст легенди, то навряд чи навіть мені розповів би про те, що сталося, – адже сигнали надходили по загальній міжконтинентальній лінії повного зв’язку. Контактів із мешканцями інших планет у нас і справді досі не було, одначе теорію розроблено грунтовно. Я пам’ятав: за будь-якого випадкового контакту жодна із сторін не мала права визнати його таким, що відбувся без обопільної згоди. Інакше важко передбачити наслідки… А де вона, ця згода?

Немає проблеми серйознішої і складнішої хоча б тому, що розв’язання її виходить за межі нашої звичайної логіки. Я знав: питання в теоретичному плані ставиться гостро. Розглядалося багато випадків, коли й обопільної згоди ще не досить. Передчасність виключає сприятливу перспективу розвитку.

Ось чому я не міг поділитися з Янковим моїми міркуваннями. Треба перевірити гіпотезу. Самостійно. Час для суперечок ще не настав. Я увімкнув проектор.

З’явилася цятка, далі тюлька концентричних кіл – інтерферограма. Отже, почнуться кадри… Проте ні, молоко, туман, мовби запис стерто, і розібрати, на жаль, нічого не можна! Стій! Це місце, про яке казав Янков: початку запису немає, як же я забув!

Ось нарешті… знову інтерферограма. Нельга, я впізнав його за розповідями Ямкова… Акваріум. Крупний, дуже крупний план. Пісок на дні, видно кожну піщинку. Ямки, вибоїнки. Сліди? Розмито водою, не зовсім зрозуміло. Нібито сліди. А ось крапля на склі, вона вже сповзла зовсім униз на ту мить, коли запис поновився. Так… Гілля – воно нерухоме. Я пильно вдивлявся… Воно ворухнулося! Так, це вона. Дерева з довгим вузьким листям… наче верби. Гілки не приховали її, вона виходить: волосся, обличчя, білий халат з короткими рукавами (чий халат їй під руки попався – уточнити потім). Рухи швидкі, легкі… ноги босі. Рука зметнулася вгору: поправляє волосся. Дивиться на Янкова. Очі темні, великі, прозорі. Долоня на мить затрималася біля мокрого пасма. Що це? Браслет! Він був прикритий її волоссям. І раптом засяяв, відкрився. Нитка із смарагдовими квітами. А по ній мовби порскає зелена електрика. Дивовижна співмірність з лініями рук, шиї… справжня прикраса? Браслет-прикраса? Ні ж бо! Як це Нельга і Янков не помітили його? Це ж про нього… у тій книзі. А квіти на браслеті? Еталон, матриця? Дурниці…

А далі, далі? Вона йде, йде геть… Тепер цей дивак ставить запитання Янкову. Її вже немає у кадрі.

Ось Нельга побіг туди, де трава прим’ята ступнями її ніг. Віддаляється… Щез. Пустота. Акваріум. Тропічна зелень. Янков викликає Нельгу. Той заблукав! Переплутав знаки. Повертаються. Рушають разом. За хвилину Янков знову в кадрі. Квапливо перевіряє запис. Усе гаразд, доріжка зображення не стерта. Могло бути гірше… треба б здогадатися, з ким маєте справу, вельмишановні біологи. Нельга, Янков. Удвох. Говорять про щось. Обличчя стурбовані, навіть розгублені. Знову обходять акваріум. Натискають на якісь кнопки, клавіші, розмовляють з кимось по фону… Інтерферограма – кінець запису.

…Легенда, записана на камені, перестала бути казкою. Принаймні для мене. Мій здогад усе ще давав можливість для доказів, я не зміг би, мабуть, з певністю назвати ім’я жінки, котра опинилась у фітотроні. Кема? Аїра? Імена ці, про які я недавно дізнався, ще належали легенді. Проте вже не було квітки, що мала двадцять три пелюстки та по два вузлики на кожній з них. Недаремно, мабуть, візерунок, вишитий із сорока шести вузликів, збігався з повним набором хромосом. Я подумки все ще розмовляв з Янковим. А згодом викликав його знову.

– Що ж сталося потім? – мовив я якомога природніше.

– Не думай, ніби те, що сталося, можна якось пояснити. – Він відвів погляд і помовчав, збираючись із думками. – Для нас це загадка. Ось чому я не квапився посвятити тебе у всю цю історію, однак ти наполягав… Що сталося потім? – повторив він моє запитання. – Якби ж то щось сталося… Просто квітка щезла і більше не з’являлась. А сьогодні вранці, як з’ясувалося, ще одна пропажа: зник халат препаратора Ракітіної, але саме це легко пояснити. Що ти думаєш про це?

– Про халат, що пропав?

– Так… і про нього теж.

– Думаю, що халат пропав, точніше, його викрадено. На більше, пробач, моєї проникливості поки що, здається, не вистачає. Що ти вирішив?

– Є правила, коли обирають рішення, однак немає правила для вибору цих правил, – зауважив Янков. – Схоже, що всі наші зусилля звелися нанівець. Одного не збагну: причина у безглуздому випадку чи тут якась закономірність? Ну кому, скажи, будь ласка, потрібна була ця квітка?

– Тебе ж хвилює істина. Журналіст розповідає про новини, а істини – не новина… Ти знаєш про останні праці з дослідження позаземного грунту? Може, тобі поговорити?..

– Навіщо? Тим більше зараз?

– І все ж. Ось координати. Там знайшли, як мені сказали, цікаву річ – запис легенди на камені.

– Невже? А я нічого про це не знаю.

– Певен, що тебе це зацікавить.

– Я зв’яжуся з ними.

І на прощання ще одне нагадування про той давній час, коли ми ганялися на мілинах за водою, що її забирав відплив, або пересипали річковий пісок, шукаючи золото, а натомість знаходили слюду, що оманливо зблискувала на сонці.

Є гарний принцип: ні в що не вірити, поки не заперечено щонайпростіші та щонайвірогідніші здогадки. Слава богу, на нашій планеті близько десяти мільярдів жінок, половина – молоді, чверть із них – вродливі, як Аїра з легенди. Отже, мільярд з лишком.

Браслет… Неважко припустити, що до цієї прикраси небайдужа приблизно кожна десята жінка. Повір’я, що ще залишились, упереміж із чарівним дикунством, але красиві. Природа влаштувала так, що жінки схильні до народжування дітей, магії та чаклунства. Пригадаємо тепер теорію ймовірностей, незапечерне чоловіче начало, яке зобов’язане своєю появою й утвердженням картярській грі та невеселим думкам про долю і фортуну. Що вона підказує? А те, що з-поміж ста мільйонів вродливих жінок із браслетами напевне ж набереться десяток відсотків саме із зеленим браслетом. Колір не рідкісний. Світиться як від електрики чи тепла – отже, вкраплено енергоносії. Ймовірність зменшується, проте цифра все одно лишається поважною: близько мільйона. У добрі давні часи із цього пошуку довелося б відкинути ту частину, кому добиратися до фітотрона довго, тобто майже всіх. Нині ж будь-якій з цього мільйона, аби дістатися сюди, потрібно не більше п’яти годин з будь-якого місця земної кулі. З віддалених районів добиратися навіть швидше, коли є універсальний ель. Усі вони про фітотрон та зоряну квітку знали. Невже з мільйона не знайшлося бодай жодної, якій закортіло б поглянути на неї; прокрастись у фітотрон і пересвідчитися, побачити все на власні очі? Навіщо?.. Звичайна допитливість, стрес… що-небудь у такому дусі. Нитка розмірковувань була тонкою, але цілком імовірною. Як вона дістала квітку? Елементарна техніка і навіть телекінез – усе годилося для цього. На піску, на дні акваріума, вгадувалися сліди, поряд з ним – теж. Пояснення влаштовувало. Виходить, це могла бути зовсім і не Аїра з легенди інопланетян.

А якщо вона?

Очевидно, дещо послугувало б сигналом до перетворення. Може, тривалий анабіоз у камері космічного зонда? Вони передбачали такий випадок. І все, що вони встигли зробити, це підготуватися до цього випадку. Гени квітів несли подвійну інформацію. На них був мовби вишитий візерунок-зображення, невидиме навіть у потужний мікроскоп. У ньому, скажімо, і зберігалося людське начало. Рисунок хромосом, повний набір генів. У сприятливих умовах рисунок проявлявся. Гени починали управляти перетворенням. Народжувалася людина. Але які ці умови?

Я на хвилю замислився. Мені важко розібратись у всьому, гіпотеза заводила мене надто далеко. Раптом я зрозумів: однією з умов міг бути анабіоз! Адже це означало, що квітку взято на космічний корабель. Однак головне не в цьому. Не сам анабіоз, звичайно, зумовлював до перетворення. Тоді що ж? Здогадатися неважко: те, що відбувалося після цього. Якщо анабіоз перервався, значить, тривала зоряна мандрівка завершилася. Це і ставало сигналом. Отже, з цього все й почалося. Проте де взяти будівельний матеріал, так би мовити, матеріальну першооснову життя? І машинально, без жодних зусиль, мені спало на думку: океан. Хіба не цій могутній стихії ми зобов’язані своїм народженням – в еволюційному, звичайно, плані? Вода, можливо, азот, повітря, атмосфера. Ось чому змінився склад середовища у фітотроні! Того вечора, коли Янков почув виклик автомата…

…Вода почала рухатися. Стоп. Це примхлива стихія, потрібні додаткові здогади. Середовище має бути таким, щоб перетворення могло відбутися. Значить, вони повинні були передбачити все. Адже Янков говорив про роль тих міліграмів домішок, що завжди розчинені, вони могли перешкодити або сприяти. Але ж це просто! Вода не могла бути інакшою. Хто завгодно на місці Янкова точно відтворив би її склад. На цьому вони і вибудовували свій розрахунок. Інопланетне озеро чи море стало останнім їхнім притулком, їхнім володінням. Ясна річ, вони могли управляти його складом. На долю тих, хто знайшов квіти, випадало одне: зробити так, аби вода була такою ж, ні в чому не відрізнялася ні за складом, ні за властивостями. Інакше неминучий ризик. В іншому середовищі нічого б не вийшло. Ось вона, ще одна умова: повний збіг хімічного складу води після анабіозу! Це означало: поряд розум, люди, що турбуються про них. А втім, вони могли б помітити й незначні відхилення від норми: це і саме по собі свідчило б про те, що хтось виявляє турботу про космічного гостя. Штучне середовище, безперечно, одне з проявів розумного начала. Отже…

Я багато разів намагався зв’язатися з Янковим, але його просто не було в лабораторії, він пропадав цілими днями, піхто не знав, де він, і тільки на третій день мені сказали, що він у Мінську, в тому самому інституті, куди потрапив грунт.

«Приємний сюрприз, – подумав я, – і для нього, і для мене. Що ж він скаже?»

Виходити на Мінськ я не став. Не знав ще, чи готовий Янков до розмови.

Але він не з’явився і через кілька днів, хоча я і мав підозру, що робота йшла: у лабораторії метушилися, дівчина, яка зовсім недавно вислуховувала мене щонайуважніше, тепер не захотіла навіть упізнавати. «Чого б це?» – подумав я. Потім я махнув рукою на те, що ми можемо зустрітись, і надіслав йому запитання, всі, які тільки спали мені на думку. Невдовзі від нього надійшла відповідь.

«Вдячний за допомогу, яку ти мені подав. Зараз я розумію, що запитання твої прискорили справу настільки, що навіть я став дещо розуміти у цій історії. Найперше мені хотілося б підтвердити здогад про ферменти та каталізатори. Без них процес в акваріумі, або перетворення, як ти це називаєш, не міг би завершитися благополучно за обмежений час. Тут, у Мінську, нам вдалося виявити рештки цих речовин у пробі грунту. Самі не знаючи про те, ми створили їх, розчинивши у воді всі необхідні компоненти, – тоді, коли починався наш експеримент. Вони виникали у слабкому розчині й були схожі на рідкі кристали; хисткі й нестійкі, вони розпадалися, поступаючись місцем перед іншими, аби з’явитися знову. Так встановлювалася своєрідна динамічна рівновага: у воді завжди були наявні численні компоненти, що прискорювали процес у десятки, а то й сотні разів. І водночас самі ці речовини лише сприяли перетворенню. У цій складній, мовби багатокольоровій картині нам ще і зараз не так легко розібратися. Ми наштовхнулися на цікаві явища, про які не можна було навіть запідозрити, коли починався дослід і всі дані, здавалося, були наявні.

Загадку розгадано не до кінця, але задум і її втілення незвичайні. Як це у них вийшло? Навіть уявити важко. Якби ти розповів мені під час сеансу, я не повірив би. Думаю, ти здогадувався вже тоді. І, незважаючи на це визнання, не можу не зауважити: як це тобі вдалося промовчати? А втім, і я на твоєму місці вчинив би точно так само. Янков».

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

– Сьогодні день народження Сооллі, Глібе! – нагадала Валентина.

«Що їй подарувати? – подумав я. – Питаннячко. Адже я з нею незнайомий. Не знаю її. Отже, все одно».

У купі старих металевих речей, якими так дорожив Енно, я знайшов підходящу мідну посудину столітньої давнини. Коли я почистив її дрібним тихоокеанським піском, вона стала зовсім як новенька. Тепер тільки приклепати ручку, і готово.

Мідний прут, який я ще раніше примітив у морській скриньці в каюті Енно, цілком згодився б для цього. Треба було дістати молоток. Ні в кого на кораблі не знайшлося цієї реліквії. Я викликав того самого голубого робота, у справності якого був упевнений Енно, і попросив розв’язати задачу. Хвилин за п’ять він приніс пневматичний молоток, який чомусь не працював.

Він пояснив:

– Застаріла конструкція, нездатна до самовідновлення.

– Дістань що-небудь ще, – поставив я вимогу, – аби можна було розплющити прут.

– Первинні задачі не програмуються. Їх розв’язує Енно.

– Сам знаю, але ж ти тямущий хлопець. Придумай щось.

– Добре, – сказав кібер і висковзнув за двері.

За чверть години він з’явився з масивною іржавою болванкою, яку можна було втримати хіба що обіруч. Потім я пішов до Енно з пляшкою рому і за годину повернувся з мідною ручкою для майбутньої кавоварки. Весь цей час кібер чекав на мене; він знудьгувався за роботою. Я поміркував кілька хвилин і відіслав його на палубу, щоб він відв’язав від шлюпки якір і приніс у каюту. Він почав був заперечувати, але я пояснив йому, що чим менше в Енно буде під рукою музейних експонатів, тим краще з огляду на його власну безпеку.

– Тож краще поцупити якір разом із шлюпкою, – закінчив я, і це остаточно переконало кібера.

Проте зрозумів він мене буквально. Якір він відрізав, а шлюпка опинилася за бортом. Кілька днів після цього випадку Енно якось підозріло дивився на мене й раз у раз переводив розмову на тему морської романтики і далеких мандрівок, коли без шлюпки обійтися просто неможливо…

Отже, ми озброїлися цими інструментами. Якір правив за ковадло. Ручку ми приварили ультразвуком. Кавоварка була готова. Я ще раз потер її піском і підігрів на електронному термостаті, щоб метал трохи окислився.

«Цікаво, чи Сооллі коли-небудь бачила свічку? – подумав я. – Мабуть, ні. Сувенірні свічки забуто ще в минулому столітті. Треба спробувати? Вже коли щедрість – то щедрість!» Від мого кібернетичного співбесідника я взнав деякі дані про стеаринову кислоту.

– Спробуємо? – запитав я.

Він кивнув своєю круглою симпатичною головою і кинувся на пошуки мила та сірчаної кислоти. Далі настругав мильних стружок, залив їх водою, розмішав, поставив суміш грітися. Розвів кислоту й обережно влив її у розчин мила. Після того, як на поверхню спливла біла маса, він показав на неї своїм механічним перстом:

– Стеарин.

Він просушив його, загорнув у мій рушник. Відрізавши від рушника суху смужку, зробив гніт, розплавив стеарин. Опустив гніт у склянку й залив стеарином до верхнього краю. Склянка лопнула, кібер вибачився. Проте свічка була готова.

Я впакував подарунки в коробку й відпустив помічника. (Ми проморочилися з ним увесь день).

Мені сказали, що гості зберуться в лабораторії. Я прийшов туди без запізнення, в цю нудну й прохолодну обитель розуму, одначе нікого не застав: світилися холодні скляні циліндри, у колбах сновигали якісь мурахи. Я відчув себе геть загубленим у цьому безрозмірному просторі, де нечутно дихали кондиціонери, а гіроскопи зупиняли не тільки найменшу хитавицю, а й, здавалось, і сам плин часу.

Ось де ховала Сооллі від людських очей Кощієву голку! Серед звичайних клітин трапляються і такі, що не хочуть помирати. Наче енергія росту не убуває, як майже завжди, а залишається незмінною або зростає з часом. Досі, я це знав, не було зібрано більш-менш представницької колекції, до якої належали б навіть найголовніші види.

Зовні такі клітини анітрохи не відрізняються від інших. Правда, звичайні «цеглинки» за п’ятдесят-сімдесят ділень гинуть, руйнуються, а з ними гине і вся будова організму. Несподіваний виняток з цього сумного правила – ракові клітини. І ще одна форма живого: клітини активні, невмирущі. Знайти їх важче, ніж живу воду. Мимоволі пригадаєш казку про Кощія Безсмертного. Надто після мільйона-двох марних спроб. Проте крихітні грудочки протоплазми – це насіння й паростки могутнього дерева життя. Якби коли-небудь поталанило з’єднати в організмі клітини безсмертні, або, як їх називала Сооллі, активні!.. Чи не тут це станеться?

Думаю, найпростіші істоти слугували їй за модель, що допомагала роздивитися секрети живого. На її місці я вчинив би так само. На одному з циліндрів я прочитав: «Досліди із зовнішньою пам’яттю». Знайоме, подумав я. Інфузорії, наприклад, не полюбляють ударів електричним струмом. Можна затулити частину посудини (краще вузької трубки) від світла і вмикати електричну напругу тоді, коли простіші доберуться до затіненої ділянки. Досить п’ять-десять разів привітати їх у такий спосіб – і вони почнуть швидесенько повертатися назад за межі світла й тіні, навіть якщо там на них не чатуватиме електричний щиголь.

За допомогою рухомої затемнюючої шторки вдалося з’ясувати ось що: інфузорії боялися не темряви, не тіні, вони поверталися з того місця, де раніше була тінь. Вони реагували на сліди удару, що їх вони самі залишали на тому місці, де цей удар було завдано.» Це і є зовнішня пам’ять. Звідси Сооллі прокладала хисткий місток до активності клітин. Нібито вимкнути пам’ять – це наполовину вирішити проблему безсмертя. Все на тому ж, звичайно, клітинному рівні.

…За кілька хвилин я почув голоси, сміх і зрозумів, що заблукав. Хол, де зібралися гості, був поряд. Перегородка відділяла його від лабораторії Сооллі. Я нізащо не знайшов би вихід, вміло задрапований, якби переді мною не з’явилася вона сама, не взяла за руку й не вивела із закапелків, у яких я наблизився був до розв’язання проблеми безсмертя.

Я розгубився. Яскраве світло засліплювало. Було гамірно. Підійшла Валентина. Все стало на свої місця.

– Вона вродлива, правда ж? – поволі мовила Валентина, кивнувши убік Сооллі.

І відвела очі.

– Чим вона тобі впала в око?

Валентина почервоніла.

– Просто я спробувала вгадати… Жити б їй у часи караванних стежок, мускусу, сонцеликих невільниць та золототканних килимів. Я не можу їй заперечувати: тільки слухаю і роблю те, що вона говорить. Мабуть, я ще незграбне дівчисько порівняно з нею.

– Мені вона теж подобається.

– Бачиш, я вгадала.

– Стоїть дівчина Катерина – мов та червоная малина. Це про неї. Так я бачу.

– По-твоєму, вона така?..

– Вона на свій день народження просто з минулого століття прибула. Як і Енно, на машині часу. А втім, це по-сучасному.

– Жарт?

– Я всерйоз. А вона сьогодні весела. Проте так уміють веселитися тільки серйозні жінки.

– Я не можу.

– Треба тільки зосередитися на тому, що все навколо трохи смішне.

– Мені добре, але я завжди трохи сонна… і, мабуть, розхристана.

– Кажуть, з віком це минається.

– Приємно чути, я не знала. Що ти їй подарував?

– Та ось… Треба вручити. І я рушив до Сооллі.

Як розповісти про неї? Сооллі й справді здавалася божественно-неповторною у своєму гладенькому зеленому жакеті, що був туго стягнутий сірими шнурками, у короткій темній сукні з оборками й мереживними квіточками. До пояса її жакета тоненькою ниткою перлини була прикріплена аніліново-рожева айстра. На подолі сукні, під тонкими чорними мереживами оборок, тьмяно світилася величезна срібна шпилька.

Блискучі кучері волосся спадали на оголену шию, і вона іноді щулилася від їх пругкого дотику.

Підійшов Енно й оглянув мої скромні подарунки.

– Чудо, – сказав він про кавоварку, – де взяв?

– Брат з Антарктиди прислав, – меланхолійно відповів я.

– Справжня полярна, – відзначив Енно і понюхав метал. – А свічка?

«Треба ж бути такому наївному», – подумав я і сказав:

– Від діда у спадщину дісталася.

Я завважив, як сяяли очі Сооллі: вони були у неї опуклі, темно-сині, з великими зіницями й тому увечері видавалися майже чорними. Вії у неї оксамитні, як у метелика.

Я не міг проникнути глибше, внутрішній погляд нічого не розповів мені про душу цієї елегантної фрау, хоч як би я напружував уяву. Визначити її вік було важко, тільки манера поводитись і могла виказати у ній сорокарічну жінку. Вона чудово танцювала, весело сміялася, проте сміх її не заражав мене. Я запитував у неї про її великий підводний світ, вона відповідала не без повчання, так, як відповідають на запитання студента. Їй це було приємно. Риси обличчя її змінювалися, починали рухатися щоразу, коли вона освітлювала своє обличчя усмішкою, а підборіддя обережно нагадувало про щось загадкове, незбагненне, чому не можна знайти слів. Їй дуже личили рогові окуляри, подаровані Енно.

Сюрприз, навіть вільність, так мені це уявлялося: за сусіднім столиком поважно сиділи троє кіберів, і перед кожним стояв келих з лимонадом та грудочкою матового льоду. Сооллі вийшла і знову з’явилась у накрохмаленому фартушку, з тонкою косинкою на біло-рожевій шиї і граціозно поставила перед ними вазу з цукерками. Кібери ґречно їй уклонилися. Коли Сооллі велично відійшла, Енно, кашлянувши, тихо, але виразно сказав, звернувшись до незвичайних гостей:

– Ану, синки, киш звідси…

За хвилину по цьому Сооллі з’явилася за столом (уже без фартушка), й інцидент було вичерпано. («Сьогодні це мої помічники, Енно»).

Сооллі… Я почав мимоволі думати про неї, однак це нічого не дало. Можна було уявити собі, як спантеличила б та обурила її будь-яка нездійсненна історія: книзі на камені вона, безсумнівно, повірила б останньою. І тому я мовчав. Боявся, що ненароком зненавиджу її. Щоб позбутися цієї настирливої думки, увімкнув екран і запитав, як вона уявляє океан і планету, минуле й нинішнє, і взагалі все те, до чого причетна біолог Сооллі Ернульф та її лабораторія. Ми домовилися з нею: екран буде внутрішнім, тільки для нас. Навіщо надокучати гостям? Невеличкий екскурс у минуле. Прогулянка. Точніше – фільм, режисером та оператором якого була вона. Цього дня мені хотілося не взнати, а саме побачити те, про що я розмірковував зараз. А розмірковував я про п’яту стихію, ім’я якій – життя. І спонукала до цих роздумів історія з Близнятами. Отже, фільм. На п’ять хвилин, поки ми танцювали.

* * *

…Над чорним камінням, над вогнедишними кратерами, над заклубоченими озерами, над потоками лави, води, над низькими гарячими туманами гриміли грози. Хмаровиння трьома шарами огортало планету, три ряди блискавок висвітлювали чорний простір між хмарами, три дощі зливались у дикому ревищі, навально падаючи вниз, народжуючи океани.

…Сіра імла гарячим саваном укрила материк.

Дощі розмивали лаву, хребти, розвалювалися камінні стіни й перегороджували потоки. Брили одвічних нерукотворних гребель під вагою каламутної води рухалися, наче живі, вода підхоплювала їх і зносила в океан. Намивались острови. У перші розриви хмар падало гаряче червоне проміння. Пара, наче біле молоко, стелилася над берегом. І знову зрушувалися хребти, здригалася земля, попіл піднімався клубами, щоб потім важко осісти в урвищах. Потоки селів клекотіли, змітаючи все на своєму шляху. Вони рвалися до океану. Береги чорніли від попелу і багна. («Тут не дуже затишно. Сооллі»).

…Найбільші брили заносило піском всього за кілька днів. Береги виникали й розмивалися. Лопалася кора планети. У гарячі шви затікала вода, вибухаючи жарким фонтаном, здіймаючись на цілі милі у височінь, прагнучи знову до океану, розрівнюючи породи, народжуючи піски, перемелюючи каміння, прокладаючи річища.

…Ложе океану заповнювалося прахом споконвічної земної кори. Не раз і не два здиблювалася земля на його місці. Попливли плити континентів. Де був суходіл, виник океан. Де було море, виросли, піднялися материки. Теплий газ ринув в атмосферу. Пара й аміак. Метан і водень. Сонце нагріло газ. Блискавки з’єднали молекули. Гази згустилися в рідину. Рідина закипала від палючого проміння і блискавок. Осколки молекул з’єднувались, утворюючи ланцюги – пунктири майбутніх білкових тіл. Краплі з піднебесся попадали в моря.

…Змішувалися з солоними водами, а води змінювали колір. Колір життя – жовтий, палевий, проміння пробивається світлими стовпами до дна, воно розсіюється, розчиняючись у невидимій, невловній субстанції, і не можна роздивитися чіткої тіні в тому місці, де під скелястими кручами зяють печери і гроти.

Нібито заповзає світло й туди. А на хисткій межі світла й тіні – рух. Нові ланцюги молекул. Химерний більярд, електричні струми, нові з’єднання того, що не з’єднується. Бурштинові води лагун лінькувато ворушилися утихомирюючись. Молекули, ніби крихітне намисто, зв’язали воду. («Терпи, – подумав я, – сам напросився. Сценарій повчального біофільму зроблено, звичайно, для першокурсників. Не спеціально ж для тебе вона його склала. І в цьому вся вона. Непогано б їй відповісти, не виходячи за рамки жанру… Пізніше».

…Пухирці повітря й досі дивують учених: їх поверхня ніби магніт. До неї прилипають органічні речовини, Навіть дрібні крупинки руд лишаються на бульбашках, навіть порошинки (флотацію винайшли інженери, флотацію зовсім іншого роду відтворила природа: важкі молекули-ланцюги тягнулися вгору за пухирцями). У білій піні хвиль – небачене багатство, що нагромадилося за мільйони років, законсервовані грози, незримо сконцентровані сонячні промені – їх відблиски записано в незвичайному мереживі молекул, пращурів білка.

…Штиль.

Потім вітер, багато днів підряд. Жене й жене піну до берега з усього океану. Вода в лагунах густішає, а вітер дме й дме в один бік, до берега. І ось немає піску й води. Натомість залишається драглиста речовина біля мертвого поки що каменя. Вона проникає в гроти, заповнює підводні печери, товстим шаром лягає на узбережжя.

Перші згустки, які не розмиває вода. Випадковість, невідворотна випадковість з’єднала молекули так, що вони притягають до себе речовину, ростуть. Вони починають жити. («Дивіться і слухайте уважніше, Глібе, попереду – головне».)

Мерехтливий променевий тиск змушує дихати живі клітини й первородні пухирці. Пульсація – це дихання, обмін речовин, ріст. Крихітні пухирці виникають у білкових краплинах і наповнюються сонячним вітром, вони, ніби маленькі вітрила, тріпочуть, тремтять від сяючих голок-променів. Променевий тиск видмухує нові, дочірні пухирці – так живе почало брунькуватися. Плазма потекла від центра до країв живих порошинок – намітилися артерії. Міжклітковий протипотік плазми поклав початок венозній системі. Іонні біотоки змушують плазму згортатися у волокна – так започатковується нервова система.

Життя, неначе Афродіта, виникло з піни морської.

…У неї темпе хвилясте волосся, великі сині очі. (Схожа на Сооллі, як дві краплі води.) Вийшовши з безодні морської на денну просторінь, вона одразу ж надіває старомодні рогові окуляри, не переймаючись турботою про інші предмети туалету. Тут я увімкнув звук голосніше: «З днем народження, Сооллі!»