Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

Холодне скло еля. За ним вода, вода і хвилі… Мовби все повернулося навколо невидимої осі. Щез гармоніст. Несподіваний страх. Страшно дивитися на темну пагорбисту пустелю. На ній свинцевий наліт, під ним – байдужна глибінь.

Зненацька ніби провал у свідомості. Занурення в пітьму й повільне повернення. Як тоді, влітку, на березі. Тривожне забуття, непритомність, біль, перед очима холодний туман. Ах, як стисло серце! Ковток повітря, ще один…

І потім – відчуття лету. Знову життя.

А за склом – вода, імлиста пелена, сірі крила бурі. Про що гуде вітер? Про казковий острів? Про наші сліди на піску, які він давно засипав?

Я зрозумів: щось у мені змінилося. Спробував викликати в пам’яті гармоніста – і не зміг. Щось змінилося. Раптом. Цієї миті. І не варто шукати пояснення на мові слів. Розповісти про це могло б своєю нечутною мовою серце.

Настав час діяти. Я поспішав. У відкритому морі тайфун підняв високу хвилю. Що ж буде, коли ураган увійде в зону мілководдя? Я чув, такі хвилі бувають завбільшки як п’ятнадцятиповерховий будинок. Біля берега рівень води спочатку почне поволі підніматися. Потім настане перелом. Рівень підскочить угору, спінена стіна обрушиться на суходіл, усе змітаючи на своєму шляху. Можливо, тільки вершина в’яза хвилину-дві стримітиме над потоком. Потім і цей в’яз біля підніжжя сопки змиє.

Після таких ураганів очевидців, як правило, не залишається. Де ж Ольмін? Я увімкнув зв’язок. Пощастило! Він озвався зразу ж:

– Це я.

– Вилетів до вас, скоро буду.

– Навіщо?

– Допомагати вам.

– Не встигнете, у вас – лічені хвилини.

– Встигну.

– Мій час вичерпався. Як ви допоможете?

– Бачте… – І раптом я сказав йому про ту давню-предавню статтю, автором якої він був, і яка колись мене вразила.

– Зв’язок закінчено, час вичерпано, – повторив Ольмін.

Голос у нього був сухий, трохи надтріснутий. Я ледве впізнавав його.

Між моїм елем і берегом ішов тайфун. Я випереджав його. Десь попереду, не так уже й далеко від мене, щосекунди вибухало десять атомних бомб – така сила стихії. Стихії, здавалося б найпростішої, але мені ще треба було подолати її. Тайфун ішов із швидкістю сто кілометрів на годину, я добре бачив його на екрані – чорне око бурі й білі, що розходилися від нього, смуги.

Я увійшов у кільце тайфуну. Перетнув пояс хмар. У центрі кільця, в його ядрі, було ясно. Під натиском вихору шибки еля злегка дрижали, я чув, як щось шелестіло, мабуть, швидка течія повітря електризувала обшивку. Потім виникла вібрація, я погасив її, вдався до маневру: пірнув униз і піднявся знову. Ель нахилило. Я вирівняв його.

Минула довга хвилина.

І тоді над далеким невидимим берегом спалахнуло світло. Проміння його пролилося жовтим полум’ям, упало краплинами сяючої міді. Саме Сонце дихнуло теплом, і це дихання пронизало ураган, здійнявши срібну корону хвиль ще вище, зметнулося вгору пломеніючими квітами, вогнецвітним листям просто в сині розводи гарячого неба. У пам’яті відбився лише знімок цієї миті.

Звершилося? По аварійному каналу зв’язку я прийняв з Берега Сонця радіограму.

«Виміри за проектом «Берег Сонця» свідчать про збіг параметрів сонячного джгута з розрахованим. Загальний рівень енергії, що просочилася через рефлектор і пройшла до поглиначів, – не перевищує десять децибел. На випадок моєї загибелі система телеуправління здійснить запуск ракети з матеріалами досліджень. Ракета приводниться за межами зони, яку захопив тайфун. Координати (довгота, широта).

Фізик-дослідник Ольмін».

Звершилося.

Я намагався уявити, що там відбулося. Чи має відбутися…

Стіна води дійшла до затоки. Ольмш, маоуть, ще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цієї миті Ольмін нізащо не пішов би (про свою безпеку він повідомляє лише задля того, аби залишитися). Він іще мав час, проте він не поспішав. Кілька хвилин було потрібно для того, аби прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, можливо, вже перекинули рефлектор, зібгали його наче аркуш паперу. А він ще хотів упевнитися, що тайфун замінив поглиначі, реєстрував температурне поле. Тоді почалася реакція атмосфери: у зв’язку з підвищенням температури повітряний вихор подужчав, потім…

Кадр за кадром розгорталися в моїй уяві події. Вал обігнув мис, увійшов у зону мілководдя, піднявшись каламутним зеленим гребенем. Вітер жбурляв униз останні рештки того, що було створено, впорядковано. Вал накрив берег…

* * *

…Пружний, сталевий звук – вітер боровся з моїм елем; він здавався тепер дужчим. «Справи кепські, – подумав я, – ось підхопить нас зараз буря, понесе над морем. Он що коїться довкола».

Сліпуче зблиснуло. Високо-високо. Мабуть, в іоносфері. Світло було синім, якимось ковзьким, невловним. Новий спалах – теж десь в іоносфері або ще вище. Заметалися відблиски, ніби заграли спалахи.

«Друга спроба? – здогадувався я. – Ще одна серія імпульсів. Моїй уяві не терпиться. Берег Сонця ще живе».

Знову промінь. Миготіння узорів, над головою летюче полум’я, далі – багрове світіння неба. І вітер, вітер, що силкується здерти з еля обшивку…

Удар. Ель здригнувся. Обшивка його розійшлася. Свіже повітря штовхнуло мене в груди: я впав, підвівся, вчепившись руками за крісло. Гірка, не моя думка: «Навіщо ж боротися? Ось і все».

На підлозі еля билася велика птиця. Біла, без голови. Вітер, що увірвався в ель, термосив її зламані крила, ніби й тут не хотів дати їй волю. Це тайфун випустив снаряд; він поранив мене й машину, але мети ще не досяг. Ель утримувався над водою. Нас розвернуло – пробоїна виявилася з підвітряного боку. В ту ж мить надія, потім слова…

 
Вмить від подиху негоди,
Потемніли сині води —
В берег б’ють крутий!
І крізь глянець їх суворий
Вечір хмуряно-багровий
Промінь шле сяйний.
 

На моєму одязі-світлі згустки крові. Холод, сирість… Я заладнав пробоїну, а птицю не чіпав. Швидкість упала, проте машина рухалася, йшла. Однією рукою я тримався за крісло, другою помацав вилогу піджака. Кров. Не моя. Ще одна пляма, на кишені. Липка, холодна на дотик. Усередині, в кишені, щось тверде. Дістав, підніс до очей… Коралова намистинка.

Зненацька я пригадав про нічні вогні в тайзі; і пригадалося, як по склу еля повзло жовте кружало. Це коли я летів до міста. Було тоді тепло, ввечері я лежав на пагорбі під червоним сонцем, і стрижі носилися наді мною, і крила їх розтинали повітря, ніби це дихали дикі звірі.

* * *

Синювато-темні хмари, оперені хмарками. Тепер я бачив їх не лише на боковій шибці, що правила мені за екран, а просто неозброєним оком. Там, попереду– край серця тайфуну. Невиразне бурмотіння до мене, слідом за ним – розлогий удар. Як нагадування або як попередження.

Я стрепенувся. Сонячний джгут, рукотворна блискавка із запізненням нагадували про себе. «Тепер тримайся», – подумав я.

Ель весь час рухався назустріч звуковій хвилі. Нарешті ми з нею зустрілися. Знову гуркнуло сильно, різко. І це був тільки початок. Мить відносного затишшя– і раптом…

…Грім небесний!

Здавалося, довкола вибухнуло повітря. Його згущення й розрідження я майже відчував. І від найнижчих тонів здригався ель, шибки, метал, пластик. Гострий біль пронизав вуха. Коли перші розкоти втихомирилися, нечутна сила все ще стрясала мною. Гравітація і швидкість уже не мали наді мною та машиною влади: весь простір заповнив інфразвук.

І знову: «Руудр! Рудр, рудр!..» Гуркіт, який важко уявити. Я увібрав голову в плечі, потім підняв коліна і вткнувся в них; заплющив очі й чекав нових ударів. І слідом за ними прийшли інфразвукова хвиля, нечутне, грізне відлуння. І біль у вухах, і сині плями в заплющених очах, і тремтіння поваленого тіла. Я кинувся на пластикову підлогу, інфразвук заколисував мене і стискав у клубок. Ель пожбурило вгору, далі вниз, видно, щось скоїлося з автопілотом… Хотів звестися, проте не міг.

Знову удари. Пронизливий стоголосий грім: «Руудр!» Машиною затрясло. Ми доторкнулися до води. За склом – білопінний фонтан! Поштовх. На язиці, на губах я відчував холодний тремтливий пластик (кілька секунд я ще сподівався протриматися). Хвилі вдарили нас знизу і з боків. Вибили пломбу. В пробоїну увірвалося море.

Сіро-зелена каламутна вода підібралася до моїх ніг, рук, плюскотілася, від неї віяло свіжістю; обдаючи мене колючими бризками, лопалися білі пухирі. Я підклав руки під голову і лежав так, зіщулюючись від кожного удару. Потім спробував підвестися.

Звук повалив мене. Неймовірно сильний удар… Він прийшов звідкись згори. Вода захльостувала мене. Ще одна спроба підвестися… Гоготіння почало даленіти. Небо замовкало. Щось сталося. Машина нахилилася вперед… Назад. Я зрозумів: автопілот почав працювати знову. Він піднімав ель.

Вище. Ще вище. Ми випірнули, підскочили над водою, і тільки зараз я зрозумів, у якій скруті перебував мій помічник – електрична машина… Вгору, вгору. Море відступило, відпустило нас. Вода знехотя залишила кабіну, дзюркотіла буркотливо, відрізана від моря; спадала вниз.

Я підвівся. Моя рука рвонула за комір сорочки, ніби тільки й очікувала, щоб визволитися з-під моєї влади хоча б на мить. Я відкинувся в крісло. З волосся на обличчя збігали струмені води.

Розплющив очі. На мокрій підлозі, просто переді мною пломеніла намистина. Погляд шукав мертву птицю. Я повернув голову. Птиці не було. «Її змило водою у море», – подумав я і заспокоївся. Думки були повільними, лінькуватими, та й тіло не корилося зовсім. Мабуть, щось сталося з очима: контури приладів переді мною розпливалися.

Погляд знову повернувся до намистини. Вона теж розпливалася райдужною плямою. Мені здалося, що така ж пляма раптом і хтозна-звідки з’явиться на склі… За склом. Очі знову стали зіркими.

І тоді на хисткій межі двох світів – підводного й надводного, – там, де сірі пасма піни перемішалися з низькими язиками туману, я побачив раптом перлинну кулю. Була вона як величезний ель, що летить над водою, ніби побільшена копія мого еля. Легко, стрімко мчала вона над хвилями. Піднялася і йшла попереду мене. Я пробував догнати її – вона віддалялась. Я трохи звернув убік-вона теж збочила й повторила мій маневр. Наче моя тінь.

Наче тінь… Я свічкою здійнявся вгору і побачив, що куля трохи відстала. Я зрадів. «Подивимося ще, хто з нас краще літає», – подумав я. Переді мною виникли темні круті боки хмарної стіни – край ока бурі. Куля то зникала у хмарах, то з’являлася в їх розривах, іноді поряд зі мною.

Мій спогад про коралову намистину, і поява цього світляка-велетня – був між ними якийсь зв’язок. Пам’ять висвітив спалах: давній сон про незнайомку з дитинства, тепер він знову видавався мені сущою правдою – жодних сумнівів у вірогідності! (Адже намистинка у мене залишилась.) І мовби знову почув я її голос. Спокійні звуки, як музика, як шелест листя, як весняне жебоніння ручаїв. Не слова. Тільки звуки. Вже знайома мені, близька, до якої я звик, думка висвітлилася чітко і ясно. Лінії подій перетинались, утворюючи майже математичні фігури. І ніби блискавка прокреслювала їх рисунок світла лінія. Так навально втручалася стихія. Яка ж?..

Знову звуки. Ті звуки, що так нагадують музику, струмочки у виярках, вітер, – тихіше, тихіше… Вони ніби вселяли надію на допомогу. Я зрозумів: адже стихія ця – розум! Його прояви найбільше схожі на стихію, якщо тільки думка спостерігача не в спромозі упильнувати за ними.

Проте і мій власний розум подібний до цієї стихії, я сам був її часткою. Я став іншим. Роки зробили свою справу.

Скільки часу збігло! Дорога, багряний ліс… Та чи було це зі мною?

Тиша. Гук вітру раптово замовк. Навіть близькі хмари зупинились у своєму леті. Неначе уві сні.

Та це і був сон.

Поряд зі мною незнайомка, та сама, я одразу впізнав її. Вона була в елі, поряд зі мною. На її шиї – коралове намисто. І однієї намистинки начеб не вистачало. Я тільки дивився на неї і не зронив жодного слова. Поки вона не озвалася сама:

– У вас є бажання? – м’яко запитала вона. – Тепер я могла б його виконати.

Я замислився, потім відповів:

– Ні. Хай усе буде так, як є.

Дивовижна усмішка освітила її обличчя.

– Я не про це, – заперечила вона, і я зрозумів, що вона хотіла сказати.

– Тоді хай хвилини, що минуть за час нашої розмови, до мене повернуться. Не відбирайте їх у мене.

Вона засміялася, і я побачив, який зрадливий у неї сміх. І так само усміхнувся, але зовсім іншою усмішкою, невеселою. Напевне, я мав кепський вигляд: чуприна скуйовджена, плями крові на костюмі, сорочка розірвана.

Обличчя її посерйознішало, ніби вона читала мої думки. Та, мабуть, так воно і було.

– Це само собою зрозуміло, – сказала вона.

– Коли можна, – попросив я, – коли можна, я хотів би бачити Землю. Не землю взагалі… Розумієте?

– Так, – тихо відповіла вона.

– Звичайно, Берег Сонця я можу побачити тільки сам, – випередив я її можливе заперечення. – Адже інакше це буде втручання в експеримент, я буду підготовлений загодя…

Вона кивнула.

…Я побачив напрочуд спокійне море і берег. Під скелею застигли хвилі, над ними зупинилися вітри. Місце було далеке, незнане. Блакитний простір, овіяний серпанком. Я летів над тайгою. Сірі й голубі стрічки річок. Круті береги, брили гір, долини.

Переді мною відкрилися російські космічні простори. Ген попереду, скільки сягало око, сяяло світло, і за плечима моїми сяяло світло, за спиною моєю даленіли й даленіли вигини великих річок та бганки землі.

Поставали світлі ліси. Крізь сум’яття листя я бачив галяви з травою та квітами, і чагарники, і поля, відкриті для вітрів.

Коли я наближався, над моєю головою оживали золотаві хмарки. Внизу міста, мости, пагорби, кручі, зелені балки, озера з перевернутим у них небом. Повітря стало зеленкуватим, чистим, наче на акварелі. Сонце тут було ще низьке, воно не встигало за мною; я побачив, як воно доторкнулося до землі, і як запалав світанковий обрій, і як під сильним і ніжним вогнем повзли довгі тіні. Пташина зграя низько-низько стелилася над землею, ніби теж поспішала разом зі мною.

І тоді я вернувся. Я знову був у своєму елі. І грізна сила, що вмить перенесла мене за тисячі кілометрів, здавалося, відступила. Незнайомки поряд не було. Ще з хвилю я бачив літаючу кулю. Вона пливла ліворуч від мене. Далеко…

«Ми ще поборемося, – думав я. – У цьому весь сенс. І хай буде вічний океан і вічний хай буде вогонь зірок. Хай буде вічна Земля з континентами, що їх породив колись древній материк Гондвана, вічний хай буде вітер над нею. А отже, і вічне, незнищенне життя. І вічна любов. І вічний розум…»

Я підняв ель вище. Куля відстала від мене. Її світло заступили швидкі хмари, що караванами бігли над водою. Вона залишилася за моєю спиною, розтанула.

Я поспішав, дуже поспішав… Ольмін був там. На склі я побачив своє відображення. «Ну що, Глібе! Хутчіше!..»

Тридцятимильна смуга моря відділяла мене від берега. Не потрапив би мій друг ель, у таке скрутне становище, ми здолали б її за лічені хвилини. Тепер же ми рухалися нерівно, якось зношено, що було схоже на вагнерівський політ валькірії.

* * *

Непереривний слід життя, однієї з наймогутніших стихій: в чомусь вона подібна до вогню та води, натискові її не зможуть протистояти ні льодові піки, ні океанські западини, ні віддалені від нас небесні тіле, що купаються в зоряному морі. За нею і поряд з нею ідуть любов і розум, два начала творення, дві інших стихії, схожі на осяйний вогонь та буйні вітри над земними далями. Їх діяння часом непомітне, ніби одвічне старання річок, що вирощують мілини й острови біля свого гирла.

Що залишається від нас у часі? Те, що було передане іншим невимовною силою любові, мистецтва, розуму – так, як це змогла зробити Аїра. І Ольмін. Усе інше щезає геть. Хвилі розмивають наші сліди на піску. Вітер заносить тліном і пилом згаслі вогнища, що колись нас обігрівали. Наші тіні відходять разом з нами. Інакше ще й по смерті видавалося б, ніби ми ще живі.

 
Як те, що омріяв, чого ще нема
(на все б подивиться тверезо),
як проліски білі, неначе зима,
підсвічують ноги березам,
як спалах бузку під вікном у росі,
як повінь ріки у нестримі,
як помах крила в неповторній красі,
що в казку над світом нестиме,
як влада над Словом, де все ожива,
(повік пам’ятаймо про це ми),
такою вона в моїм серці жила
й лягла тягарем свинцевим.
 

КІНЕЦЬ

© ЩЕРБАКОВ В. І. Сім стихій: Науково-фантастичний роман. – К.: Молодь, 1984. – 256 с. – (Компас).

© ТАРАН Анатолій, ТАРАН Марія, авторизований перклад з російської, 1984.