Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Навіть експедиція Яна Вишатича в "Мерянську землю" 1071 року мала у своєму складі священика. І неспроста волхви вбили саме священика! Але про те поговоримо пізніше.

Починаючи з XI століття, необхідно розглядати будь-яку появу київського удільного князя в язичницькій землі у взаємозв’язку з християнським фактором і з утвердженням на тій землі релігії та церкви. Своїми діями князь Володимир Великий значно допоміг нашій справі спростування московської брехні про слов’янське походження Московії та входження її до складу Великого Київського князівства.

Отже, розглянемо князювання Володимира Великого після 988 року, тобто після прийняття Великим Київським князівством християнства. У князя Володимира було 12 синів. Однак "загальноросійські літописні зводи" чомусь повідали нам під 988 роком про виділення уділів лише чотирьом. І що цікаво: не по старшинству, а – врозкид.

Читаємо літопис: "...посади убо сего оканьнааго Святополка в княжении Пинске, а Ярослава Новгороде, а Бориса Ростове, а Глеба Моуроме". Про інших синів князя – мовчок: мовляв, знав літописець, де сиділи князі, але не вважав за потрібне говорити про те.

Виникає також запитання: як фінська мова стала рідною київським князям, або якою мовою вони спілкувалися в "Мерянській землі"? Адже літопис писався в ті часи, коли в тій землі жив фінський етнос. І тут хочу нагадати ще кілька парадоксів: навіть ріка Волхов – питомо фінська назва. А Ільмень-озеро в XII столітті йменувалося фінськими словами – Мойско-озеро. І це в землі слов’ян!

На початку XV століття Великий Новгород і Псков відвідав лицар Гільбер де Ланноа, котрий зафіксував, що ріки, на яких розташовувався Псков, навіть у той час мали фінські назви "Моеда і Плеско", а назва "Велика", безсумнівно, є переклад... з фінського або латиського наріччя" [44, с. 1—20].

Тобто сама згадка фінських назв міст – князівських столиць – є цілковитим абсурдом для "князя-слов’янина". Ці вставки могли з’явитися в літописі значно пізніше. А оповідання про вбивство Бориса і Гліба геть сфальсифіковане. У тому проглядається далекоглядна мета.

Пропоную спершу відновити в пам’яті далекі події. Отже, згідно з "літописним сказанням", князь Володимир 988 року нібито направив княжити в Ростов – Бориса, а в Муром – Пііба. В літописі, як не дивно, геть-чисто відсутні пояснення, як племена меря і мурома опинилися в складі Київського князівства. Але ще більш дивним виглядає відсутність літописних згадок про прийняття християнства тими землями 988 року. Ми ж пам’ятаємо, як насаджувалося християнство в новгородській землі?

У результаті аналізу виходить, що сини князя Володимира – Борис і Гліб – до 1015 року (рік їхньої загибелі) були язичниками. Тому що в так званій ростовсько-суздальській землі, як ми побачимо надалі, перші священики з'явилися лише наприкінці XI століття. Такий анекдот "спливає" від запущеного "доважку брехні".

Згідно з тим же "літописним сказанням", старший брат Бориса і Гліба – Святополк, бажаючи захопити київський престол теля вмираючого батька, послав до молодших братів гінців і по дорозі, коли ті добиралися до Києва, убив їх. Весь анекдот великоросійської літописної неправди полягає в тому, що сини Володимира Борис і Гліб не були в роду старшими, а отже, не могли бути претендентами на великокнязівський престол. Відчуваєте весь комізм ситуації – старші брати залишилися живі, а молодших Святополк злякався?!

Секрет цього "убивства" – доволі простий: князі Борис і Гліб – перші, які правили нібито в "колисці великоросів", котрих "літописне сказання" згадало поіменно. Ось чому знадобилися вимисли: перші князі "великоросів" – перші святі московської землі. Для подібної "величі" брехати доводилося фундаментально. Усе наскрізь шито білими нитками!

Як виявилось, у цьому "літописному сказанні" повністю не погоджено описові й фактологічні дані. Послухаємо:

"Питання, звідки йшов Гліб на виклик свого брата Святополка, де він був при смерті батька? Судячи зі статті 6496 (988) року, Гліб сидів у Муромі... Але навіщо ж Гліб вирушає з Мурома по Волзі на конях?.. Для чого йому було два рази переправлятися через Волгу?.. Отже, доходимо висновку, що й у розповіді про вбивство Гліба в літописному сказанні, котре дійшло до нас, є вставки супроти первісної редакції" [32, с. 80].

Професор О. О. Шахматов школи б не досяг вершин у російській історичній науці, якби всі ці брудні маніпуляції зі "вставками" приписав авторам подібних дій. Як було заведено у всіх російських істориків, професор подібні дії відносив до гріхів "древніх літописців". Мовляв, це вони, невідомі, переписуючи матеріал, вносили відсебеньки. Найчастіше – дурниці й вигадки.

І щоб повніше розкрити дурниці "князювання Гліба в Муромі", подамо напрочуд цікавий розрахунок, виконаний професором Н. В. Шляховим у процесі аналізу путі в Київ, яку нібито здолав князь:

"Н. В. Шляхов припускав, що Гліб ішов не з Мурома, а з Ростова (погляньте, як просто: захотів – і припускав. – В. Б.)... Цікавий поданий цим дослідником розрахунок, з якого випливає, що протягом 42 днів послам Святополка і Гліба доводилося долати по 46 верст на день (якщо Гліб сидів у Ростові) або по... 60 верст (якщо він сидів у Муромі). Але, крім того, Н. В. Шляхов відзначає неясність тієї обставини, навіщо Гліб потрапив в Отмичі (село в усті Тьми)... Отмичі розташовані на лівому березі Волги. "Чи не йшов він із Білоозера? Але тоді шлях подовжувався ще на 2677 верст" [32, с. 77].

Починаючи з петровських часів, російська верста становила 1,0668 км. Тобто Гліб і посли Святополка 42 доби скакали по глухій тайзі без підмінних коней по 65 кілометрів на добу (шлях із Мурома). Навіть степовикам хана Батия по гладкому вільному степу, постійно змінюючи на "ямах" коней, важко було досягти подібної швидкості упродовж 42 діб. Але "великороси", виявляється, все могли. Як і сьогодні. Папір усе терпів. Терпить і понині.

Однак іноді й О. О. Шахматов набирався мужності й спростовував очевидну неправду Послухаємо висновок професора:

"Отже, повідомлення про смерть Володимира, як воно викладене в літописному сказанні, що дійшло до нас, веде нас до рішучого твердження, що перед нами перекручений текст" [32, с. 74].

Чудово! Нарешті професор О. О. Шахматов добився істини. І далі він говорить цілковиту правду:

"Нестор повідомляє, що Гліб був при батькові, але після смерті останнього (1015 рік) утік із Києва, побоюючись Святополка. Літопис говорить, що Борис одержав у долю Ростов, Нестор замість Ростова називає Володимир (нехай читач не плутає – мова йде про Володимир-Волинський. – В. Б.). Літопис стверджує, що Глібовим уділом був Муром, Нестор подає все це так, що малолітній Гліб зовсім не був посаджений батьком на уділ. Важко припустити, щоб Нестор навмисне зіпсував літописне сказання" (32, с. 64—65].

Отже, професор О. О. Шахматов у властивому йому стилі довів, що й князь Київський Володимир Великий ніякого стосунку до ростовсько-суздальської землі не мав. А вимисли про призначення у фінську землю в 988 році його синів Бориса і Гліба – неправда пізніших часів. Професор узяв під особистий захист великого Нестора, підтвердивши, що давній літописець до фальсифікації літопису не мав жодного стосунку. Він, щоправда, не повідомив, хто й коли вніс зміни до київського літопису. Скоріше за все, подібне говорити було не можна.

Учений установив і подав неспотворений текст про призначення на уділ Бориса в 988 році: "...паче посла и потом отец, и на область Владимер, юже ему дасть, а святого Глеба оу себе остави (як малолітнього. – В. Б.)". Такі "загальноросійські літописні зводи" витворила знаменита катерининська "Комісія".

Що цікаво, переважна більшість російських і українських істориків згодні з наявністю "вставок" у давніх літописах. Однак затято пручаються доказам, що подібна компіляція виконана в XVIII столітті. Зрозуміло – неправда в київські літописи почала проникати значно раніше. Катерининська ж "Комісія" завершила процес компіляції. І внесла найбільш відповідальну лепту в питання фальсифікації історії Московії. Не будемо зупинятися на деталях.

Ми маємо розуміти: давні автори не могли спотворити текст Несторового літопису. Вони в тому не були зацікавлені й навіть не відали, як і в якому напрямку його спотворювати. Оригінали літописів були достовірній чисті, як сльоза, через що їх і вилучили з України-Русі, й вони зникли в столицях Російської імперії. Усі до одного!

Отже, настало XI століття, а так звана ростовсько– суздальська земля ще жодного дня не входила до складу Великого Київського князівства. І в цьому випадку, як то кажуть, нічого не зробиш.

Наприкінці розділу розповім напрочуд цікавий, на мій погляд, випадок, що трапився в 1991 році, коли в судомах і в крові валилася російська більшовицька імперія. Якось я був присутній на зустрічі з російським істориком, демократично налаштованою людиною. Не буду вказувати прізвище вченого, адже дотепер живі й здорові багато учасників тієї бесіди, серед них– мої друзі.

Після лекції професора тривала відверта бесіда про фальсифікацію російської історії. Учений не заперечував наявності таких фактів. Однак намагався відвести розмову від цієї теми. На мою пропозицію про необхідність проведення незалежної європейської експертизи паперу, чорнила, графіки й т. д. "загальноросійських літописних зводів", щоб переконатися, що вони походять із катерининських часів, професор оторопів.

На почату розмови я заявив йому, що є українцем і твердо впевнений, що Московія поцупила історію України-Русі. Професор особливо не заперечував, заявивши, що подібне у світовій історії зустрічається на кожному кроці. Але моя пропозиція про експертизу його шокувала. Відповів він не одразу, однак у стилі, якого я не чекав від демократа:

– Ніколи не розумів, чому наша російська влада так ненавиділа хохлів і завжди засилала їх на Соловки, у Сибір, у Магадан. Тепер, здається, починаю розуміти.

Він посміхався на весь рот.

А мені стало соромно за чергового російського шовініста. Відповів спокійно:

– Ви помиляєтеся, професоре. Російська влада ненавиділа й знищувала – українців! Хохли ж завжди знаходили спільну мову з кацапами.

На тому й розійшлися.

Російський шовінізм ще довго буде труїти душу російському інтелігентові.

4

Нарешті перед нашим зором у всьому своєму різномаїтті постає XI століття. Століття найбільшого розквіту і величі Великого Київського князівства! Однак ми не будемо досліджувати матеріал, який підтверджує концепцію величі давньої Київської держави. Про це подбали сотні істориків (і не лише істориків) різних країн і континентів. Повернімося до дослідження нашої теми: чи входила так звана ростовсько-суздальська земля в XI столітті до складу великої Київської держави, чи був у тій землі князь із роду Рюриковичів і чи й далі проживав фінський етнос на своїй споконвічній землі в межиріччі Оки і Волги в XI столітті?

Із попереднього розділу відомо, що переміщення в XI столітті князя на периферію без супроводу єпископа і без насадження в тій землі християнства не може свідчити про залучення землі до складу Великого Київського князівства. Починаючи з ХІ століття, процес розширення київських володінь міг відбуватися лише за спільної дії князя і церкви. Цілком зрозуміло, що цю аксіому знали й фальсифікатори російської історії. Тому що практично всі "загальноросійські літописні зводи", починаючи з XI століття, подають відомості про супроводження князя у поході священиком.

Пропоную простежити процес початку колонізації "Мерянської землі" християнською релігією. Першими самостійними єпископами, що начебто побували в ростовській землі, були згадані греки Феодор та Іларіон, що нібито супроводжували в Ростов і Муром синів Володимира Великого – Бориса і Гліба – у знаменитому 988 році. Завдяки працям професора О. О. Шахматова, ми переконалися, що Борис і Гліб у 988 році й пізніше не княжили в країні Моксель, або, для читача простіше, – у так званій ростовсько-суздальській землі.

Однак оскільки подібна облуда існує в московській історичній науці, поглянемо на неї більш пильно.

Никоновський "загальноросійський літописний звод" повідомляє, що обидва єпископи, нічого не зробивши в тій землі, з неї втекли: "Феодор и Иларион... избегоша нетерпяще неверия и досаждения людей". Це згадування цінне тим, що засвідчило проживання корінного фінського етносу в межиріччі Оки і Волги в 988 році. Тому що "волхвы возмущали чадь". І друге, що засвідчив факт втечі єпископів із мерянської землі: відсутність князівської влади в тій землі. Князь-християнин не дозволив би підданим вигнати зі своїх володінь єпископів, ним запрошених.

Маємо черговий прокол у московській історичній науці. Той період (XI століття) "загальноросійських літописних зводів" особливо наповнений очевидними абсурдами. Подам лише два із них, найбільш відвертих. Читачі зможуть переконатися, якому воістину титанічному фальшуванню піддалася московська історія, щоб бути пов’язаною з історією Київського князівства.

Перший абсурд.

Вихваляючи Юрія Довгорукого і його зусилля зі створення "Московської держави", відомий історик М. П. Погодін, спираючись на "російські літописи", стверджував у своїх "Дослідженнях, зауваженнях і лекціях": "Юрій (Довгорукий. – В. Б.) був у Ростовській (землі)... 1096 року, судячи з листа Мономаха до Олега Святославовича" [9, с. 72].

Як стверджував російський професор, князь не просто відвідав ростовську землю – він "управляв і володів своєю вотчиною". Весь парадокс подібного "володіння" полягає в тому, що Юрію Довгорукому в 1096 році було від 2 до 5 років. Можливо навіть, що до 1096 року він зовсім не народився. Маємо прямо-таки кричущий випадок московської історичної халтури. 1 насаджував подібну московську історичну халтуру не звичайний росіянин, а професор російської історії. Тут, як кажуть, далі йти нікуди. Тупик маразму.

Почитаємо ВРЕ (третє видання, т. 30, с. 413): "Юрій Довгорукий (народився) в 90-х роках XI століття – помер 15.5.1157 р.". Точний рік народження Юрія Довгорукого невідомий. Як невідомий точний рік народження Олександра, так званого Невського, і багатьох інших, де московській історії подібні дати знати невигідно. Що цікаво: відсунути рік народження Юрія Довгорукого, скажімо, на 80-ті роки не дозволяє серйозна заковика – рік народження його сина Всеволода Велике Гніздо – 1154-й: "Всеволод Велике Гніздо (народився) 1154 року – помер у 1212 р., великий князь Володимирський, син Юрія Довгорукого" [16, т.5, с. 442].

Якщо Юрій Довгорукий народився в 1090—1091 роках, то його син Всеволод народився в 64-літнього старця. Це при тому, що в X—XII століттях тривалість життя чоловіків, як правило, не перевищувала 40 років. Але й указати дату народження Юрія Довгорукого пізніше "90-х років" не дозволяє інше свідчення: рік народження першого сина Юрія – Андрія, так званого Боголюбського – 1111-й. Послухайте: "Андрій Боголюбський (народився) близько 1111 року – номеру 1174 році, князь Володимиро-Суздальський із 1157 р.. cm Юрія Довгорукого" 116, т. 2, с. 19].

Тобто син Андрій народився в 19—20-літнього Юрія Довгорукого. Хоч сяк, а хоч так – на межі людських можливостей. Куди не кинь – то все клин. Так, на винятках із правил і на домислах, побудувала Московія свою історичну міфологію.

Що ж стосується Юрія Довгорукого, його анекдотичного відвідування "Ростовської (землі) в 1096 році", то, як бачимо, стверджувати подібне – принаймні дивно. Щоб не сказати – нерозумно.

Другий абсурд.

Ще більший вимисел подається в інших "загально– російських літописних зводах". У них мова йде про те, нібито Київська митрополія наприкінці XI століття переїхала в ростовсько-суздальську землю. "Під 1096 р. літопис згадує в Суздалі "двір і монастир" митрополичий і "церковь св. Дмитрия, юже бе дал Ефрем митрополит и с селы". І ще: "Ефрем митрополит бе бо прежде в Переславле митрополья" [9, с. 94].

У "літопису" навіть повне ім’я митрополита подається як "Єфрем Переславський". Ось так, шановні читачі, "митрополит Єфрем” ще в 1096 році перемістив митрополію чи то в "Суждаль”, чи то в "Переславль". Московське бажання величі ще з далеких часів під час включення "вставок" у "загальноросійські літописні зводи" досягало маразму. Навіть російські історики подібні "свідчення старовини" намагалися замовчувати та обходити їх стороною.

Не будемо зайвий раз вказувати на культурну відсталість "Мерської землі" того часу, коли "побут Мері нічим не відрізнявся від стану взагалі дикого племені'".

Через це кожне слово "загальноросійського літописного зводу", кожен факт, ним поданий, повинні бути піддані глибокому аналізу й ретельній перевірці. А всі відвідування Рюриковичами ростовсько-суздальської землі з 1015 до 1137 року с радше вигадками, ніж історичними фактами. Навіть російські професори змушені були, хоча б мимохідь, писати про це. Послухайте:

"Протягом усього цього тривалого часу, від Олега до Юрія Довгорукого, – жоден із князів не живе подовгу в далекій Ростовській області. Всі вони є там гостями, і то нечастими" [9, с. 71].

Тому розглядати кожну вигадану поїздку князя в країну Моксель нема рації. Вони настільки суперечливі за мотивами й діями, за описами і часом, що не піддаються поясненню й звичайній людській логіці. Пропоную подібне зробити молодому незалежному вченому і запевняю його, що, зіставивши всі факти, він не витратить даремно часу, набере багато матеріалу не на одну дисертацію. Адже ця тема в московській історії була забороненою стежкою для кожної людини.

Я ж, як обіцяв раніше, розгляну процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства спільним зусиллям православної церкви і князів. При цьому простежимо: чи був у період дослідження в тій землі князь і чи існувала там князівська влада взагалі.

Не покладатимемося на вигадану історичну "балаканину". Тому що, як побачимо, до середини XII століття так звана ростовсько-суздальська земля, а вірніше – країна Моксель, не мала ніяких державних зв’язків із Великим Київським князівством.

Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета. першим Історично достовірним єпископом, який відправився в ростовську землю (саме!!!) до мерян. був грек Леонтій, родом із Константинополя. Скоріше за все, єпископ Леонтій. згодом оголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонувалося надавати підтримку єпископові у справі збільшеїшн "Божої череди".

Читаємо російського професора Д, О. Корсакова, його книгу "Меря й Ростовське князівство", виданої в імперії 1872 року:

"За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI в. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників затятих І диких. [Ми про це постійно нагадуємо. – В. Б.) Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова.., Поселившись неподалік від міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив... Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила, щоб убити або вигнати Леонтія... Християнству ще не час був восторжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана "заблудшая Чудь", як мовиться в Никоновському літопису. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року" [9, с. 87—88].

Лише в 1073 році, згідно з дослідженням архієпископа Чернігівського Філарета, вперше в ростовській землі з’явився єпископ-грек Леонтій і спробував проповідувати християнство серед фінського етносу. В ростовській землі 1073 року він не знайшов ні єдиного християнина, який би його підтримав. Укотре серед безсумнівних фактів історії знаходимо незаперечні докази:

1. До 1073 року на території мерянської землі не помічено присутності слов’ян. Усі язичники, що повстали проти Леонтія, належали до "заблудлої чуді". Фінський етнос ростовсько-суздальської землі християнську релігію до кінця XI століття не сприймав.

2. До 1073 року на території ростовсько-суздальської землі не було князя Рюриковича. Навіть більше того – на тій землі була відсутня будь-яка князівська адміністрація. Тому що по ста роках християнства в Києві серед Рюриковичів не існувало князів-нехристів.

3. Усе це, та логіка подій 1073 року в мерянській землі приводять до висновку; на період 1073 року так звана ростовсько-суздальська земля не входила – і не могла входити – до складу єдиного Великого Київського князівства. Усі вигадки про входження країни Моксель (ростовсько-суздальської землі) до Київської держави з 882 до 1073 року суперечать елементарній людській логіці і є звичайними російськими вимислами, або, як говорив М. М. Карамзін, – "доважком брехні, яким так наповнена історія". Особливо – московська. Нагадаю: про боротьбу мерян із першими представниками християнської проповіді говорили й класики російської історії. Ось слова академіка В. Ключевського:

"Сліди цієї релігійної боротьби зустрічаються у двох стародавніх житіях древніх... святих, що належать до другої половини XI ст., єпископа Леонтія та архімандрита Авраамія (Ростовського. – В. Б.): із житія першого, ростовці затято протистояли християнству, прогнали двох перших єпископів Феодора та Іларіона й умертвили третього – Леонтія" [8, с. 43].

Ми вже говорили про всіх трьох. Цікавий життєвий шлях нового героя – Авраамія Ростовського – пояснює процес започаткуання прийняття християнства фінським етносом. Зокрема – мерянами. Пізніші "Житія російських святих" змішують Авраамія Ростовського з Авраамієм Чухломським, подвижником XVI ст." [9, с. 92].

Однак плутати не варто. І мер я, і мордвсц і чухлома, кожне із цих фінських племен у свій час мало свого, по суті, першого носія християнства – Авраамія. Служіння Богу Авраамія Ростовського відбувалося, скоріше за все, у 1080—1120 роках. Цілком імовірно, що він був одним із тих діток-мерян, яких навчав грамоті й хрестив єпископ Леонтій. Тобто, якщо виходити з логіки подій, які відбувалися в мерянській землі в другій половині XI століття, то Авраамій Ростовський народився орієнтовно в 1062—1065 роках. Підтвердження тому – слова професора Д. О. Корсакова; "Авраамій був засновником, призвідником Монастирської колонізації,.. Святий Авраамій був тубілець, місцевий житель Ростовської області. Він навчений був... грамоті і з юних літ виказував схильність до самоти, до споглядального життя. Залишивши рідний дім, він пішов до лісу і побудував собі біля озера Неро (!) відокремлену хатину... Леонтій заманював до себе дітей язичників ласкою та пригощаннями. Авраамій учить їх грамоті... Авраамій засновує монастир... Тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах, піддаючись небезпеці з боку язичників, переслідуваний наклепом і заздрістю” [9, с. 93—94].

"Язичники не раз збиралися пограбувати й спалити монастир Авраамія, але він енергійно йшов своїм апостольським шляхом... Він ревно проповідував Християнство... Святий Авраамій, як і святий Леонтій, намагався насамперед діяти на язичницьких юнаків. Він учив дітей грамоті й хрестив їх. Багато хто з учнів Авраамія постригся в ченці в його монастир..." [9, с. 93].

Саме з мерянина Авраамія починає зароджуватися християнство серед племені меря. Сторонні єпископи лише кинули християнську іскру в мерянське середовище, а саму християнську релігію поширили серед фінського етносу не сторонні слов'яни, а саме мерянське населення. Довгою та завзятою працею. Вочевидь, до XII століття серед фінських племен відбувалося розшарування суспільства на бідних і багатих, на сильних і слабких. І звичайно, християнська релігія в першу чергу підбирала слабких духом і бідних, які шукали в новій релігії захисту і порятунку.

Як розповідає збірник "Житія святих Ростовської землі", теля вбивства єпископа Леонтія кілька років представників церкви не було. Другим владикою, який з’явився в середовищі мерян, був єпископ Ісайя, що також став святим Російської православної церкви. "Він знайшов у Ростові людей "новохрещених" (єпископом Леонтієм. – В. Б.) і ретельно взявся за свій апостольський подвиг, "напоюючи нетвердих у вірі, як новонасаджений виноград, своїм ученням", – мовить його житіє" [9, с. 92].

Найімовірніше, знаменитий мерянин Авраамій Ростовський став тим "новохрещеним", якого серед деяких інших "знайшов" новий єпископ, і був першим учнем єпископа. Саме від Ісайї Авраамій перейняв церковний досвід і релігійні обряди.

Разом вони заклали в лісі монастир, куди заманювали мерянських дітей. Після смерті Ісайї (очевидно, він теж був убитий) у 90-му році на чолі християнського життн мерянсь кої землі залишився архімандрит Авраамій. До речі, зверніть увагу: єпископ Ісайя не міг висвятити Авраамія в сан вище архімандрита. Тому не одержав Авраамій Ростовський єпископського сану. А далі, як уже мовилося, довгих "тридцять років проводить Авраамій у своїх апостольських подвигах".

Що цікаво: ні російська історія, ні "Житія святих Ростовської землі" не знають більше єпископів, які б відвідали ростовсько-суздальську землю з 1090 до 1150 року. Жодного – за довгих 60 років! Більше півстоліття! Лише за Юрія Довгорукого в країні Моксель з’явився єпископ.

Церква, утративши з двома першими єпископами людей, на довгі роки припинила свою місію із залучення фінських племен у християнство. Як видно, результати діяльності єпископів Леонтія та Ісайї не виправдали витрат церкви. ні матеріальних, пі моральних. Необхідно розуміти: кожного єпископа, який вирушав У мерянську землю, супроводжувало кілька рядових священиків і обслуга. Всі вони, скоріше за все, розділили долю єпископів.

Подумайте, шановні читачі: якби Ростовсько-Суздальска земля наприкінці XI століття була частиною єдиної Київської держави з єдиною Київською митрополією, – залишили б держава і митрополія частину своєї землі та частину свого народу на довгі 60 років без управління і релігійного піклування? Цілковитий абсурд! Позаяк Київська держава на той час була в зеніті сили і слави.

Подібні абсурди супроводжують московську історію повсюдно. "Доважки брехні" завжди вели до абсурду і облуди.

"Безпосереднього спадкоємця святого Ісайі в Ростові, окремого єпископа цієї землі після нього ми не бачимо... Юрій Довгорукий... У його час Християнство... утверджується в Ростовсько-Суздальській області. Сучасним йому єпископом цієї області є Нестор" [9, с. 94].

Таку справжню картину мерянської землі, піддавши комплексному аналізу безсумнівні факти і події протягом

XI століття, спостерігає незалежний експерт.

Пропоную зафіксувати факти, які засвідчили відсутність у мерянській землі князівської влади, починаючи зі знаменитого 988 року до не менш знаменитого 1137 року. Отже:

988 рік. – Під ту пору, згідно із "загальноросійським літописним зводом", у Ростов і Муром нібито направилися князі Борис і Гліб. Як довів професор О. О. Шахматов, це твердження – звичайний вимисел російської історії, "вставка"-фальсифікація наступних часів. Давній київський літописець Нестор стверджував інше: Борис одержав престол від батька Володимира Великого у Володимирі-Волинському, а Гліб залишився при батькові, як малолітній. Вигадка про Бориса і Гліба – фальшивка російської історії в частині, яка стосується князювання в мерянській і муромській землях.

1024 рік. – У ростовській землі того року лютував голод, Князя в тій землі не було, князівської влади – також. Як свідчить Російський Енциклопедичний словник (випуск 1891 року, т. IV-А, с. 898), саме Булгарська держава 1024 року рятувала мерян від голоду. Подібні свідчення є також і в татарських (булгарських) джерелах.

1071 рік. – У ростовсько-суздальській землі того року з невеликою дружиною перебував новгородець Ян Вишатич. Нібито збирав данину для Новгорода. Князівської влади в землі не існувало. Що цікаво: християнської релігії серед фінських племен не помічено. Священика, який був серед дружинників, меряни-язичники вбили. Населення ставилося до прибульців вороже.

1073 рік. – Того рову, згідно зі збірником "Житія святих Ростовської області", меряни ("заблукана чудь") убили єпископа Леонтія. Ні князя, ні князівської влади в ростовсько-суздальській землі не було. Християнська релігія місцевим населенням не сприймалася.

1096 рік. – Московські історики стверджують, ніби того року "у своїй вотчині" побував і "покняжив" Юрій Довгорукий. Чергова брехня російської історії: Юрію Довгорукому в 1096 році могло бути максимум 5 років. Можливо, що він на той час навіть ще й не народився.

Докладніше про це ми вели мову вище. Інших князів у 1096 році в межиріччі Оки та Волги (мерянська земля) не було, як і князівської влади.

1107 рік. — "У 1107 році в Ростовській області не було князя...". "Під 1107(6615) роком у Ростовському літописці... читаємо: "приидоша Болгары... на Суждаль и обступиша град, и много зла сотвориша, воююще села и погосты... Сущии же люди в городе не могуще противу их стояти, не сушу князю у них..." [9, с. 72].

Настало XII століття, а князів у ростовсько-суздальської землі "не сущу".

1090—1120 роки. — Протягом цих тридцяти років у ростовсько-суздальській землі не було єпископа. Мерянин "святий Авраамій проводить свої дні в апостольських подвигах". Саме Авраамій Ростовський, за відсутності князівської влади і єпископа, зберігав тридцять років у фінському середовищі іскру християнської релігії, навчав молодих мерянських отроків азам християнства. Так тривало до 1137 року, поки не прибув князь Юрій Довгорукий.

1125—1137 роки. – Як пише професор Д. О. Корсаков, "... у 1125 році бачимо Юрія в Києві на похороні Мономаха... Він залишається на постійне проживання в Городці, недалеко від Києва... у 1137 р. Юрій іде в Ростов" [9, с. 72].

Тобто з 1125 до 1137 року в ростовсько-суздальської землі князівської влади не існувало. Тому що, згідно з так званими "літописними зводами", та земля вже належала Юрію Довгорукому. А він чомусь сидьма сидів під Києвом.

Якщо пошукати в історичних матеріалах імперії, можна знайти ще не одне свідчення, яке підтверджує факт відсутності в мерянській землі князя і князівської влади в період із 988 до 1137 року. Однак і цих фактів цілком достатньо. Весь "доважок брехні", що був запущений в "загальноросійські літописні зводи" катерининською "Комісією" (і не лише нею), мав головну стратегічну мету: з’єднати воєдино Велике Київське князівство з так званою ростовсько-суздальською землею та її етносом. Щоб дати "великоросам" право посягання на київську історичну спадщину Однак країна Моксель, на відміну від слов’ян, розвивалася та жила в IX—XII століттях за іншими законами і йшла у своєму розвитку окремим шляхом. Фінські племена країни Моксель до приходу князя Юрія Довгорукого в 1137 році в їхні землі зберегли своє історичне місце проживання, а представник племені меря Авраамій Ростовський став єдиним надійним фактором просування християнства в тому середовищі з 1090 до 1137 року Фінське середовище власними зусиллями майже 50 років живило й підтримувало християнську релігію. Тут байки російської історії про "слов’янське минуле" ростовсько-суздальської землі недоречні.