Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Частина третя
НЕБЕСНИЙ ВОГОНЬ

БЕРЕГ СОНЦЯ

Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі.

Біля самого узбіччя простував чоловік. Він не поспішав. Ніс почуття, подібне до того, з яким мандрівник вертається нарешті до рідної домівки. А вдома не квапляться.

Він вирішив дійти шляхом до повороту на перевал і піднятися на мис – звідти видно всю затоку. Хотілося втоми. Тільки вже не від роботи, не від суперечок і всіляких з’ясовувань, просто від ходьби.

За його спиною, у бухті, стояли морські транспорт, у їх трюмах – вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін.

Цілий рік він провів на заводах, де складали блоки реакторів, лічив дні, коли повернеться сюди.

– Я не полечу, – категорично заявив він дівчині, яка зустріла його біля еля. – Дякую, але я піду пішки.

– Цей ель – справжній ліфт, – умовляла його дівчина. – Дві хвилини, і ми вдома, – при цих словах дівчина чомусь зніяковіла, проте Ольмін цього чи не помітив, чи вдав, що не помітив.

Дівчина була настирливою. Він таки сів у крісло. Але тієї миті, коли дівчина натиснула кнопку автопуску І машина повинна була здійнятися вгору, щоб перемахнути через сопку, Ольмін несподівано легко, спритно зіскочив на майданчик. А ель тим часом швидко набирав висоту.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпотітись у потічку. Видершись на сопку, надивитися звідти, як виглядає нині Берег Сонця. Збігти вниз. От і все. Поки ель, ніби розмірковуючи, кружляв над долиною, а потім кудись щез, він дістався до потічка. Потічок бурмотів про засушливе літо, його обмілілі струмені були неживі. Лише раз, на перекаті, висвітлилася срібляста нитка, ніби хтось під водою натягнув і відпустив струну, – риба. Біля сірого теплого каміння цвіли іриси.

Зі схилу сопки помалу відкривався простір над морем, і все там видавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну кортіло поквапити її, побачити, як опуститься на причал її, мабуть, нелегка ноша. Проте бабка байдуже зблискувала крильми. А рухатись її примушувала, здавалося, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, захований у пластмасовому тілі.

Бабка наблизилась до причалу і перетворилася на звичайний літаючий кран. На колишньому її місці висіла вже інша бабка, їх було багато, і кожна по-своєму поспішала – перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі мали можливість підійти до порівняно мілководного причалу, де на них чекали великорукі велети – портальні крани.

…На. крутосхилі пласкі камінці висковзували з-під ніг, стрибали коричневими жабами, розбігаючись навсібіч і вниз. Ольмін зупинився – звук не пропав. За сотню метрів від нього камінці вистрибували так само. Він уповільнив ходу, потім повернув, заховався за кущ кедрового стелюха. Трохи постояв. Ну, звичайно! Та сама дівчина, Іра.

– Іро! – Ольмін вийшов їй назустріч.

Йому раптом стало незручно, що через нього вона, піднявшись сюди, розшукує його. Можливо, навіть хвилюється.

– Олександре Валентиновичу! Я ж відповідаю… Адже сюди із заповідника тигри приходять.

Її обличчя було розгублене; в руках чи то хустка, чи косинка, волосся перехоплене широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні тапочки. Одне слово, з нею можна було перевалити через сопку коли не за годину, то за півтори-дві.

– Гаразд, – сказав Ольмін. – Я не серджусь. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. – Він простягнув їй букет ірисів. На згадку про тигрів він мало не засміявся, проте стримався, залишаючись серйозним, бо вже таку мав вдачу.

…Берег Сонця. На воді, наче пізні метелики, витанцьовували яхти, – вітрила їх були розкриті. Заграва перших вогнів… Берег широкої мілководної затоки світився, ніби виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогників. Сюди сходилися шляхи узбережжя.

– У нас навіть у шкільних творах слово «Сонце» пишуть з великої літери. Бачите, скільки вже зробили?..

Вона розповідала про те, що відбулося тут за його відсутності, вона просто квапилася повідомити йому про все сама. До берега пролягли стрічки морських поглиначів, проте половину з них ще не завершено. Рефлектор готовий. Вона показала рукою: там червоніла пляма – відблиск заграви в округлому дзеркалі. І знову на її обличчі промайнула ніяковість, як дві години тому, коли зустрічала його біля еля: адже хто-хто, а він знав про це й так, без її пояснень. Він був одним з тих, хто довів, що сонячне світло можна зібрати й послати до Землі. Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах. Отже, хай промені зчепляться у світловий джгут; так зчіплюються промені лазерів. Для цього Сонце повинно освітити пучком елементарних часток, який правитиме за космічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватись. Усе, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку – до Землі. Джгут сонячних променів – найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні.

Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і дощ, що потрапив у неї, відвели по трубі на висохлі поля, в обмілілі річки та озера, туди, де вологи зовсім мало.

Як просто, розмірковувала вона, проте лише на перший погляд… Фотони відштовхують частки, розсипають конус, хвилевід руйнується.

Світло знову ніби розсіюється у просторі.

Ольмін довів: ні, не розсіюється. Тяжіння Сонця управляє частками, притягає їх. Треба тільки розігнати їх ще на Землі та своєчасно змінювати напрямок бомбардування. Правда, світловід лише віддалено скидатиметься на конус, однак фотони опиняться у пастці. Енергії буде навіть забагато, адже десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати більше тепла, ніж одержує Земля зараз. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, що управляє енергією, а надлишок променів вловити дзеркалом і відправити в атмосферу, в космос чи розсіяти в морському просторі. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Г ранта. Нині був Берег Сонця.

«Навдивовижу пощастило, – думала Ірина Стеклова, – познайомилася сьогодні з Ольміним, якого знала лише з фотокарток; хотіла у нього про щось запитати, ага… ось…»

– У нас уже є дейтерієве сонце. В океанах ще багато важкої води, її вистачить надовго. Значить, проект «Берег Сонця» на майбутнє?

– Не можна збіднювати океан, – відповів Ольмін.

– Збіднювати?

– Дейтерій потрібний всьому живому. Так само, як і мікроелементи.

– Я цього не знала, – збентежилася Стеклова.

– Про це своєчасно попередили біологи. Є такий корабель «Гондвана», ось уже кілька років він вивчає всі моря планети… Його кожен дельфін знає.

– «Гондвана»… – спробувала пригадати Стеклова, – «Гондвана»… Ні. Дослідницьких кораблів так багато, що всіх не запам’ятаєш.

– У «Гондвани» свій почерк: загальні проблеми, прогнозування майбутнього. Ми з нею ще зустрінемось. У нас, на Березі Сонця.

…Десь поряд шуміла вода. Стеклова раптом зрозуміла, що заблукала й не зможе знайти ель. Він лишився тут, на схилі, але вона так поспішала, що не запримітила жодного орієнтира. І цього джерела не було. Вони підійшли до нього: у воронці витанцьовували піщинки, струмінь витікав з неї і спадав на плоский камінь. На цьому місці утворилося заглиблення.

– Ну от, забула, де ель, – сказала вона, – а він же тут… недалеко.

Ольмін нахилився над джерелом. Його каштанова чуприна впала на лоба, одне пасемко попало у воду, він пив і ніби милувався водою. Його очі здавалися втомленими, він був простий і зрозумілий. Зовсім не такий, як на фото.

Він відірвався від води, сказав:

– Без еля краще. Дійдемо. Три кілометри – пусте. Знову нахилився над струмком, розстебнув комір,

умився. Вона помітила, які точні, ощадливі його рухи, жодної краплі води не попало на сорочку. І було приємно дивитися, як цей зморений чоловік умивався.

Він підвівся. Вона присіла над заглибленням і доторкнулася до води кінчиками пальців.

– Холоднюща! – сказав Ольмін весело.

– Так люблю воду!.. – поволі мовила Стеклова.

– Давно тут?

– Недавно. Року немає.

– Ви що ж, думали, що я заблуджуся?

– Ні, – спокійно сказала Стеклова. – Просто захотіла вас зустріти.

їй здалося, що він зніяковів. Це не пов’язувалося з його виглядом, з тим, що вона знала про нього з розповідей.

…Падина зустріла їх колючими заростями аралії. Ірина пошкодувала, що вони пішли навпростець: ліворуч пролягала дорога, і по ній можна було дійти до місця, здолавши якихось два зайвих кілометри. Її налякали птахи, що випурхнули з-під ніг. У них було темно-червоне пір’я на крилах, і злетіли вони так шумно, що вона не розчула Ольміна.

– Фазани! – сказав він. – Злякалися? Вона кивнула.

Зарості несподівано скінчилися. Попереду була стежка, далі виднілася широка дорога для туристів. Ольмін зупинився. Прозора вечірня блакить викликала настрій, збагнути якого ще й сам не міг. Подумав: таку ж мить, таке ж прояснення в душі вже мав. І дуже близьким стало раптом небо і вогні в долині. А як дихалося! Вбирав у груди повітря – і його «я» ніби розчинилось у цьому просторі, що нараз втратив свою відмежованість.

І хоча за хвилю піднесення минулося, проте в пам’яті лишилося назавжди. «Неймовірно все це», – подумав він.

Схоже, що супутниця його нічого не помітила. «Що ж це таке? – подумав Ольмін. – В чому тут секрет?.. Може, в мені самому? Навіщо все-таки вона мене зустрічала?..» Він був певен, що добереться до Сонцеграда сам. Обов’язково пішки. Йому подобалося бродити по сопках, по лісах, по тайзі, і не тому, що звик. Тільки так ось приходили дуже рідкісні хвилини прозорості, незвичайної ясності.

Коли було минулого разу? – пригадував він. – Ага, ось коли – років три тому, коли він тиждень жив у товариша, за містом… Далеко звідси. Там були пагорби, і духмяне сіно, і темне небо. Спалахи блискавиць у кінці липня… Вперше в своєму житті бачив ці спалахи. А вночі, пізно, коли спати не хотілося, він вийшов на ґанок, побачив високе, якось особливо розпросторене небо, вловив невимовно п’янкі пахощі трав і свіжого сіна – і хвилина настала.

* * *

У Сонцеграді було видно, наче вдень. Центральний тротуар збігав по головній вулиці до моря. А пляж освітлений червонуватим промінням штучного сонця: там ще засмагали, сміялися, біля скель палахкотіли багаття, вдалині бовваніли яхти, серфери, човни. Катери й морські елі перетинали місячну доріжку, яка ніби продовжувала головну вулицю. Ольмін і Стеклова стали на тротуар і незчулись, як потрапили на пляж – стрічка винесла їх просто на берег. Тут Ольміна хтось упізнав. Потім до них підійшли ще п’ятеро. Ольмін побачив знайомі обличчя. Його посадили біля багаття, а Ірина, яку ніхто не помітив, стала за його спиною. Минуло хвилин з п’ять, і він схаменувся, згадав про неї. Вона вже прямувала до рухомого тротуару. Ольмін перепинив її, повернув, сказав:

– Давайте знайомитися по-справжньому!

Вона засміялася. Пішли купатися, одразу чоловік двадцять. Вода була прохолодна, чиста, м’яка. Розпливлися по бухті, пірнали; потім довго грілися біля багаття. Додому не хотілося. Там було нудно, незатишно.

В Ірини виявився при собі тороїн – річ рідкісна, дивовижна. Ольмін ковтнув тридцять крапель оліїстої рідини, розведеної в підігрітій морській воді, і ліг на спину. За десять хвилин його легені могли вдихати замість повітря морську воду й добувати з неї кисень. Він завважив: у свідомості сталося мовби розмежування, він бачив тепер не весь пляж, а тільки те, що хотів бачити. Навіть голоси звучали вибірково – як і до кого прислухаєшся – перетворення відбулося. Він побіг до скель, пірнув і довго залишався під водою.

На п’ятнадцятиметровій глибині панували сутінки, ні риб, ні морських зірок, і тільки довгі стрічки водоростей, схожі на ліани, перетинали напівтемряву. З ним помандрували під воду ще троє чи четверо; згори, зі скелі, їм кинули люмінісцентну кулю. Вона лягла на грунт і освітила пісок, камені, з’явився навіть підводний обрій. Від холодних яскравих променів рибини сахнулись, але невдовзі почали повертатися – сторожко, боком. На очі потрапляли мідії, устриці, гребінці, катирії, рубінові афаластеріаси, пурпурові асцидії, зеленаво-руді морські їжаки.

За чверть години Ольмін випірнув, розпростерся біля урізу води долілиць і обережно, ніби пробуючи на смак, вдихав повітря. Легені звільнялися від води. Кілька різких рухів, глибокий вдих – і він остаточно перейшов у світ надводний, з його розрідженістю, пахучими вітрами, небесною порожнявою. Підводна прогулянка зняла втому: очі позіркішали, стали меткими, все довкола забарвилось у чисті глибокі тони. Він із задоволенням пішов до багаття, до людей і почав свою розповідь. Небо над берегом дедалі вищало… Голоси звучали глухіше, тихше… Самотня хвиля накотилася на берег.

ЕЛЬ НАД РІЧКОЮ

Астрофізична лабораторія Сонцеграда. Малий зал. Півсутінь. Тиша.

…Пильно вдивлялась Ірина в узори сузір’їв. Ми стояли під синім куполом з напівпрозорого скла. По ньому повзли іскри різного розжарювання та яскравості. Непомітно для ока, так, як рухаються світила на вільному небі. В ясну годину положення їх збігалося з рухом справжніх зірок, і тоді об’єкти та їх копії на склі не можна було розділити.

– Велика Ведмедиця, Волосся Вероніки, поряд Малий Лев, – називав Ольмін сузір’я, – Рись, Гончі Пси… А ось цікава туманність, але видно її лише в оптичний підсилювач. Тут же, неподалік, два радіопульсари. Купол обертається за командою, і зірки обох півкуль можна спостерігати будь-якої пори року. А ось телескоп та автоматична камера для фотографування ділянок небесної сфери.

– Значить, це просто дуже добрий фотознімок – всі ці сузір’я й туманності? – запитала Ірина.

– Так. Точна копія неба. Але зорієнтуватися в ній непросто. Її треба вивчати так само старанно, як і саме небо.

– А де Близнята? – запитав я.

Світна стрілка вказала на сузір’я, Я пригадав п’ять яскравих плямок в атласі… на «Гондвані».

– Ось вони…

Ірина потерла долонею щоку, прикрила очі й опустила голову, мовби небесні вогні, якими так жваво цікавилася ще хвилину тому, нараз поблякли для неї. Я обійшов навколо телескопа й опинився ліворуч від неї. Мені здалося: вона вмить відвела свій погляд від купола. Так, я ладен був заприсягнутися, що, поки стояв за її спиною, вона вивчала, який вигляд мають Близнята ясної ночі.

Я крадькома спостерігав за нею. У півтемряві важко було роздивитися вираз її обличчя.

– Тут жарко, – раптом сказала вона й швидко рушила до виходу.

«Що це зі мною? – подумав я. – Тут справді мало повітря, паморочиться в голові». І пішов слідом. Ольмін за нами. Ми опинилися в іншій залі. Тут усе стало на свої місця, і невиразний здогад полишив мене. А розповідь про Близнят перервалася.

Ольмін покликав робота:

– Наведи лад, перевір кондиціонер. Доповіси.

– Готово, – вкотився кібер за хвилину. – Відхилення незначне. Полагоджено.

– Я покажу корабель, – сказав Ольмін. – Точніше, його траєкторію.

Ми повернулися під купол. Задля жарту Ольмін поміняв місцями сузір’я, примусив Ведмедицю блукати вподовж небесного екватора, а Малого Пса – ганятися за Китом, Дельфіном і Журавлем. Ірина усміхнулася, коли порівняла назви сузір’їв, що взяли участь у цьому експромті.

Невидимий помічник відновив розташування зірок, повернув увесь небесний звіринець на своє місце і повідомив координати корабля.

– Корабель… он та жовта рисочка. Зображення умовне, звичайно.

…Задовго до старту із Землі послали промінь. За дзеркало правило озеро, його поверхня на мить набрала форми параболоїда. Скута стихія електромагнітного урагану вирвалася на простір. Промінь пробив тунель, по ньому, мов човник, біг, ковзав космічний снаряд.

Минуло кілька місяців – і він досягнув таких меж, де від випромінювання, надісланого колись із Землі, залишилися тільки сліди. Промінь розсипався, розпався, втомившись від відстані, яку здолав, кванти розсіялись, і корабель почав гальмувати. Попереду на нього чекали планети.

Навряд чи хтось зміг би точніше виконати маневр, аніж звичайний робот, не схожий, до речі, ні на машину, ні на людину: його щупальці обплутували корабель, але були невидимі, його електричне серце й мозок віщували майбутнє.

З борту передано об’ємні фото, спектрограми. Перші планети на його шляху… Брили сліпучого льоду. Чорні скелі. Бездонні провалля.

– Шкода, – сказав я, коли купол згас, – схоже, що умови для життя там не дуже сприятливі.

– Найближча планета мертва, – кивнув Ольмін, – ми знали про це й раніше. Прикро, що досі не можна шукати супутники зірок із Землі! Якби у нас був атлас найближчих планет, ми могли б діяти майже напевне. Що не кажіть, а життя в цілому схоже на плісняву: і тепла й вологи потрібно в міру, та й сонечко щоб не світило надто яскраво, інакше всілякі неприємності з корпускулами… І пліснявою цією обростають крихітні кульки – просто порошинки порівняно із світилами. Їх не знайде жоден земний радіоприлад – хіба що наштовхнеться корабель. Ось чому ми боремося за швидкість. Швидшу за світло. Ще, ще швидшу…

– І це тільки один із близьких світів: п’ятнадцять планет і дев’ятнадцять супутників. Але дайте час – корабель відлетить ще далі, до нових незнаних світів! – додав я.

Неважко було простежити шлях земного посланця подумки. П’ятнадцять планет – п’ятнадцять станцій.

На другому витку спіралі корабель виконає ледь помітний маневр – від нього відділиться радіозонд. Перлинне тіло зонда пірне вниз, у сутінки планети. Корабель підніметься на двох променях, ніби на ходулях, і, здійнявшись, помчить до наступної планети.

Це був короткий і тому зручний маршрут. Тут легко відпрацювати всі системи нового корабля. Щоб невдовзі послати небачений екіпаж у справжній пошук – до планет Близнят, до подвійних зірок. Швидкість важить більше, ніж час.

* * *

Одного разу після того, як зайшло сонце, я помітив на обрії чорну цятку, що рухалась. Ель ішов з граничною швидкістю. Знизився він на околиці Сонцеграда, виріс просто на очах і пірнув майже вертикально вниз. «Хвацько, – подумав я, – хто ж це так веде машину?..» Просто збіглося: рано-вранці я бачив зліт. Той самий ель. Темно-вишневий. Піднявся свічкою, постояв і рвонув уздовж берега. Невдовзі повернув, знизився, щез.

Пригадавши цей епізод наступного дня, я чомусь замислився: кого можна уявити в цій машині? Ну, припустимо, такий чоловік як Енно, він міг би опинитися там? Навряд. Гасати манівцями лише задля прогулянки? Ніколи. Його можна відшукати з дельтапланом на Гімалаях, на шлюпці біля льодового арктичного бар’єра, на айсберзі, проте машину він водить по прямій. А що як Ольмін?.. Ні. Його взагалі важко застати зараз у повітрі: робота, кажуть, навіть по ночах сидить, треба б перевірити, обережно урезонити. Андрій Нікітін, мій двійник, ось хто такий недбалий з елем! Проте він зараз далеко: не пощастило, скніє в редакції, сердега. Значить, я. Ось кого можна було б застати в кабіні. Мене. Але це не я. Отже…

Ще разів зо три на світанку я бачив вишневий ель. І ось якось увечері вже спантеличений спостерігав я його карколомні стрибки. Згодом збагнув, що власник його вилітав, по-суті, двічі. Вранці, повертаючись за годину-дві. І ввечері. Дві прогулянки на день.

Я підстеріг його. На малій висоті полетів слідом. Усміхнувся, нічого собі: слідом! Адже в повітрі лижні не залишається. Йшов у межах видимості. Він перевалив сопку, заклав віраж, упав. Тільки його й бачили. Я теж вийшов на перевал. Лівобіч, поавобіч… Немає еля.

Повернувся в низину і став чекати. За півтори години він повернувся, промчав над головою. І знову я за ним. Підлетіли до Сонцеграда. Він круто пішов на посадку. Я встиг помітити його сховище.

Ірина Стеклова. Це була вона, я недопитливий, проте факт зацікавив мене. Мені лишалося пробути в Сонцеграді не так уже й довго, я мушу повернутись у своє місто. Хоча б на деякий час. Робота була майже завершена, і я міг знайти заняття для душі.

Як і більшість тих, хто приїхав сюди, в Сонцеград, Ірина швидко призвичаїлася. За один рік вони встигли багато чого. Я заздрив їм…

Іноді я запитував себе: чи, бува, не з того вона перелітного племені, що не засиджується на одному місці, і чи не зустрічав я її раніше, десь на Півночі, наприклад, або в Середній Азії? Риси обличчя нібито знайомі, але розпитати її я чомусь не наважувався. Навдивовижу мінливе в неї обличчя, його вираз не так просто розгадати. Тільки Ольміну вона виказувала свою увагу, і тому я поважав її ще більше; вона, як це невдовзі мені стало ясно, цікавилася тільки ділом. Пригадую неоковирне, наївне порівняння з раннього репортажу одного мого колеги: «її серце билося в унісон з ритмом небаченої будови…» Так ось, її серце справді «билося в унісон», тут уже нічого не вдієш.

До кого ж це Ірина навідувалася, куди, навіщо? Ні ж бо, це не звичайні прогулянки, мене круг пальця не обведеш. Якби у мене виникла хоча б найменша підозра, що це стосувалося її особисто і ще когось, так само особисто, я б не марнував часу на здогади. Мені з самого початку вся ця історія не сподобалася. Я навіть відчував… ні, не буду перебільшувати роль інтуїції: це згодом, уже значно згодом я втішав себе надією, що зможу їй допомогти.

І ось найперша пригода… За спиною мій ель, попереду, за двісті кроків – її вишнева машина. Помітила вона мене чи ні? Навряд. Я ведуся обачно. Праворуч річка, я йду не самим берегом, а там, де камінний розсип поступається місцем вільшанику. Пірнув у кущі – і немає тебе. Про всяк випадок. А вона попереду. Іноді я чую, як порипують камінці під її ногами.

Вона зупинилася, зняла туфлі й зайшла у воду. І бреде по коліна у воді, течія тут досить спокійна, не така, як вище, біля порога, де перекинуто міст. Тут є риба: харіус, рідше – форель. Я сам разів два закидав вудочку. Місця ходжені. Не раз бував на цій річці й чудово знаю повадки форелі. Вона тримається біля великих каменів, туди й треба закидати гачок з черв’яком, мухою чи ікринкою. Але місця для лову відведені не тут. Значно вище. Ірину цікавить не форель, і я ніяк не можу взяти до тями, що саме. Місце пустельне, дике. Ось вона повернула назад, я ховаюся. Далі все ясно: повертається до Сонцеграда.

Вона проходить від мене за тридцять кроків. Обличчя серйозне, зосереджене. Робити мені більше нічого, я бреду до свого еля. Я проґавив момент і порадів би навіть з випадкового здогаду… Її зникнення занепокоїло мене. Навіть налякало.

Ніхто, виявляється, не знає про її поїздки до річки. Проте навіть я не знав, що вона там робила. І чим це могло скінчитися. Зайве говорити, що я обнишпорив усе довкола. Я був стривожений.

Її шукали… Хвилювались. Я раптом зрозумів, що пошуки ці безглузді. Нарешті здогадався. Мені почало розвиднюватися.

І лише задля того, аби пересвідчитися в цьому, заспокоїти і самого себе й інших, я знайшов її щоденник. Останні рядки щоденника підтвердили мій здогад…