Текст книги "Сім стихій"

Автор книги: Володимир Щербаков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

МІСЬКА ІНТЕРМЕДІЯ

Увечері того ж дня ми були вдома. Темні очниці вікон – світло горить тільки на горішньому поверсі… Може, там хтось готується до екзаменів, або пише повість, або читає книжку. Шелестить листя. Я люблю ледь чутну перемову тополь. І зараз із цим шелестом я повертаюся у свій світ, узвичаєний, буденний, облаштований. З хвилину ми стоїмо біля мого будинку, на камінному ґанку, де у великих глиняних вазах світяться нічні фіалки, а крізь камінну в’язь над перилами видніється зоряний пил.

– Кажуть, зорі мерехтять на сполох, – пригадую я північну прикмету.

Але що це? Я бачу свої вікна на другому поверсі. Одне з них розчинене навстіж. Ясна річ, я закривав їх.

Піднімаємося по сходах, відчиняємо двері. Темно. Я запалюю світло. В одній з кімнат хтось є. Обережно заглядаю туди, аби ненароком не злякати гостя.

Що це у мене коїться сьогодні вдома?.. Біля дзеркала, на журнальному столику, акуратно складене жіноче вбрання, а поряд на підлозі світлі туфлі. І чиїсь засмаглі руки розметалися у сні на постелі. Я тихо підходжу: Валентина. Її волосся застелило всю подушку. Я вперше побачив, як вона спить. Янков стояв біля дверей. Я відчував його погляд. Ми пішли з ним до іншої кімнати. Довго сиділи за чаєм. Я розповідав йому про «Гондвану», про океан, про Полінезію. Виявляється, він не бачив і не уявляв її собі, цю заповідну землю, ідо загубилась у блакитному безмежжі на втіху мандрівникам та морським блукальцям. Він був просто-таки сиднем, майже кабінетним ученим, мало не відлюдьком. Правда, це можна зрозуміти й інакше: на першу половину життя йому сповна вистачало неймовірного заряду тієї енергії, якою живили його колишні дні. Він навіть запевняв мене, що іноді весь новий день треба прожити давніми спогадами: це, мовляв, зберігає молодість. Та ось нарешті головне: як бути з усією цією космічною проблемою? Коли всього цього не обмізкуємо ми, то хто ж? Я дістаю листа, цю дивну реліквію, очевидне свідчення контакту з іншою цивілізацією. Цікаво, чи повірить хто-небудь у те, що рядки ці написані іноплапетянкою, яка до того ж потрапила на Землю у такий звичайний спосіб?

– Звичайно ж ні! – вигукує Янков. – Навіть я часом думаю, що хтось нас хоче пошити в дурні. Бути цього не може, кажу я собі. І нічого голову сушити. Та й що ми з тобою могли придумати у цій ситуації? Я мав підозру, що вона… вони здатні управляти собою. Бачиш, дивовижні створіння, яким нічого не варто прибрати будь-якої подоби, досі були відомі нам лише з казок предків. Як мовиться, надто мало точок стикання.

– А тим часом він відбувся… контакт. Одначе з тобою згоден: про щось нове ми навряд чи дізналися б. Хіба що про деякі деталі. Завжди знайдуться ті, кого зацікавлять такі крихти. А їй це навіщо?

– Справді. З неї не вийде делегата конференції з контактів. Так, здається, це називають. Величезний зал… Об’ємні екрани, зв’язок з усіма континентами, з марсіанськими і місячними станціями та філіалами. Тисячі фахівців, сотні томів звітів. Розрахунки і прогнози – наука! І раптом – контакт. Випадковий. Короткочасний, наче мить. Наука? Проте наука найчастіше має справу з явищами, які повторюються.

…Мене розбудило не по-осінньому гаряче сонце. Всю віконну пройму затопила злива рудого проміння. Там, за шибками, воно перебирало, мов мідяки, жовтіюче листя алей. Його колючі зіниці то ховалися в кронах дерев, то сліпуче виблискували. На сосновій підлозі, мов жива, тріпотіла тінь від тополиної гілки біля самого вікна. Я підвівся, умившись, довго дивився, як плинули в небі біляві хмарини. Десь рипнула мостина. Прохолодні долоні лягли мені на очі. Вона стояла за спиною і тримала мою голову так, що я не одразу міг повернутися до неї.

– Не відпускай мене! – сказав я. – Я повинен звільнитися сам.

Вона слухняно затуляла мої очі долонями і притискала мою шию до себе.

– А тепер пусти, – сказав я, – надто стало тепло!

І так само слухняно вона випустила мене. Я повернувся і побачив її сірі очі й біляве, трохи розкуйовджене волосся. І її обличчя. Щось на ньому було для мене незбагненне. Я дивився і дивився на неї. Мої плечі гріло сонце. І мені хотілося, щоб так тривало якнайдовше. «Добре б зупинити час, – подумав я, – хоча б години на дві». Та ось я помітив: зіниці у Валенити звузилися. Мабуть, від світла. А замість очей – дві дивовижні сірі квітки.

Вираз її обличчя змінився. Проте поки що я не знаходив слів, аби сказати їй про це. Потім, колись, вирішив я. А зараз знову минуле й нинішнє поєдналося. І я намагався не думати про те, що розділяло нас. І може, ще розділятиме.

– У мене очі стомилися, – сказала Валентина, – сонце як у липні.

Я згадав про Янкова. Де він?

– Він поїхав, – спокійно повідомила вона, – зібрався і поїхав. Рано-вранці. Я вже не спала.

– Як? – здивувався я. – Невже?

– Що ж у цьому дивного? Йому час. Він тобі, здається, лишив записку. А я в тебе можу трохи затриматися. До завтра.

– До завтра? – машинально перепитав я. – Хіба ти теж від’їздиш?

– Завтра «Гондвана» вирушає. Я жила у тебе три дні, а ти все не приходив і не приходив. Де ви блукали?

– Та вже поблукали… всю тайгу обнишпорили. Потім розповім.

– Коли це потім? Розповідай уже, будь ласка. Бо мені в редакції відповіли коротко: в експедиції.

– Сказали, коли я буду?

– Сказали. Тільки трохи помилилися. І я тебе все чекала…

– Так, я кілька днів відпустки прихопив… Слухай, саме час снідати. З твого боку нечемно не нагадати мені про це.

– Прошу тебе, сядь. І розповідай. Можеш увімкнути транслятор. Отак. Я піду на кухню.

За хвилину вона повернулася з тацею. Поки мене не було, вона, певне, призвичаїлася до кухонного автомата. У мене, сказати щиро, це нехитре діло найчастіше не виходило, хоча станція й запевняла, що автомат справний. На таці стояли два блюдця з тістечками і дві чашечки кави. Я попросив собі подвійну порцію, і вона знову вийшла. Потім повернулася і сказала, що автомат зіпсувався і тістечка не дає.

– Пусте, – сказав я, – їх легко спекти у звичайний спосіб.

Вона знітилася.

– Невже Енно досі не навчив тебе? – запитав я.

Вона почервоніла. Я відчув себе незручно: мабуть, я повівся нетактовно.

І зненацька пригадав: боже мій, їй же тільки двадцять два!

– А мені сорок три, – сказав я вголос. – Виповнилося.

– Я знаю, – сказала вона, – гарний вік. Для чоловіка.

– Років сто тому виховані чоловіки дякували жінкам за компліменти. Проте звичай цей давно відійшов. Тепер наш брат уже не такий чулий.

– Я піду.

– Куди?

– Дістану ще кави.

– Я сам це зроблю, коли буде потрібно. Послухай краще, що робиться в тайзі…

Чомусь найбільше мені запам’ятався цей сонячний ранок. А день промайнув так швидко, що з сутінками у мене виникло справжнісіньке відчуття страху: де там руде сонце за вікном? Чому Валентині час іти? Що за безглуздя? Хіба не можна перенести на завтра? Я обіцяв наздогнати «Гондвану» на елі, проте вона тільки вперто хитала головою:

– Сьогодні. Сьогодні ввечері!

– Ні. Я Ольховоького умовлю.

– Не треба. Ти зовсім здичавів у тайзі. Сьогодні.

Мені було так, наче я повівся як хлопчисько. Я помовчав, збираючись на думці. «Боже мій, куди ми поспішаємо? – подумав я. – Просто мчимо, та ще й невдоволені – не встигаємо! А планета, як і раніше, неквапом і розмірено підставляє світилу свої круті боки, і всі годинники на світі неухильно скоряються цьому незмінному плину». Я пробурмотів це вголос. Валентина жваво заперечила.

– У твоїх словах немає логіки.

– Та вже де там, – втомлено озвався я. І цієї миті мені сяйнуло: треба відповісти Аїрі. Через журнал. Такий лист до неї дійде.

Добре пам’ятаю, як зрадів цій своїй надзвичайно простій думці. Звичайно, за формою це буде не відповідь, а стаття; але адреса її – і читачі, й Аїра. Їй усе стане ясно!

Валентина застібала ґудзики на сукні, взувала туфлі.

– Зачекай, я допоможу, – сказав я, підійшов до неї і взяв її на руки.

Вона мовчала, і я помітив у її очах легкий острах. Тінь остраху. У неї були зараз великі сірі і втомлені губи. Як тоді, на острові… Ось зараз, тільки зараз я пізнав її. І не зміг відпустити одразу.

* * *

Ми вийшли на вечірню вулицю. Мене не полишало відчуття новизни, таке природне після місячної відсутності. Кудись мчали незліченні елі; під їх прозорими куполами я бачив і вгадував усмішки, веселощі, осмуту, заклопотаність, тривогу. Багатоликий світ, наповнений сяєвом вогнів, рухом, шумом, електричними шерехами, сріблястими стрічками тротуарів, що рухалися в усі боки, рукотворними гаями, просторими, як річки. Погода була навдивовижу гарна, стояли жаркі сонячні дні – і всі забули про осінь: жінки одягли легенькі сукні, на вулицях багато квітів – далекосхідних і тропічних, на вулицях міста пахло теплим морем, і на мить мені здалося, що я ось побачу в повітрі тих самих морських химерних метеликів, про яких колись писав поет.

– Не пригадую такої теплої осені, – сказав я. – У тайзі набагато прохолодніше. За Амуром скоро випаде сніг, а тут… Свято квітів. Ніби за рішенням Ради зиму скасували!

– Було б шкода. Я люблю сніг і легкий мороз. І лижі. І зимові багаття.

Подумалося раптом: її, мабуть, так захоплює робота, що просто ніколи роззирнутися довкола. А треба, щоб залишалися віхи на шляху… Все-таки ми не на дистанції, яку треба подолати якнайшвидше, щоб рвонути фінішну стрічку.

– Кинь одного разу справи, друже, – сказав я їй, – і давай-но сюди!

Відчуваючи і втому, і бадьорість від теплої повітряної хвилі, що накотилася на місто, море і сопки і принесла запахи солоних бризок, аромати водоростей та прибережних трав, я почав захоплено розмальовувати їй нашу мандрівку в завтра.

Наш ель піднявся. Ми летіли над містом.

– А дельфіни, як і раніше, плавають собі на безмежжі і вухом не ведуть, – раптом сказала вона не без іронії. – А з нами підтримують поверхове знайомство і вдають, що не розуміють людської мови.

– Ну що ж, найнадійніша тактика для того, аби попасти до Червоної книги, – усміхнувся я. – Невідомо, чи вижили б вони взагалі, якби заговорили, скажімо, в сімнадцятому столітті. Або в дев’ятнадцятому.

– Або в двадцятому, – додала вона, поміркувавши. – А все ж чи зрозуміємо ми їх?

– Колись зрозуміємо! Однак проблема тут складніша, ніж можна було уявити. Неначе людина віддаляється від природи все далі – і тим важче підтримувати з нею зв’язок на всіх рівнях її проявів.

– Ну, скажімо… ти сам знаєш, що це не так.

– Мовби й ні. На щастя для нас. Але багато чого вже не повернути… Ось ми вийшли у великий космос. Перші десятиліття… що далі? Як буде там? Що за сяючі кулі вже літають там, над нами?

– Вони теж мовчать.

Я розповів їй про те, як уперше і вдруге зустрівся з жінкою в зеленому пальті. Коли це було?.. Пригадавши, я назвав і рік, і навіть місяць. Вона слухала неуважно.

– Що це було?

– Контакт, – відповів я. – Я часто бачу цей багряний ліс. Ніби там були черемхи і клени з таким червоним листям, що очам боляче. Ми були з товаришем. Відтоді я його не бачив – роз’їхалися. Іноді я питаю себе: чи не сон це, чи не наснився мені ліс на узбіччі? Якби ти бачила, який це дивовижний ліс! Я і зараз можу пригадати кожне дерево…

Я підняв ель ще вгору, і машина опинилась у найвищому ряду, серед террапланів та лайнерів. Їх було не так уже й багато цієї вечірньої пори, і за ними тягнулися світлі шлейфи – заряджені частки рекомбінувалися, даючи це м’яке неяскраве світіння, особливо помітне над сопками, які оточували місто.

Вечірні вулиці внизу нагадували потоки. Вони зливалися зовсім як річки, мчали до озер-майданів з миготливими вогнями, тягнулися до приморського бульвару. Щоб передати естафету синіх, жовтих і червоних вогнів маякам та кораблям.

Я спрямував ель на південь. Внизу вгадувалися головні магістралі. Мені спало на думку, що ще Леонардо да Вінчі запропонував проект багатоярусного міста. В його ескізних зошитах з’являлися начерки незвичайних палаців – плід уяви великого художника і тверезого розрахунку талановитого архітектора. По дахах палаців пролягали широкі шляхи, інші шляхи вели під арочні прольоти (уже на рівні землі). Вони перетиналися і розходились на всі чотири боки, обіцяючи і мандрівникам і екіпажам неабияку вигоду в часі. Адже втомливе вичікування на перехрестях не рідкість і в наш час. Я розповідав:

– І все ж численні проекти містобудівників тих років, та й пізнішого часу на подив пласкі – в буквальному розумінні слова, звичайно. Хтось придумав країну Пласковію – гладенький аркуш без третього виміру, без висоти. Помешкання пласковитів, її жителів, – квадрати із стороною, що відкидається, – дверима. У такий дім можна втрапити, оминувши двері, переступивши їх, коли, звичайно, попередньо оволодіти нехитрим секретом третього виміру. Сучасному інженерові й архітекторові зовсім необтяжливо оперувати трьома вимірами. Уява наших предків, як мовиться, помітно кульгала, досить йому було покинути звичну пласку твердь земну. Безперечно, подорожі навколо світу і точні спостереження безсторонньо свідчили на користь її тримірності та кулеподібності, але міста ще чимало років нагадували помешкання пласковитів (окремі чудеса архітектури та будівництва, звичайно, до уваги не беруться). Помалу становите змінилося. Вслід за ідеєю багатоповерховості виник той напрямок у містобудуванні, який коли й мав якийсь гандж, то це – нестримне прагнення до експлуатації саме третього виміру. І все раптом потягнулося вгору, у височінь – не тільки будинки, а й опори мостів, і радіомаяки, і телевізійні вежі, і навіть транспортні стоянки. Здається, в цьому нестримному прагненні до сонця не відставали і самі мешканці міст, про що свідчать антропометричні виміри та журнали мод тих років. Минув час – люди знову повищали, а міста почали рости повільніше. Адже місто повинно вписуватися в срібну оправу річок та озер, у зелені роздолля, у засніжені ліси. Щоб тим, хто у ньому живе, вітер нагадував про весняні повені, про тайгові заповітні стежки і річкові перекати, про широчінь земну.

– Про широчінь земну… – як відлуння озвалася Валентина.

МІЙ ДВІЙНИК

Іноді складається таке враження, що в редакції керують морським боєм. З’являються бородаті, мов вікінги, хлопці, демонструють морські реліквії на зразок якорів іспанських галеонів, бронзових гармат з човнів Степана Разіна, бортових журналів перших підводних субмарин, заодно з перископами, древніми компасами та гіроскопами, брандспойтами, шматками обшивки та конопляними канатами. Бороданів змінюють франтуваті мореходи у шкірянках та чоботях. Хтось приходить просто потеревенити, а декотрі вимагають організувати експедицію.

За кілька років роботи мені довелося грунтовно вивчати двадцять проектів повного перетворення океану. Серед цих проектів були досить сміливі (пригадую, хтось наполягав на тому, щоб океан повністю осушити і всю вологу сконденсувати на навколоземній орбіті – так її нібито зручніше розподіляти по всіх материках).

Люд у нас бувалий, до всього звичний. Нас не здивуєш морською екзотикою. Навіть листа інопланетянин можна подати як подію цілком буденну, таку, що потребує ділового обговорення. Для початку я обрав Андрія Нікітіна, наймужнішого серед колег, але справжнього непротивленця, який нездатний рішуче наполягати бодай на жодній правці чужої статті (коли його друзі роблять це за нього, він тільки широко розводить руками). Але того дня настрій у нього був, певне, кепський, або ж саме з цього моменту він раптом вирішив змінити характер. У мене майже нічого не вийшло. Він забракував ідею листа-відповіді Аїрі, сказав, що з цього нічого не вийде.

– Що з тобою сьогодні? – спитав я спантеличено.

– Вибачай, у змову з тобою не увійду. Не можу. Вчора…

І він розповів мені сумну історію про свої злощасні редакторські пригоди. Я заспокоїв його як міг і почав обмірковувати становище.

Кого захопити ідеєю листування? Може, одразу до шефа? А коли не пощастить: угадувати настрій я не вмію, а шеф – людина складна, навіть суперечлива. Журналіст легко зрозуміє мене: стаття має пройти такою, якою я її напишу, творчість по черзі все зіпсує. І буде просто стаття, а не відповідь Аїрі.

Я на мить уявив, який вигляд усе це матиме: ось вона бере журнал, ось сідає в крісло, знаходить потрібний мікрофільм…

Мабуть, вона усміхнеться, коли побачить свій портрет, – навряд чи малюнок вийде вдалим. А може, художник вгадає? І схожість її подивує? Тоді вона замислиться, пригадає подробиці першої зустрічі.

Я хвилювався, мене доймали безконечні запитання, здається, я навіть не спав одну ніч, обмірковуючи ситуацію, готуючись до розмови… Потім пішов до шефа і виклав ідею.

– Це буде оповідання, – підсумував я, – оповідання з вигаданими героями. Простіше кажучи, фантастичне оповідання.

Він суворо поглянув на мене, поправив окуляри й одразу ж дав зрозуміти, що не збирається робити винятків. І річ тут зовсім не в самому задумі. Відповісти можна (мене вразила його незворушність). Річ тут у жанрі. Не оповідання потрібне й не нарис, а стаття… про проект «Берег Сонця»! Про Аїру – ні звуку.

– Проект має найбезпосередніше відношення до океану, – мовив він добре поставленим голосом, і я впевнився, що опиратися безглуздо.

– Хай буде стаття, – погодився я, – але…

– Стаття, – раптом лагідно підхопив він, – гарна стаття, а не лист міфічній героїні з оповідання.

Он воно що! Він не повірив у жодне моє слово. Як же інакше – істину знали тільки троє, до того ж один із цих трьох – журналіст… Якась мана: Аїра мовби передбачала такий хід подій і безневинний жарт шефа – теж, вона писала мені про статтю. Шеф тільки повторив те, про що вона повідомила у своєму листі два місяці тому.

Та ж сама думка промайнула у мене, коли я виходив з просторого кабінету шефа з апаратом повного міжконтинентального зв’язку. «Це попередження, – подумав я. – Аїра попереджає мене, нас – попереджає про те, як може скластися доля проекту «Берег Сонця». Вона хоче, щоб ми були обачними, щоб у нас стачило снаги завершити проект! Навіщо це їй? Та дуже просто: коли ми оволодіємо всією енергією Сонця, ми зможемо послати до Близнят скільки завгодно кораблів. І хіба знайдеться інший спосіб вирятувати тих, хто їй дорогий?» Я здогадувався, правда, не зовсім певно, як треба писати статтю, в якому ключі.

Тижнів через два Нікітін несподівано запитав:

– Як справи з листуванням?

Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував – і розповів йому. Розповів багато про що…

Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає.

– Ось за що доведеться взятися, – сказав я, – кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений.

– Що ж було далі?

– Далі… нічого не було. Хоч як прикро, я захопився, кілька днів ходив сам не свій, наче відкрив хтозна-що. Так воно, може, і сталося б, якби я мав більше хисту або працездатності. Я винайшов навдивовижу простий запис відбиття хвиль від рухомих шарів. І пересвідчився, що закон цей правильний і для іоносфери, і для морської поверхні. Кожен електромагнітний імпульс, відбиваючись, інформував про безперервний рух. А раніше картину відбитих хвиль уявляли хаотичною, безладною, на неї, можна сказати, махнули рукою. Вважалося нездійсненним розрахувати відлуння. Я знайшов цю формулу. Кілька імпульсних спалахів могли дати точний портрет зоряного вихору, метеорного рою або зарядів в іоносфері. Минуло півроку, і Лайманіс показав мені статтю Ольміна. Спочатку я не зрозумів її. А коли зрозумів, то побачив, яка прірва між його та моїми результатами. З його дослідження моя закономірність випливала як частковий наслідок, як приклад. Він надрукував його за два роки до того, як я розпочав розробляти тему. Іноді я розмірковую про нього. Про Ольміна. Хто він? Намагаюся навіть уявити, який він на вигляд. Бачиш, його робота не просто талановита, ні. Її ні з чим порівняти. Вона навіть якась неохайна, але це, безперечно, неохайність генія: лишити після себе трохи і для інших – хай потрудять мізки.

– І тільки тому… ти відрікся?

– Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію.

Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини.

– Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, – сказав раптом Нікітін, – можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Цалж неможливо!

– Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло.

* * *

…Отже, про повне освоєння енергії світла. Очевидно, авторів проекту могло б зачепити за живе збентежене зауваження Нікітіна: йшлося-бо про ставлення до експерименту. Я вже побував у Сонцеграді, вже відчув ритм нової будови, вже збагнув людей, причетних до неї. Це не схоже на академічний дослід чи просто на те, коли перевіряють на принцип. Я бачив Ольміна. Чув, як він розмовляв з критиками й опонентами. Побував в інститутах. У щойно створеному Інституті Сонця, наприклад.

Не виключено, що архітектори прагнули втілити трохи абстрактну ідею щедрості світила, невичерпності його енергії: розмах вражав уяву.

Запам’яталися якісь округлі величезні кабінети й лабораторії із склепінчастими стелями, з безконечними панно, на яких ритмічно повторювався один і той же сюжет: сонячні промені – яскраво-жовті, пекучі, зелені (у морській таємничій глибіні), багрець і золото небесного світла, гарячі розлогі обрії. А на горішньому поверсі зала, відкрита, не засклена, з високими колонами під срібними капітелями, з дикими виноградними ліанами, що обвивають мармур і далекосхідний граніт, із захисними полями, що відводять негоду, вітер, дощ, виповнена жовто-зеленим світлом, наче акваріум. Широкі пройми між колонами пропускали так багато світла з вулиці, що здавалося, ось-ось подме вітер, якщо там, надворі, погойдуються дерева. Однак було незатишно, і невідомі мені люди, – чи то прохачі, чи відвідувачі, чи прожектери, що ніби зійшли з давніх полотен, – здавалося, важко призвичаювалися до цієї сучасної, але непідробної розкоші.

ОльмІн виявився шатеном середнього зросту, із симпатичним обличчям – він зовсім не був схожий на того фізика, про якого я згадував і якого, вважав, так яскраво міг би собі уявити. Ні, той був би іншим… І всі суперечки тут точилися про ставлення до експерименту. Чинячи опір чиїйсь волі, Ольмін уже цим прагнув започаткувати саму справу. Він зовсім не скидався на одержимого, і тільки манера говорити іноді виказувала його. Йому не потрібні були ні електронна пам’ять, ні записи, ні особливий настрій. Я чув, як він переконував, не підвищуючи голосу, якось навіть втомлено називаючи цифри, формули, легко беручи гору над суперником, роблячи його своїм спільником. Я не міг збагнути, в чому наснага цієї гіпотетичної сили… Шукав її і не знаходив. Опоненти посилалися на авторитет науки. Чи легко заперечувати, коли цитується один із розділів книжки Костянтина Ціолковського? Або ж відомого у минулому фізика Дайсона?

Підводиться, скажімо, академік Долін і виголошує цілу промову:

– Зростання населення зумовлює космічне розширення суспільства. Причини такого розширення треба шукати також і в об’єктивній логіці боротьби з природними стихіями, в неухильних законах розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» – це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди – все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником – Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 1044 ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів.

Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, – підсумовував Дайсон, – коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового ви. промінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.).

…І ось чути голоси, що підтримують Доліна:

– З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського – Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається.

І незворушна відповідь Ольміна:

– Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років!

Тепер інші голоси:

– Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики?

– Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, – такою була відповідь.