Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"
Автор книги: Володимир Білінський
Жанры:
Публицистика
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
Знаменитий князь Курбський, один із керівників завоювання Казані 1552 року, засвідчив: "У землі Мещерській була мова Мордовська!'".
Самі російські історики переконують нас у тому, що всі давні фінські племена, котрі жили в так званій ростовсько-суздальській землі (і не тільки в ній], мали родинні, тотожні самоназви й говорили однією мовою. Але головне – всі ці фінські племена в IX—XIII століттях поєднували єдині язичницькі вірування. Хоча зрозуміло: у кожній місцевості, у кожного племені згодом з’явилися як свої особливості, так і свої звичаї і обряди. Однак принцип язичницької віри був єдиний. Усі фінські племена поклонялися рікам, озерам, скелям, але особливо – деяким окремим каменям: "...з кожним чим-небудь примітним каменем пов’язана була в них особлива легенда.
Така віра древніх Фінів надовго залишила по собі сліди в землях, населених Мерянами" [4, с. 71].
Ми вже говорили про те, як у великому Московському улусі Золотої Орди, а пізніше – у Московській державі впродовж XIV—XVII століть місцеве населення, – яке, до речі, вже прийняло християнство, – масово поклонялося поодиноким каменям. Не будемо подавати нові приклади подібного поклоніння.
Сподіваюся, кожна розсудлива людина розуміє: сторонні в мерянській землі слов’яни, будь вони язичниками чи християнами, ніколи не стали б молитися язичницьким фінським богам, а тим паче – каменям.
До речі, в історичних джерелах збереглися відомості про язичницькі вірування мерян. У літописі Нестора є повідомлення, як 1071 року в мерянську землю прибув з невеликою дружиною Ян Вишатич збирати данину для Новгородського князя Святослава. Зверніть увагу: ніякого князя у фінському мерянському середовищі в 1071 році не було. У них примусово збирали данину. І як бачите – навіть не в Київ. Ми, виходячи з літописів, повинні пам’ятати: подібну данину у свій час у них збирали готи, хазари і варяги. Приходили та грабували. Ото й уся данина!
"Залешанська земля" не входила до складу Великого Київського князівства, і князя династії Рюриковичів у ній не було. Нагадаю: навіть так звані "літописні зводи" ані єдиним словом не згадують про "Залешанську землю" впродовж X століття. Читаємо:
"З 913 до 988 року в літописах нічого не згадується про землю Ростовську. Ігор, зайнятий винятково справами півдня... Ольга була в Новгородських володіннях, "встанови погости і дані" по Мсті та "дані й оброки" по Лузі, – а Святослав "на лізе Вятичі"... У Ростові ж із них ніхто не був. Унаслідок цього можна припустити, що Ростовська область (звичайна хитрість російського історика: коли не вигідно, тоді не народ, а – лише місцевість. – В. Б.) у той час була незалежною...." [9, с. 68].
Стільки облуди в російській історії! Неможливо "осягти неосяжне"!
Меряни в IX—XI століттях не мали жодного зв’язку з Великим Київським князівством. Навіть данину йому не платили. А пізніше, – хто посилав дружину – той і грабував. Були серед них князі династії Рюриковичів, були й Булгарські князі.
Однак повернімося до подібності давніх мерянських і сучасних (XIX століття) мордовських вірувань. Ось що писав професор Д. А. Корсаков:
"Ян Вишатич, який збирав данину... довідався, що волхви (мерянські священики. – В. Б.) б’ють жінок по всьому Поволжю, розриваючи в них спину, і кажуть, що вони ховають у себе за плечима... жито й рибу, внаслідок чого нібито і стався голод у Ростовсько-Суздальській землі... Коли Ян із дружиною з’явився... волхви "ставши ополчившися противу". З юрби вийшли до Яна "десять мужів" і сказали йому, щоб він не ходив до них на вірну смерть. Ян велів убити їх і пішов з 12-ма своїми отроками на інших (близько 300, за літописом. – В. Б.)... Відбулася сутичка між дружиною Яна та волхвами. В Яна був убитий священик. Волхви втекли до лісу... Ян є тут представником християнських вірувань, які вже зміцніли на півдні Русі (у Київському князівстві. – В. Б.), а в супротивних йому волхвів, покрізь православно-християнське забарвлення літописної оповіді, можна помітити риси, доволі близькі до мордовських релігійних вірувань (нижче я подам виписку, про що йде мова. – В. Б.)... У самім ученні волхвів є велика подібність до однієї мордовської легенди про створення людини: "Бог мився в мивниці", говорили волхви Яну, "і вспотівся, отерся віхтем, і верже з неба на землю; і распреся сотона з Богом, кому з нього сотворити людину? І створив диявол людину, а Бог душу в неї вложив, ... аще вмре людина, в землю іде тіло, а душа – до Бога"... У деяких Мордовських поколіннях... досі оповідається легенда про створення душі людини Чам-Пасом (Богом), а тіла Шайтаном" [9, с. 89—90].
А щоб читачі зрозуміли, чому волхви шукали хліб за плечима мерянок (тільки в жінок), подамо виписку з мордовського релігійного обряду XIX століття:
"Ми зупинимося лише на одному обряді богослужіння Велен-молян, а саме на зборі необхідних для жертвоприносин припасів... Характеристичні особливості цього обряду полягають найперше в способі приготування до моляну борошна, меду, масла, яєць і грошей замужніми жінками, у тім способі, яким вони передають приготовлене збирачам жертовних припасів"... "Чоловіки не лише не беруть у приготуваннях жодної участі, але не можуть їх навіть бачити, для чого з самого ранку того дня, коли в село повинні приїхати збирачі (а це відомо заздалегідь), ідуть на роботу в поле, в клуні або ж ховаються у хлівах... Навіть хлопчики ховаються з батьками"... "Напередодні того дня, коли повинні приїхати в село збирачі, жінки роблять приготування. Вони шиють три, чотири й більше мішечки і до них пришивають по дві довгі тасьми або мотузочки. В один мішечок господиня насипає... борошна.., в іншій кладе бурачок (бочечку. – В. Б.) з медом, у третій – гроші, у четвертий – бурачок з олією, у п’ятий – бурачок з яйцями тощо... коли, бігаючи по вулиці, дівчатка скажуть матерям, що париндяїт і янбед прибули, ті з різними міфічними прийомами й молитвами входять до хати".
"При вході янбеда до хати, у ній горить каганець на припічку печі, перед котрою – стіл з мішками. Перед ним стають заміжні жінки родини задки до дверей; плечі й груди в них оголені по пояс. Дівчата стоять поруч також задки до дверей, але не оголені. Париндяїт з янбедом, увійшовши до хати, зупиняються біля самих дверей, один тримаючи парку, інший жертовний ніж, і читають молитву Чам-Пасу, Анзі-Патяй і Юртова-озаїсу (духові покровителю дому). Тоді старша заміжня жінка бере обома руками за тасьми мішок з борошном, закидає його через голову назад на голі... свої плечі і, не оглядаючись, бо не слід жінкам бачити обличчя збирачів, задкує до дверей. Коли, таким чином, вона підходить до збирачів, париндяїт підставляє до спини її священну парку (великий мішок. – В. Б.), а янбед, взявши в одну руку мішок, другою рукою п’ять разів злегка коле жінку священним ножем в оголені плечі та спину, читаючи молитву, звернену до Анге-Патяй, і потім перерізує тасьми, мішок падає в парку, а кінці тасьм залишаються в руках жінки. Вона відходить до стола не оглядаючись; за нею інша в такий же спосіб підходить до збирача з іншим мішком, третя з третім і т. д. Якщо ж у родині є тільки одна заміжня жінка, то вона сама відносить до збирачів описаним способом приготовлені мішки один за одним. Дівчата залишаються біля стола; вони не можуть торкатися приготовлених мішків. Прийнявши призначені для жертвопринесення припаси, збирачі йдуть, не зачиняючи ні дверей хати, ні воріт, складають усе отримане на віз і відправляються в наступний дім. Коли вони пішли, жінки розводять на припічку вогонь, запалюючи його каганцем, і спалюють на ньому рештки тасьм. Попіл від них разом із вугіллям, кладуть у загнітку з молитвою до Юртова-озаїса..., котру промовляє старша в домі" [9,с. 26—28].
Тепер стає зрозуміло, чому мерянські волхви в 1071 році, під час голоду, шукали хліб за плечима замужніх жінок. Древнє фінське вірування збереглося серед етносу на багато сотень років. І до цього вірування слов'ян не приєднаєш. їм немає місця у фінському середовищі (серед мері).
Не будемо порівнювати безліч інших аналогій із літописів про древніх волхвів і вірування язичницької мордви XIX століття. Мордва навіть у XIX столітті поклонялася все тим же богам і все тим же каменям, що й меряни в давнину; у IX—ХШ століттях. Язичницькі вірування мали глибоке коріння в мерянському народі. Саме ці вірування мерян і є другою головною ознакою, що визначає належність фінському етносу всіх розкопаних графом О. С. Уваровим курганів від Галича-Мерського на півночі – до Калуги й Рязані на півдні; від басейнів рік Угра, Вазуза й Воря на сході Смоленщини – до рік Унжа й Межа на сході Костромської і Володимирської губерній.
Отже, язичницькі вірування, що панували в IX—ХІІІ століттях у ростовсько-суздальській землі, є другою головною відмінністю мері від слов’ян.
До речі, в ростовсько-суздальській землі під час дослідження в розкопках курганів не було виявлено пам’ятників ідолам. Меряни, як і мордва, ідолів не мали! Напрочуд важливе свідчення фінського минулого мерянської землі. Це в той час, коли всі язичницькі слов’янські племена поклонялися саме ідолам. їх зводили з дерева, з глини, з каменю. То були зображення людиноподібні. "Ні ідолів, ні храмів у Мордви не було. Обрядовий культ Мордви полягає в моліннях і жертвоприносинах. Обгороджені місця, на яких вони приносяться, звичайно в лісах, – називаються кереметями... Моління й жертвоприносини в сукупності називаються молянами... Велику роль у молянах відіграє камінь – Кардо-сярко. який неодмінно є у дворі кожного будинку та в кожній кереметі. [9, с. 25].
Розбіжності в язичницьких віруваннях слов’ян і фінських племен настільки істотні, що їх неможливо поплутати. Розкопки в середовищі проживання слов’ян завжди супроводжувалися знахідками ідолів. Усі літописи, які описують язичницький період слов’ян, засвідчили факт спорудження слов’янами ідолів на честь своїх богів. У багатьох же тисячах розритих курганів, у так званій ростовсько-суздальській землі, древній землі Московії, не знайдено жодного пам’ятника ідолам (якщо не вважати таким маленьку мідну прикрасу, до речі, знайдену не в кургані, а в давньому скарбі).
Не зупинятимемося на супутніх язичницьких віруваннях мерян, тому що вони хоча й дуже характерні, як, наприклад, вірування про перевагу правої сторони, однак – принагідні для нас і, я б сказав, другорядні. Хто хоче більш докладно про це довідатися, може звернутися до праць графа О. С. Уварова і професора Д. О. Корсакова. Я ж акцентую увагу на дуже серйозному висновку, зробленому професором Д. О. Корсаковим (про що згадувалося вище):
"...побут Мері, не виказуючи особливих відмінностей від стану взагалі дикого племені, – може бути охарактеризований так: живучи в лісистій, дикій місцевості. Мер я займалася звіроловством і полюванням і, можливо, розпадалася на кілька родів, які мали своїх племінних князьків на кшталт тих, які пізніше з’явилися в Мордви... Однак... релігія Мері проявила неабияку живучість при поширенні Християнства в Ростовсько-Суздальській області" [9, с. 44].
Багато сотень років російські історики та політики намагалися довести, що саме в ростовсько-суздальську землю, починаючи з XII століття, змістився центр політичного життя Київського князівства. Варто зауважити: якби в XIII столітті в землі мерян і взагалі – всіх фінських племен – не наскочили татари хана Батия, та земля ще багато сотень років залишалася б найдикішою європейською глушиною. Саме Золота Орда, яка стояла на той час набагато вище в політичному, військовому та економічному розвитку, виявилася каталізатором підйому Московії "від стану взагалі дикого племені" до рівня розвитку самої Золотої Орди. Хоча весь цей розвиток супроводжувався неабияким опором і розбоєм.
Звертаю увагу на ще одне дуже цінне свідчення давнього літопису, про яке ми говорили вище. Ян Вишатич, перебуваючи 1071 року серед племені мері, міг покладатися лише на своїх дружинників. Іншої опори в тому середовищі він не мав. Ні єдиного християнина серед мері не виявилося. Літопис про це мовчить. Направляючись у мерянську землю, – а то був кінець XI століття. – Ян Вишатич змушений був узяти з собою християнського священика, тому що їх у тій землі не було. А перед смертю християнин зобов’язаний був сповідатися. Тобто, як і курганні розкопки графа О. С. Уварова, легендарний літописець Нестор свідчив: християнства в мерянській землі до кінця XI століття не було. Серед мері панували язичницька віра та хоронителі тієї віри – волхви. Тут цілком резонно виникає: запитання: де ж побачити отих прийшлих слов’ян, які, згідно з московськими брехливими писаннями, повсюдно панували ще з IX століття в мерянській землі? І, на велику прикрість великоросів, ми змушені, уже вкотре, засвідчити: до кінця XI століття в мерянському середовищі, на землі давньої Московії, слов’ян не виявлено. Московська облуда про присутність у ростовсько-суздальській землі слов’ян великим Нестором не підтверджується.
На цьому закінчимо розповідь про другу головну розбіжність між мерею та слов’янами. Курганні розкопки. археолога О. С. Уварова засвідчили: в мерянській землі присутній лише фінський етнос. Саме меря, і тільки вона, жила в IX—XІІІ століттях у давній землі Московії. І, як засвідчили російські історики, була вкрай відсталою, сповідуючи язичницьку віру цілком фінського (мордовського) штибу. Розкопки стали тому свідченням.
3. Монети VIII—XII століть, знайдені в мерянській землі під час курганних розкопок
У цьому розділі вивчимо питання про монети, знайдені археологом О. С. Уваровим під час курганних розкопок у мерянській землі. Наявність безлічі давніх монет свідчить, як мінімум, про два безсумнівних фактори: перший – навіть у ті давні часи меряни мали зв’язок з навколишнім світом і вели торгівлю як із сусідами, так і з заїжджими з далеких країн торгівцями. Цілком зрозуміло: головним мерянським торговельним товаром були хутра і шкіри диких звірів. У ті часи ліси кишіли звіриною.
Іншим безсумнівним фактором є свідчення проживання мері на своїй споконвічній землі впродовж тривалого історичного періоду. Наявність, скажімо, арабських монет IX—X століть або німецьких монет XI—XII століть свідчить, що меряни саме в той час жили на своїй мєрянській землі. При цьому наявність європейських і азійських монет підтверджує думку, що меряни вели торговельні справи як з азіатськими, так і з європейськими країнами і народами.
Торгівля зі Сходом і Заходом мала певні нюанси. У першу чергу – щодо часу. Як свідчать арабські мандрівники X століття, меряни в ті часи вели торгівлю переважно через Волзьку Булгарію – потужну, розвинену державу, – використовуючи її як посередника, тому що: "Ніхто не їздить для торгівлі далі Булгара (столиця країни. – В. Б.).., бо тубільці вбивають іноземців”. Слід гадати, що в цих питаннях меряни не робили винятків і для представників західних народів.
Погляньте, як, здавалося б, незначний факт перекреслив московську брехню, нібито новгородські і київські князі мало не як до себе додому їздили в X столітті в так звану ростовсько-суздальську землю. Звичайна московська вигадка. Побажали для себе, як завжди, винятку з правил.
Вочевидь, у IX—X століттях торгівля мері із Заходом була обмежена, тому що найближчими культурними центрами були Новгород і поселення на Балтійському морі, за багато сотень кілометрів від "Мерського стану", а прямого водного сполучення по "головній Мерянській дорозі – Волзі'" – не існувало. В результаті цього, у VIII—X століттях меряни мали переважно зв’язок зі Сходом, тобто з Волзькою Булгарією. Цю жорстоку правду засвідчили й монети, знайдені в мерянських курганах. Серед більш ніж 300 монет із XII століть понад 180 – азійського походження, їх відносять до VIII—X століть. Факти невблаганні? Дуже мало монет європейських, що були в обігу на той час.
Хоч які байки пропонували б так звані російські "літописні зводи", факти свідчать: у VIII—X століттях меряни ростовсько-суздальської землі практично не мали ніяких зв’язків із Новгородом, Києвом і Балтійськими країнами. Ця істина підтверджена джерелами, які містилися в мерянських могильних курганах. До речі, хочу нагадати: археолог О. С. Уваров і професор Д. О. Корсаков своїми роботами засвідчили дуже цікаву істину: саме в IX—X століттях тривало освоєння мерянами своєї західної та північної землі. Послухаємо:
"По Шексні колонізаційний рух (Мері) проникав до Білоозера та поширювався від нього далі у Двінську землю".
А не навпаки, як "проповідують" великоросійські "байкарі від історії". Знаючи, як були ’'знайдені" катерининські "літописні зводи" і яку мету вони переслідували, ми не маємо до них довіри.
Уже неодноразово пропонувалося затятим захисникам "московського слов’янства" зробити в Європі незалежні хімічну, біологічну, бактеріологічну й тому подібні експертизи паперу, чорнила й почерків найстарших "літописних зводів", які зберігаються в російських бібліотеках, і переконатися, до якого часу вони належать. Адже навіть серйозні російські вчені не сумніваються, що ми маємо справу з книгами XVIII століття. Катерининські часи!
Один серйозний московський професор-демократ у 1991 році на мою пропозицію провести подібну експертизу спочатку довго мовчав, хапаючи ротом повітря, мов риба, витягнена з води, після чого бовкнув:
– Тепер я розумію, за що вас, хохлів, засилали за старих часів на Соловки та в Магадан!
Довелося нагадати професорові, що в Магадан і Соловки засилали справжніх українців. Тому що хохли ніколи не були українцями, як кацапи ніколи не можуть стати росіянами. Це вироджені відщепенці й мутанти. Вони завжди ходили в парі: кацап – хохол. Як двостороння єдина медаль.
Такий вірус російського шовінізму. І серед демократів – прижився.
Повернімося, однак, до монет мерянської землі. Ось що писав про них О. С. Уваров:
"Перевага східних монет перед західними свідчить, що мерянська торгівля зі Сходом була більш жвава, ніж із Заходом; при цьому факт, що східних монет, карбованих до ХІ століття, збереглося аж стільки, показує, що ці комерційні зносини почалися зі Сходом набагато раніше, ніж торгівля із Західною Європою" [4, с. 75].
"Перші західні монети (з Німеччини) належать до X століття, а перші англосаксонські – до кінця X і початку XI століття" [4, с. 75—119].
Археолог О. С. Уваров робив свідому помилку уподібнюючи рік випуску монети в чужій, далекій країні, з роком її появи в мерянській землі. Скоріше за все, монети з'являлися серед мерян через кілька десятків років після їхнього карбування. Гадаю, у цьому годі сумніватися. У своїй книзі граф О. С. Уваров свідомо "зсував час". Що цілком зрозуміло. Адже й він квапився якнайшвидше "ослов'янити" мерян.
Звертаю увагу на ще одну цікаву істину, яку замовчують російські історики. Погляньте, навіть так звані "літописні зводи" видали "на гора" цікавий факт: у жодному з них з 913 до 988 року не згадується так звана ростовсько-суздальська земля. Начебто и та й зовсім не існувало. Вище ми подавали слова професора Д. О. Корсакова з цього приводу. Цей факт, разом з фактом відсутності в мерянській землі європейських монет IX – більшої частини X століття, засвідчив відсутність зв’язків мері зі слов’янськими Києвом, Новгородом та іншими європейськими народами. Цьому не варто дивуватися. Великоросійські "автори літописних зводів" і не сподівалися, що колись комусь буде дозволено зруйнувати їхню брехливу "теорію".
У цьому розділі не будемо заглиблюватися в нетрі російських "літописних зводів", щоб підтвердити дослідження професора О. О. Шахматова, з яких випливає, що раніше, до 913 року, жоден із київських князів не з'являвся в так званій ростовсько-суздальській землі, або, вірніше, у землі народу моксель. То були елементарні вигадки авторів "історії, переважно Росії".
Послухаймо знову графа О. С. Уварова. Цього разу – його думки стосовно Візантії та візантійських монет:
"...Ми повинні взагалі зауважити, що, судячи з незначного числа знайдених візантійських монет і незначної порівняно кількості предметів візантійського виробництва, Меряни не мали прямих торговельних відносин із Грецією. Спершу Булгари слугували Мерянам посередниками в придбанні візантійських виробів, а потім, імовірно, Нормани з Новгородцями прибрали цю монополію до рук" [4, с. 88].
У мерянських курганах і скарбах було знайдено тільки три візантійські монети: одна – біля села В. Брембала та дві – біля села Васильки. Монети належали до другої половини X століття.
Археолог О. С. Уваров слушно засвідчив: судячи з незначної кількості монет, а головне – з відсутності в могильних курганах речей, прикрас та інших предметів візантійського виробництва, – меряни не мали прямих торговельних контактів із Візантією. Це тим паче дивно тому, що в той час великі київські князі вважали Константинополь мало не своїм "рідним домом". Гадаю, ніхто не забув: починаючи від Олега і закінчуючи княгинею Ольгою та князем Володимиром, зв’язок із Візантією підтримувався більш ніж регулярно. Як бачимо, мерянський народ до цього київського родинного зв’язку ніякого відношення не мав.
Такий парадокс ростовсько-суздальської землі! Хоча "великороси" понад 200 років співають зовсім інші пісні. І навіть не заглядають у дослідження археолога О. С. Уварова.
Однак це тільки квіточки. Виявилося, що, розкопавши 7729 могильних курганів, а пізніше додатково вивчивши ще кілька тисяч розкопок, виконаних також у мерянській землі археологами К. М. Тихонравовим, А. П. Богдановим, М. О. Ушаковим, Л. М. Сабанєєвим та іншими, граф О. С. Уваров не виявив ні єдиної київської монети. Але якщо про візантійські монети та про зв’язки мері з Візантією О. С. Уваров висловив цілком певну думку, то про зв’язки мерянської землі з Київською державою в IX—XIII століттях граф і словом не згадав. Вірніше буде сказати: "співав старі пісні", абсолютно ігноруючи питання відсутності київських монет. Цілком зрозуміло – робив він це радше усвідомлено. Як і десятки інших російських археологів того часу. До речі, треба розуміти, що люта російська цензура, як царська, так і більшовицька, ніколи б і не дозволила просторікувати на подібну тему. Тому стверджувати, чи було замовчання усвідомленим, чи примусовим, досить– таки складно. Та й не має це визначального значення. Можна сказати з впевненістю: учений такого рівня, як О. С. Уваров, безумовно, не міг не помітити подібного явища і не зробити відповідних висновків. Як безсумнівно й те, що граф О. С. Уваров не проронив ні єдиного слова з цього приводу.
Отже, у мерянській землі (майбутній Московії), у курганах як першого (IX—XII століття), так і другого (XII—XVI століття) періодів не знайдено ні єдиної київської монети під час розкопок XIX століття. Тобто, слідуючи логіці графа О. С. Уварова, ми маємо повне право заявити: упродовж IX—XVI століть мерянська земля та її народ практично не мали господарських і торговельних зв’язків ні з Великим Київським, ні з Великим Литовським князівствами. Сподіваюся, це очевидно. Хоча "стара московська брехня" дотепер не дозволяє нам невимушено, легко прийняти цю просту аксіому. Однак не забувайте: Київ чеканив монети з X по XIII століття й далі, у часи Литовсько-Руського князівства, у XIV—XV століттях. Ці істини незламні.
Така третя відмінність мері від слов’ян.
Мерянський народ не мав державних зв’язків із київськими слов'янами до приходу військ хана Батия.
Про християнську православну віру поговоримо нижче. Це дуже серйозне питання, яке зовсім не свідчить про державні зв’язки.
А тепер звернімося до дуже цікавого, останнього в цій частині питання. Згадаймо великого Вільгельма де Рубрука, його чудове свідчення:
"Ця країна за Танаїдом (Доном. – В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі тут величезні ліси, в яких живуть два роди людей: Моксель, що не мають ніякого закону, чисті язичники... їхній государ і чимало люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою, щоб ступити в Германію, тому Моксель вельми прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар" [10, с. 88].
Ми розуміємо: "Государ" народу Моксель і його воїни, які загинули в поході військ хана Батия в Європу в 1240—1242 роках, не могли принести в мерянську землю відомостей про "германців". А представників фінських племен, які повернулися з військового походу ханських військ, вижило дуже мало, і Батий продовжував їх тримати в армії за тисячі кілометрів від "Мерського стану". У мерянську землю з Німеччини повернулися одиниці. Цілком зрозуміло – вони не могли оповісти всьому мерянському народу про силу і міць германців, щоб серед усієї мері поширилася впевненість, "що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар". Це очевидно. Однак вони принесли звістку про військове зіткнення "татар з германцями". І це стало вирішальним фактором, який відновив історичну пам'ять мері. Тому що країна Моксель, за Рубруком, і була країною мерянського народу. А меряни впродовж XI—XII століть вели найбільш інтенсивну торгівлю саме з германським народом. Щодо цього ми маємо незаперечні свідчення.
Розкопавши багато тисяч курганних поховань у мерянській землі, О. С. Уваров знайшов у могилах понад 80 германських монет – найбільша кількість з усіх, що належать одному європейському народові. Крім монет, у могилах були знайдені тисячі предметів побуту прикрас і зброї, які мали німецьке походження. Ось свідчення археолога:
– "...намиста з гірського кришталю, аметисту й сарделику. За місцем народження цих каменів вони повинні були привозитися з Німеччини... А тому що в курганах знаходили часто монети з південної Німеччини і з Богемії, то ми маємо нову вказівку на ті саме країни, котрі були відомі як місця народження цих дорогоцінних каменів" [4, с. 85];
– "скляні зап’ястя та кільця різного забарвлення, знайдені в Мерянських курганах. Усі ці предмети... (також) знайдені на берегах Рейна або на околицях його в Бадені, Гессені та біля Крейцнаха... А монети, чеканені в Кельні, Вюрцбурзі, Страсбурзі, Баварії, Гальберштадті і Шпеєрі... знаходили в мерянських курганах, ...так що монети і в цьому випадку роз’ясняють нам причину подібності цих виробів" [4, с. 83—84];
– "відтак нам залишається ще звернути увагу на сокири та деякі інші предмети озброєння, які привозили винятково із західних країн... Таким же чином, судячи з подібності форм, крім сокир, і всі списи, кинджали... і стріли привозилися західними купцями... Вони, знайдені на заході в курганах, того ж типу і тих же розмірів, як... мерянські [4, с. 86—87]. "Значна частина мерянських сокир має видовжений обух, що рівняється майже довжині самого леза... Отже, ці бойові сокири не привозилися до Мерян зі Скандинавії, а, ймовірніше, із Німеччини" [4, с. 126].
Не буду подавати десятка інших подібних свідчень.
Така правда про "германців", на допомогу яких сподівався народ країни Моксель, тобто – меряни. Справді, меряни впродовж XI—XIII століть (до 1237 року) мали інтенсивні торговельні взаємини з германським народом, через що й зберігали історичну пам’ять про нього як про сильний і мужній, можливо, навіть войовничий народ. Тому Вільгельм де Рубрук у 1253 році не зробив ніякого відкриття ні про мерю, ні про германців. Він лише засвідчив правду свого часу. А дивною, на перший погляд, вона виявилася тому, що московська історична лженаука дві сотні років "співала" зовсім іншу пісню.
Про те, що країна Моксель є саме країною мерянського народу, Вільгельм де Рубрук навів у своїй книзі й інше дуже цінне свідчення. Послухайте:
"Про одіяння й плаття їх (Татар. – В. Б.) знайте, що з Китаю й інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм доставляють шовкові й золоті матерії, а також тканини з бавовни, в яку вони одягаються влітку. З Русі, з Мокселя, з великої Булгарії і Паскатиру, тобто великої Венгрії, з Керкису (всі ці країни лежать на півночі й повні лісів).., які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших країнах і в які вони одягаються зимою" [10, с. 76].
Погляньте, в якому порядку (чітко із заходу на схід) розташував Рубрук північні країни, що коряться ханові Батию: Русь, Моксель, Булгарія, Паскатир, Керкис. Саме між Руссю і Булгарією лежала країна Моксель. Між іншим – порівнянна з ними. Згадайте карту "Мерянської землі" графа О. С. Уварова, і вам одразу стане зрозуміло, що саме меря розташовувалася між русичами і булгарами і, згідно з Вільгельмом де Рубруком, мала ім’я – "країна Моксель". Бо ж, як твердить мандрівник, "Русь... тягнеться від Польщі й Угорщини до Танаїду (Дону. – В. Б.)... Ця ріка слугує східним кордоном Русі". І більше до Київської Русі ніякі землі, ніякі народи не належали. Тут "доважки брехні" абсолютно недоречні. А за країною й народом моксель (меря) лежала країна Булгарія, далі – Башкирія (Паскатир), а за нею – Керкис (Сибір). При цьому, зверніть увагу, Рубрук назвав доволі великі й порівнянні, як на ті часи, країни та народи. І не згадав серед північних країн ні єдиного дрібного племені, яких у ті часи існувало безліч.
До речі, той же Рубрук, згадавши народ мордву, відокремив її від моксель чітко за релігійною ознакою. Частина мордви до 1253 року прийняла мусульманську віру, отож потрапила під вплив Булгарського царства. Він ніде не виділив мордву в окрему державу, тому що "Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони – Сарацини". Тобто – мусульмани. А та частина фінського етносу, яка зберегла свої язичницькі вірування, віднесена Рубруком до "країни Моксель" (вони їли свинину!!!). Саме ця частина фінського етносу – "країна Моксель" – мала до 1237 року свого "государя", який загинув у Німеччині.
Ось про що розповіли монети, знайдені в мерянській землі, коли ми їх зіставили з іншими достовірними історичними джерелами.
