Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

З приходом у ті землі дружини Юрія Довгорукого і нового єпископа Нестора релігія одержала підтримку і повільно, долаючи жорстокий опір, почала поширюватися. Слід гадати, що так званий Андрій Боголюбський, народжений від мерянки в мерянському середовищі до християнської релігії ставився прохолодно, радше навіть байдуже. Тому що вигнав зі своєї мерянській землі всіх батькових дружинників – християн – і "сперся на молодих отроків" – мерян. А відтак війська князів у мерянській землі навіть наприкінці XII і на початку XIII століття складалися здебільшого з мерян-язичників. Згадайте Ліпицькі битви в мерянській землі 1177 і 1216 років, коли загиблих язичників ховали "купою".

Повернімося, однак, до Юрія Довгорукого, у 1137 рік. Можна зрозуміти мотив, який відіграв головну роль і, власне, спонукав Юрія рушити в мерянську землю. Адже після смерті батька, Володимира Мономаха, 1125 року. Довгорукий "сидів під Києвом" 12 років. Це чималий час, зважаючи на те, що тривалість життя князя становила 40—45 років. Покинути рідні місця його змусили лише дуже вагомі причини. На нашу думку, їх було кілька. Визначимо головні. Маємо право припустити, – а київська історія про це свідчить, – що в Юрія Довгорукого була відсутня перспектива одержати значний уділ: Київ, Чернігів, Новгород. Адже навіть у свого батька він був шостим сином. А поруч чекали дядьки зі своїми спадкоємцями. Всі ті роки (12 років !!!) Юрій сидів у "городці під Києвом”. То було навіть не князівство. Другою причиною, як нам видається, стали поради церковних владик, яким необхідна була паства. Однак вони пам'ятали про долю своїх попередників. Були й інші причини. Але й перших двох досить, щоб рушити в дорогу.

Жінки в поході Юрія Довгорукого участі не брали. Та й дружина князя складалася зі 100–150 воїнів. Раніше вже згадувалося про ту дружину. Ось так з’явився князь-Рюрикович у фінському середовищі. І цілком зрозуміло, що колонізація пішла двома шляхами: князівсько-військовим і релігійно-монастирським. Про них ми й поговоримо.

Хочу нагадати: російська історична наука перехід Юрія Довгорукого в країну Моксель визначила як повний розпад Великого Київського князівства та період появи нових незалежних князівств-держав. Почитаємо ВРЕ (3-тє вид., т. 12, с. 94):

"Історія Київської Русі ділиться на п’ять етапів:

1-й етап (до 882 р.) – утворення феодальної держави зі столицею в Києві..;

2-й етап (882—911) – захоплення влади в Києві Олегом..;

3-й етап (911—1054) – розквіт ранньофеодальної монархії Київської Русі..;

4-й етап (1054—1093) – поява перших відчутних елементів розпаду..;

5-й етап (1093—1132) – посилення феодальної монархії у зв’язку з натиском половців...

У 1132 р. Київська Русь розпалася, почався період феодальної роздробленості".

Не будемо вдаватися до аналізу поданої класифікації, яку зробили російські радянські академіки. Скажемо лише, що вони продовжували "співати пісень" російської романовської концепції. Такий розподіл із наукового погляду – цілковитий абсурд. Підігнано під "романовську" шовіністичну концепцію "становлення Московської держави". Звернімо увагу: з 1132 року перестала існувати єдина Велика Київська держава. Пробачмо "великоросам" їхнє забігання на п’ять років наперед. Чого не зробиш заради якнайшвидшого настання "величі Московїі". Однак російські академіки у ВРЕ підтвердили наш головний висновок: ростовсько-суздальська земля після 1137 (1132) року не входила до складу єдиної Київської держави. А вище ми встановили, що й із 862 року до 1137 року та земля не входила до складу Великого Київського князівства.

Виходячи з вищенаведеного, кожна людина має право поставити найпростіше запитання:

В які роки так звана ростовсько-суздальська земля входила до Великого Київського князівства?

І отримає відповідь: історія, що не базується на московських "доважках брехні", про подібне входження нічого не відає. Така історична істина.

5

Наші дослідження підійшли до нового цікавого періоду – періоду створення першого князівства в межиріччі Оки і Волги. З попереднього матеріалу ми зробили висновок про те, що фінське плем’я меря до 1137 року продовжувало жити в старих межах своєї землі. Історія також засвідчила, що на той час у мерян не було князівської влади Рюриковичів, а загалом – народ меря перебував на низькому рівні розвитку. Як підтвердили наші дослідження, меряни до середини XII століття жили в родово-племінному суспільстві, не маючи ні централізованої влади, ні великих міст. Вони проживали в глибоких тайгових лісах, переважно окремими родинами, рідко – цілим родом із трьох-чотирьох родин. Села або селища на одну, дві, три землянки були головними осередками мешкання фінських племен не лише до середини XII століття, а й залишалися такими аж до XVIII століття. Цю думку-аксіому підтвердили не тільки наші дослідження, але також праці таких великих російських істориків, як С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, М. І. Костомаров, О. О. Шахматов, Д. О. Корсаков і багато інших.

Цілком імовірно, великих міст як таких у мерян не існувало. Адже професор С. М. Соловйов у середині XIX століття засвідчив, що до приходу військ хана Батия міста так званої ростовсько-суздальської землі були насправді "невеликими селами, обгородженими частоколом". Слід гадати, що навіть ці "міста-села за частоколом" були вже набутком Юрія Довгорукого або його спадкоємців. Не міг же князь зі своєю дружиною підселюватися до нехристів-мерян. Це аксіома.

Навіть Катерина II говорила про це. Послухайте: "Серед князів, найбільш податливий до помилок перед приходом татар, був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. – В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з іншими... Його відправили (вигнали. – В. Б.) на річку Клязьму..; він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині... Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого. – В. Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва. – В. Б.), друга – проти нього; я думаю, що одна – це версія Київських літописців, друга – версія літописців, які писали при нащадках Георгія (Юрія Довгорукого. – В. Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві" [26, с. 131—132].

Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення древніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий втік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися "міста-села за частоколом" зі слов’янськими назвами. У своїх "Міркуваннях про проект історії Росії..." вона розповіла й багато про що інше. До речі, цією працею імператриця засвідчила, що саме вона склала "Проект історії Росії.

На нашу думку, якісь "селища" на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, скоріш за все, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні "Кереметі з каменем Кардо-сярко". І, як розуміють читачі, мерянське "ритуальне місто" мусило розташовуватися подалі від великих доріг (рік), у глухомані.

Чим же займалися меряни в XII столітті?

Проживаючи в заболоченій, тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Головними їхніми заняттями були винятково – полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із ростовсько-суздальської землі в XII—XIII століттях – цілковитий абсурд. У ті століття в країні Моксель не було орних земель. Притім ручне землеробство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини – виробника зерна. Всім зацікавленим нагадаю: навіть волзькі булгари, котрі у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. Притому потрібно мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, де були чудові умови ведення землеробства. До речі, волзькі булгари вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами. Такий "парадокс величі" майбутніх "великоросів" у X—XIII століттях!

Необхідно пам'ятати: московський міф про великий торговельний "волзько-московський водний шлях", який нібито погубив шлях "із варяг у греки", також належить до шовіністичних вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X по XVI століття не існувало ні більш розвинених народів, ні більш розвинених держав. Торговим центром була сама Булгарія. Притім уся територія фінських племен, починаючи з кінця XIII століття, стала ареною битви й різанини, так званого "збирання землі російської". Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про "територію постійного місця битви".

Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь-вигнанець зі своєю ватагою.

"...Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, – ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто що її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Білоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою" [9, с. 95].

Хоч яким би шляхом досліджень ми йшли, обов’язково приходимо в мерянську землю. Не існувало іншої землі в майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Професор Д. А. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до "народця Меря". Із пісні слова не викинеш. Якщо ж згадати знамениту "Карту Мерянської землі, складену графом О. С. Уваровим", видання 1872 року, – сумнівів не повинно виникати взагалі.

А далі професор Д. О. Корсаков продовжив свою думку, розповівши відому аксіому, про яву російська наука зовсім забула: "Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора. – В. Б.), в епоху монгольську, хоча, властиво, і тоді неможливо визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало... Невизначеність, неясність у всьому – ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку" [9, с. 95].

Юрій Довгорукий прибув "у зародкову епоху ... культурного розвитку... народця Мері". Тут нічого не зробиш, хоч як би московити напружувалися. У світі завжди діяли історичні закони розвитку. Вони (закони) ніколи й ні для кого не робили винятків, у тому числі й для московитів. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених тих часів, залишилася на сторіччя найбільш відсталою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.

Московські вигадки насаджувалися в імперії завдяки грубій силі тоталітарної держави. Сьогодні московська імперська облуда – безсила.

Микола Олександрович Морозов у своїй книзі "Повісті мого життя", виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із древнього Києва в "частокольну Москву" після прибуття в неї Юрія Довгорукого. 'Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, в кращому разі, – правителів, та й то з більш культурних країн у менш культурні, а не навпаки".

Тобто навіть поцупивши в русичів-українців їхню древню самоназву – Русь, Московія на інше не мала історичного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле – цього історія нікому не дозволяє.

Пропоную коротенько розглянути деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальського князівства. Ми повинні переконатися, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу військ хана Батия і включення його до складу єдиної держави – Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не відзначила. Подібні твердження-аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття. Тому що факти свідчать беззаперечно саме про це.

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із "загальноросійськими літописними зводами", повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні "записи" є лише "вставками пізніших часів", як говорив професор О. О. Шахматов. Сподіваюся, читачі розуміють, для чого подібні "вставки" "дописували" в так звані "загальноросійські літописні зводи". Саме так: для звеличання Московії та поріднення П з Великим Київським князівством; для поріднення фінських племен зі слов'янами, зрештою, для звичайної плутанини. Все підганялося катерининською "Комісією" під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував ростовсько-суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж "загальноросійськими літописними зводами", після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх "суздальців".

"...Розрив... позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було готовим фактом.., негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах" [6, с. 109].

Читач, напевно ж, розуміє: сусід-русич не міг убити сусіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше – нехрист, – ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, у першу чергу внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Тому що московит і нині, як кажуть, мудрий по шкоді, а його "чоботи – дорогу знають".

Цікаво зауважити: з 1157 року в ростовсько-суздальській землі з’явилася князівська династія, яка базується на мерянському корені. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть "загальноросійські літописні зводи" засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи "не залишав свого тайгового закутка". То був "перший великорос" – "князь-залешанин".

У нашому дослідженні ми не маємо можливості – та й нема в цьому необхідності – вивчати весь спектр історичного розвитку ростовсько-суздальської землі в XII—XIII сторіччях. Це надзвичайно обширна тема. Ми торкнемося лише тієї сторони питання, яка стосується нашого дослідження.

Отже, як ми вже говорили, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: за допомогою поширення християнської релігії та безпосереднім князівським примусом до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка "зачастокольних міст". Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що базувалася на "двовірстві".

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його "молодих дружинників" були вже не лише "християнами", а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, по закінченні 20—30 років "молоді отроки" в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний, лісовий компонент: вседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими "отроками" на чолі з Андрієм Боголюбським, з одного боку, і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в мерянській землі, з іншого боку. У протиборство вступили не просто молоді зі стариками, або, по-іншому, нове зі старим. Радше, зіткнулися носії мерянського способу життя й психології – з носіями іншої цивілізації та способу життя. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із мерянської землі всю князівську знать, котра не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента. У цьому випадку боротьба йшла зовсім не за "самовладдя", як нам намагалася тлумачити московська лжеісторія. Ні! Тут "отроки" мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для: них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в ростовсько-суздальській землі навіть мови не могло бути про "єдиновладдя" і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Послухайте, кого вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

"Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна – Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние" [9, с. 110].

Якби мова йшла про вигнання з ростовсько-суздальської землі лише рідні та "мужи отца своего передние", то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється також і єпископ – маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику – він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, – "он... быв одинаково ласкав до... Христианства и до все поганы" [9, с. 111].

Бачите, наскільки все прояснилося. Андрій Боголюбський ще не справжній християнин, релігія йому поки що байдужна. Як мінімум, він ще сповідує "двовірство". Поки що в нього – не християнські критерії моралі.

"Мерянські отроки" першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому, первозданному вигляді. Вони її сприймали в "двовірстві", тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Ми пам’ятаємо, що навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким, одночасно з поклонінням Богу, поклонялися московити. Можете уявити, що діялося в ростовсько-суздальської землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон з ростовсько-суздальської землі – він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала – Боголюбським. Того, який, за тими ж "загальноросійськими літописними зводами", спалював київські храми. Маємо можливість спостерігати маразм московського мислення. Саме в ньому й приховано основне коріння "московської величі".

Гадаю, Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала "Родовід князів російських", нам, смертним, робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Звертаю увагу: і після князя Андрія Боголюбського ростовсько-суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря. А то кінець XII століття. Російський професор Д. О. Корсаков:

"Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги– Которослі, збігаючись більшістю своїх уділів із межами Чудського народцю Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці межі (там жило фінське плем’я весь. – В. Б.). Ростовське князівство граничило в XII—XV ст. на заході й півночі із землями Великого Новгорода, на сході – із князівством Нижегородським, на півдні – з князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським" [9, с. 194].

Як бачимо, у прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV сторіччях ніяких слов’ян не помітно. То була земля, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й Друге свідчення професора. Послухайте:

"Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князювання, за ним – Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, "стольне місто" великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя... Суздальське князівство наприкінці XIII в. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський" [9, с. 123—124].

Напрочуд цінні свідчення! Ми вкотре відкриваємо істину: московський князівський уділ з’явився вперше тільки наприкінці XIII століття! Тобто в часи Золотої Орди – і саме у П складі. Розмови про Московське удільне князівство, що нібито існувало до 1277 року, не мають підстав. Це шовіністичні "приписки" наступних часів. Навіть селища Москви не існувало до третього перепису населення 1272 року, проведеного Золотою Ордою у своїх улусах.

До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садовили князя. Настільки розмножилися.

Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): "...разда волости детям своим". Старшому, Констянтину, дав Ростов; другому, Юрію, – Володимир; третьому, Ярославу, – Переяславль; четвертому, Володимиру, – Юр’їв (Польський)... Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію" [9, с. 123].

Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Як побачимо далі, дрібнішого селища не могло й бути. Такий ще один парадокс московської облуди.

З князювання Андрія Боголюбського в ростовсько-суздальській землі почався страшний розбій і різанина. У першій книзі ми приділили московському розбою і бандитизму достатньо уваги. Повторюватися не будемо.

Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так званих "Ліпицькі битви", які відбулися в мерянській землі в 1177 ів 1216 роках.

Згідно із "загальноросійськими літописними зводами", після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Скоріш за все, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить. Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:

"Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи... попередити обрання іншого князя..." [5, с. 2].

Проти нього ополчилася ростовсько-суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажали мати свого князя-мерянина – Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній "и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы" [5, с. 3].

"Загальноросійські літописні зводи" дають мало матеріалу про "перебіг битви". Хоча то була звичайна дрібна сутичка. Послухайте: "Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.– В. Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр... "Ростовци... все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости" [5, с. 4].

Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, де зіткнулися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.

"Бойовище залишилося за Всеволодом, а тому Володимирці його подбали про поховання вбитих" [5, с. 4].

Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.

Той же О. С. Уваров і його команда 1852 року розрили всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року. Читачі мають знати, що всі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам, розритим О. С. Уваровим. Послухаємо археолога:

"Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршинів в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти... У першому кургані відкопані кості тварин, імовірно конячі. У другому... був людський кістяк, що геть зотлів.. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку зарили вбитих після битви... На глибині 3-х аршинів відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, обернених на схід і зі складеними на грудях руками... Інші 26 кістяків були складені докупи, без усякого порядку і в різних напрямках...

Останній насип, так званий пагорб... досліджений пробними канавами... Таких канав викопано п’ять і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї" [5, с. 4, 5].

Розкриті графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 ропу засвідчили, що серед усіх загиблих – тільки три християни, які поховані за християнським звичаєм. Не будемо повторювати, як це виглядало. 26 кістяків, знайдених "у купі", свідчать про поховання мерян-язичників. Священик, який був при похованні, ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх на схід. Та й не становило великих зусиль класти людину на землю, зорієнтованою на схід. Цілком імовірно, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похованням, і священик (скоріше за все, сам єпископ) розуміли, що із загиблими язичниками цього робити не потрібно.

Вражають безперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Звертаю увагу читачів на поховання й християн, і язичників в єдиному кургані. Що зайвий раз свідчить про його мерянськє походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й також і в дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.

До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а "полководці" (знатні люди); і по-третє, князівська еліта складалася не лише з християн, а й також із язичників-мерян.

Як бачимо, і до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю складалося з язичницького фінського етносу. Як то кажуть – додати нічого.

Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році. Зверніть увагу: битва відбулася між військами ростовсько-суздальських князів, з одного боку, і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська – з іншого, які прибули на допомогу князеві Костянтину Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.

Зійшлися, по-суті, слов’яни з фінськими племенами.

Не будемо описувати хід битви 1216 року, тому що вже її описували в першій книзі. Нагадаю: війська князів Юрія та Ярослава були повністю розгромлені й практично знищені – фізично.

Цікавий склад військ володимирських князів. Послухаємо О. С. Уварова: "За Юрієм ішло велике військо, набране з Муромців, Бродників, Городчан і зі всієї сили Суздальської землі: "бяшет бо погнано и из поселей и до песльца". Із цього видно, що той, у кого не було коня, пішов пішки" [5, с. 7].

А професор С. М. Соловйов написав простіше: "У них були сильні полки, вся сила Суздальської землі, тому що всіх погнали" [46, с. 143].

Такий був склад військ з одного боку.

Війська супротивної сторони очолював князь Мстислав Мстиславович (Удатний), що правив у Новгороді. До речі, зверніть увагу: спільне військо Мстислава Удатного було в кілька разів менше від військ Юрія, Хвалькуватий князь Ярослав Всеволодович (батько так званого Олександра Невського) навіть пишався: "на одного вашого припадає по сто наших". Ми, мовляв, вас шапками закидаємо [46, с. 142].

Це ті "шапкозакидателі" (Ярослав і Юрій), які згодом, у році, очолили ростовсько-суздальські війська проти хана Батия.

Ці витяги подаємо неспроста. Вони знадобляться.

Отже, Мстислав Удатний зі своїми союзниками (Смоленський князь Володимир, Псковський князь Володимир і Ростовський князь Костянтин) повністю розгромили війська Юрія, Ярослава, їхніх братів і союзників. За літописними зводами, було знищено 9233 людини і лише 60 воїнів було взято в полон. Новгородці втратили п’ять чоловік, а смольняни – одну людину. Вражаючі цифри! Особливо – співвідношення.

До речі, Володимирський князь Юрій Всеволодович втік із бойовища: "...прискакавши (у Володимир. – В. Б.) на четвертому коні, а трьох загнав; прискакав він у самій сорочці, без сідла" [46, с. 146].Як бачите, навіть штани

загубив! Ще раніше з бойовища втік Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського). "Ярослав також прибіг сам у Переславль на п'ятому коні, а чотирьох загнав" [46, с. 146].

Такі "великі полководці" землі московської, які нібито протистояли ханові Батию в 1237—1238 роках. Ось чому Вільгельм де Рубрук свідчив 1253 року, що один із цих "государів" пішов у військах хана Батия на захід на посаді командира чи то сотні, чи тисячі, а інший (Ярослав) залишився при ханському баскаку "государити" в ростовсько-суздальській землі.

До речі, у 1253 році та земля називалася – країна Моксель.

Усе взаємопов’язане в нашому світі. Московській історичній брехні місця в ньому немає.

То чим же прикметна для нас Ліпицька битва 1216 року? Про що вона свідчить?

По-перше. На місці знаменитої битви 1216 року був насипаний ритуальний круглий мерянський курган, у якому похований мерянин-язичник. Тобто і в 1216 році у військах ростовсько-суздальської землі серед знаті було багато мерян-язичників, окрім рядових воїнів і жителів землі. Тому й зберігалися мерянські (фінські) ритуальні звичаї. Послухаємо археолога О. С. Уварова:

"Тому необхідно простежити, до якого часу тривав звичай насипки курганів; тут ми маємо докази, що обряд власне язичницький, незважаючи на введення християнства, довго ще зберігався між Мерянами. Таким чином, ми бачимо на полі Ліпицької битви 1216 року курган, насипаний над одним лише трупом... Крім того, наші хронографи XVI й XVII століття містять (не одну розповідь. – В. Б.), у якій ще точніше вказується розуміння значення високих могильних курганів: "И со многим плачем ту от невегласов погребен бысть (Волхв) окаянный великою тризною и могилу ссыпаше над ним вельми высоку, яко же обычай есть поганым" [4, с. 73).