Текст книги "Сім стихій"
Автор книги: Володимир Щербаков
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
Прощальне коло над Сонцеградом – і я піднявся над хмарами. Вони тягнулися вервечкою, проводжаючи мене. Я вже був подумав, що за крайньою хмарою – мій дім, але добряче помилився, до нього було ще далеко, і білі айсберги не раз затуляли землю до обрію, перш ніж у зеленій ополонці я побачив вогні портових маяків.
Здається, я летів по прямій, заблукати було важко, іноді проглядала пагорбиста рівнина, гребені невисоких гір, над затокою танув теплий серпанок; але простір незбагненно поширшав, розрісся, і я був певен, що проблукав зайву годину. Праворуч сідало сонце. Воно опускалося на холодні хмари, на химерно покраяний обрій, потім почало ненадовго пропадати в голубувато-імлистих торосах хмарного океану. Нарешті зникло в його глибинах. Тільки біля самого мого міста, пірнувши слідом за ним, я наздогнав його. Сплющена тьмава куля норовила заховатися за лісисту сопку, і тоді б я за нею уже не вгнався.
По дорозі сталося ось що.
Я пригадав про нічні вогні в тайзі, коли ми з Янковим збирали колекцію рослинних рідкісностей. Небо над хмарами було чистим, напрочуд ясним, і мою увагу не поминуло б нічого, схоже на ці вогні, якби воно з’явилося тут, зараз. Все довкола було пустельне. У долинах хмарних гір лежали синюваті тіні.
Ель мчав на граничній висоті, і я кілька хвилин вдивлявся в кожну виїмку небесного ландшафту з одним бажанням: побачити рух у цьому застиглому хаосі. Проте його не було.
Лише раз привиділася голубувата куля; вона висіла над виступом великої хмари, яка здійнялася високо над сонцем, що заходило. Проте й вона незрушна, мертва.
Тоді я спробував уявити, як виглядав би такий вогонь тут у призахідний час, на тлі білих хмарних гір. Подумки накреслив його контури і послав у політ поряд з моїм елем. І стежив за ним. Але безмежно важко втримати увагу на порожнистому кружку, виділеному на ватяній поверхні. Я заплутався, мені запаморочилось у голові, і я заплющив очі.
Судячи з усього, я рано втік з лікарні, мені б не виявляти поспіху, побайдикувати хоча б тиждень, слухатися б усіх, хто чаклував там з аероіонами, електрикою і таблетками. Чи це просто втома? Жив-жив собі спокійно, потім втрапив на «Гондвану», і завертілося навколо мене, наче у вирі. Всього й не пригадаєш. Що лишилося? Так, видіння, слова… У пам’яті, ніби дорога в глушині, що заростає дикою травою, польова, давня, на дві колії дорога з вибоями. Озирнешся назад: темна зелень охопила її з боків, деревний мотлох застеляє її, ще далі-туман, ледь жевріють вогні… Вогні. Я задрімав і прокинувся. Голова розколювалася від болю.
Чого це я зовсім розкис? Вогні. Ось про що я думав. Знову заплющив очі. Уявилося: далеко переді мною сидить людина, але якась незвичайна – судини і серце її просвічуються, і мозок легко пульсує від того, що кров біжить під ударами темного серця. У неї приплющені очі. Видно опущені повіки, рисочки вій. Так і сидить. А збоку від неї невиразна, розпливчаста постать. Хтось стоїть і стежить за нею. З довгою тонкою трубою, начеб і я зазирнув у цю трубу і впевнився, що через неї людину видно дуже ясно. Ось вона, зовсім поруч, простягни руку – і доторкнешся до серця, що б’ється!
Розплющив очі. Миттєве сновидіння розтануло. Праворуч ледь увігнуте скло еля, за спиною оранжево-фіолетовий край сонця. А голова болить, гуде, як тоді, того дня. коли мене зняли з айсберга. Того вечора, пам’ятаю, приїхав Карін, сварив мене, розповідав про Болгарію, про вулкан Кожух, біля підніжжя якого на давній плантації водоростей, у бетонних басейнах до сьогодні збирають рекордні врожаї біомаси, такі, з якими не зрівняєш збір у жодному місці земної кулі, на жодній з найсучасніших підводних ферм. І що досі ніхто не знає, що ж там відбувається: у дуже жарку погоду маса зелених водоростей не лише не перегрівається, як це повинно бути, а навпаки, температура її знижується на п’ять-десять градусів. У холодну ж погоду вода в басейнах підігрівається, хоча ніяких регуляторів на цій станції немає. Припускають, що це впливає близький вулкан або вода з природних вуглекислих джерел, проте вірогідного пояснення поки що не знайдено.
Мене тоді морозило і хилило у сон, але я тримався. Зараз це самопочуття виникло знову. Пригадав про коралову намистину. А далі… далі пам’ять не працювала, та й усе. Хотів би я побачити вогні. Зараз, за склом еля, он там, праворуч від мене… гарненько роздивитися б їх… Наївно вважати, що все відкрите нашому допитливому зору і він вічно повертатиметься на круги своя.
Або, як сказав мислитель, наші знання про світ закінчуються там, де закінчується наше поле зору. Тут уже нічого не вдієш – або розсувай, розширюй межі цього поля зору, або вертайся до апріоризму, до містики, підбивай остаточні підсумки, замикай обрії на замок, вір у незмінну данність, у твердь небесну.
Як би я їх назвав, ці екіпажі, коли б ми знайшли спосіб пересуватись у просторі так само вільно? Кулельоти? Гравільоти? Ага, я зовсім забувся ось про що: вони здавалися легкими настільки, наскільки це можна собі уявити. Легші за найлегший пластик.
Що там праворуч за склом? Та ні, видалося. Так вони мене і послухалися. Мого бажання зовсім не досить, аби кулеліт з’явився тут, поряд, байдуже звідки – з минулого, з майбутнього, з іншої планети. Навіть коли моє бажання вгадане чи прочитане, як читають, наприклад, думки й бажання по очах у дитини, то є ще така річ – технічні можливості. Що б там не казали, необмеженої швидкості немає. Безконечність не можна подолати вмить. То й будь-яку конечну відстань теж. Не так уже й давно зробили крок за світловий бар’єр.
Припустимо, можливий якийсь обмін інформацією, і одного разу я, здається, брав участь у подібній спробі. Чи задосить мого бажання, щоб таке повторилося? Навряд. Хлоп’яцтво. Така техніка не підкоряється спробам подумки.
Пруг сонця за спиною майже згас. На склі я побачив оранжево-жовті плями. Їх було чотири. Вони перекривалися на половину діаметра, і місце їх перетину було трохи блідішим за круги-пелюстки. Ілюзія, безперечно. Я повернувся обличчям до скла – круги не пропали. Трималися на ньому. Лише повільно попливли вбік. За хмарами жевріли останні іскри сонячного тепла. Я роздивлявся рисунок на склі. Біль у голові вгамувався. Круги почали з’єднуватися, злилися в один. З хвилину він плавав на склі, потім несподівано щез.
Оптична ілюзія, що ж іще. Інше пояснення, мабуть, не підходило. А власне, чому не підходило? Збагнути нескладно: якщо знайдено просте і природне пояснення, навіщо шукати інші… Як у випадку з культурою водоростей, про яку розповідав Микола Карін. Стій. Чи немає тут якоїсь похибки? Чи не заховано в цих фразах принцип економії мислення? Складно все. Чому? Зарано узагальнювати? А що сталося? Світний круг на склі. Оптичний обман… Ілюзія?
Я набрав код команди для автоводія і відкинувся у крісло. Ель шугнув униз, в темно-зелений просвіток між хмарами. Сонце зникало за лісистим берегом сопки. Внизу розкинулося місто.
Ель приземлився поряд з домом. Тут усе було, як і досі, я повільно піднявся по сходах, відкрив двері, запалив світло. Радісно проверещала ручна білка. Я зайшов у спальню, не роздягаючись ліг і проспав до ранку.
Потім був метушливий день у редакції, і надвечір другого дня я очужів майже до всього, що пов’язане з Сонцеградом, ніби був там давно-предавно. Метеосупутники обіцяли несприятливу погоду.
– Можливий тайфун, – сказав мені Нікітін. – Але це, думаю, не страшно.
– Це погано, – сказав я. – Рефлектор цієї сонячної машини схожий на вітрило. Знесе його. Звідки прогноз?
– Прогнозу поки що немає. Буде завтра.
– Інтуїція?
– Телефонував один синоптик… сам розв’язує рівняння, на машини не покладається.
– Побачимо. Коли так – Берегові Сонця загрожує небезпека. Новини є?
– Метеорит упав. Знайшли в ньому сто дев’ять алмазів.
– Природно. Тиск. Температура. Якщо графіт відбуксирувати спочатку на орбіту, а потім скидати вниз, встигай тільки збирати алмази! Був такий проект. Потрібні капсули, трохи пального, ну й сам графіт, ясна річ, тільки дуже чистий.
– А я й не чув про таке.
– Ні, Андрію, не шануєш ти жанру наукового передбачення. Тобі у фізики ненадовго податися б. Освіту поповнити.
– Смієшся?
– Ні. Хотів, але передумав. Який мені від цього зиск?
– Отож-бо. Інакше не сказав би…
– Не втримався б!
– Їй-богу, не сказав би! Змовчав.
– Усе залежить від того, що ти хотів сказати. Якщо про «Гондвану», то пізно, я сам знаю. Мовчи собі на здоров’я.
– Знаєш, та не все. Тут до тебе приходили.
– Хто?
– Дідуган один.
– Енно, значить. Куди вони тепер?
– Поки що стоять тут. Каже, невдовзі до Берега Сонця.
– Подамся з ними. Поклопочися, щоб відпустили.
– Ти вже перебирайся туди назовсім, чи як.
– Це ідея. Ти іноді міркуєш, як дорослий.
– Це переконливіше для таких, як ти.
– Ти на справжньому кораблі плавав?
– Навіщо? Є елі, є зв’язок.
– Так, про смаки не сперечаються… Я пішов.
– На «Гондвану»?
– Ні. Сьогодні на ніч забіжу додому, а завтра – в редакцію.
– Тоді до зустрічі!
– До завтра.
Було тихо, гарно, сонячно. Вечоріло. Я пригадав тогорічні прогулянки і полетів у тайгу. За тридев’ять земель. На це пішло півгодини. Знайшов незнайому місцину, викупався в озері. Дозрівали ягоди. Багато було грибів, плюскотілася риба. На піщаному плесі по щоках м’яко били плюшеві верхівки рогози. В широкий ручай зайшла зграя форелі, я ганявся за рибою. Стало весело. Втому наче рукою зняло. Задля того тепер і жити, аби забувати, що було раніше, – і від цієї думки мене не покоробило. Пам’ять – це слід вогню на склі еля, проте не самий вогонь.
Під рими віршів і дзвінкий вітер я побіг на вершину пагорба. Рядки плуталися в голові, я захлинався ними і починав інші, нові, щоб і їх за хвилину відкинути.
Ніколи не забудеш про сонце, якщо воно висить над пагорбом – велика червона куля. Тепла-тепла. Краще, щоб на вершині була зелена трава, суха земля, щоб снували мурахи та сюрчали сірі коники. Тоді одна година важить за цілий день.
Цього разу моє бажання здійснилося. Пагорб був саме таким.
Я дивився, як опускалася жовта промениста куля, підставляв їй долоні і відчував, як тепло пронизує мене. Довкола сяєво, навіть під ногами. Золоті й срібні нитки павутиння та сухої трави, вдалині свічадо води, волога гранітна скеля біля струмка, бризки.
Я лежав на спині. Трава не закривала мені проміння. Воно все одно гріло обличчя й руки. Іноді тишу невимовного вечора тривожило зім’яте крильми птиць повітря – чулося: ніби швидко скрадається звір, раз у раз хижо зітхаючи – це крила стрімких стрижів на поворотах краяли надвечірню блакить. Я заснув.
Пробудився я від якоїсь тривоги. І схаменувся: чи не загубив я приймач, який подарувала мені Валентина, – річ зовсім крихітна, я носив її замість брелока.
Прямо переді мною, над самим обрієм, світилося червоне сонце. Палахкотлива тривожна заграва. Від сонця йшло останнє слабке тепло, вперше я бачив його таким великим… наче відстань до нього зменшилась, і тому навіть вистигаюча куля ще гріла. Я став навколішки і нишпорив у траві. Сутеніло. Тривога не полишала мене. «Шкода, – думав я, – як же так вийшло?»
Я розворушив мурашник біля старого пенька, де мурахи прорили ходи серед сухого коріння… Марно.
Я безпорадно роззирався навсібіч. Спустився у видолинок, намагаючись іти тією ж дорогою, якою йшов сюди. Перебирав дзвінкі трубочки очерету біля студеного струмка, різав руки осокою. Подарунок Валентини пропав. Сонце зайшло. Я вмився. Пагорб став похмурим, я ще розрізняв те місце з прим’ятою травою, де лежав. Побрів до еля широкою просікою, що відкрилася серед дерев. Знайшов ель, дістався додому. На столі побачив брелок, який подарувала Валентина. Вранці я забув його взяти з собою.
ЗДРАСТУЙ, «ГОНДВАНО»!Полудень. Сонце. За кілометр від мене погойдувалася «Гондвана». Але так лише здавалося – ліниві невисокі хвилі обтікали її борти, тепле марево заколисувало її, й очі мої безпомічно нашукували точку опори біля хисткого небокраю.
Я ждав Енно. Ми домовилися зустрітися опівдні, проте він запізнювався, і я поглянув у той бік, де над водою височів корабель. Нарешті чорна цятка… Човен, шлюпка, каное, проа, пліт, індіанська пірога чи довбанка. Тільки не ель. Я заспокоївся: все було гаразд. Зайшов у воду і ліг на спину. У мене ще був час.
Пасажирський терраплан з випуклими вікнами мчав над морським берегом на тлі сосон та ялиць. І цієї миті запам’яталося: спокійні хвилі, духмяність смол, сіра галька, тиша.
…Ми обнялися. Я вдягнувся і заліз у каное. Традиційна морська прогулянка, і ось – «Гондвана».
Біля самого борту стоїть і усміхається Сооллі.
Торік на Байкалі вона зустріла Янкова. І тепер він прилітав сюди на елі, як колись я. Вона вірила, що невдовзі він перебереться на корабель. Назавжди. Я не став її розчаровувати.
Що вона робила на Байкалі? О, це цікаво. Що я знаю про живу воду? Все. Хай повірить мені або перевірить. Останнє? Ну що ж, я можу правдиво, без перебільшень розповісти, як усе відбулося…
Є така історія. Відколи з’явилася Земля, ніхто не пробував і не бачив живої води. Але про неї ходили чутки. Не добути її ні мечем булатним, ні стрілою гострою. Тільки мудрим відкриється тайник. Кому пощастить примітити, як надвечірнє сонце розплітає свої коси-промені, яке плече воно опускає нижче, той знайде правильну дорогу. Рушив герой легенди шукати живу воду; в’язав плоти і плив по річках та озерах, долав пороги на човниках-калданках, біг на лижах, підбитих хутром, мчав на оленях.
Сім разів ховалося Сонце за вершину Землі і наставала довга ніч, сім разів наставало ясне-преясне літо. А він ішов і йшов, летів, поспішав. Навстріч сонцю. У далеку країну, що широко і привільно розкинулася на півдні, де велике озеро вигравало зеленкувато-вогненними хвилями, де зарості шелюги, прим’яті ногами велетнів, наче трава. Стоїть сторожа біля озера, стереже непокірних, тих, хто випадково почув про живу воду і прийшов сюди. По ліву руку від кожного – гора білих кісток. Жодної краплини цілющої води не дали вони. Нікому.
І ось крилатий олень із золотими рогами пробіг берегом. Зачаїлася людина, збагнула, що силою не забрати скарбу у велетнів. Злізло Сонце з оленя, розплело свої коси і зайшло у воду. Заряхтіла вода, засяяла. Купається в озері Сонце, набирається снаги: завтра знову мчати на золоторогому олені, зігрівати світ людей. Пригасла вечорова зоря, над землею заструмів сріблястий туман, замерехтіло озеро на прощання, востаннє спалахнули його зелені хвилі, вляглися на спочинок. Заховалося Сонце, до ранку пішло у підземний замок, де вічно гуде вогонь, клекоче рідке полум’я, де течуть чорнї річки й карлики стукають молотками – виковують шаблі та мечі героям, ладнають підкови для їхніх коней, нанизують намистинки на золоті нитки для казкових принцес.
У нічній півтемряві, скрадаючись, наче дикий звір, підповзла людина до озера й наповнила живою водою торбинку із стерляжої шкіри. І подарувала вона молодість маленькій, висохлій, наче мумія, бабусі, яка сиділа біля згаслого чувала, тій самій бабусі, що розповідала потім легенду про цю воду, не криючись, своїм нащадкам і очі її променилися світлом, а слова не вичерпувалися.
Я закінчив розповідь («Ось і все».)
Але що було далі, чи вдалося їй знайти це озеро, попробувати живої води, побачити крилатого оленя, велетнів, скупатися в озері? Моє запитання було таким же щирим, як і моя розповідь.
Вона сухо відповіла:
– Ми знайшли живу воду. У джерелах на дні Байкалу. Потім знайшли її у вулканічних тріщинах. Збирали по краплині. І пересвідчилися, що будова найпростішої, усім відомої речовини, може бути безмежно різноманітною. Молекули можуть об’єднуватись у нитки, заряджені на кінцях або нейтральні, навіть у найтонші плівки рідкісних металів. Особливі добавки, домішки так змінюють побудову, властивості, що мимоволі повіриш у легенду. Але найчастіше незвичайне проявляється після контакту з підземним вогнем, коли неймовірний тиск розташовує частинки речовини так, що виходять узори; тонка філігрань їх прозора, непомітна і все ж гідна подиву…
– У метеоритах алмази утворюються при зіткненні із Землею. І тут те ж саме – тиск, температура…
– Алмаз можна побачити, його не сплутаєш з графітом. Живу воду не помітиш. Найперше треба знати, що шукаєш. Це важко. Ми поки що не знаємо. Здогадуємося.
– Розкажи, що знайшли ще!
– Поки що тільки таке: пояснили гігантизм рослин поблизу вулканів. На Курилах, наприклад.
– А клітини?
– Клітини?
– Нестаріючі крупинки. Ті, що не гинуть після п’ятдесяти ділень…
– Не знаю. Думаю, вода може все.
– Навіть це?
– Побачимо. Хочеться вірити. Будемо шукати і таку воду.
– Її треба пошукати в цих клітинах… Невдовзі клопоту додасться, коли океан посвітліє. Воду перемішаємо із сонцем. Тоді п’ята стихія святкуватиме перемогу.
– Святкуватиме. Уявити це неважко.
Фотосинтез: світло, тепло, хлорофіл, вуглекислота. Зернятка-клітинки тремтять, пульсують, наче квіти на килимі під руками майстринь. По тисячах світловодів біжать кванти, цілий потік мерехтливих блискіток, вони з’єднуються в світлові доріжки – ніби розвалилася гірка з дитячих скелець. Зелені спіралі завиваються, захоплюють енергію, поступово змінюючи рисунок килима – і той росте, розцвічується; світло-зелена вода пронизана списами променів, тінь відступала в холодні глибини.
Ланцюг життя: одна ланка нанизується на іншу, і ось слідом за водоростями поспішають освоїти нові горизонти інші організми, всілякий дріб’язок – коловратки, інфузорії, ледь помітні неозброєним оком рачки. Живність фільтрує воду, спрагло поглинає зелену масу й росте, наче на дріжджах. За нею полюють мальки риб.
Добре б так зробити, аби вода від них погустішала, як кисіль. Попаслися б мальки кілька днів і значно підросли. Ковтнув кит морського бульйону раз-удруге і ситий по горло.
– Природу не обдуриш, – лукаво всміхнулася Сооллі, – не можна збільшувати щільність безмежно, навіть коли дати сонячне світло у будь-якій кількості й додати у воду азот, фосфор, бор, мікроелементи.
– Чому? Що заважає?
– У воду виділяються метаболіти, продукти обміну речовин. Вони перешкоджають живому рости. Але ми навчилися їм протидіяти. Залишилося головне…
– Остання перешкода?
– Що ви знаєте про біополе?
– Ну… – зам’явся я, – те ж саме, що й усі. Що це випромінювання в широкому спектрі, що іноді це когерентні коливання.
– Якраз біополе й перешкоджає розповсюдженню різних форм життя. Воно може пригнічувати ріст клітин.
– Здається, я про це чув. Але є, мабуть, вихід?
– Ми знайшли речовину, молекули якої поглинають найсильніші компоненти біополя. А потім випромінюють енергію, але вже в іншому, зовсім нешкідливому виді, на інших частотах. Ми назвали його біонітом.
Я надовго заглибився у вивчення фотознімків, які показувала Сооллі: біополя фотографувалися за давньою методикою у високочастотному конденсаторі. Їх світлі промені химерно розходилися по радіусах. Проте не лише по радіусах. Вони переламувалися, давали відгалуження, вигиналися, правда, дуже рідко, наче гілля на дереві. І дуже добре було видно, як дві клітини, що зблизилися, два зелених мікроорганізми змінювали цей рисунок. Між ними лінії одразу вкорочувались, а зовні біополе розповсюджувалося далеко, лінії його були густими, яскравими.
Точнісінько так само два дерева відчувають тісноту: гілля їх відхиляється назовні, а між кронами воно рідке, вигнуте, тому іноді стовбури з цього боку видаються голими. Береза, наприклад, пригнічує ріст сосни, що прилаштувалася біля її підніжжя. Глиця, ніби від невидимого вітру, тягнеться від берези геть. Голки ніби тікають від надто тісного сусідства. Але це лише зовнішня картина. Їй відповідає внутрішня картина біополя. Воно точно таке ж саме, як крона, як віти, як голки на них. Тільки все починається саме з біополя. Це воно дає форму кроні, гілкам, зелені. Воно управляє ростом. Там, де лінії свого поля щільніші, яскравіші, з того боку клітини й розмножуються. А чуже поле може стримувати їх ріст.
Значить, біополе паростка – це його модель у майбутньому. Зробивши знімок, сфотографувавши біополе, можна сказати, якою буде доросла рослина.
Разом із Сооллі я дійшов цікавих висновків. Я пересвідчився, що й форма будь-якої живої істоти залежить від власного її поля, що вже в одній-єдиній клітині живе цей світлячок, який надсилає кванти; і, вловивши їх, можна безпомилково передбачити, що з неї виросте. Мені пригадалася наша невеличка мандрівка з Янковим. (Хоч як дивно, Сооллі про неї не знала. Вона з цікавістю слухала, як ми збирали колекцію далекосхідних рослин. Я розумів тепер, відчував, знав, чому з кожної клітини виростає ціле дерево, кущ або квітка). Звідси лише один крок до позаземних форм життя… Я запитав:
– А можна за формою поля однієї клітини реконструювати позаземний організм?
– Можна. У нас є таблиці. Проте вони правильні тільки для видів, які ми знаємо, які добре вивчили.
– Ось воно в чім річ… Значить, ніхто не зміг би вгадати, що вийде з позаземного латаття у фітотроні?
– Ніхто… І все ж дещо прояснилося б. Особливо, якби встигли вивчити тонку структуру генів. Або тонкий рисунок біополя.
Я з’ясував ще одну цікаву річ. На довгому шляху життя проходить крізь різні стадії, піднімаючись по еволюційних щаблях, але ж недаремно витрачаються на це мільйони років… Личинки й лялечки байкальських метеликів, про які розповідав Янков, наштовхували ось на яку думку: у самій природі живого прихована можливість дивовижних метаморфоз. Треба тільки навчитись управляти нею. Я подумав про сузір’я Близнят. Аїра знала цю таємницю.
