Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

У 1859 році археолог М. М. Журавльов, проаналізувавши тисячі назв сіл, селищ, рік і урочищ Ярославської губернії, встановив, що корінними мешканцями губернії, котрі дали ці імена довколишньому світові, були фінські племена, і в цих назвах читається відбиток, "не споріднений зі слов’яно-руською мовою".

Граф О. С. Уваров навіть бідкався, що, "на жаль, ми не маємо подібного повного матеріалу для інших суміжних губерній, як, наприклад, для Московської, Костромської, Вологодської, Новгородської, Тверської тощо" [4, с. 8].

І тут же уточнив: "корінні мешканці цих місцевостей були одного племені або належали до племен споріднених".

Ясна річ, граф О. С. Уваров добре знав: в імперії суворо заборонені подібні дослідження, що стосуються Московської губернії. І навіть сам археолог потрапив під "ковпак заборон", бо вимушено вказав на своїй карті, на захід від Москви, вигаданих "словенів" і "кривичів”. Саме в такий спосіб на той час "родичалась" мерянська земля зі словенською.

Отож археолог О. С. Уваров пише:

"Крім цих назв, що зберігають досі ім’я Мері майже в первісній його цілості, ми маємо ще інші назви селищ, більш-менш суміжних, у яких ім’я Мері чується в першому або останньому складі. Такі селища безсумнівно вказують – до яких меж поширювалася Мерянська земля, і часто ті ж назви повторюються як на окраїнах, так і на середині цієї землі, неподалік від Переяславського або Ростовського озер [4, с. 8—9].

Далі автор подає масу однокореневих назв, пов’язаних зі словом меря в Ярославській, Володимирській, Московській, Тверській, Костромській, Вологодській, Нижегородській, Рязанській і Тульській губерніях. А підсумовує цю тему так:

"Коли в Тульській губернії, у назвах: Мерлево й Мерлиновка, повторюються тільки ті назви, які ми вже зустрічали в Нижегородській і Ярославській губерніях, де безсумнівно жили меряни, тоді подібні назви стають найпереконливішими доказами. Назва Мериново, яка бере початок від колиски Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторювана без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, усього 8 разів, не допускає будь-якої можливості звичайного співпадіння" [4, с. 10].

Чудові дослідження провів граф О. С. Уваров! їм неможливо заперечити навіть нині. Єдиний недолік: археолог, як завжди, змовчав про те, що схожу ситуацію маємо і в Московській губернії, хоча й навів у губернії не просто однокореневі слова, а й навіть саму назву меря. Так зветься селище в Богородському повіті. Доводиться заповнювати недомовки археолога.

Однак не лише слово меря пов'язане з мерянською землею. Необхідно звернути увагу на безліч назв сіл, селищ, рік, урочищ, котрі виразно свідчать про належність тих слів фінському етносу. Ось що з цього приводу пише граф:

"Після назв, які характеризуються співзвуччям із назвою Мері, перейдемо до таких назв, що не мають слов’янського кореня і вражають своїм чужинським походженням. Цих назв багато збереглося на всьому просторі Mepянських поселень" [4, с. 10—11].

Автор подає сотні чужих слов'янській мові слів – назв озер, рік і селищу Московській, Володимирській, Ярославській і Костромській губерніях. Я спочатку хотів навести повністю цей чудовий букет слів. Але вирішив не втомлювати читача і обмежився півсотнею назв. Ось деякі з них: Селища: Шипуліно, Шупалово, Шульпіно, Шугарово, Саурово, Сорпово, Весь, Кіжила, Брембола, Веськово, Шокпюво. Маймори, Юкша, Шухра, Тума, Бікань, Воржа, Шопша, Угож, Тара, Учма, Копор'є, Гекма, Лохово, Сора, Лушма, Вигор, Ягорбино, Некоузь, Керіуй, Шарша, Сагда, Міча, Андоба, Ізма, Какша, Печенга, Номаа, Тунбаль, Москва, Шуда, Кострома, Чухлома, Хомкіно, Бакі, Урень, Надога, Воча, Молога, Дешано.

Виписані з величезного, до речі, не остаточного списку, лише п’ятдесят назв селищ.

Усі назви – фінського походження. Кожен розуміє: лише корінний народ (меряни) міг дати ці назви своєму довкіллю.

А ось деякі назви рік: Кубра, Клязьма, Судогда, Нерехта, Пекша, Гза, Ірміз, Ухтома, Вязьма, Оновод, Сувод, Теша, Унжа, Пеза, Сара, Векса, Ватпка. Волга, Войга, Ухра, Угра, Молога, Сіть, Сога, Согожа, Іть, Жіздра, Моса, Музга, Шула, Ушлома, Цина, Era, Вонога, Учара, Пера, Раха, Вага, Кутьма, Лyxa, Руза, Пахра, Москва, Протва, Нара, Ока, Кострома, Сендега, Шурма, Шуя, Воча, Томга. Майже не звіряючись із книгою О. С. Уварова, я подав читачеві перші, що потрапили на очі на обласних картах або ж збереглися в пам’яті, назви півсотні річок. Ясна річ, пізніше звірив їх зі списком річок, які подав археолог. Звертаю увагу: фінські назви – переважно з Московської, Ярославської, Володимирської, Калузької та Костромської губерній. Не включені до переліку назви рік таких споконвічно фінських земель, як Рязанська і Тверська.

Вдячна людська пам’ять фінського етносу дотепер дбайливо зберігає своє древнє коріння. Не споріднений мерянському племені народ ніколи не зберіг би на тисячі років чужі для себе слова. Сподіваюся, ця істина не потребує доказів.

А ось, приміром, винятково по пам’яті, після прочитання книги О. С. Уварова, кілька мерянських назв озер: Неро, Клещино, Ісара, Сеньга, Кіздра, Варех, Сахтино, Семіно, Вашкіно, Сурмоє, Ягорба, Утрехт, Гадш.

"Чимало із цих назв як вод, так, і селил; повторюються в доволі віддалених між собою місцевостях, доводячи цим не лише свою етимологічну єдність або близькість, але також і єдність походження перших мешканців цих країв. Тільки той самий народ міг, розкинувши свої селища на великому просторі, повторювати ті ж імена або давати назви однакового етимологічного походження... Ця близькість була вже помічена М. М. Журавльовим стосовно деяких назв Ярославської губернії; але вона може бути поширена й на суміжні губернії, які також були заселені древньою Мерею" [4, с. 12].

Як хотілося б, щоб ці істини нарешті дійшли до ошалілих "хоронителів" брехливих імперських теорій про "слов’янське походження Московії" та про "братерство трьох слов’янських народів".

Археолог О. С. Уваров у своїй книзі подав сотні прикладів мерянських назв селищ, рік і озер – однокореневих слів. До речі, до однокореневих він відносив безліч мерянських назв рік. Наприклад: Волга, Вольга, Войга, Ворга, Воля, Вокшера, Ворсма, Вонога, Вончила, Вонгіль, Волготня. Але чомусь граф забув додати назви рік Смоленської губернії, які мають той же мерянський корінь. Послухайте: Воря, Вотря, Воп. Навіть великі російські дослідники були не до кінця щирими й чесними. Вони тією чи іншою мірою були завжди заражені бацилою московського шовінізму. Про це завжди необхідно пам’ятати.

"Однакового походження також назви деяких сіл, як ось: Воржа, Ворокса, Вологдіно, Вослома, Воятіци, Воліно, Волнєнко, Володятіно... Ворсіно, Воньково... Вологда, Волочино, Вологомоновська, Вонгодіци, Вонгодська... Воєхта... Вохта, Вохтога... село Восци розташоване в Коломенському, в Новоторзькому і в Осташковському повітах" [4, с. 12—13].

Усі ці ріки та селища вільно розташувалися на величезному просторі древньої мерянської землі від Рязані, Калуги і Москви до далекої Вологди, Галича-Мерського й Вишнього Волочка, де містяться всі давні центри так званого Ростовсько-Суздальського князівства, або точніше– країни Моксель, якось: Ростов, Переяславль, Юр’єв, Суздаль, Володимир, Москва, Кашира, Клин, Торжок і Ярославль. А поруч, у спорідненому для мері мордово-муромському краї, привільно лежали: Муром, (Стара) Рязань, Пронськ, Городець, Нижній Новгород, Липецьк та інші.

Граф О. С. Уваров дуже чітко і ясно підсумував цю частину свого дослідження:

"На закінчення ми ще раз ствердимо, що стародавність поселень, які мали такі назви, чужі духу як слов’янської, так і російської мови, підтвердилася розкопкою курганів. Біля них завжди були могили найдавнішої епохи з обома обрядами поховання" [4, с. 14].

Не будемо втомлювати читачів повним описом меж мерянської землі. Сам граф установив, що на північ, на схід і південь від мерян проживали споріднені з ними племена весі, черемисів, мордви і муроми.

Про західні кордони ми ще згадуватимемо багато разів. Позаяк вся Московська і Калузька губернії та східна частина Смоленської, поза всякими сумнівами, належали до мерянської землі з далекого VIII століття й належать донині. І сама карта "Мерянської землі" графа О. С. Уварова, додана до нашої книги, свідчить про те.

2

Археолог О. С. Уваров описав у своїй книзі 43 місцевості мерянської землі, де він провів детальний аналіз розкопок. Для того щоб і наші читачі мали уявлення про коріння мерянського етносу, ми зобов'язані вивчити його звичаї, побут, житла, середовище проживання і, нарешті, той рівень розвитку, якого сягнула меря в VIII—XIII століттях, тобто до навали хана Батия і приєднання фінського народу до складу тюркської держави – Золотої Орди.

Сподіваюся, ніхто не візьметься стверджувати, що після підкорення народу мері ханом Батиєм могло відбуватися "перетікання" слов’ян із Подніпров’я до Московського улусу Золотої Орди. Становлення мерянського етносу до кінця XVI століття відбувалося окремо від слов’ян – сучасних народів України і Білорусії.

Слов'янські народи давньої Київської держави з 1320 року ввійшли до складу Великого Князівства Литовського, Руського й Жемонтского.

Чесно кажучи, мені зовсім не зрозуміле бажання російських істориків і в наш час злодійкувато привласнювати собі слов’янське минуле. Адже в тому немає жодної необхідності. Якщо не брати до уваги суто імперську потребу. Із звичайної людської точки зору фінські племена: меря, мурома, весь, мещера, мордва, марі – нічим не гірші від слов’янських племен. Як побачимо, фінський етнос країни Моксель такий же давній, як і слов’янський. Точнісінько як і той нарощував у процесі розвитку свої території, щоправда, значно північніше й східніше від слов’ян. До запозичення тюркських ідей "самодержавства" і "богообраності" був цілком мирним, працьовитим народом. А з точки зору історичної справедливості, мав повне право на створення власної держави на своїй древній землі, у межиріччі Оки і Волги. Що й здійснив упродовж свого історичного становлення. А брехня про "московське слов’янське коріння" – уже імперська потреба, яка виправдовувала поневолення слов’ян. Ця облуда особливо жахливо давалася взнаки при поневоленні України і в часи балканських імперських воєн.

Настав час древньому фінському етносу – московитам – очиститися бодай від очевидної брехні й відвертих вигадок. Адже подібне очищення ніколи не вело до сорому, а тільки омивало душі і згодом додавало поваги в очах сусідів. Сподіваюся, подібне колись станеться й з великим народом моксель – меря – московитами.

Та повернімося до чудової книги графа О. С. Уварова. Ось що він пише:

"Ми тепер оглянули всі найдавніші житла Мерянського народу і перші його висілки, що позначилися у висліді археологічних досліджень сорока трьох місцевостей, на яких стояли кургани з мерянськими могилами. Тотожність усіх цих могил з могилами на берегах Ростовського й Переяславського озер полягає не лише в однакових похоронних обрядах, а й також в однотипних предметах, виявлених у всіх курганах. Народ колоній носив однакове вбрання, мав такі ж предмети для війни й домашнього побуту, як і корінні насельники. Найвіддаленіші поселення не переривали тісного зв’язку з мешканцями берегів обох озер і продовжували становити з ними один нероздільний народ Меря" [4, с. 49].

Настала й наша черга подивитися, послухати і побувати разом з археологом на давніх мерянських розкопках. А оскільки вчений подає свої аналітичні міркування, аналізи й висновки на багатьох десятках сторінок, побуваємо разом із ним бодай на деяких розкопаних курганних місцевостях. Погляньмо, яким же він, московит, був насправді споконвічно.

Перше, на що звертає увагу археолог, – це місця розташування цвинтарів і місця розташування жител, або, як казали за старих часів, городищ самих мерян. Вони вибирали для жител і для поховань дуже зручні місця: біля рік, на височині. Такі найдревніші їхні поховання виявлені, як правило, на горбах або на їхніх сухих схилах. Оскільки меряни вірили в загробне життя, то це цілком зрозуміло: небіжчик і після смерті мав комфортне, надійне "житло". До нього не могли дістатися ні звір, ні вода.

"Найпевнішою ознакою давнього селища були групи курганів, яких завжди зустрічається чимало в місцях, дуже зручних для житла, на схилі високого берега біля озера або річки.

Меряни, облаштовуючи свої цвинтарі, як довели кургани, вибирали найперше місця на узвишшях, уникаючи схильних до зсуву і вологих.,. Звідси випливає, що самі житла їхні були також розташовані на височинах неподалік від рідних могил" [4, с. 22].

Розглянемо деякі з мерянських курганних поховань:

1. Винятково цінними виявилися "розкопки курганів біля сіл Велика і Мала Брембола на околицях Переславського озера, на його східному березі".

Перша група курганів розрита на березі струмочка Ветляника біля села Велика Брембола. На височині, прозваній "Круглицями" за круглою формою могильних насипів, обкопаній невеликою канавою, насипано 100 курганів. Неподалік розташувалися кургани, прозвані "Князівськими могилами", їх 45, не менш давніх, ніж "Круглиці".

Поруч, у третьому урочищі того ж села, було 200 курганів і два кургани – "Пани". І нарешті, в урочищі "Могилки", у лісі біля села Мала Брембола, також було знайдено могильні насипи з паленими кістками й похованими тілами.

Меряни одночасно використовували два методи поховання: спалювання із закопуванням останків і звичайні похорони. Скоріше за все, це було пов’язано з похованям у різну пору року: влітку та взимку. Ми ще поговоримо про це.

Що дуже важливо – у могильних курганах було знайдено монети: в "Круглиці" – 5 східних монет X століття, а в "Княжих могилах" – 6 східних монет X століття й дві західні – X і XI століть. Тобто ми маємо право заявити, що кургани "Круглиці", як нам видається, насипані наприкінці

X століття, а "Князівські могили" – поховання XI століття, тому що навіть східні монети, знайдеш в них, здебільшого другої половини X століття (948, 960 і 971 рр.).

2. Масштабні розкопки проведено біля села Городище по обох берегах річки Слуда та між ярами Лисим і Глининським. Тут був давній цвинтар, що налічував 1341 курган, а поруч – великий "Городок", в якому було знайдено будівлі пізніших часів. Зверніть увагу: меряни не покидали своєї землі після X—XII століть. Ні! Вони й упродовж наступних століть ховали своїх предків поруч.

Неабияк брехали російські історики!

Найдревніші могили розкопано на схилі гори правої сторони яру Слуди, далі – по схилах ярів Лисого й Глининського і, нарешті, по схилу гори, розташованої між ними, нижче "Городка". Це були кургани зі спаленими кістками.

У курганних розкопках біля села Городище знайдено дуже багато (порівняно) срібних монет, як східних так і західних. Східні монети VIII—X століть, а західні карбовані в XI і XII століттях.

Звідси можна вести мову й про час поховання: VIII—XII століття.

3. Чималу цінність для археологічної науки та для пізнання історії Московії має розкопаний штучний насип, відомий як Олександрова гора. Її упродовж двох років (1853—1854) розкопував помічник О. С. Уварова – П. С. Савельєв. Провівши пошарове зняття ґрунту, археолог простежив історію мерянського народу з VIII до XVI століття.

У нижньому шарі кургану виявили палене вугілля. У ньому знайшли дві східні монети 859 і 900 років карбування. У тому ж шарі виявили звичайні мерянські предмети побуту: глиняні черепки розбитих горщиків, невеликі ножі, ключ і залізні пряжки, однакової форми зі знайденими в інших мерянських курганах. Тобто на схилі було звичайне мерянське поховання IX—X століть.

Я не буду в цьому розділі описувати всі наступні шари Олександрової гори. Це дуже цікавий і повчальний матеріал. Ми його вивчимо, коли поведемо мову про покоління мерянського етносу XII—XVI століть. Розкопана гора, як відкрита книга, розповіла історію Московії від язичницьких часів до часів Івана IV (Грозного). І жодних слідів слов’янського етносу в тій "книзі" не знайдено. Таку правду повідала Олександрова гора світовій історичній науці.

Отже, ми з вами побували на берегах древнього мерянського озера Клещино. Побачили кілька тисяч мерянських курганних поховань епохи VIII—XII століть. Тепер разом з О. С. Уваровим перейдемо на околиці не менш древнього мерянського озера Неро (Ростовське). Простежимо деякі розкопки цього краю.

"Ростовське озеро, на відстані від 5 до 7 верст (стародавня російська міра довжини, 1 верста = 500 сажень = 1,0668 км. – В. Б.) від своїх берегів, оперезане з трьох сторін, із заходу, півдня і сходу, височинами, які плавно опускаються до озера. Ще на пам’яті старожилів (перша половина XIX століття. – В. Б.) значна частина схилів цих горбів, нині розораних, була покрита курганами" [4, с. 27—28].

Та не всі могильні кургани були знищені. Багато з них досліджено археологами. Я ж цими свідченнями хотів підтвердити, що мерянський етнос IX—XII століть був численним та відносно розвиненим, розширив свої території на сотні кілометрів від древніх озер Неро й Клещино, про що й свідчили десятки тисяч залишених ними могильників.

4. Розглянемо розкопані кургани між Ростовом і селом Новоселки. Тут під час прокладання дороги на Ярославль було розкопано скарб із монет і багатьох предметів мерянського побуту. Ці розкопки позначені на "Карті Мерянської землі" графа О. С. Уварова під номером 19 і були знайдені 1836 року. Там було дві монети, карбовані у Волзькій Булгарії наприкінці X століття, та кілька східних монет. Тобто скарб необхідно датувати, скоріше за все, XI століттям. А всі знайдені предмети "цілком подібні до тих предметів, що були і в мерянських курганах інших місцевостей" [4, с. 28].

Звертає на себе увагу той факт, що, крім звичайних мерянських речей, скарб зберігав значну кількість мусульманських прикрас із дорогоцінних металів. На деяких замість візерунка було вибите слово: "Аллах!".

5. "Біля села Шурскала давні кургани, з паленими тілами, займали всю височину, відому як "Червона гірка", І нею її південну сторону, тоді як кургани з кістяками були і на північній стороні тієї ж гори... Досліджено 101 курган, у яких знайдено дві срібні вірменські монети XI століття та срібна монета Генріха І, карбована в Баварії в X столітті". [4, с. 31].

І на берегах озера Неро було розкопано безліч могильних груп, біля сіл: Шурскала, Богослов, Шугаря, Пужбола; біля сіл: Подів’є, Кустери тощо. Ось що пише О. С. Уваров з цього приводу:

"Якщо взяти до уваги всі знахідки монет на місцях первісних поселень Мерян уздовж берегів Переславського й Ростовського озер, то ми побачимо, що кургани... усі належать до X і до початку XI століття. Із усіх цих нумізматичних даних ми довідуємося, що первісні поселення Мерян існували задовго до X століття, і що в X столітті безсумнівно розвивалася в них торгівля, через що й дісталося нам стільки цікавих монет" [4, с. 31].

Пробачимо великому археологові неточність. Як бачите, він чомусь вирішив обмежити "первісні поселення Мерян" "початком XI століття". Хоча в розкопаних могилах були знайдені монети кінця XI століття і навіть – початку ХП століття. А якщо врахувати, що монети могли з’явитися в мєрянській землі через багато десятків років після виготовлення, то стає зрозуміло, що розкопані могильні кургани належать до X—ХП століть, і це як мінімум.

Однак я гадаю, що ця тема саме зараз – не така й важлива. Адже О. С. Уваров у своїй книзі ніде не висловив думки, що меряни в наступні століття покинули свої землі. Навпаки, він розповів нам про "другий період Мерянських поселень", але, побачивши, що підриває "підвалини імперії", обмежився лише коротким описом. А матеріалу про "другий період Мерянських поселень" (XII—XVI століття) він мав цілком достатньо.

Цікаво також хоча б побіжно оглянути розкопані місцевості поза древніми озерами Неро й Клещино.

6. Розкопки М. О. Ушакова "у Весьєгонському повіті біля села Сорогожського, на березі річки Сорогожа (14); у Вишневолоцькому повіті на березі річки Волчина (15); в Устюжському повіті Новгородської губернії по великій Боровицькій дорозі, на лівому березі річки Молога (16)".

Упродовж 1843—1845 років археолог М. О. Ушаков провів розкопки сотень курганів у трьох згаданих повітах. Що важливо – практично у всіх курганах було знайдено східні монети IX—кінця X століття, горщики, ножі, підвіски, намиста й інші мерянські прикраси.

Граф О. С. Уваров, якому М. О. Ушаков передав матеріали розкопок, написав: "Спроба п. Ушакова в сусідньому Устюжському повіті Новгородської губернії була... вдалою. Він розкопав групу з 50 курганів... Усі ознаки поховання були спільні з могилами Весьєгонського й Вишневолоцького повітів, а монети належали до Саманидських X століття... Тут спільний спосіб поховань, як і в мерянських могилах, складався з обох обрядів: спалювання і поховання, ...прикрашання скроневими кільцями було й тут узвичаєне" [4, с. 21].

Однак О. С. Уваров, указуючи на брак матеріалів, відсунув межу мерянської землі далеко на південь, за річку Молога. Хоча на іншій сторінці стверджував протилежне: "Західний край північного рубежу Мерянської землі примикав до Шексни та правого берега Мологи" [4, с. 16].

7. В Углицькому повіті біля села Клементьєва, на річці Молокна було до 70 курганів. О. С. Уваров позначив ці розкопки цифрою 21. Археолог пише з приводу Клементьєвських курганів: "облаштування могил і виявлені в них речі виразно свідчать про цілковиту подібність цих курганів з курганами берегів Переяславського й Ростовського озер" [4, с. 30].

8. Цінні розкопки проведені в ті ж часи К. М. Тихонравовим біля Вознесенського посаду Шуйского повіту, біля річки Увода. Вони позначені на карті О. С. Уварова цифрою 24. "Ці кургани, як зауважив К. М. Тихонравов, дуже подібні до курганів Суздальського повіту біля села Шокшово.., а також з іншими курганами Юр’євського й Переславського повітів. Головні предмети – бронзові поясні пряжки з бубонцями та бляхами – характерно мерянські.. Кістяки були поховані... Крім срібних зап'ясть, перстенів, сокир, серг, намиста тощо, на шиї одного кістяка, разом із сердоліковою бусою, знайдено фрісландський пфеніг Генріха III (1057—1068) та ще три нечіткі, імовірно також західні" [4, с. 45].

9. Цікаві кургани біля ріки Молога, позначені номерами 25 і 26. Розкопки й дослідження курганів цього краю провів Л. М. Сабанєєв. На його думку, всі кургани на ріках Сіть, Себла й Лама належать двом періодам: одні – стародавні мєрянські, а інші – татаро-монгольського періоду, – так звані бойові кургани. Але обидва періоди включають поховання одного фінського етносу. Племена, що жили на річці Молога та її притоках – Сіть, Себла, Лама й Мелега, були тими ж і в X, і в XIII століттях. У давніх курганах знайдено речі й прикраси, цілком тотожні мерянським: глиняні горщики, намиста, бронзові скроневі кільця, залізні зап'ястя, бронзові серги й перстені. У більшості випадків у курганах виявлені останки кістяків, рідше – палене вугілля. Глиняні горщики, як і зазвичай, були знайдені в кожному кургані. Переважно вони лежали в ногах кістяків.

Археолог О. С. Уваров обґрунтовано включив річку Молога до території "Мерянської землі". Хоча неабияк згрішив, провівши межу мерянської землі на добрих сто кілометрів південніше. Позаяк мерянська земля в Мологському краї, як і на ріках Ока, Протва, Москва, Пахра, Руза, простелялася значно далі на Захід, аніж зазначено О. С. Уваровим.

Ми, природно, охопили не всі курганні місцевості, вивчені О. С. Уваровим. Але надалі постараємося подавати для прикладів матеріали, які раніше не згадувалися. А читачам подаю назви всіх 43 місцевостей, про розкопки яких докладно, в деталях розповів археолог О. С. Уваров: Велика і Мала Брембола, село Городище, Олександрова гора, село Краушкино, місцевість Ростов-Новоселки, село Туровське, село Клементьєво, село Шурскала, село Богослов, село Шутаря, село Кустери, село Пужбола, Городок на Сарі, село Осипова Пустинь, село Кабанське, село Аламово, село Родованьє, Хабарів городок, село Вйоски, село Миславль, село Петраїха, село Малютіно, село Стебачово, село Весь, городок Лиса Гора, село Мале Давидовське, село Шокшово, село Шелебово, село Кубаєво, село Старе Биково, Суздаль і Сільце, село Чирніж, село Шіздилово, село Васильки, городище Турдан, Числовські городища, сільце Городище, городище біля села Даниловського, село Плоске, Володимир на Клязьмі, місцевість біля річки Увода, кургани Мологського повіту, село Добре.

А зараз перейдемо до вивчення мерянських звичаїв і тих характерних мерянських ознак, які дозволили виокремити їх із середовища інших народів.

Отже, у мерян існувало два похоронних обряди: спалювання з похованням останків у горщику й звичайне поховання тіл. Ось як про це пише О. С. Уваров:

"Коли ми вказували на ознаки, які відрізняють мерянські могили від могил інших народів, ми намагалися відновити їхню одіж з усіма її своєрідними прикрасами. Тепер на підставі тих подробиць поховання, які вбачаються із усіх розкопаних курганів, можна відновити також і похоронні обряди Мерян... Меряни, приступаючи до обряду спалювання, одягали покійника в найкращу його одежу, з усіма звичайними, вигадливими його прикрасами, й обставляли тіло всіма речами, які йому слугували за життя. Потім, розклавши багаття, спалювали все разом... Вогонь при спаленні був доволі сильний і горів доволі довго. По закінченні спалення ретельно збирали кості та всі інші спалені предмети і клали їх у глиняний горщик, причому збирали також і все вугілля, яке залишилося від згорілого багаття. Ці подробиці підтверджують, дослівно свідчення Ібн-Даста (збереглися його праці. – В. Б.): "наступного дня, по спаленні небіжчика, відправляються на місце, де воно відбувалося, збирають попіл і кладуть його в урну, яку ставлять потім на пагорбі"... Від-так приготувавши могилу, в ній розсипали шар вугілля, імовірно того, що залишилося від багаття, і на нього ставили горщик з паленими кістками та з усіма іншими спаленими предметами... Якщо обгорілі речі не вміщалися в горщику, тоді розкладали їх навкруги горщика,... іноді... навкруги горщика з людськими кістками лежали спалені кості тварин, імовірно домашніх... Найкраще збереглася могила зі спаленими кістками на відомій горі Грем’яч, у великому кургані завширшки 39 аршинів і заввишки 3,5 аршина (аршин – тюркське слово, міра довжини; 1 аршин = 16 вершків – 71,12 см. – В. Б.)" [4, с. 54—56].

Ми маємо розуміти: іноді могли траплятися як окремі розбіжності зі звичними похованнями, так і різні додаткові предмети в могилах. Це природно, бо майнове розшарування мерян уже тоді давалося взнаки.

Тепер перейдемо до мерянського звичаю поховання тіл:

"У Мерян існував загальний звичай ховати небіжчиків обличчям на схід, і лише вкрай рідко зустрічаються винятки із цього правила... Але... правила допускали різноманітне розташування рук. В одній і тій же групі курганів, що належать до одного часу, ми зустрічаємо кістяки у чотирьох різних положеннях: 1) з обома простягненими руками, 2) із правою рукою простягнутою, а лівою покладеною на грудях, 3) із лівою – простягнутою, а правою покладеною на грудях, і, нарешті, 4) з обома руками, схрещеними на грудях.

Усі чотири способи розташування рук зустрічаються в найдавніших Мерянських цвинтарях (як у Веськово)...

У головах і в ногах покійника зазвичай ставили глиняний горщик, імовірно зі стравами або з жертвоприношеннями, так само, як це робилося в могилах з паленими кістками. Часто також замість одного горщика було два...

Меряни, за звичаєм багатьох язичницьких народів, клали також у могилу навколо покійника, незважаючи на те, за яким із двох обрядів він був похований, – всі улюблені його речі й домашнє начиння... Крім знарядь ремесла й начиння, самого покійника клали в могилу у святковій одежі, з усіма прикрасами, з амулетами, металевими підвісками, бляхами. Жінок також ховали у святковій одежі з сергами у вухах, намистом і монетами на шиї, з різноманітними підвісками, бляхами й амулетами на грудях і на поясі, з перснями й браслетами на руках... Кістки тварин часто трапляються біля людського кістяка. Найчастіше з-поміж свійських тварин це був кінь, і його ховали біля хазяїна в одному з ним кургані" [4, с. 56—57].

У нас не повинно виникати сумнівів щодо наявності двох видів поховань в одного народу. Цьому сприяла не так стародавня язичницька віра, як, скоріше за все, саме середовище проживання. Якщо згадати жорстоку московську або тверську зиму та літо в тій же місцевості, зрозуміємо, що в різні пори року існували різні методи поховань. Влітку, вірогідно, останки ховали і зверху насипали курган; узимку – в морозний, студений час, при температурі за -30°, ніде було брати землю для насипки кургану, та й, коли сніг розставав, такий курган зі схилу височини могло змити, тому що він був насипаний по мерзлому ґрунту та по снігу. Ось чому взимку труп спалювали, а останки складали в горщик.

Поховати труп у снігу було неможливо, тому що ліси кишіли звіриною: ведмедями, вовками, лисами. Та й рись водилася. І природно, звірі могли розрити могилу, розтерзати останки. А оскільки меряни вірили в загробне життя, то допустити подібне стосовно родича вважалося святотатством. Через це й берегли спалені останки до теплого часу, і вже влітку віддавали їх землі, насипаючи зверху курган.

Часто один круглий курган насипали над кількома покійниками. Про розміри курганів я почасти писав. Цілком зрозуміло, що вони могли бути більшими чи меншими – тільки над одним померлим. Однак завжди були – круглими. Зустрічалися кургани, обкладені по периметру, або, частково, каменем. Часто два насипаних поруч кургани різнилися: один був обкладений по периметру каменем, а інший – ні. На мою думку, це також було спричинене умовами життя, насамперед – погодними. Уявіть собі багатоденні московські або костромські весняні та осінні затяжні дощі – і ось у такий час насипають курган на схилі гори. Земля розповзається, мов кисіль по мисці. Природно, набираючись досвіду, меряни попередньо обкладали місце каменем, конопатили травою щілини, а вже потім носили землю та насипали курган. І зрозуміло, що зовсім не потрібно обкладати курган каменем у сухий літній час. Ось такі наші думки, якщо не шукати складних пояснень простим людським діям і вчинкам.

Саме поховання з насипом зверху кургану є прямим підтвердженням наявності звірини в тих місцях і бажанням родичів відгородити померлого від зустрічі зі звіром, тобто зберегти від розтерзання. Бо в такому випадку людині, згідно з віруваннями, не судилося загробне життя.